Огляд воєнних дій у Великій Вітчизняній війні

У ніч на 13 червня німці вперше застосували проти Англії нову зброю ? літаки-снаряди ФАУ-1.

Боротьба союзних армій за створення стратегічного плацдарму тривала приблизно до 20 липня (півтора місяці). Це був період найбільш напружених бойових дій англо-американських військ у Європі, коли вони змушені були вирішувати свої задачі в умовах приблизної рівності сухопутних сил з силами противника. В результаті напружених боїв плацдарм досяг 100-110 км по фронту і 30-40 км в глибину. На 25 липня союзники вийшли на рубіж південніше Сен-Ло, Комон, Кан. На цьому Нормандська десантна операція завершилася.

Наступ союзних військ в північно-західній Франції. Успіхи Радянських Збройних Сил влітку 1944 р. примусили союзне командування прийняти заходи щодо швидкого наступу з плацдарму. Співвідношення сил було на стороні союзників: по особовому складу ? в 2,5 рази, по танкам - в 2,7 раз (2500 проти 900), по авіації - в 22 рази.

За задумом союзного командування англійські і канадські війська повинні були скувати основні сили німців південно-західніше Кана, а американські ? нанести головний удар на ділянці західніше Сен-Ло у південному напрямку, зайняти півострів Бретань, в подальшому відкинути противника до річок Сена і Лаура, визволити територію північно-західної Франції.

У ніч 7 серпня німці нанесли могутній контрудар і відкинули союзників на 10-15 км, але подальшого розвитку контрудар не мав. Утворився ''Фалезький мішок'', у союзників з'явилася можливість оточення і повного знищення головних сил 5-ї танкової армії та 7-ї армії в районі Фалеза, але цього не трапилось. Оточені та деблокуючи війська Німеччини здійснили зустрічний наступ, прорвали оборону союзників та з'єднались.

Таким чином, на протязі місяця з 25 липня по 26 серпня союзники провели стратегічну операцію. в результаті якої вони нанесли серйозну поразку двом арміям противника, витіснили їх з Нормандії, заволоділи майже всією територією північно-західної Франції.

15 серпня, коли союзні війська підходили до Сени та Парижу, американські та французькі війська висадилися на півдні Франції. Викид повітряного та висадка морського десантів та відсутність серйозного опору противника забезпечили захоплення плацдарму 90 на 60 км.

Війська, що висадились, не провели не єдиного бойовища з крупними силами противника. А воєнні дії на півдні Франції не справили суттєвого впливу на хід воєнних дій на півночі Франції.

Вихід союзників до річок Сена і Марна створив для німців вкрай загрозливі умови. Вороже угруповання в Північно-східній Франції було охоплене з півдня. В цих умовах Німецьке командування в кінці серпня прийняло рішення відвести своє угруповання з Франції до західного кордону Німеччини. В період з 5 по 12 вересня німецьке командування відвело основну масу своїх військ з Франції і організувало оборону в південній частині Голландії та на лінії ''Зігфріда''. Подолати її з ходу союзники не зуміли.

Подальші плани союзників виходили з рішення Квебекської конференції (вересень 1944 р.), за результатами якої союзники недооцінили можливості німецько-фашистських військ (виходячи з цього створювали глобальні плани, аж до захоплення Берліну) і планували розгорнути одночасно бойові дії в Центральній та Південно-Східній Європі.

22 вересня 1944 р. пройшла нарада союзників, на якій був затверджений план бойових дій, що передбачав нанесення головного удару на північному крилі фронту з метою обходу Рура з півночі; другий удар наносився в центрі для виходу до р.Рейн південніше Рура. В подальшому планувалось розвивати наступ вглиб Німеччини.

З 17 вересня до 10 листопада 1944 р. союзники провели Голландську операцію, в ході якої союзники успішно висадили дві повітряно-десантні дивізії та у взаємодії з сухопутними військами за 55 днів просунулись на глибину від 40 до 90 км, з середнім темпом 1,5 км за добу.

До характерних рис воєнного мистецтва слід віднести:

застосування крупних десантів (35 тис. чол.), одна з найбільших повітряно-десантних операцій;

взаємодія повітряно-десантних військ та сухопутних військ;

масування сил та засобів.

В цілому операція успіху не мала. На флангах прориву війська діяли пасивно, а в напрямку головного удару союзники не виділили необхідних сил для нарощування успіху. Все це дозволило німцям перегрупувати свої війська і нанести могутній контрудар.

