Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Аналітична записка

Південна Україна:

Взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі

Ярослава ВЕРМЕНИЧ

Київ - 2015

УДК: 316.422.42+94(477.7)

Верменич Я.В.

Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі. Аналітична записка / Відповідальний редактор В.А. Смолій. - К.: Інститут історії України НАН України, 2015. - 81 с.

Аналітичну записку підготовлено у відділі історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України на виконання цільової комплексної програми наукових досліджень НАН України «Модернізація соціокультурної сфери в Європі та Україні» та розпорядження Президії НАН України від 10.04.2015 р. № 271. У ній представлений соціокультур- ний і ментальний образ Південної України у двох з половиною тисячолітньому хронологічному діапазоні, виконаний у контексті сучасних теорій рубіжності і погранич. Особливий акцент зроблений на витоках і проявах «гібридної війни» на Сході України, подані авторські рекомендації щодо опти- мізації регіональної політики.

Відповідальний редактор - академік НАН України В.А. Смолій

Затверджено до друку Вченою радою Інституту історії

України НАН України (протокол № 10 від 17 грудня 2015 р.)

© Інститут історії України НАН України, 2015 © Верменич Я.В., 2015

Зміст

Вступ

Актуальність і предметне поле наукового проекту

Об'єкт, мета, завдання

Методологічні принципи регіонального аналізу

Методики дослідження життєвого простору у зонах погранич

Межі регіону і його специфічні особливості

Періодизація

Місце і роль кордону

Наукова новизна

Висновки

Практичні рекомендації

Вступ

ХХІ століття принесло людству чимало несподіванок, які потребують поглибленого наукового аналізу. Активізація ролі регіонів аж до їх виходу у самостійне «політичне плавання», здавалося, пробуджувала надії на оптимізацію трансрегіо- нальної взаємодії на началах обміну досвідом і співробітництва. Але у цілому ряді країн регіональні ідентичності вступили з національними у гострий конфлікт, який виявив сталу тенденцію до переростання у збройні зіткнення. Водночас почастішали й спроби провідних гравців на світовій арені скористатися цією ситуацією у власних геополітичних цілях. Невдовзі, однак, виявилося: «неотурбулентність» світової політичної динаміки сягнула такого рівня, що стала практично нікому не підконтрольною. Принаймні мирних та дипломатичних засобів явно недостатньо, щоб надійно загасити вогнища конфліктності.

Те, що однією з «гарячих точок» на планеті стала Україна, займає чи не перше місце в ряду світових несподіванок - адже упродовж понад двох десятиліть їй вдавалося уникати гостроконфліктних ситуацій. Далося взнаки складне переплетення протилежних геополітичних інтересів держав- метрополій та непрофесіоналізму влади, накладене на несумісність орієнтацій регіональних еліт і цінностей, обстоюваних місцевими локальними спільнотами, насамперед тими, що опинилися у стані дезадаптації та втрати життєвих перспектив. Глибина і тривалість збройного конфлікту на сході України потребує, однак, наукових пояснень, здатних вийти поза межі цих очевидних реальностей. Лише регіональній аналітиці під силу з'ясувати, що у цьому «непримиренному зіткненні» зумовлене сучасними політичними реаліями, а що закорінене в історичних пластах різної тривалості, у ментальності й ідентифікаційних практиках. Але її здатність впливати на політичні реалії залежатиме від того, як швидко і наскільки продуктивно науковцям вдасться перейти на новий рівень узагальнень на міждисциплінарній основі й виробити емпіричну базу, адекватну викликам ХХІ століття.

За умов, що склалися, місця й ролі вітчизняних регіонів в історії виявилися перенесеними у царину гострих дипломатичних дебатів, політичних демаршів, військового протистояння, незгасаючої суспільної уваги. Причому відповіді на свої очікування суспільство намагається знайти не лише в реаліях сьогодення, але й у подіях, віддалених століттями й тисячоліттями. Адже, якщо говорити про південний регіон, то він здавна виступав своєрідним соціальним та культурним подразником у взаємодії цивілізацій, етносів, культур, в процесі якої формувалися фундаментальні особливості української цивілізаційної та культурної аури.

Південь України - це, по суті, перша контактна зона, ареал зустрічі Середземноморської й кочових цивілізацій, регіон розпочатих задовго до настання нашої ери колонізаційних процесів. По-друге, це територія формування українського козацтва - порубіжної військової спільноти, яка гідно відповіла на виклик кочового Степу і розчистила простір для нових суспільних відносин на цій території. По-третє, це арена активного «перемішування» різних етнічних спільнот, а отже, і конкуренції різних типів націоналізмів. Контакти й конфлікти на цій території упродовж століть створювали строкату суміш запозичень і взаємних непорозумінь, що само по собі не може не становити об'єкт підвищеного наукового інтересу.

Очевидною істиною є те, що складне переплетення різних цивілізаційних впливів у сполученні з історично обумовленим етнокультурним, мовним, конфесійним розмаїттям упродовж багатьох століть сформувало на півдні України нестійкий у своїх свідомісних пріоритетах соціум, який важко ідентифікувати за тими традиційними ознаками, які довго домінували у вітчизняній регіональній аналітиці. Так сталося, що регіон, який внаслідок порівняно швидких темпів суспільних трансформацій мав підставу хизуватися високим ступенем модернізаційної проективності, втративши після розпаду СРСР значну частину економічного потенціалу, поринув у трясовину «взаємонерозуміння», зведення політичних рахунків, етнічної конфліктності. Прояви войовничої непримиренності до інакшості призвели спочатку до спонтанних спалахів тероризму, а згодом і до зведення сепаратизму у ранг цінності, за яку, мовляв, варто проливати кров, руйнувати структуру життєзабезпечення, прирікати мирних мешканців на нелюдські умови існування. І хоча сепаратистськими настроями охоплений далеко не увесь південний регіон України, не можна не визнати, що ціннісний розкол, спровокований і ускладнений воєнним втручанням у конфлікт Російської Федерації, став тут виразною домінантою суспільної свідомості. І ані за «ліво-правою» шкалою, ані за прихильністю до тієї чи іншої зовнішньополітичної орієнтації дістати для нього наукове пояснення поки що не вдається.

