Радянський Донбас: "Всесоюзна кочегарка" чи плавильний тигель?

Щоб подолати кризу, яка спалахнула в країні у 1932 р., Й. Сталін використовував різні методи, аж до терору голодом в сільській місцевості України, Північного Кавказу і Нижнього Поволжя. Поза селом, однак, терористичний сценарій на застосовувався. Центр ваги в управлінні народним господарством було пересунуто з радянського на партійний апарат. Ключова роль в партійному апараті надавалася не існуючим структурам з ієрархією, побудованою за адміністративно-територіальним поділом, а надзвичайним органам, підпорядкованим безпосередньо центру -- політичним відділам МТС, радгоспів, транспорту. З квітня 1933 р. на великих шахтах Донбасу, а трохи згодом -- на металургійних заводах та електростанціях районного значення було створено інститут партійних організаторів, підпорядкованих центральному партійному керівництву. Будучи секретарями партійних організацій підприємств, парторги ЦК ВКП(б) мали безпосередній вихід не тільки на апаратні структури центрального партійного керівництва, але й на керівників органів державної безпеки. Враховуючи значення кам'яновугільної і металургійної промисловості Донбасу для охопленого кризою народного господарства країни, в структурі Донецького обкому КП(б)У з лютого 1933 р. з'явилися посади секретарів по вугіллю (Р. Терехов) і металу (А. Вайнов) Бабко Ю.В. Партійне будівництво на Україні у 1933-1937 рр. -- Львів, 1971. --.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 березня 1934 р. “Про організаційні заходи в галузі радянського і господарського будівництва” була ліквідована функціональна система побудови радянських і господарських органів. Органи управління перебудовувалися завиробничо-територіальним принципом. До 1934 р. система управління була дуже складною: одноланковою (наркомат-підприємство), дволанковою (наркомат-головний комітет наркомату-підприєм- ство), триланковою (наркомат-главк-трест-підприємство) і чотири- ланковою (наркомат-главк-об'єднання-трест-підприємство). Постановою ЦВК і РНК СРСР об'єднання як управлінська ланка взагалі ліквідовувалися, а кількість трестів істотно скорочувалася. Внаслідок цього управління виробництвом ставало здебільшого дволан- ковим, меншою мірою -- триланковим. Безпосередньо наркоматам підпорядковувалася обмежена кількість підприємств з десятками тисяч працюючих у кожному. Завдяки реформі звільнилася велика кількість адміністративно-технічного персоналу, який працевлаш- товувався безпосередньо на виробництві.

Кам'яновугільна промисловість завжди відчувала дефіцит інженерно-технічного персоналу безпосередньо на шахтах. Як правило, фахівці з дипломами інженерів і техніків осідали в управлінському апараті. З 913 дипломованих інженерів, наявних в кам'яновугільній промисловості Донбасу у 1932 р., безпосередньо на шахтах працювало тільки 68 Очерки истории Ворошиловградской областной партийной организации. -- К., 1979. -- С. 224.. Червневий (1933 р.) пленум ЦК КП(б)У розглянув, як виконуються прийняті в квітні-травні 1933 р. рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) по Донбасу і констатував, що безпосередньо на шахти було переміщено 1,4 тис., а на металургійні заводи -- 1 тис. інженерів і техніків Пленум ЦК КП(б)У. 8-11 июня 1933 г. Резолюции. -- Харьков, 1933. -- С. 36.. Далеко не всі фахівці погоджувалися переїжджати з обласного і районних центрів в позбавлені багатьох побутових зручностей шахтарські селища. Але партійні органи наполегливо вимагали від них змінити місце роботи. Переконливим аргументом ставало безробіття внаслідок скорочення посад в управлінському апараті.

Найбільш успішно переміщення кадрів відбувалося на Сталінському металургійному заводі. На початку 1933 р. тут було виявлено більше тисячі зайвих робітників і службовців. З них 250 фахівців були переведені з управлінського апарату на виробництво, а інші використані на підприємствах, де відчувалася недостача працівників. Реорганізація дала понад 2 млн. руб. економії, що сприятливо позначилося на рівні собівартості продукції Социалистический Донбасс (Сталино). -- 1933. -- 17 февраля..

