Історичне значення гетьманщини

Вивчаючи архівні документи, відомий історик Ю.Целевич досить чітко визначив соціальне походження Довбуша, він належав до найбіднішої верстви сільського населення - комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М.Грушевського з'ясовано, Довбуш народився в 1700 р.

Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі "чорними хлопцями". Про сміливих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжувалися перекази, легенди. Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: "Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати".

Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Згідно з "декретом старших земських в інтересі Солотвино" сказано, що "між опришками" в 1738 р. знаходилося шість осіб: Дронки - два брати, Довбуші - також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Гнатюк.

Аналізуючи діяльність опришків під проводом Довбуша, не можна обійти характеристики самої його особи. Майже всі шляхетські джерела, про Довбуша, оцінюють його з негативного боку. Вони постійно називають опришків "бандитами", "розбійниками", а самого Довбуша характеризують як "страшного розбійника", "немилосердного вбивцю". Робилося це для того. щоб кинути на нього тінь, знеславити і тим самим підірвати авторитет народного улюбленця.

Однак, уважно аналізуючи історичні джерела, переконуємося у тому, яким добрим, гуманним і справедливим був Олекса Довбуш. Про це свідчить велика кількість народних оповідань, легенд і пісень, чимало з них складені ще за його життя.

43. Посилення соціально-економічного гніту і закріпачення українських селян у першій половині XVIII ст

У XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать - козацька старшина, яка отримувала за службу так звані "рангові" (тобто військові), експоприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння.

Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від будь-яких повинностей залежно від договору на 15--30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною ознакою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Основною формою експлуатації селян була панщина. Кількість панщинних робіт неухильно зростала. Універсали зобов'язували селян виконувати всі роботи на свого пана (козацького старшину). За ухиляння від цих обов'язків селян суворо карали. Універсал І. Скоропадського 1721 р. наказував старшині пильно стежити за дотриманням законів, не допускати селянських переходів з одного полку в інший, із сотні в сотню без дозволу урядовців.

У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійснювався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залишалося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 травня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.

На тлі посилення феодальної експлуатації в Україні активізувалися соціальні рухи. На Лівобережжі на антифеодальну боротьбу вплинуло велике повстання на Дону під керівництвом Кіндрата Булавіна (1707--1708), у якому брало участь багато запорожців і вихідців з Гетьманщини та Слобожанщини. У цей час відбувалися виступи селян Стародубського полку (1748) і козаків на Запоріжжі (1749). Ще більш гострою була соціальна боротьба на Правобережній Україні. 1701--1704 рр. тут відбулося велике повстання, очолюване Семеном Палієм. Спроби польського уряду придушити виступи не мали успіху, і він звернувся по допомогу до Росії. У придушенні повстання був зацікавлений і гетьман І. Мазепа, який вбачав у особі Палія, що мав великий авторитет серед населення, собі суперника. Повстання було придушене російськими військами і лівобережними полками.

44. Українська культура першої половини XVIII ст

У першій половині XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав.

Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими таким самими церковними книгами виправляти перед друком. Ніяких же інших книг, ні попередніх, ні нових видань без дозволу Духовної колегії не друкувати. За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи.

Таким чином, царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України. Одночасно з цим із України на Росію відходило багато вихованців Київської академії, діячів освіти, культури й церкви і проводили там велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов'яно-греко-латинській академії у Москві, з 1701 по 1762 р, працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були теж могилянцями. Українські вчені брали участь і в заснуванні Академії наук у Петербурзі та інших науково-культурних закладів. До Росії завозилося багато створених в Україні книжок -- книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові праці, через Україну до Москви йшов європейський одяг, українці переносили шкільну драму й відкривали театри в багатьох російських містах -- Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську, заносили українську церковну проповідь, свої співи і т. д. Коротше, мабуть, не було жодної ділянки культури на Росії; на якій би не позначився вплив діячів української культури.

У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи, поширення освіти й культурі.

Важливе місце в духовному житті українського народу займала православна віра і православна церква. Саме одним із найбільш популярних гасел боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар було відстоювання православної віри.

