Протистояння Коша з київським генерал-губернатором і Гетьманщиною (на основі діловодства середина 30-х - початку 50-х рр. XVIII ст.)

и намерения отвращать» .

Звичайно, М. Леонтьєв не зміг оминути болючу для себе форму документальних зносин, яка встановилася між ним та Запорожжям. Зокрема, обов'язковою умовою для таких канцеляристів, які мали відряджатися із Глухова до Січі, було вміння «все присылаемые в Сеч указы и ордеры знать», на які необхідно було «исправно б и учтиво рапорты сочинять». Це ще раз яскраво доводить, наскільки Київ переймався небажанням низових козаків перейняти документацію російського діловодства, яка несла в собі загрозу втручання у їх внутрішню та зовнішню політику.

Аргументами київського генерал-губернатора у його петиціях на адресу вищих російських інстанцій були відсутність архіву, ключова роль військового писаря у політиці Коша (через неосвіченість основної маси запорожців), небажання відповідати на отримані ордери та накази. Проте чи не основними доказами необхідності реформування діловодної галузі, на думку М. Леонтьєва, були пряме ігнорування його наказів і ордерів і часте нерозуміння ним змісту козацької кореспонденції. Він жалівся, що в козацьких листах було неможливо сприйняти масив інформації, яка була несистематизована і містила в собі заплутаний клубок цілого ряду справ. У інших кошових епістоляріях його не влаштовував об' єм документу, з якого зміст йому здавався не зрозумілим. Тому не дивно, що у своїх паперах, відправлених на Січ, київський генерал-губернатор називає кореспонденцію Коша зневажливим словом «отписки»: «На отписки ваши сего февраля от 3 и 5, а мною полученные 14 чиселъ, предлагаю», «Вашу господина кошевого атамана с товарыством отписку минувшего апреля от 26 я сего мая 12 числъ получил», «Сего декабря 1-го да 13-го две отписки ваши от 10-го да от 27 минувшего ноября отпущенние я здесъ получилъ».

Загалом, період з другої половини 30-х -- середини 40-х рр. XVIII ст. у специфіці документальних зносин Києва і Запорозької Січі можна охарактеризувати початком «підкорення» запорозьких козаків шляхом зміни документальної форми зносин. Прикметно, що київський очільник не пішов на відкриту конфронтацію з низовиками шляхом примусового насадження їм списування за російським зразком. Принаймні, відома доволі скупа джерельна база того часу замовчує про такі кроки з боку М. Леонтьєва. Цілком ймовірно, що імперський уряд боявся того негативного для себе ефекту, який міг виникнути у середовищі запорожців при спробі силою запрягти їх у документальну зверхність. Тому київським генерал-губернатором було обрано тактику делікатного підкорення Запорожжя. Київ з власної ініціативи, чергуючи з відправкою на Січ листів і різновидів директивно-розпорядчої документації (ордерів та наказів), поступово намагався «привчити» козаків як до особливостей російського діловодства, так і до ліквідації тієї формальної рівності, яку видавав епістолярій. Цей проміжок часу слід вважати своєрідним зондуванням ґрунту для спроб подальшої інтеграції Війська Запорозького Низового у тло Російської імперії.

Втім, на середину 40-х рр. потуги Києва у зміні документообігу із Запорозькою Січчю увінчалися успіхом. Володіючи доволі обмеженою і розпорошеною джерельною базою, важко наразі констатувати, з якої причини запорожці капітулювали у «діловодній» війні з київським генералгубернатором. Можливо, низовики з часом зрозуміли безперспективність опору російській адміністрації в особі київського генерал-губернатора. Як слушно зауважив В. Брехуненко, запорозьке козацтво так і не змогло відіграти втрачені позиції, яке воно мало напередодні підтримки гетьмана І. Мазепи у російсько-шведській війні. До того ж Петербург вибудував у документальних зносинах з Низом чітку ієрархічну послідовність, у якій Києву відводилася роль посередника у списуванні Запорожжя із столицею. Твердження історика підтверджується джерельним матеріалом. Встановлено, що посередництво київського генерал-губернатора у документообігу Січі з імператорським двором, Сенатом та Колегією закордонних справ мало місце ще за часів Й. Вейсбаха, тобто відразу після повернення козаків під російський протекторат. Продовжив цю традицію і його наступник М. Леонтьєв. Останній лише в окремих випадках дозволяв січовикам напряму зноситися з Петербургом. До того ж, як зауважив В. Мільчев, Запорожжя, затиснуте у лещатах фіксованих кордонів, змушене було, свідомо чи ні, копіювати форми відносин з державою, прийняті у решти козацьких військ імперії. Тому не виключено, що Кіш зрозумів безперспективність документальної війни з київським очільником і визнав зверхність Києва. Саме тому запорожці поступово почали переймати російську форму діловодства, а у списуванні з київським генерал-губернатором перейшли на виконавчі різновиди ділової документації (рапорти та донесення).