Стахановський рекорд на кадіївській шахті “Центральна-Ірміно” (незабаром догідливо перейменованій в шахту ім. Сталіна), який був встановлений в ніч на 31 серпня 1935 р., має колосальну історіографію, в якій нелегко розібратися. Щоб продертися крізь численні нашарування історичного міфу і встановити реальні обставини рекорду, треба вивчати першоджерела. Це зробив у 1991 р. доцент Донецького університету Микола Троян Троян М.П. Стахановський рух: новий погляд // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Республіканський міжвідомчий збірник наукових праць. -- Вип. 1. -- К., 1991. -- С. 61-84..

За 10 днів до рекорду О. Стаханова пленум шахтного парткому, очолюваний парторгом ЦК ВКП(б) К. Петровим, прийняв постанову “Про роботу ділянки «Великан-Восток»”. У ній, зокрема, відзначалося: “Укладені соціалістичні договори, якими охоплено близько 1500 чоловік, виявилися мертвою справою, тому що результати змагання не доводяться до широких робітничих мас”. Систематичне невиконання плану видобутку, запущеність гірничих розробок і колійного господарства, аварії, прогули робітників -- такою була ситуація, мабуть, не тільки на цій дільниці, а й на всій шахті Там само. -- С. 81..

Документ готував К. Петров, який перебував на своїй посаді з квітня 1934 р., але в своїх спогадах він нічого не сказав ні про прогули, ані про аварії. Тим більше він не назвав мертвою справою “соціалістичне змагання”. Проте перелічені Петровим дії шахпарт- кому, які передували рекорду, мабуть, треба вважати такими, що мали місце.

К. Петров розповідав, що влітку 1935 р. з 210 комуністів, які перебували на партійному обліку, тільки 70 працювало на підземних ділянках. Восени ж, після проведеної парткомом роботи, в забоях працювало вже близько півтори сотні членів партії. Поставити це в заслугу парткому не можна, він виконував директиву партійного начальства. Шахтпартком з власної ініціативи зобов'язував комуністів здати державний технічний екзамен на “відмінно” і “добре”, а також змусив кожного члена партії навчити володінню технікою двох безпартійних. Важко сумніватися в тому, що подібні ініціативи були “мертвою справою”, висловлюючись мовою того же Петрова. Нарешті, як згадував парторг ЦК, партком поширив серед робітників 600 листів, запитуючи в них, що може поліпшити техніко- економічні показники шахти Петров К.Г. Живые силы. -- Донецк, 1971. -- С. 19-24.. Нічого іншого Петров не міг згадати, щоб пояснити феноменальний успіх стахановського рекорду на шахті, а трохи згодом -- в цілому Донбасі.Напрошується тільки одне пояснення. Найбільш продуктивно працюючі шахтарі одержували на відрядній роботі майже символічну надбавку до середньостатистичної зарплати. У техпром- фінплані перед початком операційного року розписувалося, звідки підприємство братиме паливо, електроенергію і напівфабрикати, куди відправлятиме свою продукцію, яким мусить бути фонд заробітної плати. Робітничий колектив міг виконати п'ятирічку за два роки (такі випадки траплялися), але в розписаному на п'ятирічку фонді заробітної плати заборонялося робити перевитрати. Тому рівень заробітків у працівників з різною продуктивністю праці виводився з наявного фонду заробітної плати і був майже однаковим. Таку політику влади в сфері оплати праці робітники презирливо називали “виводилівкою”. Із запровадженням принципу “скільки виробив, стільки й заробив” ситуація у промисловості змінилася докорінно. У листопаді 1935 р. вже прославлений новатор виробництва Олексій Стаханов говорив: “Я раніше заробляв 500 рублів за 25 робочих днів. Зараз я не завжди працюю, тому що інколи до Москви треба їхати, інколи до інших місць, але за 14 запряжок (робочих змін -- авт.) я заробив 1008 рублів” Троян М.П. Стахановський рух: новий погляд // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Республіканський міжвідомчий збірник наукових праць. -- Вип. 1. -- К., 1991. -- С. 81.. Не дивно, що услід за рекордсменом поспішили інші робітники.

