Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі
Характеристика методики дослідження життєвого простору у зонах погранич. Визначення меж регіону Південної України, а також його специфічних особливостей. Дослідження періодизації становлення територіально-ієрархічної структури Південної України.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | книга |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.09.2017 |
| Размер файла | 107,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
На теренах УРСР дискусії про північний кордон регіону активізувалися у зв'язку з розбіжностями у централістських підходах Кремля і прагненням частини республіканських еліт відстояти право на визначення параметрів регіона- лізації. Центр наполягав на виділенні Донбасу й Придніпровського ареалу в окремий регіон за принципом економічної спеціалізації, український уряд мотивував свою відмову небажанням поглиблювати контрасти між індустріальним Сходом і аграрним Правобережжям. Зрештою Південний регіон лишився неподільним, хоч з часом для практичних цілей і було запроваджено його неофіційний поділ на 3 частини: хліборобський Степ, Донецький та Дніпровський промисловий райони.
Наукова новизна
Наукову новизну проекту забезпечує суттєве переосмислення домінант соціального аналізу - з особливим акцентом на оціночних характеристиках регіоналізму, рубіжності, периферійності, специфічних «пограничних станів». Уведення сутнісних регіональних параметрів у контекст «пов'язаних», «перехресних» історій дає змогу простежити вектори цивілізаційних змін у досліджуваному протягом двох з половиною тисячоліть просторі і увести у контекст вітчизняної історії величезний пласт відомостей щодо її європейської (переважно середземноморської) орієнтації у часовому діапазоні VII ст. до н.е. - ХУІІІ ст. (частково це було вже зроблено у попередніх працях відділу). Продуктивним виявилося дослідження місця і ролі кордонів і контактних зон (міждержавних, адміністративних, ментальних та інших) у розвитку регіону, що дає змогу зробити помітний крок у напрямі концептуалізації історичної лімології як субдис- ципліни, зосередженої на аналізі впливу кордонів і погранич на поведінкові стереотипи й ментальність. У зв'язку з цим певній корекції піддано популярні ще й досі концепції фронтиру. Переосмислено домінуючі у вітчизняному історичному наративі ідеологізовані й політизовані схеми «понад 700-річної колоніальної залежності» України.
Те, що обраний ракурс дослідження, на відміну від домінуючого у вітчизняному історієписанні, базується на пріоритетах територіальності, а не етнічності, дає змогу відійти від «націоналізуючої» версії історії і пов'язаної з нею парадигми віктимності як її стрижня. Нового забарвлення набуває трактування образу Іншого, відносин по лінії «свій - чужий». На цьому шляху вдалося, як нам уявляється, змістити етноцентристський фокус у репрезентації вітчизняної історії убік поглибленого дослідження соціальних відносин і соціонормативних культур, що дає змогу більш органічно вписати вітчизняну історію у загальносвітовий контекст.
Обмежені рамки аналітичної записки не дають змоги висвітлити бодай побіжно усі напрями реалізованого в межах проекту переформатування пояснювальних моделей. Звернемо увагу лише на деякі інноваційні підходи, які дозволяють по-новому подивитися на співвідношення проблем глобаль- ності/регіональності/локальності, макро-, мезо- і мікропід- ходів у соціальному аналізі.
1. Осмислення регіональних відмінностей у контексті пограниччя відкрило шлях до нового бачення проблеми комунікативного взаємо(не)розуміння. Глобалізація небачено загострила проблему відмінностей - межі культур тепер повсюди. Місце домінуючих, центр-периферійних вертикалей дедалі частіше займають гетерогенні, мережеві горизонталі з не завжди передбачуваними властивостями. Тяжіння до двох різних полюсів створює у зонах погранич своєрідний ціннісний вакуум, який різні політичні сили заповнюють на свій розсуд. Проблема ставлення до інакшості переростає у релятивістську антикультуру «чужого», а потім і у відверто авторитарну антикультуру «ворога». Романтично- патріархальне ставлення до території як «дому буття» поступається місцем розгляду території як ресурсу, за який допустимо вести боротьбу усіма наявними методами, не виключаючи збройних.
Оскільки концепт пограниччя набув упродовж останніх 10-15 років властивостей універсальної дослідницької парадигми, важливим завданням науковців є, по-перше, відведення йому окремої ніші в системі понять, а, по-друге, обґрунтування прийнятності його застосування до історії певних регіонів. Наш проект якоюсь мірою відповідає цим запитам, стимулюючи водночас істотне переосмислення важливих віх вітчизняної історії.
2. Говорити про ефективність цивілізаційних контактів у Північному Причорномор'ї в межах перехідного періоду від «до н.е.» до початку ІІ тисячоліття можна лише з тією поправкою до осмислення феномена номадизму, який відбувається на наших очах (частково і з нашою участю). Прикметно, що цей процес почався - під виразним впливом постколоніалізму - майже одночасно і на європейському, і на американському, і на азійському континентах. Спільними зусиллями істориків, філософів, географів переконливо доведено, що стійка культурна ідіома, яка ототожнює номадизм виключно з архаїкою, варварством, примітивізмом смаків і устремлінь, являє собою ідеологічний конструкт, призначенням якого було обґрунтування «цивілізаційної місії» колоніалізму. Нині світ кочівництва прийнято розглядати під іншим кутом зору, з акцентом на специфічності особливих скотарських цивілізацій - зі своїм відносно автономним, багато у чому специфічним способом ведення господарства, з власними соціокультурними цінностями і звичаями. Номади створили особливі, засновані на близькості до природи, засоби соціальної адаптації, свої моделі контактів із сусідами, специфічні зразки поведінкових реакцій і моральних норм. Кочівницький спосіб життя був немислимий без розвинутої інтуїції, аскетичного самообмеження у потребах, фізичної витривалості, особливого самовладання. Новітній соціальний портрет феномена номадизму, який будується на відмові від застарілих, європоцентристських парадигм зіткнення цивілізацій з варварством, є значною мірою психологічним, базованим на уважному дослідженні місцевих культурно- історичних традицій.
Наукові пошуки у цьому напрямі, як правило, корелюють із дослідженням проблем деколонізації й постколоніальності, «багатошарових» ідентичностей, культурної мімікрії. Відхід від розгляду пограниччя як периферії (або, принаймні, його бачення як не лише периферії, але й простору різноманітних трансакцій) підводить до висновку про існування в зонах пограниччя «гібридних суспільств», в яких «спротив» і «лояльність», відчуття «відчуженості» й «приналежності» співіснують і переплітаються. Проявляючись ситуаційно, відчуття прихильності й ненависті перетворюють кордон з лінії на динамічний простір, обриси якого в процесі аналізу нерідко «вислизають» від чітких визначень .
