Історичне значення гетьманщини

Адміністративно-територіальний та адміністративно-військовий устрій Слобідської України:

Сформувалося п'ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Тобто, устрій був полково-сотенний. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною.

Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів.

Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні до тих, що існували на Гетьманщині. У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах, і затверджувала їх московська влада.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад - реєстр усіх слобідських полків - містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке - з добровольців.

Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини ХVІІ ст. зросла утроє. Найбільшим містом на Слобожанщині був Харків.

Соціальний устрій, народне господарство та соціально-економічні відносини Слобідської України:

Основна маса населення Слобідської України у другій половині 17 ст. складалася із селян та козаків. Відмінність селян від козаків полягала у тому, що вони мали платити податок до царської казни. Протягом другої половини XVII ст. населення Слобожанщини збільшилося від 50 до 250 тисяч чоловік, 80 % яких складали українці. Щоб привабити українців, московський уряд надавав їм певні свободи: право займанщини, податкові та інші пільги.

Основним станом було козацтво. Воно поділялося на старшину, виборних козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми.

Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було.

Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю - зернове землеробство. Сільське господарство Слобожанщини розвивалося прискореними темпами. Господарство Слобідської України в основному суло натуральним. Однак уже в XVII ст., в економіку регіонів помітно проникає товарне виробництво. Цей процес був тісно пов'язаний з утворенням всеросійського ринку, зростанням зовнішньої торгівлі Росії. Розвивалися також ремесла і промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, у місцевостях, багатих на ліс, - виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль.

На території Слобідської України козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували у своїх руках дедалі більше земельних володінь і ставили у залежність від себе й експлуатували населення. Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначалися царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й обмежували права козаків.

Народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 р., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі зі Степаном Разіним.

Таким чином, у другій половині XVII ст. економічне становище Слобідської України характеризувалося, з одного боку, зміцненням феодально-кріпосницької системи із натуральним типом господарства і відсталою технікою, а з іншого - зростанням міст, ремесла і промислів, подальшим розвитком товарно-грошових відносин, а отже, і все більшим становленням капіталістичних відносин на українських землях.

31. Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті

І.Мазепа майже одноголосно 25 липня 1687 р. був обраний гетьманом.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Одночасно з обранням та царським затвердженням гетьмана 25 липня 1687 були підписані Коломацькі статті - міждержавний договір між новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого. В основу Коломацьких статей було покладено Глухівські статті. Вони складалися із 22 статей, з яких п'ять були новими.

Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною. У гетьманській столиці - Батурині - розміщувався полк московських стрільців.

Перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання Гетьманщини з Московською державою і ліквідації національної окремішності українського народу за допомогою шлюбів малоросійського народу з великоросійським народом та інших можливих дій. Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини.

32. Українська культура другої половини XVII ст

Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії -- Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі -- польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.

Освіта і друкарство. У містах існували школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови, граматику, риторику, політику, а у вищих класах -- математику, астрономію і музику. Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія.

Велике значення для розвитку й поширення культури в Україні мали друкарні, які існували в другій половині XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Чернігові, Львові і в інших містах.

Розвиток літератури. Усна народна на творчість. Писались полемічні твори. Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. З'явилася історично-мемуарна проза. Широкого розмаху набула поезія.

Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.

У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Музичне мистецтво. На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки -- козаки-бандуристи -- часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як "Та нема гірш нікому" і "Ой під вишнею, під черешнею". Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому.

Архітектура і образотворче мистецтво. Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.

На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю -- гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,

Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей.

Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді.

Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.

33. Церковні відносини в Україні другої половини XVII ст

Берестейську унію не підтримала більшість українців, і вона не призвела до справжньої унії двох церков, а спроби Риму та Польщі використати її в своїх політичних цілях сприяли загостренню боротьби між православними і греко-католиками.

В умовах національно-релігійного гніту в Україні гарантом збереження православної віри виступало козацтво. Завдяки козацтву відновлено і офіційно визнано урядом Речі Посполитої православну церковну ієрархію; успішно чинився опір поширенню уніатства та католицизму.

Митрополит Петро Могила - видатний просвітитель і організатор церковного життя.

