Економічний простір Донбасу у другій половині ХХ століття

Динаміка поголів'я худоби по всіх категоріях господарств досить строката, але загальна закономірність одна: довоєнного рівня поголів'я в обох областях Донбасу досягнути не вдалося. У присадибних господарствах динаміка була такою же. Дві третини всієї кількості корів до війни і на початку 50-х рр. перебувало у присадибних господарствах. Селяни дуже цінували корову-годувальницю, але довоєнного рівня поголів'я корів все-таки не було досягнуто. Держава обкладала худобу у користуванні селян надто високими податками.

Аналізуючи становище сільського господарства у повоєнні роки, слід окремо зупинитися на третьому українському голоді 19461947 рр., причинами якого були як катастрофічна посуха, так і хлібозаготівельна політика Кремля.

Зима 1945-1946 рр. виявилася малосніжною і морозною. Навесні 1946 р. в Україні загинуло 350 тис. га зернових посівів, і п'яту частину посівних площ довелося пересівати. Весна і літо видалися більш посушливими, ніж в 1921 р. В республіці особливо постраждали від посухи південні області, які завжди продукували основну масу зернових культур -- від Ізмаїльської до Вороши- ловградської. У серпні 1946 р. температура на ґрунті досягала 50 °С. Ці температурні рекорди не подолані й досі. У Ворошиловградській області в 1946 р. вдалося зібрати не більше 2,6 цтн зернових культур з гектара (в 1945 р. -- 6,1, в 1940 р. -- 7,4 цтн). В Сталінській області по всіх категоріях господарств зібрали 6,6 цтн з гектара проти 10 в 1945 р. і 13 в 1940 р.⁷⁰ Колгоспники опинилися у вкрай важкій продовольчій ситуації, адже врожай картоплі і овочів на присадибних ділянках також був втрачений. Унаслідок нестачі кормів постраждали кінське поголів'я і велика рогата худоба.

Україна зібрала в посушливому 1946 р. тільки 531 млн. пудів зернових культур, тобто в 2,5 рази менше, ніж у 1940 р. Багато колгоспів і радгоспів південних і південно-східних областей не змогли повернути навіть тієї кількості зерна, яка була використана для посіву. Не рахуючись із ситуацією, хлібозаготівельні органи встановили для республіки непідйомний план по хлібу -- 340 млн. пудів Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. -- К., Нью-Йорк, 1996. -- С. 8-9.. Хліб вибивали з господарств жорсткими методами, тому що радянський уряд мав виконати зобов'язання перед залежними від нього країнами або поставити їх у залежність. Зокрема, у лютому 1946 р. Й. Сталін взяв на себе зобов'язання поставити Польщі 200 тис. тонн зерна, а в квітні зобов'язався поставити у Францію 500 тис. тонн. Радянський хліб одержали також Болгарія, Румунія, Чехословаччина. В усіх цих країнах погодні умови теж видалися аномальними, і вони гостро потребували поставок хліба з-за кордону. Президент Чехословаччини К. Готвальд згодом визнавав: “Радянський Союз урятував нас від голоду” История Чехословакии. -- Т. 3. -- М., 1960. -- С. 475.. Однак, закордонних громадян СРСР рятував ціною життів власних.

Сумарний експорт зернових культур у 1946 р. становив 1,7 млн. тонн, тобто 10% заготовленого в країні хліба Внешняя торговля СССР. 1918-1966 гг. Статистический справочник. -- М., 1967. -- С. 88-89.. Ці поставки були політично мотивованими. У Кремлі бажали зміцнювати насаджувані в Європі комуністичні режими не тільки силовими, завдяки постійній присутності “воїнів-визволителів”, але й економічними засобами.

У позбавленому продовольства українському селі починався голод. Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов звернувся в ЦК ВКП(б) з проханням зменшити хлібозаготівельний план з урожаю 1946 р. Та підтверджена органами державної безпеки інформація про голод не справила в центрі враження. 26 листопада Й. Сталін і А. Жданов надіслали телеграму М. Хрущову і другому секретареві ЦК КП(б)У Д. Коротченку, в якій вимагали покінчити з небільшовицьким ставленням до виконання плану хлібозаготівель і покарати тих, хто приховує хліб. Та через три тижні Хрущов знову звернувся в Кремль з проханням про надання фуражної позички, адже від безкорм'я почало гинути кінське поголів'я.

Україна одержала фуражну, насіннєву і продовольчу позички, бо треба було рятувати посівну кампанію 1947 р. Але Сталін вирішивзняти Хрущова на певний час з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, залишивши за ним посаду голови уряду. На початку березня 1947 р. республіканську партійну організацію очолив, як у 1925-1928 рр., Л. Каганович. У грудні 1947 р. його відкликали в Москву і призначили на посаду заступника голови Ради міністрів СРСР (головою уряду був Й. Сталін). Хрущов знову зайняв пост першого секретаря ЦК, але головою українського уряду став Д. Коротченко.

Розглянемо більш детально ситуацію з голодом 1946-1947 рр. 19 липня 1946 р. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) надали право компартійно-радянським органам України (по суті -- наказали) колгоспам, а в західних областях -- і селянським господарствам, які мали добрий урожай, збільшувати обов'язкові поставки зерна державі в межах до 50% від розмірів зернопоставок, розрахованих за діючими нормами. Відступ від діючого закону мотивувався в таких виразах: “Внаслідок кліматичних особливостей поточного року урожай зернових культур в колгоспах і селянських господарствах виявився дуже строкатим, що по ряду районів може не забезпечити виконання встановленого державою плану хлібозаготівель, тоді як план має бути виконаний, навіть якщо він в окремих випадках є напруженим”. План збільшувався по УРСР в цілому на 21 013 тис. пудів, у тому числі по Ворошиловградській області -- на 100 тис. пудів, а по Сталінській -- на 2 500 тис. пудів Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. -- С. 38.. На цей час від Сталінської області державі надійшло з урожаю 1946 р. 1 607 тис. пудів хліба, а з Ворошиловградської -- 1 104 тис. пудів. Тому перша з них мусила виконати план хлібоздачі (без гарнца) в розмірі 28 386 тис. пудів, а друга -- 10 954 тис. пудів Там само. -- С. 41..