3. Під виразним впливом російської історіографії сформувалася слов'яноцентрична версія вивчення Центрально- Ремнев А. Колониальность, постколониальность и «историческая политика» в современном Казахстане // АЬ Ішрегіо. - 2011. - № 1. - С. 170.
Східної Європи. Її вади фахівці вбачають у представленні оціночних підходів у чорно-білому варіанті. Усі неслов'янські за своєю природою впливи оцінювалися як явища негативні, спрямовані на придушення слов'янської сутності. Як констатує С. Віднянський, «міф про «захоплених у полон римо- католицьким світом» західних і частини південних та східних слов'ян, поширений у слов'янофільствуючій славістиці ХІХ ст., був підхвачений і модифікований радянською історіографією» Віднянсьий С. Регіональний підхід до всесвітньої історії на прикладі вивчення новітньої історії Центрально-Східної Європи // Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія. - К., 2010. - С. 61..
Внаслідок таких «аберацій зору» майже недослідженим донедавна лишалося потужне ранньодержавне об'єднання готів, які з'явилися у Причорномор'ї в період Великого переселення народів і лишалися в Криму аж до XVIII ст. За Л. Войтовичем, германські народи, захоплені готською міграцією (геруди, гепіди, бургунди), допомогли готам утворити величезну «варварську поліетнічну імперію», історію якої не так вже й важко відтворити за описом Йордана та матеріалами полі етнічної черняхівської археологічної культури. Виразний вплив готських елементів на сармато-гетській основі простежується, зокрема, у кам'яному будівництві в районі Тіри та Ольвії. Після того, як готи в процесі руху на південь розділилися на вестготів та остроготів, останні локалізувалися у Приазов'ї і в Криму. Значна частина їх під натиском гунів невдовзі перемістилася за Дунай і на Та- манський півострів. У VI ст. вони повернулися на Боспор, утворивши також країну Дорі (Дорос) з центром у Мангупі Войтович Л. Готи на землях нинішньої України // Там само. - С. 154-.
4. В українській історіографії почався процес активного переосмислення місця й ролі Хозарського каганату в історії Східної Європи. У баченні авторів «Історії українського козацтва» Хозарський каганат унеможливлював просування у Причорномор'я кочівницьких орд зі Сходу, що стало фактором встановлення відносної політичної стабільності в
регіоні. Але на розвитку слов'янських племен експансія хозар відбилася негативно, змушуючи їх емігрувати спочатку на північ, а дещо пізніше - у зворотному напрямі6 Історія українського козацтва. Нариси у 2-х тт. - Т. 1. - К., 2006. - С. 22.. Чимало цікавих гіпотез, пов'язаних з історією Хозарського каганату, потребують перевірки фактами, зокрема, гіпотеза російських істориків про існування у УЛІ-ІХ ст. Руського каганату між Доном і Дніпром і про пов'язаність з ним салтівсько-маяцької археологічної культури Див.: Галкина Е. Русский каганат на Дону // Роман-журнал ХХІ век. - 2000. - № 4. - С. 74-79.. Щоправда, роботу у цьому напрямі істотно гальмує відсутність писемних джерел.
5. Якщо говорити конкретно про специфічність вітчизняного варіанту номадизму, не можна скидати з рахунку також відмінності між номадичними ареалами та їхніми маргінальними зонами. Кримське ханство по відношенню до Золотої Орди було саме такою маргінальною зоною - з власними містами, високим рівнем ремесел, іригаційного мистецтва, своєрідної архітектури. Очевидно, що автоматичне віднесення запорозького козацтва до осілої, а кримських татар - до кочової культури хибує на спрощення, і це вагомий аргумент на користь порівняльного аналізу відповідних культур саме у «кордонному» контексті. Безліч запозичень у мові, топоніміці, звичаєвій культурі свідчать про те, що умовний кордон між Запорожжям і Кримським ханством був не лише зоною постійних конфліктів, але й простором найрізноманітніших контактів. Загалом же осмислення на новому теоретико-методологічному рівні потребує уся система відносин на порубіжжях. Особливо це стосується ранньої історії взаємин між правителями Криму та Великого князівства Литовського, Великої Орди, Московії, Османської імперії, Молдавії, генуезьких колоній тощо.
6. Те, що відбувалося на українських теренах у другій половині ХУІІ ст., О. Єфименко називала добою, коли «безладна та безглузда гра випадковостей» нищила усі життєві пагони, а зовнішня політична анархія підтримувала внутрішню. «Змінюються гетьмани, з'являються і зникають партії; походи, битви і мирні переговори мерехтять перед нами, неначе в калейдоскопі. Нарешті все рушиться, знищуючи політичну цілісність і самостійність України» Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992. - С. 116..
Головну причину Руїни О. Єфименко бачила у зовнішніх чинниках: суперництво Москви і Польщі роздирало край навпіл; татари, за якими стояла Туреччина, втручалися у міжусобиці з метою грабунку й наживи. Але не меншою мірою Руїну спричинили й егоїстичні інтереси козацької старшини. В. Смолій та В. Степанков констатують: позбавлена контролю з боку державного апарату генеральна і полкова старшина, зосередивши в своїх руках виконавчу й судову (військову та цивільну) владу, дбала не стільки про національно-державні інтереси, скільки про особисті. Зрештою ціною, яку українська еліта заплатила за зрівняння у правах з російським дворянством, стало скасування автономного устрою Гетьманщини і всіх решток самобутнього ладу української козацької держави Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХУІІ-ХУШ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 1997. - С. 99, 297.. Унітарна козацька держава перетворилася у щось на зразок конфедерації Правобережної й Лівобережної Гетьманщин та Запорожжя, і ніякі заклики й звернення щодо збереження єдності, які лунали з місць, уже не могли змінити ситуацію.
7. О. Субтельний пише про «відкриття Півдня» як про подію, яка за своїм значенням для України співставна з колонізацією американського Заходу. Великі неосвоєні простори зумовили новий тип господарювання, меншою мірою пов'язаний із кріпосницькими повинностями. А швидке зростання причорноморських міст, нові причорноморські порти відкрили Україні шлях на світові ринки. Менш ніж за 30 років (1764-1793) обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах зріс на 2200%. «Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту».
Але політичні наслідки такої «європеїзації» для України виявилися незрівнянно скромнішими, ніж економічні. Плодами безпосереднього виходу в Європу скористалася
Росія. Що ж до України, то, будучи позбавленою автономії, вона дедалі більше скочувалася «в трясовину провінціалізму»Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С. 170-172, 182.. Важливі рішення, що визначали життя українців, приймали імперські міністри у столиці.
