Дисбаланс бажаного та досягнутого: етноси та радянська влада — наслідки взаємодії (друга половина 20-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дисбаланс бажаного та досягнутого: етноси та радянська влада -- наслідки взаємодії (друга половина 20-х рр.)

Українська революція та воєнно-революційні події подальших років докорінно змінили соціально-економічні відносини в країні та внутрішній ринок зайнятості. Найголовніші соціально-економічні заходи УНР (ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування смуги осілості, проголошення правової рівності етносів країни), з одного боку, здійснили давно назрілі перетворення, з іншого, поставили суспільство на межі соціальних катаклізмів, які мала спричинити боротьба за перерозподіл сфер впливу у виробництві й споживанні суспільного багатства. Політика воєнного комунізму лише поглибила соціально-економічний занепад і поставила суспільство впритул до вирішення проблеми виживання. Врешті голод 1921-1922 рр. став логічним наслідком безвідповідального революційного запалу, який позбавив суспільство внутрішньої стабільності й усталених орієнтирів розвитку.

Запекла боротьба на ХІІ з'їзді ВКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно-державного будівництва, передувала «оксамитовій революції» згори, що дістала назву політики коренізації. Вона, безумовно, була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети -- побудови соціалізму в радянській державі. Значна частина комуністичної номенклатури в центрі й на місцях у цей час вже розуміла, що альтернативою розширення суспільної бази рад шляхом політики коренізації є суспільний вибух, здатний рознести весь СРСР і кожну з його державних складових. Політика коренізації була вкрай своєчасною та життєво необхідною для оздоровлення внутрішнього життя суспільства, опанування думками і сподіваннями суспільно активних громадян на якісно новому рівні в нових історичних умовах.

Етап неприхованої боротьби з націоналістичними та дрібнобуржуазними організаціями в республіці підходив до кінця. Впродовж 1920-1923 рр. ВЧК та її наступник -- НКВД знищили всі організовані прояви антирадянського руху в межах УСРР. Віхами діяльності установ стали ліквідація махновщини й місцевого політичного бандитизму, Польської організації військової та заборона сіоністського руху. Проте до фактичного опанування суспільно-політичною свідомістю етнічних громад було ще далеко.

Ігнорування національних особливостей створило на середину 20-х рр. вибухонебезпечну ситуацію в значних за територією та вагою у виробничому житті республіки регіонах Західної, Східної та Південної України, з яких остання традиційно була житницею УСРР та Союзу. Більшовицька практика господарювання привела до розорення значної маси селянства. Натуралізація селянських господарств вкупі з суспільною напівправністю класу знекровлювала виробниче і суспільно-політичне життя важливих у стратегічному відношенні регіонів, вела до стагнації сільськогосподарського сектору, що з часом послаблювало країну в цілому.

Як ми з'ясували раніше, українська радянська держава не відразу звернула свою увагу на етнічні громади, тривалий час адміністративні та соціально-економічні заходи в їхньому середовищі здійснювалися на загальних підставах. Накопичення й загострення суперечностей у сфері міжнаціональних взаємин, з одного боку, та проголошення політики коренізації, з іншого, змусили уряд України повернутись обличчям до необхідності з' ясування тогочасних проблем етнічних громад та визначення їхньої специфіки.

Матеріали фронтальних обстежень найбільш чисельних етнічних громад УСРР, здійснених упродовж 1924-1925 рр. співробітниками ЦКНМ при ВУЦВК Я. Саулевичем, Ф. Бітнером, С. Ялі та іншими, за широтою досліджуваних питань та вдумливістю опрацювання матеріалу сміливо можна віднести до архівних скарбів. Звіти керівників національних секцій ЦКНМ містять різноманітний матеріал про повсякденне життя етнічних громад на початковому етапі коренізації. Саме вони дозволили урядові України скласти відносно цілісну етнонаціональну карту республіки, стали підосновою розробки і запровадження етнічно орієнтованих програм та реформ.

Останні, зокрема, констатували, що майже п'ять років процес «радянізації» в місцях компактного розселення етнічних меншин тупцював на місці. Діапазон стадіального положення, соціальної зрілості та етнокультурного розвитку етнічних груп України був значним. Як вважали сучасники, за основними господарськими та культурними показниками безперечну першість серед етнічних громад посідали німці, які, попри щиру повагу оточуючого населення, залишалися однією з найбільш замкнутих і консервативних громад.

Німці України не становили єдиної етнокультурної спільноти: вони включали волинських, одеських, маріупольських німців та менонітів. Незважаючи на певні етнокультурні (зокрема, мовні) та конфесійні відмінності, в тому, що стосувалося матеріальної культури та повсякденного буття, німецькі субетнічні групи виявляли багато спільного. Базові принципи життєдіяльності громад обумовлювалися різними версіями протестантизму, вимогливими до особистішого і громадського життя особи. Від неї вони вимагали глибинної віри, постійного духовного самовдосконалення, тісної співпраці в релігійній громаді, виваженості, порядності, працелюбності, смирення, чесності. Попри очевидні внутрішні міжконфесійні конфлікти, німецькі громади вирізняв зразковий порядок внутрішнього громадського життя та господарювання. Основою його відтворення впродовж десятиліть був принцип майорату, що забезпечував сталість розмірів німецького землекористування. Все інше в господарстві німця та принципах його щоденного існування було похідним.

Влучну характеристику маріупольського німця, до якої навряд щось можна додати, дав свого часу П. Піневич: «До основних типових ознак маріупольського німця відноситься: працелюбність, що передається з покоління в покоління, наполегливість в досягненні поставленої мети, іноді розумна серйозна наполегливість та обачливість, вдумливість та непідкупна чесність. Німець -- землероб, почасти садівник, серйозний промисловець, але не аферист-ловкач, який крізь пальці пропускає сотні справ і будує свій маєток на піску; повільно, але вірно і спокійно він кожного разу прямує до наміченої мети у веденні господарства і переважно досягає її. У сімейному побуті, -- він строгий, навіть суворий батько, який дотримується старовинних традицій, що поступово витісняються новим революційним побутом. В господарстві він ощадливий і навіть скупий на некорисні витрати, загалом, німці живуть у цілковитому достатку та ситості [...], німець за вдачею консерватор глибокий та переконаний [...] навкруги чистота і порядок, навкруги все міцне й кріпке і на диво одноманітне й монотонне, так само, як одноманітний, монотонний та повільний і сам господар цих поселень -- німець»⁵⁸.

