Історія державності України

· Влітку 1648 року гетьман звернувся і до московського царя, просячи військової допомоги. Хоча цього не було гарантовано, але козаки досягли домовленості про те, що Москва на боці Польщі не виступить.

Хмельницький не залишався осторонь і європейської політики. Він приймав посланців від угорського князя та молдавського господаря (через останнього він шукав порозуміння з турками).

Але найвидатнішим кроком дипломатичної служби Богдана Хмельницького є договір з Туреччиною. Він давав Україні найважливіше, що може бути в дипломатії - визнання. Рівноправний договір з однією з найпотужніших держав того часу означав тріумф гетьмана. З цього моменту можна казати, що козацька дипломатія стала визнаною в світі, як і держава.

15. Формування збройних сил Гетьманщини

Основою козацького війська були піхотні полки. Особливою майстерністю козаки відзначалися при захисті оборонних споруд та їх штурмі. При обороні піхота активно використовували укріплений табір, який утворювала з возів. східнослов'янський русь гетьманщина вишневецький

Кіннота в українських збройних силах носила допоміжний характер. Біля витоків її становлення як окремого виду збройних сил стояв Б.Хмельницький, котрий усвідомлював її важливість в умовах ведення війни з Річчю Посполитою, що славилася в усій Європі своє кавалерією.

Велике значення в українських збройних силах відводилося й утриманню в належному стані артилерії. У структурі козацького війська існувала Генеральна військова артилерія, яка розміщувалася в гетьманській резиденції. Очолювали її генеральний обозний та спеціальна канцелярія. На озброєнні в Генеральній військовій артилерії перебували гармати середнього та малого калібру. Військо Запорозьке мало досить потужну флотилію козацьких суден -- чайок. І хоч чайки поступалися своїми розмірами та озброєнням турецьким та венеціанським суднам, їх велика швидкість і маневреність дозволяла козакам отримувати важливі перемоги на морі. Джерела свідчать, що за гетьманування Б.Хмельницького козацький флот нараховував до 300 суден. Надалі їх кількість істотно зменшилася, хоча під час російсько-турецьких війн їх кількість епізодично зростала.



16. Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини

Козацька старшина -- військовий та адміністративний керівний орган Запорізької Січі, реєстрового козацтва, Гетьманщини, а також Слобідської України.

Зародження козацької старшини розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці 15 століття. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорозької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб.

До складу козацької старшини входили:

· військова старшина, військові служителі та паланкові начальники.

До козацької старшини на Запоріжжі належали так звані батьки, сивоусі діди -- колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за давністю літ. На Запорозькій Січі старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.

Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років, у процесі формування національної державності, козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади. Переважну більшість урядів обіймали представники української шляхти. введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація козацької старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави.

Представники козацької старшини, виконуючи свої функції, користувалися так званими ранговими маєтностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, а після ліквідації козацтва старшина була зрівняна із російським дворянством.

17. Підготовка українсько-московського союзу

Незабаром для Б.Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

1652 р. Хмельницький направляє до Москви посольство на чолі з полтавським полковником Іскрою. Вони повинні були обговорити прийняття в «государево підданство» гетьмана з усім Військом Запорозьким, оскільки ситуація в Україні ускладнювалася. Однак царський уряд погодився лише в скрутну годину «прийняти» гетьмана і козаків та дозволити їм оселитися на Дону.

У тому ж 1652 р. Гетьман відправив до Москви посольство очолюване генеральним суддею С.Богдановичем-Зарудним. Хмельницький просив царя відмовити в допомозі ворогам Війська Запорозького і наказав послам домагатися прийняття України під протекцію царя. Переговори в Москві тривали до початку лютого 1653 р.

В березні 1653 р. у Москві Боярська дума прийняла рішення про посилення підготовки до війни з Польщею і скликання Земського собору для вирішення питання про прийняття Війська Запорозького під «государеву руку»

Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв'язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.

1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив: "...гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями прийняти".

