Дисбаланс бажаного та досягнутого: етноси та радянська влада — наслідки взаємодії (друга половина 20-х рр.)

Спостерігаючи розмірене сите існування грецького села в дореволюційну добу, революційно налаштована частина маріупольської громадськості (власне, як і всієї Росії) прагнула колосальної сили соціального вибуху, який, на їхню думку, спроможний був змести патріархальний лад і на його руїнах вибудувати нове суспільство. Ті суспільні настрої досить влучно були передані журналістом газети »Наша Правда» Гр. Горховим, який в одному зі своїх дописів резюмував: «До революції 1917 р. життя [...] протікало одноманітно. Землі обробляли способами дідів та прадідів. Дерев'яними сошками й боронами колупалися селяни в міцній цілині. Спрягали корів, коней. Про машинізацію господарства й не помишляли. Сіяли тоді жито, ярову пшеницю, просо, ячмінь, -- культури невитривалі. Агрономів не було. Занепале початкове народне училище набивало голови дітей «священною історією ветхого та нового заповіту», не думаючи навіть навчати культурному веденню сільського господарства. Тільки декілька багатіїв-куркулів заводили у себе жатки, соломорізки, локомобілі з молотарками, звали агрономів для поради. Бідняцтву ж це було не по силах. А створювати артілі й колективи бідняків заборонялося. Мучилися бідняки до 1917 р. [...] Та ось прийшов великий Жовтень»¹⁴⁸.

На жаль, подальша історія грецької громади виявилася драматичнішою за сусальну ідеологічну замальовку автора: те, що уявлялося як автоматичний перехід від царства неправди до царства справедливості, перетворилося на епоху карколомних потрясінь і болючої руйнації традиційного селянського світу, який сконцентрував усі свої внутрішні ресурси на опорі політиці радянізації. Він був тим більшим, чим менш підготованими й радикально налаштованими були ті радянські працівники, які намагалися її (радянізацію) здійснювати. А таких було вдосталь: нерідко в місцевій пресі лунали зауваження на кшталт: «Незважаючи на краще матеріальне становище, завдячуючи великій землезабезпеченості, греки перебувають під владою темряви, невігластва, попівського дурману й диких варварських традицій середньовіччя»¹⁴⁹.

Підсумовуючи висловлене вище, зазначимо, що приступивши до запровадження політики коренізації в середовищі українських греків, більшовицький уряд зіткнувся з доволі серйозними проблемами, які вимагали кваліфікованого втручання держави. Найважливішою з них була неврегульованість поземельних відносин. Втім, перспективною метою уряду було не стільки вирішення нагальних соціально-економічних та культурних проблем громади, скільки збільшення соціальної бази радянської влади в її середовищі, підготовка завершального етапу соціалістичної революції в грецькому селі. Першочергові владні заходи були сформульовані тодішнім очільником грецької секції ЦКНМ при ВУЦВК С. Ялі: запровадження коренізації, створення національних сільрад і районів, навчальних закладів, дослідження етнічних мов і здійснення правописної реформи, створення преси національними мовами, налагодження випуску навчальної літератури, налагодження роботи нацменустанов на місцях, боротьба з побутовими хворобами, врегулювання земельних відносин¹⁵⁰. Надалі вони лише деталізувалися, не змінюючись у своїй суті.

Зважаючи на етнонаціональну специфіку найчисельніших компактних етнічних груп, І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин накреслила програму дій соціальної мобілізації та вирішення нагальних проблем повсякденного існування. Визначені напрямки соціально-економічних та культурних перетворень повинні були вподовж непу нівелювати виразні соціальні відмінності етнічних громад. Певною мірою абсолютизуючи соціально-економічні закони, більшовики ототожнили ідеї надшвидкої пролетаризації та творення соціально-економічного базису комуністичної формації. Штучно стимулюючи процеси пролетаризації етнічних громад, вони намагалися впродовж декількох років подолати колосальну стадіальну відстань, незважаючи на те, що ментальність, зокрема, етнічних груп, не спроможна була змінюватися таким темпом.

Найпотужніший спротив цивілізаційним перетворенням більшовиків чинили саме ті групи, які перебували на нижчих сходинках соціально-економічної конструкції УСРР і за кількістю внутрішніх проблем, здавалося б, найбільше були зацікавлені в їхньому скорішому вирішенні.

