Радянський Донбас: "Всесоюзна кочегарка" чи плавильний тигель?

Будь-які поламки устаткування робітниками через недосвідченість або з суто побутових причин влада політизувала, щоб жорстоко покарати винних і залякати всіх інших. Продовжуючи естафету, розпочату наведеними вище висловлюваннями В. Леніна у вересні 1918 р., генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслив у виступі на II Всеукраїнській партконференції у квітні 1929 р.: “Новий робітник, що прийшов до нас з села, частково з заможних груп, частково навербований з різних дрібнобуржуазних верств, колишніх кустарів тощо, у деяких випадках настільки захопив вплив на підприємствах, що іноді задає вже тон на заводі і фабриці” Косіор С.В. Вибрані статті і промови. -- К., 1968. -- С. 217..

Термін “шкідник”, який фігурував як суто біологічний і стосувався різноманітних бактерій, комах та тварин, що псували сіль-212

ськогосподарську продукцію, раптом став постійно вживаним в його політичному значенні: людина, руйнуюча виробництво, щоб завдати шкоди народному господарству й тим самим послабити радянську владу. Звинувачення у шкідництві посипалися не тільки на робітників, які через недостатню кваліфікацію псували продукцію або технічні засоби, за допомогою яких вона вироблялася, але й на інженерно-технічний персонал у випадку аварій і поламок устаткування, викликаних різноманітними причинами.

Початок боротьби держави з політичним шкідництвом має точну дату: суд над фігурантами сфабрикованої чекістами “Шахтинської справи”, який відбувся в Москві у травні-липні 1928 р. За ініціативи повноважного представника ОДПУ в Північно-Кавказькому краї Ю. Євдокимова були проведені арешти інженерно-технічного персоналу спочатку в Шахтинському окрузі (звідки назва справи), а потім і в інших округах Донбасу, а також і в Харкові, де розміщувався керівний апарат тресту “Донвугілля”. 10 березня газета “Правда” опублікувала повідомлення “Про економічну контрреволюцію в південних районах вуглепромисловості”. Матеріали справи розглянув об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У у березні 1928 р. На ньому генеральний секретар ЦК Л. Каганович заявив: “Досі, говорячи про зловживання в економічній галузі, ми звичайно мали на думці безгосподарність, як з честолюбною метою, так і внаслідок невміння працювати. А новим в Шахтинській справі виявляється якраз те, що вона має суто політичний контрреволюційний характер”121. До справи було залучено 53 особи, судові засідання за два тижні відвідали 30 тис. глядачів. 11 осіб було засуджено до розстрілу (з них 5 було розстріляно 9 липня 1928 р., а шістьом суд пом'якшив міру покарання). Більшість підсудних була засуджена до ув'язнення на строк від 4 до 10 років.

Через 2 роки після “Шахтинської справи” чекісти підготували новий показовий політичний процес над організацією, якій присвоїли назву “Інженерний центр -- Промпартія”. Процес теж відбувався у Москві в листопаді-грудні 1930 р. Фігурантами було дев'ять осіб, всі -- з інженерно-технічної інтелігенції старої генерації. Вони були оголошені керівною верхівкою організації, після засудження якої органи державної безпеки зайнялися створенням її філіалів. Зокрема, у вересні 1931 р. на закритому засіданні колегії ОДПУ СРСР в Москві була розглянута справа “Офіцерської бойової диверсійно-шкідницької і шпигунської організації в Донбасі” під тією женазвою -- “Промпартія”. До різних строків ув'язнення були засуджені 65 інженерів і техніків, які працювали на Донбасі Нікольський В.М. “Основна диверсійна і наймогутніша з усіх організацій, ство-рених «Промпартією»” // Правда через роки. Статті, спогади, документи. -- Донецьк, 1995..

Недостатня технічна кваліфікація промислового персоналу і свідомі або несвідомі (частіше -- у нового поповнення робітників) факти порушення трудової дисципліни -- такою була об'єктивна реальність, породжувана форсуванням темпів індустріалізації країни. За цих умов радянська влада полегшувала собі завдання встановлення на виробництві трудової дисципліни за допомогою фантомних контрреволюційних організацій інженерно-технічних працівників. Адже позірна наявність таких організацій дозволяла політизувати боротьбу за зміцнення трудової дисципліни, тобто переводити її в русло класової боротьби. Це дозволяло застосувати проти порушників дисципліни зовсім інший рівень покарань, тобто впливати на робітничі колективи терористичними засобами.

Показовий процес над “шахтинцями” завершився у липні 1928 р., а вже в наступному місяці пленум ЦК ВКП(б) загострив увагу партійних, комсомольських і профспілкових організацій підприємств на необхідності “боротьби з порушеннями трудової дисципліни, з пияцтвом, з падінням продуктивності праці, прогулами, браком через неохайну роботу, з недбайливим ставленням до машин та інструментів” Справочник партийного работника. -- М., 1930. -- Вып. 7, часть 1. -- С. 582.. Починаючи з осені 1928 р., коли вступив у дію план першої п'ятирічки, в країні розгорнулася кампанія за зміцнення трудової дисципліни і “посилення соціалістичного виховання відсталих прошарків робітничого класу”.

У постанові “Про завдання вугільної промисловості Донбасу” від 17 січня 1929 р. ЦК ВКП(б) вказав, що партійні і профспілкові організації повинні спиратися в розгортанні кампанії за зміцнення трудової дисципліни на кадрових робітників КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. -- Т. 4. -- М., 1970. -- С. 161.. Цю саму думку, але в більш визначеній формі було сформульовано 21 лютого 1929 р., в адресованому партійним організаціям листі ЦК ВКП(б) “Про підняття трудової дисципліни”. У листі підкреслювалося, що незадовільний стан продуктивності праці і послаблення трудової дисципліни викликають серйозну тривогу за успішність виконання як загального плану промисловості на поточний господарський рік, так і особливо завдань по зниженню собівартості продукції. Парткомам214

всіх рівнів і партійним організаціям на виробництві пропонувалося мобілізувати робітничі маси на боротьбу за піднесення продуктивності праці і посилення трудової дисципліни. Перед партійними організаціями висувалися завдання створити на заводах і фабриках обстановку “громадської нетерпимості до прогульників, ледарів, нехлюїв”. Особливу увагу вимагалося звернути на зв'язок між падінням трудової дисципліни і залученням до виробництва “нових прошарків робітників, більшість яких зв'язана з селом, тому що найтяжчі випадки порушення трудової дисципліни припадають якраз на ці кадри робітників”. Підкреслювалося, що робота кожної партійної організації буде вимірюватися “успішністю залучення робітничої маси до справи боротьби за соціалістичну дисципліну” Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. -- Т. 2. -- М., 1957. -- С. 12-17..

