Утворення Кримського ханату

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утворення Кримського ханату

Кримський півострів не мав достатніх передумов для утворення на його теренах степових імперій. Контури такої держави із центром у Криму виникли лише завдяки монгольському завоюванню Східної Європи, а саме у зв'язку з адміністративною організацією підвладних територій ханом Батиєм. Великі річки за степовою традицією дозволяли зручно поділити підвладну Батиєві територію Улусу Джучи у Східній Європі, тож їх і було призначено кордонами найбільших адміністративно-територіальних одиниць -- туменів. Уже папський посол до монголів Плано Карпіні 1245-1247 рр. засвідчив виділення території між річками Дніпро та Дон як тумену під управлінням Мауци (Моджи Яя, сина Чагатая). Кримський півострів за географічним положенням увійшов до його складу, як увійшли території Русі (Переяславського та частини Чернігівського князівств). У подальшому територія цього тумену не мінялася. Його правителі у XIV ст. навіть належали одній родині, що за степовими звичаями відбувалося і в інших туменах. Тому ці адміністративні одиниці фактично перетворилися на вотчини (улуси) і навіть самі почали так називатися, тим більше, що термін тумен/ тьма згодом набув значення податкової округи. Дніпровсько-донський улус дістав назву від своєї головної столиці -- міста Крим. Знов-таки, вибір адміністративного центру зумовлювався степовою нормою, за якою ставка вождя знаходилася на зимових пасовищах, отже, в цих умовах на півдні. До всього, поряд знаходилися також основні ринки та порти Судак і Кафа, що служили джерелом значних фінансових надходжень як золотоординського хана, так і улусного правителя.

Територія Кримського улусу, як і інших, скоротилася протягом XIV ст. за рахунок втрати контролю над осілими територіями. До цього, з одного боку, призвела потреба монголів у співпраці з елітами підкорених територій, а з іншого, політична анархія у Золотій Орді поміж 1359 та 1380 рр., що супроводжувалася занепадом центральної влади та воєнним послабленням. На осілих частинах західних улусів виникли нові держави, як-от Валахія та Молдавія, Литва та Московія. Зміну балансу сил у Східній Європі демонстрували ординські поразки від литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 р. та від московського княза Дмитра Донського на Куликовому полі 1380 р. Так за Кримським улусом збереглися лише Кримський півострів та степи на материковій частині. Лише з цього часу півострів набуває стратегічного значення як природно безпечне місце у порівнянні з незахищеними материковими степами. До того ж, присутність генуезьких колоній як джерела прибутків становила додаткову вигоду півострова з-поміж інших улусів у цих умовах.

Занепад трансконтинентальної торгівлі підірвав роль золотоординської столиці Сараю як економічного центру держави, і навпаки, підсилив значення торгівлі через чорноморські порти. Улуси, на території яких розташовувалися ці порти, дістали таким чином істотну економічну перевагу над іншими. Кримський улус, де знаходилися основні генуезькі колонії з їхньою столицею Кафою, опинився у найвигіднішому економічному положенні.

Конфлікт між Золотою Ордою та державою Тімура, що закінчився цілковитою поразкою золотоординського хана Тохтамиша та розоренням його центральних земель військом Тімура 1395 р., остаточно підірвав єдність Золотої Орди. У цих умовах хан Тохтамиш спробував утримати саме Кримський улус, але в розрахунку на подальше відновлення своєї влади у державі. Чингізид, носій легітимного права на державу, вперше обійняв владу у Кримському улусі. Однак він був змушений забратися під прихисток Литви, нової регіональної сили. В обмін на персональне покровительство та воєнну підтримку Тохтамиш відступився на користь Литви від руських володінь на території двох улусів -- Кримського та сусіднього з ним, що був розташований між Дністром і Дніпром. Литовським військом Тохтамиш явно прагнув відновити спершу контроль над Кримським улусом. Він уже вступив з ним на його територію, але зазнав поразки на Ворсклі 1399 р. від сил правлячого золотоординського хана Тімур-Кутлуга та ногайського еміра Едігея.

Кримський улус і надалі залишався плацдармом для претендентів на сарайський престол. У боротьбі із заколотниками сюди здійснювали походи золотоординські хани Улуг-Мухаммед, Кічі-Мухаммед, Сейїд-Ахмад. Кілька разів улусом оволодівав Гаджжі Ґерей, онук одного з коротокочасових володарів Криму Таш-Тімура, нащадка Тука-Тімура, тринадцятого сина Джучі. За згодою найавторитетніших племінних вождів улусу він зміг утвердитися на кримському престолі бл. 1441 р. і від того часу відомі його монети -- символ суверенітету. Гаджжі Ґерей не здобув столицю Золотої Орди -- Сарай, адже не мав достатньо сил. Але йому пощастило завдати поразки золотоординським ханам Сейїд-Ахмаду 1452 р. на Дніпрі та Махмуду 1465 р. на Дону, чим він відстояв суверенітет своєї держави. Його нащадки перебирали владу у його державі від покоління до покоління, тому він став родоначальником правлячої династії. Так він виступив фактичним засновником Кримського ханату.

Лише Менглі Ґерей, один із синів Гаджжі Ґерея, зумів осягнути мету батька та інших володарів Кримського улусу, коли 1502 р. завдав поразки ханові Шейх-Ахмату на р. Сула, а після того узяв-таки Сарай. Проте Менглі Ґерей уже не прагнув золотоординського трону. Він спалив Сарай, що насправді вже був номінальною столицею Золотої Орди, але не приєднав золотоординські землі, а лише присвоїв собі імператорський ранг (хакана, падішага). Перемога давала на це право. Отже, Кримський улус тільки тоді перетворився на легітимний ханат. Проте залежність від Османської імперії робила ці почесті формальністю.

