Історичне значення гетьманщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичне значення Запорозької Січі



Зміст

1. Україна напередодні Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.. Причини та характер війни

2. Гетьман України Б.Хмельницький: його життя і діяльність. Оцінка його особи в історіографії

3. Початок Національно-визвольної війни середини XVII ст.. Перші перемоги козацько-селянських військ під Жовтими Водами і Корсунем

4. Розгортання повстанських рухів та створення народної армії (1648 - 1649 рр.)

5. Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями восени 1648 р. та визвольний похід Б. Хмельницького в Галичину (1648 р.)

6. Народні повстання в Галичині в 1648 р. (С.Височан, І. Грабовський та інші)

7. Бойові соратники Б. Хмельницького та їх роль у Національно-визвольній війні середини XVII ст

8. Формування Української гетьманської держави в середині XVII ст..: територія, органи влади і управління, роль гетьмана

9. Програма державного будівництва Б. Хмельницького

10. Соціальна політика гетьманського уряду Б. Хмельницького (1648 - 1657 рр.)

11. Зовнішня політика гетьманської адміністрації Б. Хмельницького (1648 - 1657 рр.)

12. Облога Збаража. Зборівська битва та укладення Зборівського договору

13. Берестецька битва та підписання Білоцерківського договору

14. Хід воєнних дій в Україні у 1652 - 1653 рр

15. Україно-російські відносини в ході Національно-визвольної війни середини XVII ст

16. Українсько-московський договір 1654 р. та його оцінка в історіографії

17. Воєнні дії 1654 - 1657 років та їх наслідки

18. Віленське перемир'я 1656 р. та його наслідки для України. Союз із Швецією і Трансільванією

19. Політичне становище Гетьманщини після смерті Б. Хмельницького. Боротьба козацько-старшинських угруповань за владу (кінець 50-х років XVII ст)

20. Внутрішня і зовнішня політика І. Виговського

21. Гадяцький договір 1658 р. та його оцінка в історіографії

22. Гетьманування Юрія Хмельницького. Переяславські статті 1659 р. Слободищенський трактат

23. Боротьба козацько-старшинських угруповань в Україні в 60-80-х роках XVII ст.. Доба Руїни: причини, характер, наслідки

24. Гетьманування І.Брюховецького. Московські статті 1665 року

25. Гетьманування Д. Многогрішного. Глухівські статті

26. Обрання гетьманом І. Самойловича та його діяльність

27. Андрусівське перемир'я і "Трактат про вічний мир". Їх значення в історії України

28. Роль Запорозької Січі в період Руїни І. Сірко

29. Суспільно-політичний устрій та соціально-економічний розвиток Гетьманщини в другій половині XVII ст

30. Слобідська Україна в другій половині XVII ст..: адміністративно-військовий устрій та соціально-економічні відносини

31. Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті

32. Українська культура другої половини XVII ст

33. Церковні відносини в Україні другої половини XVII ст

34. Гетьман І. Мазепа, його внутрішня та зовнішня політика

35. Україна в період Північної війни. Полтавська битва та її значення в історії України

36. Українсько-шведські відносини та договір 1708 р. в історіографії

37. Гетьман П.Орлик та його "Конституція"

38. Гетьманування І. Скоропадського. Решетилівські статті 1709 р

39. Діяльність Першої Малоросійської колегії та обмеження політичної автономії Гетьманщини

40. Гетьманування Д. Апостола. "Рішительні пункти" 1728 р

41. Політичне становище та господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у першій половині XVIII ст

42. Розвиток опришківського руху в першій половині XVIII ст.. О.Довбуш та його сподвижники. Історіографія проблеми

43. Посилення соціально-економічного гніту і закріпачення українських селян у першій половині XVIII ст

44. Українська культура першої половини XVIII ст

45. Відновлення гетьманства в Україні. Гетьман Кирило Розумовський та його діяльність

46. Стан сільського господарства і розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі та Слобідської Україні. Юридичне оформлення кріпацтва

47. Господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст

48. Ліквідація гетьманства на Лівобережній Україні і утворення Другої Малоросійської колегії

49. Історичне значення Запорозької Січі та ї роль і історії України

50. Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст

51. Загарбання західноукраїнських земель Австрією та їх становище наприкінці XVIII ст

52. Входження Північного Причорномор'я, Приазов'я та Криму до складу Російської держави

53. Поділи Польщі та їхнє значення для історичного розвитку українських земель

54. "Історія Русів" - видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України кінця XVIII - початку XIX ст

55. Українська культура в другій половині XVIII ст



1. Україна напередодні Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.. Причини та характер війни

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за "Ординацією 1638 p.", яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з "Ординацією" реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва; зростання панщини - 5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з найважливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній сфері стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

Характер війни визначався метою, в якій тісно переплелися національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку і визначили її національно-визвольний характер. Отже, війна мала всенародний, національно-визвольний, релігійний, справедливий, соціальний, антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення.