Серед донесень першим таким документом, що дійшов до нашого часу, є донесення Коша М. Леонтьєву, датоване 25 липня 1746 р.: «Високородному господину і високопревосходителнийшому господину генерал аншефу и кавалеру, и кіевской губернії генералу-губернатору Михайлу Івановичу, его високопревосходительству Леонтіеву от Войска Запорожского Низового Покорниишое доношеніе». Як видно з клаузул початкового протоколу, у даному документі, крім вказівки адресата (іпзсгірііо), присутні також адресант (тйШЫю) і різновид документа (пошіпаїіо). І хоча якоюсь мірою початковий протокол у адресаті нагадує листа, однак вказівка документа на його видову належність знімає усі питання.

Одним з перших рапортів є документ за січень 1747 р. У початковому протоколі, на відміну від згаданого вище донесення, зазначений лише адресат та форма документа: «По титли господина Леонтіева Покорнийшій рапорть». Подібний варіант зазначення адресата використовувався також і в донесеннях. І навпаки, варіант іпзсгірііо згаданого вище донесення міг бути і в рапортах.

Капітуляція Війська Запорозького Низового перед Києвом, яка представила Кіш як нижчу інстанцію перед київським генерал-губернатором, стала ніби сигналом для інших установ включитися у боротьбу із Запорожжям щодо обмеження статусу останнього. Чи не найприкрішим було те, що естафету в київського урядника перехопили не інші імперські адміністрації, а гетьманська еліта. Першою на «запах крові» підтягнулася Генеральна військова канцелярія, яка забажала змінити форму документальних зносин із Запорожжям.

Як вірно підмітила В. Панашенко, Генеральна військова канцелярія у списуванні з Кошем використовувала промеморії -- різновид інформаційно-публікаторської документації, за яким зносилися рівні за субординацією установи. Така форма зносин з'явилася внаслідок Сенатського указу від 23 грудня 1736 р., який зобов'язував головну установу Гетьманщини з канцеляріями вести документообіг через промеморії. Отож, принаймні до другої половини 40-х рр. XVIII ст. Генеральна військова канцелярія і Військова канцелярія Коша вважалися рівними за субординацією інстанціями. Це означає, що статус Війська Запорозького Низового дорівнював статусу Гетьманщини у складі Російської імперії, хоча автономія першого, як вже відзначалося, була значно ширшою.

На кінець 40-х рр. Генеральна військова канцелярія вирішила змінити форму списування з Кошем. Замість промеморій за прикладом київського генерал-губернатора вона забажала, аби запорожці зносилися з нею через виконавчу документацію -- донесення. На думку дослідниці, такі кроки Глухова пояснювалися підпорядкованістю йому Запорозької Січі у справах місцевого управління. Однак із цим твердженням не можна погодитися. По-перше, Військо Запорозьке Низове було підпорядковане гетьману К. Розумовському, який через Генеральну військову канцелярію та свого представника -- миргородського сотника В. Зарудного намагався провадити свою політику на Січі. По-друге, у 1749 р., коли головна установа Гетьманщини вирішила змінити форму міжканцелярських зносин з низовим козацтвом, ще не було ані самого гетьмана, ані імператорського указу про підпорядкування йому Запорожжя.

Насправді причини зміни Генеральною військовою канцелярією виду документації у зносинах з Кошем крилися дещо в іншому. Однією із них була недалека перспектива вибору гетьмана після затяжного безгетьманського періоду. Ще 5 травня 1747 р. імператриця підписала указ Сенату «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям». Це сприяло консолідації гетьманської еліти, яка, очевидно, будувала плани про підкорення Запорожжя. Іншою причиною, цілком ймовірно, була заздрість до запорожців, які, незважаючи на «зраду», були наділені більш широкою автономією. До цього додалася зверхність керуючої верстви Гетьманщини, яка розглядала запорожців як конкурентів на головну роль в українському соціумі. Яскраво це можна простежити у одному з листів урядників Глухова до київської губернської канцелярії за 1750 р., де підкреслювалася «вищість» статусу Генеральної військової канцелярії щодо низовиків: «Войсковая генеральная канцелярия перед Запорожским Войском по преимуществу своему яко главное в Малой России». Саме так, як слушно відзначив В. Стафійчук, розглядалася Генеральною канцелярією і зміна форми документування з

Кошем.

