Дисбаланс бажаного та досягнутого: етноси та радянська влада — наслідки взаємодії (друга половина 20-х рр.)

Радянська концепція єврейської колонізації була зорієнтована на аграризацію найбідніших верств єврейської людності. Нормативні документи жорстко контролювали включення до переселенських артілей дрібних торговців та ремісників, які використовували найману працю. Низка дослідників, зважаючи на обставини розвитку колонізаційного руху та непроглядне становище єврейських переселенських колективів, вважає спробу аграризації єврейства невдалим «соціально-економічним експериментом», оцінює її негативно і зазначає, що без закордонного фінансування єврейська колонізація, як така, була приречена.

Допомога іноземних організацій, зокрема, Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ), була справді значною і справляла неабиякий вплив на настрої єврейських колоністів. За даними ЄКТ від 12 серпня 1925 р. за перші три роки своєї діяльності в СРСР організація вклала у єврейську сільськогосподарську колонізацію 18 млн. франків.⁹⁹ За відомостями Я. Кантора, протягом 1927 р. єврейські закордонні організації для здійснення програми надали 4 949 912 руб., у той час як держава -- 874 924 руб., або 17,6% від загальної суми. В той час, як радянський уряд виділяв на переселенське господарство 137 руб. кредитів, «Агро-Джойнт», ЄКТ та ТРП -- відповідно від 740 до 940 руб.¹⁰⁰, що своєю чергою позначалося і на господарському становищі останніх, і на їхніх політичних поглядах.

За час здійснення програми аграризації єврейства в Україні було створено 162 нові єврейські колонії, 38 з яких розміщувалися в Херсонській окрузі, 74 -- в Криворізькій, 25 -- у Маріупольській та Запорозькій, 22 -- в Одеській та 3 -- у Мелітопольській. Проте, скоро стало ясно, що програма себе не виправдовує фінансово й соціально, вона буксує і створює безліч додаткових проблем.

Вирішення соціально-економічних проблем єврейського містечка проходило під гаслом «реконструкції соціального складу єврейського населення»¹⁰¹. З низки документів і публікацій 20-х рр. зрозуміло, що республіканське й союзне керівництво вважало соціальну структуру єврейства хворою, а своїм основним завданням називало її оздоровлення. На думку керівника єврейської секції ЦКНМ А. Глінського «містечкова проблема» полягала в тім, що [...] сотні тисяч декласованих єврейських бідняків, які вимирали з голоду, треба було залучити до виробничої праці, залучити до промисловості та сільського господарства»¹⁰². Підсумовуючи роботу українського уряду по вирішенню містечкової проблеми, він зауважив: «За декілька років, власне, зовсім перероблена та соціальна структура, що створювалася протягом тривалого історичного пері- оду»¹⁰³.

Спробуємо з'ясувати соціальні наслідки аграризації, залучаючи для вирішення цього завдання дотичні джерела. -- За даними ЦКНМ у 1926 р. євреїв-селян нараховувалося 107 тис. осіб. із 160 тис. по всьому СРСР. Протягом 19261931 рр. було розселено в примістечковій зоні 37 тис. осіб, і єврейське землеробське населення склало 8,7% від загальної кількості євреїв УСРР. У 1929 р. питома вага єврейського селянства становила 9,8%. До 1931 р. за межі України було переселено більше 12 тис. осіб. (0,8%). -- Зважаючи на останнє, заяви А. Глінського виглядають як політичне фразерство. Звичайно, певне покращення умов існування 10% єврейства республіки також було важливою суспільно значущою справою, проте про жодну докорінну перебудову соціальної структури єврейської меншини та вирішення містечкової проблеми говорити було зарано.

Слід зазначити, що питання аграризації стало одним з найгостріших не лише в суспільному, а й у партійному житті країни, що саме по собі говорило про великі проблеми, що супроводжували його опрацювання. Наводячи згадувані відомості про збільшення єврейського селянства, А. Глінський, відстоював на той час непохитну партійну позицію і писав: «Це настільки велике досягнення, що знаходяться навіть такі розумники, які говорять, що треба припинити переселення. Інші зауважують, що вже не вистачає контингентів. Між тим обстеження одного єврейського містечка в Ружинському районі показало, що там і зараз є 30% позбавленців, з яких більша половина -- декласована біднота. Відомості з інших містечок також вказують на існування ще багатьох тисяч родин, які можна буде переселити на землю. Тому в 1931 р. на Україні намічене переселення на землю ще 7 тис. родин».

Ставлення українського уряду до проблем, що виникали в контексті здійснення аграризації, залишалося доволі стабільним з початку її презентації до переходу до суцільної колективізації. В 1927 р. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин висловила свою цілковиту підтримку політиці аграризації. Постанова по єврейській секції займає дев'ять сторінок тексту, з яких три присвячені економічній роботі серед єврейства. Нарада пропонувала не лише очолити єврейську колонізацію до Південної України та Криму, а й далі розвивати містечкове культурне землеробство (виноградарство, хмільництво, тютюнництво, буряківництво) поряд із здійсненням меліорації боліт Полісся, сприяти економічному піднесенню старих єврейських землеробських колоній.

Виступаючи на ІІ Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (1930 р.), А. Глінський у доволі різкій формі виступив проти І. Вейцб- літа на захист політики аграризації, назвавши останнього ліквідатором¹⁰⁵. Причиною вбивчої критики науковця стали висловлені ним міркування про те, що не аграризації, а втягненню євреїв до великої промисловості належатиме першість у вирішенні містечкової проблеми. На нараді суспільна думка про непристосованість євреїв до землеробської праці була кваліфікована як думка класового ворога. Уряд вважав, що переселенці доволі швидко опановували нову галузь виробництва, на підтвердження чого наводилися дані про розширення посівних площ, інтенсифікацію господарств, найперше ж -- про рівень колективізації у переселенських колективах (1931 р. колективізація охопила 86% переселенських колективів¹⁰⁶).