2. Гетьман України Б.Хмельницький: його життя і діяльність. Оцінка його особи в історіографії

Богдан Хмельницький народився в Суботові 27 грудня 1595 року, український військовий, політичний і державний діяч. Майже всі дитячі й юнацькі роки були заповнені школярством: спочатку була Чигиринська церковна школа, згодом - приблизно в 1610-1617 р. - Богдан навчається у Львівському ієзуїтському колегіумі. За цей час він опановує багато мов. Звісно, така досить значна на той час освіта допомогла згодом Хмельницькому зі стану звичайного реєстрового козака піднятися до гетьманської булави.

У 1618 році Богдан вступив до складу Чигиринської сотні реєстрових козаків і став професійним військовим. Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620-1621 років, під час якої, в битві під Цецорою, гине його батько, а сам він потрапляє в полон, де був 2 роки. У 1622 році Хмельницький утік з полону. Одружився з Ганною Сомківною. У них було шестеро дітей: 2 сина і 4 доньки.

1648 - 1657роки - гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні, шляхтич, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року - гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України - Гетьманщина. У1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету. Помер Богдан Хмельницький 27 липня 1657 року.

Історична наука дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діяльності й особи великого гетьмана. Найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини XIX - першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.

Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького - Микола Костомаров - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини". Коли Костомаров познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький став зрадником.

Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники не вміли підписати договору власною рукою".

Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному ґрунті треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил".

Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького В'ячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.

М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дослідив діяльність гетьмана дуже докладно, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Як провідник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, по скільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро". Але Грушевський все ж вважав добу Хмельницького "великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький залишиться героєм української історії".

Зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Для українського філософа Григорія Сковороди Хмельницький був "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв'язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.

3. Початок Національно-визвольної війни середини XVII ст.. Перші перемоги козацько-селянських військ під Жовтими Водами і Корсунем

Приводом до початку повстання, що переросло в Національно-визвольну війну, стала особиста кривда, заподіяна Хмельницькому чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським. Зі своїми слугами він пограбував та зруйнував родинний хутір Хмельницького Суботів, захопив його дружину та жорстоко побив малолітнього сина.

Звернення Хмельницького до суду й навіть до короля з вимогами покарати нападника не мали результатів. Не знайшовши справедливості, він приєднався до козацької старшини, яка таємно обговорювала план повстання проти польської влади в Україні. Протягом вересня 1647 р. Хмельницький розробив план виступу проти Речі Посполитої. Повстання вирішили розпочати в листопаді 1648 р. захопленням Трахтемирова. Однак плани повстанців було видано полякам. Хмельницького заарештували й кинули до в'язниці в Чигирині. Звідти він утік завдяки допомозі чигиринського полковника Станіслава Кричевського та своїх друзів і подався на Запорожжя.

На початку січня 1648 р. Хмельницький із загоном прибічників прибув на Запорожжя й розташувався недалеко від Січі. Порозумівшись із козаками, що перебували в залозі на Січі, 25 січня 1648 р. він без бою оволодів нею. При цьому значна частина реєстровців вирішила підтримати повстанців. Ці події вважаються датою початку Національно-визвольної війни. Невдовзі відбулася козацька рада, на якій Б. Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького.

Військо Стефана Потоцького вийшло на береги степової річки Жовті Води. Богдан Хмельницький зібрав на той час чималі сили: 8 тис. козаків і 20 тис. ординців. З ними він вирушив назустріч загонам польських вояків та реєстровців, а 19 квітня перестрів ворога на Жовтих Водах. Поляки змушені були стати табором.

Хмельницький оточив польський табір і, регулярно атакуючи його, чекав на підхід підкріплень та звісток із берегів Дніпра. 30 квітня підійшли загони Єдичкульської орди. Через щільну блокаду Стефан Потоцький не мав змоги передати звістку своєму батькові. Тож головні польські сили перебували в очікуванні між Черкасами й Корсунем. Тим часом на бік Богдана Хмельницького перейшли всі полки реєстрових козаків. Вирішальний бій стався 6 травня. Він завершився нищівною поразкою поляків. Продовжуючи наступ, Богдан Хмельницький на чолі 15 - 17-тисячного війська козаків і 4 тис. татар вирушив до Корсуня.

