Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі
Характеристика методики дослідження життєвого простору у зонах погранич. Визначення меж регіону Південної України, а також його специфічних особливостей. Дослідження періодизації становлення територіально-ієрархічної структури Південної України.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | книга |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.09.2017 |
| Размер файла | 107,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Такі підходи спираються на усталену вітчизняну традицію використання універсальних штампів «Сходу» і «Заходу», причому Україна опинялася у межовому просторі («між Сходом і Заходом»). Але якщо поняття «Заходу» приблизно відповідало географічному баченню реального сусідства, то поняття «Схід» у вітчизняній «географії уявлень» виявилося виразно деформованим. Під це останнє поняття підводилася і експансія євразійських кочових орд, і мусульманська культура Османської імперії та Кримського ханату (географічно це був Південь, а не Схід), і - особливо часто - все те, що було пов'язане з російським впливом (який ішов із півночі, а не зі сходу). Хай там як, але територія майбутньої України й справді виявилася на перехресті різноспрямованих впливів, стихійно намагаючись синтезувати греко-візантійську, європейсько-латинську, тюрко-мусульманську, російсько-православну традиції. Як зауважує Н. Яковенко, «окреслене розмаїття переплетень західної («європейської») та східної («азійської») цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строкатим багатоголоссям, що в ньому... подеколи навряд чи можливо відокремити «власне» від набутого» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - Вид. 2-ге. - К., 2005. - С. 26..
На наш погляд, однак, у дослідженні українських по- гранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки культурного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму й сепаратизму, з другого. З цього погляду цікавими уявляються міркування В. Горського, який зазначав, що у зв'язці «Схід - Захід» обидва ці поняття слід вживати не в географічному, а в культурологічному, типологічному сенсі. Захід у такому баченні уособлює такий тип культурного розвитку, який втілює специфіку менталітету техногенної цивілізації - з культурною матрицею, орієнтованою на швидкі зміни й домінування наукової раціональності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керується етикою відповідальності. Водночас термін «Схід» позначає культуру традиційних суспільств із переважанням «етики переконань», що спирається на відданість певній ідеології, віруванню, філософській чи естетичній системі Горський В.С. Філософія в контексті історії української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - К., 1996. - С. 209..
Специфічність українських кордонів полягає у тому, що окреслюваний ними простір був уявленим до появи бодай адміністративних меж. За В. Кравченком, кордони цієї уявної України ніколи не були сталими, а в зонах пограниччя формувалися гібридні, змішані ідентичності. Контактні культурні зони часто окреслювалися за допомогою символів, і тоді історичні наративи «могли відігравати, залежно від кон'юнктури, дієву роль, проводячи символічні межі національних проекцій ідентичности, демаркуючи або деліміту- ючи їхній історичний простір, а чи навпаки - розмиваючи вже наявні кордони нації. При цьому «м'які» та «жорсткі» кордони могли не збігатися між собою або мінятися місцями» Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. - С. 13.. А отже, справжню їх роль можна дослідити лише у широкому контексті конкуруючих дискурсів, на шляхах концептуалізації неконвенційної (дискурсивної) історії.
Територія на пограниччях - цінність особлива, але значною мірою контроверсійна у свідомісному вимірі. Багатовікове спільне проживання поруч або на одній території різних етносів, представників різних конфесій, носіїв різної ментальності у даному разі не об'єднуючий, а радше конфронтаційний фактор. Як правило, у кожної із сторін, чиї інтереси входять у конфлікт - своя правда, і кожна з таких «правд» має домінантні точки опори в історії. Якщо ж узяти до уваги й суб'єктивні чинники - насамперед відмінні способи репрезентації минувшини, а також особливості політичної культури, пограниччя постають зонами підвищеної ризикогенності, ареною постійних випробувань лояльності й почуттів солідарності. Способи самоствердження, які формують колективну ідентичність, тут піддаються постійній «перевірці на міцність» і доволі часто її не витримують. Зате простір для звинувачувальної риторики на порубіжжях майже безмежний.
Теорії нерівномірності регіонального розвитку, базовані на неспівмірності історичного часу, здатні багато що прояснити у специфіці модернізаційних процесів на території Південної України. За Г. Касьяновим, ця нерівномірність спричинила, поміж іншим, ефект «територіальної неспів- мірності» у внутрішньому розвитку українського націоналізму в Галичині та на Наддніпрянській Україні. «Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націоналізмів» Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. - К., 1999. - С. 311.. Оскільки можливості розвитку націоналізму в еволюційному руслі у підросійській Україні були заблоковані, тут відчутно давалися взнаки ознаки національного радикалізму. Однак у Південній Україні протестні рухи були у своїй основі неукраїнськими.
Сказаним, зрозуміло, унікальність південного регіону України далеко не обмежується. Його специфічне положення в ментально-географічній картографії України визначається тим, що упродовж багатьох років ареал був осердям формування особливої гібридної ідентичності з «духом вольності» в її основі. З XVII ст. ці землі вважалися власністю запорозьких козаків (це було підтверджене грамотою польського короля Стефана Баторія, оригінал якої не зберігся). Однак після кількаразових переміщень і руйнувань запорозьких січей «низовій» козацькій спільноті доводилося стикатися з неприємними для себе «сюрпризами» - на їхню територію, починаючи з XVIII ст., претендували не лише вихідці з Гетьманщини, але й заохочувані владою переселенці з російських губерній, Сербії, Німеччини тощо. Царський уряд дотримувався принципу «не повертати втікачів», хоч і вбачав у ньому головну небезпеку для себе.
У ході потужних міграційних процесів зіткнулися дві переселенські хвилі, які, з одного боку, розмивали козацький етнокультурний пласт, а з другого - збагачували скарбницю прикордонного досвіду надбаннями народів, що теж загартовувалися у горнилі Великого кордону. Із створенням Нової Сербії й Слов'яносербії дослідники пов'язують поширення на південноукраїнський регіон військових, господарських, духовних, культурних, ментальних традицій Балкан, рицарських орденів середньовічної Європи та реконкісти, східноєвропейських козацьких спільнот. Порівняно швидка асиміляція більшості іноземців-колоністів в українському середовищі свідчить про тривкість українських традицій. Серби контактували із запорожцями і охоче поповнювали їхні ряди - лише 1756 р. з полку Р. Прерадовича на Січ подалися 115 чоловік - кожний шостий поселенець Водотика Т., Савенок Л. Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики // Регіональна історія України. - Вип. 4. - К., 2010. - С. 9293..
Особливістю Південної України була поява нової категорії залежного населення: селян, які жили на землі приватних власників, але, на відміну від кріпаків, зберігали особисті права на рухоме майно, на вільний вступ у шлюб, на позов у суд. Поміщик не міг їх продавати, дарувати, застосовувати до них тілесні покарання.