Текст Маніфесту Катерини ІІ про зруйнування Запорозької Січі дає наочне уявлення про те, що уніфікаційна політика у цьому регіоні була значною мірою продиктована панічним страхом перед загрозою самодержавству, яку являла собою станово-корпоративна організація Гетьманщини і передусім Запорозької Січі. У цьому ж напрямі діяли й об'єктивні чинники - значення українських територій зростало в міру просування Росії на південь. Уніфікаційна політика супроводилася системою заходів, підпорядкованих завданням соціальної інтеграції (кооптація частини старшини у російське дворянство), військового реформування (перетворення козацького війська на регулярні частини російської армії), мовного нівелювання.
8. Створюючи для України нові «поверхи» управлінської ієрархії у вигляді генерал-губернаторств, військових губернаторів, градоначальників тощо, царизм намагався запобігти розростанню революційної кризи, наближення якої відчувалося вже в кінці ХІХ ст. Проте всі ці напівзаходи, як і серйозні асиміляторські зусилля, виявилися малоефективними.
На матеріалі південного регіону доволі легко підтвердити тезу про невисоку ефективність асиміляторських зусиль влади у поліетнічному середовищі. Цілеспрямована русифікаторська політика Російської імперії у регіоні «нового освоєння» виявилася безсилою проти нечисленних і політично аморфних протестних рухів, в яких частка націоналізму ставала дедалі помітнішою.
9. Хоч концепт модернізації у нас уже став по суті універсальним пояснювальним модусом, на наш погляд, він також потребує значного переосмислення. Існують приховані пастки у самому модернізаційному дискурсі: це поняття надто розмите й полісемантичне, щоб окреслювати привабливі перспективи. Найчастіше під модернізацією на пострадянському просторі розуміють своєрідне технологічне переоснащення, у кращому випадку доповнене кадровими змінами, а про радикальні соціальні новації говориться глухо або взагалі не йдеться. На Заході абстрактні модернізаційні посили вже не сприймаються; там воліють радше говорити про індивідуалізацію, регіоналізацію, децентралізацію. Епоха модерну для Заходу десь позаду, і на політичній лексиці це позначається виразно. У наукових дискурсах модернізація асоціюється з цілком конкретними речами: боротьбою з корупцією, клановою монополією на владу, стимулюванням активності громадянського суспільства, децентралізацією політичного життя на принципах федералізму чи «регіональної держави», гарантування людської безпеки. Так чи інакше, модернізація у сучасному світі дедалі більше асоціюється з реалізованою «згори» децентралізацією. Очевидно, що і вітчизняні рефлексії на теми модернізації мають осмислюватися в ключі оптимізації системи управління в напрямі «згори - донизу».
10. На окрему розмову заслуговує роль південного регіону у розвитку сільськогосподарського виробництва та експорті зерна. Регіон багатий на родючі чорноземи, до того ж тут фактично не було кріпацтва. Спеціалізація на вирощуванні зернових культур перетворила його на «житницю всієї Європи» - три степові губернії - Херсонська, Таврійська та Катеринославська - давали половину загальноімперського експорту пшениці та жита і 40% ячменю. Функціонування як мінімум п'яти потужних азово-чорноморських портів надійно забезпечило втягнення Півдня в систему європейських економічних зв'язків. Модернізація регіону, стимульована європейськими впливами, відбувалася тому інтенсивніше, ніж у інших частинах України. Важливо з'ясувати, які з цих важелів «працюють» і сьогодні, а які втрачені внаслідок корумпованості еліт і непрофесіоналізму на владних рівнях.
11. Донедавна гравітаційні кордони етнічних систем на півдні України виразно не проглядалися. Запроваджені на хвилі політики коренізації і невдовзі ліквідовані національні райони й сільради виконували радше декоративні функції. Хоч етнічні спільноти, особливо грецька й німецька, всіляко намагалися зберегти власні традиції і не зупинялися перед протестними діями, відчуваючи асиміляційну загрозу.
На «перебудовній» хвилі виразно виявилися спроби використання етнічного чинника у відверто сепаратистських цілях, і як мінімум дві з них локалізувалися на теренах Південної України. Починаючи з 1990 р. в одеській пресі розгорнулася дискусія на теми федералізації України, яка пройшла кілька етапів. Спочатку йшлося про створення Союзу Новоросії й Бессарабії - від цієї ідеї швидко довелося відмовитися, бо йшлося про явне втручання у справи Молдови. Потім у дискусії з'явився мотив створення на основі т.зв. «нової етнічної спільності на півдні України - новоросів» навіть не автономної, а політично незалежної Республіки Новоросія у складі Східної Європи. Паралельно обґрунтовувалася ідея про нібито існуючий субетнос чи навіть окремий етнос новоросів чи одеситів, а ідея автономії трансформувалася у вигляді територіального об'єднання з назвою Українське Причорномор'я (у складі Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та Криму). Усі ці ідеї виявилися мер- твонародженими і на масовому рівні підтримки не дістали.
У цьому ж ряду стояла ідея «кримського народу» - термін «народ Криму» потрапив навіть у Конституцію Республіки Крим 1992 р. Щоправда, цей міфічний «народ» рекламувався як «частина народу України». Сенс цієї міфотворчості був спрямований на те, щоб обґрунтувати появу нової етнічної меншини, а водночас і необхідність перетворення територіальної автономії на етнічну.
Охарактеризувавши подібні спроби як конструювання «псевдоменшин», Я. Дашкевич звертав увагу на те, що «практично в усіх випадках утворення псевдоменшин ведеться завзята пропаганда про необхідність їхнього захисту від українських насильств, переслідувань, дискримінації». Тому наполегливо доводив: навіть якщо псевдоменшини виявляться короткочасними ефемеридами (а так воно зрештою і сталося), вони мають стати об'єктом наукових етносоціоло- гічних досліджень - бодай для того, щоб відділяти справжні етнічні процеси від штучних Дашкевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. - К., 1994. - С. 65-79..
Нині мережа культурних товариств виконує функцію захисту європейських за своєю глибиною цінностей, які нащадки колишніх мігрантів вважають основою збереження власної самоідентифікації. Хоч варто зауважити, що процеси асиміляції в регіоні, посилені масовими депортаціями та природною рухливістю населення, ще в радянські часи зайшли досить далеко. Зрозуміло, що підґрунтям такого різновиду асиміляції було прогресуюче зросійщення. Непрямим показником того, що цей процес зайшов далеко, може бути той факт, що у збройному конфлікті обидві сторони у процесі спілкування віддають перевагу російській мові.