Звістка про поразку польських військ на Жовтих Водах змусила коронного гетьмана вдатися до енергійних дій. Він наказав відступати до Корсуня, куди мав підійти 6-тисячний корпус Яреми Вишневецького. Та коли польські війська увійшли до Корсуня, виявилося, що повстанці також підходять до міста. Щоб Корсунь не дістався Хмельницькому, Потоцький наказав його пограбувати й спалити. Далі, у напрямку на Богуслав, поляки вирішили рухатися під прикриттям табору.

16 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня. Повстанці супроводжували його на відстані пострілу. Польський табір дійшов до заболоченого урочища Горохова Діброва. Тут на нього чатувала засідка. Саме тут відбулася славнозвісна Корсунська битва. Повстанці спершу оточили і знищили передові польські загони, де перебував Потоцький. Коронного гетьмана було поранено і взято в полон. Така сама доля спіткала й Калиновського. Довше чинили опір тільки вояки з середини табору, але й вони склали зброю. Багато поляків загинуло, багато потрапило в полон разом із величезними трофеями. 20-тисячне коронне військо перестало існувати.

Отже, перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід.



4. Розгортання повстанських рухів та створення народної армії (1648 - 1649 рр.)

У той час, коли Хмельницький, відійшовши до Чигирина, готувався до дальшої боротьби, народне повстання широкою хвилею розлилося по Україні й переросло у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в армії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе "козаками", створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького чи діяли окремо. Повстанці виганяли або вбивали шляхтичів, захоплювали й ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували документи про свою залежність від панів і т. ін. Особливо яскраво про антифеодальну, антикріпосницьку спрямованість селянської боротьби свідчить той факт, що повстанці нападали не тільки на маєтки польських магнатів і шляхтичів, а й на володіння українських феодалів і навіть православних монастирів. Так, улітку 1648 р. повстанці вчинили напад на православний Густинський монастир, у вересні - на Почаївський монастир на Волині.

Основною силою визвольної війни було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального кріпосницького гніту, і саме його боротьба надавала війні яскравого антикріпосницького спрямування. Разом із селянством стали на боротьбу нереєстрові козаки, "випищики", бідні міщани. В боротьбу включилися також козацька старшина, реєстрове заможне козацтво, нижче православне духівництво, дрібні українські шляхтичі.

Всі класи і соціальні групи - селянство, козацтво, міщанство, нижче православне духівництво, козацьку старшину і дрібних українських шляхтичів - об'єднувало прагнення ліквідувати владу шляхетської Польщі, національно-релігійний гніт, панування великих польських та українських полонізованих магнатів, позбутися влади іноземців. Селянство, міські низи й рядове козацтво вели боротьбу за ліквідацію як соціального, так і національного гноблення, за те, щоб стати вільними дрібними власниками на вільній землі.

У ході визвольної війни, в яку включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило селянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало російських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки - на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р. - і територіальними одиницями.

Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни. З численних повстанських загонів були створені нові територіальні полки. Пізніше виникли й інші полки.

В ході боїв з народної маси висунулись видатні полководці - полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Гладкий та ін., які й очолили козацькі полки.

Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за рахунок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пістолями, мечами, шаблями, списами, луками.

Влітку 1648 року народні повстання, найбільш масовими учасниками яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першій половині літа 1648 р. були очищені від польської влади воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського. В серпні повстання перекинулось і на Волинь, в Галичину. Окремі козацькі загони взяли Кремінець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та ін.

5. Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями восени 1648 р. та визвольний похід Б. Хмельницького в Галичину (1648 р.)

У 1648 році перед битвою під Пилявцями Хмельницький зібрав армію у кількості 80 тис. чол. Перед польсько-шляхетським військом вона поступалася озброєнням, мала менше кінноти, але була сильна моральною стійкістю, єдністю, самовідданістю і героїзмом воїнів, талановитістю командування. До повстанського війська приєднався також 4-тисячний загін татар.

Війська польське і українське зійшлися 8 вересня 1648 р. під містечком Пилявцями, над р. Пилявкою на Поділлі. У польському таборі не було порядку, шляхтичі прийшли з величезним обозом, що налічував близько 100 тис. возів, привізши з собою предмети розкоші.

Битва, що почалася 11 вересня, 13 вересня закінчилася повним розгромом польсько-шляхетського війська й панічною втечею тих, хто врятувався.

Повстанцям дісталися величезні трофеї - 100 гармат, багато іншої зброї й спорядження, десятки тисяч підвід з матеріальними цінностями. І довго ще в Україні шляхтичів глузливо прозивали "пилявчиками".

Блискуча перемога народної армії мала велике значення для дальшого розгортання визвольної війни. Польсько-шляхетську армію було розгромлено, визволено Волинь і Поділля. Шляхтичі в паніці утікали з українських земель, Хмельницькому відкрився шлях на Польщу.