Втім, нині слід віддати належне науковим передбаченням І. Вейцбліта: саме створення й зростання єврейського пролетаріату не лише структурувало єврейську громаду, а й нанесло вирішальний удар по єврейському традиційному культурному світу. В 1931 р. рівень кооперування кустарів в єврейському середовищі був найвищим у республіці: із загального числа 135 тис. кустарів було кооперовано 110 тис. Більш-менш значним став відтік єврейської бідноти до промисловості лише з початком індустріалізації: з 18 тис. єврейської молоді, які були підготовлені фабзавучем упродовж 20-х -- на початку 30-х рр., 10 тис. припадало на 1930/31 рік. 1931 р. уряд планував видати 29 тис. нарядів для забезпечення євреїв місцем роботи у промисловості та будівництві, причому за розрахунками частка євреїв-працівників повинна була перевищити питому вагу службовців¹⁰⁷.

«Дбайливо» взяті пі опіку КСМ фабзаучівці стали провідниками нової більшовицької ідеології. Саме вони вже в середині 20-х рр. ухвалювали рішення про ігнорування Суботи, працювали під час єврейської Пасхи, відмовлялися від традиційних свят на користь революційних, руйнували побутові звички й традиції власної етнічної групи. Їхнім коштом зростала не лише російськомовна субетнічна група в єврействі, але й їдишомовна субкультура пробільшовицького ґатунку. Саме на її підвалинах в СРСР та Україні розбудовувалися єврейський театр, кіно та література -- культурні явища якісно нового характеру. Вони справляли визначний вплив не лише на єврейську спільноту, а й на інші етноси країни, оскільки пропагували ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Але це вже предмет іншого дослідження.

Отже, на межі 20-30-х рр. рр. загальна частка кооперованих кустарів та робітників мала скласти близько 10% (150 тис. осіб), а спільна частка залученого до землеробства та промисловості єврейського населення становила б близько 20%. Такими були результати перебудови соціальної структури єврейства на 1931 р. і вони були названі А. Глінським «колосальним досягненням», яке стало можливим лише в радянській країні.

Будь-яка критика аграризації на той час стала вже неможливою. Висвітлення практики вирішення аналогічних проблем єврейської діаспори в Польщі та Західній Європі відбувалося у формі беззастережного критиканства. Спростовувалися всі намагання закордонних єврейських громад здійснити «продуктивізацію єврейської молоді», тобто, залучити її до виробничих галузей: землеробства, будівництва, ремесел тощо¹⁰⁸, незважаючи навіть на те, що роль останніх у здійсненні єврейської землеробської колонізації в СРСР була величезною.

Отож, багаторічні й нелегкі зусилля республіканського уряду, скеровані на зміну соціальної структури єврейської меншини, закінчилися забезпеченням засобами існування принаймні 20% єврейської громади, що, звичайно, було важливою справою, особливо для самих тих людей. Проте, величезна більшість меншини -- близько 80% -- зберегла традиційний спосіб занять і життя і не поспішала його змінювати, незважаючи ані на складності господарювання, ані податковий тиск, ані громадянську напівправність, ані агітаційні кампанії. Чому?

Складне економічне становище єврейства не було лише українською проблемою. Більшою чи меншою мірою криза надлишкової пропозиції традиційних для єврейства професій невиробничої сфери була характерною для Європи 20-х рр., що було проявом загальноєвропейської повоєнної економічної кризи. Велика питома частка представників невиробничих професій у середовищі євреїв сама по собі не була виявом «хворобливості» соціальної структури етносу і не могла викликати економічний занепад громади в цілому. Причиною екзистенціальних проблем меншини були не особливості її структури, а економічна криза в країні, що не давала соціального замовлення на неї. Воєнний комунізм, натуралізація сільськогосподарського виробництва, централізація й одержавлення механізмів товарообміну, граничне обмеження споживання товарів повсякденного вжитку та послуг зробили професії сфери обслуговування непотрібними суспільству.

Проте, представники вільних професій не поспішали змінювати обставини свого існування. Причин було декілька. Як вказувалося, радянська доктрина єврейської сільськогосподарської колонізації була пов'язана зі значними витратами, балансувала на грані повсякденного подвигу, на який були здатні далеко не всі мешканці єврейських містечок. Величезна їхня більшість воліла бідувати й перебиватися випадковими заробітками, аніж боротися за виживання в безводному степу, в умовах господарської та побутової невлаштованості, ворожості місцевого селянства. З початком суцільної колективізації єврейські переселенці відразу перетворилися на об'єкт політики одержавлення сільськогосподарського виробника, що відштовхнуло містечкове єврейство він ідеї аграризації як такої.

Заяви уряду про можливості продовження політики не відповідали дійсності. Земельні ресурси республіки були давно перерозподілені, українське селянство в низці місцевостей потерпало від малоземелля. Отже, подальше збільшення єврейського селянського класу могло перетворитися на фактор внутрішньої дестабілізації суспільства, проте не було спроможне вирішити «єврейську проблему», як таку. Новостворювана соціальна структура громади виглядала як щось доволі випадкове, невідповідне соціальній структурі як доіндустріального суспільства, так і індустріального.

Визначальним чинником, що вплинув на згортання соціальних процесів, які тільки-но почали набирати силу, став фактор часу. Створення єврейського сільськогосподарського виробника та стимулювання кооперації в середовищі кустарів з історичної точки зору були приречені, адже сама історія УСРР відвела на їхнє існування якихось п' ять років, за які, зрозуміло, вони не могли сформуватися. Радянські та партійні функціонери доволі швидко втратили інтерес до ідеї аграризації єврейської меншини. Проявом явного охолодження урядовців, з одного боку, та надзвичайного загострення суспільної думки навколо єврейського колонізаційного руху, з іншого, стало обговорення проблеми єврейської колонізації на шпальтах центральної республіканської партійної преси. Акцентуючи увагу на об' ємах державної допомоги переселенцям та розтлумачуючи факти зловживань нею з боку останніх, закликаючи «несвідоме» оточуюче селянство прихильно ставитися до своїх нових сусідів, урядовці послідовно оминали з' ясування наслідків політики аграризації. Визначаючи кількість переселених родин, наданих кредитів і збудованого житла, урядовці не наводили жодних показників новостворених єврейських господарств і практично не характеризували господарське та побутове становище земельних громад, колективів тощо. З контексту виступів партійних функціонерів з'ясовується доволі механістична концепція вирішення єврейської проблеми в Україні, сутність якої полягала в масовому виселенні надлишкового населення з регіонів аграрного перенаселення і наданні йому можливості займатися селянською працею. Проте, факт надання єврейству можливості працювати на землі в соціально-економічних умовах радянської України сам по собі був неспроможний зупинити загальний занепад єврейської громади з низки взаємообумовлених причин.