В етнічному відношенні населення краю було неоднорідним. Переважали у його складі українці, але було також багато росіян, молдаван, євреїв, греків, німців, циган тощо. Високий процент росіян у сполученні з активною русифікаторською політикою зумовив глибину асиміляційних процесів, особливо в містах.
Загалом варто констатувати, що у порівнянні з іншими регіонами селяни Південної України перебували у дещо кращому становищі. За оцінкою А. Каппелера, особисто вільних неросійських селян сходу і півдня було здебільшого віднесено до державних селян; «тим самим вони, як і колоністи, козаки та кочовики, що мали особливий статус, були в кращому правовому, господарському й соціальному становищі, ніж російські селяни». Навіть ті колишні козаки, які потрапили до розряду «поміщицьких селян», не вважалися кріпосними до 1796 р., коли на Півдні України було остаточно заборонено селянські переходи від одного власника до іншого.
У світлі прийнятої в якості методологічного ключа парадигми «дискурсивного аналізу» вдається, як нам уявляється, внести істотні корективи в усталені стереотипи бачення південного регіону як осердя демодернізаційних процесів, перманентного вогнища конфліктності і резерву дешевої робочої сили. Цивілізаційний підхід, який також є складовою частиною оновленого методологічного інструментарію, дає змогу не лише простежувати безпрецедентні за своєю амплітудою осцилятивні коливання, але й пояснювати їх причини й наслідки.
Методики дослідження життєвого простору у зонах пограним
Сучасні теорії погранич базуються на їх осмисленні в контексті специфічних соціальних відносин, створюваних присутністю кордону. Відповідно й соціологічні дослідження у період, що передував конфлікту на Донбасі, підпорядковувалися завданню з'ясування того, чи формує ситуація пограниччя особливу ідентичність («жителів пограниччя»). Пошлемося на результати анкетування, проведеного з 21 вересня по 31 жовтня 2009 р. у 6 прикордонних районах Луганської області. Особлива увага зверталася на те, як витримуються норми добросусідства, комунікабельності, наскільки кордон формував потребу у подвійній ідентичності. Результати опитування для багатьох виявилися несподіваними: 52% респондентів заявили, що мешканець пограниччя нічим не відрізняється від інших. Решта поділилася на тих, хто доводив, що населення прикордонних населених пунктів має бути більш законослухняним, пильним, дисциплінованим, компетентним порівняно з іншими, і тих, хто звертав увагу на поширення напівлегальних і нелегальних практик (уміння обходити закони, схильність до занять контрабандою). Зверталася увага на те, що мешканцям Сходу України не притаманне розвинуте «відчуття кордону» - в усякому разі у 2009 р. кордон тут не сприймався як межа, що відділяє від «чужих». Відтак і власний образ «жителів пограниччя» не був тоді належним чином відрефлексований .
Погляд на людину пограниччя не лише як на соціо- культурний, а й соціально-антропологічний феномен, запропонований мексиканським науковцем О. Мартінесом, вивів Хобта С.В. Образ «жителя пограничья»: методика исследования и результаты // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Ка- разіна. - 2010. - № 889. науковців Південної України на спеціальний аналіз «феномена маргінальної людини». Маргінальність розглядається при цьому як ситуація дезадаптації, непристосованості індивіда, який живе у полі дії двох культур. Передбачалася навіть можливість культурного шоку у разі різких змін соціокультурної ситуації - таких, які створилися внаслідок появи нових кордонів на пострадянському просторі. Розрив соціальних взаємодій, що складалися десятиріччями, руйнування економічних і культурних зв'язків спричинили ефект культурної андрогінізації, коли в одному суб'єкті сполучаються елементи різних культур. Модель культурної андрогінізації у баченні фахівців є проміжною між маргіналізацією та інтеграцією Коган В.М. Формирование человека пограничья: маргинализация, интеграция, андрогинизация // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Философия. Социология». - 2007. - Т. 20. - № 1. - С. 169-174.. Зрозуміло, що йшлося про певні ідеальні типи, а після втручання РФ у конфлікт на Сході України життя скоригувало їх у напрямі посилення саме маргіналі- заційних процесів.
Надзвичайно важлива й цікава проблема - як і в якій мірі реальні кордони співвідносяться із уявленнями мешканців щодо того, де реально проходить межа між «своєю» й «чужою» територією - на пострадянському просторі лише починає розроблятися. Робиться це, зокрема, і на матеріалах російсько-українського порубіжжя. На якості таких досліджень, на жаль, виразно позначається «бар'єрна» функція сучасного кордону: емпіричні дослідження проводяться по один його бік (із застереженнями щодо «певних обмежень», які існують на проведення таких досліджень з іншого боку), далеко не повністю освоюється пласт літератури, створений «по інший бік кордону» Див., напр.: Гриценко А.А. Влияние политических и ландшафтных границ на региональную идентичность в российско-украинском порубежье. Автореферат. - М., 2010. - С. 5-6.. Однак навіть якщо реєструються самоочевидні факти, простеження того, наскільки зберігають функцію «розділення» давно зниклі колишні адміністративні кордони, становить чималий інтерес. Заслуговує на увагу й гіпотеза щодо існування інерційних, передаваних з покоління в покоління, чинників, що впливають на культурний ландшафт і регіональну самоідентифікацію людей, які живуть сьогодні у різних країнах.
Аналітика, що стосується погранич, має своїми вихідними постулатами переважно категорії геополітики (політичні впливи, безпека, конфлікти тощо) або геоекономіки (системи економічної залежності, торгівля, інвестиції тощо). Останнім часом відбувся своєрідний поворот убік термінів геокультури (культурні впливи, обміни, престиж, відмінності і т.п.). Він уявляється надзвичайно продуктивним, особливо з урахуванням моделей геополітичної динаміки, запропонованої Р. Коллінзом. Уведене ним поняття окраїнності пропонує ключ до розуміння залежності між розмірами території, протяжністю кордонів і суспільними настроями на погра- ниччях. Надмірне розширення держави уводить у дію, за Коллінзом, «принцип надрозширення» - відчуження на окраїнах здатне дестабілізувати ситуацію і навіть призвести до втрати окраїнних територій чи розпаду держави. Отже, внутрішня стабільність периферій залежить, з одного боку, від престижу влади центру, а з іншого - від геокультурних орієнтацій погранич і місцевих ідентичностей .