Дату 12 вересня 1749 р. можна вважати початком «діловодної війни» Коша з Глуховом. Саме в цей день на Січ був адресований документ від Генеральної військової канцелярії директивно-розпорядчого характеру у формі наказу, а не традиційної промеморії. Зміну діловодної політики у зносинах із Січчю гетьманські урядовці обґрунтовували отриманням імператорського наказу про призначення їх «главною командою» над Військом

Запорозьким Низовим. У документі Глухів закликав Кіш змінити списування з ним з промеморій на різновиди виконавчої документації. Якщо ж кошова старшина проігнорує даний наказ і надалі продовжуватиме зноситися через усталену форму документообігу, Гетьманщина пригрозила такі документи, не розпаковуючи, відправляти назад до Запорожжя.

Формально підставою для Глухова у зміні документальних зносин із Запорозькою Січчю був документообіг Генеральної військової канцелярії з Київською губернською канцелярією, який провадився через ті ж таки промеморії. Урядники Гетьманщини врахували той факт, що Запорожжя вже на той час підпорядковувалося київському генерал-губернатору. Це стало формальним приводом для обґрунтування перед імперською адміністрацією неможливості вести з Кошем документообіг за усталеною традицією, оскільки за таким же різновидом документації Глухів списувався з Києвом, якому була підпорядкована Січ. А це означало, що якщо київський урядник направляв директивно-розпорядчу документацію на низ Дніпра, то і Генеральна військова канцелярія на це має право, так як вони є рівними за субординацією установами, що підтверджує списування між ними через відповідну документацію. Це твердження як мантру Глухів доносив у численних промеморіях, адресованих Києву. Такі аргументи гетьманської еліти схиляють до висновку, що підпорядкування своїй владі Запорожжя було не тільки метою, а й засобом засвідчити свій авторитет і роль в системі органів влади Російської імперії, незважаючи на те, що вона сама вже добряче була розчавлена імперським катком.

Помилковим у судженнях Генеральної військової канцелярії перед київською адміністрацією було те, що Кіш до першої половини 50-х рр. XVIII ст. ніколи не зносився з Київською губернською канцелярією, а лише безпосередньо з самим генерал-губернатором. Про це навіть писав кошовий Я. Малий (Ігнатович) у рапорті від 13 травня 1751 р. київському генералгубернатору М. Леонтьєву з приводу звинувачень Генеральною військовою канцелярією Коша в зносинах по окремим справам з Київською губернською канцелярією, що не влаштовувало головну установу Гетьманщини. У цьому документі кошовий отаман чітко відзначив, що на час його каденції ні особисто ним, ні його попередниками жодного разу виконавча документація з Січі до Києва не була адресована Київській губернській канцелярії, а виключно київському генерал-губернатору. М. Леонтьєв виключно під особистим контролем тримав всі справи із Запорожжям, не залучаючи до них Київську губернську канцелярію. Остання безпосередньо зноситися з Кошем почала лише після смерті у 1753 р. київського очільника і призначення на його місце київського віце-губернатора І. Костюріна А, по-друге, головна установа Гетьманщини замовчувала той факт, що ніхто не відміняв згаданий Сенатський указ 1736 р., який зобов'язував її зноситися з канцеляріями через промеморії. До таких канцелярій належала Військова канцелярія Коша, що офіційно дозволяло їй будувати свої документальні зносини з Генеральною військовою канцелярією саме через рівноправну документацію.

На відміну від діловодного протистояння з Києвом, яке мало прихований характер, із Глуховом запорожці перейшли у відкриту конфронтацію. Не бажаючи зноситися через рапорти і донесення з Генеральною військовою канцелярію, що означало підпорядкування Запорозької Січі ще й Гетьманщині, козаки вперто чіплялися за усталений порядок списування -- промеморії. Як слушно відмітив В. Брехуненко, у такий спосіб вони намагались домогтися рівності Запорожжя та Гетьманщини. Ця рівність означала не лише тотожний рівень гетьманської і січової установ (Генеральної військової канцелярії і Військової канцелярії), а й, очевидно, натякала на рівноправність запорозької і гетьманської еліт. Тому не дивно, що на знак протесту із Січі у Глухів і надалі продовжували відправлятися промеморії проти експансіоністської політики Гетьманщини. І хоча в справах фонду Генеральної військової канцелярії таких документів не знаходимо, про затятість Коша щодо відстоювання рівноправної субординації двох відомств дізнаємося з тих же таки промеморій, адресованих із Глухова до Києва. У одній із них від 19 квітня 1750 р. гетьманські урядники жалілися на опір низового козацтва визнанню привілейованого статусу Генеральної військової канцелярії, що відобразилося у подальшому надсиланні документів у формі промеморій, а не донесень, як того вимагав Глухів.

