Економічний простір Донбасу у другій половині ХХ століття

Найбільш резонансною економічною реформою М. Хрущова була радикальна децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмовитися від прив'язки кожного великого підприємства до Москви, де знаходилися галузеві центри управління -- міністерства. Технічна неможливість передбачити з одного центру всі нюанси виробничого процесу була очевидною. Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС визнав за потрібне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господар-ства -- раднаргоспи. Невдовзі Верховна Рада СРСР прийняла закон про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, в Україні -- 11, в тому числі Ворошиловградський (з 1958 р. -- Луганський) і Сталінський (з 1961 р. -- Донецький). У травні 1960 р. Президія Верховної Ради УРСР створила ще три раднаргоспи шляхом розукрупнення існуючих -- Кримський, Полтавський і Черкаський.

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, її несприятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити територіальним. Проте побудова управління промисловістю по горизонталі не змінювала господарського механізму, який залишався командним, директивним, тобто неринковим. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно, оскільки ринку засобів виробництва не існувало, все розподілялося через Держплан СРСР і держплани союзних республік. Кожен етап технологічного процесу був розписаний у виробничих планах, виконання яких контролювалося чиновниками. Відмінність полягала в тому, що профільні чиновники розпорошилися по всій країні, а не сиділи в одному центрі.

Існування локальних міністерств у вигляді раднаргоспів не усунуло контрпродуктивної конкуренції, яка була від природи властивою командній економіці: якщо раніше відбувалися марні спроби зламати відомчі бар'єри вертикальних структур, то тепер доводиться боротися з так званим “місництвом”. Про це явище почали говорити одразу після утворення раднаргоспів. У липні 1957 р. газета “Правда” писала: “деякі керівники Сталінського економічного району почали зневажливо ставитися до виконання замовлень Ворошиловградської області. Сусіди платять тим же. Так народилися шкідливі місницькі тенденції” .

М. Хрущов бачив доцільність реформи управління промисловістю як політик. Ті чиновники, які розпорошувалися по країні, були місцевими апаратниками, а міністерські чиновники представляли центральний апарат. Реформа послаблювала радянську вертикаль влади в її найвищій ланці, тобто позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС у президії ЦК. Водночас вона посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов'язаних із партійним апаратом, який перебував у жорсткій залежності від секретаріату ЦК КПРС і першого секретаря особисто. У своїй записці, адресованій лютневому (1957 р.) пленуму ЦК КПРС, який ініціював утворення раднаргоспів, М. Хрущов відзначав це цілком відверто: “Здійснивши перебудову управління, ми незмірно піднімемо роль місцевих партійних і радянських органів. Партійні комітети одержать справді повнокровну політичну і керівну владу, вони тоді певною мірою зможуть впливати як на формування планів, так і на їх виконання, збільшиться відповідальність партійних органів за стан господарського і культурного будівництва” Президиум ЦК КПСС. 1954-1964. -- Т. 2. Постановления 1954-1958. -- М., 2006. -- С. 532..

Справді, після появи раднаргоспів місцева компартійно-радянська і господарська номенклатура почала набагато більшою мірою впливати на економічний розвиток країни. Зокрема, колосальний промисловий потенціал Донецької і Луганської областей у середині 60-х рр. контролювався Донецьким раднаргоспом на 89% (в межах всієї України у віданні раднаргоспів знаходилася трохи менша частка промисловості -- 86,6%) Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. -- Львів, 1996. -- С. 183.. На додаток, після повернення органів державної безпеки під контроль партійних комітетів і засудження масових репресій XX з'їздом КПРС значення місцевої номенклатури в системі влади різко зросло. Професор Прінстонського університету Р. Такер не дуже перебільшував, коли заявив, що господарська децентралізація означала передачу влади над економікою регіональним партійним керівникам Tuker Robert C. Political Culture and Leadership in Soviet Russia. From Lenin to Gorbachev. -- Brighton, 1987. -- P. 124..