Для аналізу взаємодій у зонах погранич особливо продуктивним виявився синергетичний підхід. Нелінійність і нерівноважність таких взаємодій тут випливає з факту наявності внутрішніх суперечностей і потужних зовнішніх впливів. Самоорганізація системи порушується, внаслідок чого вона, як правило, переходить у фазу флуктуації (балансування на грані розпаду внутрішніх зв'язків). Ймовірним стає біфуркаційний вибух, після якого розвиток набуває важко передбачуваної непевності. По суті з таким вибухом маємо справу на Донбасі.
Перспективним для аналізу локальних ідентичностей Південної України уявляється біогеодетерміністський метод, Докладніше див.: Розов Н.С. Геополитика, геоэкономика и геокультура: взаимосвязь динамических сфер в истории России // Общественные науки и современность. - 2011. - № 4. - С. 107-121. який розглядає національний простір як етносоціоприродне утворення, як систему, окремі елементи якої взаємодіють із середовищем і створюють під їх впливом власну культуру життєзабезпечення. Біогеодетерміністський метод і заснований на ньому геокультурний підхід дають змогу розкрити самобутність регіональних різновидів культури крізь призму їх зв'язків із простором, його кліматичними та гідрологічними особливостями.
Оскільки історична регіоналістика базується переважно на ретроспективному баченні соціальних процесів, корисним для неї є метод елевації, згідно якого «еволюційно ранні процеси розглядаються з врахуванням еволюційно пізніх, минуле крізь призму майбутнього» Назаретян А.П. Цивилизационные кризисы в контексте универсальной истории: синергетика, психология и футурология. - М., 2001. - С. 16-17. Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості. - К., 2011. - С. 244-254.. В рамках соціологічного методу здійснюється аналіз групової поведінки, зумовленої специфікою проживання у замкнених ареалах. Структурно- функціональний метод відкрив широкий простір для дослідження структури і управлінських функцій еліт.
У проекті загалом витримується запропонована В. Євту- хом градація критеріїв, які впливають на динаміку етнопо- літичних процесів. Йдеться про етнічний склад населення, поселенську структуру, роль і місце міграцій, вплив компонентів соціально-політичного буття на громадсько-політичні орієнтації. Фактор пограниччя сьогодні, коли Україна межує з сімома країнами, впливає на ідентифікаційні практики навіть більшою мірою, ніж у минулому. Особливістю погра- ничних ареалів є формування мініринків праці, які функціонують за своїми, відмінними від загальноукраїнських, правилами .
Оскільки політичне розмежування в регіоні досягло стадії критичного розколу, надзвичайно важливо, щоб створений Російською Федерацією інформаційний пресинг мінімальною мірою позначався бодай на якості наукових репрезентацій. З огляду на це автор стримано ставиться до зливи інформації, яка переповнює Інтернет та соціальні мережі, віддаючи перевагу друкованим джерелам.
Не намагаючись відтворити у скільки-небудь систематизованому вигляді притаманний Південній Україні подієвий контекст, автор зосереджує увагу, і то здебільшого тезисно, лише на найбільш помітних віхах в історії регіону і на відповідних політичних процесах. Свідомо обираючи саме такий ракурс дослідження, ми виходили з того, що притаманна значній частині наукової літератури перенасиченість фактичним матеріалом відлякує читача, стає на заваді самостійному мисленню. Адже у непростих сучасних умовах не так важливо відповісти у кожному конкретному випадку на питання «що сталося», як відшукати відповідь на питання «чому це сталося» і кому це було вигідно.
Межі регіону і його специфічні особливості
Глобалізація, яку зазвичай ототожнюють з космополіти- зацією й уніфікацією, до невпізнання змінила сучасний світ, перевела на рівень багатофакторної складності соціальні практики, політику, суспільне життя як таке. Одним з найбільш очікуваних її проявів стало бурхливе зростання регіо- налізму, найрізноманітніші прояви якого характеризуються домінуванням локально орієнтованих цінностей і пріоритетів. У такій орієнтації виявляється чимало позитивів, пов'язаних з ускладненням культурно-цивілізаційних ландшафтів, здоровою конкуренцією укладів і способів життя, стилів мислення й поведінки. Виявилися й негативи - насамперед розширення сфери дії радикального націоналізму, расизму, ксенофобії, прогресуюче зростання сепаратистських рухів, збільшення кількості «гарячих точок» на планеті.
За таких умов історична регіоналістика концептуалізу- валася як синтетичний науковий напрям, орієнтований на простеження у регіональному вимірі найрізноманітніших суспільних станів. Це не просто «обрамлення» історичними сюжетами складних і неоднозначних процесів, що відбуваються у майже безмежному просторі взаємовідносин по лінії глобальне/національне/регіональне/локальне. Це ще й методологічний ключ, який пропонує механізми сполучення макро-, мезо- й мікропідходів у соціальному пізнанні на будь- якому часовому відрізку існування людства. А також «рамка- вікно» для спостереження за рухом ідей і формуванням ідентичностей, для пошуку історичних паралелей і опор для колективної пам'яті. Тут вже неможливо обійтися без своєрідної соціальної топології - аналізу історично сформованих і нещодавно набутих відмінностей та поєднувальних об'єктивних і суб'єктивних зв'язків, взаємовпливів різного роду мереж, а також уявлень індивідів, груп, суспільних станів про пріоритетні шляхи національного й регіонального розвитку і про близьких і далеких сусідів.
Спробуємо з'ясувати, у якому співвідношенні перебувають риси типовості й нетиповості в регіоні, який умовно називають «Південна Україна». Про умовність доводиться говорити тому, що соціологи, історики, географи, культурологи досі сперечаються щодо змістовного наповнення цього поняття, зокрема, щодо північних рубежів цього регіону. Чи є, приміром, увесь Донбас частиною Південної України? Чи можна розглядати цей регіон як своєрідну локальну субци- вілізацію? Зрештою, яке майбутнє для нього вимальовується у зв'язку з тим, що доля анексованого Криму поки що виразно не проглядається, а на карті Донбасу, ймовірно, з'являться демаркаційні лінії, які змусять по-новому осмислити проблему центрів регіону.
Освоєння південного регіону почалося з Криму. Фахівці фіксують наявність у Криму з кінця VII ст. до н.е. до IV ст. н.е. трьох етнокультурних зон. Першу утворило аборигенне населення Криму - таври чи скіфи, другу - кочовики Степу та північних передгір'їв, третю - грецькі колоністи. III ст. до н.е. стало часом підвищеної рухливості мешканців Криму, пов'язаної насамперед із занепадом Причорноморської Скіфії. Спочатку нові скіфські племена, що прибували з півночі, зруйнували майже всі грецькі форпости, надалі самі скіфи під тиском сарматів мусили відступати у гірську місцевість, асимілюючи таврів. Греки зберегли домінуючий вплив лише на Керченському півострові. Утворене ними Боспорське царство було державою абсолютно нового для античного суспільства типу. Його часто називають «протоелліністичною державою», яка сполучала в собі елліністські та «варварські» (негрецькі, за античною термінологією) елементи. А першою негрецькою державою в Криму стало т.зв. пізньоскіфське царство, історія якого, попри його майже чотиривікове існування, належним чином не прояснена. Його кінець пов'язаний з появою за півострові готів - германських племен, які фактично знищили пізньоскіфський етнос. У кінці III ст. у Криму з'явилися іранські племена аланів. Саме на базі готів та аланів тут, на думку науковців, почав формуватися новий етнос . Крим: шлях крізь віки. - К., 2014. - С. 88-90, 95-99.