12. Кримська автономія у складі України доволі довго оцінювалася як прийнятний компроміс проукраїнських та проросійських сил, який відвернув загрозу масштабного конфлікту. З урахуванням анексії Криму Російською Федерацією такий погляд потребує корекції. Компроміс виявився нетривким, кримськотатарську проблему він значно загострив. Створена в Криму своєрідна форма регіонального самоврядування з власним парламентом і урядом, що мав подвійне підпорядкування, наявність на півострові вертикалі органів кримськотатарського національного самоврядування на чолі з Курултаєм та меджлісом, невизначений статус Севастополя з паралельним існуванням у його складі цілого ряду територіальних одиниць із власними органами місцевого самоврядування - все це робило управлінські структури лише обмежено дієздатними. Зрештою на півострові сформувалася типова модель регіонального сепаратизму (формула М. Степика), побудована як на кланових економічних інтересах, так і на політичних амбіціях місцевих еліт.
Наявність у Криму автономії полегшила завдання сепаратистів; Росії вдалося розрубати «кримський вузол» напрочуд швидко і «без єдиного пострілу». Але не можна не бачити і тієї потужної негативної енергії, яку вивільнила порівняна легкість розв'язання складних територіальних проблем шляхом псевдореферендумів. Ця уявна легкість створила феномен депривації - розходження між завищеними очікуваннями і реальними можливостями. Сепаратистські настрої швидко поширилися на східні регіони України, хоч із самого початку було ясно, що можливості реалізації там кримського сценарію примарні. І хоча активна відсіч російській агресії цей процес зупинила, «розповзання» сепаратизму не виключене й здатне створити багато проблем як для України, так і для РФ.
13. Рівень культури міждержавного, міжетнічного, міжконфесійного спілкування визначається насамперед соціально-політичними й економічними відносинами на певній території, тому його неможливо вивчати без врахування цих чинників довготривалої дії. Зрозуміло, що в соціальному аналізі доводиться враховувати психологічні фактори - структуру сприйняття інакшості, уявлення про соціальну дистанцію, етнічну та конфесійну упередженість тощо. Психологічна негативістська акцентуалізація формується зазвичай під впливом стереотипів, насаджуваних пропагандою, і легко, як це продемонстрував досвід ряду міст Донбасу, переростає в агресивність із застосуванням насильства. У таких ситуаціях різко активізуються спроби легітимації «права на простір» (right space, термін Д. Рапопорта). Боротьба за простір, в якій кожна спільнота обстоює «власну правду», набуває сакрального характеру і відрізняється зазвичай тривалим характером і високим ступенем жорстокості.
Тому навряд чи варто сподіватися на повернення принаймні до довоєнного стану у короткотерміновій історичній перспективі. Очевидно, що встановлення сталого «позитивного миру» в регіоні потребуватиме чималих зусиль - насамперед у руслі пошуку компромісів і неординарних засобів . . . 62 впливу на суспільну свідомість . Докладніше див.: Схід і Південь України: час, простір, соціум. - Т. 1. - К., 2014. - С. 373-377.
Висновки
1. Історія Південної України виявилася доволі зручним і продуктивним дослідним полем для простеження у двох з половиною тисячолітньому часовому діапазоні основних напрямів цивілізаційної взаємодії держав і етносів, колонізаційних потоків, міграцій, для поглибленого аналізу політичних і ідеологічних впливів, сепаратистських проявів, феномена тероризму тощо. Те, що всі ці процеси і явища розглянуті у міждисциплінарному контексті дослідження погранич, дало, як нам уявляється, змогу вийти поза межі традиційної логіки національної і країнознавчої онтології і предметно розглянути особливості специфічної «пограничної свідомості» з притаманними їй явищами асиметрії, інто- лерантності, пошуку ворога тощо. У такий спосіб зроблено істотний крок у напрямі переосмислення проблем терито- ріальності, рубіжності, регіоналізму, центр-периферійних відносин, підведення наукового фундаменту під державну стратегію децентралізації.
2. Події 2014-2015 рр. в Україні підтвердили неодноразово висловлювані аналітиками висновки про те, що етноцент- ризм породжує сепаратизм, а останній використовують у своїх політичних цілях сильні гравці на світовій арені. Принцип непорушності державного суверенітету виявився по суті відкинутим в ім'я позірного «захисту прав людини», і цим вправно скористалася Росія на фоні кричущого ослаблення української влади та її невиразної зовнішньої політики. Зруйнувавши в такий спосіб основи регіональної безпеки на пострадянському просторі, Росія разом з тим небачено актуалізувала біполярне протистояння в Європі і світі. За цих умов традиційні модуси регіональної аналітики стають неефективними.
3. Регіоналізм справедливо вважається одним з основних напрямів сучасної політичної модернізації, з ним насамперед пов'язуються критерії зростання й інноваційностіWeine-Lindebord L. Europe of the regions - a growing reality // Structural change in Europe. Innovative cities and regions. - Bollshchwell, 2000.. Але є не менше підстав пов'язувати з ним і ймовірні ризики й загрози. У світі, наскрізь пронизаному явищами конфліктності й агресивності, останні осмислюються з позицій принципово відмінних соціально-онтологічних та аксіологічних систем і доволі часто провокують прийняття незважених і небезпечних політичних рішень. Дискурси, пов'язані з оцінками ре- гіоналізму, гранично ідеологізовані й політизовані. У цьому легко переконатися, якщо порівняти оцінки кримського й східноукраїнського сепаратизму 2014 р. у викладі ЗМІ України, Росії, ЄС, США.
4. У сучасній глобалістиці співіснують дві шкали оцінок, які умовно кваліфікують як суто глобальну й регіонально- культурну. Перша претендує на своєрідний «нейтрально- загальнолюдський» статус, створюючи різні «центризми» («євроцентризм», «панмонголізм», «панславізм» тощо). Друга зосереджується на процесах «десуверенізації» и «постсуве- ренізації», простежуючи долі держав, що утворилися після розпаду імперій і формування нових інтегративних одиниць. У дещо спрощеному вигляді вони можуть вкладатися у формулу конкуренції «параімперськості» й «параізоляціо- нізму» або, простіше кажучи, «притягання - відштовхування». За такого підходу класичний принцип кордону може випадати з системи бінарних опозицій. Нові підходи до вибору базових цінностей диктують необхідність нової «кордонної філософії» Силантьева М.В. Новые принципы «философии границы» в глобальном мире: десуверенизация или постсуверенизация? // Полис. - 2014. - № 3. - С. 8-26..
5. До порівняння українських подій з протестними спалахами «арабської весни» вдаються часто, але далеко не завжди такі порівняння відбивають сутність протистоянь. Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») й справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким прагненням до спрощень, коли емоції поборюють розум Див.: Исаев Л.М., Шишкина А.Р. Соблазнение революцией // Полития. - 2014. - № 2. - С. 21-33.. Схожість простежується і у відсутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність - у майже повній відсутності в подіях на сході України релігійної складової. Та й уся проблема місця й ролі України є у глобальній політиці складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу - дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається у нашій країні, здатне створювати реальні загрози системі європейської і світової безпеки.