З часом, сподіваємося, історія «згадає поіменно» й покарає усіх винуватців збройного протистояння. Сьогодні для соціо- гуманітаристики важливішим є не пошук винних, а чесна відповідь на питання: як таке взагалі могло статися? І тут важливо бачити насамперед не особисті провини, а системні протиріччя, породжені як об'єктивним ходом історичного розвитку, так і суб'єктивними прорахунками владних структур на різних рівнях у різний час. Отже, шукати слід першопричини «драми нерозуміння», що переросла у кривавий конфлікт. Історик, озброєний інструментарієм синергетичної епістемології, мусить уважно вивчати не лише об'єктивні факти, але й химерні уявлення, надії, розчарування, не- справджені ілюзії - все те, що нині вкладається у формули «неотурбулентної» психосоціальної динаміки. І бачити насамперед ті першопричини «смути», які існували об'єктивно, але далеко не завжди бралися до уваги у соціальному аналізі.

Актуальність і предметне поле наукового проекту

Сказаним зумовлена актуальність проекту, започаткованого у відділі історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України. Йдеться про дослідження регіональної гетерогенності на матеріалі окремих регіонів, у контексті просторового виклику, перед яким опинилася практично уся вітчизняна соціогуманітаристика. На фоні того досить високого рівня, якого досягла упродовж останніх років теоре- тизація й концептуалізація історичної регіоналістики як субдисципліни в системі історичних наук, дедалі більш відчутною є практична відсутність соціокультурних зображень окремих регіонів як цілісностей, що претендують у тій чи іншій формі на самодостатність і самоорганізацію. Загалом варто констатувати явище відставання у конкретних дослідженнях локальних історичних об'єктів мезорівня, проміжного між національним і місцевим. Сформована в радянські часи логіка дослідження взаємодії глобального і локального або фокусувалася на пошуку загальносвітових «закономірностей розвитку», або розсипалася на міріади частковостей. Що ж до регіонального виміру, то він або взагалі не проглядався, або вкладався у формулу «частина - ціле» і подавався у вигляді ілюстраційних моделей.

Традиційне радянське бачення регіону Південної України переважно як ареалу «нового освоєння» не пішло на користь його дослідженню як історично сформованої цілісності з власним етногенетичним кодом, особливостями соціальної стратифікації, соціонормативної й політичної культури. І справа не лише у тому, що, попри значний масив праць з історії регіону, його евристичну якість істотно знижує виразний росієцентризм у підходах. Гальмувалися наукові пошуки й своєрідною «оптикою» з домінуванням описовості і майже цілковитою відсутністю навіть спроб вписати історію регіону у загальносвітовий процес взаємодії цивілізацій, держав, етносів, культур.

«За кадром», по суті, лишалася понад двохтисячолітня історія активних міграційних переміщень, зникнення з історичної арени одних етносів і формування нових, «зустрічі» різних культур і поведінкових стереотипів. Не досліджувалися ані феномен підвищеної рухливості, ані процеси формування особливого рубіжного («фронтирного») типу свідомості. Не доводиться вже говорити про те, що увагу дослідників до останнього часу не привертали особливості соціальної й етнонаціональної селекції радянського часу, практика примусових переселень, масових депортацій і ре- патріацій. Зрештою навіть специфічні прояви відцентрових настроїв і сепаратизму, які в південній Україні були гострішими, ніж в інших регіонах, задовільних пояснень не знаходили - насамперед внаслідок застарілості термінологічного інструментарію і практичної відсутності в Україні теорії та історії понять.

Настав час для переходу на нову наукову мову, максимально позбавлену лінійності у підходах, телеологічності, спрощених пояснень. У ній мають бути максимально враховані новітні тенденції у світовому історіописанні й орієнтація на універсалізм підходів, акцент на «пов'язаних історіях» і міждержавних, міжетнічних взаєминах, прискіплива увага до «пограничних» станів.

Гадаємо, що успішність такого пошуку здатне забезпечити уведення студій з історії Південної України у загальносвітовий міждисциплінарний контекст досліджень погра- нич. Пограничні дослідження сьогодні вже вийшли далеко поза межі звичної модерної логіки національної і країнознавчої онтології - вони осмислюються і на макро-, і на мезо-, і на мікрорівнях, у діахронному й синхронному зрізах, теоретичному і прикладному аспектах. Пограниччя розглядається і як локус існування людини у певних, обмежених близькістю кордону територіальних рамках, і як вмістилище своєрідної «пограничної свідомості», невичерпне джерело творення символів, метафоричних конструкцій, зрештою, і прямого маніпулювання свідомістю. У баченні М. Тлоста- нової, «пограниччя - вічне мерехтіння включення й виключення, замішаних на незнищенній суперечливості й понятійній неготовності». Плюральність, що лежить в основі пограничної свідомості, генерує нові суб'єктності, іншу чуттєвість, інші мережі взаємодії. «Практикувати критичне по- граничне мислення - значить виходити за межі категорій, нав'язаних західною епістемологією» Тлостанова М.В. Исследование пограничья/у8 пограничное (со)знание, мышление, творчество // Вопросы социальной теории. - 2012. - Т. УТ. -

С. 63-80..

Наблизити спільноту істориків до розуміння складних і неоднозначних процесів неотурбулентності у сучасному світі здатна мережева модель науки, що пропонує у межах пост- некласичних підходів (кібернетичного, системного, синергетичного та інших) погляд на суспільство не як на ієрархічну систему, а як на рухливу, гнучку структуру потоків інформації й комунікацій. Мережеві моделі мають власні макро-, мезо- й мікрорівні; два останні повністю вкладаються у бачення регіональної науки як мережі інтелектуальних зв'язків, сфокусованих на дослідженні місцевих традицій, культурних цінностей (і антицінностей включно з передсудами). Синтез (чи симбіоз) соціологічного, антропологічного та мікроісторичного підходів забезпечує не лише належний рівень синхронізації історичних подій в оп-ііпе- режимі, але й відповідний ступінь пояснення «відкатів», розривів, мутацій в історичному процесі, а також когні- тивних «поворотів» в системі пізнання. Паралельно відбувається оновлення термінологічного інструментарію за рахунок свіжого погляду на «культуру конфлікту», співвідношення проблем самовизначення, суверенітету, сепаратизму тощо.