Тим часом Міністерство землеробства УРСР доповіло М. Хрущову 5 вересня, що внаслідок посухи значна частина озимини і ярих зернових загинула, а посіви, які збереглися, дали вкрай низький урожай. Міністр Г. Бутенко повідомляв, що найбільш постраждали всі райони Ворошиловградської і Харківської областей, а також 24 райони Одеської, 17 районів Сумської, 8 районів Миколаївської і 7 районів Херсонської областей. У зв'язку з посухою в колгоспах цих районів створилося тяжке становище: видача хліба на трудодень складала 50-100 грамів без перспективи додаткової видачі після остаточного розподілу доходів. Становище колгоспів у цих районах погіршувалося низьким урожаєм картоплі та інших культур з присадибних ділянок і відсутністю кормів для худоби особистого586

користування. Г. Бутенко підкреслював, що відсутність хліба створила у колгоспників постраждалих районів “неспокійний настрій” і додавав: “Є багато випадків втечі колгоспників з сіл у міста, трудова дисципліна різко падає, що утруднює виробничу діяльність колгоспів в даний період .

У листі Г. Бутенка йшла мова тільки про 121 район в шести областях, де знаходилося 678,8 тис. колгоспних дворів. Щоб дати колгоспникам можливість закінчити роботи по збиранню врожаю поточного року і здійснити роботи під урожай майбутнього, 1947 р., міністр вважав необхідним надати їм мінімальну продовольчу позику в розмірі 77 тис. тонн, що складало по 200 грамів на ви- працьований у 1946 р. трудодень, або в середньому по 113 кг на один колгоспний двір. Крім того, в цих районах колгоспи не мали можливості розрахуватися з трактористами МТС: для цього їм треба було мати 25 485 тонн хліба. Міністр додавав: “У зв'язку з тим, що в цих районах і в 1945 р. був недорід, і колгоспи не розрахувалися повністю з трактористами, серед них має місце незадоволення, спад дисципліни, прагнення вийти з МТС на іншу роботу. Цим ставиться під загрозу виконання МТС в особливо постраждалих від посухи районів планів озимої сівби і оранки на зяб, а також проведення осінньо-зимового ремонту”. Щоб не допустити цього, колгоспам особливо постраждалих районів вимагалося надати позичку спеціального призначення для розрахунку з трактористами в кількості 12 750 тонн, що становило по півтора кілограми зерна на трудодень. Отже, загальна продовольча допомога мусила скласти 89 750 тонн зерна .

Через два тижні після цього волання М. Хрущов повідомив Й. Сталіну, що в Україні виникає недобір не менше 350 тис тонн продовольчих культур і акуратно попросив “запропонувати Міністерству заготівель СРСР переглянути з 1 жовтня завдання на вивіз пшениці, жита і ячменю з областей УРСР, щоб попередити завіз у майбутньому цих культур на Україну для постачання населення”. В інформації Хрущова враховувалися не тільки потреби особливо постраждалих від посухи районів, але й багато іншого: потреби населення у продовольчих культурах до 1 липня 1947 р., постачання контингентів Збройних сил і Міністерства внутрішніх справ, постачання макаронної, спиртової та інших галузей промисловості, закладки зернових культур в державний страховий фонд Там само. -- С. 59. Там само. -- С. 60. Там само. -- С. 63-64..Як реагував Сталін на цю інформацію, вже було сказано. Тому 23 вересня ЦК КП(б)У прийняв постанову про хід збирання врожаю, обмолоту і заготівель хліба, в якій поклав провину за незадовільний стан справ на місцеві партійні організації. Зокрема, становище на Донбасі в цій постанові характеризувалося так: “В Сталінській області, починаючи з другої декади серпня, хлібозаготівлі проходять незадовільно, і на 20 вересня не додано державі проти встановлених законом строків до 3 млн. пудів хліба. В ряді районів області, у тому числі в Краснолиманському, Артемівському, Дзержинському, Кос- тянтинівському і Мар'їнському, м. Горлівці в другій п'ятиденці вересня не здано жодної тонни хліба. У Ворошиловградській області, за наявності в колгоспах окремих районів особливих труднощів з хлібом у зв'язку з посухою, в ряді колгоспів є значна кількість осілого хліба, але обком і облвиконком не бачать цього, і хліб, який мусить бути зданий державі, на місцях затримується”⁷⁹.

Виходить так, що колгоспи повинні були віддати державі весь “осілий хліб”, тобто жалюгідний врожай, який мусив хоч якоюсь мірою задовольнити потреби виробників у продовольчому, фуражному і насіннєвому зерні. Підтверджені авторитетом Міністерства землеробства УРСР дані про необхідність термінової допомоги особливо постраждалим від посухи районам взагалі залишилися непочутими.

27 вересня ЦК КП(б)У знову розглянув питання про хлібозаготівлі. Було вказано, що Ворошиловградська область виконала план хлібозаготівель лише на 47,9%, а Сталінська область недодала за державними строками понад 6 млн. пудів хліба. ЦК КП(б)У зобов'язав перших секретарів обкомів і голів облвиконкомів “негайно вжити рішучих заходів до посилення хлібозаготівель і виконання встановленого державного плану, для чого:

а) перевірити в кожному колгоспі і радгоспі осідання вже намолоченого хліба і забезпечити у найкоротші строки здавання всього цього хліба державі за планом хлібозаготівель;

б) у 10-денний строк закінчити обмолот зернових культур в усіх колгоспах і радгоспах, які мають необмолочений хліб, і здавання цього хліба у вказані строки на державні заготівельні пункти;

в) упродовж декади закінчити повсюдне збирання кукурудзи і забезпечити здавання її за планом хлібозаготівель на державні заготівельні пункти, не допускаючи осідання на токах і в коморах колгоспів і радгоспів;г) перевірити в усіх колгоспах і радгоспах наявні відходи зернових культур, забезпечити їхню очистку і здавання цього зерна .»80

державі .

За станом на 25 вересня Ворошиловградській області залишалося здати державі 5 685 тис. пудів хліба (разом з кукурудзою), а Сталінській -- 10 644 тис. пудівТам само. -- С. 69-70.. Беручи до уваги такі величезні в умовах катастрофічної посухи зобов'язання перед державою, ЦК КП(б)У потурбувався навіть про те, щоб перевіяти відходи після обмолоту жалюгідного врожаю. Потреби самих виробників у хлібі М. Хрущова та інших керівників КП(б)У перестали цікавити після того, як верховний вождь негативно відреагував на їхні прохання про продовольчу допомогу.