Після битви під Пилявцями у козацькому таборі виникло дві концепції подальших дій: 1) зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясирем; 2) йти на Львів (в цьому була підтримка татар). Хмельницький погодився з думкою татар, а також врахував настрої мас і повів військо в Галичину. Облогу міста Львова Хмельницький розпочав 26 вересня, а вже 5 жовтня полк М. Кривоноса захопив Високий Замок. У ході переговорів, які в цей час розпочали з гетьманом міщани, Хмельницький погодився зняти облогу за відносно невеликий викуп.

16 жовтня Хмельницький рушив на Замостя - важливе місце на шляху до польської столиці Варшави. Підійшовши до мурів міста, він запропонував міщанам здати Замостя за викуп, але отримав відмову й наказав брати його штурмом. Три штурми міста були невдалими. Ситуацію ускладнювала загальна втома україно-татарської армії, наближення зими, нестача коней, артилерії, боєприпасів та спалах епідемії чуми. Невдовзі від короля Варшави Яна Казимира до Хмельницького прибув посланець із пропозицією укласти перемир'я. 10 листопада спочатку старшинська, а потім загальна військова рада ухвалили рішення припинити воєнну кампанію й відступити "на Україну". 14 листопада україно-козацька армія залишила околиці Замостя й рушила додому.

6. Народні повстання в Галичині в 1648 р. (С.Височан, І. Грабовський та інші)

Влітку 1648 року в різних регіонах Прикарпаття, зокрема, на Покутті, в Галицькому Підкарпатті, Обертинщині, виникають невеликі, але заповзяті повстанські загони, що називалися тут. Певний час ці загони - маючи кожен свого отамана, ватага - обмежувалися нападами на маєтки місцевих шляхтичів та витісненням із сіл польської адміністрації. На значніші бойові операції ні озброєння, ні досвіду, ні достатніх сил у них не було. Крім того, потрібен був хтось, хто взяв би на себе координацію дій цих загонів, об'єднав, організував у більш-менш пристойне військо, яке могло б протистояти не лише надвірним охоронцям місцевих магнатів, але й добре вишколеним підрозділам війська Речі Посполитої.

І до середини літа 1648 року такий організатор, такий авторитетний ватажок з'явився. Ним став хоробрий, талановитий ватаг Семен Височан.

Восени 1648 року, коли селянсько-козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким вступило на територію Галичини, багато жителів Рожнятова влилося в загони Семена Височана. Важливим етапом цієї боротьби було оволодіння Рожнятівським замком. Рожнятівські повстанці разом з мешканцями навколишніх сіл та міщанами з Калуша, озброєні гарматами, рушницями, гаківницями, почали його штурм. Перелякані шляхтичі не встояли перед натиском повсталих, покинули замок з усім скарбом і підземним ходом вийшли до лісу Батин. Але повстанці наздогнали їх біля с Велдіжа (нині с. Шевченкове) і знищили. У 1649 році між Креховичами і Раковом відбулася битва, в якій було взято в полон багато татар. За допомогу в цій війні владика Шумлянський отримав від польського короля Яна ІІІ Собацького полонених татарів та інші привілеї. Рожнятів розвивається, отримує право на проведення ярмарків.

За короткий час Семен Височан сформував із селян і міщан великий загін повстанців. Значну роль у народному русі відігравала дрібна українська шляхта. Джерела називають прізвища Березовських, Грабовецьких, Витвицьких, Голинських, Драгомирецьких, Княгиницьких, Угерницьких, Чайковських та інших. Усі вони прибули до табору Височана з групами повсталих, з якими і до того часу боролися проти польської шляхти. Після вступу в табір вони ставали сотниками, полковниками, в залежності від кількості прибулих з ними повстанців.

Повстання на Калущині відбулося в той же час, восени 1648 р. Найактивніше піднялися жителі села Грабівка, що за 15 км від Боднарова. Очолив повстання священик Іван, прозваний Грабівським. Рух охопив 20 сіл Калущини. Найближчим помічником і соратником Грабівського став Іван Бережницький, який був осавулом, тобто правою рукою Івана Грабовського. Отже, велике повстання під проводом отця Грабовського пройшло на Калущині і перекинулось на Рожнятів з околицями. Було спалено панський маєток у Сваричеві, захоплено замок у Рожнятові, а шляхту вибито.

Ватажками в селах були сільські війти, священики. Кількість повсталих досягала 5 тисяч осіб. У повстанні брали участь цілі сім'ї, батьки з синами, братами, зятями. Озброєні були гаківницями, рушницями, ножами, вилами, косами.