Після розпаду Римської імперії Крим потрапив до сфери впливу Візантії, а з кінця VI ст. увійшов до складу Хозарського каганату. Починаючи з ІХ ст. у степовому Криму утверджуються печеніги, а з ХІ ст. - половці. Свою присутність на півострові зафіксували й русичі; завоювавши Корсунь (Херсонес), київський князь Володимир прийняв там християнство.
Від 1223 р. починається успішне проникнення у Крим татар. Невдовзі увесь півострів, за винятком італійських колоній, які зберігали самоуправління, увійшов до складу ординських володінь і став одним з улусів Орди. Назва К'ирим, яка у цей час вперше з'являється, спочатку була надана місту Солхату (Сурхай, нині Старий Крим), а у ХV ст. поширилася на весь півострів.
Що ж до материкового Причорномор'я, то воно, хоч і не було так густо заселене, як Крим, все ж, попри постійні переміщення й набіги кочовиків, аж до ХШ ст. ще не було «Диким полем». В. Гулевич перелічив десятки поселень і городищ на його теренах, тут був навіть свій монетний двір. До складу Кримського ханства входило північне Приазов'я, власне Кримський півострів без князівства Феодоро та генуезьких володінь на південному узбережжі. Загалом же, як вважають фахівці, «історична географія Криму, як і його місце в адміністративному устрої Золотої Орди, вивчені недостатньо» Гулевич В.Н. Кримське ханство й Північне Причорномор'я в період правління Гаджи Гірея (1442-1466 рр.) // Український історичний журнал. - 2014. - № 6. - С. 22-24..
Складна конфігурація різноспрямованих впливів зумовила досить стійку закоріненість на цій території міської традиції, яку не вдалося зруйнувати кримським татарам. Внаслідок потужних міграційних хвиль і майже безперервних війн міста Криму розвивалися переважно як військові форпости із могутніми фортецями. Власне, і створення візантійської системи фем із призначеними Константинополем стратигами було викликане насамперед потребами оборони. Послаблення Візантії, яке завершилося захопленням її центральних областей у 1204 р. хрестоносцями, означало для Криму розширення простору самостійності з виникненням цілого ряду напівнезалежних князівств. Князівство Феодоро, володарями якого були візантійці з вірменського роду Гаврасів-Таронітів, феодальне володіння аланів з містом фортецею Кирк-ер (Чуфут-Кале), формування нового економічного центру у Східній Тавриці навколо Судака (Сугдеї, Сурожа) - все це ознаки феодального розчленування, яке супроводилося бурхливим ростом міст.
Із сказаного можна зробити висновок: закладений у межах осьового часу потужний імпульс колонізаційного освоєння великих територій і базованого на ньому трансформаційного типу розвитку безперервно діяв у регіоні Північного Причорномор'я, попри безліч несприятливих обставин, упродовж майже двох тисячоліть. Саме він увів майбутні українські терени у світ передової на той час Ойкумени - античної культури. Частіше і глибше вдумуватися у цей факт пропонував Є. Маланюк - адже йшлося про належність наших пращурів до кола неперевершено'! у своєму універсалізмі культури старовинного світу, з частин якого пізніше вийшла уся західна цивілізація і європейська культура. «До цього кругу не належала тоді ані Середня, ані Західна Європа, ані сусідні нам - від Заходу і, тим більше, від Півночі - народи» Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К., 1992. - С. 11-12..
На початок XVI ст. територія Кримського ханства охоплювала вже не тільки степовий і передгірний Крим, але й великі степові простори між низів'ями Дніпра і Дону, а також степ між Доном і Кубанню. Але відмовитися від кочового способу життя було важко навіть перекопським татарам, що мешкали в межах півострова, не кажучи вже про орду ногайців, яка кочувала у східному Приазов'ї. Оскільки примітивне скотарство татар не було в змозі їх прогодувати, вони приблизно двічі на рік влаштовували набіги на сусідів, забираючи з собою невільників. Здобичництво не розв'язувало проблему постачання, але зумовлювало ще глибший застій в економіці.
Степ, отже, відігравав в історії України роль, яку важко вкласти в однозначні оціночні характеристики. Як правило, він усвідомлювався як джерело небезпек, і був таким для тисяч людей, що стали бранцями татар, своєрідним «живим товаром». Але водночас Степ став регіоном волі. За Г. Тур- ченко, «Степ формував новий тип особистості й новий тип взаємин, новий соціум - зовсім несхожий на замкнуте, розділене щільними становими перегородками суспільство середньовічної Європи. Козацька республіка - Запорозька Січ - була державною формою цього суспільства. Тут не було кріпацтва і формувалися нові, незвичні для тодішньої Польщі та Росії, але привабливі для їх закріпачених селян, по суті, буржуазні виробничі відносини. Ця територія - Вольності Війська Запорозького - була своєрідним «краєм волі», «зоною свободи» і притягувала до себе невдоволених і здатних на протест» .
Пізніше, будучи типовим порубіжжям із мусульманським світом, територія Південної України зазнала значно більших впливів з боку Османської імперії, ніж будь-яка інша у наших нинішніх рубежах. Наслідком турецько-татарської експансії стало відвоювання у генуезців Кафи і утворення тут провінції зі статусом спочатку санджака, а згодом бейлербейлика. Повіти провінції були водночас судовими округами, частка мусульман у адміністративному центрі провінції, назву якої вони вимовляли як Кефе, за даними О. Галенка, становила приблизно половину від 16-тисячного населення; у селах домінували, як правило, православні грецькі громади. Головним промислом у провінції Кефе була работоргівля, започаткована ще в генуезькі часи .
У другій половині XV ст. у широких верствах населення Кримського ханства утвердилася східнотатарська, досить демократична й віротерпима версія ісламу. Ситуація змінилася після 1475 р. - вплив принципів халіфату на Крим різко посилився. У 1517 р. турецький султан був проголошений халіфом усіх мусульман-сунітів, ставши по суті верховним 3 Турченко Г. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.). - Запоріжжя, 2005. - С. 26. Галенко О. Які османські володіння існували на кримському півострові // Крим: шлях крізь віки. - С. 111. главою ісламської ієрархії Кримського ханства. Навіть після приєднання Криму до Росії іслам лишався духовним стрижнем кримськотатарської культури.