У жовтні 1946 р. ніхто вже не згадував про постанову Ради міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) щодо збільшення хлібозаготівельного плану Україні від 19 липня 1946 р. М. Хрущов представив у Кремль такі дані про виконання Україною первинного хлібозаготівельного плану (в тис. пудів)Там само. -- С. 71.:

Представлені дані були настільки показовими, що М. Хрущов їх навіть не коментував, обмежуючись твердженням: “Нами приймаються всі необхідні заходи для забезпечення здавання державі максимальної кількості хліба”Там само. -- С. 93. Там само. -- С. 96..Ситуація з виконанням хлібозаготівельного плану 1946 р. на Донбасі виглядала таким чином (в тис. пудів)⁸⁴:

Навіть з цілком враженої катастрофічною посухою Ворошилов- градської області компартійно-радянському керівництву УРСР вдалося витиснути більше половини хлібозаготівельного плану. А в межах всього Донбасу план був виконаний на 66,1%, тобто істотно більше, ніж по Україні в цілому.

Тим часом хлібозаготівлі тривали. Українське селянство відчайдушно боролося із хлібозаготівельниками, щоб приховати від державного обліку рештки жалюгідного врожаю і відсунути від себе примару голоду. У черговій партійній постанові про хлібозаготівлі від 2 листопада 1946 р. зазначалося: “ЦК КП(б)У має відомості про те, що досі у багатьох колгоспах хліб, який підлягає здаванню державі, затримується, значна кількість зерна продовжує приховуватися у відходах, багато хліба засипано в насіння ярих із загальних засівів і державі ще не здано, закінчення збирання кукурудзи навмисно затягується, а на зібраних площах залишена значна кількість кукурудзи в качанах з метою її приховування від держави і розкрадання цього хліба. В окремих місцях останнім часом збільшилися крадіжки колгоспного хліба, особливо кукурудзи, а місцеві партійні, радянські і земельні органи, знаючи про це, рішучих заходів для запобігання крадіжок хліба, що підлягає здаванню державі, і суворого покарання винуватців, не застосовує і по-примиренському ставиться до розкрадачів соціалістичної влас-590

ності” Там само. -- С. 113. Там само. -- С. 117.. Місцева влада чудово розуміла, що їй доведеться під час зими 1946-1947 рр., що уже насувалася, зустрітися з голодом. Не може такого бути, щоб цього не розуміли в Кремлі. Але там надавали перевагу поставкам зернових культур в охоплену неврожаєм зарубіжну Європу. Доля голодуючих українських селян Москву не турбувала.

Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли 27 вересня 1946 р. постанову “Про економію у витрачанні хліба”, а 18 жовтня -- постанову “Про додаткові заходи з економії і наведенню порядку у витрачанні хліба”. Реалізую чи їх, керівники УРСР прийняли на пайкове постачання хліба 9 668 тис. осіб, або на 3 634,5 тис. менше проти контингенту, який одержував пайковий хліб у вересні. Зокрема, було скорочено контингент, який постачався хлібом в сільській місцевості (на 2 892,1 тис. осіб). Непрацюючі дорослі утриманці в містах і робітничих селищах також знімалися з постачання (у кількості 742,4 тис. осіб). Видача хліба іншим утриманцям скорочувалася з 300 до 250 г. на день, а дітям -- з 400 до 300 г. Продаж зернофуражу за комерційними цінами припинявся, продаж муки для комерційної торгівлі скорочувався .

Зокрема, контингент осіб, які постачалися хлібом в сільській місцевості, був скорочений у Ворошиловградській області з 149,0 до 28,2 тис., а в Сталінській -- з 167,2 до 35,5 тис. Це дало можливість скоротити фонд муки для постачання населення сільської місцевості по Донбасу в цілому на 810,5 тонн Там само. -- С. 75.. За цими сухими цифрами приховувалося безліч людських трагедій. Ось як описували 12 лютого 1947 р. М. Хрущову залізничники станції Слов'янськ становище своїх сімей: “Сім'ї робітників відділення паровозного господарства ст. Слов'янськ Південно-Донецької залізниці, які проживають в сільській місцевості Сталінської і Харківської областей у кількості: по Барвенківському і Близнецовському районах 234 особи і Слов'янському та Костянтинівському -- 226 осіб з вересня 1946 р. хлібо- продуктовими картками не користуються. У зв'язку з випадками невиходу на роботу, які мають останнім часом груповий характер, побутова комісія відділення паровозного господарства ст. Слов'янськ Південно-Донецької залізниці своїм обстеженням на місцях встановила, що переважна кількість сімей залізничників, які проживають в сільській місцевості вказаних районів, знаходяться унадзвичайно тяжкому стані і особливо діти, яким ні ОРСи (відділи робітничого постачання -- Авт.) Міністерства шляхів сполучення, ні міські райвиконкоми жодної матеріальної допомоги не надають, незважаючи на ряд наших вимог . В даному разі це клопотання увінчалося успіхом, але тільки тому, що постановою Ради міністрів СРСР від 17 січня 1947 р. за підписом Сталіна на строк до 1 серпня 1947 р. для сімей залізничників, які проживали у сільській місцевості країни, затверджувався ліміт постачання хлібом на 300 тис. осіб по нормі 150 г. на добу на людину. Рада міністрів УРСР дала вказівку Південно-Західному округу залізниць виділити на квітень борошно з комерційного фонду в розмірі 10 тонн, а Південному округу -- 30 тонн борошна і 10 тонн круп Там само. -- С. 179-180. Там само. -- С. 338..

Голод як в сільській місцевості, так і серед не охопленого картковою системою постачання міського населення розпочався уже в останні місяці 1946 р. Масового характеру він набув взимку. 17 лютого на стіл М. Хрущову лягла доповідна записка Міністерства державної безпеки УРСР про випадки захворювання на дистрофію у Ворошиловградській області. У записці вибірково перелічувалися такі випадки голодування:

“На коксохімічному і металургійному заводах у Ворошиловську (Алчевськ) сім'ї низькооплачуваних робітників перебували у важкому матеріальному стані. Зокрема, сім'я робітника коксохімзаводу Микити Косерева, яка складалася з п'яти осіб, в результаті недоїдання опухла. Косерев заробляв 300-350 рублів на місяць. Робітник цього ж заводу Олексій Корняков заробляв на місяць до 400 рублів, маючи на утриманні шість осіб. Його сім'я теж опухла з голоду. На металургійному заводі на ґрунті недоїдання захворіли дистрофією сім'ї Василя Коборева і Федора Сколотовича.