Усім, що мав у дорадянську добу, німецький колоніст завдячував своїй невтомній щоденній праці та впертості. Саме про це йшлося в народній пісні волинських німців:

Так, як німецький селянин, ніхто не сягнув,

Адже він про найгірший кавалок землі не забув...

Все усердя, енергію й працю віддає він землі,

А з того утворюються гарні маєтки,

Так що все (коло німця) існує й сміється...

Коли б наші батьки побачили цеє,

То їхні мізки загальмувались би з великого дива...

Ох, що то за тяжкі часи були,

Коли в незаможньому стані перебували наші батьки...

Але ж тепера все навпаки.

Зараз носять хутра дорогі, --

В атласних спідницях -- у тонких сорочках

Допіру ходить наше жіноцтво⁵⁹.

Не менш благополучним видавалося до війни життя німців Приазов'я. Ось яким чином змалював свого часу буття невеличкої колонії Марієнталь І. Стріонов: «Садибні ділянки у німецьких колоністів були великі, що займали декілька гектарів землі. Садиби з боку вулиці були огороджені невисокими цегляними парканами, одного типу у всіх мешканців. Будівлі у всіх були також одного типу -- під однією покрівлею житло, господарські приміщення для худоби, зберігання кормів та реманенту, аж до колодязів, аби взимку не виходити на вулицю. Горища приміщень були високі, розраховані на зберігання зерна та інших продуктів та речей.

Між фасадом будинків та парканом у всіх мешканців колонії були квітники, з обох сторін вулиці обсаджені декоративними деревами -- акацією, шовковицею та іншими. Передня частина садиб, напроти будівель, використовувалася під господарські потреби: токи для обмолоту зерна, зберігання грубих кормів у скиртах. Задня ж частина садиб використовувалася під фруктові сади та городи, а головним чином -- для посадки картоплі. Поміж сусідами садиби не відроджувалися, як у наших та українських селах, а відділялися декоративними насадженнями (шовковиці, акація).

Рілля колоністів знаходилася поряд із садибами, майже так, як у хуторян. При польових роботах вони не відривалися від своїх садиб, як наші селяни, які знаходилися тижнями на своїх полях, не повертаючись додому⁶⁰.

Продукція тваринництва також була кращою, ніж у нас: вони тримали худобу кращої породи, годували її якісними кормами і в установлені строки по годинах та отримували більше продуктивності від своєї худоби. Особливо вони вміли вирощувати свиней, доводячи їх швидко до вищої жирності (славилися німецькі шпик, ковбаси, окороки із свинини).

У німців-колоністів всюди -- у дворах, у приміщеннях, на полях, на вулицях -- був зразковий порядок і залізна дисципліна. Вони не любили кидати слова на вітер, діяли по приказці: «Сказано -- зроблено»⁶¹.

Вступ Російської імперії до Першої світової війни став відліковою точкою непоправних втрат німецької спільноти України як у матеріальному, так і в соціальному відношенні. Внаслідок примусових репатріацій та обмежувальних заходів 1914-1917 рр. німці перестали бути провідною економічною силою прикордонних територій, більшість німецьких поселень була перейменована на російські відповідники. Повернувшись до України після 1917 р., репатріанти знайшли свої оселі зруйнованими, змушені були відвойовувати їх у нових господарів. Зовсім не випадково вони відкрито підтримували окупаційні війська, брали участь в антирадянських повстаннях і плекали надію на відокремлення колоній у спеціальну адміністративно-територіальну одиницю, підпорядковану Німеччині. В результаті південноукраїнські німецькі колонії потрапляли під нищівні погроми як махновських військ, так і низки військових з'єднань, які розглядали їх як осередки класового та іноземного ворога. На кінець 1920 р. вони справляли прикре враження. В інформації новопризначеного у листопаді 1920 р. голови Пришибського волосного ревкому, якого важко було запідозрити у прихованих симпатіях до німців, становище колоністів та його причини описані вичерпно. -- Впродовж усієї війни волость перебувала у зоні бойових дій. Відступаючи, війська забирали з собою все, що могли, спекулюючи награбованим майном у містах. Унаслідок безперервних конфіскацій волость залишилася без тяглової сили, були села, де з 300 коней лишився один. У с. Гохштадт з 350 голів лишилося 7. Всі держустанови, школи і населення не мають палива. Врожай 1920 р. значною частиною загинув у полі через безкінечні бойові дії та відсутність тягла. «... Нейменталь -- загинуло 240 десятин, Гейдельберг -- 400 десятин, Тифенбрут -- більше 100 десятин, у Блюменталі та Гохштадті немає ні зернятка. Городи та баштани майже всі пропали. Звезений до дворів хліб майже весь пішов на корм коням захожих військових частин»⁶². На довершення розпочалася чума рогатої худоби, яка винищила 80-90% стада. Щоночі тривають грабунки мародерів. Налагодження самооборони неможливе через відсутність працівників та зброї. На всю волость -- 3 гвинтівки.

Голод 1921-1922 рр. тяжко вразив німецькі колонії, в значній їх частині селянство вело нужденне життя: маючи одну корову, сім'ї виживали за рахунок молока та трав'яного супу, масла не було зовсім, хліб -- дуже рідко, хати здебільшого без даху, оскільки солома була використана на корм для худоби⁶³.

Більшовицька аграрна реформа початку 20-х рр. прирекла німецькі колонії на досить швидку та безальтернативну деградацію, вона ж стала підосновою докорінних змін у повсякденному житті німецького села, перш за все в тому, що стосувалося виробничих циклів. Класичне німецьке фермерське господарство дорадянської епохи з його великим (32-64 дес.) земельним наділом, найманою працею батраків, громіздкими господарськими будівлями, великим стадом свійської худоби, сучасним сільськогосподарським реманентом у повоєнну епоху майже зникло. Поселищне розкуркулювання та різке зменшення норм землекористування викликало господарський колапс у потерпілих від них колоніях. Справа була не лише в розчаруванні селянства політикою радянської влади, а в тім, що розмір селянського землекористування був визначальним чинником організації одноосібного господарства, його структури, прибутковості, ефективності. Іншими словами, спроможність до розвитку, міцність господарств колишніх колоністів визначалася саме тим фактом, що вони мали в своєму розпорядженні стільки землі, скільки потрібно було для розширеного відтворення одноосібного селянського господарства, заснованого на переважно власній праці. На підтвердження цієї думки, здається, можна навести колективну думку СГВ [Союз голландських вихідців. -- Л.Я.], яка послідовно проводилася його керівниками впродовж непу, про те, що встановлені радянським урядом норми землекористування є такими, на яких неможливо вести господарство⁶⁴.

