Радянський Донбас: "Всесоюзна кочегарка" чи плавильний тигель?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянський Донбас: “Всесоюзна кочегарка” чи плавильний тигель?

Сучасний Донбас у складі України поділений між двома областями -- Донецькою і Луганською. Цей поділ зберігається без змін понад сім десятиліть. Натомість під час сталінської “революції згори” адміністративно-територіальний поділ України постійно зазнавав змін.

Голод 1921 р., тяжкий економічний стан та відсутність коштів спричинили скорочення радянського апарату в 1922 р. В Донецькій губернії були ліквідовані Гришинський і Дебальцівський повіти та зменшено кількість волостей (наприклад, у Маріупольському повіті замість 39 їх залишилося 18, у Таганрозькому замість 48 -- тільки 23).

Перша системна післяреволюційна адміністративно-територіальна реформа відбулася у 1923 р. Тоді волості були укрупнені в райони, а повіти в округи. На території Донбасу утворилося шість округ -- Артемівська, Луганська, Маріупольська, Сталінська, Старобільська і Шахтинська. У 1925 р. Шахтинську округу після тривалого в часі протистояння українських та кремлівських керманичів передали у підпорядкування Північно-Кавказького краю1.

Під час підготовки реформи 1923 р. існувала думка остаточно покінчити з дореволюційним поділом, тобто ліквідувати й губернії. Цьому перешкодив голова уряду УСРР Х. Раковський, який вважав, що розширення об'єктів управління до чотирьох десятків округ надто ускладнить роботу центральних партійних і радянських установ. Наступник Х. Раковського В. Чубар погодився на ліквідаціюгуберній. Уже з 1925 р. в Україні встановилася триступенева структура управління (центр-округа-район).

Після переходу до суцільної колективізації селянських господарств сільський район перетворився на основну ланку адміністративного управління. Ця ланка потребувала зміцнення, передусім у кадровому відношенні. У політичному звіті ЦК ВКП(б) XVI партз'їзду (червень-липень 1930 р.) Й. Сталін торкнувся цієї болючої проблеми. Формулюючи у своїй манері запитання, він тут же безапеляційно відповів на нього: “Що треба зробити, щоб забезпечити районні організації по всіх галузях нашої роботи достатньою кількістю потрібних працівників? Для цього треба зробити, принаймні, дві речі:

1. скасувати округи, які перетворюються в непотрібне середостіння між областю і районами і за рахунок окружних працівників, які звільняються, посилити районні організації;

2. зв'язати районні організації безпосередньо з областю (крайкомом, нац. ЦК)” Сталін Й. Твори. -- Т. 12. -- С. 332..

У радянській Росії, де поряд з округами існували області і краї, перехід на триступеневу структуру управління справді допоміг зміцнити кадрами райони, наблизити партійний і радянський апарати до колгоспів. У національних республіках, де областей не створили, прийняте за результатами доповіді Сталіна рішення XVI з'їзду ВКП(б) про ліквідацію округ означало перехід на двоступеневу структуру управління (центр-район). Це рішення було виправданим для невеликих за територією й населенням республік, але не для України. Однак партійно-радянське керівництво УСРР виконало його, не порушуючи перед Москвою питання про утворення областей замість округ, які підлягали ліквідації. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор механічно виконував рішення партійного з'їзду, не задумуючись про можливі наслідки. В. Чубар теж не висловив заперечень, хоч керував радянською вертикаллю влади, яка безпосередньо відповідала за поточне управління усіма сферами життя. Мабуть, йому було незручно наполягати на утворенні областей, оскільки п'ятьма роками раніше він підтримав пропозиції про ліквідацію губерній. У вересні 1930 р., територія радянської України була розподілена на 503 адміністративні одиниці, безпосередньо керовані з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони.

Районна ланка від реформи справді виграла. На зміцнення районів ЦК КП(б)У надіслав майже 14 тис. колишніх окружних праців-164 ників. Проте керувати сільськими районами із столиці республіки виявилося неможливо. Справляючись із труднощами з чотирма десятками округ, Харків не міг справитися з півтисячею об'єктів управління. В ЦК КП(б)У, Раднаркомі УСРР, Укрпрофраді та інших центральних установах стали виникати специфічні управлінські ланки по групах районів. Це не зарадило справі, а тільки призвело до глибшої дезорганізації.