Щоб директиви такого типу не залишалися гласом волаючого в пустелі, більшовицьке керівництво різко посилило темпи партизації робітничого класу. По суті, було здійснено перехід від індивідуального членства до масових кампаній набору під пристойними гаслами (здебільшого -- під гаслом ленінського призову, тобто набору в чергову річницю смерті В. Леніна). У квітні 1929 р. партпрошарок у робітничому колективі Краматорського заводу важкого машинобудування дорівнював 23,6%, Луганського паровозобудівельного заводу -- 24,3% Епштейн А.І. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928-1932 рр.). -- Харків, 1968. -- С. 19. Склад і ріст КП(б)У в 1931 р. -- Харків, 1932. -- С. 6.. На початок 1932 р. пролетарське ядро становило більше половини всього складу республіканської партійної організації .

Іншою формою громадського призову було переміщення під тиском партійної дисципліни кваліфікованих робітників в регіони, які відчували нестачу робочої сили певних спеціальностей. У жовтні 1930 р. ЦК КП(б)У спрямував з промислових районів України на Донбас 200 кваліфікованих металістів. На початку 1931 р. з різних регіонів країни за громадським призовом, оголошеним ЦК ВКП(б), на Донбас прибуло ще 1000 партійних робітників-металістів, у тому числі з Московської області -- 350, Ленінградської -- 275, Ниже- городської -- 60, з областей УСРР -- 380 Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). --.

Зміцнюючи трудову дисципліну “з голови”, 5 вересня 1929 р. ЦК ВКП(б) скасував колегіальність керівництва і поклав всю відпо-відальність за виконання виробничих завдань на дирекцію підприємств. Партійні, комсомольські і профспілкові організації зобов'язувалися працювати в тісному контакті з адміністрацією, але їхні керівники мусили підпорядкуватися їй в усіх випадках .

На підприємствах створювалася атмосфера громадської нетерпимості до порушників трудової дисципліни. Поширилися так звані “чорні каси” з відповідним зовнішнім оформленням, де прогульники змушені були одержувати заробітну плату. У багатотиражках заводів і фабрик друкувалися прізвища прогульників із зазначенням ділянки, де вони працювали, а на “чорні дошки” районних і окружних газет потрапляли підприємства з низьким рівнем виробничої дисципліни. На “Донсоді” була організована “фотогалерея” прогульників. Профспілка робітників комунального господарства замовляла етикетки на сірниках з переліком прізвищ “прогульників-рекорд- сменів”. Практикувався обхід квартир прогульників представниками робітничої громадськості. Художники-аматори малювали карикатури на порушників дисципліни у стінгазетах. Члени сімей прогульників викликалися на засідання заводських комітетів або на робітничі збори Правда (Москва). -- 1929. -- 6 сентября. Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (На матеріалах Української РСР). -- С. 90..

Проблема трудової дисципліни активно обговорювалася на XVI з'їзді ВКП(б). Результатом обговорення стало рішення з'їзду організувати на заводах і фабриках товариські суди. Вважалося, що вони дадуть більший ефект, ніж стягнення по адміністративній лінії. За короткий строк країна була покрита мережею виробничих товариських судів, на яких публічно розглядалися випадки порушення трудової дисципліни. Виступаючи на IX Всесоюзному з'їзді профспілок (квітень 1932 р.), нарком юстиції РСФРР М. Криленко заявив: “Коли я слухав, як робітники, члени товариських судів, розповідають про конкретні результати своєї роботи, як окремі прогульники, п'яниці й літуни тільки під впливом того факту, що вони повинні на товариських судах говорити про свої “злочини”, не в камері народного судді, а тут же, в цеху, перед тисячною робітничою масою, я відчував, що називається, цю грандіозну роботу по перевихованню” Труд (Москва). -- 1932. -- 27 апреля..

Справді, моральний тиск колективу на окрему людину давався взнаки. Те, що сам колектив діяв не спонтанно, а під впливом різноманітних важелів, які сходилися в парткомі підприємства і парткомах більш високого рівня, не мало жодного значення. Людина, життя якої проходило у колективі, не могла залишатися байдужою до його вимог. Характерний приклад: в цехах Сталінського металургійного заводу були розклеєні виготовлені типограф- ським способом листівки з відозвою комсомольця Ковальова -- “колишнього прогульника” (фото додавалося). У відозві говорилося: “Слухайте, прогульники! Я 23 серпня 1932 р. зробив прогул. Визнаю це злочином проти промфінплану і обіцяю комсомольській організації, всім робітникам ніколи більше не прогулювати. Викликаю усіх прогульників йти за моїм прикладом”.

Далеко не останню роль в кампанії за зміцнення виробничої дисципліни відігравала здійснювана на державному рівні пропаганда і агітація. До цієї кампанії підключалися майстри літератури і мистецтва. Здійснювані в художній формі, їхні заклики тиражувалися засобами масової інформації. У вересні 1929 р. “Рабочая газета” (Москва) опублікувала вірш Володимира Маяковського “Американці дивуються”, в якому містилися рядки, сповнені гордістю за робітничий клас:

Что это за люди?

Какая закалка!

Кто их так

в работу вклинил?

Их не гонит никакая палка - а они

сжимаются в стальной дисциплине.

Заходи громадського впливу проти порушників трудової дисципліни доповнювалися адміністративними стягненнями. Постанова РНК СРСР від 6 березня 1929 р. надавала право адміністрації самостійно накладати на порушників дисципліни стягнення аж до звільнення з роботи Лихолобова З.Г. Рабочие Донбассу в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 55. Директивы КПСС и Советского государства по хозяйственным вопросам. -- Т. 2. --. Спочатку звільнення як остання міра покарання, передбачена табелем стягнень, застосовувалося досить рідко, бо стаття 47 Кодексу законів про працю давала право розірвати трудовий договір лише у разі неявки трудівника на роботубільше трьох днів підряд або шести днів на місяць без поважних причин. Проте постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 листопада 1932 р. встановлювалося, що у разі хоча б одного дня неявки на роботу без поважних причин працівник мав бути звільнений з позбавленням його продовольчих і промислових карток .

Сукупність засобів громадського впливу і адміністративних стягнень дала очікуваний результат. Зокрема, кількість прогульних днів з неповажних причин у розрахунку на одного робітника за рік у кам'яновугільній промисловості Донбасу скоротилася з 10,6 в 1932 р. до 1,6 в 1934 р. Сборник важнейших постановлений по труду. -- М., 1938. -- С. 33. Праця в УРСР. Статистичний довідник. -- К., 1937. -- С. 129.