Наголошуючи на неможливості вести господарство, меноніти мали на увазі не будь-яке господарство, а високопродуктивне й прибуткове. Власне, на уявленні про пряму залежність рівня статків господаря від розміру його господарства ґрунтувався й принцип успадкування, що здавна затвердився в німецьких поселеннях. Земельний наділ, як середній (32 дес.), так і максимальний (65 дес.), не дробився, а переходив у спадок цілком. Протягом усієї історії свого існування та господарської діяльності в Російській імперії німці, меноніти, зокрема, продемонстрували не лише свою господарську вправність, а й той на сьогодні незаперечний факт, що високоефективне сільськогосподарське виробництво можна налагодити, лише маючи відповідну земельну ділянку.

На момент більшовицької аграрної реформи чи не найбільші норми землекористування серед трудових дрібнокапіталістичних господарств України мали менонітські господарства. За так званого зрівняння земельних площ 1921 р. їхні ділянки зменшилися пересічно вдвічі. Різкі суперечності, викликані цим заходом, спонукали український уряд протягом років додатково опрацьовувати питання землекористування та землевпорядження менонітських колоній. Згідно висновків спеціальних комісій ВУЦВК було ухвалено (16 червня 1924 р.) довести землекористування в менонітських колоніях до 16 та 32 дес. на двір, відводячи водночас 20% землі під толоку й 1% під лісонасадження⁶⁵.

Для радянських та господарських органів не був секретом очевидний економічний регрес менонітських колоній, спричинений зниженням норм землекористування. І перші, й другі зазначали, що його наслідком стали «невідповідність основного й оборотного капіталів у господарстві»⁶⁶, занепад господарських будівель, тваринництва. Спеціальна комісія, створена для обстеження СГВ⁶⁷, у своїй доповіді президії ВУЦВК констатувала наступне: «Система господарювання в менонітських колоніях збереглася стара, яка була введена відповідно до тих норм землекористування, що були раніше, стосовно господарства в 65 дес. При зменшенні норм землекористування до 16 дес. на господарство та при існуванні громіздких будівель та скороченні реманенту, прийнята раніше система господарювання не може бути раціональною [...]. Такий консерватизм відбивається на менонітських господарствах, що в теперішній час не можуть бути визнані кращими порівняно з іншими селянськими господарствами»⁶⁸.

Звинувачуючи правління СГВ у відсутності діяльності по «якнайскорішому переходу [...] на нові форми більш раціональної системи господарювання», Комісія перекладала відповідальність за господарський занепад колоністів з уряду на суспільну організацію менонітів, що намагалася відновити колишні економічні основи їхнього етновідтворення. Вказуючи на необхідність перебудови менонітських господарств відповідно до нових господарських умов, урядовці виходили з тієї позиції, що їхнє землекористування залишатиметься незмінним протягом наступних років. Урядова інституція добре усвідомлювала, що уряд не мав жодних ресурсів для відтворення менонітських господарств у колишніх розмірах, і що ухвалені досить високі, хоча й не прийнятні для останніх норми землекористування, були суттєвою поступкою влади перед загрозою масової еміграції громади з країни. У службових документах рекомендувалося «...посилити політроботу серед українського селянства в напрямку викорінення явищ національної ворожнечі, причому, при здійсненні остаточного землевпорядження внести поправки до землекористування українського населення в особливо гострих випадках». Однак, реальні обставини повсякденного господарювання в перенаселеній республіці, переважна більшість селянства якої страждала від гострого земельного голоду, об'єктивно поглиблювали процеси стагнації господарств колишніх колоністів. Збільшення податку на худобу (вона обкладалася нарівні з засівами) та зменшення норм землекористування негативно впливали на поголів' я робочої та свійської худоби. Переважна більшість німецьких господарств після більшовицької земельної реформи стала середняцькою і вела натуральне господарство. Робота німецької господині була типовою для селянки: прясти, в' язати, шити білизну, поратися в присадибному господарстві, латати одяг, готувати їжу.

І все ж побутові умови німців залишалися значно кращими за переважну більшість селян України. Двір волинських німців (яким було притаманне хутірське землекористування) був правильної прямокутної форми. Земля розташовувалася навколо двору таким чином, що з власного двору господар міг за раз оглянути все своє господарство. На кращому місці розташовувалася хата, побілена білою глиною, переважно під солом'яною, але досить часто -- тесовою, рідко -- черепичною, бляшаною крівлею. Переважаючий тип помешкання становило 4-камерне житло: «велика, гарна» кімната, спальня, житловий покій, кухня-їдальня. Підлога в хаті найчастіше -- дощана, рідко -- фарбована, переважно -- шарована мокрим піском і соломою, або золою таким чином, щоб була чиста -- біла. Небагато жител мали обшальовану й пофарбовану стелю. Серед німців був поширений звичай розвішувати в покоях картинки та написи релігійного змісту. Окремі з них досить виразно характеризували світогляд власників житла: «Будьте веселі в надії», «Терплячи в біді, -- затримуйтесь на молитві», «Все можливо для того, хто твердо вірує», «Твоє ярмо м'яке, а мій тягар -- легкий», «Навчись терпіти без нарікання»⁶⁹.

Радянські працівники відзначали переобтяженість німецького господарства господарськими будівлями, які воно впродовж 20-х рр. стало неспроможним утримувати. Найбільшою спорудою в німецькому господарстві зазвичай була клуня, трохи меншою -- стайня і лише на третьому місці була хата. На відміну від української хати, німецьке житло мало виразний європейський вигляд, хоча більшість домашнього краму була саморобною. Серед німців значного поширення набули ліжка, кушетки, шафи. Однак, переоцінювати комфортність німецьких помешкань не слід, все ж вони не набагато обігнали пересічне українське міщанство і не знали багатьох тогочасних ознак цивілізації. Так, приміром, німці волинської колонії Анета лише в 1874 р. побачили газову лампу. Одну з них разом з пачкою сірників купив заможний колоніст у Києві. «На все це дивились, як на диво й лямпу світили лише під час свят, коли приходили гості. Але світили не довго, бо в селі не було гасу, а треба було, щоб на довше хватило того, що малось»⁷⁰.