В ніч свого рекорду Стаханов вирубав за зміну 102 тонни вугілля при нормі на відбійний молоток в СРСР -- 6 тонн, в Англії -- 11, в Німеччині -- 14 тонн Орджоникидзе С. О задачах тяжелой промышленности и стахановском дви-жении. -- М., 1936. -- С. 72.. Встановлена норма була перевищена в 14 разів. Однак за Стахановим йшли два вибійники (Т. Щиголєв і Калінін, за іншими даними -- Г. Борисенко і Т. Щиголєв), які кріпили за ним лаву. Про них геть забули, а весь виробіток записали на Стаханова. Якщо врахувати їхню працю, то встановлена норма була перевиконана тільки в 4,8 рази.

У 1937 р. кореспондент журналу “Стахановець” П. Ординський проаналізував перші рекорди на шахті “Центральна-Ірміно” і прийшов до висновку, що технологія була однакова: один з вибійників йшов на рекорд, два інших кріпили за ним лаву, але в рекордному досягненні нібито не брали участі, а заробіток розподілявся між трьома. Журналіст питав: “Кому потрібні такі, з дозволу сказати, рекорди? Простий арифметичний підрахунок свідчить: коли б на шахті не займалися фокусами, то ті ж вибійники, не ставлячи ніяких рекордів, у середньому за місяць виробляли б більше... Дійшло до того, що на шахті з усіма її рекордами на 1 053 робітника- відрядника -- 79 стахановців”. П. Ординський звертав увагу й на такий факт: машиністи врубмашин працювали іноді безперервно по 2-3 зміни, а видобуток писали на 6 годин. Це дозволяло назватися стахановцем і одержувати прогресивку. Підкреслювалося, що такі явища властиві більшості шахт Донбасу Троян М.П. Стахановський рух: новий погляд. -- С. 71..

Абсолютний світовий рекорд на відбійному молотку -- 607 тонн вугілля за зміну, цілий залізничний ешелон, встановив на шахті “Кочегарка” 1 лютого 1936 р. прославлений ударник Микита Ізотов, коли приїхав на зимові канікули з Москви, де навчався в Пром- академії. Цей рекорд теж супроводжувався галасливою кампанією в пресі, але ніхто не згадував, що за Ізотовим йшли 12 кріпильників г-р

Там само.. Потрібно було втягувати робітничий клас в ізотовський і стаха- новський рухи на прикладах звитяжної праці. Це не заважало, однак, керівникам промисловості зберігати спокій і домагатися організації руху новаторів виробництва на здорових началах. 5 січня 1938 р. газета “Правда” опублікувала директиву Наркомату важкої промисловості СРСР “Про організацію в шахтах стахановської роботи і збільшення циклів у вугільній промисловості”. Цей суто спеціальний документ був опублікований для загального відому заради вказівки: не можна в цій справі результати групи робітників приписувати одному, не можна захоплюватися організацією рекордів, а не розповсюдженням стахановського руху. Цим рухом вимагалося користуватися, щоб реалізувати сприятливі умови, які склалися для поліпшення якісних показників виробництва -- зростання продуктивності праці і зниження собівартості продукції.

Поширюючи стахановський рух, партапарат, як завжди, комбінував агітаційно-масову роботу із залякуванням тих, хто відгукувався з недостатнім ентузіазмом на черговий патріотичний почин. Цапами-відбувайлами ставали інженерно-технічні працівники і господарники. Не пройшло й місяця після встановлення рекорду О. Стаханова, а на шахті № 29 Макіївського рудоуправління Донецький обласний суд провів виїзне засідання, присвячене справі відстороненого директора Вишнякова та його заступника Федяєва. На слухання запросили півтисячі робітників з сім'ями. Колишні начальники шахти звинувачувалися у неодноразових зумисних зривах роботи передовиків -- стахановців. Суд ув'язнив їх на сім роківза “контрреволюційний саботаж стахановського методу роботи” Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння. -- С. 309.. Трохи пізніше, 27 жовтня 1935 р. у виступі на зльоті стахановців Київської області П. Постишев відзначив, що на Донбасі та в інших регіонах стахановський рух наштовхнувся на досить сильний опір з боку “безпосередніх ворогів, заклятих бюрократичних елементів і окремих відсталих робітників” Постышев П.П. Движение народа победившей страны. -- К., 1936. -- С. 16. Сталін Й.В. Питання ленінізму. -- К., 1947. -- С. 428.. І, нарешті, в листопаді 1935 р. у промові на Всесоюзній нараді стахановців Сталін назвав однією з головних перепон на шляху стахановського руху старі технічні норми і людей, котрі їх обстоювали -- інженерно-технічних працівників і господарників .