Сім'я робітниці Кадіївського коксохімзаводу Марфи Гетьманової, опухла внаслідок недоїдання. У Гетьманової чоловік загинув на фронті, на утриманні у неї було троє малолітніх дітей. Робітниця цього заводу Ганна Бражникова мала двох малолітніх дітей, які теж знаходилися у виснаженому стані з ознаками опухання”.

У повідомленні МДБ зазначалося також, що випадки захворювання дистрофією мали місце серед колгоспників Ворошиловського, Попаснянського, Євсузького, Нижньо-Дуванського, Міловського, Покровського, Ново-Псковського, Слов'яносербського районів і м. Кадіївки. Зокрема, у Ново-Псковському районі внаслідок недоїдання опухло 37 осіб, в основному багатодітні сім'ї колгоспників, що загинули на фронті. В якості прикладу згадувалася удова фронтовика, колгоспниця с. Ново-Псков Фросина Размазіна, яка мала чотирьох малолітніх дітей і виробила в колгоспі 382 трудодні. Продуктів харчування вона не мала, вся сім'я опухла Там само. -- С. 183..

Загальна кількість хворих на дистрофію множилася з катастрофічною швидкістю. У Сталінській області вона складала: на 10 лютого 1947 р. -- 30 800 осіб; на 10 березня -- 44 600 осіб; на 20 червня -- 120 274 особи Там само. -- С. 210, 183..

Існує досить інформативна довідка МВС УРСР від 2 липня 1947 р. про захворюваність на дистрофію і смертність від неї по областях УРСР за станом на 20 червня, коли голод досяг свого піку Там само. -- С. 247. Кількість тих, хто видужав, подається за даними з трьох областей -- Сумської, Харківської і Херсонської. Дані по інших областях відсутні.. Варто запозичити з неї дані по Донбасу і по УРСР в цілому:

Ця таблиця дуже інформативна у багатьох вимірах. По-перше, вона дає уявлення про наявність двох рівноцінних причин голоду 1946-1947 рр. -- посухи і вилучення в колгоспах і радгоспах “осілого зерна”. Цей термін з постанов ЦК КП(б)У про хлібозаготівлі означав, що вилучати потрібно все зерно, яке осідало в господарствах після жнив і обмолоту. Здавалося, що руйнівні наслідки посухи мусили більше відбитися на Ворошиловградській області, яка зібрала в 1946 р. тільки 2,6 цнт зернових культур з гектара, ніж на Сталінській (6,6 цнт з га). Але в Сталінській області, яка практично не відрізнялася від Ворошиловградської за кількістю сільського населення, захворіло на дистрофію і померло від неї набагато більшелюдей, ніж в сусідній. Отже, основним чинником голоду була не жахлива посуха, ускладнена тяжкою повоєнною розрухою, а хлібозаготівельна політика Кремля. Керівники СРСР скористалися посухою, яка вразила всю Центрально-Східну Європу, щоб поспішити з допомогою хлібом країнам, які мала намір включити в свою сферу впливу. Сталіна не турбувало становище українського селянства, позбавленого ним же решток жалюгідного урожаю, щоб мати можливість надати гуманітарну допомогу іншим країнам.

По-друге, голод 1946-1947 рр. якісно відрізнявся від українського Голодомору 1932-1933 рр. Голодомор був наслідком терору голодом, який мав своєю метою створення умов, несумісних з життям (вилучення з селянських садиб всього продовольства тривалого зберігання, поєднане з перекриттям кордонів України та інформаційною блокадою). Сталіну тоді треба було вбивством кількох мільйонів селян змусити всіх інших припинити пасивний опір владі у формі відмови від праці в громадському господарстві колгоспів. Натомість у 1946 р. генсек, як ми бачили, мав зовсім інші наміри, але вони теж реалізувалися шляхом холоднокровного створення для селян умов, мало сумісних з життям. Коли ж виникала можливість поліпшити становище голодуючого селянства, у тому числі за рахунок міжнародного втручання, як ми побачимо далі, у Сталіна заперечень не виникало.

По-третє, голод 1946-1947 рр. не був таким катастрофічним, як Голодомор внаслідок тієї простої обставини, що його творці не мали перед собою мети нищити селян. Навпаки, розвинута мережа інформаторів міністерств державної безпеки і внутрішніх справ фіксувала всі стадії голодування, а компартійно-радянські органи після одержання відповідної інформації старалися мінімізувати втрати від голоду шляхом госпіталізації сотень тисяч дистрофіків.

Продовольча допомога держави, у тому числі в формі госпіталізації дистрофіків, була позбавлена гуманітарної складової. У пострадянській історіографії закріпилася думка про “постраждалого” М. Хрущова, якого Сталін на певний час позбавив посади першого секретаря ЦК КП(б)У, щоб той не набридав йому проханнями про зниження хлібозаготівельного плану для України. Досить ознайомитися з промовою Хрущова на березневому (1947 р.) пленумі ЦК КП(б)У, щоб таке уявлення розвіялося. Свою промову він почав з такого пасажу: “У колгоспників є певні труднощі з продовольством. Неважко передбачити, що матимуть місце спроби розкрадання насіннєвого матеріалу. Тепер насіння зберігається в коморах, і туди має доступ обмежена кількість людей. А коли почнеться сівба, то це зерно буде видане бригадам, завезуть його в поле, розшириться коло594

людей, які мають доступ до зерна, і багато хто може почати розтягувати зерно по кишенях. Тому потрібно, щоб був надійний супровід відпущеного насіння з комор до сіялок, до висіву в землю, інакше може трапитися, що половину посіють, а половину розтягнуть, а потім ті, хто крав насіння або сприяв цьому, скажуть, що врожай загинув або виявився нижчим, ніж передбачали” Там само. -- С. 203..

