Історія державності України

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. став Головою Ради Міністрів СРСР.

У1961 р. на XXII зґїзді КПРС було прийнято третю програму партії -- програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і повґязана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення До праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; в 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. Зґявилися перші паростки інакодумства і серед інтелігенції.

78. Загострення соціальних проблем радянського суспільства. Неосталінізм

Відсторонення М.Хрущова від влади компартійною верхівкою на чалі з Л.Брежнєвим привели до відміни найбільш невдалих реформ та починань колишнього лідера ( ліквідовані раднаргоспи та знову створені міністерства, ліквідований розділ та обов'язкове оновлення партійних органів, обмеження щодо ведення присадибного господарства, утримання худоби та птиці, тощо). Але одночасно були прийняті заходи щодо консервації ідеологічних засад діяльності партії, припинилася критика в адресу Й.Сталина та його діяльності, інформування громадян стосовно злочинів режиму. Ці прояви отримали назву неосталінізма, коли критики партійного та радянського керівництва була зведена до мінімуму і головним чином здійснювалась зверху униз. В той же час, з'явилися художні твори, фільми, де висвітлювалась з позитивної сторони роль Й.Сталіна в роки Великої Вітчизняної війни. Під прикриттям гасел про зростання ролі партії на сучасному етапі розвитку суспільство, було здійснено зосередження усіх важелів влади у партійної верхівки, фактично - в Політбюро ЦК КПРС. Політбюро ЦК та партійна номенклатура ( секретарі ЦК, секретарі ЦК союзних республік, обкомів та райкомів КПРС) формально не строєні в систему радянської влади ( ради залишались лише прикриттям, ширмою) фактично вирішували усі питання розвитку країни та її регіонів, розподілу фінансових та трудових ресурсів, тощо. З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінченням так званого „великого десятиліття” настала майже 20-літня „ера” Л. Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. І спочатку дещо було зроблено у цьому напрямку. У березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво, поліпшено спеціалізацію і умови праці колгоспників. І це принесло деякі позитивні результати. Валова продукція сільського господарства зросла за восьму п'ятирічку на 16,6%. Середньорічний збір зерна у 1871-1975 рр. перетнув в Україні рубіж у 40 тис. тонн. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи матеріального заохочення працівників, скорочення числа диктованих зверху показників.

Результати восьмої п'ятирічки (1965-1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. У 2,5 рази (з 1965 по 1985 рр.) зріс національний дохід УРСР, чотири п'ятих якого використовувалось на підвищення добробуту народу. Середньомісячна заробітна плата за цей час зросла у 2 рази, мінімальна - в 1,8 рази. Було підвищено стипендії, пенсії, майже у 5 разів зросли виплати і пільги із суспільних фондів споживання (освіта, охорона здоров'я, пенсії, різноманітні допомоги). Щорічно будувалось 17-20 млн. кв. метрів житла, це, приблизно, 7-8 таких міст як Тернопіль. Лише в такій невеликій області, як Тернопільська, щороку вводилось в дію 10-15 шкіл і стільки ж дитячих дошкільних закладів, по 20-30 магазинів, будинків побуту, будинків культури, бібліотек і клубів.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966-1970 рр. він становив в Україні 50 %, то за 1981-1985 рр. - лише 19 %.

Невисокою була ефективність і сільськогосподарського виробництва. За 20 років (1960-1980) основні виробничі фонди в сільському господарстві України зросли у 4,2 рази, постачання добривами - у 3 рази, оплата праці - у 2,7 рази, а приріст виробництва сільськогосподарської продукції - лише на 39 відсотків.

Головною причиною застійних явищ у сільському господарстві було те, що командно-адміністративна система управління ним не змінювалась, незважаючи на різноманітні реорганізації (РАПО, АПК, укрупнення і розукрупнення господарств, міжгосподарська спеціалізація, ліквідація „неперспективних” сіл і т. п.). Колгоспи так і не стали справжніми колективними господарствами, як це передбачалось Статутом сільськогосподарської артілі. Вони самі не могли ні планувати сівозміни (це диктувалося „згори”), ні розпоряджатися результатами своєї праці. Усе це призвело до того, що при загальному зростанні падають також середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу.

Погіршувалсь демографічна ситуація. Протягом 1966-1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який підвищувався повільно і значно зростав розрив від країн Заходу. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу, підтримку прокомуністичних режимів.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною - все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня. Все це вимагало докорінних змін .

79. Духовне життя українського народу в 70-80 рр.