Виступати проти запровадження раднаргоспів противники М. Хрущова в президії ЦК КПРС не наважилися, тому що недоліки надцентралізованого господарського управління кидалися в очі. Проте В. Молотов, Г. Маленков і Л. Каганович відчули у реформі промисловості небезпеку для себе і об'єдналися з трьома членами президії ЦК, які стояли на чолі радянської вертикалі влади -- головою Ради міністрів СРСР М. Булганіним та двома його першими заступниками -- М. Первухіним і М. Сабуровим. Позбавлення Г. Маленкова посади голови Ради міністрів у 1955 р. не розв'язало інституційної колізії, яка залишилася у спадщину від Сталіна. Проблема полягала в тому, яка вертикаль влади мусить бути головною -- партійна чи радянська. Підтриманий В. Молотовим і Л. Кагановичем, Г. Маленков запропонував трьом противникам урядового блоку в президії ЦК ліквідувати посаду першого секретаря ЦК, а М. Хрущова використати на іншій посаді, наприклад, -- міністра сільського господарства. Не випадково спроба державногоперевороту сталася через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР закону про децентралізацію управління промисловістю.

Сутність директивного управління не змінилася з появою рад- наргоспів, проте якість його не поліпшилася, а погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався процес поступового відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес спрямовував і підштовхував сам М. Хрущов, який уже став диктатором. У своїй новій якості він більше не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних до нього чиновників центральних відомств.

У 1960 р. у трьох найбільших республіках -- Росії, Україні і Казахстані були створені центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства (Укрраднаргосп) керувала 14 місцевими раднаргоспами. В грудні 1962 р. була створена Рада народного господарства СРСР (РНГ СРСР), яка мусила керувати раднаргоспами всіх союзних республік. Одночасно в Україні відбулося скорочення економічних районів до семи. Зокрема, економічні райони Донецької і Луганської областей були злиті в один Донецький раднаргосп.

Чергова реорганізація управління промисловістю відбулася у вересні 1963 р. Тоді була утворена Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР), яка була покликана керувати усіма іншими органами управління народним господарством -- РНГ СРСР, Держ- планом СРСР, Держбудом СРСР і комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Під час укрупнення економічних адміністративних районів у 1962 р. слово “адміністративні” з їх назви було зняте, хоч вони залишилися, поряд з областями, адміністративно- територіальними одиницями. У 1963 р. разом з утворенням ВРНГ Радянський Союз був поділений на 19 неадміністративних економічних районів. В межах УРСР були створені три таких райони -- Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. У результаті безперервних реорганізацій управління промисловістю і будівництвом стало не менш централізованим, ніж було при міністерській системі, і набагато більш забюрократизованим.

Всесоюзний перепис 1959 р. показав, що чисельність населення у двох областях Донбасу досягла 6 714 тис. осіб. Кількість робітників і членів їх сімей складала 4 708 тис., тобто 70,2% (по Україні в цілому -- 40,9%). Галузева структура промислово-виробничого персоналу змінювалася таким чином (у відсотках) История рабочих Донбасса. -- Т. 2. -- С. 153, 156.:

За роки семирічки (1959-1965) в структурі робітників і службовців відбулися досить істотні зміни, викликані різноспрямованим характером розвитку галузей промисловості. Проте співвідношення між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання мало змінилося. Частка персоналу, зайнятого в легкій і харчовій промисловості, зросла менш ніж на півтора відсотки. Диспропорція в попиті на чоловічу і жіночу працю залишалася гострою. Якщо у великих містах жінки могли працевлаштуватися на роботу поза промисловістю, то в шахтарських селищах вони були здатні обирати тільки два варіанти: або погоджуватися на важку фізичну працю, або залишатися вдома.

Структурні зміни у промислово-виробничому персоналі майже повністю визначалися двома галузями, які, поряд з металургійною промисловістю, панували у регіоні -- вуглевидобутком і машинобудуванням. Відносна кількість шахтарів істотно зменшилася, тоді як питома вага машинобудівників зросла майже в тій самій пропорції. Частка металургів у робітничому класі практично не змінилася.

На відміну від повоєнного періоду, робітничий клас Донбасу в другій половині 50-х -- першій половині 60-х рр. поновлювався переважно за рахунок місцевого населення. Перехід до обов'язкової середньої освіти в містах створив нову ситуацію у працевлаштуванні молоді. Раніше основна маса молоді після закінчення загальноосвітньої школи йшла у вищі навчальні заклади. З другої половини 50-х рр. студентами ставали не більше 20-25% випускників школи, всі інші починали вчитися в системі профтехосвіти або потрапляли прямо на виробництво. Випускники профтехучилищ становили 2,9% нового поповнення робітників Донбасу у 1960 р. і 4,2% -- у 1965 р. Там само. -- С. 162.