Далі Хрущов зупинився на принципах надання селянам продовольчої допомоги і сказав таке: “В ряді колгоспів будуть певні труднощі, викликані продовольчим становищем. Тому продовольчу позичку, яку ми одержали, треба економно і правильно використовувати. Необхідно підтримати колгоспників, які цього потребують -- старих, жінок, дітей. Але потребуючих допомоги багато, і ми не можемо всіх їх забезпечити. Ми маємо можливість дати хліб тільки тим, хто особливо бідує. Не можна допустити зрівнялівки у розподілі продпозички і роздавати всім, хто просить. Я вважаю, що треба виділити райони, а в районах окремі колгоспи, які найбільш нужденні і не можуть обійтися без допомоги держави. У цих колгоспах, поза видачею хліба нужденним колгоспникам, треба організувати в полі громадське харчування для колгоспників, які братимуть участь у польових роботах. Під час сівби порівняно невелика кількість колгоспників візьме участь в польових роботах. Проте саме цих колгоспників слід підтримати, і в першу чергу тих, хто буде орати, ходити за сівалкою, тобто тих, хто буде проводити найбільш важкі роботи” Там само.. Ми бачимо, що наданням продовольчої, фуражної і насіннєвої допомоги голодуючому селу компартійно-радянське керівництво турбувалося про успіх сільськогосподарських компаній, а не про життя людей.

Голодуючих рятували від голодної смерті, якщо для порятунку знаходилися матеріальні ресурси. Керівництво СРСР навіть звернулося по допомогу до Адміністрації допомоги і відбудови при ООН (ЮНРРА), аргументуючи звернення об'єктивними обставинами -- катастрофічною посухою і повоєнною розрухою. За станом на 1 липня 1947 р. ЮНРРА відвантажила таку кількість продукції (в тоннах брутто) Там само. -- С. 267-268.:

Сумарний обсяг оонівської допомоги голодуючій Україні становив 234 тис. тонн, у тому числі Донбасу -- 83,3 тис. тонн, тобто 35,6%. Це була досить істотна допомога. Розподіляли її радянські чиновники, і можна зазначити, що Донбас користувався у них підвищеною увагою.

Для приймання міжнародної допомоги при Раді міністрів УРСР було утворене Управління з поставок ЮНРРА. Наведена вище довідка була підготовлена і підписана заступником голови цього тимчасового управління В. Хом'яком. У примітці до таблиці обласного розподілу продовольчих продуктів Хом'як зазначив, що за межі України було відвантажено 12 992 тонн продуктів, зокрема 623 тонни чаю і 92 тонни кави Там само. -- С. 268.. Можна лише здогадуватися, яким категоріям “голодуючих” адресувалися ці дефіцитні продукти. Так само можна лише здогадуватися, що компартійно-радянська номенклатура в областях України не обділила себе під час розподілу якісного продовольства.

Допомога голодуючим, хоча в менших розмірах і у позичковій формі була надана власною державою. Голодуючі селяни дістали продовольчу позичку в обсязі 93 тис. тонн хліба. Держава асигнувала також 140 млн. руб. для закупівлі продовольства, яким харчувалися дистрофіки в лікарнях Кожукало І.Л. 1946-1947 роки: невідомий голод // Маршрутами історії. -- К., 1990. -- С. 267..

Можливість вільного пересування голодуючих по території України та за її межами також зменшила кількість смертних випадків. Десятки тисяч селян рятувалися в західних областях УРСР, яких не зачепила ні посуха, ні суцільна колективізація. Ми596

ніколи не дізнаємося більш-менш точної кількості смертей, виведених за дужки нормального демовідтворення, тому що відсутні базові дані -- точна кількість населення до і після голоду. Й. Сталін до кінця життя не бажав проводити Всесоюзний перепис населення, щоб приховати дійсні розміри військових і цивільних втрат під час війни. А переписи 1939 і 1959 рр. не можуть лягти в основу обрахунку демографічних наслідків голоду 1946-1947 рр., знову-таки -- через невідому величину втрат воєнного часу. Існуючі в літературі оцінки втрат від голоду (від 100 тис. до 1 млн. і більше) Там само. -- С. 13. Там само. -- С. 248. дуже далекі від реальності. Можна лише придивитися до наведених вище даних з довідки МВС УРСР за станом на 20 червня 1947 р. і констатувати, що вони є мінімальними оцінками втрат, заподіяних голодом.

Слід визнати, однак, що голод 1946-1947 рр. був жорстоким. Це засвідчує наявність в ньому найбільш жахливого явища, яке властиве крайнім формам голодування -- людоїдства і трупоїдства. Між лютим і липнем 1947 р. МВС УРСР зареєструвало в Україні 130 випадків людоїдства і 189 з'їдених людських тіл, у тому числі по Ворошиловградській області -- один випадок людоїдства і один трупоїдства. По Сталінській області такі випадки не наводилися в цій підсумковій довідці . Ці дані, однак, не можуть вважатися остаточними хоча б тому, що в довідці були проігноровані більш ранні повідомлення. Зокрема, у повідомленні, яке охоплювало період з 11 січня по 1 лютого 1947 р., говорилося про три випадки вбивства родичів з метою харчування їхніми тілами у Сталінській області Там само. -- С. 194.. У повідомленні від 18 квітня фігурують дані про два випадки людоїдства і два випадки трупоїдства по Сталінській області, а також про один випадок людоїдства і один -- трупоїдства по Ворошиловградській області Там само. -- С. 230.. Опубліковані також рапорти УМВС по Сталінській області від 15 лютого і МДБ УРСР від 15 березня 1947 р., які частково ілюструють наведену статистику. В них ідеться про два випадки людоїдства -- один в Сталінській, а другий -- у Ворошиловградській областях. Перший трапився в м. Красний Лиман, другий -- в одному з колгоспів Там само. -- С. 180, 209.. Тут нема потреби наводити натуралістичні деталі в діях людей, яких голод довів до канібалізму.Економіка Донбасу в роки “відлиги”. У повоєнні роки централізація влади досягла свого максимуму. Й. Сталін керував країною, тримаючи в руках одночасно три вертикалі влади: партійну, радянську і чекістську. Внаслідок того, що з довоєнних часів він очолював Раду міністрів, радянська вертикаль вийшла на перший план. Не можна сказати однак, що вивільнені з-під партійного контролю органи державної безпеки перебували на другому плані. Вони могли, але тільки з санкції самого диктатора, підготувати компрометуючі матеріали на будь-якого діяча, не виключаючи члена політбюро ЦК ВКП(б), що означало його політичне, отже, й фізичне знищення. І все ж, Й. Сталін діяв у рамках створеної В. Леніним системи влади. Підпорядкованість компартійної вертикалі влади двом іншим була відносною і означала тільки те, що генсек підім'яв під себе не тільки суспільство безперервним терором, але й зовнішню партію -- ВКП(б), внутрішню партію -- компартійно-радянську номенклатуру, а також суверенного носія державної влади -- Центральний комітет ВКП(б). Однак Сталін не допускав публічних звинувачень на адресу членів політбюро ЦК ВКП(б). Цей найвищий, хоч і неформальний орган влади, який нібито не існував як самостійний, бо діяв завжди від імені ЦК, був поза критикою, символізуючи собою монопольність, стабільність і спадкоємність державного управління.