Першою і найбільшою перепоною на шляху успіху аграризації стала власне практика здійснення єврейської сільськогосподарської колонізації, система заходів і підходів до комплектації переселенських громад та їхнього облаштування. Дореволюційні дослідники єврейських сільськогосподарських колоній одним із факторів часткового занепаду колоній (тобто, певного зменшення початкової кількості господарств) вважали економічну малопотужність переселенців, які рекрутувалися урядом з найбідніших верств містечкових ремісників і торговців. В радянську добу значно ускладнювало організацію переселенської справи ігнорування демографічних особливостей єврейської громади, а саме, положення про комплектування переселенських колективів, яке вимагало, щоб на п'ять їдців приходилося щонайменше три працездатних особи¹⁰⁹. Зростання кількості колоністів стримувало також запровадження так званого переселенського мінімуму, коли потенційний колоніст повинен був мати 300 руб. для облаштування на новому місці. Зі свого боку держава зобов'язувалася допомагати переселенцям облаштуватися на новому місці й здійснювати кредитну підтримку¹¹⁰, проте, реальні її можливості не здатні були забезпечити й 1/5 потреб новоявлених колоністів.

Порівнюючи обставини єврейської сільськогосподарської колонізації, слід зауважити, що радянська модель з економічної точки зору незрівнянно поступалася тій, що запроваджувалася в Південній Україні в середині ХІХ ст. Переселення взагалі й докорінна переорієнтація напрямків господарської діяльності, зокрема, вимагали певної рішучості з боку населення та неабияких зусиль і витрат з доку держави, яка їх організовувала. Порівнюючи умови створення сільськогосподарських колоній, не важко побачити докорінні відмінності у спрямуванні зусиль розділених часом урядів. Перший, надаючи переселенцям значні земельні ділянки (30-40 дес.), звільняючи їх протягом десятиліть від податків, призначаючи кураторів із взірцевих німецьких господарств, прагнув з часом отримати в місцях єврейської сільськогосподарської колонізації міцні господарства, що, власне, відповідали тогочасним уявленням про взірцеві господарства фермерського типу.

Більшовики створили найчисельнішу в Європі армію єврейського селянства (близько 98 тис.)¹¹¹, проте його господарські показники відповідали середньоукраїнським стандартам дрібнонадільного маломіцного селянства. Типове господарство у новостворених колоніях пересічно мало від 2 до 2,75 дес. землі на їдця, 0,5 голів робочої худоби, 0,5 плуга, 0,05 сівалки, 0,4 голів продуктивної худоби. Не мали тягла 70% переселенських господарств, у 60% із них не було корів.¹¹² За економічними характеристиками більшість єврейських колоністських господарств склала величезний шар незаможного селянства, яке щоденно боролося за виживання. Основна мета переселення -- певне розвантаження соціального напруження в єврейських містечках -- була вирішена, проте результат, відчутний принаймні в перші п' ять років, був доволі нестабільним і з економічної, і з політичної точки зору.

Неподоланною перепоною на шляху успіху аграризації по-радянському стало господарське становище новоствореного класу єврейського селянства, яке в цілому можна охарактеризувати як надзвичайно тяжке. Воно, безумовно, перебувало в безпосередньому зв'язку з окресленою вище практикою здійснення колонізаційної політики, що не створювала найсприятливіші умови господарювання на землі (як це було з іноземною колонізацією за царату), а лише пропонувала певну альтернативу злиденному й безперспективному животінню декласованої єврейської бідноти штетлів, повністю позбавленої засобів виробництва й існування. Умови життя нових землеробських колоній були критичними. В низці архівних документів зберігаються красномовні описи перших кроків містечкової бідноти на шляху опанування професією селянина.

В світлі описаного вище доволі сумнівним видається підхід дослідників, які серед причин запровадження цієї політики виокремлюють намагання більшовиків істотно розширити свою соціальну базу на селі за рахунок відданості єврейського колоніста. З переважної більшості джерел видно, що більшовики не лише не набрали додаткових балів за допомогою політики аграризації, а й втратили частину тих, що мали до її запровадження. Серед причин, що привели до такого результату, безумовно, слід назвати критичні умови існування єврейських переселенців, які мали свої претензії до бездіяльних і безвідповідальних місцевих органів влади; критичне загострення поземельних суперечностей у регіонах створення колоній; безкарний шабаш податкових органів, що порушуючи умови переселення і граючи на різниці землекористування в багатонаціональних районах, вкрай загострили взаємини між різними етнічними та соціальними групами селянства по всій Південній Україні.

Найбільшою ж перешкодою на шляху розвитку й успіху єврейської колонізації як довгострокового соціально-економічного заходу стало очевидне більшовицькому урядові превалювання негативних наслідків аграризації над позитивними. Історія іноземної колонізації в Новоросії засвідчує, що за умови господарського та податкового сприяння на адаптацію переселенців уходить щонайменше десятиріччя. За цей час ставали на ноги економічно міцні німецькі й чеські переселенці. Що ж до етнічних груп, які на новому місці змінювали напрямок господарювання (як це було, скажімо, з євреями та греками), цей термін розтягувався на 30-50 років. Лише на середину 30-х рр. ХХ ст. у кращому випадку можна було підбивати підсумки політики, як такої. Між тим, думка про її марність, нездатність євреїв до сільськогосподарської праці запанувала вже наприкінці 20-х років. Реальною її підосновою були не економічні фактори (тогочасне становище колоній відповідало етапу адаптації колоністів та щаблю розвитку продуктивних сил у країні), а, власне, неготовність багатонаціонального українського суспільства в цілому, та селянства, як класу, зокрема, поступитися на користь євреїв, чи когось іншого, омріяною землею. Селянство в регіонах колонізаційного руху було не спроможне зрозуміти політики, яка віддавала землю в руки прийдешніх, коли її було замало для місцевих. Ця обставина так швидко й безповоротно політизувала «несвідоме» місцеве селянство, що його чимдалі складніше було стримувати. Отже, якщо хтось із тогочасних політичних діячів сподівався віднайти опору режимові в особі єврейських переселенців, то він прорахувався і замість політичних дивідендів одержав розширення лав опозиції, як за рахунок колоністів, так і решти селянства.