18. Статті Богдана Хмельницького 1654 року

Після ради всiх станів у Переяславi 8 січня 1654 р., а також двотижневих переговорiв козацьких представників у Москві з російським урядом були прийняті т.зв. «Статтi Богдана Хмельницького» (21 березня 1654 р.), а також царськi грамоти Війську Запорізькому, українській шляхті та духовенству. Ці документи мали регулювати взаємовідносини України з Російською державою. За козацтвом зберігалося право виборів гетьмана з подальшим затвердженням царем. Чисельність козацького реєстру встановлювалась у 60 тис. чол. Гетьман мав право зносин з іноземними урядами (польським королем і турецьким султаном за згодою царя). Податки мали збиратися місцевими урядовцями і передаватися царським властям. З цих коштів мали виплачуватися суми на старшинські посади, артилерію тощо. Мiста значно мірою зберігали самоврядування. У Києві мав бути російський воєвода, якому належали в основному представницькі функції. Весною цар мав розпочати воєнні дії проти Польщі.

Таким чином, Україна як державний організм зберігала право вільних виборів голови держави (гетьмана), свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатiю, права і привiлеї окремих станів. Величезна частина українського селянства, а також міщанства продовжувала вважати себе козаками, тобто вiльними від феодальної залежності, що ускладнювало для козацької старшини й української шляхти реалізацію своїх станових привiлеїв. Досить сказати, що за життя Б.Хмельницького реєстр так і не був складенний. Коли стольник Кікін, що прибув на Україну після смерті Хмельницького, намагався з'ясувати чисельність козацтва, то він одержав від старшини відповідь: «А нас де козаков в войску запорожском и ныне есть с триста тисяч». Царський уряд був змушений рахуватися з реальним існуванням української державності та тими соціальними зрушеннями, що сталися в Україні в зв'язку з масовим покозаченням селянства.

19. Березневі статті 1654 року

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих Березневих статей (або Переяславсько-Московського договору, або «Статей Богдана Хмельницького»). Ці «Статті» встановлювали:

· підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

· укладення реєстру у 60 тис. осіб;

· збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

· обрання Військом Запорозьким гетьмана;

· право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

· боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;

· збереження прав київського митрополита.

Незважаючи на деякі обмеження суверенітету, «Березневі статті» надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. «Статті» привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

20. Віленське перемир'я 1656 року

Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі.

Перемир'я укладене у Вільні (м. Вільнюс, тепер Лит. PCP) про припинення війни між Росією і Польщею. Переговори тривали з серпня по жовтень 1656. Сторони домовилися припинити на один рік воєнні дії і не вступати в переговори про мир з Швецією.

У ході військових дій 1655 року у битві під р. Озерна Швеція захопила майже всю Польщу, Москва була налякана могутністю шведської армії через що й вступила у переговори із Польшею.

Цей договір виявився зрадою Богдану Хвельницькому, який одразу почав шукати союзників у Трансільванії і Шведах.

21. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656-1657 роках

Віленське московсько-польське перемир'я в гетьманській столиці було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 р., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Трансильванія і Швеція.

Відносини з Трансильванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р. 8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої.

Третя антипольська коаліція (1656--1657) -- союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), -- за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави.

Окремо тоді ж були підписані "Договірні пункти, запропоновані від ясновельможного гетьмана через комісарів Війська Запорозького яснов. послові шведського короля":

"1. Воєнна спілка має бути офензивна - крім в. кн. Московського, против котрого Запорозьке Військо відмовляється підняти зброю.

2. Світліший король шведський признає і проголошує Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме против усіх неприятелів.

3. Границі і території володінь Запорозького Війська признає і проголошує, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Прусії, пообіцяє спільними силами добувати й до рук Запорозького Війська віддавати як от у Литві воєводство Берестейське і Новгородське.