В політбюро ЦК напередодні XIX з'їзду КПРС (жовтень 1952 р.) входили Й. Сталін, К. Ворошилов, В. Молотов, Л. Каганович, А. Анд- реєв, А. Мікоян, М. Хрущов, Л. Берія, Г. Маленков, М. Булгарін, О. Косигін. У повному складі воно скликалося у повоєнні роки лише кілька разів. У поточному управлінні Сталін спілкувався з вужчими групами керівників, яким довіряв здійснювати владу по партійній (політбюро ЦК) і радянській (Рада міністрів) лініях. У грудні 1949 р. Сталін усунув першого секретаря Московського обкому і міськкому партії Г. Попова і призначив на його місце М. Хрущова. Оскільки Попов працював також в секретаріаті ЦК, М. Хрущов здобув і цю його посаду. Він повертався з України в Москву після 12-річної відсутності з якісно відмінною політичною вагою багаторічного члена політбюро ЦК ВКП(б). Його можна було б розглядати як носія влади, якби він разом з усіма іншими членами політбюро ЦК не був маріонеткою диктатора-лялькаря. Проте диктатори не вічні, і рано чи пізно розклад сил у Кремлі мусив докорінно змінитися. Тоді повинна була б повторитися ситуація боротьби за владу 19231928 рр., бо закладений у статут державної партії принцип колективного керівництва призводив до нестабільності диктатури. І тоді десяток років тісних зв'язків одного з компартійно-радянських олігархів з українською номенклатурою мусив би вплинути на становище України. Щоб події пішли у цьому напрямку, вимагалося тільки одне: перемога цього олігарха у боротьбі за одноосібну владу.

На XIX з'їзді партія змінила свою назву -- з ВКП(б) на КПРС. Політбюро ЦК було перейменоване на президію ЦК, Й. Сталін удвічі, до 25 осіб збільшив кількісний склад членів президії ЦК, внаслідок чого політична вага кожного з них відповідно зменшилася. Проте для зручності управління партією і державою він виділив з цього органу влади бюро президії ЦК.

Вождь очолював Раду міністрів СРСР, яку перетворив на головний командний пункт у керівництві державою. Тому він включив у бюро президії ЦК як найвищий у країні орган влади п'ятьох своїх заступників на цій посаді: Л. Берію, М. Булганіна, Л. Кагановича, Г. Маленкова і М. Сабурова. У бюро президії увійшов також М. Хрущов, який не мав радянської посади, але ніс подвійне навантаження по партійній лінії як секретар ЦК КПРС і секретар Московського обкому партії. Отже, найвищий орган диктаторської влади в СРСР набув триповерхову структуру: Центральний комітет, президія ЦК, бюро президії. Над цією громіздкою владною конструкцією височіла самотня постать вождя міжнародного комуністичного руху, батька всіх народів Радянського Союзу і корифея всіх наук. Однак у березні 1953 р. Сталіна не стало.

На трьох засіданнях бюро президії ЦК КПРС 2-5 березня були визначені десятеро наступників Сталіна: Г. Маленков, Л. Берія, В. Молотов, К. Ворошилов, М. Хрущов, М. Булганін, Л. Каганович, А. Мікоян, М. Сабуров, М. Первухін. Перелік прізвищ був саме таким. “Десятка” встановила його, керуючись узгодженими всередині неї міркуваннями про політичну вагу кожного члена вищого керівництва. Однак домовленості про розподіл сфер впливу в партії і державі довго не протрималися. У червні 1953 р. прямо на засіданні президії ЦК КПРС був заарештований Л. Берія. На січневому (1955 р.) пленумі ЦК КПРС був звільнений з посади голови уряду Г. Маленков. У червні 1957 р. В. Молотов, Г. Маленков і Л. Каганович виступили проти М. Хрущова -- людини, яка постійно виходила за рамки колективного керівництва і примірювала на себе сталінський френч. Ця трійка перетягнула на свій бік більшість керівної “десятки”, так що М. Хрущов опинився в меншості серед членів президії ЦК КПРС. Всі в партії, не виключаючи членів президії ЦК (від 1919 р. -- політичного бюро ЦК) звикли до того, що цей орган мав найвищу владу. За статутом, однак, найвищою владою був Центральний комітет, а не його замінник в якості робочого органу -- політбюро (президія) ЦК, тому що цей замінник не мав власногообличчя, властивих тільки йому одному функцій. Всі його рішення виносилися як вердикт вищої влади від імені ЦК. М. Хрущов мав більшість прибічників в ЦК КПРС, і на загальних зборах ЦК (тобто пленумі) перетворив своїх противників на “антипартійну групу”. Після виключення їх з політичного життя колективне керівництво припинило існування, і Хрущов здобув диктаторські повноваження в партії і державі, формально рівновеликі сталінським. Однак у жовтні 1964 р. доба Хрущова в історії Радянського Союзу закінчилася. Вища компартійно-радянська номенклатура звинуватила його у волюнтаризмі і здійснила політичний переворот з дотриманням статутних вимог державної партії, тобто цілком легітимно.

Боротьба за владу у “верхах” супроводжувалася хаотичною суспільно-політичною і соціально-економічною політикою Кремля, в основі якої перебувало прагнення претендентів на владу сталінського масштабу. Претенденти намагалися заручитися підтримкою суспільства, щоб знешкодити загрози з боку інших членів колективного керівництва і перебрати на себе контроль за трьома гілками влади. Ініціативу в цій боротьбі виявив колишній зловісний очіль- ник НКВС (після М. Єжова), а у повоєнні роки -- заступник голови Ради міністрів СРСР і голова спеціалізованого урядового комітету, який керував створенням ракетно-ядерної зброї -- Л. Берія. Під час розподілу “десяткою” повноважень ще живого, але вже розбитого інсультом вождя Берія взяв на себе керівництво МВС і МДБ. Обидва наркомати, які зливалися в один, були відділені при Сталіні від партійного апарату і залишалися такими. Оскільки вони були матеріалізованим втіленням диктатури, Берія розраховував використати їх для завоювання одноосібної влади.