Серед них були албанці Мелітопольщини. Збережена в АІМФЕ ім. М. Рильського стаття О. Зайціва відбиває екстраординарні побутові умови існування албанської громади¹⁵¹. Відносно великі розміри ділянок (на албанську родину Мелітопольщини припадало 15-21 дес. землі) не гарантували громаді заможності, оскільки розміщувалися в сухому степу, клімат якого дослідник вичерпно охарактеризував як «степово-малярійний»¹⁵². Критичними були не лише обставини господарювання громади, але й побутові умови. Село Тіюшки не мало вдосталь питної води. «Два фонтана обслуговують населення, але й то сірчано-водневою водою, що так гидка захожій людині, та приємна звиклим до неї албанцям»¹⁵³. «З боку санітарії умовини надзвичайно кепські: за собою не доглядають, бо і не знають, що це потрібно. Що торкається їжі, то вона в них надзвичайно скудна та пісна. М'ясо [...] вживається в свята, а то більше всього бринзу [...] Можна сказати сміло, що з боку їжі справа у них стоїть не нормально. Кепські санітарні умовини та життя впроголодь, це все створює надзвичайно велику смертність, відсоток якої ще додає малярія [...] Це все свідчить про те, що ця нація через деякий не далекий час може вимерти...»¹⁵⁴ Песимістичні висновки дослідника, на жаль, мали під собою вагоме підґрунтя -- в знесиленому малярією та іншими хворобами селищі перша амбулаторія з'явилася 1929 р.

Хоча албанці були християнами, широке розповсюдження характерних обрядових дій унаочнювало життєвість дохристиянських вірувань в середовищі народу. Розлогі магічні дії супроводжували виїзд орача на поле. [В торбу спеціальним чином складали щітку для одягу, часник з червоною ниткою, срібний браслет. Напередодні ґаздиня випікала спеціальні коржики, які орач з'їдав у полі разом з волами, рештки ж ховав у домі, аби хліба було завжди вдосталь. Залишок посівного зерна варили і з'їдали всією сім'єю тощо -- Л.Я.]. Яскраво вираженими були патримоніальні відносини в родині, які виявлялися вже під час весільного дійства (молода переходила в цілковите підпорядкування головній діючій особі свята -- «куму», без дозволу якого вона не мала права розмовляти, сідати, перевдягатися тощо) і продовжувалися в традиціях цілковитої покори молодої свекрусі, старшим невісткам, чоловіку тощо.

Спільною ознакою існування більшості етнічних громад, за винятком хіба що німців, була невідповідність санітарно-гігієнічним нормам проживання. Не важко помітити, що опис албанського селянського помешкання за винятком специфічних етнічних ознак був типовим для України: досить великі для свого часу кам'яні будинки мали «... дві половини: перша -- це для свята та гостей, чиста, де мається стіл, лави та пічка -- кюмбет -- багато рушників та килимів власного виробу. Все життя проходить [...] на другій половині, на чорній, де ніякої меблі немає, самі примітивні пічки з дерев' яними камінами, сидять просто на землі по-турецькому, навкарачки»¹⁵⁵. Очевидні паралелі знаходимо в описі житлових умов болгарського селянства: «... Населення Преслава, на жаль, проводить більшу частину часу не в кращих за простором, освітленням і чистотою кімнатах, а тулиться у сусідній з приміщенням для худоби кімнаті, зазвичай невеликій, темній, холодній, негігієнічній»¹⁵⁶.

Суто традиційним був вигляд албанського жіноцтва: пригожі чорноокі дівчатка та дівчини закарбовані на світлинах на тлі непоказних хат, прикрашених гарними яскравими килимами ручної роботи. Національний одяг для них був не етнографічним рудиментом: сорочки та спідниці, типово балканські, добре підігнані по фігурі. Святковий костюм у повному комплекті багато декорований намистами з монетами -- чим старша дівчина, тим більше монеток у намисті, -- це її майбутній посаг, згадка про батьківський дім на все життя і, водночас, -- свого роду недоторканий запас на випадок складних життєвих обставин. У косах -- монетки й стрічки. Краса костюму та дівчат на тлі багато гаптованих килимів і рушників могла б навести на думку про цілковите благоденство албанської громади, якби не одна деталь -- попри кам'янистий ґрунт на ногах у жодної з них немає взуття.