4. Коли Бог поможе обом союзникам так, що вони зможуть погодити короля польського (в землях) за Вислою, то він має бути вибраний спільно і під такою умовою, щоб присяг всяко пильнувати приязні, свободи і згаданих границь Війська Запорозького.

5. Якби прийшлось королеві шведському миритись з поляками, то не інакше він мав би війти в згоду, ніж би поляки проголосили Військо Запорозьке з його землями за нарід свобідний, виріклися всіх претензій і згадані границі потвердили б не тільки спеціяльним записом, але і присягою, за котру заручив світліший король шведський.

6. Обидві сторони подбають про те, щоб обопільні зносини і торгові операції не перервалися між Прусією і Військом Запорозьким.

7. Скільки потрібно буде Війську Запорозькому зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, також майстрів і ремісників в королівстві і в землях короля, він то йому дозволить.

8. Вільно буде набувати, купувати і вивозити для потреб Війська Запорозького з королівства і земель короля шведського зброю і амуніцію, і взагалі обидві сторони можуть вести всяку торгівлю сухопутну і морську, платячи цла і мита".

22. Постать Юрія Немирича в історії України

Народився він 1612 p., найімовірніше -- у м-ку Черняхові на Житомирщині, в старовинній родині бояр Немиричів, котрі згадуються, в київських актах з початку XVI ст. Юрій був старшим із шістьох дітей (трьох синів і трьох дочок) київського підкоморія, тобто межового виборного судді Стефана Немирича і Марти Войнаровської. Протестантка Марта мала великий вплив на чоловіка, тож Стефан першим з роду Немиричів перейшов з православного у протестантське віросповідання, прищепивши свої погляди й дітям.

Початкову освіту Юрій Немирич за бажанням батька отримав у Раковській социніанській академії у Польщі, а у 1630--1633 pp., як на той час було заведено серед юнаків його суспільного статусу, здійснив освітню мандрівку за кордон. Він слухав лекції в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи освіту в Сорбонні, талановитий юнак, якому пророкували велику наукову кар'єру, видав у Парижі власний твір, написаний латиною, під назвою «Розвідка про Московитську війну», який присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Російської і польсько-литовської держав. Перу Немирича належить також ряд праць теологічно-протестантського змісту, зокрема, виданий теж у Парижі латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», низка молитов і гімнів, складених для потреб социніанських громад.

Повернувшись додому, молодий освічений магнат почав вести звичний для свого кола спосіб життя, де престижними вважалися два заняття -- війна і політика. Тож Немирич бере участь у кількох військових експедиціях, зокрема, у Бранденбурзькій війні, і водночас як сеймовий посол представляє інтереси київської шляхти на генеральних сеймах Речі Посполитої. Тут він здобув імідж рішучого оборонця протестантів або дисидентів, як їх тоді називали, і невдовзі став їхнім визнаним лідером.

У 1639--1640 pp. молодий Немирич активно виборює право обійняти цю посаду підкоморія, найпочеснішу у системі виборної земської ієрархії шляхти. Підкоморіями, як правило, бували представники найзнатніших і найзаможніших родин. Підстав претендувати на підкоморництво у Юрія було цілком достатньо. Адже окрім авторитету, яким користувалися серед київської шляхти його предки (дід, Єсиф Іванович, був першим київським земським суддею, батько -- підкоморієм і овруцьким старостою), молодий магнат володів одним із найбільших маєтків в Україні. У 1641 він офіційно став підкоморієм.

На початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Немирич, зрозуміло, зайняв чітку антикозацьку позицію, а в 1649 р. був обраний на шляхетських сеймиках Волині й Київщини генеральним провідником місцевого шляхетського ополчення, організованого для придушення повстання. Однак, переживши шок несподіваних поразок, загнаний долею, як і решта української шляхти, «із-за Дніпра аж до Вісли» (як він сам писав у одному з листів), взявши участь у розгромній для шляхти Зборівській кампанії 1649 p., Юрій Немирич 1650 р. повернувся в Україну з тверезішим поглядом на ситуацію, що склалася. Від цього часу він став прихильником політики компромісу, котру обстоював і особливо втілював Адам Кисіль. Зокрема, у 1652-му та 1654 pp. Немирич бере участь у переговорах з Військом Запорозьким, а з осені 1655 р. виступає в ролі посередника між Богданом Хмельницьким ї шведським королем. 1655 p., коли розгорнувся шведський наступ на Польщу, Немирич перейшов на бік шведів, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. Тоді ж, зокрема, як генерал-майор шведської кавалерії він брав участь у боях з польськими військами (позиція Немирича в польсько-шведській війні і наступний перехід на бік козацтва дали підстави польським історіографам називати його «перевертнем» і «багаторазовим зрадником»). Як посол шведського короля та його союзника, семиградського князя, Юрій Немирич особисто сприяв укладенню козацько-шведської угоди 1657 р.

На початку червня того ж року, за два-три тижні до смерті Богдана Хмельницького, один із наймогутніших магнатів України робить карколомний, цілком несподіваний для сучасників крок. Як свідчать джерела, Немирич переїхав до Чигирина, «вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру», а точніше, повернувся до віри своїх прадідів -- православ'я. Одночасно йому було надано титул козацького полковника.

По смерті Богдана Хмельницького Немирич став правою рукою Виговського у планах примирення України з Польщею, Здійснити це було можливо, на його думку, шляхом утворення нового федеративного союзу держав, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб'єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з іншими державами лише свою зовнішню політику, напрями якої визначалися б на загальних сеймах. Ці ідеї почасти викладені в пакті, що утверджував Гадяцьку угоду 1658 р. 23 квітня 1659 р. Юрій Немирич як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, що тоді ж була видана друком, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польського та українського народів.

Уже влітку 1659 р вибухнуло спрямоване проти політики Івана Виговського козацьке повстання, очолюване Цецюрою та Золотаренком, котрі звернулися по збройну допомогу до Москви. Наприкінці липня -- на початку серпня в одній із сутичок, що точилися між повстанцями й силами Виговського, загинув Юрій Немирич.

23. Гадяцький договір 1658 року

українсько-польська угода, підписана 16(06) вересня 1658 р., після довгих переговорів на козацькій раді неподалік м. Гадяч гетьманом Іваном Виговським з урядом польського короля Яна II Казимира, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. Концепцію Гадяцького трактату виробив Юрій Немирич (1612-1659), безумовно один з найвидатніших і здібних представників козацької еліти. Немирич в розробці документу спирався на ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися.

Основні положення Гадяцького договору:

*Україна в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств під назвою “Руське князівство” разом з Польським королівством і ВКЛ входила до “єдиної і неподільної Речі Посполитої” на рівних правах;

* влада гетьмана визнавалася довічною, а по його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана;

* утворювалися місцеві органи влади за польським зразком;

*відновлювалися суд і судочинство а також адміністративно-територіальний устрій, що існували до 1648 року;

*Руське князівство не мало прав на самостійні зносини з іншими державами;

*сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання;

*дозволялося відкрити окремий монетний двір для карбування грошей із зображенням спільного короля;

*кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців;

*відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності які існували до 1648 р.;

*козацтву гарантувалися давні права та привілеї , а по 100 козаків з кожного полку, за поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство;

*на території Руського князівства скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного та католицького віросповідання, православному митрополиту і 5 владикам надавалися постійні місця в спільному сенаті Речі Посполитої;

*польські і литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, за винятком надзвичайних ситуацій, але ва такому разі вони переходили в підпорядкування гетьмана;

*окремим пунктом оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної в правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету;

*по всій території держави дозволялося засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині;

· проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби друкована продукція не містила випадів проти особи короля.