За даними профспілкового обстеження у серпні 1959 р. питома вага жінок-робітниць в галузях промисловості Донбасу дорівнювала Там само. -- С. 175.: вугільна промисловість -- 19,3; металургійна промисловість -- 31,0; машинобудування і металообробка -- 33,7; хімічна промисловість -- 42,6; промисловість промбудматеріалів -- 41,6; електроенергетика -- 29,4; легка промисловість -- 84,8; харчова промисловість -- 59,1.

Кількість жінок на важких і шкідливих роботах скорочувалася. Рада міністрів СРСР 13 липня 1957 р. ухвалила постанову про виведення жінок з підземних робіт. До початку 1961 р. були виведені у вугільній промисловості 67 тис. жінок, причому 35 тис. з них пра- цевлаштувалися на поверхні при шахтах Там само. -- С. 175.. Збільшення мережі дитячих установ створювало сприятливі умови для залучення жінок на виробництво.

Джерелом поповнення робітничого класу була демобілізація з армії. Здійснене на початку 60-х рр. істотне скорочення кількісного складу армії дало донецькій промисловості десятки тисяч робітників. Нове поповнення робітників відбувалося й за рахунок демобілізації солдат і сержантів строкової служби.

Питома вага сільського населення Донбасу була надто невеликою, але робітничий клас поповнювався й за рахунок оргнабору. В роки семирічки відтік з сільського господарства у промисловість становив у середньому за рік не більше 6,5 тис. осіб, а питома вага оргнабору в новому поповненні робітників Донбасу зменшилася з 1,6 до 0,9% Там само. -- С. 161..

Певним джерелом поповнення шахтарських міст була міграція з навколишніх сіл і селищ. Немало селян у пошуках заробітку приїздило працювати на шахти. Не всі новоприбулі залишалися на постійну роботу, але немало з них ставали шахтарями.

У 1956 р. необхідність забезпечення прискореного шахтного будівництва на Донбасі робочою силою змусила ЦК ВЛКСМ оголосити призов молоді з усіх регіонів країни. Прибуло 85 тис. робітників, половину яких становила українська молодь, головним чином -- із сільських районів західних областей Баран В.К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953-1985 рр. -- Львів, 1992. -- С. 39.. Підсилюючи ініціативу ЦК ВЛКСМ, Рада міністрів СРСР і ЦК КПРС у 1957 р. прийняла постанову “Про громадський призов молоді на роботу у найважливіших будовах, розташованих у східних і північних районах СРСР та Донбасі”. Зокрема, у будівництві шахт у Ровеньках взяло участь близько 6 тис. молодих робітників з Києва, Херсона, Чернігова і Луганська. Вони спорудили п'ять шахт -- Київські-комсомольські № 1 і № 2, Чернігівську-комсомольську, Херсонську-комсомольську і Луганську-комсомольську Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. -- К., 1968. -- С. 679-680,

740..

Вугілля, метал, машини, електроенергія і хімія -- таким був комплекс поєднаних одна з одною галузей важкої індустрії Донбасу. На перший план, як завжди, виходила кам'яновугільна промисловість.

50-ті рр. були періодом найбільш інтенсивного шахтного будівництва в Донбасі. Впродовж 1951-1955 рр. потужність шахтного фонду зросла за рахунок нового будівництва і реконструкції на 31,7 млн. тонн, а в 1956-1960 рр. -- на 46,3 млн. тонн. Зокрема, до ладу діючих вступила у 1956 р. шахта Вуглегірська-Західна проектною потужністю 1 050 тис. тонн на рік, у 1958 р. -- Крас- нолиманська потужністю 1 200 тис. тонн, у 1959 р. -- шахта ім. XXVI партз'їзду КПРС (ВО “Добропіллявугілля”) потужністю 1 500 тис. тонн, у 1963 р. -- шахта “Україна” у Перевальську потужністю 1 800 тис. тонн Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних шахтарських містах Донбасу (1950-1980-ті роки). -- Донецьк, 2010. -- С. 40.. Поряд з великими шахтами, на яких впроваджувалася механізація виробничих процесів, зокрема, найбільш сучасні технології видобутку вугілля, у другій половині 50-х рр. будувалися дрібні шахти за спрощеними проектами, призначені для ліквідації дефіциту палива для комунально-побутових потреб. У 1957 р. були збудовані прискореними темпами 37 дрібних, так званих “комсомольських” шахт, розрахованих на 10-15 років експлуатації Вугільний Донбас у другій половині XX століття. -- С. 25..