Півтора роки діяльність центральних установ республіки була напівпаралізована безліччю дрібних проблем, які виникали в сотнях сільських районів. Нарешті, в лютому 1932 р. було прийнято рішення про створення п'яти областей, які за територією майже вдвічі перевищували колишні губернії, -- Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької. В районах Донбасу керівництво республіки не наважилося створити область, яка б взяла на себе управлінські функції колишньої Катеринославської губернії, і залишило управління за собою. Ця непослідовність, як довело життя, виявилася необгрунтованою. Тому 2 липня 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про утворення Донецької області у складі 17 адміністративно-територіальних одиниць, які раніше підпорядковувалися безпосередньо республіканському центру, а також 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської областей.

На III Всеукраїнській партконференції у липні 1932 р. С. Косіор, В. Чубар, Р. Терехов та інші керівники республіки визнали, що через поспішність при проведенні адміністративно-територіальної реформи сільські райони виявилися, як вони обережно висловлювалися, “без достатнього керівництва” у найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладу Третя конференція КП(б)У. 6-9 липня 1932 р. Стенографічний звіт. -- Харків, 1932. -- С. 8, 11, 73, 80. Див.: Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”. -- К.: Україна, 1991. -- С. 161.. Проблема, однак, не вичерпалася сама собою одразу після утворення областей. На лютневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У однією з причин катастрофічного спаду сільськогосподарського виробництва голова ВУЦВК Г. Петровський назвав таку: “Про елементарні речі, які треба було повідомити ЦК або який- небудь інший радянський орган, тижнями і цілими місяцями ми не могли дізнатися в районі. Наші організовані області далеко не справно працюють. У минулому році в поїздці по Донецькій області я бачив, як обласні організації не охопили ще район у відношенні керівництва, не налагодили цю справу так, щоб село відчуло керівну...»4

роль партії” .Донецька область на початок 1937 р. складалася з 13 міст обласного підпорядкування (включаючи села у підпорядкуванні відповідних міськрад), 25 сільських районів, підпорядкованих безпосередньо області, і 18 районів, підпорядкованих Старобільському округу. Відновлення Старобільського округу (у листопаді 1933 р.) після утворення області пояснювалося економічною специфікою об'єднуваних ним сільських районів. Старобільський округ був суто сільськогосподарським, а під історичним кутом зору -- продовженням Слобідської України.

Не менш бурхливі і цікаві процеси відбувалися в Донбасі в етнодемографічній сфері. На момент проведення першого Всесоюзного перепису етнічна палітра регіону попри дестабілізуючий вплив воєнно-революційного лихоліття зберігала виразні прикмети дореволюційного часу. 1926 р. у п'яти округах (Артемівській, Сталінській, Луганській, Маріупольській, Старобільській), території яких у 1932 р. увійшли до складу Донецької області, проживало 2 932 170 осіб. З них українців -- 1 878 002 особи (64,0%), росіян -- 764 724 особи (26,1%), греків -- 97 739 осіб (3,3%), євреїв -- 54 439 осіб (1,9%). Представники інших етнічних спільнот загалом складали 137 266 осіб (або ж 4,7% від загальної кількості населення). Найбільш чисельними групами були німці5 -- 63 605 осіб (2,2%), татари -- 14 457 осіб (0,5%), білоруси -- 11 414 осіб (0,4%) та молдовани -- 6 077 осіб (0,2%)6.

Між 1926 і 1937 рр. населення регіону змінювалося таким чином :

Ці дані показують різну динаміку чисельності населення у міжвоєнному десятиріччі. На території десяти міськрад кількість населення зросла більше, ніж удвічі, а у трьох інших -- більше, ніж у півтора рази. Донецькі міста швидко розвивалися, вбираючи в себе робочу силу зовні. В сільських районах, підпорядкованих безпосередньо області, зростання населення було менш переконливим, а у 8 районах з 25 кількість жителів зменшилася. Там, де населення зростало, розвивалася кам'яновугільна промисловість, забираючи робочу силу зовні. А у 17 сільських районах Старобільської округи населення зменшилося, причому у восьми з них -- майже наполовину. Лише Станично-Луганський район виявив слабку тенденцію до зростання. Ці суто аграрні райони втрачали людей внаслідок депортації або загибелі під час колективізації і Голодомору,168

меншою мірою -- завдяки відпливу робочої сили на промислові підприємства.

