Історія державності України

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам?янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити.

Проте відступ Сталіна тривав недовго -- вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. -- 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

· грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам.

· 1932 р. колгоспи об`єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об`єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія -- спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

65. Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної економічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки - це період, коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався "наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії стали невід'ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму. «Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політико-ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції. Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції.

66. Згортання українізації

Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії -- як членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них -- академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес -- так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки -- геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки -- письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Валда стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та ін. У 30-х роках О.Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. "Розстріляне відродження" - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української культури в цей період.

67. Коренізація в урср

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20--30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об?єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» -- реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з?їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Шумський в 1924--1927 pp. -- нарком освіти УСРР. У лютому--березні 1927 р. на об?єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У1931--1933 pp. -- голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. -- на засланні. Загинув у Саратові.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то-врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20--30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік.

-політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй -- питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

-коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

-політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

68. Українізація поза межами УСРР

У грудні 1932 р. була прийнята постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Північному Кавказі». Ряд пунктів стосувався не заготівель, а національної політики. Українізація майже половини районів Північного Кавказу засуджувалася як «петлюрівська». Діловодство в радянських установах українізованих районів переводилося на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Було передбачено негайну ліквідацію українських навчальних установ, припинявся випуск українських газет, ліквідовувалося українське радіомовлення.

Перепис 1926 р. показав, що населення Кубанського округу майже на дві третини складалося з українців. Під час перепису 1939 р. українцями могли назвати себе тільки ті, хто недавно приїхав з України. Різними методами, у тому числі голодом 1932--1933 рр., кубанцям було запропоновано вважати себе росіянами.

На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення влади, в Україні вона сприяла духовному відродженню. УРСР володіла таким економічним та людським потенціалом, як всі інші національні республіки разом узяті. Саме тому конкуруючі клани в Кремлі приділяли їй підвищену увагу.

У 1925 р, Еммануїла Квірінга, що знаходився на посту першого секретаря ЦК КП (б) У, змінив Лазар Каганович, який заходився по-чіновьічьі старанно втілювати в життя офіційні курс партії. При ньому політика українізації досягла великих успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20-х рр.. став наркомат освіти, якому була підпорядкована вся культура. Наркомом освіти в 1924-1927 рр.. був Олександр Шумський, а після нього - Микола Скрипник.

69. Конституція УРСР 1937 року

У середині 30-х років керівництво Комуністичної партії дійшло висновку про необхідність внесення "демократичних" змін до Конституції СРСР 1924 p., а також до конституцій союзних і автономних республік. Вперше це питання було винесене на обговорення у 1935 р. на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). Таким чином намічалося утворити видимість подальшої демократизації державного ладу. У будь-якому виборчому окрузі балотувався лише один депутат, кандидатура якого висувалася відповідним партійним керівництвом. Проект Конституції було схвалено Президією ЦВК СРСР і винесено на всенародне обговорення. У підсумку все звелося до загального схвалення проекту Конституції. В умовах терору 30-х років мало хто б намагався критикувати цей проект, який навіть не містив реальних гарантій захисту прав людини. VIII Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. одноголосно затвердив і ввів у дію нову Конституцію СРСР 1936 p. Конституцію УРСР 1937 p. побудовано у відповідності з Конституцією СРСР 1936 p. Конституція УРСР 1937 p. складалася з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів. Розділ 1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Особливе значення мав розділ 2, присвячений державному устрою. Згідно зі ст. 13 Конституції УРСР "добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками" в союзну державу -- СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. В наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.

Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на 4 роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. Інші органи такого права вже не мали, як це було раніше. У відповідності з Конституцією Верховна Рада УРСР обирала Президію -- колегіальний, постійно діючий орган.

70. Проголошення незалежності України. Причини розпаду СРСР

22 січня1918 -- Проголошення незалежності Української Народної Республіки. Ліквідована росіянами.

16 лютого1918 -- Проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки. Ліквідована росіянами.

19 жовтня1918 -- Проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки. Ліквідована поляками.

15 березня1939 -- Проголошення незалежності Карпатської України. Ліквідована угорцями.

30 червня1941 -- Проголошення відновлення незалежності Української держави. Ліквідована німцями.