Уведені в експлуатацію після 1950 р. шахти становили в 1965 р. 42% шахтного фонду за потужністю. Середньодобове навантаження 392 діючих в 1950 р. шахт дорівнювало 509 тоннам, тоді як навантаження 495 шахт, що перебували в експлуатації у 1965 р., зросло до1 199 тонн История технического развития угольной промышленности Донбасса. -- Т. 2. -- К., 1969. -- С. 132.. І все-таки за цим показником шахти Донбасу істотно поступалися шахтам не тільки ФРН, але й Польщі та Чехословаччини.

З кінця 50-х рр. на Донбасі розгорнулася комплексна механізація вуглевидобутку. За 1958-1965 рр. на шахтах Донецької області обсяг механізованої зарубки і виїмки вугілля в очисних вибоях зріс з 98,9 до 99,6%, навалки вугілля в очисних вибоях на пластах пологого і похилого падіння -- з 53 до 80,8%, навантаження вугілля в залізничні вагони -- з 99,9 до 100,0% Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 333.. Проте на частку комбайнів припадало в 1965 р. тільки 59,6% виїмки. 15% виїмки вугілля забезпечувалося врубовими машинами, які дозволяли механізувати лише зарубку. 15% вугілля видобувалося відбійним молотком. Високою (понад 7%) залишалася недосконала виїмка за допомогою вибухів Вугільний Донбас у другій половині XX ст. -- С. 34..

У 1965 р. було комплексно механізовано 50 шахт і близько півтисячі очисних вибоїв. Це не означало, однак, що на цих шахтах зникала ручна праця. Доставка матеріалів, кріплення за комбайном і немало інших операцій, пов'язаних з обслуговуванням комбайнів, виконувалися вручну Там само. -- С. 35.. Тим не менш, комплексна механізація вплинула на підвищення продуктивності праці шахтарів. У середньому один робітник видобував щомісячно таку кількість вугілля (в тоннах) Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 332.:

Видобуток вугілля на шахтах Донбасу за 1950-1965 рр. зріс більше, ніж удвоє і досяг в 1965 р. 172 млн. тонн Угольная промышленность СССР за 50 лет. Статистический справочник. -- М., 1968. -- С. 439.. Незважаючи на прискорені темпи вуглевидобутку в інших кам'яновугільних басейнах, Донбас залишався головним вугільним басейном країни.

І все-таки з розвитком Кузбасу та інших вугільних басейнів Донбас поступово й непомітно втрачав своє значення “Всесоюзної кочегарки”. Вкладати кошти у розвиток інших басейнів з непорівнянно кращими умовами вуглевидобутку ставало більш вигідним. З кінця 50-х рр. Держплан СРСР почав скорочувати капіталовкладення в технічну реконструкцію і нове шахтне будівництво на Донбасі. Максимальний обсяг капіталовкладень було освоєно в 1957 р. -- 569,3 млн. руб. Контрольні цифри семирічного плану розвитку народного господарства передбачали виділити на потреби Донбасу в 1965 р. тільки 383 млн. руб., тобто 67,3% від обсягу 1957 р. Виділені за семирічним планом капіталовкладення тільки наполовину забезпечували здійснення необхідних геологорозвідувальних робіт Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 82, 84.. Брак коштів зумовив уповільнення темпів реконструкції діючих шахт і нового шахтного будівництва. Внаслідок цього економічні показники вуглевидобутку істотно погіршилися.

Розвиток донецької металургії в добу “відлиги” перебував на піднесенні. Основний приріст продукції забезпечувався за рахунок створення нових потужностей на діючих підприємствах -- “Азов- сталі” та ім. Ілліча в Маріуполі, а також на заводах в Донецьку, Макіївці, Єнакієво, Комунарську (Алчевську), Кадіївці.