Західний фронт все більше і більше стабілізувався. До листопада союзні війська знову відновили наступ на широкому фронті з метою прорвати лінію ''Зігфріда''. Але німецьке командування випередило їх, провівши контрнаступ в Арденнах, в найбільш вразливому місці оборони союзників.

Вдалий вибір місця та часу переходу в контрнаступ, ретельність і скритність підготовки операції, раптовість нанесення удару, помилки американського командування (погана розвідка, недооцінка військ) дозволило німцям успішно розпочати наступ 16 грудня 1944 р. Великі надії покладались на спеціальну диверсійну операцію в тилу союзників, яка була проведена 150-ою танковою бригадою з добровольців частин СС під командуванням О.Скорцені. До кінця третього дня німці просунулися на 30-40 км вглиб оборони, розпочався хаотичний відступ союзників. Американське командування знімало дивізії з інших ділянок фронту і кидало їх в бій. Для організації оборони на р.Маас прийшлось використовувати навіть тилові частини американських військ.

До кінця грудня фронт був прорваний на ділянці 80 км і на глибину до 100 км. У бойовище були втягнуті всі сили німецького ударного угруповання. Але нестача пального, втрати в особовому складі та танках, важко прохідна місцевість, втомленість солдат і офіцерів привели до зниження темпу наступу з 20-25 км за добу до 5-7 км за добу.

Для розвитку наступу потрібні були додаткові сили та засоби, але резервів не хватало. Події на Східному фронті змушували німецьке командування всі свої резерви кидати туди.

Черчилль 6 січня звернувся до Сталіна з посланням, в якому було прохання про те, щоб розпочати великий наступ росіян з метою надання допомоги військам Ейзенхауера. Ставка ВГК СРСР прийняла рішення на проведення Вісло-Одерської та Вісло-Пруської операції.

14 січня 1945 р. Гітлер віддав наказ відвести війська з Арденнського виступу. 6 танкова армія була перекинута на Східний фронт.

Через великі втрати союзні війська змогли перейти у наступ тільки у лютому 1945 р., проведенням Маас-Рейнської операції (лютий-березень 1945 р.). А в березні 1945 р. союзне командування провело одну з найбільших операцій в Європі ? операцію по захопленню Рура.

Задум операції полягав у тому, щоб силами 21-ї групи армій нанести удар на північ від рурського промислового району і силами 12-ї групи армій з плацдарму в районах Ремагена і Оппенхайма у напрямках на Кассель, що сходяться, з метою оточення противника.

Форсуванню Рейну передувала двотижнева авіаційна підготовка. Операція розпочалась в ніч на 24 березня. Рейн долали на танках-амфібіях і малих суднах. Вранці були висаджені дві повітряно-десантні дивізії в 8-15 км від річки. До кінця 28 березня плацдарм був розширений до 60 км по фронту і 35 км у глибину.

25 березня розпочався наступ з плацдармів південніше Рура. Не зустрічаючи опору союзні війська за два дні пройшли 100-150 км і до 1 квітня завершили оточення 18 дивізій противника. Ейзенхауер прийняв рішення, не чекаючи ліквідації оточеного угруповання, основними силами розвивати наступ у центрі західного фронту на Ерфуш, Дрезден з метою максимального просування на схід.

Союзні війська, що наступали, не зустрічали на своєму шляху найменшого серйозного опору.

25 квітня передові частини американських військ в районі Торгау зустрілись з передовими частинами 1-го Українського фронту. На початок травня вся південна Німеччина і Верхня Австрія були зайняті військами союзників.

Таким чином, війська союзників, які діяли на Західному фронті в цілому виконали поставлені перед ними завдання.

Значний розвиток отримало воєнне мистецтво: стратегія, оперативне мистецтво, тактика. Головним видом воєнних дій у Європі був стратегічний наступ у формі послідовних наступальних операцій в одному або декількох напрямках. Англо-американське командування, як правило, планувало і готовило операції тривалий час, всесторонньо і ретельно їх забезпечуючи.

Операції розпочинались не раніше, ніж була створена абсолютна перевага над противником у матеріальних засобах і особливо в повітрі та на морі. Завжди володіючи загальною перевагою над противником в силах (по піхоті - в 2-2,5 рази, на танках - 4-6 раз, по авіації - 10-20 раз), союзне командування у напрямку головного удару створювало ще більшу перевагу. Принцип масування використовувався послідовно.