В другій половині XVII ст.. важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви.

Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.). Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву

Коштом гетьмана Івана Мазепи споруджено близько десяти храмів.

У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом братської Богоявленської церкви, Микільського собору, церкви Всіх Cвятих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.).

У другій половині XVII ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ'я писали провідні діячі церкви. Нрмами церковного права, а також звичаями регулювалися шлюбно-сімейні відносини.

У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.

Підпорядкування української церкви московському патріархату та його наслідки.

Входження Київської митрополії до складу Московського патріархату після Переяславської Ради було неминучим. Цю невблаганну логіку історичного процесу чудово розуміли як російські, так і українські історики. Після перемоги над гетьманом Дорошенком, й остаточним зайняттям лівобережної України й Києва, московська влада почала робити рішучі дії, щодо повного переведення Київської митрополії до Московського патріархату.

Приєднання православної Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату відбулося 1686 року, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви, під тиском складних історичних обставин, видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії в канонічну юрисдикцію Московського патріархату. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже варіювалася в обох сторін у різний час.

Наслідки підпорядкування:

- Звуження юрисдикції Київського митрополита. Незважаючи на гарантії, дані польським урядом у 1686 році, уніатська пропаганда не була припинена. У результаті до початку 18 століття Львівська, Луцька і Перемишльська єпархії остаточно стали уніатськими. Так що вже через двадцять п'ять років після входження до складу Московського патріархату митрополит Київський з глави великого автономного церковного округу перетворився на правлячого архієрея однієї лише Київської єпархії.

- Втрата статусу митрополії. У 1722 році київський архіпастир був "обраний" за новою схемою. Синод запропонував імператору чотири кандидатури, з яких Петро обрав Варлаама, що займав Київський престол до 1730 року. Характерно, що владика Варлаам отримав вже не сан митрополита, а лише архієпископа. З цього часу Київська митрополія фактично перетворюється на одну з рядових єпархій Російської Церкви.

Поступово були значною мірою нівельовані особливості українського церковного співу, української вимови богослужбових текстів, українського друку церковних книг. Тому побоювання, висловлені українським духовенством в 1685 році, виявилися цілком справедливими.

34. Гетьман І. Мазепа, його внутрішня та зовнішня політика

Іван Мазепа (20 березня 1639 - 21 вересня 1709) - український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687 - 1704) і всій Наддніпрянській Україні(1704 - 1709).

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Також І. Мазепа виступає як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт, кількість студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому, внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливе. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи у галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу .Відновив автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень. Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всій країни.

Зовнішня політика. Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником - царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних відносин, зафіксовану у "Коломацьких статтях" - угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток ("панщина"). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.

35. Україна в період Північної війни. Полтавська битва та її значення в історії України

У 1700 p. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 p. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу "зрадником", а слово "мазепинець" стало синонімом слова "сепаратист".

Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

Північна війна виснажила Україну. Російський цар побудував на українських землях велику кількість укріплень, серед них і Київську фортецю на Печерську. Військові витрати тягарем лягли на місцеве населення: російські війська вимагали харчів, фуражу, коней, волів. Козацькі частини вимушені були приєднатися до царської армії під зверхність російських генералів. Поведінка російських вельмож та німецьких військових, які перебували на службі в Петра І, викликала масові невдоволення в Україні, про що І. Мазепа постійно сповіщав царя.

На думку істориків, Україна опинилася в досить скрутній ситуації: у разі перемоги Петра І і його союзника, польського короля Августа II, Правобережна Україна, яка щойно перейшла під владу І. Мазепи, відійшла б до Польщі; невідомо, чи залишилася б автономною Гетьманщина. У разі ж перемоги Карла XII і його польського прибічника Станіслава Лещинського вся Україна, як союзник Росії, мала опинитися під владою Польщі.

У цій трагічній ситуації І. Мазепа прийняв рішення перейти на бік шведів. У жовтні 1708 p. військо Карла XII вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана.

27 червня 1709 p. відбулася Полтавська битва - вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи. Спочатку битва йшла з перемінним успіхом, але досить швидко далася взнаки кількісна перевага російської армії, особливо в артилерії, та ліпший вишкіл військ. Під тиском російської піхоти шведи почали відступати.