Між 1926 і 1937 рр. сукупна чисельність населення Донецької області істотно змінилася Всесоюзная перепись населения 1937 года: общие итоги. Сборник документов и материалов. -- М., 2007. -- С. 46, 47, 52, 53, 58, 59. Ці дані незначною мірою відрізняються від даних, наведених у попередній таблиці.:

Перепис 1937 р. більш точний за Всесоюзний перепис 1939 р. Тому зміни в чисельності населення варто визначати за переписом 1926 р. і “репресованим” переписом 1937 р. Бачимо, що населення області за десятиріччя зросло в півтора рази. Це найбільший в Україні темп росту. Зростання спостерігалося і в Дніпропетровській області (на 5,4%), але в усіх інших областях чисельність населення скоротилася внаслідок Голодомору 1932-1933 рр.

Чисельність чоловіків у сільській місцевості Донецької області скоротилася на третину. Частково скорочення було викликане ур- банізаційними процесами, але передусім -- колективізацією й Голодомором. Порівняно високі темпи зростання міського населення пояснювалися припливом робочої сили в донецьку промисловість з інших областей України і з інших республік СРСР. Приток закамуфлював заподіяні Голодомором втрати місцевого населення.Населення великих міст Донецької області (з чисельністю понад 50 тис. жителів наприкінці 1930-х рр.) зростало між переписами 1926 і 1937 рр. таким чином Там само. -- С. 65.:

Число міст з населенням понад 50 тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Кількість людей в містах, де розміщувалися новобудови перших п'ятирічок, зростала особливо швидко. Рекордсменами в Україні за темпами зростання були Краматорськ (7,6 рази) і Горлівка (4,5 рази). Подібні темпи спостерігалися тільки в сусідній Дніпропетровській області, де населення Дніпро- дзержинська за десятиріччя збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя -- в 4,4 рази. Це й не дивно. Згадані області, які входили до складу дореволюційної Катеринославської губернії, формували по суті єдиний економічний район (з 1960-х рр. відомий як Донецько- Придніпровський). Проте міста Донецької області у міжвоєнну добу розвивалися більш динамічно. Область мала п'ять міст з потроєною за десятиріччя чисельністю населення, тоді як Дніпропетровська -- тільки одне (Кривий Ріг). В інших областях України таких прецедентів не спостерігалося.

Не викликає сумнівів, що стрімке демографічне зростання регіону відбувалося передовсім у контексті його промислового зростання. Збільшення сільського населення, яке також відбувалося в контексті170

здійснення програм подолання аграрного перенаселення Правобережжя, аграризації єврейства та доселення німців на колонізаційні фонди, також мало місце. Але його приріст був неспів- ставний із зростанням населення промислових населених пунктів. Залишається лише з'ясувати етнічний склад нових мешканців Донбасу та місця їхнього виходу.

Наприкінці 20-х рр. саме Донбас, тобто промислове осердя Донеччини та Луганщини, став одним із найбільших реципієнтів трудових ресурсів, які поповнювалися за рахунок низки етнічних компонентів, зокрема й євреїв містечок Правобережжя, що перебували в стадії тривалої й болючої соціально-економічної деградації, подібної до тої, яку нині переживають містечка Донбасу. Як згадував автор одного з найбільш видатних досліджень про єврейські містечка України І. Вейцбліт, молодь містечка Деражня пов'язувала із шахтами Донбасу надії на майбутнє. Більшість із них мріяла б і про російські промислові міста, але вартість проїзду туди була абсолютно непідйомна. Збираючи кілька місяців на білет (коштував 10 руб.), один з молодиків продав задля цього сімейну реліквію -- підсвічники матері -- решту збирали по людях. Ані страшні малозрозумілі чутки про поводження шахтарів Напередодні від'їзду один з хлопців отримав листа з Каменського, в якому зазначалося: “тут під час получки робітники напиваються і проламують голови один одному“. Містечко витлумачило ці слова як свідчення нападів на євреїв. Після тяжких роздумів десятеро хлопців таки рушили до Донбасу, і доволі скоро надіслали звістку, що влаштувалися, працюють біля коксових печей і отримують по 2,5 руб. за зміну. На такі абсолютно шалені гроші доволі скоро рушила наступна партія трудових мігрантів., ані непевність у майбутньому не спроможні були стримати потягу молоді вирватися із замкненого кола злиденності. Тим більше, що держава всіляко декларувала свою підтримку: 19 травня 1926 р. РНК УСРР ухвалила постанову “Про покращення становища трудящих євреїв”, що започаткувала еру трудових вербувань у містечках. Цим безпосередньо опікувалися Сталінське та Луганське окружні бюро національних меншин Елена Сучкова // http://worlddocuments.org. Описана історія попри яскравий національний колорит по суті універсально змальовує причини приїзду на Донбас величезної кількості людей різних національностей і соціального походження. Під час форсованої індустріалізації регіон перетворився на величезний будівельний майданчик, що, як здавалося багатьом, дарував надію на майбутнє. На жаль, надії ці переважно були марними.171