З цього погляду заслуговує на істотне переосмислення проблема місця й ролі територіальності у сучасній системі світоустрою. Домінуючі донедавна в соціальному аналізі оптимістичні уявлення про зменшення ролі бар'єрних функцій кордонів на користь контактних не витримують перевірку практикою. Радше мова має йти, зокрема, і у контексті українсько-російських відносин, про вироблення конкретною країною системи власних «культурних інтеграторів», здатних протистояти проявам агресії, сепаратизму, тероризму тощо. Звідси підвищений інтерес до нової «філософії кордону» - з переглядом самих основ концепції центр-периферійних відносин, дискусіями на теми «десуверенізації» чи «постсуве- ренізації», специфічним інтересом до проблем соціокуль- турної гравітації. Повсюдно приходить усвідомлення того, що не так важливо облаштувати кордон за сучасними стандартами, як виробити оптимальні підходи до методологічного обґрунтування проблеми кордонності й нової онтології соціальності. Остання у баченні філософів має бути «не стільки картиною, скільки компасом» Кемеров В.Е. Ключи к современности - в сдвигах в методологии // Вопросы философии. - 2014. - № 2. - С. 7..

З урахуванням нового погляду на культуру пограничної взаємодії сутнісні характеристики регіонів мають вибудовуватися на основі системного підходу з обов'язковим врахуванням фактора «path dependence» - залежності від пройденого упродовж віків шляху. А це означає, що у полі зору дослідника обов'язково мають перебувати процеси «притягання - відштовхування», явища асиметрії, відмінні ціннісні пріоритети. Не претендуючи на освоєння усього комплексу інноваційних підходів, автор даного проекту прагнув принаймні дистанціюватися від старих схем «пошуку ворога» і перекладання вад і провин місцевих еліт на обставини зовнішнього тиску, іноземних втручань тощо.

Об'єкт, мета, завдання

Об'єктом дослідження зовсім не випадково обрано Південну Україну - регіон, що має найглибші корені в історичних пластах і, тим не менш, досліджений значно меншою мірою порівняно з центральним і західним. На вибір регіону як об'єкта вивчення помітний вплив справив і політичний чинник, адже «неспокійний» Донбас і анексований Крим - його невід'ємні частини. А також етнокультурна своєрідність, з домінуванням не стільки сплаву, скільки симбіозу різних цивілізаційних, культурних у своїй основі впливів. Йдеться насамперед про виниклу на цій основі особливу прихильність до візуалізації власного «життєвого світу», до символів, ритуалів, культурних кодів. Те, що амбівалентність суспільних настроїв на сході й півдні виявляється рельєфніше, ніж деінде в Україні, створює додаткові стимули до поглибленого дослідження регіону як цілісності з усіма притаманними їй суперечностями.

Застосування до дослідження цього регіону інтердис- циплінарної матриці соціокультурного аналізу здатне забезпечити істотне просування у напрямі осмислення терито- ріальності як такої і регіоналізму як методологічного підходу, зокрема, дати відповідь на порушене В. Кравченком питання щодо сумісності/несумісності проблем регіоналізму із завданнями національного і державного будівництва. Заодно, очевидно, вдасться якщо не усунути, то бодай прояснити зареєстрований цим дослідником і донині існуючий термінологічний різнобій у назвах регіону (Південна Україна, Степова Україна, Північно-Східна Україна, Новоросія, Північне Причорномор'я тощо) Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. - К., 2011. - С. 432-434.. На наш погляд, однак, тут потрібні не так уніфікація, як пояснювальні схеми, чому у тому чи іншому випадку обирається той чи інший термінологічний нюанс.

На думку луганського соціолога І. Кононова, етнотери- торіальна спільнота, що склалася на Південному Сході України в процесі історичного розвитку, «заслуговує на увагу у світовому масштабі» насамперед як унікальний досвід самовизначення особистостей змішаного етнічного поход- ження Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних координатах України). - Луганськ, 2000. - С. 130.. Метою пропонованого проекту є відтворення усієї складності взаємозв'язку етнічного, політичного, соціального складників у формуванні етногенетичного коду Південної України і простеження особливостей поселенської структури, соціальної й етнічної стратифікації, специфіки соціонорма- тивної й політичної культури регіону у діапазоні двох з половиною тисячоліть. Інноваційність у підходах тут вбачається у тому, що територія розглядається і як реально існуюча даність, і як своєрідний когнітивний конструкт. Переосмислення ролі простору у його співвідношенні з часом полягає насамперед у розгляді його як мінливої й рухливої субстанції, сформованої у вигляді «бриколажу» географічних образів, локальних міфів, національних звичаїв, власного й запозиченого соціального досвіду. Особлива увага звертається на притаманний цьому регіону специфічний, зі значними патерналістськими очікуваннями, різновид соціокуль- турної ідентифікації. Пошуки особливої «кримської», «одеської», «донбаської» ідентичності стали можливими саме на цьому ґрунті.

Історію південного регіону України намагаємося представити крізь призму європейського досвіду - адже майже два тисячоліття його колонізаційного освоєння були якнайтісніше пов'язані з впливами Середземномор'я. Традиції децентралізованої демократії, започатковані в античні часи, доволі виразно проглядалися в суспільному устрої Запорожжя, в територіальній організації спільнот європейських мігрантів у ХУШ-ХІХ ст. Якщо розглядати Україну не з етнічного, а з територіального погляду, її зв'язок з країнами Середземномор'я сягає VII ст. до н.е. і відчувається донині. Адже, як переконливо довели санкт-петербурзькі науковці

A. Гердт та Г. Лебедєв, «народи приходять і йдуть у небуття, змінюються мови й раси, господарські форми, суспільні відносини, зникають археологічні культури й пам'ятки, а історико-культурні зони лишаються, зберігаючи стійкі характеристики регіонів (розміри, кордони, іноді навіть імена), створюючи досить стабільну картину світового, планетарного історико-культурного простору» Основания регионалистики. Формирование и эволюция историкокультурных зон Европейской России / Под ред. А.С. Герда, Г.С. Лебедева. - СПб., 1999. - С. 9.. Дивовижна подібність культур середньовічної Тавриди та італійського Півдня дала

B. Возгрину підставу для висновку про особливу кримсько- сицілійську модель культури, яка створювала живильне середовище для розвитку індивідуальностей ренесансного типу. Будучи здавна крос-культурними територіями, населеними напрочуд динамічними аборигенами і мігрантами, Сицилія і Крим витворили власний тип культурної ідентичності і тому стали єдиними регіонами, «де, точно кажучи, не треба було відроджувати всю античну культуру. Багато в чому досить було її підтримувати. Традиція діяла спонтанно і безперервно» Возгрин В. Сицилія і Крим - два осередки Передвідродження // Всесвіт. - 1998. - № 7. - С. 167-177..