Характерною особливістю наступу союзних сил була широка участь в ньому авіації, якій належала головна роль у придушенні оборони. Перед початком операції на протязі 5-10 днів здійснювалась попередня авіаційна підготовка. Наносились масовані удари по районам зосередження військ, пунктам управління, аеродромам, вузлам комунікацій та об'єктам тилу противника на глибину більше 300 км. Перед атакою піхоти та танків проводилась безпосередня авіаційна та артилерійська підготовка.

Збройні сили союзників з успіхом здійснили ряд морських десантних і повітряно-десантних операцій. Десантні операції проводились при значній перевазі над противником і абсолютній - в авіації.

Воєнні дії на Тихому океані.

Основним протиріччям, яке привело до війни на Далекому Сході була суперечка між монополістичними угрупованнями США, Англії і Японії в боротьбі за ринки збиту та джерела сировини на азіатському материку і на Тихоокеанських островах.

США і Англія протидіяли поширенню японської агресії в південному напрямку і не перешкоджали загарбницьким спрямуванням Японії проти СРСР. Японія проводила курс на створення ''Великої Японії'. В 1931 р. Японія захопила Маньчжурію, здійснила агресивні дії проти Китаю. В липні 1941 р. Японія окупувала південну частину Індокитаю. У відповідь на це уряди США, Великобританії та Голландії 25 липня 1941 р. ввели ембарго на експорт нафти в Японію і заморозили японські активи в цих країнах.

Таким чином, “економічна війна” і військові дії сторін стали причиною подальшого загострення протиріч між Японією з одного боку та Англією і США - з другого. Стала очевидною неминучість військового конфлікту між ними.

На початок війни Японія змогла створити розвинуту військову промисловість і могутні збройні сили. Чисельність збройних сил була доведена до 2,4 млн. чол. ( з них 310 тис. на флоті). Сухопутні війська мали у своєму складі 51 піхотну дивізію і 58 піхотних бригад. Японія мала 10 авіаносців, що нараховували 575 літаків. Велика увага приділялась морській авіації наземного базування.

Сильними сторонами збройних сил Японії були відносно добра підготовка військ, здатність вести бойові дії в складних умовах, відпрацьованість взаємодії між сухопутними військами і флотом. Японським військовослужбовцям були притаманні фанатизм і сліпа покора.

До недостатків японських збройних сил відносились: невисока насиченість сухопутних військ сучасними вогневими засобами, малочисельність бронетанкових військ, недооцінка значення оборони, низьке оснащення бойових кораблів радіолокаційною апаратурою, невисокий рівень протиповітряної оборони країни.

Великобританія перш за все захищала свої колоніальні володіння в Азії та на Тихому океані і прагнула залучити для рішення цієї задачі США.

Таким чином, сухопутних військ у союзників було більше ніж в Японії в 1,5 рази, але значна частина їх складалась з індійських, малайських, філіппінських та індонезійських з'єднань, озброєння і підготовка особового складу яких знаходились на низькому рівні. Японський флот по кількості авіаносців перевищував союзний більш ніж у три рази.

В цілому, збройні сили союзників мали значну міць. Проте їх розосередженість на великих просторах, відсутність єдиного керівництва (командування) на театрі, низька боєготовність не дозволили їм в належній мірі підготуватися до відбиття японської агресії.

Війна розпочалась могутнім ударом японського авіаносного з'єднання по кораблях Тихоокеанського флоту США в Перл-Харборі ? військово-морській базі на Гавайських островах.

Основна мета Гавайської операції ? розгромити основні сили флоту США на Тихому океані в перші ж дні війни і створити вигідні умови для проведення стратегічного наступу в районах Південно-Східної Азії та Південних морів.

Вранці 7 грудня 1941 р. з японських авіаносців, що знаходились в 230-ти милях північніше Перл-Харбору, двома хвилями піднялись літаки і спрямували торпеди і бомби на американські кораблі та літаки. В результаті двох ударів з 8-ми лінкорів 4 були затоплені, а інші 4 ? отримали серйозні ушкодження. Крім того, були знищені і пошкоджені 6 крейсерів, есмінців і 272 літаки. Американці втратили 3400 чоловік убитими та пораненими.