В ході розподілу владних повноважень Г. Маленков міг обирати між партійною і радянською гілками влади. Він обрав радянську вертикаль, яка здавалася йому найбільш перспективною, хоча при Сталіні працював у секретаріаті ЦК КПРС. Внаслідок цього на чолі секретаріату опинився М. Хрущов. Впродовж кількох місяців його посада в секретаріаті ЦК залишалася невизначеною. Лише на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС він був офіційно призначений на посаду першого секретаря ЦК КПРС, тобто очолив головну вертикаль радянської влади. Спираючись від початку на партійний апарат, Хрущов розпочав боротьбу за одноосібну владу з двома очільниками інших владних вертикалей -- Л. Берією і Г. Маленко- вим. Всі інші члени післясталінської “десятки” залишалися на другому плані, хоча брали активну участь в цій боротьбі всіх проти всіх.

Компартійно-радянська номенклатура і все суспільство стомилися від деспотичної влади Сталіна, який в останній період свого життя готував черговий погром масштабу Великого терору 19371938 рр. Першим це зрозумів Л. Берія. Прагнучи завоювати одноосібну владу, він виявляв ініціативу в справі десталінізації радянської держави, тобто відмови від масових репресій як основної форми державного управління. 26 березня 1953 р. він подав Г. Маленкову, який головував у президії ЦК КПРС, записку про необхідність амністії, оскільки ув'язнення 2 526 тис. осіб у колоніях, тюрмах і таборах не викликалося державною необхідністю. На підставі цієї записки Президія Верховної Ради СРСР 27 березня прийняла указ “Про амністію”. До вересня в Україну повернулися 173 тис. в'язнів Баран В.К. Україна в добу Хрущова // Політична історія України XX століття. -- Т. 6. -- К., 2003. -- С. 127.. Згодом Л. Берія подав записку в президію ЦК КПРС про недоліки в роботі колишніх органів МДБ УРСР, на підставі якої президія ЦК 26 травня затвердила постанову “Питання західних областей України”. У постанові зазначалося, що з 1944 по 1952 р. у західних областях було репресовано до 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис., убито понад 153 тис., вислано довічно за межі УРСР понад 203 тис. осіб Лаврентий Берия, 1953. Стенограмма июльского пленума ЦК КПСС и другие документы. -- М., 1999. -- С. 147..

Члени колективного керівництва цілком закономірно сприймали ініціативу Л. Берії як прагнення заручитися підтримкою суспільства у боротьбі за владу. “Гра на публіку” особливо стривожила Г. Маленкова, який у повоєнні роки координував репресивну політику Сталіна, перебуваючи в секретаріаті ЦК КПРС. Порозумівшись з Хрущовим, він підготував ґрунт для політичного знешкодження очільника об'єднаних міністерств державної безпеки і внутрішніх справ. В існуючій тоді ситуації політичне знешкодження означало фізичне усунення Л. Берії. Тероризована раніше компартійно-радянська номенклатура з ентузіазмом вітала цю акцію колективного керівництва, яка означала повернення органів державної безпеки у підпорядкуванням партійним комітетам. На базі колишнього міністерства був сформований Комітет державної безпеки (КДБ) при Раді міністрів СРСР. Його очолив генерал І. Сєров, з яким М. Хрущов довгі роки працював в Україні. донбас війна металургія економічний

Подібно Л. Берії, Г. Маленков після смерті Сталіна обрав курс на десталінізацію, хоча й був пов'язаний з терористичною діяльністю чекістів. У такій поведінці була своя логіка. По-перше, Г. Маленкова ненавиділи тільки високі чини номенклатури, яку він тероризував за конкретними вказівками свого патрона. Народ мав відразу до“органів”, як він їх називав без дальшого уточнення, але не пов'язував репресії з іменем Г. Маленкова. По-друге, народ-пере- можець зазнав величезних злигоднів у воєнні і повоєнні роки. Суспільство чекало від влади негайних і рішучих дій, щоб змінити якість життя. Ініціатор таких дій набував усенародної підтримки, яка дозволила б виділитися з колективного керівництва. Тому Г. Маленков першим, у серпні 1953 р. виступив на сесії Верховної Ради СРСР з пропозицією соціальної переорієнтації економіки і пріоритетного розвитку легкої та харчової промисловості. У добу пізнього сталінізму виробництво засобів виробництва складало понад 70% обсягу промислової продукції. Шахтарі добували зростаючі кількості вугілля, щоб забезпечити потреби металургії, металурги виплавляли все більше чавуну і сталі, щоб задовольнити машинобудівників, а машинобудівники постійно нарощували випуск машин, потрібних для кам'яновугільної, металургійної та інших галузей важкої промисловості. Цей коловорот поглинав переважну частку матеріальних і людських ресурсів, не дозволяючи тим же шахтарям, металургам і машинобудівникам задовольняти нормальні потреби в одязі та їжі.

У промові Г. Маленкова на серпневій сесії Верховної Ради СРСР вказувалося, що за період 1940-1952 рр. виробництво засобів виробництва зросло більше ніж у три рази, а виробництво предметів споживання -- лише на 72%. Голова Ради міністрів сформулював завдання “у найближчі два-три роки добитися створення в нашій країні достатку продовольства для населення і сировини для легкої промисловості” .

Логіка соціальної переорієнтації економіки вимагала забезпечення прискорених темпів розвитку сільського господарства. Тому Г. Маленков першим, теж на цій сесії Верховної Ради СРСР виступив з пропозицією радикального зниження податків з селянства. Та сама логіка диктувала необхідність припинення гонки озброєнь, яка економічно знесилювала країну. У березні 1954 р. Г. Маленков висловився проти політики “холодної війни”, яка загрожувала справжньою війною. Така політика, підкреслював він, “за сучасних засобів війни означає загибель світової цивілізації” Радянська Україна (Київ). -- 1953. -- 9 серпня. Пихоя Р.Г. Советский Союз: история власти. 1945-1991. -- М., 1998. -- С. 131-132..