Українська церква мала свої особливості у звичаях, зокрема в проведенні божої служби, у святах, у вимові богослужбових книг, у тому, що ченці стригли своє волосся і т. п. Святійший Синод, з волі царів, повів лінію на ліквідацію всіх особливостей української церкви, на її повну уніфікацію з церквою російською. Усі богослужбові українські книги були винищені і замінені московськими, друкарні -- Києво-Печерської лаври та інші -- змушені були друкувати лише книги за московським зразком.

У центрі освітньої діяльності в Україні у першій половині XVIII ст., як і в попередні десятиліття, стояла Київська академія, утворена у 1701 р. за указом Петра І на базі колегії. За постановкою навчальної роботи вона стояла на рівні кращих тодішніх університетів та академій Європи і відігравала велику роль у культурному житті як України, так і Росії, а також багатьох слов'янських народів.

За зразком і під впливом Київської академії були відкриті колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Початкову освіту діти старшин, козаків, селян на Лівобережжі і Слобожанщині здобували в парафіяльних, дяківських школах, які утримувалися коштом населення і в яких учителювали переважно мандрівні дяки.

У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії -- невеликі комічні сценки з народного життя. Значне місце в літературі цього періоду займало гумористично-сатиричне віршування.

Високим рівнем розвитку відзначалося в Україні у XVIII ст. музичне мистецтво. Як і раніше, лірники й кобзарі-бандуристи, живучи в гущі народних мас, у своїх піснях оспівували народну героїчну визвольну боротьбу. Були музичні братства-цехи; поміщики в своїх маєтках часто тримали оркестри й хори, оперні та балетні трупи з кріпаків, у містах при магістратах і ратушах існували духові оркестри.

У XVIII ст. значний крок уперед зробила в Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель -- адміністративних, господарських, житлових та ін. У XVIII ст. розвивалася й дерев'яна архітектура. Продовжував розвиватися в Україні живопис.

Велику кількість чудових будівель, передусім храмів духовних, було зведено наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І. Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братські церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.

45. Відновлення гетьманства в Україні. Гетьман Кирило Розумовський та його діяльність

Відновлення гетьманства імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, котрого й призначала гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії "обрання" в Глухів прибув граф І. Гендриков, який привіз жалувану грамоту "прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича". В 1747 р. проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства. Урочисте обрання гетьмана відбулося 22 лютого 1750 р. Сам Розумовський в Глухів не приїхав.

Він зразу ж досить серйозно почав проводити політику на відновлення козацьких вольностей. Згуртувавши навколо себе передових і освічених старшин, запропонував реорганізацію адміністративного устрою Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, Кирило Розумовський запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити такий орган управління як Генеральні Збори.

При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумовського характеризуються як часи панування козацької старшини.

Козацька старшина почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з представників козацтва. Почало відновлюватись традиційне козацьке судочинство. Було реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував плани відкриття українського університету в Батурині.

Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.

Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на ґуральництво.

У 1762 році до влади в Російській імперії прийшла невістка Єлизавети - Катерина ІІ. Вона ніяк не хотіла посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами почала урізати впливи гетьмана: ліквідувала митні збори між Україною і Росією, вивела з підпорядкування гетьмана Київ. А в 1764 році видала укази про ліквідацію гетьманства та створення другої Малоросійської колегії для управління українцями.

За Кирилом Розумовським були збережені усі титули та власність Російської імперії. Він доживав віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.



46. Стан сільського господарства і розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі та Слобідської Україні. Юридичне оформлення кріпацтва

В українських землях -- Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, -- посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.

У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі -- сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах.

Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції.

У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості.

Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально-кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістичні відносини.

Визвольна війна 1648--1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого.

Самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків.

Кріпацтво в Лівобережній Україні і на Слобожанщині було наслідком внутрішнього соціально-економічного розвитку, діяльності козацьких старшин і активної кріпосницької політики царського уряду.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 -- ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала "Жалувану грамоту дворянству", відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.

Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII -- XVIII ст. змінилося майнове становище селян.

За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.

47. Господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст

Посилення феодально-кріпосницького гніту викликало протест з боку селянства. Ще в часи існування Запорізької Січі селяни тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком цього було пожвавлення колонізації запорізьких степів, населення яких уже до 70-х років ХVІІІ ст. становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.