Рекорд О. Стаханова виник як комбінація особистих якостей робітника (висока кваліфікація, здатність працювати всю зміну в однаково високому тонусі), сприяння адміністрації шахти в підшукуванні зручних умов для високопродуктивної роботи (в тому числі найбільш сприятливих гірничо-геологічних умов) і в методиці підрахунку (перенесення на рахунок рекордсмена результатів роботи кріпильників). В інших галузях промисловості надвисоких результатів домагалися по-іншому. Наприклад, сталевар Маріупольського заводу ім. Ілліча Макар Мазай домігся високопродуктивної роботи шляхом інтенсифікації процесів горіння, перевантаження мартена і форсування плавки. Вагомі результати можна було одержувати тривалий час, але мартенівська піч спрацьовувалася удвічі швидше, ніж раніше Мазай М.Н. Записки сталевара. -- М., 1990. -- С. 64. Троян М.П. Стахановський рух: новий погляд. -- С. 75.. Петро Кривонос досяг успіху завдяки застосуванню посиленого тиску в паровозному котлі. Це давало можливість підвищити технічну швидкість і збільшити вагу поїзда на перегоні Слов'янськ-Лозова, де встановлювався рекорд. Перестраховуючись, Кривонос на Донецькій комсомольській звітно-виборчій конференції звинуватив начальника депо в тому, що йому “підсунули негодящий паровоз” .

Наслідком непродуманих, технічно необгрунтованих експериментів стахановців були численні аварії. Інженери, які відповідали за безпеку виробництва, опиралися таким експериментам, але їх звинувачували в саботажі стахановських методів роботи. Показовий випадок описав М. Мазай. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти його ризикованих експериментів, але начальник мартенівського цеху Снєгов, який підтримував Мазая, звернувся по телефону до Г. Орджонікідзе і попросив наркома підтримати експеримент, хоч і визнав його небезпечність: “Ми йдемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки. Однак ці положення здаються нам застарілими”. У відповідь нарком сказав: “Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А щодо науки пам'ятайте: наука не ікона” Мазай М.Н. Записки сталевара. -- С. 238..

Конструктивні удосконалення, внесені Снєговим і Мазаєм з метою більшого завантаження печі, призводили до того, що при найменшому недогляді метал міг потрапити на робочий майданчик і знищити працюючих. Але бригада Мазая була пильною і не допускала недоглядів, маючи справу з розплавленим металом. Те, що мартен спрацьовувався удвічі швидше, мало кого обходило: метал був потрібний негайно. Статистика засвідчувала, що на “Азовсталі” мартенівські печі витримували без капітального ремонту від 60 до 80 плавок, а на Макіївському металургійному заводі -- від 175 до 235 плавок. В США кількість плавок без ремонту досягала 350, в окремих випадках до 500 Троян М.П. Індустріалізація в Україні // Нові сторінки історії Донбасу. Збірник статей. Кн. 15-16. -- Донецьк, 2008. -- С. 142..

У багатьох випадках експерименти з наукою давали негайні негативні наслідки. Зростаюча аварійність виробництва більшовицьким керівництвом трактувалася однозначно. Виступаючи на лютнево-березневому (1937 р.) пленумі ЦК ВКП(б), який відкрив зелене світло Великому терору, Сталін стверджував: “«Шкідники» в Кузбасі і Донбасі систематично водили за ніс стахановців, ставили їм палки в колеса, штучно створювали безліч перепон для їх успішної роботи і добились, нарешті, того, що розладили їхню роботу” Проблема экономики. -- 1937. -- № 2. -- С. 17..

Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Наркомат важкої промисловості СРСР провів 90 галузевих конференцій, на яких переглядалися старі норми виробітку, технічні норми устаткування і відповідно виробничі потужності підприємств. Запровадження нових норм знизило потреби робочої сили для обслуговування механізмів і агрегатів. Зокрема, кількість робітників, які обслуговували одну доменну піч на Макіївському заводі, скоротилася з 253 в 1932 р.до 189 в 1937 р., а на Єнакієвському заводі -- з 298 до 248 Производительность труда в промышленности СССР. -- М., Ленинград, 1990. -- С. 71.. Середньомісячний видобуток вугілля на Донбасі зріс з 13 тонн на одного робітника в 1932 р. до 20,8 тонн в 1936 р. Виконання народногосподарського плану УРСР за 1936 р. -- К., 1937. -- С. 74.

Поліпшення якісних показників промисловості було наслідком відмови Кремля від здійснюваної в першій п'ятирічці політики “підхльостування”, а також розгортання стахановського руху. Своєю чергою зниження собівартості продукції і підвищення продуктивності праці створило об'єктивні умови для ліквідації штучно створеної у першій п'ятирічці збитковості важкої індустрії. Тоді радянський уряд утримував низькі ціни на її продукцію, щоб здешевити капіталовкладення в галузі групи “А”. В результаті важка промисловість СРСР закінчила 1929/30 рік з невеликим прибутком у 80 млн. руб., але в 1931 р. дала 1 036 млн. руб. збитку. У 1932 р. збиток зріс до 1 262 млн. руб. Кульчицкий С.В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926-1937). -- К., 1979. -- С. 165.

У 1933 р. директором Макіївського металургійного заводу став 32-річний Георгій Гвахарія. Працюючи в Наркоматі важкої промисловості СРСР, він побував на багатьох новобудовах радянської металургії, неодноразово відряджався до Лондона з метою вивчення зарубіжного досвіду і закупівлі устаткування. На посаді директора Макіївського заводу повною мірою розкрився його талант організатора виробництва великого масштабу. У 1934 р. завод почав давати найбільш дешеву в галузі продукцію, але внаслідок низьких оптових цін все-таки закінчив рік із збитком в 27 млн. руб. Управление народным хозяйством СССР. Сборник документов. -- М., 1968. -- С. 207. В грудні 1934 р. в Москві відбулася нарада металургів, на якій Г. Орджонікідзе поставив завдання добитися беззбитковості заводів меншою мірою -- за рахунок підвищення відпускних цін і більшою мірою -- шляхом зниження собівартості. На цій нараді Г. Гвахарія зобов'язався навіть за існуючих цін добитися в 1935 р. прибутковості Макіївського заводу. Газета “Правда” 15 квітня 1935 р. зазначила у передовій статті: “Всі наші металургійні заводи повинні з досвіду Макіївки зробити для себе відповідний висновок. І цей висновок може бути тільки один: досить годуватися з державної кишені! Надійшла пора всю радянську чорну металургію перетворити на найважливіше джерело нагромадження!”

За підсумками 1935 р. металурги Макіївки одержали 9,8 млн. руб. прибутку259. 19 з 20 підприємств загальносоюзного об'єднання “Сталь” в останньому кварталі року відмовилися від державної дотації. Річний обсяг дотації по “Сталі” було скорочено на 145 млн. руб.260 Макіївські металурги й надалі показували відмінні результати в роботі. Вимірювана обсягом продукції в розрахунку на одного робітника продуктивність праці зросла на заводі з 857 руб. в 1935 р. до 1398 руб. в 1936 р., тобто в 1,6 рази. Такими же темпами зростала середньомісячна плата робітників -- з 163 руб. в 1935 р. до 260 руб. в 1936 р.261

Услід за металургами в рух за відмову від дотацій включилися колективи хімічних заводів. Тут одним з перших в СРСР на бездотаційну роботу перейшов Донецький содовий завод, який ще в 1934 р. завоював першість у всесоюзному конкурсі хімічних підприємств. У вугледобувній промисловості об'єктивних умов до ліквідації збитковості без підвищення відпускних цін не існувало, тому що частка витрат на заробітну плату складала майже три чверті собівартості палива262. Тому тут змагання йшло за відмову від частини державної дотації. Важка індустрія СРСР завершила 1934 рік із збитками в 2 978 млн. руб., а 1935 рік -- 2 931 млн. руб. Але в 1936 р. вона вже принесла 1876 млн. руб. прибутку263.