6. У цьому зв'язку не можна, зокрема, обійти увагою проблему застосовності антиколоніальних підходів до дослідження посткомуністичних реалій, у тому числі й українських. На наш погляд, якщо і можна говорити про колоніальну залежність України в СРСР, то лише в умовно-метафоричному сенсі. В Радянському Союзі Україна була одним з основних промислових регіонів і дослідним полем для реалізації сміливих модернізаційних проектів. Тому варто уникати прямих зіставлень і зберігати здоровий скептицизм, коли йдеться про застосування елементів антиколоніального дискурсу до реалій радянської і пострадянської доби.
Знадобиться, зрозуміло, певний час, щоб значна частина вітчизняних істориків усвідомила вразливість антиколоніального типу дискурсу, базованого на емоційній вклю- ченості історика у контекст пов'язаного із колоніалізмом насильства, нелюдської експлуатації, руйнування культурних коренів аборигенів. Позиція «захисника скривджених» була виграшною в політичному відношенні і тому довго здавалася бездоганною - як основа наративу емансипації. Але поступово до дослідників приходить усвідомлення того, що антиісторичною може бути не лише риторика колонізаторів, але й непомірне роз'ятрювання «старих травм» речниками поневолених народів. Інтереси об'єктивності вимагають відкритими очима, без упереджень, подивитися на стимульовані колоніалізмом проблеми геополітичних впливів, культурних взаємообмінів. Постколоніальні студії стали своєрідним викликом не лише колоніалізмові, але й примітивізованим, «віктимним» антиколоніальним дискурсам.
7. Україні довелося на власному гіркому досвіді відчути, як легко зруйнувати суспільну рівновагу і як важко потім зупинити тривалий збройний конфлікт. Стрес, спричинений київськими подіями лютого 2014 р., стимулював і спроби наслідування «революційних зразків», і виразні відцентрові тенденції аж до невизнання на певних територіях влади офіційного Києва. Для частини населення притягальними за цих умов виявилися відроджувальні «імперські» ідеологеми Російської Федерації. «Драма взаємонерозуміння» зумовила небачену напругу пристрастей у збройному конфлікті, ускладнену прямою підтримкою сепаратистів з боку Росії. По суті Україні довелося впритул зустрітися з новим типом «гібридних», неоголошених війн і з феноменом нової «смути». Вона ризикує надовго лишитися у стані «стабільної нестабільності», якщо владі за допомогою громадянського суспільства не вдасться знайти не лише потужні важелі забезпечення економічного зростання, але й ефективні модулі впливу на систему світосприймання людей, які втомилися від постійних стресів і невизначеності.
Неможливо довго жити у світі взаємовиключних істин, в полоні формули «або - або», або «слава», або «ганьба». Доведеться, хочемо ми цього чи ні, існувати у світі різно- спрямованих «правд», шукати компроміси, діяти за формулою «і - і». Найтяжче засвоїти таку життєву стратегію буде, зрозуміло, тим, хто пройшов через бої і втрати. Суспільство має допомогти цим людям адаптуватися до мирних умов і не пропонувати простих рішень там, де потрібна наполеглива праця. Шукати вихід у нових Майданах і революціях безперспективно: соціум і так уже заплатив надто високу ціну за революційну екзальтацію й наївні ілюзії. Настав час солідарних дій; іншого шляху до кращого майбутнього немає.
8. Ставка РФ на стимулювання сепаратизму на південному Сході України в руслі відродження концепту «Новоросія» виявилася програшною. Опинившись у стані глибокої міжнародної ізоляції, РФ змушена відмовитися від стратегії і тактики «лобових зіткнень». Політики Росії не можуть не розуміти, що вони багато втратили, спровокувавши хвилю протестів у власній країні і довівши настрої русофобії до критичних значень в Україні. Зазнала цілковитої девальвації поширювана ідеологами «суверенної демократії» теза про унікальні морально-політичні і культурні якості росіян, які, мовляв, є привабливими для інших народів і які дадуть їй змогу реалізувати свій варіант концепції «м'якої сили». Як показав український досвід 2014-2015 рр., віра в «особливу місію Росії» поза її межами притаманна переважно маргі- налам. У політичних протистояннях аналітико-експертний дискурс підмінений конспірологічними теоріями, що активно експлуатують теорії змови і пошук ворога «на стороні». Розхитуючи основи цивілізованого співжиття і роблячи ставку на насильство, такі теорії неминуче посилюють процеси дестабілізації й деградації політичних систем.
9. Як вважає Голова Військового комітету НАТО Кнуд Бартелс, гібридна війна не є винаходом сьогодення. Її головна ознака - поєднання військових і невійськових засобів, це, так би мовити, «війна без обмежень». Гібридні засоби ведення війни сьогодні можна визначити як «суміш військових і невійськових засобів, а саме: дипломатії, інформації, військової сили, медійної складової й економічного тиску». На думку експертів НАТО, саме таку війну нині веде Росія проти України, використовуючи поряд із звичайними озброєннями (причому наявність ядерної зброї також відіграє певну роль у демонстрації потенціалу) кібернапади, активну пропаганду і тиск в економічній і енергетичній сферах. Приклад російсько-української кризи, доводить Бартелс, свідчить про те, що подібні ситуації завжди виникають несподівано, і ніхто не в змозі керувати ними, а отже, потрібно бути готовими до усього. Звісно, не можна сподіватися розв'язати гібридні виклики виключно військовими засобами, але військова міць може змусити противника змінити підходи і відмовитися від прямої агресії. Сила НАТО в єдності політичної і військової складових Кучерявенко Н. НАТО versus гібридні загрози // День. - 2015. - 7-8 травня..
10. У контексті декларованого владою курсу на децентралізацію особливого значення набуває чітке розуміння відмінностей між децентралізацією (як політикою перенесення значної частини владних повноважень на рівень самоврядування) і деконцентрацією (як простим переміщенням їх на рівень нижчої управлінської ланки). Судячи з владних заяв і темпів модернізаційних перетворень, інтересам влади більше відповідає другий варіант. Але після буремних подій 2014-2015 рр. регіони уже навряд чи задовольнятимуться зовнішніми атрибутами самодостатності. І регіоналізм у їхньому баченні нині - не просто модний бренд, а реальний рушій модернізації.
11. Негативні у своїй основі сценарії розвитку подій в Україні приводять окремих аналітиків до думки: чи не час парадигму розвитку і відповідний дискурс скоригувати парадигмою розпаду? На думку харківського філософа
О. Швиркова, розпад СРСР ще не завершився і всі події, що нині відбуваються в Україні, варто розглядати в ключі саме цієї парадигми. «Розпад є суперпроцесом по відношенню до всіх інших процесів». «Та частина населення України, яка на перший погляд мала бути найбільше заінтересована у соціальних перетвореннях, виявилася надто малоосвіченою, надто пасивною, надто маргіналізованою для того, щоб просто усвідомити катастрофічність процесів, що розгортаються, не кажучи вже про те, щоб організовано на них реагувати». Те, що майже на всіх рівнях відбувається заміна більш кваліфікованих кадрів менш кваліфікованими, автор позначає метафорою «державного склерозу». Оскільки занепад усіх сфер життя в Україні не можна пояснити якимись частковими проблемами, марно шукати саме ту сферу, з якої могло б початися її «відродження». Хоча й думку про сумний кінець, який чекає на Україну у найближчому часі, автор не поділяє .