Упродовж своєї понад двох з половиною тисячолітньої історії стан і статус регіону зазнавав значних змін, що, природно, зумовлювало істотні відмінності у поселенській практиці, побуті, соціонормативній та політичній культурі. Сформувавшись як ареал середземноморскої колонізації, він надовго потрапив у сферу впливу різноманітних кочових племен, які доволі часто були носіями раціональності в організації власного війська й побуту, але виступали в ролі деструктивної сили у ставленні до міської культури Античності і раннього Середньовіччя. Зі стану майже цілковитого запустіння цю територію пробували виводити містобудівні ініціативи правителів Великого князівства Литовського, щоправда, кочівники швидко руйнували новозасновані міста. Справі зарадила, починаючи з кінця XVI ст., козацька колонізація. Для сусідньої Московії ці землі являли собою майже безмежне поле для колонізаторських зусиль, яке, утім, потрібно було захищати від турецько-татарських нападів. Завдання їх відвоювання від Османської імперії для її правителів виявилися, однак, простішими, ніж завдання пізнішого заселення величезних територій. Хаотична переселенська політика царизму зумовила як підвищену рухливість, так і неймовірну етнічну строкатість місцевого населення.
Опинившись практично у центрі вузла протиріч європейської (католицько-протестантської), азійсько-африканської (мусульманської) та євразійської (православно-мусульманської) цивілізацій, українські землі були оточені певним ореолом притягальності, чим були зумовлені змагання «за українську корону» упродовж усього ХУЛІ ст. Йшлося про спробу зробити з українських земель щось на зразок напів- самостійного герцогства (можливо, за прикладом німецьких мікродержав) Див.: Папакін Г. Змагання за українську корону у ХУШ ст.: перші претенденти // Ранньомодерна Україна на перехресті цивілізацій, культур, держав та регіонів. - К., 2014. - С. 120-128.. Проте претендентів «на корону» не могло не відлякувати сусідство з агресивним Степом.
Г. Турченко звертає увагу на те, що Південь як більш- менш однорідна цілісність лишався таким лише до останньої чверті ХІХ ст. Пізніше під впливом бурхливого економічного розвитку він перетворився на достатньо сегментовану територію, на якій почали виокремлюватися нові історико- географічні ареали. Про чисельність цих ареалів і їхню конфігурацію в літературі немає єдиної точки зору. Питання про національно-територіальний характер Степового Півдня, вважає дослідниця, лишається маловивченим. Західна Україна, Слобожанщина та Лівобережна Україна описані значно краще6 ТурченкоГ. Південна Україна на зламі епох. - С. 10-13..
Специфічність південного регіону України виникла значною мірою внаслідок змін у просторовій системі Російської імперії, пов'язаних, з одного боку, із відкриттям величезних неосвоєних джерел сировинних ресурсів, а з другого - із впливом на соціальну структуру реформи 1861 р. І. Кононов фіксує у зв'язку з цим появу соціального механізму, який спрямував міграційні потоки з українських та російських губерній на Донбас. Близькість між українцями й росіянами, яка виникла історично, породила синтетичні явища в культурі регіону. На означення ключового елемента етнічної структури Донбасу Кононов запропонував термін «домінуюча етнічна коаліція». Він же обґрунтував дуалістичну модель культурного геному жителів Донбасу, пов'язану з переходом від цінностей макрорівня до цінностей мікрорівня і легалізацією індивідуалізму та гедонізму, яка відкривала шлях як до фамілізму, так і до клієнтелізму Кононов І. Донбас в етнокультурних координатах України (соціологічний аналіз). Автореферат. - К., 2005. - С. 5-6..
У міру промислового освоєння регіону, щедро обдарованого, як виявилося, корисними копалинами, потреба в робочій силі зростала, і задовольнялася вона переважно за рахунок прибульців з півночі. На основі переважання у складі місцевої робочої сили «російського елемента» в регіоні сформувалася ситуація російсько-українського культурного дуалізму з переважанням російської мови. За умов прискореної радянської модернізації придатні для експлуатації ресурси швидко вичерпувалися, водночас екології регіону було завдано непоправної шкоди.
У контексті фактичної деетнізації і примусово насаджуваного атеїзму формувалася специфічна ідентичність з російсько-культурним забарвленням. В. Котигоренко вважає її не лише деетнізованою, але (в деяких проявах) «дециві- лізованою». Фактор граничності, який особливо давався взнаки на Сході й Півдні України, все ж допоміг зберігати відносну плюралістичність етнонаціональної структури - з притаманним їй синкретизмом, тобто включенням у певне цивілізаційне поле невластивих йому чужорідних елементів .
Політична історія Донбасу, констатував відомий американський історик японського походження Гіроакі Куромія, легко вкладається в поняття «регіоналізм», але перебуває у складних відносинах з поняттями «клас» і «нація». Регіональна ідентичність тут не була ані російською, ані українською; Куромія визначає її як позанаціональну (щоправда, зі знаком запитання). Донбас був майже нечутливим до будь-яких проявів націоналізму; ідея незалежності України в час громадянської війни тут не мала масової підтримки. Більш популярними у всьому південному регіоні були ідеї анархізму й отаманщини. Лише поступово, під впливом «революції в уявленнях», ідея української незалежності оволодівала умами місцевих мешканців. Н. Махно, за Куромією, доходив до неї поступово і лише перебуваючи в екзилі за кордоном прийняв ідею про окремішний статус України від Росії. Але загалом, доводить він, сама по собі порубіжність, уособлюючи «негативну свободу», забезпечувала ідентичність. «Як тільки Донбас став модернізуватися, він знову став функціонувати як символічна «окраїнна» земля». У надзвичайно незалежному мисленні вільного степу - корені привабливої сили Донбасу. «Кожного разу, коли Київ намагається створити українську націю, Донбас поводиться Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості. - С. 62. так, ніби це надукраїнська, антиметропольна козацька земля».
Будучи утіленням такого розуміння свободи, Донбас лишався некерованим, політично та економічно проблемним і для Москви. Довготривалий вплив рис Дикого поля (волелюбність, войовничість, жорстокість, схильність до терору, незалежність) і досі позначаються на ментальності й по- ведінкових стереотипах на південному сході України. Постійно демонструючи прагнення до свободи, він створює проблеми для будь-якої влади Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння. 1870-1990 роки. - К., 2002. - С. 83-84; Він же: Донбас поміж Україною та Росією: позанаціональна ідентичність? // Глобалізація. Регіона- лізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної історії регіонів. - Луганськ, 2002. - С. 541-554..