В роки першої п'ятирічки ненормально високою залишалася плинність кадрів. Певну роль у загостренні цієї проблеми відігравали важкі житлові і культурно-побутові умови, неналагодженість робітничого постачання, різнобій в оплаті праці. Проте головна причина різкого збільшення плинності робочої сили, особливо на новобудовах і в кам'яновугільній промисловості, полягала у великій рухливості нового поповнення робітників, не пов'язаного з певним робітничим колективом. На Донбасі дефіцит робочої сили відчувався особливо гостро в літні місяці, коли робітники поверталися в свої села на сільськогосподарські роботи. У першій декаді липня 1930 р. з шахт пішло 30 856 осіб, в результаті чого виробництво довелось перевести з трьох змін на дві, а одна шахта через брак робочої сили взагалі тимчасово зупинилася Труд (Москва). -- 1930. -- 17 июля.. Щоб забезпечити безперебійність виробництва, адміністрації підприємств доводилося утримувати штат зайвих робітників, хоч це істотно підвищувало собівартість продукції. Наприклад, на Сталінському металургійному заводі існував штат з 500 осіб спеціально для заміни вибулих робітників О трудовой дисциплине. Директивное письмо ЦК Всесоюзного союза рабочих- металлистов. -- М., 1929. -- С. 7..

Влада робила спроби боротися з плинністю робочої сили за допомогою робітничої громадськості. Робітники, які зверталися за розрахунком, мусили пояснювати причини залишення підприємства, і нерідко профспілковим активістам або ветеранам праці вдавалося переконати їх залишитися на роботі. На багатьох заводах такі бесіди з бажаючими звільнитися успішно провадили так звані “комсомольські заслони”. Така практика була закріплена прийнятою у серпні 1930 р. постановою Всесоюзної центральної ради професійних спілок (ВЦРПС) “Боротьба за сталі кадри -- найважливіше завдання профорганізацій”. Керівництво профспілок покладало на фабзавкоми обов'язок провадити бесіди з робітниками, що звільнялися за власним бажанням, виявляти причини і вживати заходи до задоволення справедливих вимог .

Розв'язуючи проблему плинності робітничого класу, ЦК ВКП(б) дав установку організувати патріотичний почин, суть якого полягала в самозакріпленні і самоконтрактації робітників за своїми підприємствами. Ініціатива у розгортанні почину надавалася колективу шахти № 4-21 тресту “Кадіїввугілля”. На початку 1930 р. робітники та інженерно-технічний персонал шахти самозакріпилися за своїм підприємством до кінця п'ятирічки. Буквально через декілька днів, 15 січня Всеукраїнський з'їзд інженерно-технічних секцій профспілки гірників прийняв рішення: делегатам з'їзду підписати договори з адміністрацією своїх підприємств про само- контрактацію на строк не менше трьох років. У травні 1930 р. інженерно-технічна секція тресту “Сталінвугілля” забезпечила закріплення на виробництві 71,5% інженерів і 77,1% техніків Рабочий класс в управлении государством (1926-1937). -- М., 1968. -- С. 201. Коновалов М.А. Вирішальна сила соціалістичної реконструкції. -- К., 1973. -- С. 178, 180. Справочник партийного работника. -- М., 1934. -- Вып. 8. -- С. 398..

Кампанія самозакріплення і самоконтрактації не випадково починалася на Донбасі, який особливо страждав від плинності робочої сили. Намагаючись поширити її на всю країну, ЦК ВКП(б) прийняв 20 жовтня 1930 р. постанову по боротьбі з плинністю, в якій вказувалося: “Відзначаючи масові явища самозакріплення передових груп робітників-ударників на період до закінчення п'ятирічки, всіляко заохочувати цю ініціативу робітників, доручити ВЦРПС вести широку роз'яснювальну роботу серед робітничих мас про важливість цієї ініціативи для успішного виконання плану” .

Самозакріплювалися на виробництві переважно кадрові робітники, найбільш кваліфікована частина робітничого класу. Тому питома вага самозакріплених була найбільшою в галузях машинобудування, а найменшою -- у добувній промисловості. За станом на березень 1931 р. число робітників, які самозакріпилися до кінця п'ятирічки на 159 шахтах Донбасу, становило 18 135 чоловік, тобто 16,5% від загальної кількості робочої сили. Натомість на шести підприємствах транспортного машинобудування України закріпилося до кінця п'ятирічки 25 097 осіб, тобто 67,2% Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу. 1921-1937 (На матеріалах Української РСР). -- С. 94..Розгортаючи кампанію за самозакріплення робітників і само- контрактацію інженерно-технічного персоналу, сталінська команда прагнула уникнути схожості з кампанією мілітаризації праці, яка здійснювалася десятиліттям раніше більшовицьким керівництвом на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким. Гарантоване Конституцією СРСР право на вільний вибір праці для робітничого класу вважалося безспірним, а кампанія самозакріплення і самоконтрактації мала чітко окреслені часові рамки. Машиніст Південно-Західної залізниці О. Літинський, коли повідомляв делегатам VI Всесоюзного з'їзду рад про те, що в їхньому колективі кожний робітник самозакріпився, додав: “Це зробили робітники самі, щоб зберегти кваліфіковану робочу силу на підприємстві, з одного боку, і з другого -- щоб запобігти проривам” 6-й съезд Советов Союза ССР. Стенографический отчет. Бюллетень № 9. -- М., 1931. -- С. 12. Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (на матеріалах Української РСР). -- С. 27.. Мабуть, такий додаток пролунав не без підказки “згори”.

В другій половині 1920 р., коли воєнні дії припинилися і вперше постало завдання відбудови і розвитку промислового потенціалу радянських республік, більшовицьке керівництво поставило перед профспілками завдання розгорнути на підприємствах виробничу пропаганду. У листопаді 1920 р. Всеросійська центральна рада профспілок розіслала циркулярний лист, в якому вказувалося на необхідність усвідомлення робітничими масами цілей, накреслених в галузі господарського життя. Перед новоствореними у профспілковій мережі органами виробничої пропаганди ставилося завдання залучити працівників підприємств в коло їх проблем. В грудні цього року було утворене Центральне бюро виробничої пропаганди, яке розгорнуло видавничу діяльність і організацію своїх первинних осередків на підприємствах .