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис, а вищу - 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно -- 924 тис. та

148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авторитет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знання. До того ж освіта стала обґєктом форсованої русифікації: якщо в 1960/61 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/71 -- 60,4%, в 1976/77 -- 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно -- 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві конґюнктурщини, необ'єктивності, замовчування.

Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до розвґязання наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі -- романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія І.Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно -- фільми «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій ідуть тільки "старики"» та «Ати-бати йшли солдати» (Л. Виков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці -- опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив карґєру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, -- про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко -- незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної карґєри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.

Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

80. Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60--70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція -- дисидентство (лат. dіssіdent -- незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства -- соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959--1972 pp.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення -- від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина і Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію -- Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.

2. Криза і спад (1972--1975 pp.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» -- О. Солженицина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих событий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

3. Піднесення та розширення діяльності (1976--1978 pp.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР).

4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979--1985 pp.). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додисидентський» стан[8, c. 228-230].

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:

і. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці -- Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін. (всього 37 осіб). Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з Усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни Ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї -- аж до платформи, близької інтег-ральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій У Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні -- грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти "злочинців"»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», -- зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати

Питання 83 : Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки. Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його „ері”, але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов. У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників і новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Це - курс на прискорення соціально-економічного розвитку, на реформування економіки, яке передбачало розширення прав підприємств, їх самоокупність і самофінансування; тісний зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень науково-технічногопрогресу у виробництво; створення акціонерних товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, запровадження оренди і сімейного підряду в сільському господарстві і т. п. Проте скоро стало зрозуміло, що без реформування політичної системи усі економічні реформи приречені на провал. Тому XIX партконференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на демократизацію суспільства, гласність в управлінні державою та плюралізм думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР, то М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відноси- відкритість зовнішньої політики, зближення із Заходом, відмова від застосування сили і опори на силові методи розв'язання міжнародних проблем;- виведення військ із Афганістану, розпуск Варшавського договору і виведення радянських військ з Європи.

Усе це сприяло краху комуністичних режимів в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині та її об'єднання з ФРН.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії. Радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу „перебудови” в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, а Компартію України очолив С. Гуренко. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. з критикою застою в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби, з'являються позитивні публікації про українських січових стрільців, ОУН-УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років, сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють цей процес: Українська Гельсінська спілка (сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство „Меморіал” та інші.

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух КУкраїни за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.

Все це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.

У 1990 р., після видалення статтів з Конституції СРСР пр „керуючу і спрямовуючу роль КПРС” та прийняття Верховною равдою УРСР постанови „Про порядок реєстрації громадських об'єднань”, починається становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія Зелених України, Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. - усього в 1990 р. було створено 16 політичних партій.

Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією Верховною Радою в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про державний суверенітет України” і це незважаючи на те, що Головою Верховної Ради УРСР тоді був компартійний керівник республіки В. Івашко.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови” - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації” союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” На перше запитання „Так” відповіли 70,2 %, на друге - 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.

Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л. Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України”. Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.

81. Зусилля діаспори щодо відродження української державності

Діяльність української діаспори щодо відродження державної незалежності України, незважаючи на важливість проблеми,взагалі являється “білою плямою” української історіографії. Українська діаспора країн Заходу вела наполегливу боротьбу за відродження державної незалежності України. Важливу роль в цьому процесі повинна була відігравати молода генерація української еміграції. Українська діаспора створила в країнах Заходу розгалужену систему національної освіти та виховання, яка повинна була забезпечувати високий рівень самосвідомості молодого покоління еміграції, його активну участь вжитті української громади та боротьбі за демократію і державну незалежність України.

В Австралії перші українські школи виникли в 1951 році. В 1969році в 33 таких школах навчалися 1430 учнів. В 1968 році в 20 українських школах Аргентини проходило навчання 191 дитини. У Бразилії існувало 29українських шкіл з чисельністю 1500 учнів. У Великобританії в цей же період функціонували 36 українських шкіл, в яких викладали 298педагогів. Чисельність учнів в них складала 1850 дітей В 1965 році в США були зареєстровані 33 українські школи, в яких навчалися 4192 учнів. Навчальний процес забезпечували 218 учителів В 1944 році в Саскечеванському університеті була створена перша в Північній Америці кафедра українознавства. На початку 50-х років ХХ століття відбулося поширення українознавчих студій в університетах Канади.