На відміну від попередніх форм виробничого змагання в першій п'ятирічці і в перші роки другої п'ятирічки, стахановський рух сприяв підвищенню матеріального добробуту робітничого класу. Розглянемо динаміку середньомісячної заробітної плати робітників України в п'ятьох провідних на Донбасі галузях важкої індустрії (в руб.)264:

Найбільш вагомий приріст денної заробітної плати відбувся у кам'яновугільній промисловості Донбасу. Зарплата робітників провідних професій тут зростала таким чином:

Підвищення номінальної зарплати виглядало вагомо, але динаміка реальних заробітків не була такою переконливою. Від 1929 до 1934 рр. включно невелика частина реальних заробітків залишалася захищеною завдяки нормованому розподілу товарів. У 19351937 рр. темпи зростання заробітків навіть прискорилися у зв'язку із скасуванням карткової системи. Але робітничий клас не вийшов на той рівень споживання, який був характерний для останніх років непу. На XVIII з'їзді ВКП(б) перший секретар Донецького обкому КП(б)У похвалявся, що у 1937 р. порівняно з 1932 р. споживання основних продуктів харчування в робітничих сім'ях зросло в 34 рази. Це відповідало істині, але секретар обкому забув додати, що в 1932 р. в Україні панував голод. Порівняльний аналіз бюджетних обстежень 1927 і 1937 рр. засвідчує, що на Донбасі споживання продуктів харчування на кожного члена сім'ї за десятиріччя скоротилося. Зокрема, споживання тваринницької продукції скоротилося удвоє .

Відсоток прогресивки в заробітній платі донецьких шахтарів у квітні 1933 р. був мізерний -- 1,5. Надалі він стрімко підвищувався: до 8,1 у жовтні 1934 р. і 13,2 у червні 1937 р. Найбільш істотну частку заробітку прогресивка становила у робітників провідних професій: вибійників -- 26,2% (вересень 1934 р.) і 34,4% (червень 1937 р.), машиністів врубової машини -- 15,4% (вересень 1934 р.) і 32,1% (червень 1937 р.) Лихолобова З.Г. Міста Донбасу в роки радянської модернізації: особливості мен-талітету городян (кінець 1920-х -- 1930-і рр.) // Нові сторінки історії Донбасу. Збірник статей. -- Книга 12. -- Донецьк, 2006. -- С. 97. Отчет ЦК профсоюза рабочих каменноугольной промышленности Донбасса. -- М., 1937. -- С. 24-25..

Проте якраз у 1937 р. ринковий принцип “скільки виробив, стільки й заробив” був скасований, над фондом заробітної плати знову з'явилася “стеля”. Ефективність змагання відразу пішла на спад, хоча кількість робітників, охоплених змаганням, залишалася переконливою. У звіті “Головкоксу” вказувалося, що в 1935-1937 рр. “вся робота з організації стахановського руху часом зводиться до складання списків після закінчення місяця, без обліку справді досягнутих реальних результатів” Отчет ЦК профсоюза рабочих коксохимической промышленности первому съез-ду за период с 16 октября 1934 г. по 20 июля 1937 г. -- Сталино, 1937. -- С. 41.. У списках стахановців коксохімзаводів Донбасу справді перебувало 75,5% робітників і службовців Отчет ЦК профсоюза рабочих коксохимической промышленности, август 1937 -- октябрь 1939 г. -- М., 1939. -- С. 16.. В донецькій металургії близько 80% робітників брали участь у змаганні Троян М.П. Стахановський рух: новий погляд. -- С. 79.. Але породжуваних профспілковою звітністю стахановців робітники влучно назвали “олівцевими”.