Проект, яким передбачається підготовка, крім аналітичної записки, також монографії про Південну Україну, розглядається нами як значною мірою інноваційний. Адже мова йде, по суті, про першу спробу окреслення змістовного наповнення категорії «Південна Україна» як реального стратегічного, географічного й культурного простору, з одного боку, і як уявленого (в дусі андерсонівської постановки питання про нації) конструкту з власною культурною пам'яттю, відповідними тривогами й фобіями, з другого. Передбачається насамперед знайти відповіді на питання, чому саме у цьому регіоні, який у радянських пояснювальних схемах поставав як бастіон інтернаціоналізму, так гостро виявилася поляризація суспільних настроїв по лінії українське/антиукра- їнське. Чому сепаратистські тенденції на його значній частині напрочуд легко трансформувалися у класичний тероризм? І головне - як мінімізувати напругу пристрастей і зрештою відшукати бодай можливості припинення насильства?

Пошук відповідей на ці запитання передбачає реалізацію таких завдань:

- простеження специфіки процесу націєтворення на сході європейського континенту з акцентом на впливі рубіжності на соціокультурну динаміку;

- з'ясування етимології поняття «Південна Україна» (семантична еволюція, «терміни-двійники») та відповідної феноменології у різних наукових дискурсах;

- простеження еволюції розвитку на цій території етнічних спільнот, починаючи з VII ст. до н.е., з акцентом на феномені порубіжності;

- аналіз місця й ролі населення регіону у процесах колонізаційного освоєння території, відсічі кочовикам, облаштуванні «запорозьких вольностей»;

- розгляд специфічності урбанізаційних та модерніза- ційних процесів в регіоні;

- простеження на прикладі регіону умов для формування на регіональному рівні субнаціональних ідентичностей;

- аналіз витоків джерел підвищеної конфліктності;

- з'ясування особливостей світосприймання (гетеросте- реотипів і автостереотипів) в регіоні на прикладі найбільших міст;

- репрезентація службового призначення й інструментальних функцій ідеологем «Новороссия», «югороссы», «русский мир» в антиукраїнських політичних маневрах російських владних структур;

- з'ясування місця й ролі «гібридної війни» у стратегічних планах РФ щодо України.

На шляху виконання цих завдань можливі певні ускладнення, особливо якщо дотримуватися усталених вже у соціогуманітарних дослідженнях критеріїв ретроспективної регіоналізації. Розмитість історичних кордонів українських земель, різнорівневість останніх, взаємонакладання їх частин один на одний змушують дослідників постійно робити вибір між цивілізаційно-політичними, політико-адмініст- ративними, культурно-етнічними та іншими критеріями членування територій на різних етапах їхнього розвитку. Якщо говорити конкретно про південний регіон, то доводиться брати до уваги в соціальному аналізі різні форми природокористування, специфіку поселенської мережі, прояви підвищеної рухливості й конфліктогенності, особливості індустріального розвитку, парадокси місцевих варіантів модернізаційних та урбанізаційних процесів, не кажучи вже про специфічність соціонормативної культури та поведін- кових стереотипів окремих спільнот. Спроби створити «обтічний» узагальнений соціокультурний проект регіону неминуче хибуватимуть на спрощення. Продуктивніше, на наш погляд, виробляти відмінні системи оціночних критеріїв для Донбасу, Криму, Придніпров'я, Причорномор'я, Приазов'я, Буджака тощо. Зрозуміло, однак, що це потребуватиме часу і скоординованих на міждисциплінарній основі дослідницьких зусиль.

Звідси й особливе надзавдання пропонованого проекту - простеження специфічності регіональної культурної пам'яті, «розламів» і розбіжностей на свідомісному рівні - насамперед з метою з'ясування витоків міжнаціональної ворожнечі, етно- регіоналізму, схильності до насильства.

У нашому баченні цей проект - перша «ластівка» у наскрізному дослідженні вітчизняного феномена регіональ- ності. Маємо намір започаткувати серію «Історичні регіони України», щоб протягом кількох років представити в історичній ретроспективі усю складну палітру регіональних відмінностей і відповідних образних інтерпретацій. Південна Україна, на наш погляд, більш придатна на роль своєрідного еталона в регіональній аналітиці порівняно з іншими регіональними соціумами - внаслідок можливості простеження еволюції цивілізаційного розвитку у двох з половиною тисячолітньому діапазоні з власними «відкатами», розривами соціальної тканини, суперечливими ідентифікаційними практиками. Тут доволі виразно вимальовується складна логіка сполучення процесів прискореної модернізації й соціальної деструкції, протистояння різних варіантів регіональної й національної ідентичності, відмінних типів націоналізму, протилежних за своїм спрямуванням ціннісних систем.

На питання про те, чому важливо досвід окремих регіональних спільнот вписувати у загальноєвропейський контекст, шукає відповідь німецький теоретик історії Йорн Рюзен. Процес політичного й економічного об'єднання Європи, вважає він, «потребує культурного супроводу й інтерпретації. Європа об'єднується, а такий процес має завжди й культурний бік. Тут ідеться про те, щоб свідомо порушувати питання про історичну ідентичність тих, хто творить цю єдину Європу, й давати на нього обґрунтовану відповідь». Люди повинні знати, як у різні часи встановлювалася й ущільнювалася переплетеність стосунків між різними країнами й культурами. «Європа - це комунікаційний взаємозв'язок народів, націй, держав, регіонів та інших форм людського співжиття» Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. - Львів, 2010. - С. 146-.