У звіті Донецького губернського бюро пропаганди було зазначено, що воно почало працювати з 6 грудня 1920 р. Всім заводоуправлінням губернії було запропоновано щомісяця доповідати про свою діяльність перед робітничими колективами, а також проводити обговорення виробничих програм. На підприємствах почали виникати технічні ради, які проводили конкурси раціоналізаторських пропозицій і винаходів, влаштовували технічно-виробничі виставки. Бюро пропаганди на заводах і шахтах організовували зразкові групи ударної праці, виробничі конференції, дисциплінарні суди.

Є. Генкіна, яка першою в радянській історіографії торкнулася теми виробничої пропаганди, зазначила, що в умовах господарської руїни була відсутня база для широкої діяльності виробничих осередків і гуртків⁴ Там само. -- С. 27. Генкина Э.Б. Возникновение производственных совещаний в годы восстанови-тельного периода (1921-1925) // История СССР (Москва). -- 1958. -- № 3. -- С. 69.. Проте документи свідчать, що на шахтах Донбасу в січні 1923 р. існувало 78 осередків виробничої пропаганди, а через рік їх кількість зросла до 174. Число працюючих в них представників від партосередку, завкому. заводоуправління, техперсоналу і виборних від робітників за професіями зросло з 598 осіб до 1945 (всього на цей час діяло 175 шахт) Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (на матеріалах Української РСР). -- С. 29..

Центральні і губернські органи виробничої пропаганди діяли на засадах міжвідомчої організації, без розгалуженого апарату. Необхідність їх існування відпадала в міру посилення мережі первинних осередків. Так було зазначено в циркулярі ВЦРПС, опублікованому газетою “Правда” 3 листопада 1922 р. Самі ж первинні осередки поступово трансформувалися у виробничі наради, які від пропаганди перейшли до залучення виробничих колективів у безпосередню роботу з підвищення продуктивності праці і зниження собівартості продукції. Від осередків виробничої пропаганди виробничі наради відрізнялися більшою масовістю: в їх роботі брали участь не тільки господарники, інженерно-технічні працівники, адміністративний персонал і окремі робітники високої кваліфікації, але й робітничі маси.

Постійно діючими виробничі наради не були. Тому майже одночасно виникли виробничі комісії при фабзавкомах -- організаційні центри заводських нарад, які готували питання на обговорення, збирали робітничі раціоналізаторські пропозиції, проводили обстеження за дорученням Робітничо-селянської інспекції.

Робота виробничих комісій і нарад поступово бюрократизувалася. Багато з них захопилися адміністративними функціями: звільняли робітників, затверджували розцінки, віддавали всілякі розпорядження замість адміністрації. Часто вони займалися другорядними питаннями, іноді навіть не пов'язаними з виробництвом, ставили на обговорення робітничих колективів надто загальні або непідготовлені питання, не добивалися реалізації раціоналізатор-ських пропозицій робітників. В результаті вони ставали допоміжними органами при адміністрації Отчет Всеукраинского совета профсоюзов к третьему съезду профсоюзов Украины. -- Харьков, б/г. -- С. 153..

Певним поштовхом до організації роботи виробничих нарад стало звернення ЦК і ЦКК ВКП(б) “Про боротьбу за режим економії” (квітень 1926 р.). Зверненню передувало рішення XIV з'їзду ВКП(б) про перехід до індустріалізації країни. Було зрозуміло, що курс на індустріалізацію мусив забезпечуватися тільки внутрішніми ресурсами. Отже, треба було знайти шляхи для концентрації в державному бюджеті коштів на нове будівництво і докорінну технічну реконструкцію існуючих підприємств.

У зверненні ЦК і ЦКК ВКП(б) вимагалося встановити найсуво- рітттий режим економії. Наводячи приклади збільшених витрат на рекламу, роздутих штатів, значних перевитрат палива на одиницю продукції тощо, ЦК і ЦКК ВКП(б) підкреслювали: “Всі ці й подібні їм приклади наочно показують, як нерозумно, неощадливо і неекономно витрачаються десятки й сотні мільйонів рублів, які можна було б перетворити на резерви соціалістичного нагромадження” Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. -- Т. 1. -- М., 1957. -- С. 579. Воскресенский Ю.В. Переход Коммунистической партии к осуществлению поли-тики социалистической индустриализации СССР. -- М., 1969. -- С. 293..

Негайно, у тому ж таки квітні 1926 р. Раднарком УСРР заснував республіканську комісію по здійсненню режиму економії на чолі з В. Чубарем. Ця комісія створювала собі подібні при наркоматах і трестах, в округах і районах. Певну мобілізаційну роль комісії відіграли, в усякому разі -- до початку 1927 р. Однак на рівні підприємств вони відразу виявилися неефективними. Виступаючи на червневому (1926 р.) пленумі ЦК КП(б)У, нарком робітничо-селянської інспекції (РСІ) УСРР М. Владимирський підкреслював, що створена на Краматорському машинобудівному заводі комісія з режиму економії і п'ять підкомісій в цехах не вели будь-якої роботи. Наводячи цей приклад, нарком зробив узагальнюючий висновок: треба ліквідувати такі комісії на всіх підприємствах, де вони виникли .

Отже, зусилля більшовицького керівництва створити комісії з режиму економії по всій лінії адміністративно-територіального поділу не дали результату. Проте перенесення акцентів у цій справі на виробничі наради і комісії активізувало їхню роботу. Зрештою, це визнали і в керівництві партії. У матеріалах до організаційного звіту222

ЦК ВКП(б) XV з'їзду партії перші підсумки діяльності виробничих нарад в умовах переходу до курсу індустріалізації були охарактеризовані так: “Виробничі наради, з одного боку, відбивають підвищений інтерес робітників до питань будівництва, до справи раціоналізації промисловості і, з другого боку, вони зуміли за цей час своєю діловою роботою завоювати міцне становище на підприємствах, і господарники більше, ніж будь-коли приділяють увагу їх роботі, їхнім рішенням” К XV съезду ВКП(б). За два года. К организационному отчету ЦК ВКП(б). -- М., Ленинград, 1927. -- С. VIII..

Діяльність робітників у виробничих нарадах, як показувала статистика, стала масовою. Якщо в 1925/26 р. в них брали участь лише окремі робітники, інколи навіть на засадах виборності, то через два роки в загальнозаводських нарадах працював кожний десятий працівник промисловості, а в цехових -- кожний п'ятий Довгопол В.М. Участь робітників УСРР у всесоюзному огляді виробничих нарад (1928-1929) // Питання історії народів СРСР (Харків). -- 1966. -- Вип. 2. -- С. 74. Гринчуцький В. Промислові трести України в двадцяті роки. -- К., 1997. -- С. 120.. Та офіційна оцінка діяльності нарад була доволі оптимістичною. Після візиту на підприємства Петровського району Артемівської округи у 1928 р. секретар ЦК КП(б)У О. Медведєв доповідав в політ- бюро ЦК: “Виробничі наради працюють з перебоями, не дають справжнього ефекту. Їхні постанови проводяться в життя не більше, ніж на 50%, відвідування -- 2-5%, інтерес низький, робітники не вірять в їхню силу”.

