Протистояння Коша з київським генерал-губернатором і Гетьманщиною (на основі діловодства середина 30-х - початку 50-х рр. XVIII ст.)

Проблематика дослідження стосунків Коша Війська Запорозького Низового доби Нової Січі з київським генерал-губернатором та центральними установами Гетьманщини через призму діловодства запорожців, попри ширину історичних студій з історії низового козацтва, доволі пунктирно відображена у вітчизняній історіографічній традиції. Даного питання, по-суті, у своїх роботах торкалися Л. Львов, Є. Загоровський, В. Панашенко, Л. Гісцова, В. Мільчев та В. Брехуненко. Перший зауважив про спробу київського генерал-губернатора Й. Вейсбаха впливати на документообіг Коша з Кримським ханством після повернення козаків у російське підданство. Є. Загоровський наголосив на особливостях підпорядкування Запорожжя гетьману К. Розумовському. В. Панашенко та В. Стафійчук загострили увагу на діловодному протистоянні Генеральної військової канцелярії і Коша. Л. Гісцова підмітила у зміні риторики документації між київським генерал-губернатором і Кошем наступ на автономію запорожців. В. Мільчев звернув увагу на епістолярний стиль документування зносин низовиків з київським урядом. В. Брехуненко в контексті дослідження експансійних потуг Петербурга щодо Запорожжя побіжно зупинився на формі діловодства Коша з київським очільником та згадав про «діловодну війну» січовиків з Генеральною військовою канцелярією. Однак особливості діловодного протистояння козаків з київським генерал-губернатором середини 30-40-х рр. XVIII ст. та боротьба через діловодство за рівність з Гетьманщиною кінця 40-х -- початку 50-х рр. залишилися на маргінесі історичних досліджень. Тому метою даної роботи є показати на прикладі документальних зносин боротьбу за збереження рівності запорозького козацтва з київським урядом і установами Гетьманщини -- Генеральною військовою канцелярією та Генеральним військовим судом.

Перехід Війська Запорозького Низового із кримської під російську протекцію започаткував еру завершального періоду існування запорозького козацтва. Починаючи з цього часу, існування низовиків перетвориться на череду звитяг і поразок у протистоянні з державною машиною імперії, яка матиме на меті нівелювання устрою і способу їхнього життя на кшталт інших козацьких анклавів. Відсутність письмового договору між Кошем та імперією, який би регулював статус січовиків після їхнього повернення, створювала підґрунтя для інкорпорації Запорожжя, наслідки якої вже на собі відчули козаки Дону, Яїка та Терека. І хоча на початку 1735 р. в Лубнах відбулася зустріч козацької і московської делегацій для опрацювання механізмів співіснування запорожців у імперському підданстві, проте, як підмітив В. Брехуненко, крім усної домовленості, яка не була офіційно закріплена на папері, більше нічого не було досягнуто. Це було дуже на руку Петербургу, оскільки полегшувало справу із «підкорення» Запорожжя.

Повернувшись під імперську владу, Запорозька Січ опинилася в подвійному підпорядкуванні: спочатку київського генерал-губернатора, а з відновленням гетьманства на початок 50-х рр. -- гетьмана К. Розумовського. Перший був офіційним представником російської влади і безпосереднім провідником імперської політики щодо запорозького козацтва. Як приклад російського «блага», яке волів насадити на козаків Київ, можна назвати хоча б спробу скасувати виборність військової старшини. Не набагато кращу політику до низових козаків провадив гетьман. Він безпосередньо втручався у справи Коша через свого представника на Січі миргородського сотника В. Зарудного, маючи на меті контролювати політику старшини і бути в курсі всіх справ січового товариства. Гетьман також намагався контролювати кордони Запорожжя за допомогою гетьманських загонів городових і компанійських козаків або робив спроби запровадити гетьманську юрисдикцію у найважливіших карних справах. До того ж, Військо Запорозьке Низове, на відміну від Гетьманщини і Слобожанщини, у своєму статусі перебувало значно вище: мало власне унікальне самоврядування, право на територію, міжнародні зносини. Це було приводом для заздрощів, які вилилися у втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи Коша. Таким чином, будучи у підпорядкуванні Києва і Глухова, Запорожжя ніби знаходилося між молотом і наковальнею.