Між тим розпилення земельних ресурсів республіки в руках дрібно- надільних одноосібників вело до безальтернативного стримування розвитку продуктивних сил країни та політичної ескалації. Колонізаційна політика виступила фактором внутрішньої дестабілізації суспільства, яке, щоправда, і без неї не відзначалося цілісністю. Цілком зрозумілими й детермінованими були претензії до політики з боку титульного етносу та втягнутих у конфлікт етнічних меншин. Фактом є й те, що і перший і другі були громадянами однієї країни й мали рівні права на належні умови для етновідтворення. В цьому розумінні відповідність колонізаційної політики завданням господарської відбудови країни в цілому, відродженню етнічних громад та інтересам внутрішньої стабілізації суспільства видається доволі суперечливою і вимагає подальшого вивчення.

Болгари на початку 20-х рр. суцільними масивами проживали на півдні України в сільських місцевостях Одеської та Катеринославської губерній. До революції напрямок їхнього господарського розвитку визначали високі (до 60-ти дес. на господарство) норми землекористування, значний розвиток інтенсивних галузей сільськогосподарського виробництва (перш за все -- городництва й садівництва -- вони, за визначенням А. Скальковського, були засновниками товарного городництва та садівництва в Новоросії. Свіжі та сушені фрукти продавалися не тільки на місцевому ринку, а й вивозилися до Петербургу, Москви і Варшави).

Життя пересічної болгарської родини минало в повсякчасній рутинній роботі на городах. «Болгари -- відмінні спеціалісти з вирощування овочевих культур и дуже трудящий народ, -- згадував пізніше І. Стріонов, -- На [...] орендованих невеликих ділянках землі болгарські родини безперервно копошилися, прополюючи, підпушуючи та зрошуючи висаджену розсаду, не притягуючи найманої сили. Вони з маленьких ділянок землі отримували такі великі врожаї овочів, що їх вистачало задовольняти потреби села завбільшки 1 200 дворів і реалізовувати їх ще й на стороні»¹¹³.

Болгарські села менше за сусідні єврейські та німецькі колонії потерпіли в роки світової та громадянської воєн. Негативно на стан господарства в болгарських селах вплинули аграрна політика більшовиків, яка привела до різкого зменшення норм землекористування, та голод початку 20-х рр. Болгарська громада була селянською за своїм складом, селянами були 85 тис. болгар. «Болгари замкнені, дещо суворі й недовірливі; -- занотував свого часу П. Піневич, -- сильно й різко реагують на різні суспільні явища; працелюбні та акуратні у виконанні своїх справ, мають певну схильність до торгівлі. По відношенню до оточуючого населення тримаються зосереджено-стримано»¹¹⁴.

До радянських аграрних перетворень громада зберігала традиційний господарський уклад, общинну організацію, яка сприяла збереженню великої патріархальної сім'ї (їй була властива колективна власність, колективне виробництво, колективне споживання та суспільна рівність її членів). Криза великої патріархальної сім' ї розпочалася із більшовицької аграрної реформи, яка не тільки зменшила норми землекористування, а й спричинила дроблення земельних ділянок.

Сімейний лад болгарської родини мав свою специфіку. На думку М. Дер- жавіна болгарська господиня відігравала провідну роль, оскільки мала «вирішальний голос в усіх сімейних започаткуваннях»¹¹⁵. В цьому дослідник вбачав рудименти давніх матріархальних традицій. За відсутності чоловіка, жінка могла укладати договори купівлі-продажу, позичати гроші тощо. Втім, незважаючи на відносно високе становище старших жінок у сім'ї, на їхніх плечах лежав тягар непосильної праці та економічної залежності від чоловіка. Нижчу сходинку родинної драбини посідала невістка («булка» -- болг.), до якої в родині не прийнято було звертатися по імені. Разом із свекрухою вона вставала о 5-й ранку і починала поратися: свекруха опікувалася сніданком, булка ж годувала худобу та птицю, прибирала, прала. Впродовж років підпорядкованість невісток плекала традиції великої патріархальної родини, в якій кожен член відігравав чітко окреслену роль. На громадському рівні патріархальні родини об'єднували рудименти кругової поруки. Впродовж 20-х рр. в середовищі болгар зберігалася традиція «тлаки» -- громадської допомоги -- при збиранні врожаю, винограду, лущенні кукурудзи, будівництві будинку тощо. Платою за допомогу була спільна трапеза¹¹⁶.

Порівняно з групою колишніх колоністів умови господарювання польських селян упродовж 20-х рр. були вражаюче важкими. Ліквідація латифундій польських поміщиків суттєво не збільшила землекористування польського селянства, яке в досліджуваний час було чи не найменш землезабезпеченою групою. Поляки історично проживали в регіонах із найбільшою щільністю сільського населення у складній для господарювання природно-географічній зоні. Розміри ділянок польських селян не забезпечували існування їхніх родин. Так, у Марх- левському районі на польське господарство припадало 3,8 дес. придатної землі, в той час як в середньому по Волинській окрузі -- 4,7 дес.¹¹⁷ В інших округах землекористування польських селян було ще меншим. У Проскурівській окрузі -- 0,5 дес. на їдця, Кам'янецькій -- 0,38 дес., Київській -- 0,71 дес.¹¹⁸ Звичайно, що й інші характеристики польських селянських господарств були непоказними. В 1926 р. на Поліссі в середовищі поляків безкінні господарства становили від 20 до 40%, у Лісостепу їхня частка дорівнювала 60%.¹¹⁹ Наприкінці непу 61,6% польських господарств Поділля не мали коней, а 57,3% -- будь-якого тягла¹²⁰.