Особливо інтенсивно в 60-ті рр. розвивався завод ім. Ілліча. Влітку 1959 р. в степу на північ від основних цехів будівельний трест “Ждановметалургбуд” почав споруджувати найбільший в світі безперервний тонколистовий стан “1700”. Будівництво було оголошене Всесоюзною ударною комсомольською будовою, і з усіх кінців країни сюди прибули 6 тис. юнаків та дівчат. В грудні 1960 р. першу чергу робіт було завершено, і стан вступив до ладу діючих. Будівельники і монтажники за 18 місяців поклали 255 тис. кубометрів бетону і збірного залізобетону, змонтували 22 тис. тонн технологічного устаткування, збудували 70 км. залізничних колій, виконали 3,6 млн. кубометрів земляних робіт. Для вивезення такої маси землі знадобилося 1,5 млн. ходок самоскидами Грушевський Д.М. Реконструкція і розширення Ждановського металургійного заводу ім. Ілліча в семирічці // Народне господарство Української РСР у післявоєнні роки. -- К., 1965. -- С. 131..

Нормальна робота листопрокатного стану “1700” залежала від пуску слябінга “1150” і нового мартенівського цеху. Найбільш потужний в світі слябінг став до ладу діючих цехів заводу в лютому 1962 р. Комплекс печей нового мартенівського цеху, які теж були найбільшими в світі, вступав в дію впродовж 1962 р. Там само. -- С. 134. Проте величина мартенів не засвідчувала пріоритету в будівництві металургійних агрегатів. Після спорудження мартенівського цеху на заводі ім. Ілліча будівництво печей такого типу в Радянському Союзі припинилося. Потужності сталеливарного виробництва стали нарощуватися, як в усіх провідних країнах світу, спорудженням кисневих конверторів. Перевагою конверторів була швидкість плавки, яка не йшла у порівняння з тривалістю плавки в мартенівських печах: 25-40 хвилин проти 10-12 годин Андреев В.Ф. Основные проблемы технического прогресса и экономики черной металлургии СССР. -- М., 1976. -- С. 174. Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 99.. Перші конвертори стали до ладу на заводі ім. Ілліча в 1964 р. Одночасно тут освоїли виробництво труб діаметру 1020 мм, потрібних для прокладання магістральних нафто- і газопроводів.

Перші трубоелектрозварювальні стани з виробництва труб великого діаметру стали до ладу на Харцизькому трубному заводі ще в 1956 р. На “Азовсталі” були збудовані аглофабрика, дві доменні і чотири мартенівські печі, три прокатні стани. На Комунарському (Алчевському) заводі стали до ладу три великі доменні печі, мартенівський цех, два прокатних стани .

В металургії проводилися масштабні роботи з інтенсифікації доменного процесу застосуванням кисню. Уперше ця прогресивна технологія, яка сприяла підвищенню продуктивності доменних печей і скороченню витрат палива, була застосована у 1958 р. на Дніпропетровському металургійному заводі. У наступні роки вона була освоєна металургами обох маріупольських заводів, а також на Комунарському (Алчевському), Єнакієвському, Донецькому та інших

заводах Донбасу Развитие металлургии в Украинской ССР. -- К., 1980. -- С. 341-342..

Виробництво металургійної продукції на Донбасі розвивалося досить високими темпами (в тис. тонн) Саржан А. О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 336.:

За 10 років виплавка чавуну зросла в 1,9 рази, сталі і прокату -- в 2 рази, коксу -- в 1,6 рази.

Машинобудівники Донбасу задовольняли потреби важкої промисловості переважно власного регіону. Ця галузь спеціалізувалася на виробництві гірничошахтного устаткування, агрегатів для металургійної промисловості і рухомого складу для залізниць.

Гірничошахтне устаткування виробляли в основному шість підприємств -- Донецький, Горлівський, Краснолуцький, Торезький машзаводи, Луганський завод вугільного машинобудування та Яси- нуватський завод гірничопрохідницького устаткування. Кожний завод спеціалізувався на виготовленні вузького асортименту продукції у кількості, яка задовольняла потреби усього басейну. Зокрема, Краснолуцький машзавод виготовляв гірничий інструмент і бурове устаткування, Торезький -- підземні електровози, Луганський -- устаткування для збагачувальних фабрик, Горлівський -- вугільні комбайни (наприкінці 50-х рр. -- 90% загальносоюзного виробництва) Промышленность СССР. Статистический сборник. -- М., 1964. -- С. 260-261..