Бум шахтного будівництва справив помітний вплив на суспільні настрої донського козацтва і тих нащадків Чорноморського козачого війська, які мешкали поблизу Маріуполя і в Криму. Не бачачи для себе кращої професійної перспективи, багато з них стали шахтарями й металургами. Утім, належність до пролетаріату і навіть до компартії далеко не завжди була гарантією ціннісних переорієнтацій. Потрапляючи до складу номенклатури, багато представників чи нащадків колишнього козацтва тяжіли не до Харкова (потім Києва), а до Москви. Не випадково у кінці 80-х рр. ХХ ст. більшість дисидентських організацій Наддніпрянської України виникли серед шахтарів Донбасу, в Одесі та Криму Kuzio T., Wilson A. Ukraine: perestroika to independence. - Edmonton, Toronto, 1994. - P. 61-62..
Перенасиченість міст південної України промисловими об'єктами, орієнтованими переважно на забезпечення військово-політичного паритету з країнами Заходу, зумовила цілий ряд негативних явищ, які набували хронічного характеру. Відставання від світових зразків за якісними показниками (ресурсозатратність, енергозбереження, економічна ефективність) не скорочувалося, а зростало - разом із наростанням диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, помітним зниженням продуктивності праці, хронічними негараздами в аграрному секторі. Декларувалися все нові й нові реформи, але реальних зрушень на краще досягти не вдавалося. Безкінечні зміни адміністративно-територіального поділу призводили до дисбалансів, перехід на територіальну модель управління виявився програшним, і від нього довелося відмовитися.
Сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель Донбасу мала у своїй основі клієн- тельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Сповідувана цими групами версія економічного націоналізму не передбачає, однак, солідаризму між бізнесом і робітниками. «Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній меншості та постійну інтенцію насильства». Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, став не більш як ситуаційною реакцією на про- грашКононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу і Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. - Луганськ, 2006. - С. 8..
Там, де втрачаються критерії раціонального цілепокла- дання, править бал утопічний тип свідомості - з наївною впевненістю у тому, що свобода «без берегів» відкриває шлях до процвітання й добробуту. Насправді відмова від головної функціональної цінності людського існування - цінності життя окремої людини - руйнує дощенту суспільну тканину буття. Коли в абсолют зводиться принцип «або - або», а насильство тлумачиться як єдино надійний інструмент суспільних змін, це означає доведену до абсурду примітивізацію суспільної свідомості. Єдине, чого можна досягти на цьому шляху - поглиблення політизації і так вже до краю дезорієнтованого соціуму, нового наростання асоціальної активності.
Періодизація
Чітка періодизація становлення територіально-ієрархічної структури Південної України уявляється необхідною з огляду на алгоритми перервності у її розвитку і на виразну сегментованість території, виниклу в процесі поєднання різних цивілізаційних впливів. Вона вимальовується доволі чітко і свідчить про істотні осцилятивні коливання в житті гетерогенних соціумів. Перший період - колонізаційного освоєння території - тривав від VII ст. до н.е. до ХІІІ ст. і характеризувався співіснуванням європейських (переважно генуезько-візантійських) колоністів з автохтонним - скіфо- сарматським і слов'янським населенням. У межах цього періоду легко простежуються суперечливий вплив моря і степу на життєвий світ різноетнічної людності, неоднозначні наслідки «зустрічі» осілої і кочової соціонормативної культури, формування різних центрів тяжіння, вплив еллінських традицій на життєвий уклад місцевих племен. Фахівці поділяють його початковий етап на дві частини - грецьку (від другої половини VII ст. до н.е. до середини І ст. до н.е.) і римську (І ст. до н.е. - IV ст. н.е.) Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С. Античні держави Північного Причорномор'я. - К., 1998. - С. 26-27..
Другий період - з домінуванням кримськотатарського й турецького чинника - тривав з 1223 по 1783 рік, вмістивши в себе драматичні колізії взаємовідносин українського козацтва і створеної ним державності зі «східним світом». Притаманні цьому періоду прояви войовничої агресивності загалом вписувалися у систему норм Середньовіччя і раннього нового часу. І все ж перетворення раніше щедро заселених територій на Дике поле - феномен у європейській історії унікальний, що потребує особливої «дослідницької оптики».
Третій період - час прискореної експансії імперії Рома- нових на південь після успішних російсько-турецьких війн XVIII ст. включно із виведенням на російську орбіту Криму. Розхитування макросистеми континентальних імперій на окраїнах Європи відбувалося у цей час під впливом зростаючого економічного і воєнного потенціалу Російської імперії та її цілеспрямованих зусиль у напрямі символічного й топонімічного освоєння простору новоприєднаних територій. Тут, зокрема, уявляється важливим показати, як модер- нізаційні зусилля, накладаючись на архаїку суспільних відносин, втрачають креативність і не гасять, а загострюють соціальні суперечності.
Російський націоналістичний проект консолідації «національної території» передбачав асиміляцію українців, які розглядалися як частина російської нації. Малося на меті їх цілковите розчинення у поліетнічному середовищі, створюваному міграційною політикою влади, яка базувалася на «запрошенні» до освоювання величезних просторів Півдня різних етносів і конфесій.
Утім, формула «русифікації», найчастіше застосовувана у вітчизняному регіональному аналізі, навряд чи передає всю складність процесів, які підлягають поглибленому дослідженню. Йдеться насамперед про принципову здатність чи нездатність імперії забезпечити лояльність гетерогенного у соціокультурному і етноконфесійному відношенні суспільства, а отже, і про ресурси її сталого розвитку. У полі зору дослідників тут незмінно має перебувати асиметричність імперських адміністративно-політичних і правових структур, - з акцентом на постійних переформатуваннях простору, законодавчих норм, компетенцій інститутів влади тощо. А відтак і реакція місцевих еліт на імперську політику, що в сумі призвело до краху самодержавства у 1917 році.
Основне смислове навантаження четвертого періоду (1917-1991) становлять парадокси радянської урбанізації й модернізації. Довільно створені й неодноразово перекроювані регіони, попри щедре роздавання Кремлем популістських обіцянок, лишалися «утриманцями» центру і не відчували реальних перспектив забезпечення власної самодостатності. А заохочення соціальної селекції, доповнене розгулом державного терору, блокувало модернізаційні починання, зводячи їх роль до мобілізаційних важелів.