Господарства запорізької старшини, багатих рядових козаків були засновані на найманій праці і зорієнтовані на виготовлення продукції для ринку. Заробітна плата постійного робітника становила 3--7 крб. на рік і "хазяйські" харчі та одяг. З часом Запорізьку Січ ліквідували і перетворення більшості козаків у залежних селян. Землі запорожців почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами та ін., а також значну частину земель роздали російським та українським поміщикам. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном тощо. Така політика дала свої наслідки: у Південній Україні посилився розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Південна Україна відразу ж пішла, в основному, капіталістичним шляхом розвитку.

У XVIII ст. мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Тут створюються мануфактури, що використовують примусову працю -- вотчинні, а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників. Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура, шовкова на Слобожанщині та ін. З'являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використовується вільнонаймана праця, і які належать купцям або селянам. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, які використовували вільнонайману працю.

У цей період значно розширюються деякі старі підприємства, будуються нові. Будується перша в Україні Межигірська фаянсова фабрика під Києвом.

Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлював розвиток економічних зв'язків між окремими регіонами, зростання кількості базарів і торгів; усе більшого значення набували ярмарки, вони сприяли розширенню торговельних зв'язків між окремими регіонами. Ярмарки набирали надзвичайно великого значення, на них збиралися купці не лише з України, але й з цілої імперії та з-за кордону. Одним з найвідоміших ярмарків був Київський, так званий Контрактовий; мали місце й спеціалізовані ярмарки -- кінні, вовняні тощо.

З розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з'явилася назва "карбованець", пов'язана з косими карбами на ребрі монети замість написів.

Зростання товарності поміщицьких господарств сприяє зростанню посівів технічних культур, покращуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було ґуральництво. Як правило, майстрами були наймані робітники, але основною робочою силою - кріпаки.

Головними напрямами сільськогосподарського виробництва були хліборобство та вирощування технічних культур. З 80-х років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю, особливо у селянських господарствах. Картопля часто починає замінювати селянам хліб.

48. Ліквідація гетьманства на Лівобережній Україні і утворення Другої Малоросійської колегії

Остаточна ліквідація гетьманства: Катерина ІІ, ставши у 1762 р. російською царицею, намагалась уніфікувати систему управління по всій країні, перетворити навколишні землі, у тому числі й Україну, на провінції Росії.

У 1764 р. цариця викликала гетьмана К. Розумовського до Петербурга і під загрозою кари "за зраду" змусила написати прохання про вивільнення його "от столь тяжелой и опасной должности", тобто від гетьманства. Відповідно, у цьому ж 1764 році гетьманство було ліквідовано. Розумовський дістав від цариці велику пенсію й чималі земельні володіння в Україні. У тому ж 1764 р. він дістав чин генерала-фельдмаршала. У 1794 р. переїхав до Батурина. Помер 15 січня 1803 р.

У 1781 р. було ліквідовано полково-сотенний устрій Лівобережної Гетьманщини -- скасовано українські козацькі полки, і на їх території утворювалися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство, очолене П.О. Румянцевим.

Для управління Лівобережною Україною було створено другу Малоросійську колегію (1764--1782 рр.) - уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманства. Вона складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев. У "секретній" інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала: 1) знищити всі залишки української автономії; 2) закріпачити селян; 3) здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; 4) усіляко збільшувати збір податків.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України.

Централізаторська політика Катерини ІІ поклала край слобідській автономії. Уже у 1762 р. цариця призначила слідство над місцевою старшиною. За його підсумками у 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобожанське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено 5 гусарських полків. Поділ території на полки і сотні теж був скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з 5 провінцій, назви яких збігалися з назвами колишніх полків. У 1780 р. її замінило Харківське намісництво з 15 повітів. У 1783 р. замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком, остаточне покріпачення українських селян Лівобережжя. У 1796 р. Слобідсько-Українська губернія була відновлена, але ці поверхневі зміни істотного значення не мали.

75. Остаточна ліквідація Запорозької Січі.

Ліквідація Запорізької Січі - одна з ланок репресивної політики царизму, спрямованої на анулювання самоврядування в етнічних районах країни і придушення антифеодального руху.

Доля запорізьких козаків була остаточно вирішена 23 квітня 1775 р., коли новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін запропонував імператриці проект ліквідації Запорізької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. 29 червня 1775 р. вийшов указ Сенату, в якому пояснювалися причини ліквідації Запорізької Січі й містився дозвіл видати грошову допомогу лояльно налаштованим старшинам і козакам. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

- Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.

- Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.

- Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.

- Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу

- до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.

- Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.

- Перетворення Запорожжя з його гаслом "Утікачів не видавати" на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам'яті українського народу.

49. Історичне значення Запорозької Січі та ї роль і історії України

Для українського народу запорожці були й залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України. Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва.

Запорізька Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну.

Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.

Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.

Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.

Сучасна українська Конституція містить ряд положень, які ґрунтуються на історичному минулому Запорізької Січі, зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для Запорізької Січі.

50. Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст

Боротьба народних мас у XVIII ст. була пов'язана передусім із поступовим відновленням феодально-кріпосницького гноблення і погіршенням становища селян. Форми протесту були різноманітні: скарги на феодалів у суд, відмова виконувати повинності, втечі, шукання козацтва, захоплення панського майна, підпали й фізичні розправи з поміщиками, збройні повстання. Найбільш масовими були втечі й переселення, як правило, у малонаселені райони на "слободи".

Найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей.

Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку, який тривав з 1767 по 1770 р. Протягом 1767--1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України.

Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773--1775 pp. на Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе "імператором Петром III". Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики. Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм "свободу", землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків.

Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.

У другій половині XVIII ст. Лівобережжям і Слобожанщиною прокотилася хвиля виступів, спрямованих проти переведення козаків на становище селян та їх закріпачення. Найвпертішими були виступи у селах Кулаги й Суботовичі на Стародубщині (40-і -- 60-і рр.), Кліщинці на Лубенщині (1767-1770), Турбаї на Полтавщині (1789-1793).

Одним з найбільших антикріпосницьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині 1789--1793 pp. Повстання в Турбаях, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.

Найзначнішим соціальним рухом XVIII ст. в Україні було гайдамацтво.

Гайдамацький рух був одним із проявів спротиву селян проти панської сваволі, який переростав у збройну боротьбу. У другій чверті XVIII ст. цей рух зосередився на території Київщини і Брацлавщини, де були найсприятливіші умови: наявність значної кількості вільних не цілком закріпачених людей, близькість кордонів Запорозької Січі, Лівобережної України, Молдови і Туреччини.

Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768 р., відоме під назвою "Коліївщина". Безпосередньою причиною його спалаху був антиукраїнський терор, розпочатий частиною магнатів і шляхти. Центральною подією Коліївщини став похід гайдамаків на чолі з М. Залізняком з-під Чигирина на Умань. До них приєднався загін надвірних козаків І. Гонти. Разом вони 10 червня визволили Умань.

Протягом деякого часу продовжувалися гайдамацькі виступи на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі. У 1768 р. спалахнуло повстання в Січі, яке розпочалося зі звільнення заарештованих там гайдамаків. Тільки застосувавши артилерію, старшина змогла придушити виступ. У 70-х -- на початку 80-х рр. на Лівобережжі очолював гайдамацькі загони С. Гаркуша. Він неодноразово потрапляв на каторгу, але втікав і знову продовжував боротьбу.

У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.

51. Загарбання західноукраїнських земель Австрією та їх становище наприкінці XVIII ст

Придушення Коліївщини не спинило розвалу й занепаду польсько-шляхетської держави. Гоноровиті магнати й шляхтичі, що думали тільки про розкішне й. розгульне життя, гальмували розвиток міст, торгівлі, буржуазних відносин, своїм свавіллям, шляхетською "демократією" розхитували і підривали міць Польської держави.

Скориставшись із ослаблення Польщі, правлячі кола Пруссії й Австрії провели поділи Польської держави. Царська Росія теж брала в них участь, переслідуючи мету включити до свого складу українські й білоруські землі, загарбані польською шляхтою.

У 1772 р. Пруссія, Австрія і Росія уклали угоду про перший поділ Польщі. За цією угодою до складу Російської держави відійшла східна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського). Галичину захопила Австрія. У 1774 р. вона окупувала також Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. А ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася й на Закарпаття.

Отже, на кінець XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття - потрапили до складу Австрійської монархії, що була однією з найвідсталіших феодальних країн Європи.