Центром металургійного машинобудування залишався Новокра- маторський машзавод. Від середини 50-х рр. він випускав надпотужні гідравлічні преси силою до 75 тис. тонн. Продукція заводу експортувалася більш як у 20 країн, у тому числі в Японію, Францію, ФРН Развитие экономики Донбасса за годы Советской власти. -- Донецк, 1977. -- С. 18-19. Донецкая область за годы Советской власти. -- Донецк, 1977. -- С. 14..

З 1952 р. в механічних цехах заводу ім. Ілліча налагоджувалося виробництво металургійного устаткування для власних потреб. У 1958 р. на базі цих цехів був створений Маріупольський завод важкого машинобудування, який освоїв виготовлення залізничного устаткування -- вагонів та цистерн .

У 1956 р. в Радянському Союзі припинилося виробництво паровозів. Луганський паравозобудівельний завод кілька років освоював локомотиви нової конструкції і з 1959 р. почав серійно випускати магістральні тепловози.

Виробництво найбільш поширеної продукції машинобудування Донбасу змінювалося так (шт.) Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 346-347.:

Розвитку донецької електроенергетики радянський уряд надавав пріоритетне значення. У 1954 р. стала до ладу Слов'янська ДРЕС у складі п'яти агрегатів потужністю 100 тис. кВт кожний. У 1955 р. увійшли до ладу діючих два чергові агрегати Миронівської ДРЕС, після чого вона досягла проектної потужності в 400 тис. кВт. У 1958 р. були здані в експлуатацію перші енергоблоки Старобешевської та Луганської ДРЕС Семешко Н.С., Бондаренко Я.И. Развитие электроэнергетики Донбасса за годы Советской власти. -- Донецк, 1978. -- С. 16.. На початку 60-х рр. “Донбасенерго” стала найбільшою енергосистемою України, а по СРСР в цілому зайняла друге місце після “Мосенерго”. У 1965 р. на Старобешевській ДРЕС були введені в дію ще два енергоблоки, після чого її потужність стала дорівнювати 2,3 млн. кВт.

Хімічна промисловість до 1958 р. розвивалася уповільненими темпами, переважно за рахунок старих галузей. Травневий (1958 р.) пленум ЦК КПРС прийняв програму створення в СРСР “великої хімії”. Виділені державою в 1959-1963 рр. кошти на розвиток загальносоюзної хімічної промисловості в півтора рази перевищили капіталовкладення за попередні 40 років. Дві третини основних фондів хімічної промисловості були створені саме за ці п'ять років. До ладу стали 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних ви- робництв Герасимчук М.С., Кульчицький С.В. Розвиток хімічної промисловості України в семирічці // Народне господарство Української РСР у післявоєнні роки. -- С. 75..

Хімічна індустрія України розвивалася по шляху реконструкції і розширення діючих підприємств. Капіталовкладення найчастіше використовувалися для будівництва нових цехів, а не для нарощу вання потужностей й удосконалення технологій в діючих цехах. Такий напрям капіталовкладень дозволяв здійснити якісні зміни в структурі галузі при максимальному заощадженні коштів.

Особливо великих змін зазнав Лисичанський хімічний комбінат. На створення великої хімії тут було вкладено за п'ять років 107 млн. руб. Передусім зріс випуск мінеральних добрив, поліпшився їх асортимент. Уперше в СРСР на комбінаті опанували технологію одержання ацетону з природного газу. Став до ладу комплекс цехів капролактаму. Швидко розвивався Рубіжанський хімічний комбінат -- найбільший в СРСР по виробництву барвників для текстильної промисловості. Наприкінці семирічки комбінат давав п'яту частину загальносоюзного виробництва барвників усіх класів, у тому числі майже 100% найбільш прогресивних кубових барвників. На Гор- лівському азотнотуковому заводі в 1962-1964 рр. став до ладу комплекс цехів полістиролів Там само. -- С. 77-78..

У середині 60-х рр. стала до ладу перша черга Північнодо- нецького заводу склопластиків. Була створена в ці роки промисловість гумово-технічних виробів.