Розбудовувалися система молодіжних організацій. Спілка української молоді (СУМ), Організація української молоді «Пласт» та Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ)діяли у всіх країнах проживання української діаспори. Метою було збереження українською молоддю своєї національної приналежності та боротьба за державну незалежність України Молоді українці продовжували справу своїх батьків та активно працювали у центральних і крайових організаціях української еміграції. Підсумовуючи все вищесказане, необхідно відмітити, що:

??українська діаспора країн Заходу в другій половині ХХ століття вела активну боротьбу за демократію та державну незалежність України;

??важливу роль в цьому процесі відігравала освітньо-виховна діяльність, яка забезпечувала підготовку національно-свідомого молодого покоління зарубіжних українців, здатного заповнити кадрові «прогалини»

??внаслідок відходу від активної громадсько-політичної діяльності старшого покоління еміграції та продовжити справу боротьби за українську державність;

??завдяки наполегливим зусиллям української громади країн Заходу було створено дієву систему національної освіти та виховання;

??подібна діяльність сприяла зростанню національної свідомості молодого покоління еміграції, протидії асиміляції, вихованню патріотичної любові до української Батьківщини, усвідомленню себе членами української громади в країнах поселення, формуванню кадрової бази нових молодих борців за державну незалежність України та продовженню визвольних змагань українського народу. Серед перспективної тематики подальших досліджень - висвітлення культурних ініціатив української діаспори в контексті боротьби за незалежну демократичну Україну.

82. Проголошення незалежності України

Ускладнення подальшої обстановки в СРСР , економічні негаразди та намагання керівництва країною не допустити розвалу СРСР привели до проведення референдуму в березні 1991 р, де пропонувалось і було підтримане питання про оновлений союз. При цьому країни Прибалтики в референдумі участі не брали. Адже вважали свій вихід із складу СРСР справою вирішеною. Підготовка нового союзного договору отримала назву «Новоогарьовський процес» йшла складно. Адже національні еліти, які відчули смак влади, не поспішали підтримати рішення центру про посилення його повноважень. В таких умовах в серпні 1991 р. спроба консервативного крила КПРС на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим, підтримана вищими посадовцями із складу силового блоку та ВПК затримати М.Горбачова, який перебував на відпочинку в Криму і ввести в країні надзвичайний стан зазнала поразки. 24 серпня 1991 р. верховна рада УРСР на позачерговій сесії прийняла Акт проголошення незалежності України. Верховна рада визнала за необхідне створити Раду оборони, Збройні Сили, національну гвардію, прискорити створення Конституційного суду . Уряду доручалось організувати перехід союзних підприємств під владу України, ввести національну грошову одиницю та забезпечити її конвертування. Рішення Верховної Ради підлягали затвердженню на референдумі, який повинен був пройти 1 грудня 1991 р.

З прийняттям Акту процес українського державотворення перейшов в практичну площину. Свідченням того був жовто-синій прапор, який був піднятий разом з прапором УРСР над будинком Київради на Хрещатику. У вересні 1991 р Верховна рада, за участі певної кількості депутатів-комуністів, прийняла рішення про встановлення над будівлею Верховної Ради жовто-синього прапору УНР.

Наступні кулька місяців стали важливим період в законотворчості. Були прийняті закони України «Про громадянство України» «Про державний кордон України», концепцію оборони та розбудови Збройних Сил України. На референдумі. Який відбувся 1 грудня 1991 р. 90 % тих громадян України, які прийняли участь в голосування ( приблизно 32 млн. осіб) підтримали її державну незалежність. Одночасно був обраний перший президент України, яким став Леонід Кравчук. Він виборов свою перемогу в протиборстві з лідером Народного руху України В'ячеславом Чорноволом, набравши вже в першому турі 52 % голосів виборців. 8 грудня 1991 р. в Біловезькій пушці в Білорусії керівники трьох країн Росії, України т Білорусі Б.Єльцин, Л.Кравчук та С.Шушкевич підписали угоду про створення Союзу незалежних держав (СНД). 21 грудня до СНД приєднався Казахстан. Радянський Союз, як держава зник з карти світу, про що заявив 30 грудня 1991 р в своєму телевізійному виступі перший і останній Президент СРСР М.Горбачов.

Україна почала своє життя, як самостійна та незалежна держава.