Відданість ідеям протестантства визначала обрії світогляду німців. Вони найменшою мірою з етнічних меншин України проявляли схильність до марновірства, первісної магії, забобонів. Не спостерігалися в німецьких колоніях знахарство, замовляння як свійської худоби, так і виробничих процесів. Етнологи відзначали культурність та гоноровитість німців, їхню чемність та стриманість. За одностайними спостереженнями тогочасних дослідників світогляд німецького колоніста відзначався прагматизмом і тверезістю, освяченими рідкісною відданістю власній конфесійній групі. Ворогуючи між собою, лютерани, баптисти й меноніти, були переконані, що спасіння залежить «від твердої віри в бога»⁷¹. Релігійність німців була органічною та запопадливою, як їхня працьовитість. Святкові та недільні дні розпочиналися зі служби в церкві, надвечір колоніст відвідував благовіст. Найбільшими святами були Новий Рік, свято Трьох Королів (Водохреща), День молитви й каяття (в середу другого тижня великого посту), страшна п'ятниця, Великдень, Зелені свята, Свято подяки за жнива (свято Цербери), задушні дні (1 вересня), свято реформації та Різдво⁷².

Колоритною складовою полікультурного простору України стали єврейські сільськогосподарські колонії. Колонії з дореволюційним досвідом існування, що компактними ареалами розміщувалися в Приазов'ї, Кременчуччині, Одещині, загалом довели свою життєздатність і започаткували особливий тип єврейської субкультури, ґрунтованої на сільськогосподарському типі виробництва. Величезний вплив на неї справили німці, які свого часу призначалися царською адміністрацією кураторами єврейських колоній.

Типове єврейське сільськогосподарське поселення планувалося за лінійним планом з широкою центральною вулицею, з обох боків якої тягнулися житлові будівлі (вони практично копіювали житла німецьких колоністів) з палісадниками. В глибині двору розміщувалися господарські будівлі, за ними клуні, городи та інші угіддя. Опис типового помешкання єврейського колоніста залишив П. Піневич: «Зовнішній вигляд житлової будівлі однотипний з німецьким будинком, поступаючись чистоті та охайності німця, будинки єврейських сільських колоністів далеко випереджають міських ремісників-євреїв, які мешкають у тісняві та великій скупченості. Житлова кімната в таких будинках доволі простора, хоча й низька, з піччю в кутку, дерев'яними нарами в іншому та дерев'яними лавками навкруг стін; окрім лавок єдиними меблями є стіл; зрідка велика кімната перегороджується навпіл легкою дерев' яною перегородкою. В якості типової риси євреїв, як і німців, слід відзначити любов прикрашати стіни кімнати великими фотографічними портретами предків по двох лініях, оздоблюючи їх унизу штучними квітами»⁷³.

Дослідники відзначали позитивний вплив сільськогосподарської праці на здоров'я колоністів, що ж до організації внутрішнього життя громад -- вона визначалася «...дідівськими традиціями, приписами й непохитним консерватизмом». Обов'язковими суспільними будівлями кожної єврейської колонії були синагога, школа і баня, які утримувалися громадським коштом. Матеріальне становище єврейських колоністів у повоєнну добу було досить скрутним, що позначалося на всіх сферах їхнього життя, перш за все харчуванні. П. Піневич з цього приводу писав: «Їдять євреї взагалі мало й скудно, але часто; за сніданок зазвичай править, як у німців, кава, яку вони виготовляють домашнім способом з ячменю, обід із 2-х блюд, причому першим нерідко буває копчена або солона риба; охоче колоністи вживають також чай»⁷⁴. І все ж ті єврейські колонії, що вціліли в Україні після погромів, порівняно з єврейським містечком, що існувало на межі виживання, були, здавалося, унаочненням перспектив подальшого розвитку єврейської громади. Проблема зміцнення економічних підвалин її відтворення в другій половині 20-х рр. правила за пріоритетний напрямок національної політики більшовицького уряду.

Слід відзначити, що визначна увага більшовицької влади обумовлювалася суто прагматичними міркуваннями. Попри колосальні проблеми, що існували в єврейській громаді на початку 20-х рр., вона залишалася доволі впливовим політичним гравцем. Перебуваючи фактично на нелегальному становищі, сіоністські організації безроздільно панували на «єврейській вулиці» і в умовах голоду, організувавши іноземну допомогу голодуючим та розподіляючи її серед них, щодень збільшували свої рейтинги. Відділ нацменшин при НКВС не на жарт був стурбований активністю представників АРА, які своєю діяльністю сприяли самоорганізації громади, що генерувала ідеї відродження й легалізації релігійної освіти. Від колективного усвідомлення культурних потреб всього один крок лишався до формулювання вимог до влади і форми державного устрою. Пізніші за часом походження секретні матеріали НКВС та ЦК ВКП(б) підтверджують небезпідставність побоювань українських чекістів, зокрема, І. Сударського, та діячів Євобщесткому. «Відродження сіоністсько-рабинської громадськості», допущене більшовицькою владою в обмін на іноземну допомогу для виходу з голоду та здійснення грандіозної програми аграризації єврейства, на практиці перетворилося на суттєву загрозу диктатурі пролетаріату. Пізніше влада, вміло дезорганізуючи сіоністське підпілля далекосяжними спецопера- ціями та водночас заграючи з його іноземними інвесторами, докладала непересічних зусиль для зміцнення власної бази як у середовищі єврейського селянства, так і в найбільш проблемній зоні -- містечку.

Занепад містечка надактуалізував питання господарського розвитку єврейської етнічної меншини в Україні. Ідея аграризації єврейства хоча й не була оригінальною, проте в радянських умовах набула якісно нового звучання, економічної гостроти і політичного забарвлення. З площини регулювання господарських і соціальних процесів на середину 20-х рр. вона перейшла в площину боротьби за політичну владу, забезпечення підтримки єврейського електорату.