У розпалі бою від вибуху перевернулися ноші, на яких був Карл XII. Усім здалося, що король загинув, тому шведи в розпачі стали тікати. Кардові XII й І. Мазепі разом з невеликим загоном козаків удалося переправитися через Дніпро й утекти в турецькі володіння.

Під час Полтавської битви вбито 9 тис. шведів та 1 345 російських бійців, а також узято в полон 3 тис. підданих Карла XII. Усіх українців, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в московський полон, люто мордували: їх садили на палі, вішали, їм ламали руки й ноги, а покалічені тіла виставляли на привселюдний огляд для залякування народу.. 21 вересня 1709 р. гетьман помер.

36. Українсько-шведські відносини та договір 1708 р. в історіографії

24 жовтня 1708 р. І. Мазепа разом з 4 тис. козаків вирушив до шведського табору, а 29-30 жовтня між українцями і Карлом XII було укладено всім відомий договір.

Реакція Петра І на договір була миттєвою. Російська армія на чолі з О.Меншиковим вогнем і мечем пройшла містечками і селами Ніжинського полку, а 2 листопада, після зради прилуцького полковника І.Носа, захопила столицю Гетьманщини - Батурин. Одночасно з цим із кінця жовтня 1708 р. Петро І розсилає по Україні грамоти, в яких описувалося зрадництво Мазепи і закликалося боротися проти його прибічників.

Подальші роки війни показали, що союз зі Швецією, який був укладений 1708 р. Мазепою, став останнім шансом для здобуття державності України нової історичної доби.

Фактично в українському історіографічному просторі ХІХ-ХХ ст. усталилися дві інтерпретаційні моделі щодо висвітлення комплексу питань, пов'язаних з українсько-шведським зближенням 1708-1709 рр. та його безпосереднім наслідком - Полтавською битвою.

Першу з цих моделей було перенесено на український ґрунт з офіційної імперської історіографії, де вона пройшла достатнє апробування в працях М.Устрялова, Н.Юнакова, Г.Леєра, С.Соловйова та інших дослідників. Підтримана такими представниками національної історичної думки, як Д.Бантиш-Каменський, М.Костомаров, О.Лазаревський, вона відродилася вже в якості панівної і набула свого подальшого розвитку в радянській Україні. Головним концептом, який визначав авторські підходи та гіпотези щодо пояснення тих чи інших аспектів українсько-шведських відносин та в цілому подієвої канви та кінцевого результату Полтавської битви, виступала так звана зрада українським гетьманом свого північного протектора. Однак слід підкреслити, що українським радянським історикам було б несправедливо відмовляти в фактологічному наповненні подій, які супроводжували появу та перебування армії Карла ХІІ в Україні.

Друга ж модель, започаткована представниками української державницької школи зламу ХІХ-ХХ ст., пізніше визначала основне спрямування студій над мазепинською добою в наукових центрах Галицької України (до 1939 р.) та української діаспори. Зокрема, у післявоєнний період її засадничі принципи було розвинуто в працях І.Борщака, Д.Дорошенка, В.Доманицького, С.Килимника, Б.Крупницького, О.Купринця, В.Луціва, Є.Маланюка, Т.Мацьківа, Р.Млиновецького, О.Оглоблина, В.Січинського, О.Субтельного. Її сутнісну основу становить сприйняття політичного виступу І.Мазепи як закономірного результату його прагнень до унезалежнення Українського Гетьманату.

Наголошуючи на дискусійному характері та упереджених трактуваннях в історіографії питання щодо з'ясування пов'язаних з цим кроком планів українського гетьмана, Б.Крупницький підкреслював, що через відсутність автентичних джерел "історична наука може ставити тут лишень гіпотези, і ледве прийде колись до остаточного рішення". Яскравим прикладом цього може слугувати твердження М.Костомарова, що основною метою переговорів І.Мазепи з Карлом ХІІ було намагання скерувати шведську армію в Україну. В майбутньому ця гіпотеза відомого вченого знайшла собі опонентів як в українській діаспорі, так і в самій Україні. Пояснюючи небажаність для гетьмана вступу шведської армії на терени Гетьманщини, Б.Крупницький, зокрема, наголошував на тому, що І.Мазепа, як політик-державник, добре розумів, що тим самим Україна опинялася в самому епіцентрі російсько-шведського протистояння. Розвиваючи цю думку, О.Оглоблин підкреслював, що зав'язання політичних відносин із Шведською короною розглядалося І.Мазепою як шлях до виведення козацької держави з антишведської коаліції, а в майбутньому - до повного розриву з Росією. Вчений наголошував на тому, що українсько-шведська угода 1708 р. відзначалася прелімінарним характером, і лише 1709 р. між урядами України і Швеції було укладено міждержавний договір.