Ініціативи Г. Маленкова стривожили М. Хрущова, який бачив зростання популярності свого суперника в різних колах суспільства. З весни 1954 р. тандем Маленков-Хрущов, який склався для протистояння Л. Берії, почав розвалюватися. М. Хрущов прагнув різноманітними засобами позбавити Г. Маленкова головування в президії ЦК КПРС, успадкованою разом з посадою голови Ради міністрів СРСР від Сталіна. Суперництво між ними показало безсумнівну перевагу компартійної вертикалі влади над радянською в умовах, коли органи державної безпеки втратили характер самостійної вертикалі й були знову підпорядковані партійному апарату, тобто стали матеріалізованим втіленням диктатури колективного керівництва. Зміцнивши свої зв'язки з периферійним партапаратом, М. Хрущов тим самим здобув достатній вплив на інших членів колективного керівництва. Г. Маленков опинився у відносній ізоляції в президії ЦК, хоча й головував на її засіданнях.

За день до початку січневого (1955 р.) пленуму ЦК КПРС центральний орган партії газета “Правда” опублікувала редакційну статтю, в якій гостро критикувалися “деякі економісти” за їх твердження про можливість і бажаність забезпечення випереджувальних темпів зростання легкої і харчової промисловості та сільського господарства. Виступаючи на пленумі ЦК, М. Хрущов вказав, що Г. Маленков не забезпечував належного виконання обов'язків голови Ради міністрів СРСР, оскільки не мав необхідних знань і досвіду господарської роботи. Голова уряду засуджувався за “політично шкідливе” протиставлення темпів розвитку важкої індустрії темпами розвитку легкої і харчової промисловості. Засуджувалася також його теза про загибель світової цивілізації у разі розв'язання нової війни. На Г. Маленкова глухо покладалася відповідальність за організацію “ленінградської справи”, в ході якої у 1950 р. були засуджені або розстріляні діячі, висунуті на партійно-радянську роботу у центральних ланках управління з Ленінграду (більше 2 тис. осіб)¹⁰⁷. Пленум ЦК КПРС “рекомендував” Президії Верховної Ради СРСР звільнити Г. Маленкова з посади голови уряду.

Після появи у березні 1953 р. записки Л. Берії про становище в західних областях ЦК Компартії України очолив О. Кириченко. Це був перший українець на чолі республіканської партійної організації за весь час її існування. За узгодженням із М. Хрущовим він взяв курс на використання місцевих кадрів на керівних посадах у республіці. Сформований ХУІІІ-м з'їздом Компартії України (березень 1954 р.) Центральний комітет відповідав національній структурі населення республіки. Президія ЦК складалася майже повністю з українців: О. Кириченко, М. Підгорний, М. Гречуха, Н. Кальченко,О. Корнійчук, Д. Коротченко, І. Назаренко. Росіянин І. Сєнін, теж обраний членом президії ЦК, народився в Донецьку і все своє життя прожив в Україні¹⁰⁸.

Серед трійки претендентів на вищу посаду в партії і державі М. Хрущов перебував на останньому місці. Так трапилося, що перші два претенденти зійшли зі сцени, і він прийняв на себе реалізацію їх ініціатив, які можна сумарно окреслити одним терміном: десталіні- зація. Під знаком десталінізації, яку тоді називали боротьбою з культом особи, пройшов у лютому 1956 р. XX з'їзд КПРС.

Гонка озброєнь, що розгорнулася з початком “холодної війни”, спричинила істотне прискорення розвитку воєнно-промислового комплексу в країнах Заходу. Власне, ще в останні роки Другої світової війни завдяки колосальним пільгам та інвестиціям з державного бюджету в цих країнах почали стрімко розвиватися нові галузі хімічної індустрії, приладо- і машинобудування, кольорової металургії. Ці тенденції у розвитку світової економіки, яким не надавав істотного значення Й. Сталін (варто згадати його ставлення до кібернетики і генетики), привернули пильну увагу його наступників. Вони поставили перед ученими завдання визначити місце, яке посідав Радянський Союз за основними напрямами промислового розвитку. Проаналізувавши півтора десятка основних напрямів, учені виявили, що, за винятком одного-двох, країна істотно відстає. В їхніх висновках було поставлене невідоме радянським плановикам та управлінцям поняття -- науково-технічна революція. У пресі воно почало використовуватися так часто, що здобуло свою абревіатуру -- НТР.

Керівні кола країни поступово дозрівали до розуміння нової ситуації у світовій економіці. У травні 1955 р. була скликана Всесоюзна нарада працівників промисловості, покликана визначити можливі заходи з метою виправлення становища. Після наради з'явилася партійно-урядова постанова “Про поліпшення справи вивчення і запровадження в народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної і зарубіжної науки і техніки”. Справа ставилася на постійну основу: створювався Державний комітет з нової техніки (Держтехніка СРСР).

Проблема науково-технічної революції була поставлена як політична на розгляд пленуму ЦК КПРС. У липні 1955 р. пленум ЦК заявив: “Ми стоїмо на порозі нової науково-технічної і промислової революції, яка далеко випереджає за своїм значенням промислові революції, пов'язані з появою пари й електрики”. Резолюція пленуму ЦК цілком точно відбивала стан справ: Радянський Союз “стояв на порозі”, на відміну від країн, досвід яких тепер мусила вивчати Держтехніка СРСР.

Радянська командна економіка не мала внутрішніх стимулів для підвищення технічного рівня, проте відрізнялася від ринкової економіки величезними мобілізаційними можливостями. Для тих, хто нею керував, не існувало перепон у перерозподілі капіталовкладень у галузі, які вважалися пріоритетними. Проблема полягала в іншому -- суспільство сподівалося, що держава врешті-решт зверне увагу на необхідність зростання частки споживання в національному доході. Після довгих десятиліть матеріальних нестатків люди бажали жити краще. У державної партії не залишалося аргументів, які б виправдовували наявність “тимчасових труднощів”. Кошти на прискорений розвиток наукових досліджень і нових галузей промисловості треба було знаходити тільки через перерозподіл фонду нагромадження.

Розв'язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М. Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки на весь подальший період існування комуністичної держави. По-перше, було скорочено фонд нагромадження в національному доході, щоб забезпечити фінансовими ресурсами більш активну соціальну політику. По-друге, змістилися акценти в розвиткові оборонного потенціалу. Скорочення кількісного складу армії дало змогу спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму. По-третє, щоб не починати створення нових галузей “від нуля”, було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном. Імпорт сучасного устаткування і технологій давав шанс подолати відставання від розвинених країн у перспективних галузях економіки. Водночас виникала імпортна залежність СРСР від країн НАТО. Керівники НАТО ретельно стежили, щоб технічний рівень радянського ВПК не зростав за рахунок імпортованої техніки і технології.