На матеріалі південного регіону України виразно простежуються явища т.зв. екзогенної лояльності - тяжіння різних регіональних сегментів до закордонних політичних центрів, чим зумовлена не лише розгубленість у культурно- людських орієнтаціях, але й наявність у межах регіону кількох культурних зон і політичних страт з гостро відмінними зовнішньополітичними орієнтаціями та внутрішньополітичними настановами. Надзвичайно висока концентрація національного багатства в руках олігархічних груп з різними, навіть протилежними, інтересами й устремліннями створює украй напружену ситуацію з домінуванням не- справджених очікувань значної частини громадян. Одночасне притягування до двох цивілізаційних «магнітів» створює ефект спустошення, духовного вакууму.

Основний зміст ідеологічної полеміки у південносхідному регіоні України фокусується навколо визначення україн- ськості як критерія патріотизму чи, навпаки, ознаки зом- бованості ідеями «бандерівщини». Політичні стереотипи й міфи, сформовані на цій основі, органічно вписуються у пропаговані Російською Федерацією концепції «русского мира», «защиты соотечественников», які мають у регіоні численних прихильників. У ході роботи над проектом переконливо доведено, що загальна стратегія РФ, розрахована на перетворення південноукраїнського регіону на подобу «Новоросії» і дестабілізацію політичної й соціальної ситуації в Україні, зазнала невдачі. Проте нові проблеми, спричинені тривалим збройним протистоянням на Донбасі (надмірне прискорення рухливості населення за умов недосконалості переселенської політики держави, руйнування інфраструктури нормального життєзабезпечення, неадекватне реагування влади на про- тестні настрої шахтарів тощо) диктують необхідність неупе- редженої оцінки ризиків, що постають на ґрунті соціального відчуження і дезадаптації значної частини населення регіону.

Алогічність суспільної поведінки місцевих мешканців, продемонстрована як у перебігу тривалої «війни без правил», так і особливо наочно у ході місцевих виборів-2015, змушує аналітиків уважно придивлятися до концепції «соціального божевілля», сформульованої понад 20 років тому вітчизняними соціологами Є. Головахою та Н. Паніною. Запропонований ними своєрідний психопатологічний ключ до розуміння поведінкових стереотипів соціумів, які тяжіють до хибного політичного вибору, виявився, на наш погляд, універсальним. Ознаки розпаду й деградації соціологи побачили у месіаністських мареннях, за яких навіть маніакальні ідеї здатні діставати певну масову підтримку і втілюватися у соціальній практиці. Головним для соціальної аналітики вони вважали пошук тієї грані, за якою ситуаційна масова дезорієнтація переходить у стійкий симптомокомплекс, який свідчить про появу психопатологічного синдрому («соціального божевілля»). При цьому для них було очевидним, що за ірраціональною ненавистю на класовому чи національному грунті стоїть тривала традиція становлення людських спільнот за принципом «ми - вони», де несприйняття «чужих» доводилося до абсурду і перетворювалося на соціальну патологію. Альтернатива пропонувалася на шляхах створення передумов для долання масового стереотипу неуспішності, правового нігілізму й екстремізму, а також пропаганди толерантності як єдиної можливості уникнення соціального вибуху Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие. История, теория и социальная практика. - К., 1994..

На жаль, ті, кому були адресовані ці застереження, прислухатися до них всерйоз були не схильні. Та і в Європі, зачарованій об'єднавчими перспективами, ще довго побутували трактування суспільної ворожнечі як явища, близького до норми, хіба що з поправкою на загальне негативне ставлення до інакшості.

Простежуючи процес формування політичного простору Європи, німецький історик Міхаель Яйсманн задавався питанням: чому т.зв. «інакшості» обов'язково притаманна принципова, властива винятково даному суспільству, ворожість? Причину цього він бачив у специфічному само- сприйнятті цивілізаційної вищості, обумовленої уявною належністю до «обраних». Саме в рамках такого світовідчуття виникали пласти лояльностей та ідентичностей, які в своїй сукупності утворювали «ансамбль націоналізму». Вчений переконаний: досліджувати треба колективні політичні сприйняття, включно з проявами «старого» і «нового» націоналізму, якщо такий з'явиться. Для України у статті, написаній 2006 р., він приберіг прикінцеве попередження: якщо у неї є вибір, вона не повинна створювати для себе, за прикладом інших націй, образ ворога для стимулювання власного національного почуття. Значно продуктивніше позиціонувати себе поза ворожістю - як «країну перехрещення та взаємовпливу культур, котра прагне створити себе без ненависті до іншого» .

З такими застереженнями вітчизняні науковці зустрічалися досить часто, але не всі вони були почуті. Не випадково саме тепер, за явно несприятливих умов «гібридної війни», наукова спільнота України має відшукувати алгоритми політичних та інших ідентифікацій, які відбивали б орієнтацію на взаєморозуміння й міжетнічну толерантність. Звідси потреба у нових методологічних настановах з обов'язковим оновленням оціночного інструментарію. Реалізація даного проекту підпорядкована саме такій меті. Яйсманн М. Міжнаціональна ворожнеча: до теорії політичної ідентифікації // Історія та історіографія в Європі. - 2006. - № 4. - С. 12-21.

Методологічні принципи регіонального аналізу

Проблема якості вітчизняного історичного мислення - це насамперед проблема усвідомлення складності суспільного розвитку, зумовленої різними темпоритмами життя етнічних спільнот і націй, неспівпадінням у багатьох випадках календарного й історичного часу, «відкатами» назад, спричиненими несприятливими життєвими обставинами. Регіон Південної України - особливо вдячний об'єкт для такого аналізу. Притягальність берегової смуги морів, сприятливий клімат, розташування на вже освоєних торгових шляхах зробили його ареалом ранньої колонізації з боку західних торгівельних факторій, що значно прискорило процеси взає- мообміну культурними здобутками і співпраці на взаємовигідній основі з місцевим населенням, надзвичайно строкатим в етнічному відношенні.