З жалем слід констатувати, що переважна більшість місцевих працівників та освітян сприйняла більшовицькі гасла культурної революції схематично й намагалася втілювати їх у життя в контексті стандартизованих, спрощених схем, тоді як умови та проблеми етнокультурного поступу громад часом були екстраординарними. Важко сказати, чого більше в піднесених висловлюваннях сучасників тих подій: наївності, сліпої віри чи обмеженості; однак факт залишається фактом: напрямок розвитку етнокультурного життя етнічних громад країни визначався цілою ієрархією мрійників, причому лише «Кремлівський» мав ґрунтовні уявлення про базові принципи життя суспільства, решта -- займалися непідсильною теоретичною самодіяльністю. Їхні розмірковування та уніфікована методика соціальної політики віддзеркалені в рекомендаціях О. Зайціва: «Треба змінити умовини їхнього життя, а це все можна зробити через освіту, через вирішення національного питання в місцевому переломленні. Треба школу албанізувати, через рідну мову з вчителями-албанцями, це для дітей, й через роботу в хаті-читальні албанською мовою можна буде зробити багато [...]. Георгіївка не буде мати таку інертність та один колгосп, а всі разом зіллються в один албансько-радянський колгосп [...]. Покращають умови, покращає життя і сонечко культури засвітить над Георгієвкою -- Тіюшками»¹⁵⁷.

Цигани, попри значні зусилля місцевих нацменпрацівників, залишалися поза межами державних культосвітніх установ і були майже повністю неписьменними. Вони становили суцільну білу пляму як для етнографів, так і лінгвістів. Відсутність досліджень з демографії, етнології, мовознавства була нездоланною перешкодою на шляху культурної розбудови в середовищі громади і вимагала неабияких зусиль з боку держави. Здається, не менших зусиль вимагали переборення недовіри, підчас презирливого ставлення меншини до культурних заходів влади, як таких, віднайдення шляхів культурного діалогу між розрізненими таборами та державою. Пошук спільної мови з циганськими родами, руйнування їхньої кругової поруки становило зміст агітаційно-пропагандистської діяльності більшовиків упродовж 20-х рр. Табори зі свого боку виявляли досить високий рівень резистентності, який привів до провалу проект комунізації, переведення циган на осілість. Руйнування громад цілком слушно розглядалося більшовиками як підоснова вирішальних перемог «радянізації» меншини, тим більше, що її взаємини з місцевим населенням не можна було назвати конструктивними й добросусідськими.

Глибокі спостереження проф. О. Баранникова за характером змін у сферах зайнятості циган під впливом непу привели його до висновку про «сучасну кризу циганства», під якою він розумів занепад традиційного способу етновідтворення, зокрема, специфічних «циганських промислів» -- ворожіння, конокрадства, лиходійства, які суворо переслідувалися радянською державою. Дослідження осілих циганських родів свідчили, на перший погляд, про поглиблення асиміляції. Науковець відзначав, що хатній побут осілих циган і тих, хто з різних причин взяли шлюб з представниками інших етнічних громад, мало чим відрізнявся від побуту українських городян; маргіналізованими виглядали родинні взаємини; суттєвим виявився вплив слов'янських мов на мову українських ромів. Однак, висновки про етнічне розчинення громади в недалекому майбутньому, як показала історія, виявилися передчасними.

Підосновою непересічної етнічної резистентності стала громада як така. Громада була об'єднуючим етнічним, релігійним і адміністративним фактором нацменсередовища. Общинний спосіб життя був притаманний колишнім іноземним колоністам, циганам, міським громадам азійських та закавказьких емігрантів. Лише поляки та чехи відзначалися меншою залежністю від громади, що не в останню чергу обумовлювалося значним розповсюдженням хутірського типу поселень. Визначний рівень общинної єдності виявляли євреї. Як цілком слушно зазначив П. Слободянюк, «саме кагальний спосіб життя сприяв збереженню єврейської самобутності та етнорелігійної самоідентичності, оскільки, насамперед, стояв на сторожі сповідування єврейських патріархальних та юдейських традицій, тримав під контролем сімейні та трудові проблеми громади. Кагал був основою саморегуляції світогляду і відповідної соціальної поведінки єврея, самоуправління єврейської громади. Найголовнішим фактором, основною і визначальною ланкою всіх соціальних процесів у єврейському середовищі були незмінні канони юдаїзму, підтримувані релігійними служителями -- рабинами. Рабин -- духовний пастир, глава кагального самоврядування, організатор і регулятор соціальних взаємин»¹⁵⁸.