В період з 8 грудня по 2 січня 1942 р. японці провели операцію з метою розгрому американо-філіппінських військ і Азійського флоту США на Філіппінах та захоплення американської колонії. Успішно висадивши кілька морських десантів на острова, 2 січня 1942 р. японські війська вступили у філіппінську столицю Манілу.

Одночасно з операцією на Філіппінах проводилась операція з метою захоплення Британської Малайї, багатої стратегічною сировиною. Планом передбачалась окупація Таїланду, вихід через нього в Малайю та захоплення Сінгапураз суші.

Захопленням Таїланду та півострова Малакка японці розсікли стратегічний фронт оборони союзників, тим самим створили сприятливі умови для подальшого розвитку наступу на північ ? на Вирену, і на південний схід ? на Суматру і Яву.

Не зустрівши значого опору при оволодінні островами в центральній частині Тихого океану, японський флот і війська вийшли на безпосередні підступи до Австралії. Оволодіння островом Явою було головною метою агресії Японії на півдні.

Таким чином, до травня 1942 р. Японія досягла своїх найближчих воєнно-політичних цілей, захопивши Гонконг, Малайю, Сінгапур, Філіппіни, Голландську Індію, Бірму, Яву, Суматру, острови Нова Британія, Нова Ірландія, Гуам, Уейк, частину Соломонових островів, окупувала Таїланд і знаходилась на підступах до Австралії та Індії. Після успішного завершення перших операцій війни японське командування планувало операції по захопленню островів Самоа, Фіджі, Нова Каледонія, Мідуей та бази Порт-Морсбі (Нова Гвінея).

Враховуючи небезпеку американське командування посилило своє угруповання, збільшивши кількість авіаносців до п'яти.

Велике морське бойовище відбулося в Кораловому морі 3-8 травня 1942 р. Характерною особливістю його було те, що це було перше в історії бойовище між флотами, які не бачили один одного. Вперше в історії війн як головна ударна сила з обох боків була використана авіаносна авіація, яка діяла за межами видимості кораблів. При деякій чисельній перевазі союзників втрати сторін в кількісному відношенні були приблизно рівними (по одному авіаносцю потоплено і по одному пошкоджено. Знищено 77 японських і 66 американських літаків).

В липні 1942 р. японці спробували захопити Мідуей. Бойовище біля атола Мідуей характерне тим, що основні бойові зіткнення відбувались за межами дальності дії корабельної артилерії. Основною ударною силою була авіаносна авіація.

В кінці 1942 р. на початку 1943 р. у зв'язку з різкою зміною обстановки на радянсько-німецькому фронті сторони уточнили свої плани на подальше ведення боротьби. Японці прагнули будь-якою ціною утримати захоплені території, багаті стратегічною сировиною, а за сприятливих обставин ще й відновити наступ в напрямку Австралії, Індії, а в подальшому й проти Радянського Союзу.

Союзники передбачали активізувати воєнні дії в південно-західній частині Тихого океану та Бірмі, змусити Японію перейти до оборони і заволодіти стратегічною ініціативою. Разом з тим, кожна із союзних держав переслідувала і свої особисті цілі. Американці вирішили продовжити бойові дії на підступах до Австралії, завадити противнику заволодіти Соломоновими островами та Новою Гвінеєю. Англійці спланували наступальну операцію на Бірмі.

Воєнні дії в цей період йшли з перемінним успіхом, ні одні з сторін не вдалося створити вирішальної переваги у силах. Наполегливі спроби японських збройних сил заволодіти важливими в стратегічному відношенні острівним районом на підступах до Австралії закінчились провалом. Збройні сили союзників досягли певних успіхів, які означали початок перелому в боротьбі на Тихому океані.

Великих наступальних дій в районі Тихого океану та на Бірмі в 1943 р. не планувалось. Операції союзників навесні та літом 1943 р. зводились до локальних боїв за окремі острови та епізодичним сутичкам військово-морських сил на комунікаціях. Тільки восени 1943 р. американці дещо активізувалися та заволоділи островами Гельберта, а захоплення ними острова Тарава забезпечило сприятливі умови для наступу на Маршалові та Каролінські острови.

Таким чином, на кінець 1943 р. союзники почали витісняти Японію з окупованих нею районів. В 1944 р. цей процес продовжився методом ''скачків'' з одного острова на другий. Широке розповсюдження отримала стратегія ''методичного приближення'' до основних об'єктів власне Японії.