24 серпня1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу -- Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР19 серпня1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна РадаУкраїнської Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави -- України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради.УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава -- Україна.На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум.Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,32%).

91(2).На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів[1], кожній багатонаціональній країні і проявляються у вигляді міжнаціональних протиріч і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку;

авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством, особливо в епоху застою і Перебудову, і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;

криза довіри до економічної системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених в країні товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року.

71. Включeння Галичини та Волині до УРСР

Військова Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові управління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для керівництва місцевими органами народної влади, а також комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

У засобах масової інформації було опубліковано Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. 22 жовтня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутатів; вії округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані.

26-28 жовтня 1939 р. відбулося засідання Народних Зборів Західної України. У прийнятій Декларації зазначалося, що "віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих". Також було прийнято рішення про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель та земель великих державних урядовців, націоналізацію банків і великої промисловості.

Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням "прийняти Західну Україну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з'єднати український народ у єдиній державі". Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволене Верховною Радою СРСР і відповідно -- 15 листопада 1939 р. Верховною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня -- початку лютого 1940 р. -- 202 сільських та 4 міських (у Львові) райони.

Приєднання західноукраїнських земель викликало надії на возз'єднання з усім українським народом серед населення Північної Буковини. Приниження національної та людської гідності українців, знущання над мовою, релігією стали повсякденним явищем у королівській Румунії.

72. Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії

Переділ сфер впливу, спричинений Другою світовою війною, відбувся і в цьому регіоні. Спираючись на таємну домовленість із Німеччиною (п. З зазначеного вище протоколу), 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла кордон і, не зустрічаючи опору, 30 червня 1940 р. повністю зайняла ці території.

За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі та селянські комітети, а потім -- новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання "делегації трудящих" Бессарабії та Північної Буковини, прийняла Закон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей -- райони. Водночас із складу України було вилучено Молдавську АРСР й приєднано до новоствореної Молдавської РСР.

Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. "Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини" та "Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини" була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва.

73. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини

Значне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. «Якщо ми хочемо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію», -- безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. «Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями стали власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні», -- заявив він на з'їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»

У переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 p., А.Гітлер довірчо писав італійському лідеру Б.Муссоліні: «Перш за все я сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним поставником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому».

Тепер точно встановлено, що відразу ж після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад А. Гітлер доручив розробити нові принципи німецької політики на Сході. 16 вересня 1942 р. вони були схвалені фюрером. «Ми завоювали неосяжні території на Сході з тим, -- говорилося там, -- щоб закріпитися тут на тисячоліття. Конкретно це означає: після перемоги німецької зброї на просторах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія... Звичайно, програма перебудови світу такого грандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантських фізичних зусиль, а насамперед -- граничної твердості духу. Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси -- вивільнення життєвого простору. Отож найвищим обов'язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви повинні убивати якомога більше й ефективніше винищувати тутешніх унтер-меншів!»

Згодом фашисти прийняли конкретне рішення: для знелюднення територій до Уральського хребта в найстисліші строки знищити та депортувати в Сибір понад ЗО мли населення Польщі та європейської частини СРСР.

74. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках

Наступ німецьких військ розпочався на світанку 22 червня 1941 р., у неділю. Перед тим, як гармати відкрили вогонь, сотні лiтакiв перетнули радянські кордони i бомбардували 66 основних аеродромів, міста, у тому числi бази флотів Кронштадт, Севастополь, Ізмаїл. Протягом першого дня війни радянська авiацiя втратила 1811 лiтакiв, з них 1489 -- прямо на летовищах. Незважаючи на відчайдушний опір (слід відзначити подвиг захисників Брестської фортеці, яка стримувала атаки ворога два тижні, а останній її захисник склав зброю лише навесні 1942 р.), нiмецькi танкові колони просунулися на окремих ділянках в тил радянських військ на глибину до 50 км i в окремих місцях перетнули навіть старий радянсько-польський кордон.Попередня політика Сталіна призвела до того, що Радянському Союзу довелося одному прийняти на себе величезної сили удар. Головний удар німецькі війська наносили проти військ Західного фронту (командуючий генерал Д.Павлов). вже в перші дні радянські війська на цьому напрямку були оточені (Бєлосток - Мінськ) і розгромлені. У полон потрапило 329 тис. радянських солдат, 3332 танків, 1809 гармат. 28 червня німецькі війська взяли Мінськ і продовжували рухатися на схід. Тим часом Група армій «Північ» успішно просувалась у Прибалтиці, захопивши Вільнюс, Ригу, підійшовши до Пскова і Новгорода. На цій ділянці фронту нависла загроза прориву німецьких військ до Ленінграда.Найбільший опір ворог зустрів на Україні. В районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно розгорілась перша у Другій світовій війні танкова битва, яка тривала п`ять діб. Радянські механізовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути ворога, що прорвався, перейшли у наступ без належної підготовки і авіаційного прикриття. Хоча просування ворога було затримано на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: з 4201 танків у Південно-Західного фронту залишилося лише 737. Ворог втратив декілька сотень.У середині липня 1941 р. розгорілась битва за Київ, Смоленськ, в районі Новгорода (Лужський оборонний рубіж).. Ціною героїчних зусиль наступ ворога по всім напрямам було призупинено, навіть було завдано першого вдалого контрудару під Єльнею.

Київська оборонна операція

7 липня - 26 вересня 1941 р.

5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на стику 5 і 6-ї радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалось справою найближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини , що підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Героїзм захисників міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. - народе ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився. Тим часом склалось загрозливе становище на флангах Південно-Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини з півдня і півночі обійшовши захисників міста і замкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відхід радянських військ було віддано занадто пізно і в оточення потрапило чотири радянські армії. Спроби вирватись з оточення були невдалими. Командуючий Південно-Західним фронтом М.Кірпонос загинув у бою. 19 вересня німецькі війська вступили до Києва.

Значення: Зірвала плани німецького командування сходу оволодіти містом. Примусила його змінити напрям головного удару, що зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса».

Оборона Одеси

5 серпня - 16 жовтня 1941 р.

Після поразки Південного фронту румуну-німецькі війська вийшли до міста і взяли його облогу. Проте захопити його сходу не вдалося. Декілька штурмів міста було відбито з великими втратами для ворога. Напередодні залишення міста радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григорівка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийнято через прорив німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога. Війська евакуйовані з Одеси були спрямовані на оборону Севастополя.

Значення: Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста приковували до себе значні сили ворога, завдавши їм великих втрат - понад 300 тис. чол. оборона міста давала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та її нафтовим родовищам.

Оборона Севастополя

30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.

У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. Зо жовтня вони підійшли на далекі підступи до міста. Місто не було обладнано оборонними спорудами з суші, проте мало продуману оборону з моря. У короткий час навколо міста було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірвано від тилових районів суходолом, дії Чорноморського флоту у продовж 250 днів забезпечувало оборону міста необхідним. Неодноразові штурми міста німецькими і румунськими військами були відбиті з великими втратами для ворога (понад 300 тис. чол.). Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському п-ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону міста. 3 липня 1942 р. Ставка дала наказ про евакуацію військ , проте вже було пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста.

Значення: На тривалий час оборона Севастополя прикувала значні сили німецьких військ, завдавши їм значних втрат. Були зірвані плани по знищенню Чорноморського флоту СРСР.

Наразившись на сильний опір, німецьке командування змінює напрям головного удару. Тепер він був спрямований на Україну. У серпні 1941 р. було завдано поразки військам Південного фронту (генерал І.Тюленев) на Правобережжі. В районі Умані радянські війська були оточені і 103 тис. потрапили у полон. Також ворог взяв у облогу Одесу, оборона якої тривала з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р. Німецькі війська вийши до Дніпра майже по всій довжині його течії і захопили ряд плацдармів на його лівому березі. Радянські війська Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник М.Кірпонос), що захищали Київ, опинилися перед загрозою флангових ударів. Розуміючи небезпеку становища командуючий фронтом запросив дозвіл Ставки залишити Київ, але Сталін категорично відмовив

У жовтні 1941 р. німецькі війська захопили Крим і взяли в облогу Севастополь (30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.), який чинив ворогу опір 250 днів. 16 жовтня 1941 р. радянські війська непомітно для ворога залишили Одесу.

75. Відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року

Відновлення укр. Державності у Львові. 30 червня, у понеділок, о 6 годині після полудня на другому поверсі будинку «Просвіти» у Львові відбулись Народні Збори. Зібрались представники громадськості міста Львова й околиць, церковні достойники, провідні члени ОУН, учасники підпільного визвольного руху. відкрив перший заступник Провідника ОУН Ярослав Стецько вшануванням пам'яті борців, які загинули в боротьбі за волю України.Усебічно обґрунтувавши необхідність відновлення української державності, як вияву волі українського народу до самостійного державного життя, Ярослав Стецько зачитав Акт про відновлення Української Держави. Присутні вислухали оголошення Акту стоячи, одностайно схвалили його та відспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Перші слова Акту звучали: »Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».Після закінчення привітальних промов, головуючий надав слово мені. Висвітливши коротко роль ОУН у національно-визвольному русі й боротьбі українського народу в останні роки, її відповідальність за подальшу долю визвольного руху та, обґрунтувавши моральне й фактичне право ОУН виступати від імені воюючої України, я оголосив наказ Провідника Проводу ОУН Степана Бандери про призначення Головою Українського Державного Правління Ярослава Стецька, першого заступника Провідника ОУН. Призначення Ярослава Стецька на посаду голови Державного Правління Збори схвалили аплодисментами. Підтримана була також запропонована мною пропозиція про надання Голові УДП права покликати членів Державного. Проте німецький уряд на підтримав таку ідею і всиловив прохання Вимогу німецької влади скасувати Акт 30 червня Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відхилили За це їх було арештовано й ув'язнено в концтабірПро хід Зборів інформувала львівська радіостанція. Організував передачі Ярослав Старух, у розпорядженні якого були всі матеріали Зборів (текст Акту, наказ про призначення Голови Державного Правління, тези окремих виступів тощо). Звістка про відновлення Української Держави й створення уряду викликала небувалу радість населення.Українські місцеві органи влади діяли до осені, поки не були німцями скасовані й замінені окупаційними.

76. Діяльність комуністичного та націоналістичного підпілля

Запровадження на теренах України «нового порядку» викликало загальне обурення та привело до виникнення та наростання руху опору. Сподівання на те, що гітлерівський режим хоч якось сприятиме покращенню життя ( на окупованих територіях залишилось до 40 млн. населення) були надто далекі від справдження. Тому рух опору мав підтримку як із-зовні, так і постійну підпитку всередині окупованої зони за рахунок місцевого населення та військовополонених, яким вдалося втекти або яких випустили німці ( німці на початку випускали полонених червоноармійців із числа місцевого населення). . Взагалі рух опору складався із двох складових:

- радянських партизани та підпільники, які боролися за визволення віт окупантів та поновлення радянської влади;

- націоналістичного підпілля, яке боролося за національну незалежність українських земель та вели боротьбу а два фронти - проти німецько-фашистських окупантів та проти радянської влади.

