Протистояння Коша з київським генерал-губернатором і Гетьманщиною (на основі діловодства середина 30-х - початку 50-х рр. XVIII ст.)

Підтримка, надана гетьманом К. Розумовським Генеральній військовій канцелярії, призвела до зростання апетитів у експансіоністській політиці Гетьманщини щодо Запорозької Січі. Доклавши чимало зусиль щодо підпорядкування своїй владі низовиків через примушення їх списуватися з нею через рапорти і донесення, генеральна старшина відважилася на доволі відчайдушний крок -- спробу вивести Військо Запорозьке Низове з юрисдикції київського генерал-губернатора і підкорити його безпосередньо владі гетьмана.

Зокрема, в ордері Генеральної військової канцелярії Кошеві від 19 квітня 1751 р. відкрито висловлено обурення гетьманської установи виконавчими різновидами документації, за якими запорозьке козацтво списувалося з київським генерал-губернатором М. Леонтьєвим. Відправка з Січі до Києва документів у формі рапортів і донесень і очікування звідтиля резолюцій Глуховом розглядалися як «не преличный поступок» військового писаря як керуючого Військовою канцелярією, а також загалом низовиків, котрі повинні були про всі справи докладати через Генеральну військову канцелярію своєму безпосередньому зверхникові -- гетьману К. Розумовському

Кошовий отаман зі старшиною дав знати про це київському генералгубернаторові М. Леонтьєву. Останній відповів запорожцям ордером від 28 травня того ж року про механізм розподілу функцій у сфері підпорядкування Запорожжя Києву і Глухову. Документ передбачав, що з усіх питань, котрі торкаються внутрішнього ладу Коша, запорожці мають рапортувати гетьману та Генеральній військовій канцелярії, а в справах міжнародних та секретних безпосередньо генерал-губернаторові. Такий переділ управління Військом Запорозьким Низовим був остаточно закріплений імператорською грамотою від 24 червня 1751 р.

Водночас і київський очільник не бажав випускати з-під свого контролю низове козацтво. З великою долею імовірності можна стверджувати, що саме з його подачі у відповідь на такий рішучий демарш Генеральної військової канцелярії Петербург висловив догану К. Розумовському. У столиці такий крок генеральної старшини, який, як видно із вище зазначеної імператорської грамоти, еліта Гетьманщини зробила без відома гетьмана, сприйнявся як доволі «дерзкий». Тому К. Розумовському наказувалося, щоб Військо Запорозьке Низове, крім підпорядкованості йому, й надалі залишалося під командою київського генерал-губернатора. Таким чином, на 1751 р. Запорожжя підпадало під подвійну юрисдикцію -- київського генерал-губернатора і через Генеральну військову канцелярію -- гетьмана.

Цікавою була позиція М. Леонтьєва на час діловодного протистояння Коша і Глухова. Здавалося б, таке зазіхання генеральної старшини на його одноосібну владу над низовиками повинно було спровокувати київського генерал-губернатора на якісь кроки у відповідь. Натомість Київ відмовчувався. Не знаходимо жодного документа, який мав би примирити Січ і Гетьманщину або приструнити сторони конфлікту. Це наштовхує на висновок, що імперській владі, уособленій київським генерал-губернатором, яка використовувала принцип «розділяй і влодарюй», було вигідне таке протистояння в середовищі українського соціуму. І лише коли Гетьманщина зазіхнула на одноосібний контроль над Запорожжям, послідувала відповідна реакція Петербурга.

Перемога Генеральної військової канцелярії у «діловодній війні» над Військом Запорозьким Низовим стала стимулом піти на протистояння з Кошем іншій установі Гетьманщини -- Генеральному військовому суду. Показова ситуація з цього приводу склалася наприкінці 50-х рр. XVIII ст. у зв'язку зі спадковими землями майбутнього військового писаря А. Товстика. Він походив з містечка Лохвиця Лубенського полку. Після смерті батьків ще в 1746 р. розпочалася судова тяганина за спадкові ґрунти між ним та лохвицьким жителем М. Гараскевичем і його сестрою Марією. Однак на той час справа була призупинена у зв'язку з малолітством молодшого брата А. Товстика Єлисея.

У 1759 р. справу стосовно спадку А. Товстика знову було відкрито у Генеральному військовому суді. Тому Генеральна військова канцелярія 21 березня того ж року і гетьман від 10 квітня 1760 р. наказували Кошеві відправити до суду в Глухів братів Терентенків (справжнє прізвище

А. Товстика), які перебували на той час на Запорожжі. З цього приводу на початок 60-х рр., крім головної установи Гетьманщини і К. Розумовського, директивно-розпорядчу документацію на Січ почав відправляти також безпосередньо Генеральний військовий суд.

Першим документом цієї установи, надісланим на Кіш, є указ від 2 травня 1763 р. про те, що брати Терентенки довіряють свою судову справу зі спадковими землями їхньому родичу -- військовому товаришу М. Яновському. Директивно-розпорядчий характер цього документа чітко засвідчує його пошіпаїїо, тОШЫю та іпзсгірііо: «Указь ея императорскаго величества самодержицы всероссійской з войскового Генералного суда Войска Низового Запорожского господину атаману кошовому с товариствомъ». Те ж саме відбито також і на конверті цього документа. Такі ж укази Генерального військового суду у зв'язку зі справою А. Товстика на адресу Коша надходили в червні та листопаді наступного року.