Під час ратифікації угоди Варшавським сеймом 1659 р., з неї були прибрані принципово важливі положення. Так, залишалася чинною уніатська церква, прибиралося право на карбування монети тощо. Але і без того угода викликала вкрай суперечливі настрої в суспільстві. Виговський багатьма сприймався, як зрадник адже в уявленні народних мас, він повернув полякам те, що відвоював в них дорогою ціною Б.Хмельницький. Таким чином, договір, який видавався безумовним успіхом Виговського незабаром привів гетьмана до остаточної поразки.

24. Конотопська битва (27 червня -- 29 червня / 7 липня -- 9 липня 1659 року)

Битва відбулася у ході московсько-української війни (1658-1659) між військами гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області.

Велика Московська арміяна чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу навесні 1659 року. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.

Чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Речі Посполитої і Криму. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців. Було досягнуто домовленості з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу. Трубецькой почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Значень битви:

- Конотопська битва в самому зародку знищила ідею "багатосотлітнього прагнення українського народу об'єднатися з російськими братами".

- в Конотопській битві Україна відстояла своє право на власний національний шлях.

- в Конотопській битві українці зруйнували російський міф про те, що "в історії росіяни ніколи не воювали з українцями".

- Конотопська битва зруйнувала міф про природному анархізму українців, їх нездатності до власного державного будівництва.

- Конотопська битва засвідчила цивілізаційний вибір України - на Захід.

25. Переяславські статті 1659

Козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року. Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московської держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким.

Вони базувалися на Березневих статтях 1654 року з певними модифікаціями. Зокрема, козацька сторона пропонувала:

*скасувати московські гарнізони в українських містах, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому.

*підпорядкувати гетьманові усі московські війська, що надсилалися в Україну.

*заборонити контакти московського уряду зі старшиною, оминаючи гетьмана.

*допустити, щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів Війська Запорозького, були присутні козацькі посли з правом голосу.

Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

*Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.

*Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московським урядом.

*Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.

*Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.

*Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.

*Заборону гетьману призначати й усувати полковників без згоди царя. Правове врегулювання категорій осіб котрі могли займати полковницький уряд.

*Розквартирування московських гарнізонів і воєвод в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.

Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.

підписанням Переяславських статей закінчилася Україно-російська війна (1658--1659) років.

26. Чорна Рада 1663 року

Українська загальнокозацька рада, яка відбулася біля м. Ніжина 17-18 червня 1663 року.

Метою виборної ради було обрання нового постійного гетьмана Лівобережної України з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та Івана Брюховецького. В цій події брали участь як козацька старшина, так і представники десятків тисяч «чорного», незаможного люду - селян, міщан, бідних козаків (звідси походить й назва ради).

Передумовою «Чорної ради» була складна політична боротьба за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького. Учасниками цієї боротьби стали Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, згодом -- Петро Дорошенко. До того ж була ще й крім політичної і соціальна складова - увесь час поглиблювалась прірва між заможними козаками і основною масою народу (селянство, міщанство, незаможне козацтво).

В 1661-1662 почала поступово руйнуватися централізована гетьманська влада. Гетьманом Правобережної України був обраний Павло Тетеря з пропольськими поглядами, а на Лівобережній Україні наказним гетьманом став Яким Сомко, що мав одночасно і промосковські погляди, але й прагнув широкої автономії України. В той же час з'явився Іван Брюховецький, що грав роль «першого заступника народу», проповідував рівність у правах. Проте він не обмежувався агітацією народу, але невтомно апелював до московського уряду.

На самій же раді Сомко намагався проголосити себе єдиним законним гетьманом, проте через напад війська Брюховецького був змушений разом зі старшинами шукати прихистку в стані московського війська.

Хоча постанови Ніжинської ради 1663 р. асоціюються з узаконенням територіального поділу Гетьманату на Лівобережний і Правобережний або з початком «Руїни», але це не так. Обрання Івана Брюховецького на гетьманство на Лівобережжі не варто класифікувати, як юридичне закріплення територіального поділу Гетьманату. До того ж «Чорну раду» навряд чи можна назвати причиною територіального розколу Гетьманщини, адже паростки внутрішньої дезорганізації і дезінтеграції Війська Запорозького проросли ще на початковому етапі гетьманування Івана Виговського, коли восени 1657 р. до антигетьманських виступів на Запорозькій Січі долучились старшина і козаки Полтавського та частини Миргородського і Гадяцького полків.