Доволі суттєво відрізнялася динаміка сільськогосподарського сектору. У сільському господарстві 20-х рр. четверо українських селян годували одного міського жителя й одночасно сільськогосподарська продукція вивозилася в Росію та за кордон. Три наступні десятиліття супроводжувалися урбанізаційними процесами, і в середині 50-х рр. міське населення за чисельністю майже зрівнялося з сільським. Здавалося, що колгоспи могли б розв'язати продовольчу проблему, оскільки в село надійшла машинна техніка. Однак сільське господарство залишалося найслабшою гілкою командної економіки. У міру того, як збільшувалася кількість міських споживачів, сільськогосподарська продукція ставала все більш дефіцитною.

У добу М. Хрущова сільське господарство не було занедбаною галуззю. За 1953-1964 рр. відбулося 11 пленумів ЦК КПРС, присвячених розвиткові цієї галузі, і ще на двох вона фігурувала поряд з іншими питаннями порядку денного. Відповідно в УРСР відбулося 14 пленумів ЦК КПУ, присвячених проблемам сільського господарства. Але розмови на пленумах ЦК слабо підкріплювалися фінансовими коштами. Якщо бюджетні кошти, призначені для розвитку української економіки в 1961-1965 рр., взяти за 100%, то вкладення в сільське господарство становили тільки 14,2% Даниленко В.М., Новохатько П.М. Економіка України в добу десталінізації (1956-1965) // Економічна історія України. -- Т. 2. -- К., 2011. -- С. 412..У динаміці сільськогосподарської продукції яскраво простежуються два різні за продуктивністю періоди: в 1950-1958 рр. -- зростання на 65%, а в 1958-1964 рр. -- на 3% Про минуле заради майбутнього. -- К., 1989. -- С. 169.. Різниця пояснювалася звивинами в аграрній політиці М. Хрущова. Після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС селу були надані податкові пільги і водночас держава почала платити за вирощений колгоспниками урожай справжню ціну. Це негайно позначилося на темпах зростання виробництва. Навпаки, після 1958 р. держава збільшила податки, підвищила ціни на промислову продукцію для села і стала давати менше коштів на його розвиток. Тепер її пріоритетом ставала “велика хімія”.

Під час візиту до США М. Хрущов побачив, як широко американські фермери використовують кукурудзу, особливо для відгодівлі худоби. Після повернення він почав тиснути на партапарат, вимагаючи від нього розширення посівів кукурудзи. П. Шелест згадував, що на нараді партійно-господарського активу республіки у грудні 1961 р. Хрущов вимагав, щоб “у структурі посівних площ у всіх зонах України кукурудза займала не менше 35-40% посівних площ”. У 1955 р. посіви кукурудзи на зерно в Сталінській області дорівнювали 16,4% усіх посівних площ, збільшившись майже в два рази порівняно з попереднім роком, а в 1958 р. -- 26%. У Вороши ловградській області на 1960-й рік вони становили 44,1% г-р

Там само.. Розширення посівів кукурудзи призводило до скорочення посівів пшениці. Під час неврожаю (наприклад, у 1963 р.) збільшення частки кукурудзи у посівах призводило до того, що худобу переводили на солому, а людей почали привчати до специфічного смаку хліба з великою домішкою кукурудзяного борошна.

Перебуваючи ще на чолі КП(б)У, Хрущов виступив з сумнівною ініціативою, яка набула всесоюзних масштабів. Він об'єднав три невеликі колгоспи на Сумщині в один, створив для нього сприятливі умови господарювання і почав організовувати, користуючись цим прикладом, “всенародний рух” за укрупнення колгоспів. 30 травня 1950 р. з'явилася постанова ЦК ВКП(б) “Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі”. Обкоми ВКП(б) і облвиконкоми зобов'язувалися “повести роботу з укрупнення дрібних колгоспів, які за розмірами закріплених за ними земель не можуть успішно розвивати громадське господарство і застосовувати сучасну машинну техніку” Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. -- Т. 3. -- М., 1958. -- С. 500.. На кінець 1950 р. в Україні залишилося 19 295 колгоспів (в 1940 р. -- 28 374). Середній колгосп після кампанії укрупнення мав 285 дворів і 1 290 га посівних площ Народне господарство УРСР в 1962 році. Статистичний щорічник. -- К., 1963. -- С. 316.. А наприкінці 50-х рр. під приводом скорочення адміністративно-управлінського персоналу в Україні було об'єднано тисячі колгоспів. У 1960 р. функціонувало 9 634 укрупнених колгоспів. Як правило, один колгосп тепер об'єднував декілька населених пунктів. Одразу з'явилася проблема зміцнення центральних садиб колгоспів і ліквідації “неперспективних сіл”. Відповідні заходи здійснювалися під контролем райкомів партії з використанням демагогічних гасел про ліквідацію істотних відмінностей між містом і селом. Фактично ж укрупнення колгоспів украй несприятливо позначилося на економіці сільського господарства і побуті селян. За винятком окремих “маяків”, для яких штучно створювалися найсприятливіші умови, сільські населені пункти поступово деградували. У колгоспів не було коштів, щоб перетворювати свої села в “агроміста” -- будувати багатоквартирні будинки, споруджувати водогони, каналізацію, палаци культури і театри.