Навряд чи з такими категоричними судженнями (оприлюдненими, до речі, у російському суспільно-політичному Швырков А.И. Украина: закономерности распада // Полития. - 2014. - № 2. - С. 34-47. журналі у розпал протистояння на Сході України) можна солідаризуватися, але як на певне попередження на них варто реагувати. Час покаже, які саме процеси - розвитку (самостановлення) чи розпаду (деградації) домінуватимуть в Україні у найближчі роки. Багато що залежить від успішності боротьби з корупцією, від вміння політиків домовлятися і стратегічно мислити. Варто все ж сподіватися, що у владних структурах з'явиться, нарешті, критична маса реформаторів, здатних зламати негативні тенденції. А громадяни на власному гіркому досвіді навчаться розрізняти патріотизм і дешевий популізм.
Кожна система історичного бачення (і вітчизняної це стосується чи не найбільшою мірою) повинна мати у своєму арсеналі надійні запобіжники, здатні усвідомлено сприймати різницю між «своїм» і «чужим», без перетворення «чужого» на апріорно вороже. Не випадково основний напрям трансформацій у сфері історичної науки спрямовується в русло пошуків опор нової інформаційної культури. Однією з помітних тенденцій тут є значне розширення предметного поля інтелектуальної історії, яка вийшла далеко за традиційні рамки історії ідей чи історії суспільної думки. Очікуваним у цьому зв'язку виявився специфічний інтерес до формування інтелектуального простору «без кордонів», мереж віртуального спілкування, інтелектуальних товариств, звернення до образного осмислення реальності за допомогою знаків і символів. У світовій науці з'явився особливий напрям, який визначають як «образ Інших». Міська історія дістала додатковий стимул для свого розвитку у вигляді досліджень образів міст, пріоритет територіально-просторової детермінанти дав змогу внести свіжий струмінь у дослідження процесів урбанізації й модернізації. Зазнали помітних змін і пізнавальні моделі образу історичної науки - тепер вони відіграють роль єднальної ланки у взаємодії об'єкта й суб'єкта пізнання. Переосмислення поняття історичної культури нині включає дослідження історії уявлень про минуле, зафіксованої у колективній пам'яті різних соціальних і етнічних груп, з одного боку, і історичної думки тієї чи іншої епохи - з другого.
Практичні рекомендації
1. Головне для владних структур України - грамотно й справедливо провести децентралізацію, бажано в руслі суворого дотримання сформульованого Л. Больцманом «закону збереження структурного різноманіття». Надзвичайно важливо забезпечити для місць оптимальний рівень свободи, який гарантував би їм можливість фінансової й управлінської автономності, але не стимулював при цьому завищені претензії й амбіції місцевих еліт. Коли говорять про систему поділу влад, яка покладена в основу здійснюваної в Україні конституційної реформи, мають на увазі також систему «вертикальних» взаємовідносин. В ідеалі складовими цієї проблеми є як поділ компетенцій, прав і обов'язків між різними гілками влади у центрі, так і оптимізація взаємодії трьох рівнів управління - центрального, регіонального і локального (місцевого).
Світовий досвід засвідчує: без ефективної системи самоврядування ніяка держава не здатна забезпечити стабільний розвиток соціуму. Єдиний засіб уникнення криз державності і створення надійного фундаменту для самоорганізації суспільства полягає в оптимальному співвідношенні владних імпульсів, що ідуть із центру, і автономності місцевого самоврядування. Надійна основа їх забезпечення - розведення процесів організації (державного управління) та самоорганізації (державного регулювання), трансформація адміністративно-управлінських функцій держави у інтегра- ційно-координуючі.
Провідна роль теоретичного знання у мережевому (інформаційному) суспільстві зумовлює нові підходи до організації і підтримки зв'язків між суб'єктами політично-управлінської діяльності різних рівнів, проблеми конституювання публічної самоврядної (муніципальної) влади. Виклики сьогодення диктують необхідність формування муніципального управління як нової сфери управлінської діяльності. Муніципальна влада при цьому розглядається як самоврядна організація публічного управління територіальними спільнотами і водночас як одна з форм політичної влади, спеціальна форма народовладдя Докладніше див.: Молодцов О. Світовий принцип місцевого та регіонального розвитку: методологічний аспект // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 2. - С. 258-264; Малиновський В. Природа і соціальна сутність муніципального управління // Там само. - С. 247-252.. На відміну від системи державного управління, яка будується за принципом ієрархії, муніципальна система в ідеалі вибудовується за принципом мережі, на основі комбінації публічної влади і асоціацій громадянського суспільства.
2. Було б, утім, необачно розглядати розв'язання проблеми децентралізації лише в ключі вдосконалення управлінської системи. Сучасні глобалізаційні процеси і геопо- літичні зрушення поставили на зовсім нову основу проблеми саморегуляції і саморозвитку, у тому числі і в регіональному вимірі. Підвищений інтерес до регіонального простору і систем його організації спостерігається повсюди в світі, і цей інтерес легко пояснити - насамперед тому, що саме регіони як порівняно нові дійові особи на політичній сцені створили можливість оптимального узгодження проблем «демократії на мезорівні».
У рамках регіону чи поселення найкращим чином реалізується «просторова форма демократії» і водночас забезпечуються умови для запровадження сучасних, інноваційних моделей розвитку. Саме ідея саморозвитку й самоорганізації стала фундаментом нового розуміння регіоналізму й регіо- налізації. Але можливість переведення регіоналізму в режим дезінтеграції теж не виключена, і квазікорпоративні, клієнт- патрональні відносини здатні цю тенденцію посилювати. Тому дилема «централізація/децентралізація» стає однією з найгостріших у практичній регіональній політиці і в адміністративно-територіальному районуванні.
3. Грамотне розведення понять децентралізації й декон- центрації повсюди в світі виступає як запорука оптималь- ності в регіональному управлінні. На жаль, вітчизняні еліти далеко не завжди відчувають різницю між ними, про що, до речі, свідчить застосування обох понять «через кому» в коаліційній угоді.