Також поглибили міжусобиці і соціальні наслідки, а точніше загрози від впровадження в життя Гадяцького договору, за умовами якого в разі відновлення майнових прав коронної шляхти і магнатів саме лівобережне козацтво і лівобережна старшина, які володіли землею чи не винятково на праві козацької займанщини, найбільше б постраждали від цього і матеріально, і соціально.

Черговий же крок на шляху дезінтеграції Правобережжя та Лівобережжя було зроблено вже урядом Юрія Хмельницького, коли під час реалізації 1660 р. Чуднівського договору з Річчю Посполитою постраждалими виявилися тисячі лівобережних козаків, котрі були захоплені в ясир союзниками поляків під час переходу в табір коронних гетьманів.

Отже, «Чорна Рада» не започатковувала собою і навіть не провокувала територіальну дезінтеграцію, а стала результатом попередніх дезінтеграційних процесів і явищ, що були присутніми в українському політичному житті з кінця 1650-х років.

27. Московські статті 1665 року

Міждержавний договір, підписаний у Москві 11 (21) жовнтя 1665 року, між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом.

За Московськими статтями:

*українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя;

*гетьманському урядові заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами;

*обмежувалося право вільного обрання гетьмана: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів;

*збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався безкоштовно постачати їм харчі;

*військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак);

*збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;

*українська церква підпорядковувалася московському патріархові;

*фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;

*заборонялося використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувалися на українських землях московські військові;

*поверталися королівські грамоти на магдебурзьке право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

28. Андрусівське перемир'я 1667 р.

Угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 років.

До миру з росіянами поляків змусив заколот Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої.

Андрусівський договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60-70-х рр. 18 ст.

За умовами сепаратного договору:

*припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років;

*встановлювалося перемир'я на 13,5 років;

*під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

*в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

*Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

*Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

*царський уряд зобов'язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн. польських злотих (близько 200 тисяч рублів);

*Річ Посполита і Московія зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654 р.) та інших договорів з гетьманами, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини -- Правобережну Україну і Лівобережну Україну. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 р. поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов -- так званих Московських пунктів.

Андрусівський мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб'єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 р. не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.

29. Гетьман П. Дорошенко

Петро Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об'єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі, П. Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

? розпочинає систематичне скликання військових рад;

? створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

? проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

? активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П. Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського.

Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П. Дорошенка на союз з Османською імперією. Тепер П. Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра, хоча і не на довго.

Туреччина разом з П. Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П. Дорошенко майже нічого не виграв. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П. Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну, а гетьман П. Дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича (вересень 1676 р.). Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, а Лівобережжя на правах автономії входило до складу Росії.

30. Батуринський переворот 1672 року

Змова в Батурині вищої козацької старшини та московських військових, в результаті якої було усунено від влади гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного.

Причиною змови стало невдоволення як старшини, так і царського уряду політикою гетьмана -- його намірами разом з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком та при допомозі Кримського ханства та Османської імперії воювати з союзником Московської держави -- королем Речі Посполитої.

У 1668 р. Петро Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України. Він намагався проводити - політику, спрямовану на захист державних інтересів України, прагнув зміцнити гетьманську владу. Бувши гетьманом Лівобережної України-Гетьманщини, як називали, Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, головним чином, з допомогою «компанійців» -- найманого війська, боровся зі старшинською олігархією. Самовладність, різкість Многогрішного, його абсолютизм викликали незадоволення старшини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Проти Многогрішного почали снувати змову, писали доноси. У березні 1672 р. представники козацької старшини заарештували Д. Многогрішного й видали його представникам царського уряду. Гетьмана привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року над ним розпочався суд. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання.