83. Прийняття Конституції України

За відсутності Конституції, яка відповідала б реаліям нової держави, виникали конфлікти щодо розподілу владних повноважень між Президентом та Прем'єр-міністром, представниками Президента та головами обласних та районних рад. Тому повстало питання підготовки нової конституції України В січні 1992 р. спеціально створеною Конституційною Комісією був підготовлений проект оновленої Конституції, який був винесений на всенародне обговорення. Доопрацьований варіант був опублікований в пресі в жовтні 1993 р. Проте після обрання нового Президента та нового складу Верховної Ради в 1994 р. комісія була також частково оновлена. Тому робота над Конституцію продовжувалася, адже змінилось бачення нового основного закону серед різних представників діючої влади, а прийнятного документа не було. В червні 1995 р. Президент та Верховна Рада підписали Конституційний договір, якій був компромісним тимчасовим варіантом до прийняття нової Конституції. Після дбайливого опрацювання усіх можливих питань та знаходження компромісів між Президентом, демократичними силами в парламенті та послідовниками комуністичної ідеології, 28 червня 1996 р. після засідання, яке йшло безперервно майже цілу добу, парламент постатейно ухвалив Конституцію України. Україна проголошувалася президентсько - парламентською республікою з відповідним розподілом повноважень. Президент мав значне коло повноважень, в т.ч. набув права відправляти Прем'єр-міністра та членів уряду у відставку. В грудні 2004 р. в умовах кризи в суспільстві, яка виникла внаслідок проведення виборів президента України з чисельними порушеннями, Верховна Рада ухвалила зміни до Конституції. Вони фактично перетворили Україну в парламентсько-президентську республіку. Згідно з цією Конституцією парламент формував уряд, який здійснював виконавчу владу, Президент же здійснював контроль за діяльність виконавчої влади та був гарантом Конституції. Проте в 2010 р. після чергових виборів Президента, Конституційний суд вирішив, що зміни до Конституції вносились з порушенням регламенту та відмінив їх, повернувшись до конституції 1996 р.

84. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

- Україна визнана в світі країни, її визнали більше 167 країн світу. Приймає участь . як член ООН в здійсненні заходів . в т.ч. миротворчих операцій на Балканах, в Африці та Азії. Вона є членом 47 міжнародних урядових організацій і бере участь в роботі більш ніж 100 комісій. Утворених в їх рамках;

- Україна відмовилась від власної ядерної зброї та вивела усі бойові заряди з власної території, також прийняте рішення про передачу високозбагаченого урану до США;

- існує два вектори у стосунках з європейськими сусідами - намагання України бути в Європі в той же час підтримувати дружні та взаємовигідні стосунки в Росією. В 1994 р. між Україною та Росією було укладено т.зв. « Великий договір», який передбачав визнання та делімітацію кордонів, а також розділ Чорноморського флоту між Росією та Україною, із правом перебування Військово-морських сил Росії в Севастополі та інших пунктах базування на території Криму до 2017 року. Україна після отримання незалежності перебуває в складі Співдружності Незалежних Держав (СНД), формальне об'єднання частики колишніх радянських республік, яке останніми роками не відіграє значної ролі в їх економічному та політичному житті.

- в 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, в законі про засади зовнішньої політики України засвідчене бажання України стати членом Європейського співтовариства (ЄС). На часі намагання України отримати більш тісні економічні стосунки з Європою шляхом укладання угоди про спрощений порядок отримання віз та створення зони вільної торгівлі

85. Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження на всіх етапах існування нашої держави була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків минулого й сучасного. Оскільки виклик національної свідомості українців ніколи не був вигідний їхнім сусідам, робилося все можливо, аби звести нанівець будь-які культурні здобутки України. І тепер, коли наша держава стала незалежною, надзвичайно важливою подією стало створення при Кабінеті Міністрів Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Програма "Повернуті імена" поєднує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння розвитку мистецтв України, які спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. А приховано тут чимало. В архівах, музеях, бібліотеках країни створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру за кордоном, адже багато років про неї чули тільки як про "незначну частину культури руського народу".

Крім цього, з'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності й у комерційно створеній площині. Значного розвитку набула діяльність Товариства шанувальників української мови та "Просвіти" ? не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше уваги приділяти проблемам розвитку національної культури. Яблуком розбрату серед політиків та громади лишається тільки мовне питання, довкола якого постійно виникають нові сутички та скандали.

Українська культура розвивається не тільки в практичному, а й у теоретичному аспекті: осмисленню шляхів її розбудови присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених-культурологів.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, які супроводжуються специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х ? 90-х роках ("нова хвиля") постмодерністського характеру. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві.

Як бачимо, у суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі, як у найважливішому здобутку нації. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. За даними опитування Міністерства культури і туризму України, населення має досить високе бажання підвищувати рівень власної культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед "зрушення в оволодінні громадянами державною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін.