В інформаційній записці ЦК КП(б)У від 12 серпня 1925 р. «Про єврейське переселення» в УРСР відзначалося існування 92 містечок з переважаючим єврейським населенням чисельністю 145 701 особа. До особливостей економічної системи містечка документом віднесене характерне співвідношення між самодіяльним і несамодіяльним населенням (за даними міського перепису населення України 1923 р. воно складало 34 : 66 у той час, як пересічно по УСРР -- 42 : 58). Питома вага євреїв у містечковому населенні Подільської губернії (де концентрація єврейського населення була особливо високою) сягала 75,1%, в інших регіонах єврейське населення не завжди було провідною етнічною групою в містечках, але становило від 30 до 50% їхньої людності. В Одеській губернії, наприклад, таких містечок і невеликих міст було до 70-ти. Згідно з даними загальносоюзного перепису 1926 р. із загального числа 1574000 євреїв України, 1281615 були міськими мешканцями і близько половини їх -- тобто понад 600 тис. -- мешканцями штетлів. Це була чисельна субкультурна група, яка внаслідок складності свого господарського становища генерувала протестні настрої щодо радянської дійсності і мала безліч можливостей донести їх до світової громадськості. Власне, саме завдяки їй «єврейське питання» перетворилося на одну з центральних проблем радянської внутрішньої й зовнішньої політики.

В силу історичних обставин єврейське містечкове населення було торгі- вельним посередником між містом й селом, між промисловістю і сільським господарством. Містечкові кустарі й ремісники (за даними губернської статистики 1925 р. у Подільській губернії євреї становили 80% їх складу) в своїй виробничо-торгівельній діяльності гнучко реагували на потреби селянського ринку, заповнюючи своєю продукцією прогалини, не заповнені великою промисловістю. Торговці й кустарі їздили по сільських ярмарках і продавали чи обмінювали кустарно-промислові вироби та міські товари. Відомості про це знаходимо в документах як загальноукраїнського, так і регіонального рівнів. Однак, відразу після затвердження радянської влади така діяльність стала протиправною.

Протягом непу криза, що охопила єврейські містечка, поглиблювалася з року в рік. Непідсильний податковий тиск, радикалізм соціальної політики, громадянська напівправність мешканців штетлів у країні диктатури пролетаріату стали підґрунтям опозиційності громади до радянської влади, зростання сіоністського підпілля, що, власне, й спонукало ЦК КП(б)У звернути увагу на єврейську проблему в УСРР. Події розгорталися наступним чином. -- В середині 1924 р. партійно-державне керівництво Подільської губернії виявило чисельну й впливову нелегальну сіоністську організацію. Незважаючи на переслідування, наприкінці року вона виступила серед кустарів із власним наказом депутатам на виборах Вінницької міської ради, в якому окреслила інтереси й права єврейських кустарів. Оригінал цього документу Подільський губком КП(б)У направив до ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), після чого останній зажадав від губкому інформацію про становище кустарів у губернії і роботу серед них. Матеріали, що надходили з місць, доволі скоро розвіяли ідеалістичні псевдо-інтернаціоналістські ілюзії комуністичного проводу України, який, слід віддати йому належне, оперативно відреагував на складну проблему, підключивши до її опрацювання всі дотичні відомства, зокрема, й створену навесні 1924 р. ЦКНМ. Комісія приступила до з'ясування становища єврейської громади невідкладно. Звіт установи за квітень-вересень 1924 р. сутність економічних проблем єврейства визначив таким чином: «В теперішній час з розвитком держторгівлі й кооперації, яка катастрофічно впливає на приватний капітал, [...] спостерігається серед євреїв безвихідне становище. Перед ЦКНМ ставилося питання дати вихід більшому населенню, тобто залучити до землеробської праці»⁷⁵.

24 грудня 1924 р. Головбюро єврейських секцій при ЦК КП(б)У розглянуло питання про звернення громадян -- євреїв міст і містечок Могилівського округу Подільської губернії до Центрального Бюро Євсекцій при ЦК РКП(б) і ЦКНМ при ВУЦВК зі скаргами на представників місцевої влади, звинувачених у хабарництві й антисемітизмі. Було ухвалено рішення провести ґрунтовне обстеження. Це надзвичайно складне завдання було покладене на ЦКНМ.

Наприкінці 1924--в 1925 рр. Комісія здійснила фронтальні обстеження умов життя єврейського населення в Подільській та інших губерніях України. Результати їх були тривожними. Перевірка великої кількості заяв і скарг євреїв Поділля підтвердила їхню слушність, про що губком КП(б)У в березні 1925 р. інформував ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б). Місцеві партійні, а, отже, й державні органи, як зазначається в інформації, вважали, що в містечках їм «робити нічого» і розглядали податкові пільги та інші «непівські» директиви центральних радянських органів як «вплив на партійців дрібнобуржуазної стихії». Директиви не виконувались і замінялися місцевою правовою творчістю: податковими утисками, відстороненням від виборів до рад, участі в кооперації. Внаслідок чого становище містечкового населення «межувало із злиднями».

Була й інша складова економічного занепаду містечкових кустарів, про яку місцевій виконавчій гілці влади була несила говорити вголос -- у низці місцевостей влада просто не керувала ситуацією. Аби проілюструвати тогочасні обставини існування пересічного єврейського містечка наведемо текст листа союзу кустарів м. Томашполь (Тульчинська округа), адресованого голові ВУЦВК Г. Петровському і датованого 22 серпня 1925 р. (!) -- «В нашем районе на всей территории быв Ямпольского уезда страшно развился бандитизм, так что жизнь и вся торговля остановилась. Невозможно выехать за город. Грабят и убивают. Уже 5 месяцев как ежедневно бывают грабежи и убийства.

15 августа в 10^ти верстах от Томашполя зарезали еврея. У извозчика крестьянина забрали лошадь. Несколько дней тому назад у нескольких крестьян, возвращавшихся домой, забрали 600 рублей и хорошенько избили. Ограбили также бедных скупщиков яиц. По дороге на ярмарку в м. Жирин бандиты остановили 40 человек с подводами и без подвод евреев, крестьян. Всех ограбили и избили. Недавно, недалеко от Томашполя была убита еврейская семья (кузнеца) из 3 человек, имущество ограблено. Родственники этой семьи привезли двух собак ищеек. Одна ищейка ворвалась в дом какой-то крестьянки, но из этого ничего не вышло.