Так само, як кагал з жорсткими юдейськими законами та духовно-релігійними обмеженнями стояв на перешкоді природного процесу асиміляції євреїв, так і громади інших етнічних меншин виконували етнозберігаючу функцію. Значна їхня частка існувала в умовах добровільної самоізоляції від навколишнього середовища. Глуха стіна відчуженості відділяла менонітів. Відносини стабільної конфронтації позначали взаємини держави та циганських родів. Етнічні меншини України мали колосальний потенціал етнозбереження, викарбуваний століттями проживання в діаспорі, але він базувався на самоізоляції, консервації етнокультурних ознак і мови, штучному обмеженні змішування з оточуючим населенням. Іншою стороною такої форми етнозбереження була архаїзація, окостеніння складових культурного життя, неспроможність громад (особливо нечисленних) до відтворення культури на рівні, відповідному сучасності. Компенсувати природні втрати етнічних меншин був спроможний тільки регулярний культурний обмін з країнами виходу.

Етнокультурні феномени громад етнічних меншин мали яскраво виражений сакральний зміст. Не випадково радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно-пропагандистський потенціал на нейтралізацію впливовості цієї складової духовного життя етнічних громад. Функцію руйнування впливу традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи та засоби масової інформації, які більшовики перетворили на передавальний пас масового комуністичного перевиховання народних мас.

Водночас слід визнати, що об'єктивні процеси соціально-економічної та культурної модернізації, що потужно розвивалися в пореформеній Російській імперії, вже наприкінці ХІХ ст. пробили помітні проломи в оборонних мурах низки міських за своїм складом етнічних громад, зокрема, єврейської та маріупольської грецької. У нове тисячоліття вони увійшли сегментованими: частина громади виступала за асиміляцію російською імперською культурою, частина -- прагнула етнокультурної консервації, решта -- шукала нових шляхів етнокультурного відтворення громади під гаслами демократизації та емансипації. Підхопивши ідеї, що генерувала остання група політично свідомої національної еліти, більшовики узурпували право обирати форми і напрямок модерного культурного поступу етнічних громад і, прикриваючись гаслами про прогресивність та месіанську сутність пролетарського інтернаціоналізму, розпочали тотальний наступ на традиційну етнічну громаду як осередок збереження національних відмінностей.

Підсумовуючи висловлене вище, слід відзначити існування виразних етнокультурних особливостей, які перетворювали повсякденне існування поліет- нічного українського міста та місць компактного проживання етнічних спільнот на складну, доволі суперечливу реальність, у якій етнічне, соціально-економічне, політичне химерним чином перепліталися, взаємодіяли, нерідко створювали непереборні суперечності та конфлікти. За цілком доречним спостереженням одного з етнологів-сучасників тієї доби, за зовнішнім виглядом сіл та будівель можна було безпомилково визначити етнічну приналежність їхнього господаря. Спільним для всіх етнічних громад було те, що жодна з них не подолала цивілізаційного переходу: традиційність у її основному значенні обумовлювала внутрішні принципи організації життя етнічних меншин на всіх рівнях -- громадському, родинному, особистісному. Водночас в усіх сферах життєдіяльності спостерігалися виразні культурні взаємовпливи, які найбільш наочно простежувалися у виробничій сфері: вже до революції мета підвищення товарності сільськогосподарського виробництва спонукала селян до активних запозичень передового досвіду виробничої практики, реманенту, будівництва, засобів пересування тощо у сусідніх громад.

Часи революційних потрясінь, голоду 1921-1922 рр. та початковий етап радянського будівництва стали часом доленосних зрушень в усіх сферах народного життя. Не всі нові віяння були прогресивними, далеко не всі громади чи їхні окремі соціальні верстви сприйняли їх радо, однак іншого виходу не було -- більшовицька модернізаційна програма передбачала докорінну надшвидку переорієнтацію традиційного культурного середовища в усіх його етнічних формах. Найбільш консервативними й ворожо налаштованими до більшовицьких нововведень, намагань перевлаштувати повсякденне життя та побут людності стала традиційно налаштована частина етнічних громад, перш за все етнічне священство. Так звані «клерикали» та «куркулі», як уособлення старого віджилого світу, стали і ворогом, і мішенню номер один для більшовицької пропагандистської машини та каральних органів.

воєнний комунізм імперія занепад

Размещено на Allbest.ru