Обстеження польських національних рад у 1927 р. констатувало надзвичайний земельний голод польського селянства. Так, приміром в одному з найбільших польських селищ -- Гречанах (населення якого становило 3656 осіб, 802 господарства) -- 47 господарств мали менше 1 дес. землі, 396 -- до 2 дес., 172 -- до 3 дес., 97 -- до 4 дес., 65 -- до 5 дес., 25 -- до 6 дес. Тобто, практично всі господарства мали такі земельні ділянки, що не відповідали умовам прибуткового ведення господарства. Це, однак, не завадило офіційним особам поділити господарства на групи за розмірами землекористування і відшукувати серед них куркульські. Тим часом обмеженість земельних ресурсів прямо впливала на господарську потужність польського селянства. З 802 гречанських господарств 500 були безтягловими, 218 мали по одному коню, 84 -- по два. 141 господарство не мало великої рогатої худоби, 593 -- одну корову, 68 -- дві¹²¹.

Проблема земельного голоду в середовищі польського селянства залишалася не вирішеною протягом 20-х рр., здійснення землевпорядження позитивних наслідків не принесло, тим більше, що його запровадження гальмувалося особливостями хутірської системи господарювання. Внаслідок дії описаних вище факторів польське селянство в доколгоспний період було чи не найбільшим постачальником кадрів багатонаціонального робітничого класу України. Вже в 1925-1926 рр. 41,2% польських господарств постійно або сезонно відчужували зайву робочу силу. За спостереженням В. Мазура, «в лісостепових округах, через низький рівень землезабезпеченості селян, близько половини чоловічого дорослого населення вдавалося до кустарних промислів: виробництва цегли, черепиці, обробки деревини, ткацтва»¹²². Цей показник у середовищі етнічних меншин був найвищим: на той час у малоземельній Волинській окрузі він пересічно становив 29,3%¹²³. Іншими словами, трохи менше половини польських господарств Правобережної України вже в середині 20-х рр. являли собою соціальний шар найманих працівників із земельною ділянкою, що ставило їх впритул до перспективи повної пролетаризації в найближчому майбутньому.

Обмеженість земельних ресурсів Правобережжя заводила проблему покрашення матеріального становища польського селянства у глухий кут. Єдиним можливим на той час виходом уряд вважав масове переселення надлишку польського селянства, зокрема за межі України. Десятирічний план переселення поляків, молдаван і німців УСРР передбачав переселення 45 800 поляків Волинської, Подільської та Київської округ¹²⁴.

Росіяни становили найчисельнішу етнічну меншину України. Як зазначає більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників, у її складі переважала міська людність Слобідської та Південної України. За підрахунками О. Данильченка росіяни становили до 40% робітничого класу великих міст Південної України¹²⁵, будучи безпосередньою соціальною базою поширення комуністичний ідей та впливу більшовицької партії.

Південні й східні великі промислові центри України до революції 1917 р. об'єктивно ставали осередками русифікації в Україні. За словами О. Данильченка, «в багатонаціональному середовищі за панівного державного становища російської культури вплив місцевого російського населення на національний розвиток інших народів півдня значно перевищував його кількісний показник серед національностей краю. Зокрема це стосується великих міст, де і на початку 20-х рр. цей вплив був майже неподільним»¹²⁶. Наведена думка майже одностайно підтримується у вітчизняній історичній науці. До неї додамо лише те міркування, що цей напрямок русифікації найменшою мірою загрожував власне українцям, які, як відомо, тут становили незначну частку. Найбільшого впливу з боку пролетарського та дрібнобуржуазного російського населення великих міст зазнавали інші, менш чисельні етнічні громади космополітичних міст, переважно дисперсні, що не мали власних суспільних і політичних організацій. (Виняток становила компактна й порівняно численна -- близько 10 тис. осіб -- грецька громада Маріуполя, русифікація якої відбувалася за більш складних і суперечливих історичних обставин). Маргіналізація меншин у великих містах досить інтенсивно відбувалася й до 1917 р., під час громадянської війни під впливом білогвардійських сил вона отримала політичне прискорення й призупинилася лише з початком українізації.

Автоматично переносячи обставини русифікації доби царату на час національно-визвольних змагань в Україні, а, втім, і на перші роки радянської влади, історики не помічають якісних змін, які відбулися в даній сфері внаслідок трансформації відносин власності у країні. До революції провідниками русифікаторської політики на Україні «здебільшого були представники заможних верств міста й села, міщанство, інтелігенція, служителі культу та ін., які серед російського населення становили досить значний прошарок»¹²⁷. 1917 р. станову Російську імперію було знищено. Упродовж 1917-1921 рр. відійшла в минуле і велика земельна власність, яка була економічною підосновою панівного становища росіян. На початок 20-х рр. переважна частина великих землевласників емігрувала за кордон. Та ж частка російської громади, що лишилася (невелика числом група російського нобілітету, інтелігенції, міщанських міських кіл), через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів була відсторонена більшовиками від суспільної активності й, перебуваючи під наглядом ЧК, втратила свій колишній суспільний і культурний вплив.

Улюблена як українською політичною еміграцією, так і радянським проводом теза протилежності російського міста й українського села стосовно початку 20-х рр. видається теоретичним спрощенням більш складних багатовекторних міжетнічних та соціальних процесів. Принаймні зауважимо, що за умови фактичної громадянської безправності «колишніх» під час воєнного комунізму, промислового занепаду й прискореної люмпенізації робітництва міст, яке, голодуючи й страйкуючи проти радянської економічної політики, було сфокусоване на меті фізичного виживання, загроза русифікації виходила не з середовища російської людності України, а з-за кордонів республіки.

Найбільшу увагу зарубіжних дослідників та еміграції привертала та обставина, що росіяни та російськомовні маргінали становили більшість у лавах комуністичної партії. 1918 р. українська КП, що нараховувала 5 тис. членів, переважно складалася з етнічних росіян, російськомовних євреїв, поляків та українців. На час оприлюднення «теорії боротьби двох культур» Д. Лебедя етнічні росіяни становили 53,6% загальної кількості членів більшовицької партії в Україні. 1925 р. в ній перебувало 75 тис. осіб, проте етнічний склад залишався попереднім¹²⁸.

Внаслідок узурпації цією нечисленною організацією провідних посад у державному керівництві, встановлення неподільного контролю за економічним виробництвом, суспільним і культурним життям, у переважної більшості національно свідомих кіл склалося враження про експортний характер Жовтневої революції і, відповідно, її антиукраїнську, антинаціональну спрямованість. Складність й абсурдність становища етнічних росіян України на початок 20-х рр. полягала в тім, що при загальній кількості у більш як 2 млн. осіб лише від 5 тис. 1918 р. до 30 тис. осіб у 1923 р. з них мали реальний суспільний вплив.