Українські науковці В.Горобець, О.Гуржій, В.Борисенко, Л.Мельник, Ю.Мицик, С.Павленко, В.Сергійчук, В.Смолій, Т.Чухліб, В.Шевчук та інші на основі широкого комплексу нових документів, використання історіографічної спадщини, здобутків зарубіжних наукових центрів реабілітують діяльність гетьмана. Вони стверджують: гетьман І.Мазепа виражав опозиційний царизму рух козацької старшини; Північна війна Росії проти Швеції спричинила антиколоніальне повстання у Гетьманщині; українсько-шведський союз передбачав звільнення України, але поразка під Полтавою посилила її залежність від імперського центру.

Український історик Д.Дорошенко писав, що, незважаючи на невдачу і відсутність протягом тривалого часу українсько-шведських стосунків (від І.Виговського і до І.Мазепи), "Швеція, як держава, що не межувала безпосередньо з Україною й не мала з нею ніяких спірних питань, була найзручнішим союзником, що його в той час могла собі знайти Україна". Безперечно, це розуміли І.Мазепа та його оточення.



37. Гетьман П.Орлик та його "Конституція"

5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи - генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. Пилип Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі.

Згуртовані навколо нього сили з-за кордону протидіяли деспотизмові російського самодержавства.

Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (згодом цей документ назвали "Конституцією Пилипа Орлика" та "Бендерською конституцією").

Основу "Пактів і конституцій" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Документ складався зі вступу й 16 статей.

Це й вирізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу.

Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.

Проголосивши Україну незалежною республікою, Конституція Пилипа Орлика стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі у Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу - Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Такі особливості документа далекоглядно передбачали майбутні напрямки розвитку демократичних держав.

38. Гетьманування І. Скоропадського. Решетилівські статті 1709 р

Іван Скоропадський (1646-1722) був палким прихильником І. Мазепи, але через деякі обставини не перейшов разом з гетьманом на бік шведів. У листопаді 1708 року на Генеральній військовій раді в Глухові, за рекомендацією царя Петра І, його обрали гетьманом.

17 липня 1709 року, незабаром після Полтавської битви, гетьман Іван Скоропадський надіслав на затвердження Петрові І "Просительні статті" -- підготований ним новий проект міждержавної угоди, яка мала регулювати відносини Гетьманщини з Російською імперією. Новий гетьман просив царя підтвердити права й вільності України, які були задекларовані царським указом від 1 листопада 1708 року. Подані цареві договірні умови складалися з 14 статей, зокрема вони містили пункти:

- підпорядкувати українське військо під час походів козацькому командуванню;

- повернути українській армії артилерію, захоплену московськими військами в Батурині;

- заборонити московським воєводам утручатися у внутрішні справи Гетьманщини;

- звільнити українське населення від військових постоїв московської армії тощо.

У відповідь на звернення гетьмана 11 серпня 1709 року був виданий царський "Рішительний указ", який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. Відповідь Петра І зводилася до того, що "український народ з ласки царя має стільки вільностей, як жоден народ у світі".

Від назви містечка, де стояв козацький табір під час підписання договору, угода між гетьманом І. Скоропадським та царем Петром І отримала назву Решетилівські статті.

Згідно з цим документом: гетьманський уряд здійснював в Україні судову та адміністративну владу; московським урядовцям, крім президентів колегій, заборонено втручатися в справи адміністративного управління; президентам різних колегій надавалося право втручатися в справи української адміністрації; українська армія під час військових походів підпорядковувалася московському командуванню; при гетьмані запроваджувалася посада міністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду; значно збільшувалася кількість московських залог у містах Лівобережної України; установлювався контроль за збиранням податків і витратами на утримання гетьманської адміністрації та козацького війська; прийняття іноземних послів мало відбуватися лише в присутності царського представника.