Радянський рух опору був також неоднорідним. Хоча директива радянського урядувід 29.06.1941 р. закликала усіх громадян чинити спротив німцям. Вступати до партизанських загонів та підпільних організацій, перші кроки на цьому напрямку були невдалими. Створення партизанських баз та складів для оснащення учасників руху опору в містах, а також керівники таких загонів та організацій були відомі заздалегідь і в більшій частині після приходу окупантів були виявлені. Таким чином. рух опору виникав, як правило. Після початку репресій нової влади, після розстрілів, проведення каральних санкцій, тощо. Тому партизанські загони почали виникати там, де підхід німецьких військ був ускладнений - в лісах, далеких від шляхів сполучень. Іноді ці загони були сформовані спеціально направленими партійними та радянськими діячами, які добре знали ці місця та людей ( С.Ковпак, О.Федоров) іноді - командирами та бійцями, які вийшли з оточення або були поранені та залишились в тилу ворога ( М.Наумов), О.Сабуров). Поширення руху опору та необхідність координації дій партизанських загонів та військового командування Червоної Армії привело до створення Центрального штабу партизанського руху ( його очолив К.Ворошилов) та Українського штабу партизанського руху ( керівник Т.Строкач) в травні 1942 р. УШПР розгорнув роботу з організації та об'єднання партизанського руху в єдиному напрямку. Для цього в партизанські райони літаками доставлялися зброя, боєприпаси, медикаменти, підготовлені люди, поліграфічна техніка, пропагандистки матеріали. На середину 1943 р. в Україні діяло 46 великих партизанських загони об'єднаних в партизанські з'єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова та інших керівників, близько 2-х тисяч загонів та диверсійних груп. Це дало змогу перейти партизанам до більш активних дій і здійснити довгі рейди по тилах ворога, здійснюючи при цьому напади на гарнізони, підрив залізничних колій та мостів, напади на транспорт, вели пропагандистку роботу серед населення. тощо. Були і спеціальні загони, наприклад Д.Медведєва, який здійснював в околицях м. Рівно ( столиці Рейкомісаріату) розвідувально-терористичну діяльність. Також активно діяли підпільні групи в містах, які також були різними за своїм призначенням - від розвідувальної групи КНВС капітана І.Кудрі в Києві до комсомольсько-молодіжної «Молодої гвардії» в Краснодоні. За підрахунками істориків в роки війни партизани і підпільники знищили до 500 тисяч окупантів та їх посібників, здійснили напад на 407 гарнізонів та комендатур та поліцейських установ, вивели з ладу 600 мостів, пустили під укіс 5 тисяч ешелонів, вивели з ладу 1. 5 тис. танків, 200 літаків,

Націоналістичний рух опору організовувався в більш складних умовах. Він також був дуже розшарований і неоднозначний. Націоналістичні організації ОУН. Керовані і А.Мельником . і С.Бендерой сподівались на співробітництво з німецьким командуванням для вигнання радянських військ та встановлення власного режиму. Для цього перед нападом на СРСР були створені в складі німецького розвідувального з'єднання « Бранденбург 900» два батальйони « Нахтігаль» ( Соловей) та «Роланд», які діяли в складі німецьких збройних сил. ОУНівці вважали, що такі підрозділи складуть основу нових збройних сил, німці планували використати націоналістів для вирішення каральних функцій проти поляків та євреїв.

Після заняття 30 червня 1941 р. м Львова політичне керівництво ОУН ( Б0 проголосило Акт відновлення Української державності та призначила уряд на чолі з Я.Стецьком. наслідком таких дій стали репресії , які були застосовані до політичного керівництва ОУ (б) _ С.Бендера та Я.Стецько були заарештовані і направлені до нацистського концтабору. Після цього ОУН(б) перешла на ворожі позиції щодо німецьких окупантів.

ОУН (м) виявила більше лояльності до німецької влади та намагалася вести пропагандистку роботу на територіях, які переходили під владу окупантів. Висилаючи похідні групи, які повинні були роз'яснювати населенню завдання та ідеї руху «мельниківців». В Києві певний час діяла Українська національна рада, виходили газета та часопис, але на початку 1942 р. провідні діячі київської ОУН(м) О.Теліга, І.Рогач, О.Ольжич були заарештовані німцями та страчені. Після цього частина «мельниківців» також стали на шлях боротьби, а сам А.Мельник також опинився в німецькому концтаборі.

Тим часом. Після початку бойових дія на радянсько-германському фронті в 1941 р. в Поліссі виникло національне збройне формування « Поліська Січ», під проводом Т.Бульби-Боровця, який орієнтувався на уряд УНР в еміграції ( колишній уряд С.Петлюри). Оскільки в важкодоступних поліських лісах німці бойових дій не вели, то значна кількість червоноармійців переховувалась тут в очікуванні подальших подій. Бойові загони «Поліської січі» почали збройну боротьбу за очищення поліських лісів від окремих груп бійців Червоної Армії. Згодом це формування отримало назву « Українська повстанська армія-Поліська січ « і діяла в районі міст Олевськ-Людвиполь-Сарни. Чисельність загону складала 6-8 тисяч чоловік.

Спроба німців використати ці формування для каральних функцій, підпорядкувавши їх собі , як і спроба командування червоної Армії привернути полісів на свій бік закінчились невдачею. За наказом командира бійчі січі перейшли на нелегальне становище і почали боротьбу проти обох диктаторських режимів. Поклавши таким чином початок зародження УПА.