Важливо зазначити, що 46% росіян мешкали в селі. Росіяни-селяни за абсолютною чисельністю і питомою вагою стояли на другому місці після українців. У 1926 р. вони становили 5,1% селянства УСРР, компактно і дисперсно жили в 33 із 40 округ республіки. За умови натуралізації виробничих відносин у країні вони не могли займатися нічим іншим, як хліборобством. Мешкаючи відносно компактними масами у прикордонних районах Конотопської, Харківської, Луганської округ, а також у нижньому Подніпров'ї, вони в майбутньому склали основу населення Путивльського, Великописарівського, Чугуївського, Олексіївського, Велико-Теплівського та Сорокінського російських національних районів. Розпорошено російське селянство мешкало по всьому прикордонню, зокрема й західному (в межах сучасної Житомирської та Вінницької областей), і лише в Центральній Наддніпрянській Україні російські селяни були нечисленними.

Росіяни прикордонних Сумщини та Глухівщини стали громадянами України внаслідок обміну територіями першої половини 20-х рр., їхню переважну більшість становило автохтонне старожитнє населення, зокрема, горюни¹²⁹, яких нині відокремлюють як специфічну субетнічну групу російського народу. Російське селянство колишньої Слобожанщини за своїми соціально-економічними характеристиками мало відрізнялося від українського. Будучи в своїй переважній масі колишніми кріпаками, вони були малоземельними й через те -- незаможними, повсякчас поповнюючи лави сільського й промислового пролетаріату. Суттєво відрізнялося російське селянство Запорозької та Мелітопольської округ, що складалося з колишніх старовірів. Ставлення цієї категорії російського селянства до радянської влади на початковому етапі радянського будівництва через її агресивну антирелігійну політику було настороженим.

Підсумовуючи, зауважимо, що російська громада України в соціальному відношенні була найбільш диференційованою серед етнічних меншин: міські і сільські верстви в ній були майже рівними. Вона мала досить складні й суперечливі стосунки з більшовицьким урядом. Незважаючи на російську форму, соціальні корені Жовтневої революції в російському етнічному ґрунті на Україні були не безсумнівними. Підоснову опозиційності громади стосовно більшовизму становили: люмпенізація пролетаріату протягом 1917-1921 рр. та його незадоволення політикою воєнного комунізму в промисловості; відсутність будь-яких послаблень у продрозкладці стосовно російського селянства; неприйняття більшовицької атеїстичної пропаганди релігійно зосередженими російськими громадами; громадянська дискримінація найбільш освіченої частини російської людності.

Один з найяскравіших етнографічних острівців Південної України становили греки. На початок 20-х рр. громада існувала замкнено, зберігаючи традиційний спосіб життя та патріархальний побут. Цікавий етнографічний опис грецької громади залишив тогочасний співробітник Маріупольського музею краєзнавства П. Піневич. «Зовнішній вигляд грецького населення характеризується відповідно до приналежності до тієї чи іншої гілки [маються на увазі субетнічні групи -- Л.Я.], -- занотував дослідник, -- звичайний тип -- вище за середній зріст, стрункий з невеликою головою, вкритою чорним, переважно, кучерявим волоссям; у «татів» ніс з горбинкою, ближчий до давньогрецького типу, очі чорні, нерідко з поволокою; у так званих нащадків готів виділяється м'ясиста частина обличчя, очі й волосся нерідко бувають світлими; представники як чоловічої, так і жіночої статі на старість різко змінюють свої зовнішні риси, особливо різко змінюються на старість типи жінок. У цілому треба відзначити, що основний еллінський тип виразніше зберігся в селищах з населенням, що розмовляє грецькою мовою, в інших же селищах яскраво відчувається домішок східної крові, яка поглинає все інше»¹³⁰.

Особливості етнічної ментальності греків П. Піневич окреслив наступним чином: «До характерних рис характеру греків слід віднести: недовірливість, природжену хитрість та метикуватість [«изворотливость» -- П.П.], вміння знайти і водночас обійти потрібну людину, велику схильність до торгівлі й консервативність у поглядах та переконаннях, хоча останнє стосується майже виключно старих людей. Майже всі греки, що навчаються у школах, схильні до математики і [мають] велику любов до філософії та серйозних відповідальних розмов...»¹³¹.

Зберігаючи низку специфічних етнографічних ознак, греки вже на межі ХІХ-ХХ ст. досить тісно співпрацювали з оточуючими етнічними громадами. Сфера матеріальної культури (передовсім техніка землеробства та інші виробничі цикли) була цариною, що найбільш інтенсивно трансформувалася вже в дорадянські часи. Рушійною силою значних змін у виробничому житті маріупольських греків, зокрема, техніки будівництва, харчування відіграла не лише регулююча, спрямована на уніфікацію етнокультурних особливостей, державна політика. Найзмістовніші, найміцніші мутації матеріальної культури відбувалися внаслідок природного процесу інтернаціоналізації виробничого життя Приазов'я на піку його господарського розвою наприкінці ХІХ--на початку ХХ ст. Прикладом для активних запозичень усіх етнічних громад регіону були німецькі колоністи: етнографи відзначали розповсюдження німецьких сільськогосподарських знарядь (скажімо, букерів, сіножаток, лемешів тощо) в грецьких, українських, болгарських господарствах. Однак, попри всю привабливість німецького типу господарювання, цілковите його наслідування іншими громадами було неможливе. На перешкоді цьому стояла не стільки відданість національним традиціям, скільки обмеженість земельних, а відповідно -- і матеріальних, ресурсів решти етнічних груп південноукраїнського селянства.

Очевидніше процеси інтернаціоналізації проявлялися в повсякденному вбранні. Вже на початку ХХ ст. у повсякденному вжитку міський костюм повсюдно витіснив національне вбрання, яке зберігалося для урочистих подій. Окремі елементи традиційного одягу, зокрема, традиційні чоловічі верхня та спідня сорочки, штани, жіночі шаровари, жіночі головні убори (періфтар) у повсякденному вжитку використовували представники старшого покоління і переважно в зв'язку з традиційними обрядовими діями (приміром, у стані жалоби за померлими). П. Піневич зауважував, що «... національне вбрання, особливо жіноче, збереглося як велика рідкість у віддалених від центру місцях й одягається виключно по великих святах, причому до своєї старовини греки ставляться з глибокою повагою й любов'ю»¹³². Універсалізація культурних процесів у Приазов' ї прискорювала затвердження в середовищі греків, найбільше з оточуючих Маріуполь селищ, інновацій та стандартів загальнопоширеної моди, чому не в останню чергу сприяла доступність мануфактури та виробів легкої промисловості у дорадянську епоху.