Відомий львівський історик-медієвіст Л. Войтович провів справді титанічну роботу, проаналізувавши участь близько 30 племен, народів, етнічних груп у процесі етногенезу кримськотатарського народу. Йому вдалося розвінчати безліч стереотипів, пов'язаних зі сприйняттям цього народу як продукту монгольського завоювання і простежити роль різних - іраномовних, грецькомовних, романомовних, тюркомовних, германомовних, слов'яномовних, монголомовних та інших - груп у цьому процесі. Одні з них приходили на півострів з азійських просторів, інші - з Європи, морем або суходолом. Справді неймовірний конгломерат гостро відмінних культур, кожна з яких залишила в Криму свій слід, досліджений Л. Войтовичем у хронологічних межах трьох тисячоліть - від XV ст. до н.е. до XV ст. н.е. Проте сам автор вважає, що його висновки носять попередній характер, а усе дослідження - лише розгорнутий вступ до комплексного міждисциплінарного вивчення етногенезу кримськотатарського та інших народів Криму Войтович Л. Формування кримськотатарського народу: Вступ до етногенезу. - Біла Церква, 2009. - С. 197..

Упродовж віків у Криму і на чорноморському узбережжі мирно й немирно співіснували готи та гуни, алани й хозари, русичі й греки, генуезці й венеціанці, кримські татари й турки. Майже всі протодержави, що у цьому регіоні виникали, недовго зберігали незалежність, потрапляючи під політичний вплив сильніших сусідів. Стереотипи відчуження домінували над моделями співпраці.

Прослідковування етимології термінів і понять - завдання, яке послідовно розв'язується на шляхах концептуалізації історичної регіоналістики, урбаністики, історичної лімології та інших відгалужень історичного знання. Щоправда, поліфонічність і об'ємність предметних полів далеко не завжди дають змогу визначити межі допустимої транссловації понять, що для вітчизняної соціогуманітаристики поки що лишається складним завданням. Доволі часто воно заміщується метафоричним моделюванням - найпоширенішим прийомом, що легко стирає грань між історією як наукою і штучними іміджевими конструкціями, які у кращому випадку виборюють своє право на існування в системі колективної пам'яті. У гіршому - вони просто задаються новітніми міфотворцями з метою впливу на політичні настрої у потрібному їм руслі. Від ступеня майстерності того чи іншого публіциста залежить, чи здобуде такий конструкт право на існування, чи залишиться у межах інтелектуальної гри.

Звертаючи увагу на різну географічно-адміністративно- історичну номенклатуру в регіональній аналітиці, В. Кравченко вважає наявний різнобій у назвах співставним з нерозбірливістю козацьких літописців - «ті самі землі в тих самих хронологічних і адміністративних межах можуть зватися по різному, як-от «Південна Україна», вона ж «Степова Україна», вона ж «Південно-Східна Україна», вона ж «Новоросія», вона ж «южный степной регион Российской империи», вона ж «Північне Причорномор'я». Чого тут більше - історії чи політики - важко зрозуміти, констатує автор. Мабуть, таки політики, оскільки російські автори традиційно віддавали перевагу концептам «Новоросії» чи «південного регіону Російської імперії», а українські робили наголос саме на належності регіону Україні. Утім, не меншою мірою термінологічний вибір історика сьогодні залежить і від когні- тивних методологічних новацій, зокрема, тих, які пропонують гуманітарна (культурна) географія та інтелектуальне (ментальне) картографування. І «уявлюваний» простір регіонів, і особливо засвоєння концепції культурного пограниччя в рамках символічної географії - все це, у баченні В. Кравченка, може слугувати доказом того, що «територіальний підхід до вивчення історії України імперської доби вже домінує над національним, хоча й поступається йому рівнем концептуалізації» Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. - С. 434-435..

Якщо говорити у такому контексті про змістовне наповнення категорії «Південна Україна», то не так вже й складно відмежувати від окреслених територіально географічної цілісності чи економічного регіону той «уявлений» конструкт», який став дієвим чинником впливу на суспільну свідомість. І хоч «винайдення традиції» (термін Е. Гобсбаума) тут виявилося переобтяженим амбівалентністю ціннісних орієнтацій та нашаруванням різних маніпулятивних технологій, правомірно говорити про Південну Україну як про відкриту семіотичну систему зі своїми критеріями символізації й культурними кодами. Місцеву субкультуру з явними ознаками глибокої поляризованості суспільних настроїв легко зрозуміти через цінності, ідеали, знакові системи, ритуали, які застосовують представники певних суспільних груп чи політичних сил для «огранювання» власного орієнтаційного простору. Кожна з цих знакових систем забезпечує для групи комунікативну, компенсаторну та інші функції, які формують своєрідну ауру «контркультури» щодо домінуючих у даному регіоні культурних настанов.

За умов активізації тероризму і збройних протистоянь методологія дослідження регіональності значно ускладнюється. Про регіональну ідентичність говорити вже не доводиться, бо конкурують настільки різні настрої й поведінкові настанови, що звести їх до спільного знаменника практично неможливо. Вироблення принципів, норм, правил, що організують за таких умов пізнавальну діяльність, ускладнюється хаосом у підходах, зіткненням різних точок зору й оціночних критеріїв. Понятійний каркас наукового аналізу піддається постійним випробуванням внаслідок тиску політики; предметне поле соціогуманітарних досліджень заповнене евфе- мізмами й симулякрами. Надзвичайно загострилася і актуалізувалася проблема кордонів. Якщо «Україна - це Європа», то де пролягає сьогодні її східний кордон? - на цю тему розмірковують, до речі, й західні інтелектуали Див., напр.: Культурні цінності Європи / За ред. Г. Йоаса і К. Вігандта. - К., 2014..

Від невизначеності й багатоманітності підходів особливо потерпає освітня сфера. Підміни аналітичного дослідження смаковими імітаціями стали буденною практикою. Дисба- ланси у сфері вищої освіти, спричинені воєнними діями на Донбасі, розхитують і ті пізнавальні моделі, які утвердилися в дидактичному й виховному процесі. Констатація того, що Надчорномор'я перебувало на межі трьох цивілізацій, сама по собі дає небагато. Продуктивніше на конкретному фактичному матеріалі показати, як змінювався геном місцевої людності під впливом інших «полів тяжіння», причому з обов'язковим врахуванням історичної динаміки, соціострук- тури впливів і запозичень, потужності консолідуючих і роз'єднуючих чинників. Очевидно, саме такий підхід дасть змогу прояснити напрям культурно-комунікаційних векторів і вплив змінних центрів тяжіння, відчути ритми повсякденного життя, побачити за розмаїттям культурних практик певні риси подібності, навіть схожості.