У складі Австрії становище трудящих західноукраїнських земель ще більше погіршилося. До гніту польських, угорських, румунських, молдовських і українських феодалів додалося гноблення й правлячих кіл Австрії, які, підтримуючи місцевих, зокрема польських, поміщиків, збільшували податки й проводили політику насильного онімечування населення.

Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині - румунські, на Закарпатті - угорські.

Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель панівним класом в них залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська.

52. Входження Північного Причорномор'я, Приазов'я та Криму до складу Російської держави

Російсько-турецькі війни за чорноморське узбережжя точились не одне століття. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами - 1768-1774 та 1787-1791 pp. Обидві сторони готувались до вирішальної битви. У планах підготовки до війни Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.

Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. На Україну була поширена загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1-2 чоловіка від 500 душ). Термін військової служби досягав 15 років. Усе це викликало справедливе невдоволення селян та козаків, змушувало їх боронити свою волю. Частина українського населення взяла участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) мирних договорів Російська держава здобула великі території Північного Причорномор'я та Приазов'я. У 1783 р. до її складу увійшов Крим. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю. З ліквідацією Кримського ханства було також покладено край спустошливим нападам на українські землі татар та турків. Разом з тим у татарського народу була втрачена можливість самобутнього і незалежного розвитку.

53. Поділи Польщі та їхнє значення для історичного розвитку українських земель

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.

1) І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину, Пруссія - споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.

2) ІІ поділ - 1793р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія - польські землі.

3) ІІІ поділ - 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чином:

1) за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;

2) за другим поділом 1793 р. до Росії відійшло Правобережжя (Київщина,Волинь, Поділля);

3) за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Волинь (Берестейщина).

Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на десятиліття втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилось 80 % українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації і розвитку українського народу.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, Російської та Австрійської, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.

54. "Історія Русів" - видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України кінця XVIII - початку XIX ст

Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII - початку XIX ст. став історико-публіцистичний твір "Історія Русів", написаний невідомим автором наприкінці XVIII - початку XIX ст.

Видавалась "Історія Русів" у 1818 р. Новгород-Сіверським-Полтавським гуртком, 1846 р. в Москві під авторством Георгія Кониського, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім'я було поставлено на титульній сторінці при публікації в Москві заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

"Історія Русів" - це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам'ятка. Книга має виразне антипольське та антиросійське спрямування, а основною її ідеєю є відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 р.).

"Історія Русів" мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху та на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною.. "Історія Русів" - це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей - воля, незалежність народу українського. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від найдавніших часів.

Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обґрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

"Історія Русів" - це культурно-історичний трактат, який потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час.



55. Українська культура в другій половині XVIII ст

Особливістю культурних процесів на українських землях було те, що до кінця XVIII ст. в Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися в різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Освіта. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл -- українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні ніколи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р. Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії. Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини.

Книгодрукування. У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), "Києво-Печерський патерик" (1760, 1762 рр.), "Синопсис" (1755 р.), "Часослов навчальний" (1753, 1758, 1766 рр.), "Буквар" (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася "Львівська газета".

Література. Українська література другої половини ХVІІІ ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історикомемуарної прози.

Важливе місце в літературі другої половини ХVІІІ ст. займають поетичні твори. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

Музика. Друга половина ХVІІІ ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв'язків із західноєвропейською музичною культурою. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа і Києво-Могилянська академія.

Архітектура. В українській архітектурі другої половини ХVІІІ ст. співіснували різні стилі. Кращі риси архітектурного бароко. Розвинув І. Григорович-Барський.

У середині ХVІІІ ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього витонченими деталями декоративного оздоблення. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних будівничих. У цей час починає також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. Українські народні майстри не забували також секретів дерев'яної архітектури.

Скульптура. Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість.

Значного поширення набуло декоративне ліплення і різьблення, що прикрашало стіни архітектурних споруд. Розвиток скульптури на Лівобережжі та в Києві пов'язаний з творчістю І. Равича. На західноукраїнських землях працювали С. Фесінгер, А. Осинський та Пензель.

Отже: 1) У другій половині ХVІІІ ст. українська культура ще по інерції продовжувала бурхливо розвиватися. 2) В українській культурі з'явилася постать світового значення -- Г. Сковорода. 3) Наприкінці століття українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.

Размещено на Allbest.ru

...