Завершальним акордом в історії адміністративно-територіального поділу Донеччини стало формування у червні 1938 р. двох окремих областей -- Сталінської з центром в Сталіно12 і Вороши- ловоградської13.

Поділ Донбасу ставить питання про те, в яких пропорціях розподілилося його населення між двома новоутвореними областями. Для відповіді треба скористатися матеріалами Всесоюзного перепису населення 17 січня 1939 р.

Не підлягає сумніву, що організатори цього перепису допустили переоблік населення, намагаючись захиститися від звинувачень в недообліку, яких зазнали керівники перепису 6 січня 1937 р. Однак за підрахунками фахівців, переоблік не перевищував 2,9 млн. осіб (1,7% від загальної чисельності зареєстрованого населення)14. В масштабі однієї області можна говорити про переоблік в кілька десятків тисяч осіб. Переважна частка збільшеної чисельності населення у порівнянні з даними перепису 1937 р. припадає на природний та механічний прирости за 1937-1938 рр. Таблиця, що наводиться, дає уявлення про те, як населення українського Донбасу розподілилося в 1938 р. між двома областями (за переписом 1939 р.):

Отже, демографічний потенціал розподілився між двома областями у співвідношенні двох третин (Сталінська обл.) до однієї третини (Ворошиловоградська область). Сільське населення розподілялося приблизно порівну.

Радянська індустріалізація (1926-1938). Яким був встановлений Леніним політичний режим? Як складалися в умовах його існування відносини між владою і пролетаризо- ваними верствами суспільства, особливо з робітничим класом?

Передусім треба зазначити, що цей режим мав подвійну структуру. Влада радянських органів справді була робітничо-селянською, оскільки формувалася робітниками та селянами на виборах і складалася з представників цих класів.

Радянські органи не були тільки фасадом ленінської конструкції влади. В системі влади, облудно названою радянською, вони володіли управлінськими функціями в усій їх силі й сукупності. Проте за оболонкою (фасадом) радянських органів приховувалася не позначена в конституції влада більшовицького керівництва. Вибори в радянські органи не були вільними, тому що відбувалися під цілковитим контролем комітетів монопольно існуючої політичної сили -- партії більшовиків. Ця сила визначала також кандидатури в радянські органи влади. Нарешті, влада радянських органів була вторинною і цілком залежала від диктаторської за своєю природою влади партійних органів.

Перелік особливостей ленінського політичного режиму не вичерпується сказаним вище. Було б взагалі помилкою відділяти радянські органи влади від партійних. Вони не являли собою дві окремі політичні сили. Ради складалися з підпорядкованих залізній дисципліні членів партії, але були розбавлені добре перевіреними в парткомах безпартійними функціонерами. Безпартійні депутати своєю присутністю в радах повинні були замаскувати той незаперечний факт, що виконавські і представницькі органи радянської влади являли собою іншу форму існування державної партії.

Будучи цілком незалежними від суспільства, партійні органи все-таки мусили спиратися на певні суспільні верстви. Оскільки комуністична доктрина базувалася на запереченні приватної власності, соціальною опорою соціал-демократів-більшовиків, яких В. Ленін перейменував на комуністів, могли стати тільки пролета- ризовані верстви суспільства. Мова йде про робітників, які завжди виступали як наймана робоча сила, і про тих селян, які були позбавлені засобів виробництва або володіли ними в такій обмеженій кількості, яка не дозволяла прогодуватися у власному господарстві.