86. Релігійне життя сучасної України

На сьогодні Україна - багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ'ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування.

Так зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад.

Нетрадиційними прийнято називати релігійно-світоглядні вчення, які історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності.

Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Значна кількість релігійних угрупувань (особливо так званого «сатанинського» спрямування) діють нелегально.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

87. Роль української діаспори у розбудові держави

Поняття «діаспора» (грец. дйбурпсЬ «розпорошення», «розсіяння») виникло у євреїв, яких, розпорошених по світу та існуючих поза своєю первісною батьківщиною, здавна сукупно так іменували.

Сучасна українська діаспора на рівні з єврейською належить до світової, має значний потенціал у сприянні Українській державі в інтеграції до глобального світу, підвищенні її конкурентоспроможності в нових реаліях. Українська діаспора не є унікальним явищем - це живий організм, який зазнає впливів та змін, зумовлених рядом економічних, політичних та культурних чинників. Українська діаспора вписується в загальну світову діаспору та міграційну мозаїку, з властивими для неї внутрішніми суперечностями, конфліктами різних міграційних хвиль, трансформаційними та асиміляційними процесами.Донедавна в українській міграції називали три хвилі переселенського руху:Перша - економічна - з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої Світової війни.Друга - економічно-політична - період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.).Третя - політична - роки Другої Світової війни та повоєнний період.У середині 90-х років ХХ століття виникла четверта - новітня хвиля українськоїтрудової міграції, яка переростає в еміграцію. Парадоксальність новітньої економічної міграції та еміграції полягає в тому, що коли перша хвиля переселення українців припала надобу бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Не було б перших трьох попередніх хвиль еміграції, напевно зараз ми змогли б говорити про Україну, як незалежну державу. Цей емігрантський рух виконав свою головну роль - здобув Незалежну Україну. Перші емігранти 100 років тому були переважно малограмотні - виконували в країнах їхнього переселення некваліфіковану, найважчу роботу. Теперішня міграція, її найбільша частина - це люди з вищою освітою або висококваліфіковані спеціалісти. Отже сьогодні українська міграція добре сприяє цілеспрямованій політиці розвинених країн із залученням висококваліфікованої робочої сили. Однак значна частина освічених українських людей змушена виконувати низькооплачувану, некваліфіковану роботу, аби більш-менш забезпечити своїм сім'ям нормальне життя. На зароблені за кордоном гроші одного українця чи українки утримується в Україні ціла сім'я (3-4 чоловік).

Розвиток українських діаспорних мереж сприяє посиленню впливу діаспори на прийняття політичних рішень в країнах проживання. Прикладом активної політичної діяльності, потенціал української діаспори проявився під час т.з. помаранчевої революції, визнання рядом країн Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. Лобіювання інтересів українства є характерним для традиції діяльності українських діаспорних громад Європейського Союзу. Враховуючи, що досягнення високих критеріїв ЄС у сфері демократизації суспільства є однією з головних умов євроінтеграції, поширення європейської практики у цій сфері завдяки представникам української діаспори позитивно впливає на утвердження демократії в Україні, відповідність держави критеріям цінностей та вимогам ЄС.Також важливим чинником розвитку України з країнами ЄС є потенційні економічні можливості української діаспорної мережі. Підприємці з числа української діаспори своєю економічною діяльністю сприяють інтеграції історичної Батьківщини в сферу міжнародної торгівлі, виступають посередниками налагодження зв'язків між підприємцями України та країнами проживання. Активізація економічної взаємодії України з діаспорою підвищує інвестиційну привабливість України, сприяє розвитку систем платежів, банківських переказів, банківської системи в Україні. Частина представників т. з. "четвертої хвилі (поки-що не дуже великої) вже не є бідними заробітчанами, а мають власні підприємства в країнах проживання, бажають вкладати фінансові активи в українську економіку. Найбільшого успіху, як посередника між Україною та Європейським Союзом, діаспора досягла в культурній сфері - фестивалі, дні української культури, культурна продукція спільного виробництва за участю діаспори ілюструє цивілізаційну спільність між Україною та країнами ЄС.

На етапі відновлення держави Україна дуже важливо ефективно використати накопичений Діаспорою величезний капітал знань та можливостей. Європейський Конгрес Українців та Світовий Конгрес Українців зі свого боку бере активну участь у виробленні стратегій взаємин України та діаспори. Це виготовлення спільних меморандумів між урядом України та СКУ.