Утім, у регіонах, які розглядалися як стратегічний ресурс (а такими вважалися Донбас і Придніпровський ареал), влада була змушена вдаватися до методів матеріального стимулювання, які створювали у населення ілюзію власної вищості й винятковості. Посилено насаджувана ідеологія «обложеної фортеці» супроводилася, особливо у передвоєнний період, запровадженням всеосяжної соціальної селекції, тотального поліцейського контролю, заохоченням системи доносів. Завдяки витонченим маніпуляціям суспільною свідомістю радянській владі вдавалося одночасно виховувати у громадян патріотизм, здатність до самопожертви і насаджувати підозрілість, «пошук ворогів», стимулювати примирливе ставлення до репресій. Зрештою у соціумі сформувалися всі ознаки екстернальної психології - із постійним відчуттям меншовартості, неможливості щось змінити, конформізмом як системою мислення й політичної поведінки, поширенням настроїв соціальної апатії.
І, нарешті, останній, п'ятий період в історії регіону, що фактично збігається з роками української незалежності, позначений гострими суперечностями суспільного розвитку, виниклими як на ґрунті поглиблення соціального відчуження більшості громадян від влади, так і в контексті гострої боротьби кланів за ресурси і центри впливу на прийняття рішень. Неймовірні масштаби корупції, вибіркове правосуддя, рудименти тоталітарної психології як на владному, так і на масовому рівні створили дилему «взаємонерозуміння», справитися з якою виявилося не під силу жодному з режимів, що змінювали один одного на політичній арені. У південному регіоні, де амбівалентність суспільних настроїв склалася історично і мала виразну тенденцію до поглиблення, вибухонебезпечні ситуації виникали час від часу, починаючи з перших років незалежності. У протиборство олігархічних кланів виявилися втягнутими ділки тіньової економіки й відверто кримінальні елементи. Російське втручання у цей конфлікт створило ситуацію збройного протистояння, масштаби і тривалість якого не мають прецедентів ані у попередній історії регіону, ані у конфліктних ситуаціях на всьому пострадянському просторі.
У світлі сказаного легко погодитися з висновком авторів аналітичної доповіді «Влада, суспільство, громадянин: проблема взаємодії в сучасній Україні» (ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса, 2013) про те, що однією з провідних тенденцій морально- психологічної ситуації стала девальвація значущості «загальних», «колективних», «публічних настанов», цінностей та мотивів на користь «приватних» або «індивідуально-егоїстичних». На прикладі південного регіону особливо відчутні кардинальні зміни у домінуючому ставленні до «Іншого» - у кращому випадку як до конкурента у боротьбі за ресурси, а у гіршому - як до небезпечного ворога, знищення якого не розглядається як злочин.
Місце і роль кордону
Здається, жоден з вітчизняних гуманітаріїв не обминув тему пограниччя як домінанти української історії. В. Липин- ський розглядав проблему Степу як протистояння європейської землеробської традиції, уособлюваної городовим козацтвом і шляхтою, січовій стихії степової вольниці . О. Пріцак наголошував на тому, що, як усяке пограниччя, територія України була вагітна водночас злиттям багатств різних культурних традицій і протиріччями, які ці різні складники приносять із собою3 Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). - К., 1997. - С. 89,
229. Пріцак О. Що таке історія України // Український історичний журнал. - 2015. - № 1. - С. 209.. С. Кримський бачив у створеній на пограниччі новій соціальній і політичній організації перемогу «розумної ойкумени» над безоднею й хаосом і наголошував на розумінні кордону й межі як фактора цілісності Кримський С.Б. Архетипи української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - С. 104-105. Корольов Г. Український федералізм в історичному дискурсі (ХІХ - початок ХХ століття). - К., 2010. - С. 16-17.. Г. Корольов, навпаки, пов'язує з кордоном феномен українського розділення, специфіку якого вбачає у його принциповій неподоланності - з різними відповідями на один виклик, станом роздвоєної лояльності та дихотомної ментальності. південний україна регіон пограниччя
Проблема північного кордону регіону Причорномор'я виникла задовго до того, як цю територію освоїло запорозьке козацтво. Саме через майбутню територію України вже за часів пізнього середньовіччя проходила ділянка Великого кордону, яка стала на століття вододілом між християнською та ісламською цивілізаціями. Спустошена набігами кочівників, територія між Дніпром і Доном виявилася вже у XIV ст.
практично непідвладною будь-якому державному організмові, діставши назву «Дикого поля», а дещо пізніше - «Польної України». Хоч претендентів на цю малозаселену територію завжди було чимало - від Великого князівства Литовського до Кримського ханства, від Московського царства до Османської імперії.
Надалі назви урізноманітнювалися і набували політичного й ідеологічного забарвлення (Степова Україна, Донецькі степи, Новоросія, Донецький кам'яновугільний басейн тощо). Назву Південно-Східна Україна запропонував краєзнавець Петро Лаврів, праця якого містила ряд цінних відомостей з історії краю та його промислового освоєння Лаврів П. Історія Південно-Східної України. - К., 1992; К., 1996.. Щодо назви «Новоросія» як домінанти імперського дискурсу, то в різні часи її поширювали не лише на Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії, але й на Бессарабську, Ставропольську губернії, Кубанську область та область Війська Донського Донбас в етнополітичному вимірі. - К., 2014. - С. 551..
М. Грушевський віддав перевагу назві «Полуднева Україна». Уводячи в обіг це поняття, він мав на увазі широку прибережну смугу, що включала Степову Україну, Чорноморсько-Азовське узбережжя, а також Крим. Утім, і для нього Полуднева Україна як цілісність багато в чому лишалася «неясною». Новомодний бренд «Новоросія» він органічно не сприймав, поняття «Україна» й «Новоросія» Грушевський вважав «диспаритетними, не пов'язаними органічно». Його надзвичайно цікавило, якими шляхами ішла колонізація цих земель - із Заходу і Сходу, як взаємодіяли тут елементи середземноморської та передньоазійської цивілізацій, як ішов процес освоєння цих земель слов'янською (українською) людністю. Світова наука, вважав Грушевський, дуже зацікавлена у вивченні Південної України як арени зустрічей і боротьби світових культур, території, звідки починався наступ на Європу готів, гунів, аварів, болгар, мадяр. Степ, доводив Грушевський, «не був лише ворогом Руси-України, він дав чимало позитивного в загальну скарбницю України як передатчик культурних впливів Кавказу та Сходу».
Зустріч на цій території кількох цивілізацій - грецької, скіфської, римської, а пізніше готської і хозарської - М. Грушевський вважав «незмірно цікавою». Не тільки місцеве населення, але й переселенці з антської півночі мали нагоду «черпати обома руками з джерел східних і західних, ловити рефлекси старого і нового, принципи нового права, нової етики, нової цивілізації, що напливала в різних формах і варіантах». Сформований на цій основі культурний синкретизм стимулював не лише бурхливе міське життя і великий торговельний рух, але й соціальну диференціацію і спеціалізацію праці Грушевський М. Історія української літератури. В 6 тт., 9 кн. - Т. 1. - К., 1993. - С. 93-94.. При цьому завдання істориків Грушевський вбачав у з'ясуванні «постійності, стихійної непереможності й органічності» руху слов'янської людності на південь, а також перешкод, що виникали на цьому шляху. «Полудневу українську експансію» він вважав чинником, який справив величезний вплив на всю історію України» Грушевський М. Степ і море в історії України // Український історик. - 1991-1992. - № 3-4, 1-2. - С. 54-62..