Головною опорою більшовиків були згуртовані у великі колективи промислові робітники. Вивчаючи відносини радянської влади з робітниками, треба пам'ятати, що держава тримала їх в покорі, не зупиняючись навіть перед терористичними засобами впливу. Пролетарське походження не давало жодної гарантії безпеки тим, хто відхилявся від визначеної вождями генеральної лінії партії. Робітник з багаторічним стажем перебування в більшовицькій партії ставав у таких випадках опозиціонером, а позбавлений засобів виробництва селянин -- підкуркульником. Опозиціонерами і підкур- кульниками займалася спеціально розбудована структура, яку можна було б назвати матеріалізованим втіленням диктатури вождів -- органи державної безпеки.

Разом з тим радянська влада робила все, що могла, аби поліпшити умови праці і повсякденного життя пролетаризованим верствам суспільства. У ситуації постійно виникаючих господарських криз, якими супроводжувалося здійснюване методом проб і помилок комуністичне будівництво, забезпечити умови життя для своєї соціальної опори владі було нелегко. Як правило, щось позитивне для робітників і пролетаризованих селян робилося за рахунок верств, позбавлених права обирати і бути обраними в ради робітничих і селянських депутатів через своє класове походження або неправильну щодо лінії партії поведінку. Це були різні категорії населення, але внаслідок позбавлення виборчих прав вони таврувалися одним колоритним російським терміном: “лишенцы”. Україномовний термін “позбавленці” якось не звучить...

Соціально-економічні перетворення 1920-1930-х рр. розглядалися в радянській історіографії та пропаганді як колосальний злет духовної енергії народу, який після повалення самодержавства здійснив у найкоротші строки під керівництвом партії більшовиків кардинальну модернізацію відсталої економіки. У пострадянські часи тема модернізації виявилася перекритою, особливо в українській історіографії, темою репресій сталінського режиму. Однак проблема комуністичного будівництва вимагає комплексного вивчення обох тем -- радянської модернізації і сталінських репресій.

Індустріалізація країни і колективізація сільського господарства -- це паралельні напрями в комуністичному будівництві. Проте між ними існувала докорінна відмінність, обумовлена відсутністю у промисловості і наявністю в сільському господарстві приватної власності безпосередніх виробників на засоби виробництва. Держава виступала перед робітниками як колективний роботодавець-під- приємець, який сплачував їм заробітну плату, сподіваючись, що вони працюватимуть не за страх, а за совість. Ця держава старалася показати робітникам, що якраз вони і є державою. Вона не шкодувала зусиль для втягнення їх у партію і профспілки, залучала їх через робітфаки й виші до управління виробництвом, брала на себе турботу про захист заробітної плати від інфляції, викликаної стрімкими темпами капітального будівництва. Використовуючи засоби масової агітації і пропаганди, керівники партії закликали робітничий клас підтримати генеральну лінію на індустріалізацію. Вони запевняли, що індустріалізація має врятувати країну від повторної воєнної інтервенції, від перетворення її на колонію імперіалістичного Заходу. Для багатьох робітників, у пам'яті яких іще залишилися свіжими спогади про виснажливу шестирічну смугу воєн, така агітація була, як правило, переконливою.

Зростання робітничого класу. Чисельність робітників і службовців в економіці Донбасу зростала за період 1928-1936 рр. в таких пропорціях История рабочих Донбасса. Том 1. -- К., 1981. -- С. 250.:

радянський донбас промисловість

Перша закономірність, яка кидається в очі: темпи зростання кількості працюючих у промисловості виявилися найменшими. Більш динамічно розвивалися капітальне будівництво і транспорт. Високі темпи зростання показали галузі, які раніше на Донбасі були зовсім нерозвинутими -- освіта і охорона здоров'я. І, нарешті, кількість працюючих в радгоспах і МТС зросла в 12,9 рази. У 1928 р. машинно-тракторних станцій ще не існувало, а мережа радгоспів була малорозвинутою.

Розглянемо тепер структуру промислових робітників Донбасу, задіяних у великій і дрібній (районній, кооперативній, колгоспній) промисловості. Наводяться середньорічні дані про чисельність робітників в 1937 р. разом з кількістю підприємств, на яких вони працювали. Дані зазначені не тільки по Донбасу в цілому, а й по двом областям, на які була поділена Донецька область в 1938 р.:

Питома вага робітників великої промисловості у промисловому виробництві України складала 83% проти 17% робітників дрібної промисловості18. Натомість на Донбасі це співвідношення ще виразніше виступало на користь великої промисловості -- 95,7% проти 4,3%. Підприємства дрібної промисловості займалися майже виключно виробництвом продукції для задоволення повсякденних потреб населення, і якраз ці галузі були розвинуті на Донбасі найменше.