На початку лютого союзники заволоділи Маршалловими островами, а до літа 1944 р. американське командування від стратегії ''крок за кроком'' перейшло до стратегії ''жаб'ячих стрибків”, суть яких полягала у захопленні найбільш важливих, ключових опорних пунктів на архіпелазі, в обладнанні там морських та повітряних баз, що дозволяло блокувати з моря та з повітря інші острови, які знаходились поблизу. Цей спосіб дій був взятий за основу при плануванні операцій по заволодінню Маріанськими о-вами. У ході боротьби за Маріанські о-ви 15 червня 1944 р. США вперше застосували авіаційні бомби з напалмом.

У вересні американці провели десантну операцію по заволодінню Каролінськими островами. В жовтні нанесли удар по Філіппінам.

В затоці у острова Лейте 23-26 жовтня 1944 р. відбулося найбільше воєнно-морське бойовище Другої світової війни. В ньому приймали участь 282 кораблі та сотні літаків. В цьому бойовищі японці втратили 4 авіаносці, 3 лінкора, 9 крейсерів та 8 есмінців; американці втратили легкий авіаносець, 2 допоміжні авіаносці та 3 есмінця. Це вирішило долю десантної операції на о.Лейте.

Захопивши Філіппіни американці почали готуватися до удару власне по Японії. На кінець березня 1945 р. союзники заволоділи островом Іводзіма, а 1 квітня після запеклого морського бойовища висадили десант на о. Окінава. За декілька днів до цього 9 березня 300 ''летающих крепостей'' здійснили масований наліт на Токіо. Загинуло 78 тис. чоловік. Подальші плани союзників передбачали висадку десантів на о. Кюсю у листопаді 1945 р.. США розраховували на тривалу боротьбу за японські острови і рахували необхідною участь СРСР в остаточному розгромі Японії.

Таким чином, операції на Тихоокеанському театрі війни велися на території в декілька тисяч кілометрів по фронту і вглиб. Не зважаючи на специфічні умови морського театру, оперативні та стратегічні задачі вирішувались, як правило зусиллями всіх видів ЗС.

7. Характерні риси воєнного мистецтва вермахту у наступальних та оборонних операціях Другої Світовій війні (1939-1945 рр.)

Збройні сили Німеччини (вермахт) разом з армією резерву нараховували понад 4,2 млн. чол., в т.ч.: в сухопутних військах - 3,7 млн., у ВПС - 373 тис, у ВМФ - понад 159 тис чол. Сухопутні війська були основним видом ЗС. На 1 вересня 1939 р. вони нараховували 102 піхоті, моторизовані, легкі, танкові та інші дивізії. Вищим об'єднанням сухопутних військ стала група армій у складі 2-4 польових армій і танкового (моторизованого) корпусу. В групі армій нараховувалось від 35 до 50дивізій. Польова армія складалася з 3-4 армійських корпусів, танкового (моторизованого) корпусу або 1-2 танкових дивізій. В АК - 3 піхотних дивізії, в Т(М)К - 2 танкові і моторизована (легка) дивізії. На моторизовані, легкі та танкові дивізії (бригади) покладалися задачі по веденню маневрених і швидкоплинних наступальних дій.

ВПС Німеччини (люфтваффе) напередодні війни мали 4093 бойових і транспортних літаки, у т.ч. близько 2000 бомбардувальників і до 800 винищувачів.

ВМФ нараховував 107 бойових кораблів. ВМФ Німеччини мав 57 підводних човнів - приблизно стільки ж як Великобританія, проте значно поступався їй у великих надводних кораблях.

В основі воєнної теорії фашистської Німеччини була доктрина тотальної війни, яка передбачала: необхідність підпорядкування цілям війни всіх сторін життя рейху, ведення інтенсивних воєнних дій на суші, морі та повітрі з метою розгрому збройних сил противника і захоплення відповідних територій. З цієї доктрини витікала стратегічна концепція бліцкригу (“блискавичної війни”). Вважалося, що Німеччина, знаходячись у центрі Європи і маючи порівняно обмежені ресурси, може досягти перемоги, лише розгромивши своїх противників поодинці у швидкоплинних війнах. Цю задачу передбачалось вирішувати за рахунок вищої ніж у противника боєздатності збройних сил і нанесення сильних раптових початкових ударів. З початком війни рекомендувалося вводити у бойовище рухомі війська для стрімкого руху в глибину, захоплення найважливіших комунікацій, оточення і знищення головних угруповань противника. Маневр на оточення вважався головною та вирішальною передумовою успіху.