Деконцентрація являє собою форму організації політичного управління, яка передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень і формування на місцях юридичних осіб, що мають право прийняття рішень адміністративного характеру. Як правило, вона супроводиться запровадженням інституту намісництва за умови призначення місцевих органів центральним урядом. Близьким до поняття «деконцентрація» є термін «деволюція», який означає надання нижчим органам права приймати рішення і вести самостійну фінансову й управлінську діяльність. Зазвичай, поняття «деволюція» і «передача повноважень» застосовуються як синонімічні.
Що ж до децентралізації, то її основним завданням є демократизація управлінської системи шляхом чіткого розмежування сфер діяльності, функцій і відповідальностей між різними її суб'єктами. Децентралізація базується на виборній системі місцевого самоврядування і в ідеалі передбачає подолання державного патерналізму через розмежування функцій влади і самоуправління, запровадження принципів діалогу і співпраці на різних рівнях. Інакше кажучи, в умовах деконцентрованого управління існує ієрархічна залежність органів регіональної влади від центрального уряду, а децентралізація передбачає наділення органів самоуправління правосуб'єктністю і фінансовою автономією.
Зрозуміло, що ніде в світі не існує централізованих і децентралізованих систем «у чистому вигляді», що дає підставу говорити про існування різних видів «локально-цент- ралізованих систем». У політології окремо розглядають моделі, ґрунтовані на співіснуванні деконцентрації і автономного локального управління (Великобританія), «кооперативний федералізм» у ФРН, модель «послідовної децентралізації» (США), моделі «периферійної влади» й «функціонального регіоналізму» (Франція) Бирюков С.В. Модели систем управления регионами и специфика положения институтов региональной власти // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. - 2005. - № 3. - С. 61-78.. Утім, теза про те, що деконцентрація передбачає зміни в ієрархічному підпорядкуванні і компетенціях органів виконавчої влади, а децентралізація - відчуження повноважень держави на користь самоуправління місцевих колективів, практично ніким не оспорюється. Тому у будь-якому реформуванні йдеться не про вибір між централізацією й децентралізацією, а про оптимальний баланс між ними - саме такий, який відповідає умовам країни і традиціям політичної культури.
4. Обов'язковою умовою ефективності децентралізованої системи публічного управління є дотримання принципу субсидіарності. Цей принцип, який сягає своїм корінням у XVI ст. (Церковні правила 1541 р.), дістав пізніше теоретичне обґрунтування у працях П.-Ж. Прудона. Сутність субсидіар- ності як принципу полягає в обмеженні права політичної влади втручатися у справи соціуму: таке втручання допустиме лише у тому разі, якщо місцева громада сама не в змозі справитися із завданнями управління. Принцип субси- діарності вимагає покладення максимуму публічних повноважень на органи влади, найбільш близькі до громадян, і прийняття рішень на найнижчому з усіх можливих рівнів. Як правило, принцип субсидіарності має доповнюватися принципом співмірності - відповідності обсягу матеріальних, фінансових, правових ресурсів тому обсягу завдань, який покладається на органи управління. Не менш важливим є і принцип єдності дій, спрямований на усунення дублювання управлінських рішень і забезпечення узгоджених зусиль органів управління різного рівня.
5. Найскладніше завдання для української влади - повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ «гібридної війни». Донести до кожного громадянина регіону підступність «гібридної тактики» - з комбінацією диверсій і тероризму, заколотів і партизанських дій, цілеспрямованим руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної інфраструктури і залученням іноземних бандформувань - можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Окрім пропагандистських заходів потрібні будуть і суто практичні: негайне створення умов для перекваліфікації шахтарів, залучення вимушених переселенців до участі в громадських роботах, створення в регіоні нових підприємств з переробки сільгосппродукції тощо.
6. Для забезпечення належного рівня довіри до влади з боку мешканців постраждалих поселень надзвичайно важливо виробити надійні критерії співвіднесення ступеня вини й відповідальності тих, хто тією чи іншою мірою підтримував сепаратистів. Адже багато хто з них діяв під тиском прямого або опосередкованого примусу, витонченої міфотворчості, простого нерозуміння усієї складності ситуації. Поки що населення Донбасу має доволі розмите уявлення про винуватців загибелі сотень мирних жителів і суцільних руйнувань засобів життєзабезпечення, отже, і рівень лояльності значної частини громадян до обох сторін конфлікту приблизно однаковий.
7. Як нам уявляється, уважний розгляд специфіки південного регіону з урахуванням фактора підвищеної ризи- когенності диктує необхідність серйозного переосмислення все ще модної (попри більш як столітню історію теоретичних рефлексій і практичного застосування) концепції фронтиру. Попри критику, що час від часу звучить на адресу Ф. Тернера та його численних послідовників, вона виявила безпрецедентний запас живучості й продемонструвала подиву гідний діапазон «географізації». Пояснення цього феномена дати не так вже й складно - адже донедавна наука про кордони й пограниччя - лімологія - існувала хіба що в обмеженому просторі політичної географії. Нині, в процесі концепту- алізації історичної лімології і відповідного переосмислення феномена номадизму, варто замислитися над тим, що торгово-мілітарна корпоративність, яку найчастіше аналізують через концепт фронтирності, доволі часто ставала на заваді нормальній соціальній взаємодії, занурюючи соціуми у простір авантюр і несправджуваних очікувань. На прикладі Російської імперії це досить переконливо показав А. Неклес- са: «потокова соціальність», роз'єднана величезними просторами, створила симбіоз розбійної вольниці і мало чим обмеженої сваволі місцевих адміністрацій. Саморозвиток суспільства за таких умов значною мірою стримувався екстенсивним характером соціальних комунікацій, що позначалося на створенні повноцінного міського середовища, породжувало й закріплювало розмиті культурні орієнтири. Обручі, що мінімізували відцентрову енергію територіального гіганта, зрештою виявилися неспроможними запобігти конфронтаційності й конфліктам Неклесса А.И. Северная Ромея. Пространства сложного диалога // Полис. - 2012. - № 5. - С. 32-40..
8. Очевидно, що повна або бодай часткова відмова від «фронтиризації» наукових дискурсів потягне за собою переосмислення відправних віх вітчизняної історії (включно з «цивілізаційними контактами», оцінками місця й ролі Степу в українській повсякденності, відмовою від надмірної глори- фікації козацьких «доблестей» тощо). Гадаємо, що в контексті «перехресних», «пов'язаних», «інтегрованих» історій буде значно легше створити об'єктивну картину формування при- граничних ареалів і простежити відповідні історіографічні рефлексії. Історична лімологія, що сформувалася як науковий напрям у контексті руху від епізодичних «фронтир- студій» до осмислення усієї сукупності взаємодій у міждержавному, міжетнічному, міжконфесійному просторі, фокусує увагу, з одного боку, на дослідженні співвідношення бар'єрних і контактних функцій кордонів, а з другого - на компаративному дослідженні пограничних ареалів.