Наступальна політика на обмеження статусу Війська Запорозького Низового знайшла місце також і в діловодстві. Після повернення з Криму в 1734 р. козаки з часом були змушені наслідувати діловодну традицію Російської імперії, базовану на Генеральному регламенті 1720 р. До цього, як видно з уцілілої джерельної бази козацького походження, у запорожців побутували документальні зносини, побудовані на засадах польсько-литовського діловодства. Зокрема, найпоширенішими різновидами документації були листи, універсали (останні використовувалися для внутрішнього документообігу) та цидули -- короткі записки, часто без адресата і підпису.

Цілком очевидно, що епістолярний жанр зносин низового козацтва був чи не найбільш популярним. Як зауважив В. Мільчев, дипломатичне листування широко використовувалося в процесі документальних зносин Війська Запорозького Низового із державними установами і можновладцями Російської імперії Це, зокрема, підтверджуються спробами запорожців дотримуватися такої форми списування з київським генерал-губернатором. На момент зміни сюзерена з кримського на російський військова старшина Коша саме через листи документально вела переговори про вступ у російське підданство з київським генерал-губернатором Й. Вейсбахом. Цієї традиції у зносинах з даною особою січовики дотримувалися після прийняття їх під імперську владу. Зазначений київський генерал-губернатор листом від 8 вересня 1734 р., адресованим до запорожців, згадував про їхні «письма», у яких він «усмотрилъ неотменную къ ея імператорскому величеству всемилостивейшей нашей государыни верность». Такі дані свідчать, що Й. Вейсбаха особисто задовольняла така форма зносин Коша і Києва і він нічого не мав проти епістолярного жанру у документообігу між ним і козаками.

Ба навіть більше, цей київський очільник відповідав їм взаємністю і сам притримувався епістолярію у переписці з Січчю. Що саме листи були основною формою списування між Києвом та Кошем у період каденції генерал-губернатора Й. Вейсбаха, дуже добре видно із початкового протоколу клаузул тогочасної губернської документації. Вони пронизані повагою до запорожців і позбавлені офіціозу і імперської зверхності, яка набуде чинності у київських документах на Січ у подальші роки. Зокрема, адресат (іпзсгірііо) в посланнях київського генерал-губернатора Й. Вейсбаха має в усіх випадках ознаки листа: «Благородны і высокопочтенны господинь кошевой атаман», «Благородны і высокопочтенны господинь кошевой атамань Іван Малашевич Войска Запорожского Низового с товарыством», «Благородны и высокопочтенны господинь кошевой атаман с товарыствомъ».

Загалом період правління київського генерал-губернатора Й. Вейсбаха у документальних зносинах із Запорожжям можна назвати часом консенсусу, який задовольняв обидва боки. Та нечисленна джерельна база перших років перебування козаків у підданстві імперії засвідчує, що Києву на той час було байдуже, за яким різновидом документації списуватися із низовиками. У цей період київського генерал-губернатора швидше хвилювала готовність козаків служити новій (старій) країні і виконувати вказівки уряду, а не нюанси форми списування. Й. Вейсбах дуже переживав, аби Військо Запорозьке Низове не передумало у своєму виборі зміни монарха. Його хвилювання були не безпідставними, оскільки у цей час кримський хан та П. Орлик закидали козаків кореспонденцією з метою завадити їхньому переходу на російську сторону. Й. Вейсбах закликав запорожців не дослухатися до закликів хана і опального гетьмана, утриматися від листування з ними і, не читаючи, пересилати йому нерозпаковану документацію з Криму. Кіш також влаштовував епістолярний стиль зносин з Києвом. Низове козацтво дослухалося до прохань генерал-губернатора на рахунок пересилки нерозпакованої кореспонденції з Криму та їх виконувало.

І хоча такі кроки запорожців говорили про їхню повну лояльність до Києва і Російської імперії, однак стереотип козаків як зрадників вже вкоренився у свідомості військової і цивільної адміністрації. Російська історіографія ХІХ ст. доносить до нас один з кроків Й. Вейсбаха, який можна вважати як втручання у козацьке діловодство та його міжнародну політику. Мова йде про спробу цього генерал-губернатора обмежити документообіг запорожців з Кримським ханством. Наскільки такі дані відповідають дійсності, важко сказати, оскільки доказова база Л. Львова невідома. Звичайно, київський очільник прагнув всіляко відгородити козаків від стосунків з Кримом, боячись їхнього повернення під юрисдикцію хана. У той же час він прекрасно розумів, що заборона переписки, навпаки, швидше призведе до загострення конфлікту між ним і козацтвом, а на це він піти не міг. Єдине, чого спромігся у цій ситуації київський генерал-губернатор, так це спробувати переконати кримського хана уникати переписки між ним і Кошем, про що він повідомляв запорожців у листі від 11 серпня 1734 р. Натомість думка про спробу обмеження Й. Вейсбахом листування між Запорозькою Січчю і ханством видається доволі сумнівною.