Помер І. Скоропадський у липні 1722 року й був похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

39. Діяльність Першої Малоросійської колегії та обмеження політичної автономії Гетьманщини

Ударом по автономії Гетьманщини було заснування з ініціативи Петра І у 1722 р. так званої Малоросійської Колегії. Формальним приводом для її створення було нібито бажання царської адміністрації навести лад у фінансових та судових справах. Фактично ж колегія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував, але даремно. Незабаром, у липні 1722 р., він помер.

Малоросійська колегія -- колегія Російської імперії, утворена замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.

Складалася із шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових -- головнокомандуючому військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. Першу Малоросійську колегію очолював бригадний генерал Степан Вельямінов.

Компетенція колегії визначалась в інструкції Сенату від 16 травня 1722р. Ось основні напрями діяльності:

- приймати на розгляд та вирішувати судові справи, подані до колегії на апеляцію;

- встановити податки і слідкувати за їх надходженням в царську скарбницю;

- з зібраних коштів організувати видатки традиційні видатки і звітувати про них Сенату;

- перешкоджати старшині обтяжувати людей примусовими роботами і податками;

- контролювати квартирування російських військ, щоб вони не обтяжували населення;

- судити за позовами українців на росіян і навпаки

- контролювати адміністративну діяльність гетьмана і Ген. військ. Канцелярії.

У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727--1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося Решетилівськими статтями - царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

Гетьман П. Полуботок та його боротьба за збереження козацької автономії.

Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722-1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вел?яміновим почалася гостра боротьба. Причина конфлікту полягала в тому, що Полуботок, всупереч настановам Колегії, створював нові форми адміністративної влади, в тому числі, проводячи реформи в судівництві. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду.

Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербургу, з тим, аби С.Вельямінов мав змогу остаточно перебрати владу в Україні до своїх рук і приступити до реалізації нового етапу реформування державного устрою Гетьманату.

По прибутті до Петербурга наказний гетьман і генеральна старшина деякий час перебували на свободі, що дозволило їм продовжити боротьбу за автономні права України. Боротьба полягала як у апеляціях до Сенату та імператора з приводу службових зловживань президента Малоросійської колегії, так і намаганнях залучити до своїх акцій якомога ширші суспільні верстви українського населення. Але й у Санкт-Петербурзі вони не скорилися, на початку листопада 1723 р. їх ув?язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помирає, а у січні 1725р. помирає Петро І.

40. Гетьманування Д. Апостола. "Рішительні пункти" 1728 р

1 жовтня 1727 року в Глухові новим гетьманом України був обраний 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727 - 1734 рр.).

Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою "Рішительні пункти".

22 серпня 1728 р. були видані "Рішительні пункти" - договірні статті між гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом і царським урядом, якими регулювалися відносини Гетьманщини з Росією. Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації.

"Рішительні пункти" ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України. Цими статтями обмежувалася влада гетьмана. Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік : трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені.

Д. Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Унаслідок цих реформ стала відроджуватися економіка України, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ.

Безумовною заслугою Д. Апостола стало: розширення повноважень старшин, рад у галузі організації торгівлі і промислів, спроба поставити перепони на шляху скупівлі за безцінь чи відвертого захоплення укр. земель росіянами. Чисельність найманого війська обмежувалася до 3 полків. Передбачалося перенести столицю Гетьманщини з Глухова у більш зручне для України місце. Деякі вимоги гетьмана імператор відхилив, одну статтю (про майно старшини) залишив без відповіді, розгляд ще однієї (про кордони зі Слобожанщиною) відклав. "Рішительні пункти" 1728, при всій їх обмеженості, дали можливість Д. Апостолу на певний час загальмувати процес деформації Гетьманщини як політичного утворення.

У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана. хмельницький історіографія гетьманський уряд

Правління гетьманського уряду" (1734 - 1750 рр.) та наслідки його діяльності для України.

Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано "Правлінню гетьманського уряду" (1734--1750). Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. "Уряд" складався з трьох представників козацької старшини і трьох російських урядовців.

У своїй діяльності "Уряд" мав керуватися "Рішительними пунктами" 1728 р. Крім того, російські урядовці мали всіляко применшувати значимість гетьманської влади й підривати довір'я до неї, сприяти зближенню старшини із російськими офіцерами, а також шлюбам українців із росіянами. Українські справи знову було повернуто до Сенату. В Україні було проведено ревізію для впорядкування зборів податків. Завершено складання зводу українського законодавства. Для таємного контролю над суспільством була створена "Таємна канцелярія".

Роки "Правління гетьманського уряду" проходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734--1739), тягар якої ліг на плечі українського народу. У походах на Крим загинуло чимало козаків. Російське військо перебувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції залишали населення найнеобхіднішого. Єдиним здобутком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії.

Істотні зміни відбулися в устрої Слобожанщини. Ще в 1726 р. полки потрапили у відання Військової колегії. Із 1723 р. полковниками могли призначатися тільки росіяни. Із 1732 р. почалися перетворення, спрямовані на ліквідацію автономного самоврядування. У Сумах була створена "Канцелярія комісії заснування слобідських полків", що перебрала на себе чимало функцій полковників. Полкові ратуші в 1733--1734 рр. були перейменовані на канцелярії й отримали права, що їх мали канцелярії в провінціях губерній. Судочинство проводилося на основі російського законодавства. У 1734 р. було скасовано право козаків і селян на "займанщину", а також заборонялося мешканцям залишати межі Слобожанщини. Підпомічники викреслювалися з козацького стану.



41. Політичне становище та господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у першій половині XVIII ст

Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711--1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Вони почали створювати в межах своїх володінь "слободи", у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства - на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала Гайдамаччина.

З поч. XVIII ст. на Правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою Гайдамацького Руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України.

У XVIII ст. міста на західноукраїнських землях, як і у відповідних державах в цілому, за своїм правовим становищем розподілялися на три категорії: державні, самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись на: королівські і муніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі і на західноукраїнських землях, Магдебурзьке право.

Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, а на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб.

Трудящі маси, які проживали на західноукраїнських землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого ґатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали. Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.

У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська -- на Закарпатті, румунська -- на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти.

У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства -- Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти.

В першій половині XVIII ст. після залюднення спустошених земель в пільгові роки відновлюється сільське господарство, ремесла. Збільшується асортименту сільськогосподарських культур, почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо. Але треба мати на увазі, що через тяжке гноблення й експлуатацію шляхти і магнатів розвиток економіки дуже затримувався, а в деяких галузях навіть деградував. Урожайність була значно нижчою, ніж у ряді міст Європи. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності, умовою надання привілеїв.

Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості у першій половині XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги. Невпинно зростає кількість базарів. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих районів, ярмарки об'єднували економічні регіони України, створюючи передумови для формування національного ринку.

Щодо техніки, то вона у першій половині XVIII ст. була ще примітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці: модернізується плуг, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор; у виготовленні тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат; у ремеслі та промислах впроваджується примітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.

Визвольне повстання 1702 - 1704 рр. на Правобережній Україні. С. Палій.

Палій звернувся до царя, а також І. Мазепи з пропозицією приєднати Правобережжя до Гетьманщини. Проте російський уряд відхилив цю пропозицію, оскільки боявся порушувати умови "Вічного миру" 1686 р.

Польська ж шляхта була невдоволена зміцненням козацьких порядків на Правобережжі. Періодично виникали сутички козаків Палія з польськими підрозділами. На межі XVII-XVIIІ ст. ці сутички переросли у справжню війну. Визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського панування аж до середини 1704 р. очолював Палій.

Повстання проти польського панування вибухнуло влітку 1702 р. На Правобережжі. Сучасники називали його "другою Хмельниччиною". Розпочалося воно з селянських заворушень на Поділлі і Брацлавщині. (Показати ці території на карті). Потім вогонь повстання охопив Київщину та Східну Волинь, Білу Церкву. До повстання приєдналися Самусь, А. Абазин, З. Іскра та інші козацькі ватажки. Очолив боротьбу С. Палій. Майже всі правобережні землі опинилися в руках повстанців. Поляки утримували лише Волинь.