Державна незалежність відноситься до числа тих непересічних цінностей, які неможливо здобути раз і назавжди; її доводиться відстоювати постійно. Від грамотних дій влади і реального контролю з боку громадянського суспільства сьогодні залежить, чи збережеться Україна як суверенна держава і суб'єкт політики. Відмова від імітаційності в політиці, приборкання всемогутніх олігархічних кланів, перекриття каналів «втечі» за кордон народних коштів, оживлення економічної активності - це лише першочергові з тих заходів, які належить здійснити. І хоч не варто розраховувати на надто швидкі успіхи, сил владі й соціуму має надавати усвідомлення: дорогу, хоч яка вона складна, опанує лише той, хто йде. Йде з відкритими очима і з чітким розумінням мети.
ЯРОСЛАВА ВЕРМЕНИЧ
ПІВДЕННА УКРАЇНА:
ВЗАЄМОВПЛИВИ ДЕРЖАВ ТА КУЛЬТУР
НА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПОГРАНИЧЧІ
Оригінал-макет Зубець Л.А.
Підписано до друку 08.02.2016 р. Формат 60х84/16.
Ум. друк. арк. 4,71. Обл. вид. арк. 3,54.
Тираж 300. Зам. 4. 2016.
Поліграф. д-ця Ін-ту історії України НАН України
Київ-1. Грушевського, 4
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Обмеження та остаточна ліквідація царизмом автономії України, діяльність К. Розумовського. Перша Малоросійська колегія, знищення Запорізької Січі. Заселення Південної України. Три поділи Польщі Прусією, Австрією й Росією, доля українських земель.
контрольная работа [26,1 K], добавлен 19.05.2010Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.
краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010Зародження слов’янства, його розселення. Міжнародні відносини Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав. Зовнішньополітичне становище України між світовими війнами.
курс лекций [276,4 K], добавлен 13.04.2009Ізоляція українців від європейського духовного та інформаційного простору внаслідок наростання російсько-імперського експансіонізму та поглинання України російською імперією. Тенденції розвитку сучасної української держави. Аспекти безпеки України.
реферат [21,5 K], добавлен 09.11.2009Завершення колоніального поділу Африки. Колоніальне освоєння Африки та його наслідки. Форми антиколоніального протесту. Друга світова війна та її наслідки. Проблеми молодих африканських держав. Режим апартхейда і його крах. Африка на порозі ХХІ століття.
курсовая работа [51,5 K], добавлен 10.06.2010Дослідження джерелознавчого потенціалу публікацій журналу "Архіви України" за 1947—2015 рр. Висвітлення окремих фактів із біографії М. Павлика, інформація про його літературний доробок. Огляд матеріалів, що розкривають суспільно-політичні взаємини діяча.
статья [23,1 K], добавлен 31.08.2017Фігура гетьмана Івана Мазепи в історії України. Характеристика становлення І. Мазепи як гетьмана України. Героїчна боротьба за права та вільності України. Причини та загальні політичні умови укладення союзу з Швецією. "Помста Петра" за "зраду" Мазепи.
реферат [46,1 K], добавлен 14.03.2011Історичний огляд виникнення й розвитку державності, починаючи з VI-VII ст.н.е.: зародження слов'янських та європейських держав, аналіз їх основних історичних подій, які впливали на течію загальної історії та, зокрема, на становлення української держави.
шпаргалка [622,9 K], добавлен 04.06.2010Норманська теорія та дипломатичні акції князів Рюриковичів. Брестський мирний договір та його наслідки. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу на міжнародній арені. Дипломатія гетьманської України. Проблема ядерної зброї.
шпаргалка [466,6 K], добавлен 11.04.2015Слід видатних особистостей в історії України. Президенти незалежної України. Лідерство як запорука досягнення успіху в організаційному управлінні. Теорія м'якої сили та її трансформація у концепцію управління. Портрет сучасного керівника України.
реферат [54,9 K], добавлен 25.03.2011Дослідження становища українського населення у ХVІІІ столітті. Аналіз змін в гетьманській державі. Причини створення Закону 1743 року. Вивчення особливостей кримінального права та судового процесу. Огляд сфер суспільного життя, які регулював Кодекс.
курсовая работа [47,4 K], добавлен 25.06.2015Київська Русь, її піднесення. Українські землі у складі іноземних держав. Козацьке повстання під проводом Б. Хмельницького. Розвиток України в 1917-1939 рр., роки Великої Вітчизняної війни та в повоєнний період. Відродження країни в умовах незалежності.
презентация [4,8 M], добавлен 17.03.2013Аналіз переговорів представників держав Антанти з українським національним урядом у 1917–1918 р., під час яких виявилися інтереси держав щодо УНР, їх ставлення до державності України. Аналогії між тогочасними процесами і "українською кризою" 2014-2015 рр.
статья [26,0 K], добавлен 11.09.2017Становлення та розвиток Київської Русі. Гайдамаччина як форма народного протесту проти національно-релігійного гніту. Суспільно-політичний устрій країни в часи правління Катерини II і знищення всіх органів державності. Входження України до складу СРСР.
шпаргалка [138,0 K], добавлен 22.09.2010Історіографічний аналіз праць, присвячених важкій промисловості Сходу України, які було опубліковано в роки Першої світової війни. Дослідження урядових заходів, спрямованих на узгодження роботи промислових підприємств різного профілю і форми власності.
статья [18,1 K], добавлен 14.08.2017Утворення Української радянської республіки та зародження права УРСР, як передумова створення першої Конституції України. Конституція України 1919 року: політико-правовий аспект. Вплив Конституції України 1919 р. на подальший розвиток радянської України.
дипломная работа [108,7 K], добавлен 14.08.2010Сільське господарство як стрижень економіки України у XVII ст. Розвиток промисловості, ремесел, міст. Еволюція соціальної та національної структури населення. Перетворення в сфері релігії, статус православного духовенства. Особливості соціальних відносин.
реферат [30,1 K], добавлен 17.03.2010Теоретичні аспекти дослідження традиційної весільної обрядовості Південної Бессарабії. Традиції та ритуали молдавського весільного обряду. Специфіка весільних обрядів і традицій укладання шлюбу на території Буджаку. Болгарське весілля як традиція народу.
курсовая работа [118,1 K], добавлен 18.02.2023Дослідження передумов краху колоніальної системи в класичних формах прямого підпорядкування та диктату. Історія набуття незалежного статусу країнами Південної і Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу, Африки після Другої Світової війни.
реферат [28,4 K], добавлен 27.10.2010Причини, характер й рушійні сили національної революції 1648-1676 рр.. Розвиток боротьби за визволення України. Формування козацької держави. Переяславська Рада. Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гетьманування І. Виговського.
реферат [25,0 K], добавлен 27.02.2009