З другої половини 30-х -- першої половини 40-х рр. XVIII ст. тональність у документальних зносинах Січі і Києва починає змінюватися. Із зміною Й. Вейсбаха на посаді київського генерал-губернатора М. Леонтьєвим Кіш почав отримувати директивно-розпорядчу документацію. Це було наслідком офіційного закріплення за київським генерал-губернатором юрисдикції над Військом Запорозьким Низовим. І хоча листи від цього київського урядника на адресу військової старшини ще надходили, однак поступово Київ почав нав'язувати Кошеві документальні зносини через ордери і накази, натомість від запорожців очікував різновиди виконавчої документації -- рапорти та донесення.

Характерною особливістю київської документації, яка у цей час почала надходити на Запорожжя, була відсутність вказівки пошіпаїіо -- різновиду документа. Мабуть, боячись реакції козаків на зміну форми списування, Київ не насмілювався тоді прямо вписати, який за різновидом документ він відправив на Січ: наказ чи ордер. Але зміст і формуляр київської кореспонденції цього часу однозначно засвідчує її директивно-розпорядчу складову.

На це, зокрема, вказує по-перше, офіціоз початкового і кінцевого протоколу документа. Він знайшов прояв у вказівці імператорського титулу (чого, звичайно, не було в листах): «Ея імператорскаго величества самодержицы всеросиискои», вказівці адресата: «Войска Запорожского Низового атаманам і козакам, и почтенному господину кошевому атаману Малышевичу, и всему Войску Запорожскому Низовому» та в дещо спрощеному: «Почтенному господину кошевому атаману Ігнатовичу і всему Войску Запорожскому Низовому», а також доволі «сухому» підписі: «Михаила Леонтьевъ». Щоб зняти всі питання про видову належність документів із продемонстрованими клаузулами, наведемо початковий і кінцевий проколи листа М. Леонтьєва кошовому отаману від 25 липня 1744 р. Вказівка адресата має такий вигляд: «Почтенный господинъ кошевой атаман Аким Ігнатовичъ, Войска Запорожского Низового, мой благодетель» та підпис: «Вашъ, моего благодетеля, слуга Михаила Леонтьевъ». Як бачимо, останній документ, сповнений поваги до кошового як «благодетеля», доволі відрізняється від «холодного» офіціозу попередніх двох. Достатньо порівняння окремих клаузул початкового та кінцевого протоколів формуляру документів (іпзсгірііо та зиЬзсгірІіо), щоб зауважити видову різницю.

По-друге, Київ відкрито сигналізував Кошеві відповідати на офіційну директивно-розпорядчу документацію одним з її виконавчих різновидів -- рапортами: «И что у васъ происходит будетъ, ко мне репорътовать со обстоятильствы», «І что воспослидуетъ, о томъ впредь со обстоятельством меня репортовать».

Поступовий перехід Києва з листів на ордери в зносинах з Кошем явно засвідчував, яку позицію зайняв російський уряд стосовно Запорожжя. У документальних зносинах з січовиками київський генерал-губернатор на цей час перейшов той рубікон, який давав надію на співпрацю і подальше нормальне співіснування київського уряду і Війська Запорозького Низового. Період прихильного до козаків Й. Вейсбаха залишився позаду. Натомість новий київський генерал-губернатор М. Леонтьєв, який займав чітку антизапорозьку позицію, давав зрозуміти кошовій старшині, що час загравання з низовиками минув.