Процес укрупнення колгоспів на Донбасі відбувався посиленими темпами. Якщо в Сталінській області на початку 1950 р. налічувалося 1 117 колгоспів, то в 1955 р. їх залишилося тільки 480. Відповідно кількість колгоспів у Ворошиловградській області зменшилася з 1 004 до 466. Середній розмір колгоспу в регіоні після укрупнення дорівнював від 240 до 2 620 га. Основною організаційною ланкою в рослинництві стала рільнича бригада. До укрупнення на одну бригаду припадало 683 га ріллі, а потім -- 1 253 га. У більшості об'єднаних колгоспів були створені дві-три великі рільничі бригади, які обслуговувалися, як правило, двома тракторними бригадами Макаров Н.П. Экономика и организация сельского хозяйства. -- М., 1957. --.

На грудневому (1957 р.) пленумі ЦК Компартії України, який відбувався з участю першого секретаря ЦК КПРС, М. Хрущов приголомшив усіх новою ідеєю -- передати техніку МТС колгоспам: “Чи б не було справедливо піти на те, щоб деяким колгоспам передати техніку МТС? Коли земля і техніка будуть знаходитися в руках одного господаря, тоді всі машини використовуватимуться більшпродуктивно” Зеленин И.Е. Аграрная политика Н.С. Хрущова и сельское хозяйство. -- М., 2001. -- С. 115. Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. -- С. 141.. Ідея була втілена в життя майже блискавично, притому не для “деяких колгоспів”, а в усьому сільському господарстві. У травні 1958 р. з'явився закон, за яким замість МТС створювалися ремонтно-технічні станції (РТС), на які покладалися ремонтні та постачальницькі функції. Колгоспи повинні були купувати в них нафтопродукти, хімікати, добрива, сільськогосподарську техніку за цінами, які досить швидко зростали, щоб закрити дірки в державному бюджеті.

МТС були на цілковитому державному забезпеченні, а колгоспи платили за їхні послуги натуроплату з урожаю. Під час реорганізації МТС в РТС техніка продавалася колгоспам за завищеними цінами. У 1960 р. середній прибуток на один колгосп дорівнював у Донецькій області 415 тис. руб., а трактор С-80 коштував 32,7 тис. руб. Через відсутність грошей колгоспи частіше за все не могли викупити техніку, або купували настільки зношені машини, що користуватися ними ставало неможливим. Послуги РТС теж дорожчали рік від року .

Сільськогосподарське виробництво на Донбасі розвивалося таким чином (в тис. тонн) Там само. -- С. 359.:

Виробництво сільськогосподарської продукції не встигало за швидкими темпами урбанізації. Уперше це чітко виявилося під час посухи 1963 р. Цього року, як і в 1946-1947 рр., в містах виросли довжелезні черги за хлібом. “Справи наші у сільському господарстві плачевні, якщо не гірше”, -- записав перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест у своєму щоденнику в листопаді 1963 р. Петро Шелест: “Справжній суд історії ще попереду”. Спогади, щоденники, матеріали. -- К., 2003. -- С. 164. Щоб запобігти голоду, радянський уряд змушений був закупити в Північній Америці колосальну кількість зерна вартістю в мільярд620

доларів. Відтоді незалежно від погодних умов, які складалися по- різному, Радянський Союз потрапив у залежність від імпорту хліба, з якої вже не зміг звільнитися.

Размещено на Allbest.ru