Повсталі скинули старий католицький уряд, встановили свій, зробили Калуш опорним пунктом своєї діяльності. Згодом перейшли в Долинщину. Почали розправу над гнобителями в с. Рівні, знищили маєток пані Косаківської і маєток у Сваричеві.

У той час Семен Височан діяв на Покутті, здобув Пнівський замок. Повстання на Калущині тривало до грудня 1648 р. Семен Височан звільнив від польського панування майже все Покуття. 15-тисячне військо Семена Височана практично оволоділо всім краєм із залогами у великих на той час містах і містечках. Центром і столицею повстанців стала Отинія. Утворилося українське самоврядування.

7. Бойові соратники Б. Хмельницького та їх роль у Національно-визвольній війні середини XVII ст

Створити з повсталих селян і козаків боєздатну армію, яка боролася за визволення України, Б. Хмельницький зміг, спираючись на своїх сподвижників. Серед них були представники різних станів -козацтва, української шляхти, міщан. У роки війни вони стали талановитими воєначальниками, будівничими держави, дипломатами.

Талант політика і полководця Хмельницького в сукупності з надбаним раніше авторитетом допомагає зібрати однодумців, соратників, найближчих оточуючих та помічників. До найближчого оточення гетьмана належали І. Богун, М. Пушкар, М. Кривоніс, К. Бурляй, І. Гиря, М. Гладкий; Ф. Джеджалій, І. Виговський, А. Жданович, Ф. Вишняк, М. Нестеренко, Д. Нечай, М. Криса, Б. Топига та інші.

Соратники Б. Хмельницького мали відмінні погляди з багатьох питань. Одні з них були досить поміркованими, інші - налаштованими радикально. Проте Б. Хмельницький зміг згуртувати їх навколо ідеї боротьби за визволення України. Соратника Хмельницького виявляли власну ініціативу також в розвідувальній справі. Серед полковників найкраще інформацію здобували Богун і Кривоніс. Створена Максимом Кривоносом розвідувальна мережа досягала своїми діями Кракова й Центральної Польщі. Іван Богун великого значення надавав розвідувальному забезпеченню бойових дій. Підлеглі полковника створювали повстанські загони в запіллі ворога, широко застосовували диверсійні акції. Після бою у 1650 р. біля містечка Купчиці Іван Богун звітує, що від схоплених польських шпигунів та "язиків" йому стало відомо: великі сили поляків йдуть на м. Слуцьк.

Уже в перших битвах поряд з Б. Хмельницьким були його побратими, з якими і у майбутньому він досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Кричевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), під Зборовом (1649), під Батогом (1652), під Жванцем (1653).

8. Формування Української гетьманської держави в середині XVII ст..: територія, органи влади і управління, роль гетьмана

Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізького). Нова українська держава створювалась на основі ідеології української козацької державності, де провідною верствою населення повинно було стати козацтво.

Скориставшись перемир'ям з Польщею, яке настало після укладення Зборівського договору 1649 p., здобутими правами для державного будівництва на відвойованих землях, Б. Хмельницький активно зайнявся організацією української козацької держави.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. кмІ і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. На чолі полку стояв призначений гетьманом або обраний полковою радою полковник. Йому належала вся повнота влади на території полку. З полковником військові й адміністративні функції здійснювала також полкова старшина: полковий писар, обозний, суддя, осаул тощо. Полки ділилися на сотні на чолі з сотником і аналогічною полковій старшиною. У полку могло бути до 20 сотень. Сотні ділились на курені (по 20-30 козаків у кожному) на чолі з курінним отаманом. Полковники, сотники і міські отамани мали військові ранги і поряд з військовими обов'язками несли цивільну службу в адміністрації, фінансовій управі й суді. Було організовано різні ланки державного апарату. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. У державі склалися власні фінансова, митна і податкова системи. Податки вперше почали надходити до Державного скарбу Війська Запорізького. Здійснювалося карбування власних українських грошей. У містах діяли органи самоврядування: у великих - магістрати, у менших - ратуші.

Українська держава мала власну символіку - прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом. У гетьманській столиці Чигирині були представлені посли більшості країн Європи.

Найвищим органом влади вважалася Генеральна Рада Війська Запорізького. Проте з 1649 р. її функції здебільшого переходять до Старшинської Ради, що було характерною ознакою перегрупування козацтва і свідчило про зростання ролі козацької старшини. До складу Ради входили у першу чергу генеральна старшина і полковники. Іноді Старшинська Рада збиралася в розширеному складі. У ній також брали участь сотники, представники військового товариства та міської адміністрації, а також вищого духовенства. Рада ухвалювала законодавчі акти, розв'язувала всі адміністративні, господарські, військові та зовнішньополітичні справи, була верховною судовою інстанцією, перебирала на себе функцію обрання й усунення гетьмана. До компетенції Старшинської Ради належали також питання миру і війни, мирних переговорів, встановлення дипломатичних відносин.