Возвращаюся [так у тексті -- Л.Я.] парня Велика из Томашполя домой в Москалевку убили в 10 верстах от Томашполя за то, что он не так быстро отдал вырученные им деньги за кожу. Бандиты также остановили 3 подводы, там было 15 человек. Всех перевязали, как овец на бойне, избив, ограбили. Товар и лошадей забрали, а пострадавших оставили завязанными как мужчин, так и женщин. Еврей, который продал дом, чтобы отвезти приданое девушке сироте, не поспешил отдать эти деньги и ему револьвером выбили зубы и один глаз вытек. Таких грабежей и убийств очень много. В 18-ти верстах от Томашполя в местечко Баровку ворвались 13 бандитов, ограбили сельсовет (!) и еврейские семьи.

Наша милиция довольно слабая, чтобы препятствовать таким нападениям, потому что у нас в милиции 1 начальник и 2 милиционера. Незначительным сопротивлением можно было бы ликвидировать бандитов, потому что это не (мировая) массовая организация, а некоторые крестьяне села. Но они уверены, что никакого наказания не будет за грабежи и убийства, и следствием этого прибавилось 80% бедняков, умирающих с голоду. Ужас охватывает, когда проходишь улицы и видишь, как люди сидят на земле с печальными лицами (как будто оплакивают мертвеца) вздыхают и спрашивают: «Что будет, откуда мы будем питаться?»

Чтобы дома устраивать трестовские дела нужно иметь большой капитал, выехать же за город, рискуешь жизнью. Некоторые говорят: «Недавно мы имели деньги и их тоже потеряли на ярмарках. Некоторые говорят: «Почему им не грабить, когда советская власть им не препятствует в счастливой и легкой (наживе) работе. На самой небольшой ярмарке бандиты получают 200-300 червонцев. Очень скоро они наверно прийдут в еврейск. местечки, никого не (пугаясь) боясь и будут убивать».

Так как Советская власть окрепла, мы просим принимать скорее самые строгие меры, чтобы остановить эти страшные убийства и грабежи, чтобы мирные граждане могли спокойно жить. Советская власть может твердым (голосом) и грозным словом сказать бандитам: «Отнимите ваши окровавленные руки от людей, они тоже не виновны».

Да здравствует мир между народами на равных правах!

В последнюю минуту перед отсылкой этого письма в местечке всех охватил ужас. Вчера на всех ярмарках во всех местечках по всей территории б. Ямпольского уезда вплоть до Днестра до рубежной границы убили много евреев и ограбили. Мы Союз кустарей местечка Томашполя страшно огорчены и бесспокойны [так у тексті -- Л.Я.], потому что из-за этих нападений все местечки замерли. Никто не приезжает, и потому у нас нет источников дохода.

От имени всех евреев и кустарей подписывають

Кустарь Нохим Страшу н»⁷⁶.

Невдовзі раніше затушовувана єврейська проблема вийшла за межі Правобережжя й України, а центр її обговорення перемістився до Кремля. Помітна фігура євсекції -- С. Діманштейн⁷⁷ -- у 1926 р. підсумував наслідки партійних ревізій наступним чином: «Від революції переважна більшість євреїв навіть програла, а не виграла. Якщо взяти загальне становище євреїв у містечках до революції й тепер, то вийде, що 15-20% покращили своє становище після революції, 30% залишилося в тому ж становищі і у 50% становище погіршилося. Левова частка євреїв жила з ремесла, торгівлі, тепер це у них зникло з рук [...] єврейське населення в містечках вимирає, молодь уходить у контрабанду, де знаходить собі вихід людина ні до чого не пристосована»⁷⁸.

Відчай та апатія позбавленої засобів існування та перспектив єврейської молоді зафіксовані в звіті Д. Моніна, його свідчення тим більш вражають, що стосуються комсомольців: значні шари містечкового населення голодують, молодь на 80-90% безробітна, у Кам'янецькій окрузі комсомолець покінчив життя самогубством через відсутність засобів існування, один з юнаків-кустарів на зборах заявив: «Якщо ви не переселите нас на землю, ми вимремо або покінчимо з собою»⁷⁹.

Політичні настрої єврейства обумовлювалися національною ізольованістю, фінансовою та матеріальною залежністю від допомоги з-за кордону з боку Джойнт, ЄКО та інших організацій. Все це створювало сприятливі умови для зростання чисельності й впливовості заборонених радянською владою сіоністських партій та організацій, які в перевиборній кампанії 1924/25 року згуртовано виступили під гаслом «Ради без комуністів».

3 квітня 1925 р. секретаріат Центральної Контрольної Комісії КП(б)У розглянув питання «Про обстеження єврейських містечок Подільської губернії за матеріалами комісії Подільського Губкому і Губ КК». В ухваленому рішенні, наступного дня розісланому по губерніях, Подільській ГубКК КП(б)У пропонувалося припинити виявлені обстеженням зловживання. Разом з тим перед ЦК КП(б)У ставилося питання про необхідність поглибленого обстеження містечок в інших губерніях.

Про те, що становище єврейства Подільської губернії було не винятком, свідчить звіт інструктора Головбюро Євсекцій при ЦК КП(б)У Фельдмана про поїздку на Волинь. Документ не датований, але за змістом можемо датувати його весною 1925 р. В ньому зазначається, що кустарі в містечках Волині складали від 35 до 60% населення і об'єднувалися переважно в постачально-збутові товариства. Місцева влада припустилася низки прорахунків щодо містечкового населення, особливо в податковій політиці. Як наслідок, не більше 20% із 93 обстежених кустарів та ремісників м. Остропіль були спроможні годувати родини і сплачувати державні податки.