В цілому німецькі збройні сили мали велику наступальну міць. За своєю організацією, підготовці та озброєнню вони перевищували армії інших країн. Їх особовий склад, особливо офіцерський корпус, був добре підготовлений для виконання задач війни.

Виходячи з зазначеного, основним видом бойових дій у німецький армії вважався наступ. Підготовка наступальних операцій армії або групи армій проводилась дуже ретельно. Особливу увагу приділялось забезпеченню максимальної сили удару першого оперативного ешелону. Оперативне шикування армії або групи армій зазвичай було в один ешелон с створенням мало чисельних оперативних резервів (як правило з окремих з'єднань).

Операція планувалась таким чином щоб силами першого ешелону прорвати тактичну і оперативно тактичну зони оборони в одному оперативному шикуванні. Других ешелонів в групах армій не було. Ставка робилась на силу першого удару полевих армій та танкових груп першого ешелону.

Основні вимоги до наступальної операції: глибоке ураження угруповань противника, з розчленуванням її і знищенням по частинам; прагнення достигнути глибокого і повного ураження противника одночасним вводом в бій крупних танкових і авіаційних сил с залученням артилерії а деяких випадках і повітрянодесантних підрозділів.

Повітряні сили прагнули сильним масованим ударом знищити авіацію противника на аеродромах з метою забезпечення панування у повітрі а також наносили удари по бойовим порядкам противника, командним пунктам, вузлам доріг, резервам та іншим воєнним об'єктам. Це дозволяло подавити опір наземних військ, порушити систему управління військами та роботу тилу.

Танкові армії і групи проривались через тактичну зону оборони і вклинитись на глибину від 100-200 кілометрів і більше. Головною задачею вважалось розвиток тактичного успіху в оперативний. В склад танкових армій та груп включалися моторизовані з'єднання які забезпечували не тільки захват а і утримання важливих районів та рубежів в оперативній глибині оборони противника. Танкові з'єднання, як правило, застосовувались на напрямку головного удару. Полевие армії проривали оборону в своїх смугах і переслідували противника при підтримці авіації розвиваючи успіх танкових армій (груп).

У ході Другої світової війни збройні сили і воєнне мистецтво країн-учасниць отримали великого розвитку. Відбулися великі зміни в області стратегії. Воєнні компанії проводились на території, яка досягала декілька тисяч кілометрів по фронту і вглиб, силами від окремих армій до декількох груп фронтів і груп армій з залученням декількох повітряних армій і воєнно-морських флотів. Отримали подальший розвиток методи коаліційного управління.

В області оперативного мистецтва були вирішені проблеми проведення спільних операцій СВ, ВМФ і ВПС, особливо морських десантних операцій, що здійснювались на різних ТВД. В області тактики виросли ударна сила, вогнева міць і маневреність військ в наступальному бою, їх активність і завзятість в обороні.

Разом з тим війна виявила багато прорахунків та слабих сторін у воєнному мистецтві Англії та США. У союзників була відсутня розроблена теорія оперативного мистецтва, що негативно впливало на ведення збройними силами США армійських операцій. Війна виявила невміння американського командування послідовно здійснити принципи масування танків, артилерії, тенденцію перекладання артилерійських задач на авіацію, яка досить часто діяла по площах, а не по конкретних цілях. Не знайшли кінцевого рішення питання взаємодії видів ЗС.

Війна виявила неспроможність американської армії та англійської довоєнної теоретичної думки, яка заперечувала можливість здійснення великих морських десантних операцій, примусила американців відмовитись від притаманної їм до війни недооцінки можливості використання в операціях повітряно-десантних військ.

Разом з тим у ході війни було застосовано багато нових засобів поразки, в тому числі і ядерна зброя, яка надала черговий імпульс розвитку воєнно-теоретивної думки. Вивчення воєнного мистецтва країн-учасниць Другої світової війни повинно стати початковою базою для кращого розуміння і подальшого вивчення сучасного воєнного мистецтва провідних держав світу з урахування змін, які вносяться новою зброєю і новою організацією військ.