Мабуть, саме такий висновок відбивав реальність, а не загальні статистичні дані. Опосередковано цей висновок підтверджував Всесоюзний огляд виробничих нарад, організований редакцією газети “Правда” у жовтні 1928 -- березні 1929 рр. Редакція не приховувала цілей піврічного огляду -- підняти інтерес до роботи виробничих нарад, залучити до них нові прошарки робітників, виявити недоліки керівництва ними з боку партійних і профспілкових організацій Правда (Москва). -- 1928. -- 25 октября.. Проте важко сумніватися в тому, що газеті нерідко підсовували для друкування “липові” цифри участі робітників у діяльності виробничих нарад. Прикрашуванням істини не гребували й деякі радянські дослідники. І. Остапенко, наприклад, твердив про участь в огляді виробничих нарад 80% робітників Луганської округи Остапенко И.П. Участие рабочего класса СССР в управлении производством. 1921-1932 гг. -- М., 1964. -- С. 69.. Мова йшла про те, що учасниками нарад ставала переважна більшістьробітників Луганщини. А насправді джерело, яким користувався цей дослідник, повідомляло, що в Сталінській та Луганській округах за півроку відбулося понад 2 тис. робітничих зборів і виробничих нарад, в яких взяло участь 80% робітників і службовців История рабочих Донбасса. -- Том первый. -- К., 1981. -- С. 271..

Цікава картина розкривається, коли проаналізувати підсумки цього огляду виробничих нарад на двох залізницях -- Донецькій і Південно-Західній. В інформаційному огляді ЦК спілки залізничників СРСР знаходимо такі дані Политический и трудовой подъем рабочего класса СРСР (1928-1929 гг.). -- М., 1956. -- С. 133.:

Залізниці	Всього подано пропозицій за час огляду	З них
		пропозиції, спрямовані на поліпшення роботи виробничих нарад	пропозиції, спрямовані на поліпшення виробництва
Донецька
пропозиції	8711	1874	6837
у відсотках	100,0	21,5	78,5
Південно-Західна
пропозиції	13 320	5170	8150
у відсотках	100,0	38,9	61,1

Профспілкові статистики підкреслювали, що наведені цифри фіксують багато повторюваних пропозицій. Більшість всіх пропозицій поділялася на нездійсненні взагалі або нездійсненні в теперішній час. Проте вони робили оптимістичний висновок: існує значна кількість пропозицій, які можна негайно втілювати в життя. Додавали, однак, що економічний ефект від запропонованих пропозицій, як правило, не підраховувався.

У наведених цифрах привертає увагу сам поділ пропозицій на дві групи: спрямовані на поліпшення роботи виробничих нарад і спрямовані на поліпшення виробництва. Виходить, що п'ята частина пропозицій, зібраних на Донецькій залізниці, не мала відношення до виробництва. На сусідній залізниці більше третини пропозицій виявилися холостими. Огляд засвідчував прагнення партійних, комсомольських і профспілкових організацій на виробництві показати “справну цифру”. Бюрократична заметіль засвідчувала відсто- роненість робітничого класу від кампаній, спрямованих владою на поліпшення економічних показників промислового виробництва.224

Керівництво партії зрозуміло, що потрібні інші форми і методи залучення робітників в процес індустріалізації країни.

Початок виробничого змагання. Історики з іронією ставляться до заяложеного в радянські часи терміну “колгоспний рух”. Справді, вступ у колгоспи не випадає називати рухом, тобто колективною дією селянських мас. Приписувана самим селянам ініціатива у розгортанні колективізації сільського господарства була суто пропагандистською акцією. Натомість спрямовувані компартійними, комсомольськими і профспілковими органами колективні дії робітничого класу можуть бути названі рухами. Як правило, вони не позначалися негативно на добробуті робітників. Навпаки, ці рухи сприяли зростанню якісних показників промислового виробництва, в чому полягав корінний інтерес самих робітників. Інша річ, що ініціативу в організації робітничих рухів завжди виявляли державні органи і контрольовані державою громадські організації. У самих робітників не могло бути незалежних від держави організацій за означенням.

Технологія організації тематично визначеного загальносоюзного руху була відпрацьована ще на початку сталінської “революції згори”. Ініціатором руху мусив бути вирішальний для справи індустріалізації регіон. Частіше за все це були Московський і Ленінградський промислові вузли або підприємства Донбасу. У такому регіоні рух мусив починати кадровий робітник високої кваліфікації, а не інженер або технік. Як варіант, ініціатором міг виступити робітничий колектив, який домігся високих виробничих показників. Досягнення робітника або колективу одразу “помічали” журналісти. У засобах масової інформації детально й дохідливо розповідалося, в чому полягає важливість нібито спонтанно здійснюваного почину для підприємства, галузі промисловості, економіки країни.

Потім в пропагандистську кампанію включалася “важка артилерія” -- Центральний комітет ВКП(б). У спеціальній постанові він зобов'язував комуністів, комсомольців і профспілкових працівників уважно вивчити досвід передовиків і поширити його на всю країну. Після появи партійної постанови поточна діяльність представників влади і господарників спрямовувалася на поширення почину. Тут уже компліменти на адресу ініціаторів і послідовників почину супроводжувалися звинуваченням тих керівників усіх рангів, які не забезпечили у підвідомчій їм сфері використання позитивного досвіду новаторів виробництва. Бажаючи того чи ні, але робітничі колективи і працюючі в них робітники ставали учасниками руху, за допомогою якого розв'язувалися конкретні проблеми в ході індустріалізації країни.Рух ударних бригад в країні розпочався на початку 1926 р., тобто майже одразу після сформулювання XIV з'їздом ВКП(б) генеральної лінії партії на соціалістичну індустріалізацію. Вважалося, що першими ударними бригадами були показовий комсомольсько-молодіжний колектив вагонної майстерні ст. Москва Московсько-Казанської залізниці у складі 75 осіб під керівництвом М. Некрасова (квітень 1926 р.) і ударна бригада з восьми молодих робітниць- калошниць на ленінградському заводі “Червоний трикутник” (вересень 1926 р.) Колычев Ю., Рогачевская Л. Первые ударные. -- М., 1961.. Є також згадка про виникнення ще на початку 1926 р. ударної бригади з молоді в інструментальному цеху Зла- тоустівського механічного заводу (документ стверджує, що бригада швидко розпалася) История индустриализации Урала (1926-1932 гг.). Документы и материалы. -- Свердловск, 1967. -- С. 133.. Один з перших дослідників ударних бригад Ю. Воскресенський зазначав, що при аналізі документів важливо бачити суть справи: немало бригад, які працювали по-ударному, тобто цілеспрямовано і постійно прагнули перевищувати встановлені норми виробітку, не називали себе ударними Воскресенский Ю.В. Переход Коммунистической партии к осуществлению поли-тики социалистической индустриализации СССР. -- М., 1969. -- С. 306..