У звіті Коростенського окружкому КП(б)У і доповідній записці обліково-розподільного відділу ЦК РКП(б) «Про роботу серед кустарів-одинаків», датованих кінцем весни 1925 р., зображена аналогічна ситуація із станом містечкового населення Київської губернії: переобтяження податками, заборона участі в кооперації, демонстраціях з нагоди революційних свят, посилення активності і впливу сіоністів. У двох узагальнюючих документах про сіоністський рух на Україні, підготовлених Головбюро Євсекцій при ЦК КП(б)У в березні 1925 р. і ГПУ у вересні 1925 р., важкі умови життя євреїв, особливо в містечках, називалися головною причиною зростання сіоністського підпілля. В звіті БНМ (бюро національних меншин) Київського губвиконкому за березень 1925 р. голова губвиконкому Гринько змальовував становище містечка наступним чином: «Єврейські кустарі -- в тяжкому становищі, інша частина за роки війни практично декласована внаслідок погромів. Ця декласована маса залишається, таким чином, геть необгрунтованою, безперспективною, неактивною й до радянської влади зовсім байдужою [...] доволі значна частка євреїв, як у губернському центрі, так і в містечках живе виключно з того, що отримує посилки та підтримку від своїх рідних з Америки [...]»⁸⁰.

Отож, на середину 20-х рр. «єврейське питання», як таке, включало низку взаємообумовлених складових (господарський занепад містечка, економічне розорення торговців і ремісників, декласування та люмпенізація містечкового єврейства, поширення антирадянських настроїв в єврейському середовищі, збільшення впливу заборонених сіоністських організацій, антисемітизм оточуючого населення та органів місцевої влади) і було одним з найгостріших в Україні. Особливої ж актуальності, за даними ЦКНМ, воно набуло на Правобережжі та Одещині.

Одностайність висновків партійних ревізорів та зміст висловлюваних ними застережень не дають підстав вважати, що партійне керівництво республіки та Союзу турбувало погіршення становища мешканців штетлів, як таке. Не відновлення в повному обсязі їхніх громадянських та політичних прав, а убезпечення більшовицької влади від генерованих штетлами загроз, становило мету внутрішньої політики стосовно єврейської громади. Раніше не педальована ідея єврейської сільськогосподарської колонізації в переломному 1925 р. дала в руки радянського уряду УСРР «карт бланш». Вона не була новою: враховуючи проблеми регулювання суспільних і виробничих відносин у містечку, Відділ національних меншин НКВС в останні дні свого існування ще 14 лютого 1924 р. звернувся до відповідних відомств, зокрема, до НКЗему, з ініціативою про вироблення «в терміновому порядку [...] організаційної програми єврейського переселенства на вільні землі в районах єврейських колоній за участю представників Відділу нацменшин НКВС та ОРТу»⁸¹. Ідея колонізації півдня України ініціювалася ОРТом, який, підсумовуючи досвід 1921-1923 рр. притягнення євреїв Правобережжя до виробничої справи, визнав крайню обмеженість місцевих ресурсів. За даними організації в 1921 р. до землеробської праці на Правобережжі перейшли 4290 осіб, яким було надано 5184 дес. землі; в 1922 р. землеробами стали 13954 євреїв, які отримали 14900 дес.; 1923 р. 28328 осіб були наділені 36536 дес. землі. «Ці цифри, -- писав ОРТ у листі до Відділу НМ НКВС, -- в абсолютному їхньому вигляді не являють з себе нічого значного в республіканському масштабі»⁸². Становище новостворених колоній було злиденним. В узагальнюючій записці заступника голови Зінов'євського окрбюронацмен воно охарактеризоване без прикрас: колективи забезпечені інвентарем на 10-15%, відстань від житла до наділів -- 8-35 верств, грошей на будівництво нема⁸³. Звичайно, вважати здобуті на той час результати хоча б якимось вирішенням проблем єврейської містечкової бідноти можна було лише умовно, адже ділянка в 1,2-1,4 дес. була неспроможна прогодувати родину її господаря.

З 1925 р. переселення євреїв на південь України розглядається як «ударний фронт роботи». Проте переоцінювати бажання євреїв вдатися до землеробства не приходилося. Надану спочатку губернії квоту на переселення 900 сімей довелося зменшити вдвічі. Серйозною перепоною на шляху комплектації переселенських колективів стали вимоги до майнового становища переселенців, що повинні були мати так званий «300-карбованцевий мінімум»⁸⁴.

Відчутним був потяг єврейських містечкових мешканців до переміни напрямку господарської діяльності на Одещині. Там у 1924-1925 рр. 1 055 сімей зареєструвалися як такі, що бажали стати землеробами. Проте в окрузі доволі гостро стояло питання нестачі земель, і були критично загостреними поземельні відносини в німецьких колоніях. Виокремлених для єврейської колонізації 5000 дес. було недостатньо. БНМ Одеського ГВК вважало, що «потрібно мінімум 15000 дес., щоби розселити хоча б 1000 сімей»⁸⁵.

На початку 1925 р. у Волинській окрузі зареєструвалося 3722 родини (8708 осіб), або ж 11% єврейського населення округи, що бажали перейти до землеробської праці⁸⁶. З того ж 1925 р. переселення набуло планового характеру, в округах були створені спеціальні комісії, що опікувалися реєстрацією бажаючих та комплектацією переселенських колективів. У 1925 р. у 8-ми округах УСРР зареєструвалося 14998 родин (близько 73 тис. осіб), а протягом першої половини 1926 р. -- ще 80 тис. євреїв, що прагнули стати селянами⁸⁷.

Наперед зауважимо, що прагнення вирішити «єврейську проблему» в Україні шляхом докорінної соціальної перебудови громади відіграло суперечливу роль у її подальшій долі. Захопившись ідеєю аграризації, уряд мало переймався вирішенням соціально-економічних проблем містечка. А між тим становище мешканців штетлів упродовж 20-х рр. залишалося надзвичайно складним. Датована осінню 1928 р. доповідь завідувача євбюро Зінов'євського окрпарткомітету Розенблюма відобразила генеральні тенденції трансформації єврейської громади: більшість євреїв-робітників належать до некваліфікованої робочої сили, кустарі (шевці та кравці) витісняються промисловістю, центральною фігурою єврейського селянства є біднота, торговці декласуються та емігрують за кордон. Джерелом існування всіх соціальних шарів залишається допомога закордонних родичів. Частина декласованої людності живе продажем самогону, безбандерольною торгівлею та збільшує лави так званих «базарних людей»⁸⁸. Найбільшу ж тривогу властей викликала відсутність у середовищі кустарів та євреїв-селян «відчуття громадянства Радянського Союзу»⁸⁹, і саме останнє, на наш погляд, було квінтесенцією ставлення етносу до радянського способу життя.