Могутня влада концентрувалася в руках гетьмана. Гетьман обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною радою. Очолював збройні сили країни. У гетьмана зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.

В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекликалися з компетенцією Генеральної ради.

Чимало Б. Хмельницький зробив для зміцнення міжнародного становища української держави, для зростання її ролі як суб'єкта відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Ще 1648 р. він зав'язав стосунки з Туреччиною, що було потрібно з огляду на союзника України - кримського хана - васала турецького султана. Улітку 1650 р. Хмельницький погодився на прийняття турецького протекторату. Адже дуже нелегко було порозумітися з кримським ханом, який вимагав від гетьмана спільної війни проти Росії, щоб приєднати землі Астраханського і Казанського ханств. Щоб відвернути увагу хана від Москви, Б. Хмельницький запропонував йому спільний похід у Молдову, бо розумів її значення як торговельного шляху до Туреччини. Похід було успішно проведено у вересні 1650 p., і молдавський господар В. Лупул був змушений укласти союз з Україною та заручити свою дочку Розанду із старшим сином гетьмана Тимошем. Старша дочка Лупула була одружена з литовським князем Я. Радзивілом. Завдяки родинним зв'язкам із впливовим литовським магнатом Хмельницький сподівався досягти на майбутнє нейтралітету Литви.

Хмельницький справедливо вважає цю державу спадкоємицею Київської Русі. Державу Б. Хмельницького можна кваліфікувати як аристократичну республіку. У 1650 р. населення складало 1,5 млн. осіб.

9. Програма державного будівництва Б. Хмельницького

Програма створення незалежної держави була висунута гетьманом Б. Хмельницьким і його соратниками. Ідея державності вперше в історії української суспільно-політичної думки була сформульована під час переговорів Б. Хмельницького з посольством коронного гетьмана М. Потоцького на початку березня 1648 р. Перша згадка про плани створення козацької держави зустрічається у вимогах Війська Запорозького, переданих Б. Хмельницьким у травні 1648 р. захопленому в полон у битві під Корсунем М.Потоцькому. Важливе значення для розбудови держави мали ухвалені в червні "Статті про устрій Війська Запорозького".

Протягом першої половини 1649 р. Б.Хмельницький завершив в основних рисах розробку програми державного будівництва. Засадничі принципи української державної ідеї були висловлені ним під час переговорів із польським посольством А. Кисіля та російським посольством Г. Унковського: 1) Право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; 2) Незалежність новоутвореної держави від Речі Посполитої; 3) Соборність Української держави; 4) Спадкоємність державної традиції Київської Русі. Сформульована Б. Хмельницьким національна державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до кінця XX ст.

10. Соціальна політика гетьманського уряду Б. Хмельницького (1648 - 1657 рр.)

найбільшої ваги в економічній та соціальній політиці гетьманського уряду Богдана Хмельницького з самого початку набрало селянське питання. Всупереч позиції значної частини генеральної старшини, яка наполягала на негайному поверненні кріпосного права, Б. Хмельницький і його прихильники займали іншу позицію. Вони справедливо вважали, що без активної участі селянства неможливо позбутися влади Польщі, а тому виступали за те, щоб не допустити повернення на територію Гетьманщини найбільших землевласників - магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін.

Політика гетьмана щодо селянства ґрунтувалася на врахуванні реальної ситуації, створеної Визвольною війною, і мала важливі наслідки. Вона сприяла тому, що значна частина селянства протягом приблизно півстоліття ще зберігала козацькі права.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.



11. Зовнішня політика гетьманської адміністрації Б. Хмельницького (1648 - 1657 рр.)

Б. Хмельницький ще до визвольної боротьби 1648·1657 рр. добре розумівся в політичній ситуації, що склалася в Європі, і збагнув місце та роль України у ній. У запорізькому війську він набув досвіду міжнародних відносин, оскільки козацтво здавна намагалося проводити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої, зовнішню політику. Вже будучи військовим писарем, у 1637 р., Б. Хмельницький не тільки керував військовою канцелярією, а й здійснював листування з іншими державами, вів переговори з іноземними послами (в Європі його називали канцлером).

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Л. Кубаня стверджував, що "здається, не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів та посланців і не посилав своїх".

В протиборстві різних держав та політичних сил у Східній та Південно-Східній Європі Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралізації інших. Завдячуючи цьому, він домігся визнання України урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливість стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою продовжувала залишатись пріоритетним завданням української зовнішньої політики. В той же час, дві хвилі геополітичних перегрупувань в Центрально-Східній Європі, а саме: перехід Криму в табір союзників Речі Посполитої та оголошення останній війни Швецією · творять у регіоні принципово нову геополітичну реальність.

У відносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та військової блокади силами південних полків, запорожців, а також донських козаків і калмиків, що перебували на службі московського царя. Як один з пріоритетних напрямів української зовнішньої політики розглядається курс на військову кооперацію з Швецією. Разом з тим, успіхи шведів ще більше ускладнюють геополітичну ситуацію в регіоні. Легкість здобутих ними перемог і, що саме головне, їх суспільно-політичне тло (добровільне визнання польською шляхтою протекції Карла Х Густава) ускладнюють діалог України зі Швецією, обумовлюють появу ультимативних вимог керівництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливів. Конфлікт інтересів сторін, що розвивається на тлі наростання напруження в українсько-російських відносинах і вторгнення кримських орд у південні райони України, обумовлюють відхід українських військ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює відновлення союзних відносин між Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький робить спробу впровадити в життя біполярну модель зовнішньополітичної орієнтації України, а саме: налагодження союзницьких стосунків з Кримом при збереженні протекції московського царя.

Як своєрідну програму-максимум тогочасної зовнішньополітичної діяльності України варто розцінювати плани Б. Хмельницького щодо створення антитурецького альянсу європейських держав, що забезпечувало б міжнародне визнання Української держави та відволікало б сили головних суб'єктів геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи від втручання в українські справи.



12. Облога Збаража. Зборівська битва та укладення Зборівського договору

Після поразки від українських козаків на Брацлавщині та Волині польсько-шляхетські загони під орудою Я. Вишневецького й інших загонів кількістю до 15 тисяч осіб відступили до Збаража під захист його укріплень. Навколо табору, який тилом упирався в стіни міста і замку, польські жовніри, угорські та німецькі найманці насипали оборонні вали.

Облога Збаража тривала з 10 липня по 20 серпня 1649 року (всі дати подані за новим стилем). За цей час українсько-татарські війська довели обложених до найскрутнішого становища. Полякам та їх німецьким найманцям доводилося вживати в їжу м'ясо коней, собак і навіть мишей. В окремі дні обложені витримували по кілька атак козацької піхоти як удень, так і вночі. П'єр Шевальє стверджує, що одного дня оточені відбили до 17 атак козаків. Уперше під час облоги міста козаки побудували гуляй-городи, копали тунелі для закладання мін. З обох сторін супротивники намагалися захопити "язиків", що їм і вдавалося.

15-16 серпня відбулася головна Зборівська битва військової кампанії 1649 року - переможна битва української армії, яку очолював Богдан Хмельницький, з польським військом під командуванням короля Яна II Казимира під Зборовом (тепер Тернопільська область).

Зборівську битву ділять на два етапи. Перша фаза битви: козаки, виставивши ряд гармат, обстрілювали табір. Козацька артилерія, що складалася з гармат, здобутих в польських гарнізонах за рік до того, була досить сильною, щоб обстрілювати табір з одного кінця до іншого. В таборі розпочалася паніка, шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король власноручно виганяв їх звідти палашем.

В ніч з 5 на 6 серпня, Коронні війська збудували ряд земляних укріплень у найнезахищеніших частинах табору. Однак до ранку так і не вдалося закінчити вал у північній його частині. Вранці козаки атакували табір у цьому місці та місто Зборів. Вони прорвалися у табір і в місто, однак закріпитися тут не змогли. Унаслідок цього на першому етапі битви загинуло понад 3 тисячі поляків. Польські війська почали відходити до Зборова. Поступово цей відступ перетворився на панічну втечу до польського табору. Величезний обоз із амуніцією, провіантом та фуражем потрапив до рук татар.

Друга фаза (завершальна): атаку розпочали татари. Земляні вали не змогли зупинити наступу, і козаки разом з татарами вдерлися до табору. Завдяки контратаці німецьких найманців королю вдалося запобігти розгрому. У цей час ситуація в польському таборі стала критичною. Нестача людей і провіанту не давала надії на утримання позицій, не кажучи вже про перемогу. Ян Казимир розпочав переговори з ханом. Не зацікавлений у перемозі й посиленні Хмельницького, кримський хан пішов на переговори і уклав угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму.

Не маючи можливості одночасно воювати проти польських військ і татар, Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського.

Зборівський договір (18 серпня 1649) - угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого. Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні - Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними територіями Речі Посполитої. Однак, підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої.



13. Берестецька битва та підписання Білоцерківського договору

Берестецька битва української армії на чолі з Б. Хмельницьким в період національно-визвольної війни українського народу 1648-573 польськими військами поблизу м. Берестечка. Відбулася 28 - 30 червня 1651 року, а облога козацького табору тривала до 10 липня.