Тимчасове повернення до традиційного одягу відзначалося на тлі революційних потрясінь 1917-1921 рр., воно було спричинене господарською кризою та натуралізацією господарств. Цей час не можна розглядати як етап повноцінного розвитку традицій народного костюму, відзначався навіть певний регрес, оскільки виснажене війною та злиденністю грецьке село, постійно відчуваючи рецидиви голоду аж до 1925 р., існувало на межі фізичних можливостей. Це повною мірою стосувалося й одягу. За свідченнями І. Стріонова в повоєнні часи «селяни так обносилися, що використовували на білизну та одяг байкові та вовняні ковдри, простирадла, покривала, скатертини і навіть вовняні й ганчір'яні доріжки. Особливо потерпали діти, які вдягалися в лахміття»¹³³. В тих умовах говорити про якесь збереження чи примножування народних традицій було б смішно.

Стійкішими до зовнішніх впливів виявилися традиції суспільного та сімейного життя. Патріархальний уклад зачиняв жінку в рамках власної родини, навіть питання заміжжя, як правило, вирішувалося без її згоди. Входження невістки в нову родину, як і в більшості селянських громад, супроводжувалося низкою умовностей та правил, які вибудовували становище жінки в родині, як таке. Наступного дня по закінченні весільного циклу молода невістка мала встати вдосвіта раніше за всіх, витопити піч, приготувати воду для вмивання й рушники свекру та свекрусі, полити свекру. Під час його умивання вона повинна була мовчки чекати осторонь, мовчки подати рушника -- її подарунок свекру. Той, у свою чергу, втершись, віддавав рушника, невістка цілувала свекру руку, в нагороду отримувала золоту монетку. Молода дружина повинна була цілувати руки всім, хто мешкав у домі, навіть малолітнім дітям. Попервах вона не могла розмовляти з батьками чоловіка. Всі перемови здійснювалися через сестер чоловіка чи старших невісток. Розмовляти зі свекрухою невістка могла після того, як та дарувала їй золоту монетку. Те ж саме відбувалося й зі свекром: після одарювання невістки золотими монетками обряд «розв'язування язика» вважався завершеним, -- тепер невістка могла назвати свекра «татом», але по- справжньому спілкування між ними припускалося після декількох років (в старовину -- не менш, як за 5-ть років)¹³⁴.

До радикальних змін радянської доби грекині існували, власне, в умовах родинної ізоляції: їхньою парафією були хатня робота, порання в присадибному господарстві, рукоділля. Переважна більшість з них була малоосвічена, «непривітна до чужих, але в своєму середовищі привітна й гостинна». Матеріали 20-х рр. принагідно зауважували, що більшість жінок дуже погано спілкувалася російською, або не розуміла її цілковито. В 1925 р. у Стильському районі, в якому, як відзначалося в доповіді державної комісії, єдиному з усіх районів Сталінщини здійснювалася відповідна робота в жіночому середовищі, було 56 делегаток¹³⁵ -- виключно жінок службовців. Створений раніше осередок жіночого руху із 25 осіб розвалився, оскільки зміст його діяльності надто далеко відстояв від поглядів та уподобань грекинь.

Прагнення зберегти громаду як етнічне ціле обумовило консервацію не лише традиційної культури, а й генофонду маріупольських греків. До 30-х рр. міжнаціональні шлюби в їхньому середовищі були явищем рідкісним, одруження з представниками інших етнічних громад викликало осуд. Замкнення відтворення громади в досить тісному колі кровних родичів спричинило небажані наслідки, серед яких лікарі відзначали ознаки виродження, зниження природного імунітету (найбільшою мірою до інфекційних захворювань, кору, дифтериту, малярії, туберкульозу).

На межі століть захворюваність і смертність у середовищі греків була неприпустимо високою. Епідемія дифтериту 1879-1880 рр. дала в грецьких селах від 15 до 50% смертності, а висипний тиф уніс 15,76% хворих¹³⁶. Тривожно високі показники характеризували захворюваність греків на сифіліс, у більшості медичних ділянок Маріупольщини (виняток становила лише 5-та: с. Ст. Керменчик) населення зверталося до лікарів переважно з третинними і спадковими (!) формами хвороби. Намагання земських лікарів призупинити поширення епідемії сифілісу в грецьких селах позитивних наслідків не давали, хоча динаміка лікування хворих була позитивною. Звіт Маріупольської повітової земської управи за 1889 р. робив невтішний висновок: «... Сифіліс тут не зменшується і залишатиметься, ймовірно, впродовж багатьох років іп status quo».

Страшну небезпеку для грецької спільноти приховувало поширення туберкульозу. Земські матеріали відзначали: «... Ніде сухоти не розвинені в таких великих розмірах, як у середовищі греків [...]. Іноді просто дивуєшся, як вони, тобто сухоти (яких, до речі, греки тепер бояться як чуми) іноді непомітно підбираються до людини»¹³⁸. Швидкоплинні сухоти уносили життя молодих грекинь впродовж 2-3 місяців. Земські лікарі серед причин епідемічного поширення сухот у маріупольських греків виокремлювали раннє (з 10-12 років) паління, санітарну необізнаність, «... племінну грецьку зніженість і майже повну відсутність доброї, зміцнювальної фізичної праці серед грекинь»¹³⁹.