В Україні ударні бригади з'явилися спочатку в металургійній і кам'яновугільній промисловості. Наприкінці 1926 р. дві молодіжні бригади, які показували зразки високопродуктивної праці, було створено в будівельному цеху Сталінського металургійного заводу. У січні 1927 р. на шахті № 8 “Чулковка” (Будьоннівське рудоуправління) утворилася молодіжна бригада ударної праці з 18 осіб. Починаючи з квітня 1927 р. бригада з 12 вибійників на чолі з І. Кураковим, яка працювала на шахті “Червоний Жовтень” (Макіївське рудоуправління) прославилася на весь Донбас. Газета “Молодой рабочий” (Сталіно) 31 січня 1929 р. вмістила добірку про роботу ударних бригад під гаслом: “Потрібні Куракови на кожній шахті! Довгопол В.М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926-1929 рр.). -- Харків, 1971; Довгопол В.М. Ударницький рух на Україні в 1926-1929 рр. // Питання історії народів СРСР (Харків). -- 1971, вип. 2; Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937). -- Донецк, 1973.” В резолюціях VIII Всесоюзного з'їзду ВЛКСМ (травень 1928 р.) відзначалося: “Широкий розвиток ініціативи робітничої молоді у виробничому житті, який знайшов своє виявлення на ряді підприємств, і створення ініціативних груп, раціоналізаторських осередків ударних виробничих бригад і гуртків вимагають всемірної підтримки з боку союзу”. Тут же підкреслювалося, що робота таких груп “повинна розглядатися як допоміжна форма залучення робітничої молоді до активної участі у виробничих нарадах і будуватися на основі їх планів”¹ VIII съезд ВЛКСМ. Стенографический отчет. -- М., 1928. -- С. 575.. Отже, ініціатори створення ударних бригад розглядали і оцінювали їх під кутом зору звичного, вже п'ятирічного на той час досвіду роботи виробничих нарад.

З. Лихолобова встановила, коли саме і під яким кутом зору у виробничому житті з'явилася ідея змагальності. Вона була своєрідною радянською відповіддю на властиву для демократичного суспільства конкуренцію як рушійну силу економічного прогресу. На відміну від органічно властивої для вільного підприємництва конкуренції, змагальність являла собою рису виробничого процесу, яка повинна була насаджуватися директивами згори.

Ідея змагальності уперше з'явилася на Донбасі. По доповіді секретаря Артемівського окружкому КП(б)У Р. Терехова окружна партійна конференція в грудні 1928 р. звернулася до членів партії і всіх робітників промислових підприємств “широко вводити принцип змагання між окремими цехами” з метою підвищення продуктивності праці Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 56-57. Там само. -- С. 57.. Одразу після звернення з ініціативи вибійників і робітничих кореспондентів Дудкіна та Іванова на Північному руднику (трест “Артемвугілля”) почалося індивідуальне змагання між шахтарями .

Стурбований байдужим ставленням господарників до комсомольських ініціатив, голова ВРНГ СРСР В. Куйбишев підписав 16 січня 1929 р. наказ, яким зобов'язував господарські органи сприяти роботі ударних бригад Политический и трудовой подъем рабочего класса СССР (1928-1929 гг.). Сбор-ник документов. -- М., 1956. -- С. 127.. Наказ і статтю Куйбишева “Ближче до соціалістичного будівництва” наступного дня опублікувала газета “Комсомольская правда”. У статті давалася висока оцінка ударних виробничих бригад на підприємствах Москви, Ленінграда, Уралу і Донбасу. Однак ідею змагальності бригад В. Куйбишев не висував.

Віддаючи пріоритет у висуненні цієї ідеї Р. Терехову, слід все- таки підкреслити, що першим її висунув В. Ленін. У 1918 р. він написав статтю “Як організувати змагання?”, але з невідомих причин закинув її в далеку шухляду. 20 січня 1929 р. газета “Правда” опублікувала цю статтю, після чого агітаційні органи партійнихкомітетів усіх рівнів негайно почали закликати робітничі маси брати участь у “соціалістичному змаганні”.

Із закликом організувати змагання на виробництві в останній декаді січня виступили центральні органи масової інформації -- “Правда”, “Рабочая газета”, “Комсомольская правда”, “Торгово-промышленная газета”. Не відставали й донецькі газети. 25 січня газета “Молодой рабочий” звернулася до комсомольців Донбасу із закликом організувати змагання за зміцнення трудової дисципліни і зростання продуктивності праці. 26 січня “Кочегарка” опублікувала постанову Артемівського окружкому комсомолу, якою оголошувалося змагання між молодими шахтарями за виконання програми видобутку вугілля і зниження його собівартості.

28 січня 1929 р. шахтарі рудника № 1 Горлівського шахтоуправління (пізніше -- шахта “Кочегарка”) з ініціативи органу ЦК ВКП(б) “Рабочая газета” звернулися до колективу Ірмінського рудника (пізніше -- шахта “Центральна-Ірміне”) з листом. У листі, опублікованому цією газетою 31 січня, говорилося: “Не боячись своїх власних недоліків, ми охоче приймаємо пропозицію “Рабочей газеты” влаштувати змагання з рудником іншого району (Ірмінський рудник знаходився у підпорядкуванні Щербинівського рудоуправління -- авт.), щоб нам і тому руднику перейняти в підсумку позитивний досвід роботи, позбавитися недоліків і піднести продуктивність”.

І. Лебедєва і О. Шкаратан підкреслювали, що це був перший в СРСР господарсько-політичний договір між підприємствами (пізніше їх стали називати договорами на соціалістичне змагання). Обидва колективи зобов'язалися перевиконати завдання по видобутку вугілля, підняти продуктивність праці на 17% і знизити собівартість вугілля проти запланованої на 7% Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 57. Лебедева Н.Б., Шкаратан О.И. Очерки истории социалистического соревно-вания. -- Ленинград, 1966. -- С. 93..