Ступивши на такий шлях, доведеться, очевидно, істотно переосмислити усю традиційну модель центр-периферійних відносин - з притаманним їй поглядом на периферію як втілення невиразності і вторинності. Центри й периферії в історії доволі часто мінялися місцями, і тому запроваджені російськими науковцями конструкції «периферійність центрів» і «центральність периферій» уже нікого не повинні дивувати. Зрештою і модус «напівпериферії», уведений у науковий обіг І. Валлерстайном, досить легко знаходить своє місце у конкретно-історичному аналізі. На наш погляд, він цілком придатний для дослідження специфіки Донбасу Докладніше див.: Верменич Я. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. - К., 2015..

Продуктивною у методологічному відношенні для аналізу специфічності південного регіону може бути запропонована одеським дослідником В. Дергачовим теорія рубіжної комуні- кативності. Її смислове навантаження полягає у окресленні «географічного розуму» для прояснення співвідношення гло- бальних/регіональних/локальних проблем і підходів у бага- томірному комунікативному просторі - насамперед через вивчення тих «крайових» і «граничних» процесів у природі і суспільстві, які вирізняються високою енергетикою. При цьому Дергачов виходить із гегелівського розуміння меж (границь) як таких, що пронизують усе суспільне буття. Накладаючись одна на одну, межові субстанції утворюють маргінальні зони, які внаслідок властивої їм енергетики інтенсивної взаємодії здатні формувати світ антиподів. Природні та історично сформовані кордони, як правило, не співпадають з кочівницькими. Але саме їм притаманний особливо великий енергетичний потенціалДергачев В.А. Геополитика. - К., 2000..

Уведене у науковий дискурс поняття рубіжної комуніка- тивності відкрило шлях до представлення погранич як особливих топосів з притаманними їм ознаками перехідності, нестабільності, амбівалентності політичних орієнтацій. Світова наука нині активно освоює концепт пограниччя як пояснювальну схему, пропонуючи осмислення місцевої специфічності через історичну реконструкцію порубіжних, лімінальних просторів і відповідних геокультурних образів.

Якщо ще чверть століття тому наука про кордони й пограниччя існувала лише як прикладний напрям політичної географії, то нині це сфера фундаментальних інтересів соціологів і істориків, філософів і економістів, міжнародників- правників та культурологів. При цьому відбуваються не лише кількісне прирощення наукових знань, але й серйозні якісні зсуви: у фокусі наукової уваги опиняються як бар'єрні функції кордону, так і його контактні можливості. Лімологія як науковий напрям, зосереджений на дослідженні кордонів, набуває статусу субдисципліни на міждисциплінарних стиках. Її історичному відгалуженню пророкують непогане майбутнє: адже новітні дослідження кордонів переконливо довели, що у більшості випадків нові кордони виникають на місці старих. Не меншою мірою перспективним є і дослідження погранич як зон «взаємопритягання й взаємовід- штовхування», емоційно насичених «місць пам'яті», культурних обмінів тощо. Стимулюватиме їх усвідомлення того, що на зміну двополярному світу прийшов поліцентризм, а в такому світі «пограничні стани» потребують особливої уваги.

Зрозуміло, що у кожного етносу, тим більше у кожної країни на певному етапі їхнього розвитку, більш-менш чітко вимальовувалися свої кордони й уявлення про них і, отже, формувалися власні пограничні зони. Від того, наскільки захищеними і непроникними були кордони, залежала міра взаємовпливів на прикордонні. Унікальність українського досвіду полягає у тому, що кордони тут упродовж століть були значною мірою умовними, і роль українців у вибудові їхньої конфігурації виявлялася, як правило, мінімальною. Слабо освоєні території часто опинялися в орбіті впливу більш сильних сусідів, надовго потрапляли у залежність від них. Неможливо підрахувати, скільки разів через українські простори проносилися орди кочівників, важко простежити, як впливали на спосіб життя потужні міграційні й колонізаційні потоки, династичні угоди, війни, депортації. Але цей вплив реєструють усі без винятку історики України - як вітчизняні, так і зарубіжні. При цьому він незмінно вимальовується як визначальний у формуванні ментальних основ буття, мовних пріоритетів, моделей політичної поведінки.

Простеження динаміки просторових зв'язків у регіональному вимірі для України є вдячним дослідницьким завданням, особливо коли йдеться про двох з половиною тисячолітній діапазон тісних контактів, обтяжених частими збройними зіткненнями. Реальні ландшафти життєвого світу місцевих мешканців могли миттєво змінюватися під тиском завойовників, але, як правило, статус-кво невдовзі відновлювався, що дає підстави для спеціального аналізу можливостей пристосування й адаптації до «примх долі». Водночас у цій площині лежить методологічний ключ до осмислення штучно створених «порожнин» у цивілізаційному розвитку, відкатів від яскравих цивілізаційних здобутків до архаїки, що межує з варварством.

Одночасний процес реактуалізації й ресемантизації переживає одне з базових понять вітчизняної соціогуманіта- ристики - ідея-концепт фронтиру. Починаючи з середини 60-х рр. минулого століття, коли І. Лисяк-Рудницький екстраполював на дослідження української території тернерову ідею фронтиру, концепт пограниччя став модним (і доволі продуктивним) трендом вітчизняного історієписання. З огляду на перебування різних частин України на різних цивілізаційних орбітах, у складі різних держав її «ойкумена» осмислювалася як суцільний «простір погранич». Інтерес до феномена пограниччя вилився у значну актуалізацію «кордонної» проблематики після розпаду СРСР і сумних пророцтв С. Гантінгтона.