Перше місце в оплаті праці шахтарів пояснювалося не тим, що над їхнім фондом заробітної плати держава не споруджувала “стелі”. Причина більш високого рівня шахтарської “стелі” полягала в тому, що робітників бажали утримати на шахті за допомогою великої зарплати. У 1937 р. за рішенням РНК СРСР і ЦК ВКП(б) зарплата в кам'яновугільній промисловості Донбасу була істотно збільшена, особливо для робітників провідних професій. Крім того, з 1 листопада 1937 р. для шахтарів були введені тверді відсоткові надбавки до заробітної плати залежно від стажу роботи. Робітники, які зобов'язувалися відпрацювати на одній шахті п'ять років, по закінченню першого року з моменту підписання договору отримували десятивідсоткову надбавку до своєї твердої ставки, після двох років -- 15, після трьох -- 20%. Це було своєрідне самозакріплення часів першої п'ятирічки, але на матеріальних, а не моральних підставах. Одночасно з ексклюзивним підвищенням зарплати шахтарям Донбасу асигновувалося 25 млн. руб. на житлове і 13,5 млн. руб. на культурно-побутове будівництво Там само. -- С. 81..

Втім була й зворотна сторона блискучої стахановської медалі. Вона полягала в тім, що рух ударництва випадав з системи радянського планування, яке мало передбачувати не лише наслідки ударництва, але й готувати його кадрово, матеріально та технічно (!). Мало б, але не готувало. На це ніхто не зважав. Між тим механізм дії ударництва був незмінним: спочатку відзначався різкий скачок виробництва, а згодом його спад передовсім внаслідок зношеності основних фондів. За роки другої п'ятирічки продуктивність увугільній промисловості зросла на 60% проти 23% за роки першої, у виробництві чавуну на 120% поти 59% відповідно. Але вже в 1937 р. заборгованість Донбасу по вугіллю становила 11 млн. тонн. З 1 823 важких врубмашин не працювали 545, з 246 механічних навантажувачів -- 98 Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах: Донецька область. Книга перша. -- Донецьк: видавництво КП “Регіон”, 2004. -- С. 432.. Звичайно, все це списали на шкідників. Під ніж репресій втрапили партійні “натхненники” і фундатори сталінської індустріалізації Донбасу, ті, що перед тим сім років нищили цвіт технічної інтелігенції, не бажаючи дослухатися до її цілком вмотивованих попереджень. Фактично, вони знищили себе самі в гонитві за комуністичними химерами. Втім, не лише знищили себе, а й занапастили життя сотень тисяч ні в чому не повинних трударів донецької землі.

Насамкінець виникає запитання: кому був вигідний стаханов- ський рух -- робітникам, які брали в ньому участь чи державі? Зростання заробітків після скасування заборони на підвищення фонду заробітної плати в міру підвищення продуктивності праці підтверджує вигідність цього руху для робітників. Проте скасування “стелі” у заробітках в 1935-1937 рр. мало тимчасовий характер. Воно було викликано бажанням держави створити новий патріотичний рух і скористатися ним для підвищення розцінок і зменшення собівартості продукції. Коли “стеля” була відновлена, ста-хановський рух продовжувався за інерцією, але в ньому почала зростати кількість “олівцевих” учасників. Коли влада побила горшки з О. Стахановим через його схильність до алкоголю (нею же прищеплену), стахановський рух почали називати рухом новаторів виробництва, однак суть його не змінилася.