Перші результати змагання були досить-таки вагомими. Шахтарі Північного рудника (трест “Артемвугілля”) до вступу в змагання в січні і лютому 1929 р. видали на поверхню 4 929 тонн вугілля, а в березні-квітні -- 5 749 тонн. Шахта “Центральна” Щербинівського рудоуправління, яка уклала з шахтарями Північного рудника договір на змагання, за два місяці підвищила продуктивність праці на 22%. Сталінський і Макіївський металургійні заводи у березні 1929 р. виконали завдання з виплавки чавуну на 105%, а коли почали змагатися, то у травні -- на 132%, в червні -- на 137% Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 58-59..

20 березня 1929 р. ЦК КП(б)У опублікував постанову “Про соціалістичне змагання за зниження собівартості і поліпшення якості продукції” Вісті ЦК КП(б)У. -- 1929. -- № 4-5. -- С. 15.. Отже, на першому плані для партійного керівництва перебували не кількісні, а якісні показники виробництва. За пропозицією ЦК ЛКСМУ було створено республіканський комітет по керівництву соціалістичним змаганням на чолі з П. Постишевим. Комітет зобов'язав ЦК ЛКСМУ, ВУРПС й Українську раду народного господарства (УРНГ) надіслати групи відповідальних працівників для допомоги місцевим організаціям у підготовці і проведенні змагання, висунув гасло перетворення господарського походу комсомолу і робітничої молоді у соціалістичне змагання всіх трудящих і сформулював конкретні завдання і напрями господарсько-політичної кампанії, що розгорталася. Сам Постишев направив для тимчасової масової роботи на виробництві велику групу відповідальних працівників партійно-радянського апарату з Харкова. Зокрема, голова Харківської окружної контрольної комісії Г. Завицький був відряджений на шахту “Щербинівка”, заступник наркома Робітничо-селянської інспекції В. Храмов -- в Луганськ, секретар ВУЦВК М. Василенко -- на Комунарський завод Епштейн А.І. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928-1932 рр.). -- Харків, 1968. -- С. 73..

Республіканський комітет по керівництву змаганням повсюдно насаджував профільні комітети і комісії, внаслідок чого справа швидко забюрократизувалася. Господарсько-політичні договори, як і органи по керівництву змаганням виявилися ефективними тільки на перших порах. Ефективність змагання вимірювалася безпосередньо участю в ньому робітничих мас, тобто наявністю ударних бригад.

Процес утворення ударних бригад інтенсивно проходив у бе- резні-квітні 1929 р. 9 травня ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про соціалістичне змагання фабрик і заводів”. У постанові засуджувалися бюрократичні перекоси в організації змагання, спроби його регламентувати “згори”. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним -- на партійні комітети.У зв'язку з цим штаби, комітети і комісії по керівництву змаганням ліквідувалися .

У жовтні 1929 р. Президія ВЦРПС створила комісію для підготовки і проведення Всесоюзного з'їзду ударних бригад. З'їзду передували окружні конференції, на яких підбивалися перші підсумки ударних бригад і загальні результати 1928/29 господарського року (який закінчився в третьому кварталі 1929 р.). Ударники брали на себе підвищені зобов'язання на 1929/30 рік -- другий рік п'ятирічки. Зокрема, колектив шахти “Похила вітка” Донецького рудоуправління, в якому налічувалося 30 ударних бригад, зобов'язався виконати виробничу програму 1929/30 р. за 11 місяців, а п'ятирічку -- за 4 роки. Доменщики Донецького металургійного заводу заявили на окружній конференції, що виплавлять чавуну на 15 % більше плану і виконають п'ятирічку за 3,5 роки Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. -- Т. 2. -- М., 1967. -- С. 54. Епштейн А.І. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928-1932 рр.). -- С. 74. Первый Всесоюзный съезд ударных бригад. Сборник документов и материалов. -- М., 1959. -- С. 173..

Всесоюзний з'їзд ударних бригад відбувся в Москві в грудні 1929 р. На ньому були присутні 172 представника ударних бригад і виробничих комісій від українських підприємств. В обговоренні доповідей і виступів взяли участь В. Мальцев (шахта “Іван” Макіївського рудоуправління), М. Артамонов (шахта “Юний комунар” Арте- мівської округи), С. Лагутін (Комунарський завод ім. Ворошилова) та ін. Були відзначені колективи, що добилися кращих показників у змаганні. Першу премію ЦК спілки гірників СРСР одержала шахта “Північна” Щербинівського рудоуправління (Артемівська округа), яка виконала план по продуктивності праці на 117%, а собівартість знизила удвоє проти планової. Другу премію одержала шахта №15 Боківського рудоуправління (Луганська округа). З'їзд підтримав ініціативу луганських паровозобудівників, які закликали радянський робітничий клас достроково виконати п'ятирічку, і звернувся до всіх працівників країни з пропозицією добиватися виконання п'ятирічки за чотири роки .

Коли на профспілковий апарат було покладено відповідальність за стан виробничого змагання на підприємствах, постала проблема перевірки виконання зобов'язань. Перші перевірочні бригади з робітників-ударників та інженерно-технічного персоналу з'явилися у Сталінському окрузі навесні 1929 р. Всеукраїнський комітет спілки гірників в травні схвалив цю ініціативу і вирішив перевіряти виконання зобов'язань сторін у змаганні не менше одного разу на місяць .

Перевірка зобов'язань виявилася все-таки бюрократичним заходом. Реальне значення мали так звані “буксирні бригади”, які відряджалися на тимчасову роботу до відстаючих підприємств. Вивчаючи їхні рапорти, можна встановити, що далеко не всі робітники разом з інженерно-технічним персоналом ставилися до “соціалістичного змагання” з належним ентузіазмом. Під цим кутом зору є цікавим лист бригади ударників шахти “Центральна” Щерби- нівського рудоуправління у складі 12 чоловік на чолі з бригадиром Дягілевим, яка була відряджена на відстаючу шахту “Курахівка”. “Коли ми прибули на шахту «Курахівку», -- писали ударники до свого шахткому, -- то були зустрінуті вороже деякими робітниками, горлохватами, симулянтами і прогульниками, які весь час прагнули підірвати наш авторитет серед робітничої маси, але вони дістали належну відсіч як з нашого боку, так і з боку свідомих робітників «Курахівки»” Резолюції VII пленуму ВУК спілки гірників (третього скликання). Червень 1929 р. -- Харків, 1929. -- С. 30-31. ЦДАВОУ -- Ф. 2602. -- Оп. 1. -- Спр. 3088. -- Арк. 95..