У січні 1703 р. польський уряд кинув на придушення повстання великі каральні війська. Самусь змушений був відступити з Поділля на Київщину. Київщина залишалася під контролем Палія і Самуся.

Навесні 1704 р. повстання розгорілося з новою силою. Палій та інші керівники повстання вирішили присягнути на вірність російському цареві й українському гетьманові. Росія не наважилася відкрито приєднати Правобережжя, щоб не порушувати "Вічний мир". Російські війська з козаками І. Мазепи виступили в похід у Польщу на допомогу польському королю проти шведів.

Із вступом Мазепи на Правобережжя навесні 1704 р. повстанню було покладено край. Правобережні землі фактично підпорядкувалися українському гетьманові. Були створені нові полки.



42. Розвиток опришківського руху в першій половині XVIII ст.. О.Довбуш та його сподвижники. Історіографія проблеми

У першій половині XVIII ст. на західноукраїнських землях діяли загони опришків. Влаштувавши у важкодоступних гірських ущелинах і лісах свої стани, вони нападали на гнобителів - шляхту, орендарів, лихварів. Опришки користувалися підтримкою місцевого населення, одержуючи від нього продовольство, зброю та захист від переслідувань. Найвищого піднесення опришківський рух у підкарпатських землях досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Майно пограбованих поміщиків опришки часто роздавали біднякам, чим заслужили славу і щиру повагу народу.

Польський публіцист К.Вуйцівський у своїй статті "Гуцули" датованій 1840 р. називав опришків "бандитами", "розбійниками". Правда Довбуша він називав благородним, оскільки той не вбив Франціська Карпінського, коли той ще був немовлям. Інший історик А.Більовський в 50-х рр. ХІХ ст. вперше виявив судові чорні книги міста Станіслава, про що сповістив у дослідженні Покуття. Пізніше інший польський історик Я.Пжезковський підтримав позицію Більовського в оцінці опришків як розбійників.

На початку 80-х ХІХ ст. цінні історичні розвідки про опришків зокрема Олексу Довбуша написав український історик Юліан Цалевич. Власне Цалевич простежив зв'язок опришківства із селянством. Історичні дослідження Ю.Цалевича справили враження на багатьох вчених. Високу оцінку розвідкам Цалевича про Довбуша, дав сам Іван Франко. Відомо, що Цалевич зібрав матеріали не тільки про Довбуша, але і інших ватажків І.Бойчука та В.Баюрака. По суті Юліан Цалевич виявився першим історіографом опришківського руху.

Після смерті Ю.Цалевича, якщо не брати до уваги окремі оцінки І.Франка щодо опришківського руху, таких цілісних характеристик опришкіани не було зроблено аж до появи праць відомого сучасного історика В.Грабовецького, котрий сам виявився земляком О.Довбуша.

Сам В. Грабовецький присвятивши все своє наукове життя опришківського руху, на основі архівних джерел зробив фундаментальний внесок в українську історіографію. Після Ю.Целевича це другий стовп опришківської історіографії, він навіть перевершив Цалевича в обсязі і якості дослідження опришківського руху.

Майже 60 років В.Грабовецький приділяє увагу вивчення історії опришківства. В своїх розвідках про опришківський рух науковець розширив територію діяльності опришків, і цим він спростував твердження деяких істориків про локальну винятково покутську діяльність виступів опришків.

В історичних працях В.Грабовецького описано побут опришків, як зауважує сам В.Грабовецький, в його працях вималювалася картина обставин трагічного героя Олекси Довбуша. В.Грабовецький довів що не тільки опришківський рух мав не тільки соціальний, а й національний характер. І було б неправильно зводити опришківство до селянського бунту. Бо в ньому були присутні і міщани, дрібна шляхта, козаки і духовенство. В.Грабовецький доводить, що опришківський рух тісто переплітався із національно-визвольним рухом у всеукраїнському масштабі. За останні пів століття фактично жодному історикові не вдалося скласти гідну конкуренцію В.Грабовецькому в дослідженні опришківського руху.

...