Радянські медики високу захворюваність туберкульозом пов'язували із традиційними особливостями грецьких селищ і житла. Села, як правило, розміщувалися по низинах балок за течією річок та їхніх каменистих схилах у безкінечному безлісому безводному степу, відкритому суховіям. Нерідко села розташовувалися також у заболочених місцинах. Майже повністю позбавлені рослинності, за пізнішими висновками радянських етнографів, вони зберігали низку специфічних ознак скотарських поселень, з притаманними їм розлогими садибами з багатьма службами: загонами для худоби, конюшнею, сараєм для полови, током¹⁴⁰. Господарські будівлі найчастіше вибудовувалися одностроєм, який міг тягнутися на 20-30 метрів. Зображення грецької садиби в с. Стила, вміщене в статті О. Будіни, хоча й дає певне уявлення про останню, не є типовим: у переважній більшості великих грецьких селищ наділи розміщувалися далеко за межами села, «розкіш» жити поруч із земельною ділянкою могли собі дозволити лише відрубники. «Особливою красою та привабливістю грецькі селища не відрізняються, оскільки вони переважно позбавлені рослинності, і повсюди вирізняються жовтувато-бурі глиби вапняку й гранітів, з яких у багатьох селах зазвичай складаються будинки й огорожі навколо них»¹⁴¹, -- писав свого часу П. Піневич. Сади греки розводили поза межами села, також переважно у балках.

В 1917-1925 рр. будівництво в грецьких селах завмерло, оскільки греки в цей час були позбавлені можливості оплачувати послуги прийдешніх російських будівельних артілей. Внаслідок цього відчутних трансформацій традицій будівництва впродовж 20-х рр. не відбулося, селянство вимушено користувалося довоєнним житловим фондом. Переважаючу частку становили трьохроздільні будівлі, лише заможне селянство мешкало в побудованих до революції багатокімнатних будинках, за формою наближених до квадрату. Згідно із матеріалами обстеження 1925 р. 90,1% усіх житлових будівель мали спільний з конюшнею дах¹⁴². Будівельним матеріалом зазвичай слугували камінь та сирцева цегла. Крівлю перекривали соломою, комишем, черепицею. І все ж забезпеченість грецького селянства житлом та його якість значно перевершували оточуючі українські та російські села. Якщо в грецьких селах будинки, облицьовані цеглою та покриті черепицею, власне, й створювали загальний образ села, то в сусідніх українських селах вони становили, радше, виняток.

Заможність грецької родини практично безпомилково визначалася за будівельним матеріалом та розмірами житла: в часі визначальною залишалася тенденція до трансформації від однокамерних до багатокамерних житлових споруд. Маючи змогу обирати, господар віддавав перевагу каменю перед саманом, черепиці перед соломою чи комишем.

Типово грецькою прикметою було вогнище («кабіца»), влаштоване у сінях біля стіни житлового приміщення, що слугувало для приготування їжі. У житловій частині будинку найбільшу частину займав великий чотирикутний поміст («софа» -- урум., «курчат» -- румейськ.), де, власне, й відбувалося життя родини: тут, за невеликим переносним столом («трапеза») їли, діти грали, жінки пряли, в'язали та гаптували, колисали немовлят, відпочивали всією сім'єю, лежали й помирали хворі члени родини. Заводського виробництва меблі, зокрема ліжка, що були в найбільш заможних родинах, святково прибрані, стояли в гостьових кімнатах і за своїм призначенням не використовувалися. Члени урядової комісії з'ясували, що з 370 ліжок, які були в розпорядженні 355 родин, за безпосереднім призначенням використовувалися лише 159, причому на них спало 210 осіб. 91% людності спав на софі.

Ще більш показовими були відомості стосовно використання житлових площ: 51,5% житлових кімнат за безпосереднім призначенням не використовувалися внаслідок чого нормальні санітарно-гігієнічні умови проживання мали лише 2-3% громади¹⁴⁴, і це при пересічній заможності її членів (!). 87,5% греків користувалися від 0,3 до 1,5 куб. саж. приміщення при гігієнічній нормі у 3 куб. саж. Отож, і дані про поширення сухот у їхньому середовищі вражали: тоді, як по сусідніх українських повітах за даними 1910 р. на 10 тис. людності припадало від 7 до 22 хворих на сухоти, в грецьких: М. Янісольському -- 23,6, Сартанському -- 52,6, Мангуському -- 62,1, Н. Каракубському -- 66,7, Ялтинському -- 200 (!)¹⁴⁵.

Сучасники відзначали нераціональність системи харчування в грецьких селах. З цього приводу на початку своєї державної кар'єри С. Ялі писав: «Погане харчування і знов-таки не тому, що нема чого їсти, а через причину маловідому»¹⁴⁶. Пожива грецького селянина складалася з прісного пшеничного хліба, хлібобулочних виробів, локшини, пісних і скоромних супів, блюд з баранячого м' яса, ковбас, свіжих, фаршированих, солених та консервованих овочів і фруктів. Дуже популярною стравою впродовж віків залишалася солодка патока («бекмес, бетмез, бакмез, бетмез»), яку готували з м'якоті баштанних культур, густого яблучного та грушевого сиропу. Як у будь-якій селянській культурі основу харчування становили молочні продукти: пряжене молоко, сири, кисломолочні «каймак», «арьян». З молока варили святкові каші, зокрема, з родзинками.

Святкова кухня була досить багатою і смачною, втім переважна більшість греків у повсякденному житті харчувалася одноманітно і малопоживно. Найбільших обмежень люди зазнавали впродовж польових робіт, оскільки далекоземелля вимагало від чоловіків виїзду в поле на декілька днів і, навіть, тижнів, де вони, мешкаючи в саморобних куренях, харчувалися в сухом' ятку (жінки за звичаєм у полі не працювали). «Навіть у найзаможніших греків під час польових робіт дуже часто їжа -- один хліб, сіль, часник і перець»¹⁴⁷, -- занотував у 1925 р. С. Ялі.

Згадані особливості грецького побуту в купі з багатолюдністю сіл (пересічно близько 5 тис. осіб) стали основою катастрофічного розповсюдження сухот, зокрема, туберкульозу кісток, який нівечив і спотворював людей до невпізнанності. Земські лікарі, як особливо небезпечний симптом історії хвороби у Приазов'ї, відзначали поширення блискавичної форми хвороби у молодих грекинь. (Вирішальні перемоги боротьби з туберкульозом серед греків відбулися вже в радянські часи і пов'язані вони були з антисухотними кампаніями, озеленінням селищ, пояснювальною роботою медперсоналу районних поліклінік, лікарень і тубдиспансерів, врешті, пропаганді та запровадженню форм нового радянського побуту.)