1672 року після того, як московські війська оточили Батурин та арештували гетьмана на новій козацькій раді, що проходила на московській території біля Путивля, воточенні московських вояків, було обрано нового гетьмана -- генерального писаря ІванаСамойловича, одного з донощиків на Многогрішного.

31. Гетьман Іван Самойлович

1672 року лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного і на Конотопській раді обрала гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, якого підтримала Росія.

Після обрання між гетьманським урядом і царською адміністрацією був підписаний договір, під назвою Конотопські статті. Ця угода проголошувала основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики: гетьманові заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П. Дорошенком; лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі; гетьманська влада значно обмежувалася на користь старшини. Конотопські статті створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.

Від початку гетьманування Іван Самойлович звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою сприяв організації спільного з російськими військами походу на правий берег Дніпра. Після здійснення військового походу на Правобережжя на козацькій раді під Переяславом в березні 1674 р. обирається гетьманом "обох сторін Дніпра". Однак, невдовзі, у результаті вторгнення турецьких військ, втратив контроль над Правобережжям. Владу над Правобережною Україною Іван Самойлович втратив унаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Вів наполегливу боротьбу з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків. Брав активну участь і проявив себе як здібний воєначальник у війні об'єднаних сил Лівобережної Гетьманщини та Росії з Османською імперією (1677-- 1681 рр.). У цей же час проводив спеціальні операції з метою виселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя.

У 1681 р. висловив незадоволення підписанням між Росією і Османською імперією Бахчисарайського договору, згідно з яким, більша частина українських земель відходила під владу султана і хана. Так само виступав проти укладення польсько-російського "Вічного миру" 1686 р., який узаконював розподіл України.

Самойлович був визначним меценатом української культури -- на його кошти по всій Україні було збудовано десятки храмів і монастирів.

За гетьманування І. Самойловича Українська православна Церква, яка визнавала зверхність Константинопольського патріарха, була підпорядкована Московському патріархату. Після невдалого спільного українсько-російського походу на Крим у 1687 р. був скинутий з гетьманства, заарештований і відправлений на заслання до м. Тобольська в Сибір.

32. Постать Івана Сірка

Видатний козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького.Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Річчю Посполитою, зокрема в битві під Жванцем 1653 р. але найбільше й успішно воював проти татар і османів.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовився від присяги московському царю.

У другій половині 50-х років -- Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдав поразки союзникам гетьманців -- кримським татарам під Аккерманом і сплюндрував степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовився поставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно порвав з Ю. Хмельницьким і відправився на Чортомлицьку Січ.

У 1660-1680 роках дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.

По поверненні з московської неволі до кінця життя залишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Річчю Посполитою, то навіть з Османською імперією і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.

33. Обрання Івана Мазепи

Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, "Колмацьких статтей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Деякі зміни передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина -- скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці -- м. Батурині -- полку московських стрільців. Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Гетьман жертвує великі кошти на розвиток мистецтва, архітектури, малярства, релігії. Мазепа свою державну діяльність поєднує з активною підтримкою розвитку освіти та науки. Його коштом у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і селах фондуються школи, бурси та лікарні. Наділяв також маєтностями і монастирі, які на той час були справжніми світочами просвіти завдяки своїм школам та друкарням. Побудував в Україні близько 20 церков у стилі українського бароко, відновив Києво-Печерську лавру.

У 1705 році Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла 12, а навесні 1709 року укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення незалежності України. цього ж року Мазепа виступає союзником Карла у вирішальній Полтавській битві, де і зазнає поразки. Об'єктивно дії Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.

34. Полтавська битва

Полтавська битва стала однією з найбільших битв Північної війни 1700-1721рр.