У додатку, адресованому безпосередньо голові шахткому, Дягілев повідомляв: “Нам тут дали роботу найгіршу, міцне вугілля, так що робітники “Курахівки” посміхаються. Наше становище з перших днів було гірше губернаторського, тепер трохи покращилося, але багато недоліків. Все нам обіцяють, але нічого не дають, навіть літератури не бачимо, хоч під боком клуб. Продукти купуємо здебільшого у приватника, доводиться переплачувати” Там само.. Отже, глухий опір ентузіастам ударної праці чинили не тільки робітники.

У поширенні ударної праці матеріальне заохочення практично не відігравало ролі, тому що держава спрямовувала максимум ресурсів на “підхльостування” темпів індустріалізації країни. Тим не менш ентузіастів ударної праці ставало все більше. Щоб домогтися відмінних результатів праці, інженерно-технічний персонал і кваліфіковані робітники виявляли максимум винахідливості. Найбільш вагомі результати кількісного і якісного зростання виробництва показувала кам'яновугільна промисловість. Це пояснювалося низьким висхідним рівнем організації і технічного оснащення виробництва, а також особливо високими темпами технічного переозброєння галузі в роки першої п'ятирічки.Наприкінці 1929 р. колишній коногон, 25-річний інженер К. Карташов на шахті № 22 Голубовського рудоуправління (трест “Кадіїввугілля”) започаткував рух за безперервний потік вуглевидобутку: вугілля брали одразу за врубовою машиною, яка працювала всю зміну, а інші виробничі процеси пристосовувалися до роботи врубмашиніста. Цей метод розвинули робітник-висуванець, завідуючий шахтою “Волкове” Первомайського рудоуправління М. Касау- ров і бригадир шахти № 29 Макіївського рудоуправління С. Філі- монов. Технік К. Єпіфанцев на шахті “Брянка” Шварцівського рудоуправління розробив свою систему проходження штреків, яка давала збільшення швидкості проходження з 30-60 до 300 м на місяць .

Ініціатором продуктивного використання відбійного молотка був відбійник шахти № 10 Артемівського рудоуправління Г. Свиридов. Він вніс пропозицію збільшити довжину уступів в лаві до 20 м і скоротити їх кількість з 12 до 4-х. Це дозволило вибійнику разом з кріпильником виконувати ту саму роботу, яку раніше робили 34 вибійники. Користуючись цим методом, Свиридов у травні 1932 р. збільшив змінну продуктивність відбійного молотка з 7 до 3040 тонн .

Досягнення врубмашиністів і вибійників були зразками ударної праці, які не могли поширитися на всіх представників їхньої професії. Технічний рівень шахтарів в роки першої п'ятирічки був ще низьким. Проте ініціативи найбільш підготовлених робітників мали велике значення. Зокрема, від методу використання вибійного молотка, запропонованого Свиридовим, до стахановського методу залишався один крок: треба було поділити працю вибійника і кріпильника, щоб істотно підвищити її ефективність.

Питома вага учасників змагання у складі робітників великих підприємств швидко підвищувалася (у відсотках): Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу. 1921-1937 (на матеріалах Української РСР). -- С. 140. Социалистический Донбасс (Сталино). -- 1932. -- 27 декабря.

Заводи	На 1.02.1931 р.	На 1.01.1932 р.	На 1.01.1933 р.
Сталінський металургійний	66	86	99
Єнакієвський металургійний	73	72	93
Маріупольський ім. Ілліча	48	83	86
Луганський паровозобудівний	79	86	80

Не підлягає сумніву, однак, що кількість реальних учасників змагання була в рази меншою. Профспілкам потрібна була справна цифра навіть у кризовому і голодному 1932 році.

Ізотовський рух. Однією з найбільш актуальних і важко розв'язуваних проблем індустріалізації була підготовка кваліфікованих робітничих кадрів. За першу п'ятирічку кількість робітників у великій промисловості України збільшилася на 697 тис. осіб, або більше, ніж удвічі. Разом з тим сукупна кількість випускників шкіл фабрично-заводського навчання, які готували кадри робітників, склала лише 80 тис. осіб Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. -- К., 1983. --. Інших робітників доводилося навчати безпосередньо в процесі виробництва.

Необхідність навчання сотень тисяч робітників на виробництві змушувала звернути особливу увагу на те, як поставлена справа передачі знань і досвіду ветеранів молодому поповненню робітничого класу. Цю справу треба було представити як патріотичний почин із залученням до нього максимальної кількості ветеранів.

Перша спроба організації такого почину виявилася недосить вдалою, навіть провальною. Журналісти загальносоюзної “Рабочей газеты” підготували за дорученням партійних органів відозву прокатників Керченського металургійного заводу ім. П. Войкова і 13 липня 1931 р. опублікували її. Керченські металурги запропонували закріпити за кожним ветераном по 2-5 і більше новачків на виробництві, щоб допомогти їм оволодіти спеціальністю. Звертаючись до кадрових робітників країни, вони ділилися своїм досвідом роботи з новим поповненням і вказували на необхідність боротьби з пережитками цеховщини, коли ветерани не бажали передавати свої знання молоді, щоб не створювати собі конкурентів.

Важко сказати, чому вже відпрацьована в партійно-комсомольському і радянсько-профспілковому апаратах технологія формування робітничого руху тут не спрацювала. Але вона не спрацювала, і тому потрібно було шукати нових ініціаторів почину, який мав активізувати і спрямувати в потрібне русло передачу досвіду ветеранів молоді. Тепер таким ініціатором мусив стати не безликий колектив, а колоритна постать робітника в розквіті творчих сил. Шукати його треба було не в Криму, а на Донбасі, тобто в регіоні, який відігравав особливу роль в індустріалізації країни. Ініціатор мусив бути шахтарем, тому що кам'яновугільна промисловість Донбасу перебувала в прориві, і потрібні були термінові заходи, щоб вивести її з цього стану. До речі, на кінець першої п'ятирічкистатистика зафіксувала, за даними 20 рудоуправлінь, 85 956 ударників із загальної кількості 190 802 донецьких шахтарів, тобто 45% Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (на матеріалах Української РСР). -- С. 125.. Майже половина членів ударних бригад у складі всього шахтарського контингенту не змогла попередити прориву у вуглевидобутку. Профспілковий апарат, що відповідав за стан виробничого змагання, малював статистику, яку від нього вимагали.

...