У баченні В. Кравченка поняття «фронтир» і «порубіжжя», хоч і дуже близькі за змістом, все ж не є синонімами. Із посиланнями на М. Ходарковського, Дж. Адельмана та С. Арона фронтир постає у нього як регіон-окраїна певної заселеної чи освоєної території, політико-господарський ареал, ще не інтегрований у певний політичний простір. Це своєрідна буферна чи контактна зона між народами, чиї географічні й політичні кордони не є чітко визначеними. У російській мові поняття «фронтир» набуває іноді не стільки географічного чи культурного, скільки певного мілітарного смислу. Тому більш продуктивним Кравченку уявляється ширший термін - «порубіжжя». Між порубіжжям і погра- ниччям він також окреслює певну межу - порубіжжя стоїть ближче до поняття «контактна зона», що ж до пограниччя, то це поняття більше асоціюється з політичним кордоном, що розділяє держави, а також із чітко визначеними культурними, релігійними чи мовними ареалами Кравченко В. Харьков/Харків: столица Пограничья. - Вильнюс, 2010. - С. 25..

Нині вже можна говорити про вітчизняну історичну лімо- логію як науковий напрям, який пройшов стадію первинної концептуалізації на базі нового осмислення цивілізаційних аспектів, проблем інакшості, ментальностей, ідентичностей, ціннісних пріоритетів. У ньому виразно вимальовуються два напрями: 1) аналітичні розробки, пов'язані з реальним географічним простором і способами його освоєння людиною на різних історичних етапах і 2) дослідження впливу соціальних і культурних кордонів на символічні уявлення й суспільні настрої. Пограниччя постають при цьому як гетерогенні й поліморфні спільноти, що сформувалися на базі симбіозу/ синтезу світоглядних матриць та поведінкових стереотипів спільнот, яким судилося жити обабіч кордону. Здебільшого поліетнічні й поліконфесійні, вони схильні до дистанцію- вання від власних політичних центрів і засвоєння «чужих» культурних цінностей.

Багато що може прояснити, зокрема, застосування до аналізу української ситуації концепту лімінальності (від Іітеп - поріг), зручного для характеристики нерівноважних станів систем, що знаходяться «на порозі» непередбачуваних змін. Лімінальність у її просторовому вимірі - це і є перебування у просторі «між» певними полюсами тяжіння з притаманними йому ознаками незавершеності, перехідності, невизначеності. У цей контекст легко вписуються проблеми, що виникають на порубіжжях, насамперед пов'язані з наростанням явищ маргінальності, неконтрольованості міграційних потоків, девальвації концепцій мультикультуралізму тощо. Територіальність як така набуває нових смислів, а рубіжність стає пояснювальним концептом у тих далеко не поодиноких випадках, коли кордони й межі виявляються розмитими.

Фахівці-політологи відводять інтегративній концепції лі- мінальності роль нової парадигми політичного пізнання, коли теорія виникає не просто у міждисциплінарному просторі, а на кордоні політичної теорії, у дискурсивній практиці протиставлень. Потребу в новій категорії вони пояснюють появою перехідних станів, породжуваних новою соціальною реальністю - явищами культурної гібридності, активізацією міграцій, розмаїттям пограничних проблем. Констатується своєрідна експансія лімінальності - у такому аспекті досліджуються вже не окремі, відносно обмежені зони, а «цілі простори життя сучасної людини, зануреної в ситуацію нерозрізнення віртуального й реального, свободи й залежності, прав і безправ'я, вигадок і дійсності, влади й безвладдя, порядку й хаосу, цінностей і нігілізму» Сморгунов Л.В. Политическое «между»: феномен лиминальности в современной политике // Полис. - 2012. - № 5. - С. 159-169..

Тривала відсутність власної державності зумовила, за Я. Дашкевичем, осцилятивні коливання у розвитку українського етносу, амплітуда яких була дуже високою - від надмірної активності до такої ж надмірної пасивності. При цьому периферійні субкультури важко адаптувалися до чужоземних соціально-політичних і культурних систем - настільки, що їхня тенденція контркультуризації в очах чужоземних правлячих династій почала сприйматися в категоріях злочину. Власне, вона й була для обох сторін джерелом гострої конфліктності, аж до збройних протистоянь. На цьому тлі виразно еволюціонувала зміна геопо- літичних пріоритетів у напрямі з Заходу на Схід.

«Поліморфізм» українського культурного простору XVI- XVIII ст., що виявлявся як у його багатошаровості, мінливості, піддатливості асиміляційним впливам, так і в еластичності «культурних кодів» - одна з багатьох загадок, що бентежать увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дж. Броджі-Беркофф пояснює його «іманентною» схильністю до синтезування різноспрямованих традицій, а також функціонально - як відповідь на загрозу дезінтеграції ще не сформованої культурної спільноти. Розвиваючи цю думку, Н. Яковенко пропонує розглядати цей поліморфізм «не як ознаку «недорозвитку», а як стрижневий елемент «культурного коду», що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх впливів та внутрішніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі. «За цих умов «дилема вибору» ставала органічною рисою світосприйняття, а крос-культурні зв'язки - частиною власного культурного ландшафту» Яковенко Н. Вибір імені У8 вибір шляху // Міжнародний діалог. - Т. 1. - Ідентичність. - К., 2009. - С. 58, 95..

«Кордонний» окраїнний статус України чітко зафіксований ще в середині XVII ст. французами Г.Л. де Бопланом та П. Шевальє: перший називає територію Подніпров'я «великим пограниччям», а другий зазначає, що «країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна». У такий спосіб, зауважує О. Моця, «французи «перенесли» кордон європейської землеробської цивілізації з польських земель в Середнє Подніпров'я» Моця О. «Анти» - «руси» - «українці». Формування ідентичності у слов'ян півдня Східної Європи У-ХІХ ст. - К., 2012. - С. 202..

Нині, через три з половиною століття, «модні» теорії дослідження простору (реального, ментального чи уявно- символічного) теж фокусуються навколо концептів кордону. Становлення теоретичної лімології та її історичного відгалуження відбувається в руслі концептуалізації взаємопроникнення культур на порубіжжях і транскордонності, через простеження формування ідентичностей у процесі конфліктної чи конструктивної взаємодії. Наголос при цьому робиться не на полюсах, а на різних відтінках інакшості. А порубіжжя постають здебільшого у вигляді «уявлених» топосів, етнокультурних матриць, які виступають або у ролі охоронців спадщини і водночас сполучних культурних ланок, або у вигляді чітких розмежувальних ліній, базованих на «шрамах історії».