Влітку почали формуватися бойові загони на волині та в Поділлі. Які підпорядковувалися проводу ОУН (б). Спочатку вони намагались зосередитись на виконанні функцій охорони місцевого населення від німецьких окупантів. Радянських партизан та польських допоміжних формувань в, підпорядкованих німецькому командуванню. З осінісили ОУН(б) почали залучати до свого складу ( в силу різних обставин та різними засобами) інші підрозділи, що діяли в цих районах із зброєю (зокрема в 1943 р. на їх бік перейшло до 5 тисяч озброєних поліцейських, які відмовились служити німцям). 14 жовтня 1942 р. було проголошено створення УПА із завданням вести боротьбу з режимом Гітлера та Сталіна. В 1943 р. на бік УПА перейшла значна частина полісів, а командувачем об'єднаного військ став Р. Шухевич.

З серпня 1942 р. вояки ОУН-УПА почали активні бої проти німецьких військ. Свідченням чого був напад на станцію Шепетівки, внаслідок якого німці зазнали значних втрат. В 1943 році крім боротьби з німцями. УПА веде бойові дії проти польських партизан Армії Крайової (АК), намагаючись взяти під контроль населення цих територій, які контролювались польськими партизанами, підпорядкованими польському уряду у вигнанні, що містився в Лондоні. Це привело до т. зв. « Поліської різанини», коли внаслідок озброєного протистояння націоналістичних польських та українських партизан загинула значна кількість місцевих сільських жителів. З літа 1943 р.. коли радянські війська почали визволення українських земель, а червоні партизани почали рухатися вглиб окупованих німцями територій. Почалися зіткнення між УПА та радянськими партизанами ( переговори, які велися між ними результатів не дали).

Таким чином. встановлення на українських землях окупаційного режиму тяжко позначилась на мешканцях тих територій, які потрапили під владу ворога. Проте німці та їх союзники не отримали бажаного від захоплених земель і бойові дії йшли не тільки на фронті. але і в тилу, де ворог ніколи не мав змоги почувати себе в безпеці.

77. Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави

На першому етапі (особливо до весни 1942 р.) дії радянських партизан були малоактивними. Зони зазнали значних втрат. Причинами цього була недостатня організаційна підготовленість, прорахунки в підборі кадрів, зневіра частини партизан у можливостях боротьби в умовах військових спіхів німців, зрада частини підпільників, недостатня озброєність.1941 - влітку 1942 р. було розгромлено підпілля Дніпропетровська, Києва, Миколаєва, Одеси, Харкова, Вінниці, Сімферополя, Сталіна та інших міст. Зазнали провалу спроби формування великих партизанських загонів восени - взимку 1941 р.Найпоширенішими формами боротьби підпільників були збір інформації, саботаж і диверсії.

Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України.Вони боролися проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави За зонами дії УПА розділялася на три групи: УПА - Північ (Волинь і Полісся); УПА - Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА - Південь (Поділля). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли перша сотня УПА напала на містечко Володимирець Волинської обл. УПА прагнула закріпитися в Україні як "третя сила" (крім німецької і радянської влади). Тільки в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Гостре протистояння виникло в УПА з польськими підпільними формуваннями - Армією Крайовой (АК). Початком конфлікту стали масові вбивства українців на Холмщині ще в 1941 р. Операція "Буря", яку почала АК, передбачала відновлення контролю над землями, втраченими в 1939 р. У результаті це призвело до етнічного чищення, як з боку АК, так і з боку УПА.

УПА як партизанська армія в основному не йшла на відкриті бої з регулярними військами Радянської Армії, хоча окремих сутичок було чимало. Під час одного з них навесні 1944 р. був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом генерал армії М. Ватутін. Лише в 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.

Складність діяльності ОУН полягала в тому, що її, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна держ. і вона змушена була покладатися тільки на власні сили і використовувати своєрідну тактику.Битва за визволення України тривала 22 місяці і складалася з ряду великих операцій

77. Демократичні процеси в Україні після смерті Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX зґїзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953--1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя воззґєднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними звґязками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни -- 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, повґязаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX зґїзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо помґякшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953--1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік -- вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. -- вже 29. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. -- 1390, 1958 р. -- 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955 --1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип -- централізм -- зазнав значної трансформації, адже суттю змін, повґязаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.