Державі стахановський рух був вигідний. По суті, він являв собою один з елементів стабілізації економіки після глибокої кризи 1932-1933 рр., супроводжуваної загальносоюзним голодом і регіональними голодоморами. На короткий період в економічному розвиткові вийшли на перший план якісні показники виробництва. Галузь промисловості, в якій цей рух народився, в другій п'ятирічці одержала 89% приросту продукції за рахунок зростання продуктивності праці проти 39% у першій п'ятирічці Маслова Н.С. Производительность труда в промышленности СССР. -- М., 1953. --. Зовсім не випадково влада докладала неймовірних ідеологічних зусиль для того, аби поширити його на всі галузі господарства, включаючи сільськогосподарський сектор. Зусиллями парткомів та комсомольських активістів він набув ознак масовості, спричиняючи неочікувані побічні ефекти в масовій свідомості, оскільки життя в темпі щоденного трудового подвигу будо під силу далеко не всім. Моральна деградація “липових стахановців” та партпрацівників, що їх прикривали, стала не менш масовим явищем, аніж сам стахановський рух. Абсолютно відверто тогочасна ситуація відображена в спогадах І. Стріонова: „У Мало-Янисольскій МТС, наслідуючи приклад Паші Ангеліної, була зорганізована жіноча тракторна бригада, керована бригадиром Надією Цололо. Цією жіночою бригадою опікувалися всі працівники МТС, аби не скомпрометувати розпочатий рух серед жінок. У той час в моді був і “стахановський рух” у сільському господарстві, висуваючи передових механізаторів, підтягувати відстаючих до їх рівня продуктивності праці. На нашій МТС ми на щит слави почали піднімати комбайнера Горбащенка, не цілком вдало підібраного (не було з кого підбирати), якому, попри його численні недоліки як робітника та особистості, доводилося допомагати й далі звеличуватися .

Прагнення володарів московського Кремля примусово “ощасливити” всіх жителів планети під гаслом світової комуністичної революції не зникло після демобілізації п'ятимільйонної Червоної армії в 1921-1922 рр. Це засвідчував навіть герб Радянського Союзу, в центр якого помістили земну кулю, оповиту серпом і молотом. Проте розмови про світову революцію, головна роль в якій відводилася Червоній армії, поступово зійшли нанівець. В міру відбудови дореволюційного економічного потенціалу країни в компартійній пропаганді посилювалася тема “соціалістичної індустріалізації”. Вона повинна була покінчити з віковою технічною відсталістю і забезпечити міцний фундамент для галузей військово-промислового комплексу (ВПК).

У розбудові ВПК провідну роль відігравали п'ять галузей важкої промисловості -- кам'яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна і електроенергетична. Всі вони з дореволюційних часів були представлені в Донбасі. Не дивно, що цей край перетворився в один з найбільш важливих регіонів країни, де вирішувалася доля індустріалізації.

Індустріалізація була проголошена XIV з'їздом ВКП(б) в грудні 1925 р. “генеральною лінією” партії. Однак тільки після перемоги Й. Сталіна над політичними супротивниками і зосередження в його Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. -- С. 212.руках всієї влади почалася “революція зверху” -- своєрідний рімейк здійснюваних царських урядом в 60-90-х рр. XIX ст. соціально- економічних реформ. На відміну від дореволюційної індустріалізації, яка відбувалася на кошти іноземного капіталу в позиковій або інвестиційній формах, “соціалістична” індустріалізація проводилася за рахунок максимального обмеження матеріальних потреб народних мас. Мова йде не тільки про ресурси колективізованого села, що завжди підкреслюють дослідники, але й про ресурси міста у вигляді мобілізації трудових зусиль постійно зростаючого за рахунок селянства робітничого класу. За десятиріччя (1929-1938) форсованої індустріалізації життєвий рівень робітничого класу не зріс, а знизився. Але новобудови і докорінно реконструйовані підприємства важкої індустрії докорінно змінили обличчя країни. Донбас і технологічно пов'язане з ним Придніпров'я перетворилися на найбільший за обсягом освоєних капіталовкладень індустріальний регіон СРСР.

Здійснюючи індустріалізацію, сталінська команда користувалася трудовими зусиллями робітничого класу, мобілізованими у вигляді виробничого змагання. Змагання завжди набувало форму патріотичного почину, організованого і поширюваного компартійними, комсомольськими і профспілковими апаратниками. Роль застрільника почину доручалася якому-небудь робітничому колективу з великими традиціями або навіть окремому робітнику. Такі заклики до звитяжної праці нерідко проголошували робітники Донбасу. Найбільш красномовним прикладом був стахановський рух.

Размещено на Allbest.ru