У жовтні 1708 р. шведська армія вступила на українські землі, але Мазепа не зумів в цей час надати шведам допомоги. Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву, перешкодою на цьому шляху була Полтава. Полтава мала важливе стратегічне значення як для російського командування, так і шведів та гетьмана Мазепи.Під Полтаву шведські війська прибули ще 1 квітня 1709 р. На початку червня сюди підійшли головні сили російської армії на чолі з Петром I. Напередодні вирішальної битви значна чисельна перевага була на боці Петра I. Почалася наполеглива битва, в ході якої шведи, що не мали артилерії, почали поступово відступати. Карл XII і Мазепа з невеликим загоном переправилися через Дніпро й утекли в турецькі володіння. Разом із Мазепою до Молдавії втекли близько 50 представників козацької старшини, 500 козаків і більше 4 тис. запорожців.

Здобута під Полтавою перемога дала змогу Москві впливати ще більше на долю України. Насамперед це відзначилось на політичних наслідках для України. Після 1709 р. воєнні дії на території Гетьманщини припинились. Крім того, Полтавська битва поклала край двовладдю гетьмана І.Мазепи та гетьмана І.Скоропадського. саме з цього часу спостерігається зміцнення російського самодержавства, поступове і неухильне обмеження автономії Гетьманщини. Також Полтавська битва вплинула на соціально-економічний розвиток Гетьманщини. Російська економічна політика стосовно до Гетьманщини спрямовувалася на її ліквідацію як самостійної господарської одиниці і керувався мотивами фіскального характеру. Його діяльність підпорядковувалася основному завданню: поповнити фінансові запаси Російської держави, виснажені Північною війною. Механізмом її реалізації стало посилення податкового тягаря для населення Гетьманщини.

35. Нова Січ

Після закриття Малоросійської колегії та відновлення на Лівобережжі гетьманства запорозькі козаки, котрі вже майже двадцять літ перебували поза межами Запорожжя і воліли туди повернутися, мали надію на вирішення питання про їх повернення російським урядом. У цей час Росія посилено готувалася до війни з Туреччиною і могла знадобитися допомога запорожців, які добре знали степ і могли бути незамінними для російського командування при проведенні операцій на кордонах з Кримським ханством і Османською імперією. Січовики самочинно прибули на Запорожжя і відправили до Петербурга чолобитну на ім'я імператора Петра II, де просили вибачити їм усі попередні провини та дозволити проживати на місці старих запорозьких вольностей, на Чортомлику. Велося жваве листування щодо можливостей прийняття Січі під зверхність імператора. Російське командування обнадіювало запорожців позитивним вирішенням справи, але просило зачекати до початку російсько-турецької війни. 1733 р. уряд імператриці Анни надіслав на Січ грамоту, якою "всемиловестивейше отпушал" запорожцям усі їхні попередні провини перед російською короною та дозволяв повернутися на землі Вольностей Запорозьких. Наприкінці березня 1734 р., коли між Росією і Туреччиною стосунки загострилися до вибухонебезпечної межі, запорозькі козаки повернулися на Запорожжя та облаштували неподалік від Чортомлика так звану Нову Січ. Улітку 1734 р. в Лубнах було укладено угоду між російською військовою адміністрацією та запорожцями, у відповідності з якою останні визнавали себе підданими російській імператриці та зобов'язувалися у військовому відношенні підлягати київському генерал-губернаторові. Офіційно визнані російською владою споконвічні володіння січового товариства саме відтепер отримали свою офіційну назву Вольності Війська Запорозького, що існувала до ліквідації Січі урядом Катерини II в 1775 р. Особливістю функціонування Нової Січі було те, що територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім політико-адміністративних округ - так званих паланок. Відносний спокій, що в часи Нової Січі запанував між запорожцями та кримчаками, вигідне розташування земель Вольностей Війська Запорозького на перетині торговельних шляхів, сприятливі кліматичні умови та справедливі соціальні відносини, що не знали взаємин позаекономічної залежності, забезпечили краю надзвичайно швидкі темпи народної колонізації та бурхливий розвиток економіки. На відміну від своїх попередниць, Нова Січ являла собою не лише військово-політичну організацію, а й ефективний господарський механізм.

...