Відсутність козацьких промеморій в архіві головної установи Гетьманщини пояснюється тим фактом, що її урядники дотримувалися тих погроз, які адресувалися кошовій адміністрації у разі неприйняття нею нових форм документальних зносин. Йдеться про переадресацію назад до Січі тих кошових документів, на конверті яких зазначатиметься невідповідний різновид документації. Генеральна військова канцелярія вихвалялася перед Київською губернською канцелярією, що не приймала і не розпаковувала низову документацію у формі промеморій, а відправляла її назад до Коша разом з наказом для козаків перейти на виконавчі різновиди документації.

Щоб бути почутими гетьманською елітою, кошова Військова канцелярія почала вказувати на конвертах, що відправлений до Глухова документ був донесенням. Насправді ж, як видно з пошіпаїіо, іпїіїиіаііо та іпзсгірііо його початкового протоколу, це була «Промемория от Коша Войска Запорожского Низового в малоросийскую Генеральную войсковую канцелярию». Цей документ оригінальний тим, що історія з ним не лише продемонструвала, на що було готове йти Запорожжя у відстоюванні своєї автономії, а й з його змісту простежується реакція січовиків на зазіхання Гетьманщини. У промеморії відбито обурення та гнів старшини за повернуті на Січ документи, поставлено вимогу надіслати копію указу в Кіш, за яким останній нібито підлягав юрисдикції Генеральної військової канцелярії, зроблено закид даній установі у перебільшенні її повноважень. Апелюючи до монарших грамот та наголошуючи на «жаловани знаменами, бунчуками, булавами, и протчими гетманскими клейнотами, каковими и малоросийскихъ гетмановь жалувано», запорожці нагадують, що вони перебувають під юрисдикцією «Киевской губернии генерала губернатора и кавалера Леонтева, а не в команде оной Войсковой генеральной канцелярии». Кіш наголошував, що у разі подальшого відхилення його кореспонденції у формі промеморій, у яких запорожці повідомляли про становище на прикордонні, це може спричинити загрозу державним інтересам.

Варта уваги та частина аргументації запорозьких козаків, у якій згадано монарші грамоти, знамена, булави та інші клейноди, тотожні тим, якими «малоросийскихъ гетмановь жалувано». Цей уривок з документа яскраво засвідчує, що запорожці себе позиціонували на одному щаблі з гетьманцями, а Військо Запорозьке Низове і Гетьманщину вважали рівноправними суб'єктами. Це ще раз підтверджує висловлену вище думку про сприйняття Кошем рівності гетьманської і запорозької еліт.

Стійка позиція січової адміністрації викликала у Гетьманщині широкий резонанс. Генеральна військова канцелярія буквально бомбардувала скаргами на свавільних запорожців Київ та Петербург, вимагаючи приструнити непокірних низовиків, змусити списуватися з нею через донесення і підкорити їх своїй владі. Ясність у майбутнє в стосунках Запорожжя та Глухова внесло відновлення гетьманства у 1751 р. Намагаючись залучитися підтримкою новообраного гетьмана, гетьманські урядовці схиляють його на свій бік. У частині кореспонденції до К. Розумовського за 1751 р. вони жалілися на конфлікт із запорожцями через форму документальних зносин і невизнання Кошем їхньої зверхності над ним. Генеральна старшина згадувала, що роком раніше, 28 листопада вони відправили на Запорожжя наказ про необхідність низовикам списуватися з ними через донесення, а «от

Генеральной войсковой канцелярии указами или письмами кь какихъ титуляцияхъ к господину атаману кошевому с Войскомъ Запорожскимъ писано». Прислухавшись до своїх підлеглих з Гетьманщини, гетьман наказав військовій старшині Коша визнати зверхність Генеральної військової канцелярії над Запорозькою Січчю та у документообігу з нею перейти на виконавчі різновиди ділової документації.

Такий крок К. Розумовського, що поставив крапку у «діловодній війні» запорожців і гетьманців, пояснюється не лише намаганням підтримати своїх підопічних з Гетьманщини, а й спробою встановити особистий контроль над Запорожжям, яке у питаннях свого внутрішнього управління почало підлягати гетьману. Генеральна військова канцелярія разом із гетьманським представником на Запорожжі миргородським сотником В. Зарудним зосередили у своїх руках виконавчі функції по контролю над Військом Запорозьким Низовим. Саме з 1751 р. Кіш регулярно почав отримувати із Глухова увесь комплекс директивно-розпорядчої документації, а із Січі -- виконавчої. Запорожжя удруге було поставлене на коліна, а гетьман нарешті домігся контролю над ним, до чого так прагнули чи не всі його попередники.