Для засновника вітчизняної історичної географії В. Кубі- йовича північні межі Південної України також уявлялися невиразними - вони то пересувалися у степ, то заходили у зону лісостепу. Зрештою він, як і його колеги Я. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин та ін., дійшли згоди у питанні про те, чи варто включати до складу Південної України Донбас і Дніпровський промисловий район, відповівши на це запитання позитивно. У їхньому спільному баченні Південна Україна постала як найбільший (250000 кв. км) історико-географічний край України Див., напр.: Південна Україна // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т. 6. - Львів, 1996. - С. 2051-2071.. При цьому Кубійович допускав застосування до Південної України також назви «Степова Україна» Енциклопедія Українознавства. Загальна частина. - К., 1994. - С. 123..
...Подобные документы
Обмеження та остаточна ліквідація царизмом автономії України, діяльність К. Розумовського. Перша Малоросійська колегія, знищення Запорізької Січі. Заселення Південної України. Три поділи Польщі Прусією, Австрією й Росією, доля українських земель.
контрольная работа [26,1 K], добавлен 19.05.2010Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.
краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010Зародження слов’янства, його розселення. Міжнародні відносини Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав. Зовнішньополітичне становище України між світовими війнами.
курс лекций [276,4 K], добавлен 13.04.2009Ізоляція українців від європейського духовного та інформаційного простору внаслідок наростання російсько-імперського експансіонізму та поглинання України російською імперією. Тенденції розвитку сучасної української держави. Аспекти безпеки України.
реферат [21,5 K], добавлен 09.11.2009Завершення колоніального поділу Африки. Колоніальне освоєння Африки та його наслідки. Форми антиколоніального протесту. Друга світова війна та її наслідки. Проблеми молодих африканських держав. Режим апартхейда і його крах. Африка на порозі ХХІ століття.
курсовая работа [51,5 K], добавлен 10.06.2010Дослідження джерелознавчого потенціалу публікацій журналу "Архіви України" за 1947—2015 рр. Висвітлення окремих фактів із біографії М. Павлика, інформація про його літературний доробок. Огляд матеріалів, що розкривають суспільно-політичні взаємини діяча.
статья [23,1 K], добавлен 31.08.2017Фігура гетьмана Івана Мазепи в історії України. Характеристика становлення І. Мазепи як гетьмана України. Героїчна боротьба за права та вільності України. Причини та загальні політичні умови укладення союзу з Швецією. "Помста Петра" за "зраду" Мазепи.
реферат [46,1 K], добавлен 14.03.2011Історичний огляд виникнення й розвитку державності, починаючи з VI-VII ст.н.е.: зародження слов'янських та європейських держав, аналіз їх основних історичних подій, які впливали на течію загальної історії та, зокрема, на становлення української держави.
шпаргалка [622,9 K], добавлен 04.06.2010Норманська теорія та дипломатичні акції князів Рюриковичів. Брестський мирний договір та його наслідки. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу на міжнародній арені. Дипломатія гетьманської України. Проблема ядерної зброї.
шпаргалка [466,6 K], добавлен 11.04.2015Слід видатних особистостей в історії України. Президенти незалежної України. Лідерство як запорука досягнення успіху в організаційному управлінні. Теорія м'якої сили та її трансформація у концепцію управління. Портрет сучасного керівника України.
реферат [54,9 K], добавлен 25.03.2011Дослідження становища українського населення у ХVІІІ столітті. Аналіз змін в гетьманській державі. Причини створення Закону 1743 року. Вивчення особливостей кримінального права та судового процесу. Огляд сфер суспільного життя, які регулював Кодекс.
курсовая работа [47,4 K], добавлен 25.06.2015Київська Русь, її піднесення. Українські землі у складі іноземних держав. Козацьке повстання під проводом Б. Хмельницького. Розвиток України в 1917-1939 рр., роки Великої Вітчизняної війни та в повоєнний період. Відродження країни в умовах незалежності.
презентация [4,8 M], добавлен 17.03.2013Аналіз переговорів представників держав Антанти з українським національним урядом у 1917–1918 р., під час яких виявилися інтереси держав щодо УНР, їх ставлення до державності України. Аналогії між тогочасними процесами і "українською кризою" 2014-2015 рр.
статья [26,0 K], добавлен 11.09.2017Становлення та розвиток Київської Русі. Гайдамаччина як форма народного протесту проти національно-релігійного гніту. Суспільно-політичний устрій країни в часи правління Катерини II і знищення всіх органів державності. Входження України до складу СРСР.
шпаргалка [138,0 K], добавлен 22.09.2010Історіографічний аналіз праць, присвячених важкій промисловості Сходу України, які було опубліковано в роки Першої світової війни. Дослідження урядових заходів, спрямованих на узгодження роботи промислових підприємств різного профілю і форми власності.
статья [18,1 K], добавлен 14.08.2017Утворення Української радянської республіки та зародження права УРСР, як передумова створення першої Конституції України. Конституція України 1919 року: політико-правовий аспект. Вплив Конституції України 1919 р. на подальший розвиток радянської України.
дипломная работа [108,7 K], добавлен 14.08.2010Сільське господарство як стрижень економіки України у XVII ст. Розвиток промисловості, ремесел, міст. Еволюція соціальної та національної структури населення. Перетворення в сфері релігії, статус православного духовенства. Особливості соціальних відносин.
реферат [30,1 K], добавлен 17.03.2010Теоретичні аспекти дослідження традиційної весільної обрядовості Південної Бессарабії. Традиції та ритуали молдавського весільного обряду. Специфіка весільних обрядів і традицій укладання шлюбу на території Буджаку. Болгарське весілля як традиція народу.
курсовая работа [118,1 K], добавлен 18.02.2023Дослідження передумов краху колоніальної системи в класичних формах прямого підпорядкування та диктату. Історія набуття незалежного статусу країнами Південної і Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу, Африки після Другої Світової війни.
реферат [28,4 K], добавлен 27.10.2010Причини, характер й рушійні сили національної революції 1648-1676 рр.. Розвиток боротьби за визволення України. Формування козацької держави. Переяславська Рада. Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гетьманування І. Виговського.
реферат [25,0 K], добавлен 27.02.2009