На відміну від протистояння з Генеральною військовою канцелярією, коли запорожці продовжували зносини з нею за традиційною формою через промеморії, із судом була обрана інша тактика -- ігнорування документації, яка з нього надходила. На двох із трьох указів Генерального військового суду до запорожців проставлена резолюція наприкінці тексту, зроблена у Військовій канцелярії Коша, що дана постанова залишиться без виконання через несумісність форми списування, на яку перейшов гетьманський суд: «Остается без исполнения с тем ево бачит и Воиску указом написанно», «Сей указ оставленъ без исполнения, потому что суд предлагает указом не в силе порядков в нарушение вольностей прав малороссийских а государственых привилегий».

Тактика, обрана Кошем у протистоянні з Генеральним військовим судом, була в цілому вірною. Цілком очевидно, що якби запорожці затіяли переписку із цією установою, то генеральною старшиною це сприйнялося б за ознаку слабкості. Ймовірно, що урядники суду, який перебував на одному рівні із Січчю по субординації перед Генеральною військовою канцелярією, мали на меті підпорядкувати судову гілку влади Січі нормам гетьманського права. Але ліквідація Гетьманщини у 1765 р. не дала змоги головній гетьманській судовій інстанції розвинути свою експансіоністську політику щодо запорожців.

Конфлікти Коша Війська Запорозького Низового у царині діловодства з Гетьманщиною мали місце не лише у документообігу з установами, а й навіть з представниками полкової старшини. Як приклад можна навести конфліктну ситуацію, що виникла між запорозькими депутатами і представниками Полтавського полку у 1752 р., на час діяльності Старосамарської Слідчої комісії по розмежуванню запорозьких і гетьманських земель. Як видно з документів з'їзду, представники Гетьманщини і низового козацтва списувалися між собою листами. Проте 13 липня 1752 р. депутатами від полтавського полку запорожцям була надіслана вимога -- «требование». Такий різновид документації хоч і не належить до директивно-розпорядчої складової, однак категоричність форми документа від полкової старшини не сподобалася запорожцям.

Цьому було кілька причин. По-перше, через вимоги (у відповідь на цей документ надходили повідомлення -- «известия») Запорожжя, як правило, зносилося з офіцерським складом російських полків. По-друге, у випадку з Гетьманщиною, як видно з наявної джерельної бази, виключним правом у зносинах через вимоги з Кошем володіла лише офіційна особа -- представник гетьмана на Січі миргородський сотник В. Зарудний. Тому не дивно, що Кіш, маючи сумний досвід з Глуховом, насторожено віднісся до спроби полкової старшини Полтавського полку змінити форму документування.

Відповіддю запорозької депутації на такий випад гетьманських представників була зустрічна вимога, датована 14 липня 1752 р. У ній запорожці піддали критиці спробу полтавської полкової старшини нав' язати документообіг з ними через «требования», оскільки така форма зносин є «во уничтожение чести Войска Запорожского Низового». Козацькі депутати в обороні своєї позиції посилалися на інструкцію полтавців, яким наказувалося списуватися з ними через повідомлення («сообщения»)

Тобто, полкова старшина свідомо порушувала урядову інструкцію, мабуть, маючи на меті стати не стільки зверхниками над козаками, як принизити або просто позлити останніх.

У підсумку відмітимо, що діловодні стосунки Коша з Києвом та Глуховом від середини 30-х до початку 50-х рр. XVIII ст. можна охарактеризувати як певний час рівноправні відносно підконтрольності російській і гетьманській адміністраціям. Будучи рівними з Києвом з часів генералгубернатора Й. Вейсбаха, запорожці поступово стають підпорядкованими його наступнику М. Леонтьєву. Останній спочатку орієнтувався на традиції попередника у зносинах з низовиками через листи, однак поступово почав нав'язувати їм директивно-розпорядчі різновиди списування, очікуючи у відповідь виконавчу документацію. Така діловодна експансія Києвом Запорожжя завершилася перемогою першого на середину 40-х рр. Відносно легка капітуляція козаків стала прикладом для зміни форми документальних зносин з Кошем для Генеральної військової канцелярії. «Ніж у спину» запорожцям генеральна старшина встромила наприкінці 40-х рр., порушивши питання зміни документообігу з нею на кшталт київського генерал-губернатора. Незважаючи на відкриті протести січовиків, із втручанням гетьмана Кіш у війні за форму списування з головною установою Гетьманщини був змушений капітулювати вдруге. Втрата Запорожжям своїх позицій у діловодній війні з Генеральною військовою канцелярією стала сигналом для інших відомств Гетьманщини (як бачимо, навіть полкової старшини) у спробі змінити форму документальних зносин. А це, в свою чергу, вело до втручання генеральної і полкової старшини у справи Коша, викривало їхні підступні наміри мінімізувати автономію запорожців та виставляло їх у ролі зверхника по відношенню до низовиків.

Размещено на Allbest.ru