Л. Гісцова вірно підмітила, що зміни в документообігу Війська з урядом генерал-губернатора свідчать про посилення наступу імперського уряду на права Запорожжя. Переміною форми документальних зносин із Січчю з листів на ордери та накази імперська влада переслідувала декілька цілей. Чи не основним завданням було ліквідувати такі «панібратські» відносини керуючої верстви Коша і київського генерал-губернатора, які склалися в часи Й. Вейсбаха. Епістолярний стиль списування з Києвом сприймався козацтвом як рівність респондентів і сприйняття їх як суб'єкта, наділеного правом на власну внутрішню і зовнішню політику. Тому не дивно, що однією з форм боротьби Січі за відстоювання своїх прав у зносинах з київським генералгубернатором слід визнати прагнення запорожців зберегти зносини через листи як ознаку рівності Адже директивно-розпорядча документація по своїй природі напряму втручалася у ту чи іншу галузь політики Запорозької Січі шляхом регламентації або контролю сфер діяльності Війська Запорозького Низового. Прихильний тон епістолярію відтепер замінявся на сухий наказ, обов' язковий для виконання.

Ще однією ціллю київського генерал-губернатора було зруйнувати запорозьке діловодство, базоване на польсько-литовській діловодній традиції, яке століттями культивувалося у низовиків. Пробувши у кримському підданстві двадцять п' ять років, козаки після повернення під імперську «ласку» рано чи пізно мусили опанувати бюрократизоване російське діловодство, насичене безліччю видів і різновидів ділової документації. Директивно-розпорядчі документи у вигляді ордерів і наказів з Києва на Січ були також покликані прищепити козацтву саме імперську форму списування.

Запорожці здогадувалися, що тягне за собою заміна листів у кореспонденції з генерал-губернатором на офіційні папери. Вони вже встигли познайомитися з особливостями директивно-розпорядчої документації, перебуваючи під командуванням фельдмаршала Б. Мініха під час російськотурецької війни 1736-1739 рр. Тому заради збереження субординації, власних діловодних традицій та обмеження загрози втручання у політику Коша військова старшина почала опиратися новій формі документальних зносин, яку нав'язував Київ.

Козаки не цуралися відповідної форми документообігу і часто в листах на адресу київського генерал-губернатора конкретно давали знати, що даний документ був епістолярієм за різновидом. Так, наприклад, кошовий отаман Яким Малий (Ігнатович) у представленому листі за 15 березня 1744 р. доповідав М. Леонтьєву «сим листом» обставини справи.

Формально запорожці могли дозволити собі відстоювати своє право зноситися з генерал-губернатором через листи і ігнорувати рапорти та донесення. Київ прекрасно розумів, що на опанування складного бюрократизованого російського діловодства потрібен був час. Адже навіть Генеральна військова канцелярія ще не в достатній мірі засвоїла засади Генерального регламенту 1720 р. Що ж було казати про козацтво, яке не перебувало в імперській орбіті близько чверті століття.

Звичайно, той факт, що запорожці вперто «чіплялися» за листування у зносинах з київським генерал-губернатором, не міг задовольнити М. Леонтьєва. Невідповідність форм зносин листів ордерам та намагання підкорити своїй владі «своеволных» козаків змусили київського генерал-губернатора скаржитися на них у Сенат та Колегію закордонних справ. Як згадував А. Андрієвський, київський очільник протягом 1742-1744 рр. висував ряд пропозицій в зазначені вище установи на рахунок реформування устрою Запорозької Січі. У них якнайкраще відбиті як власне ставлення генералгубернатора до запорозького козацтва, так і плани його інтеграції до імперського тла. У цих кляузах у найвищі імперські інстанції М. Леонтьєв рекомендував заборонити щорічну зміну кошового отамана та призначити на його місце російського штаб-офіцера, допомагати здійснювати керівництво Військом якому мала інша військова старшина, курінні отамани та покілька «лучших» козаків із кожного куреня.

У цих донесеннях на адресу Сенату і Колегії закордонних справ київський генерал-губернатор, звичайно, не міг оминути тему козацького діловодства. На думку М. Леонтьєва, урядові було необхідно позбутися вибору військового писаря, а на відповідну посаду при Кошеві призначити достойного канцеляриста з когорти писарчуків Генеральної військової канцелярії. Більш детально про плани реформування запорозького діловодства Києвом дізнаємося з донесення київського генерал-губернатора в Сенат і Колегію закордонних справ у 1744 р. Згідно із задумами М. Леонтьєва, на Січ необхідно було направити ряд кваліфікованих і відповідальних канцеляристів, «приказное дело знающих», зі штату головної установи Гетьманщини. Вони мали бути свого роду дорадчим органом при кошовому отамані: нагадувати останньому про виконання ордерів і наказів, надісланих із Києва, пам'ятати про усі вказівки генерал-губернатора, а «не порядочные поступки