Сукупна чисельність робітників у п'ятьох взаємопов'язаних галузях важкої індустрії Донбасу становила 489,1 тис. осіб, тобто 79,5%. Це -- кам'яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна (з коксохімією) галузі промисловості і електроенергетика. На них ми й зупинимося в подальшому аналізі промислового розвитку. Наведені дані засвідчують однорідність промислової структури Сталінської і Ворошиловградської областей. Це означає, що поділ Донецької області не був обумовлений економічними причинами (так само, як вилучення з підпорядкування України в 1925 р. Шахтинської округи).

Галузева структура робітників Донбасу, задіяних у великій та дрібній промисловості, у 1937 р. була такою (теж з розподілом відповідних даних по двох областях, утворених роком пізніше):

Промисловість Донбасу, як і вся радянська, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, тобто приріст продукції досягався не стільки за рахунок підвищення продуктивності праці, скільки введенням нових потужностей і залученням додаткової робочої сили. Внаслідок високих темпів капітального будівництва у промисловості країна швидко подолала безробіття, а в роки другої п'ятирічки почав відчуватися дефіцит робочої сили. Долаючи його, влада розгорнула агітаційну кампанію по залученню жінок у промисловість. Кампанія проводилася під гаслами звільнення жінок від домашнього рабства і перетворення їх на повноцінних громадянок радянського суспільства. Певний резон у цьому був, але влада насправді бажала розв'язати два взаємопов'язаних завдання: залучити у промисловість додаткову робочу силу і створити економічні умови для обмеження заробітків чоловічої статі. До революції і навіть в роки непу робітник одержував заробітну плату, яка була достатня для прогодування сім'ї. Залучення жінки у виробництво створювало додатковий дохід для сім'ї, оскільки зарплата чоловіка стала явно недостатньою для підтримання мінімального життєвого рівня.

Внаслідок того, що промисловість розвивалася здебільшого екстенсивно, в ній переважала ручна праця. Це означало, що в галузях важкої індустрії праця вимагала значних фізичних зусиль. Отже, у промисловості Донбасу можливості застосування жіночої праці були обмеженими.178

Тим не менш, керівники центральних відомств, яким тепер підпорядковувалася важка індустрія Донбасу, наполягали на втяг- ненні жінок у виробничий процес. Наказом по Наркомату важкої промисловості від 2 квітня 1934 р. перед партійними і профспілковими органами Донбасу було поставлене завдання прискорити залучення жінок у виробництво. Це завдання було поставлене на планову основу, і виконання планів контролювалося. Профспілки почали вивчати умови праці на всіх підприємствах з метою виявлення можливостей для заміни чоловіків жінками. За роки другої п'ятирічки у велику промисловість Донбасу прийшло 34 тис. жінок, що складало 51% загального приросту робочої сили (у першій п'ятирічці -- 33%) Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- Донецк, 1978. -- С. 107..

Питома вага жінок в другій п'ятирічці особливо зросла у вугільній промисловості -- з 20,4% у 1933 р. до 26,3% в 1936 р. Це було пов'язане з досить великими зрушеннями в механізації трудомістких процесів на шахтах. Серед машиністів електровозів питома вага жінок зросла з 28% у 1932 р. до 66% в 1936 р., робітників на конвеєрі -- з 8 до 70%, робітників на лебідці -- з 32 до 66% Цукерник А.Л. Производительность труда и численность трудящихся в каменно-угольной промышленности Донбасса. -- Харьков, 1940. -- С. 78..

Співвідношення чоловіків і жінок серед працівників великої промисловості Донбасу у 1936 р. виявилося таким Розраховано за даними: Праця в УРСР. Статистичний довідник. -- К., 1937. -- С. 80-81.:

Таблиця добре ілюструє становище жінок на виробництві. Вони становили чверть робочої сили з відхиленнями від цієї константи закатегоріями працівників: майже половина серед молодшого обслуговуючого персоналу і третина серед службовців, але менше 8% серед інженерно-технічного персоналу.

Національний склад робітників Донбасу можна визначати тільки за вибірковими, але досить репрезентативними обстеженнями. До революції і в роки непу у новому поповненні переважали вихідці з центральних губерній Росії. Тому за обстеженням 1926 р. на першому місці серед робітників знаходилися росіяни (51%), на другому -- українці (40%), а серед інших найбільш чисельними були поволзькі татари, білоруси, євреї. В цей час ще залишалися й китайці, завезені сюди за контрактом під час Першої світової війни История рабочих Донбасса. -- Том 1. -- К., Наукова думка, 1981. -- С. 255..