Польська армія налічувала 150 тис. чоловік, в тому числі 20 тис іноземних найманців. У війську Б.Хмельницького було близько 100 тис. козаків і 50 тис. татар. У боях козаки успішно атакували польські війська, які втратили 7 тис. чоловік вбитими. У вирішальний момент битви татарські загони, очолювані кримським ханом Іслам-Гіреєм III, не витримавши артилерійського вогню, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, який намагався їх затримати. Залишившись без полководця, українська армія була оточена ворогом. Обложені протягом десяти днів, під керівництвом полковників Ф.Джалалія, М.Гладкого, І.Богуна та інших героїчно відбивали всі атаки поляків. Під командуванням наказного гетьмана І.Богуна через непрохідні болота і р.Пляшівку з возів, хомутів, сідел і одягу було збудовано три переправи. В ніч на 10.7 козацькі полки, ведучи ар'єргардні бої, зуміли вирватись з оточення. Хоча втрати у повстанців були великі - загинули близько 30 тис. козаків, втрачено 28 з 115 гармат, - розгромити їх ворогові не вдалося. Українська армія виступила на Київщину, де почала готуватися до нових битв.

Наслідком Берестецької битви стало підписання Білоцерківського мирного договору 1651 року, укладеного гетьманом Богданом Хмельницьким і польським урядом. За угодою, кількість реєстрового війська зменшувалася до 20-ти тисяч чоловік. Козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство, магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки. Гетьман позбавлявся права вести дипломатичні переговори. Білоцерківський договір дав змогу українському народові зібрати сили для відновлення боротьби проти Речі Посполитої. У травні 1652-го року умови договору були анульовані Хмельницьким.

14. Хід воєнних дій в Україні у 1652 - 1653 рр

У травні 1652 р. українська армія і загони татар підійшли до урочища Батіг (у теперішній Вінницькій обл.) на Поділлі, біля якого табором стояло військо поляків. План Б. Хмельницького був розрахований на те, щоб оточити й ударити по табору противника одночасно з різних сторін. Оточені з усіх боків, польські війська були майже повністю знищені. Битва під Батогом була блискучим зразком операції на оточення і винищення військ противника. Внаслідок Батозької битви майже всю територію України було визволено з-під польського ярма. Білоцерківський договір втратив свою чинність. Б. Хмельницький розумів, що для того, щоб остаточно розбити Річ Посполиту й досягти її цілковитої ізоляції, потрібно мати надійних союзників. Насамперед, він звертає увагу на придунайські країни -- Валахію, Трансільванію, Молдову.

Щоб завадити польському уряду використати Молдову у своїй боротьбі проти козаків, Богдан Хмельницький почав готувати воєнний похід на Молдову, у якому також брав участь кримський хан Іслам-Гірей III. У червні 1652 p., українська армія, вступивши до Молдавії. У серпні Тиміш Хмельницький узяв шлюб із Роксандою. Польща, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб і трансільванський князь Юрій II Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика Георгія Стефана. Василь Лупу звернувся по допомогу до Богдана Хмельницького.

21--22 квітня 1653 р. українське військо, очолюване Тимошем Хмельницьким, розбило загони нового молдавського господаря. Влада знову перейшла до Лупу. Проте Лупу тим не вдовольнився. Він підбурив Тимоша Хмельницького до походу на Валахію. Тиміш не відмовив і завдавши ряд поразок ворогам, союзники заглибились у Валахію, однак у генеральній битві зазнали поразки і повернулися на Україну.

Військова допомога Лупу не поклала край колотнечі за владу в Молдавії. Невдовзі Лупу знову скинули з престолу. Потрапивши у скруту, він вкотре звернувся по допомогу до козаків. Українське військо, очолене Тимошем, вирушило в похід. Обставини складалися не на користь Тимоша. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу. Там, під час героїчної оборони, в одному з боїв Тимоша було смертельно поранено. Вороже ядро розбило вщент козацького воза і відірвало ногу гетьманичеві. Через деякий час він помер від гангрени. Оскільки законний спадкоємець молдавського престолу загинув, козаки уклали почесний мир і з прапорами та зброєю вийшли з Сучави.

Від лютого 1653 р. польські загони здійснювали спустошливі рейди на козацьку територію. А восени 1653 р. польський король із 40-тисячною армією став табором під містечком Жванець. Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в тривалу облогу. Невдовзі у польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Та від остаточної поразки поляків уже вкотре врятували ординці. 15 грудня хан і польський король уклали усну угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Попри вдалі воєнні дії наслідки Жванецької кампанії для Української гетьманської держави виявилися вкрай несприятливими.

...