Намагаючись досягти корінного перелому у відносинах між владою та громадою, більшовицький уряд ініціював широкомасштабну соціальну реформу. Доволі механістична задумка влади полягала в розвантаженні правобережних містечок від надлишку населення шляхом централізованого переведення його в сільськогосподарський сектор. За державною програмою територія України була поділена на чотири переселенські райони, звідки планувалося відселити 1774 тис. осіб надлишкового населення, в тому числі і єврейського⁹⁰. Для розореної, дезінтегрованої з економічного погляду країни це було непідсильною справою, проте, уряд УСРР ставив на революційний ентузіазм і сподівався на фінансову підтримку низки іноземних організацій. В 1925-1926 р. для створення нових єврейських сільськогосподарських колоній було виділено 108,9 тис. дес. землі в Україні та 58,4 тис. дес. у Криму. Згідно з постановою ВУЦВК (29 липня 1925 р.) «Про залучення єврейського населення до землеробської праці» уряд планував виокремити для переселенців ще 300 тис. дес. землі у Криворізькій і Херсонській округах⁹¹. Саме тут згодом були сформовані єврейські національні райони.

Раптовість переходу уряду від ігнорування економічних негараздів єврейського містечка до найшвидшого їхнього подолання визначила характер агра- ризації, рівень її господарської підготовленості та результативності. Втілення ідеї в життя наразилося на безліч проблем, у першу чергу -- ментальних, які створили тривимірний клубок суперечностей:

більшовики прагнули зробити аграризацію першим кроком комунізації єврейської спільноти;

єврейство, з притаманною йому метикуватістю, намагалося перетворити аграризацію на бізнес;

оточуюче малоземельне селянство, переважно українське, потрапляло в економічну залежність від новоявлених колоністів, і на цьому ґрунті буйно розквітав побутовий антисемітизм.

Яскраві ілюстрації вкрай суперечливих перших кроків аграризації містить монографія Л. Місінкевича. -- За сільськогосподарською комуною с. Кузьмін- чик Чемеровецького району (Поділля) було закріплено 52,5 дес. землі, з них -- 6 дес. саду. Маючи 35 членів (з них 23 працездатних) комуна власноруч землі не обробляла, оскільки в селі мешкали лише 6 «комунарів» -- решта займалися звичними промислами в Кам'янці-Подільському. Силами наймитів комуна спромоглася засіяти 8 дес. та 7 -- зорати на зяб. Комунарську худобу (корову та 6 свиней) доглядали батраки. Вчасно був зібраний лише врожай фруктів⁹².

Випадки такого, цілком сучасного ставлення до господарювання на землі, що викликало до життя напівлегальні форми суборенди, не тільки обурювали місцеве селянство, а й приводили до відвертої конфронтації. Самовільне захоплення земель колонізаційного фонду, спалення комунарських будівель (сільськогосподарський колектив «Педекс» Дунаєвецького району -- вересень 1925 р.), орендованих приміщень (млин, орендований колективом у с. Січинці--серпень 1926 р.), міжетнічні бійки були явищем звичним у зоні діяльності примістечкових колгоспів. Не менше нарікань викликало господарське становище тих колективів, які існували не на папері.

Обстеження єврейських переселенських колективів в середині 20-х рр. в основних рисах діагностували проблеми, що були їм притаманні в майбутньому. Спроби уряду створити однотипні, однорідні в соціальному відношенні переселенські громади не увінчалися успіхом. Діапазон господарських показників переселенських колективів був доволі значним: від громад, що належали до заможних (таких нараховувалося до 30%)⁹³ і намагалися вести змішане господарство, відкриваючи промислові підприємства; до невеликих колективів, що вели нужденне життя.

Характер діяльності перших відверто лякав місцеві органи влади, які не мали на них жодного впливу і побоювалися зростання в їхньому середовищі нелегальних сіоністських організацій. Завідувач євсекції БНМ Катеринославського губвиконкому Зусманович таким чином змалював ситуацію, що склалася навколо цих колективів: «В єврейських колективах, що розташовані на території Криворізької та Запорізької округ, помічений уклон до відкриття промислових підприємств, тобто сільськогосподарських колективів [так у документі. -- Л.Я.], в основу господарства вони не ложать землеробства, а обмежуються відкриттям підприємств і для відводу очей місцевим властям та земорганам засівають невеликі ділянки землі [...]. Всі члени таких колективів -- колишні торговці, іноді й великі, та дуже невеликий відсоток ремісників. Такі колективи кредитуються органами «Джойнта» та «ЄКО» [так у документі. -- Л.Я.], що сприяють відкриттю промислових підприємств, є колективи, що існують всього лише 67 місяців, а отримали кредити від вказаних вище організацій більше 30 тис. карбованців, окрім того такі колективи кредитуються ще й Держорганами»⁹⁴.

«Працівники місць не знають, яку лінію тримати стосовно них», -- підсумовував Зусманович⁹⁵, з дописів якого видно, що подібного ґатунку колективи були економічно незалежними й саме цим насторожували місцевих керівників та оточуюче селянство.

Однак, чисельно переважали переселенські колективи, становище яких було катастрофічним. Складалися вони переважно з чоловіків, які по декілька років мешкали гуртом у непридатних приміщеннях, не маючи можливості перевезти свої родини через відсутність житла⁹⁶. Доволі типовим для таких колективів був випадок, описаний у праці Х. Фінкеля, коли майже дві тисячі переселенців з Херсонської округи змушені були повертатися на зимівлю до своїх містечок⁹⁷. Означені колективи, як видно з низки документів, були покинуті напризволяще і самотужки намагалися вибитися з нужди, що було безперспективною справою, адже їх не кредитували ані американські організації, ані Сельбанк. Землевпорядження в них завершилося самим фактом нарізки землі. Враховуючи відсутність агрономічної допомоги, з одного боку, та навичок землеробської праці, з іншого, не важко уявити реальний стан речей у цих колективах та перспективи, які вони відкривали своїм членам. Зрозуміло, що їх можна було розглядати як відчайдушну спробу містечкової бідноти вирватися із замкненого кола злиденності, але аж ніяк не розрекламовану більшовиками модернізацію соціальної структури єврейства, що мала наблизити його до світлого соціалістичного майбутнього. Саме в таких колоніях у 1927-1928 рр. у зв'язку із вимерзанням озимих розпочався голод, подоланий централізованими зусиллями⁹⁸.