Через 8 років ситуація відчутно змінилася. За даними на серпень 1934 р. національний склад працівників області був таким Праця в УРСР. Статистичний довідник. -- К., 1937. -- С. 38.:

Через те, що в роки індустріалізації робоча сила на Донбасі поповнювалася переважно за рахунок прилеглих областей, частка українців в складі робітників і навіть інженерно-технічних працівників стала переважаючою. Сукупна частка українців і росіян дійшла до 94%, хоч Донецька область залишалася найбільш багатонаціональною серед областей України.

Чисельність робітничого класу зростала за рахунок різних джерел. У першій п'ятирічці головна роль в поповненні належала селянам. Проте його лави зростали й за рахунок місцевої робітничої молоді, вихідців з сімей службовців, кустарів, ремісників, торгівців. П'ять окружних й десять районних бірж праці укладали під патронатом Наркомату праці УСРР договори з трестами і промисловими об'єднаннями на поставку робочої сили. На початку першої п'ятирічки діяло 22 генеральних договори з Донвугіллям, Півден-180 сталлю, правлінням Донецької залізниці. На їх підставі укладалися конкретні договори між біржами праці і господарськими організаціями. Наприкінці 1930 р. безробіття було ліквідоване, і біржі праці реорганізувалися у відділи обліку, розподілу й підготовки робітничих кадрів.

Промисловість Донбасу в першій п'ятирічці не могла виконувати встановлені плани через гострий дефіцит робочої сили. На початку 1930 р. дефіцит кваліфікованих шахтарів дорівнював 30 тис. осіб, а ближче до осені з басейну пішло 55 тис. робітників збирати урожай. У постанові від 21 серпня 1930 р. Рада праці і оборони визнала становище у вугільній промисловості загрозливим і зобов'язала Наркомат праці СРСР негайно завербувати і спрямувати в басейн 25 тис. селян. Одночасно за підказкою більшовицького керівництва ЦК ВЛКСМ оголосив мобілізацію 30 тис. комсомольців. Всеукраїнський комітет профспілки робітників сільського господарства і лісу оголосив серпневий похід 10 тис. наймитів на Донбас Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 25-26. Там само. -- С. 26. Там само. -- С. 26-27.. В цілому за 1930 р. вдалося мобілізувати у вугільну промисловість Донбасу 82 тис. нових робітників. Однак не більше половини з них залишилося працювати на шахтах постійно .

У першій половині 1931 р. попит підприємств Донбасу на робочу силу ще більше зріс у зв'язку з розгортанням капітального будівництва на шахтах, заводах і новобудовах. Шахти вимагали 67 тис. нових робітників. На металургійних заводах не вистачало 4700 робітників провідних професій. Азовстальбуд був забезпечений кадрами на 87%, Краммашбуд -- менш ніж наполовину. Плани вербування робочої сили органами Наркомату праці виконувалися лише наполовину.

1 липня 1931 р. газета “Правда” опублікувала постанову ЦВК і РНК СРСР “Про відхідництво”, яка радикальним чином розв'язувала назрілу проблему. Постанова накреслювала ряд важливих пільг для колгоспників і колгоспів, які надавали підприємствам робочу силу. Підприємства зобов'язувалися надавати технічну допомогу колгос- пам-донорам: забезпечувати їх ремонтними матеріалами, запчастинами, транспортними засобами. Сім'ї відхідників одержували допомогу від колгоспу. Госпоргани мусили забезпечувати відхідників житлом і продовольством, оплачувати їхній проїзд до місця роботи.Були визначені райони вербування для промисловості Донбасу. Безпосередньо в Донбасі їх налічувалося 18, в інших регіонах -- 43. У радянських, господарських і профспілкових органах утворювалися вербувальні організації з постійними уповноваженими в районах вербування Правда (Москва). -- 1931. -- 22 августа.. Апарат числом в 475 вербувальників розподілявся по регіонах країни так: 153 -- в Центральній чорноземній області, 91 -- в Татарстані, 90 -- в Україні, 74 -- в Білорусії, 48 -- в Західній області Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 28..

До початку 1932 р. промисловість Донбасу була укомплектована кадрами, однак закріпити їх на виробницт...