Яким був державний устрій Кримського ханату?

Оскільки Кримський ханат фактично перебував у залежності від іншої держави (Османської імперії) протягом майже усієї своєї історії, то його державний устрій можна охарактеризувати лише формально.

За державним устроєм Кримський ханат належав до типових степових імперій з властивими для останніх трьома щаблями ієрархії (правителів, союзників та підлеглих-рабів).

Держава належала правлячому ханові й управлялася ним на власний розсуд. Але також хан належав до династії Ґереїв, яка вважалася колективним власником держави, тож їй належала функція визначення спадкоємця престолу. Правлячий хан делегував частину повноважень своїм заступникам -- калзі або калга-султану, який вважався спадкоємцем престолу і зазвичай був братом хана, та нуреддину або нуреддин-султану.

При хані скликалася нарада -- гьорюнюш/корниш або діван, що виконувала функції центрального уряду. До цього органу входили заступники хана, призначені ханом везіри, а також представники племінної знаті.

Оточення хана включало також служилих аристократів (мурзи, ічкібеги) та невільницьку гвардію (капи кулу).

Жіночі представники правлячої династії -- дружини, наложниці, доньки правлячого хана та принців -- виконували у державі хіба що ритуальні функції. Зокрема, вони листувалися з іноземними володарями.

Фактично владу з ханом ділили найважніші племена з-поміж таких, як Ширін, Барин, Аргин, Кипчак, Сулеш/ Яшлав, Сіджевут, Кунграт. Чотири з них вважалися головними, і їхні вожді мали титул карачу-бегів. Головним з них завжди був бег племені Ширін. Племена зберігали внутрішню автономію. Племінне ополчення складало основу збройних сил держави. Ці племена санкціонували владу правлячого хана шляхом складання присяги йому на з'їзді племінних вождів, який називався курултай або кенгеш. Крім того, карачу-беги брали участь у засіданнях ханського дівану. Ці племена -- ханські союзники, мешкали на території Кримського півострова, хоча мали звичай влітку відкочовувати на материкову частину ханату та навіть у сусідні османські провінції.

За межами Кримського півострова владу кримського хана визнавали ногайські племена (орди) Мансур, Мангит, що прикочували з-над Волги на початку XVI ст., а у XVШ ст. також племена Єдисан, Єдичкуль та Джамбойлук. Вони не раз ставали об'єктом визиску з боку ханів та кримських племен. Однак, прагнучи зменшити політичну вагу карачу-бегів, дехто з ханів епізодично більше покладався на ногайські племена, а то й нацьковував їх на племена з Криму. Принижене положення ногайців підкреслювало їх підпорядкування беєві Перекопа у XVII ст., а у наступному столітті хани призначали у кожну ногайську орду командувача (сераскер) з принців роду Ґереїв та податкового адміністратора (каймакам).

Найнижче положення займали черкеські племена Північного Кавказу. Їх було підкорено силою ще наприкінці XV ст. Вони перебували на положенні справжніх рабів. Вони платили кримським ханам щорічну данину, що складалася з кількох сотень невільників та невільниць.

Немусульмани Кримського ханату, в основному греки та вірмени, що зокрема мешкали у містах, за нормами ісламського права відносилися до категорії протегованих (зиммі) і не мали політичних прав, а існували як етноконфесійні громади, що мали внутрішню автономію.

Невільники, яких у державі перебувало сотні тисяч, прав, звісно, не мали, за винятком, однак, права звернення до суду у ролі позивачів та свідків.

Сувора ієрархічність державної будови Кримського ханату, не кажучи про збереження племінної організації, були архаїчними рисами, що зумовлювали нетривкість суспільного миру і відкривали можливість для зовнішнього втручання у внутрішні справи передусім з боку Османів, але також й іноземних сил.

Яким було становище Кримського ханату в Османській імперії?

Невідомо, чи османська експедиція у Крим під проводом Гедюка Агмеда Паши 1475 р. мала на меті завоювання Кримського ханату. В усякому разі османці не захоплювали на півострові нічого, окрім генуезьких колоній та князівства Феодоро. Османський султан Мегмед ІІ у такий спосіб, можливо, втрутився у конфлікт між Менглі Ґереєм та Емінеком, карачу-бегом Ширінів, що серед іншого стосувався розпорядження прибутками Кафи. Однак у захопленій Кафі османці знайшли ув'язненого кримського хана Менглі Ґерея. Його визволили, але відправили у Стамбул, щоби через три роки повернути назад на прохання того самого Емінека. От цей випадок османські султани й використали на доказ свого суверенітету і як прецедент для присвоєння собі права призначати кримських ханів й надалі.

Завдяки вразливості державного ладу Кримського ханату, османці легко знаходили незадоволених у державі, тож або інтригами інсценізували потребу усунути неугодного хана, або робили це прямим воєнним втручанням.

Османський уряд дуже вміло маскував підлегле ставлення кримських ханів. Ті визнавалися нащадками Чингіз-хана, і їм надавалися виняткові як матеріальні пожалування, так і ритуальні почесті, наприклад, річне утримання (сальяне), грошові субвенції та подарунки у вигляді коштовних халатів, зброї та сосудів з нагоди кожного запрошення у похід, подарунки при кожній зустрічі з османським посадовцем, аудієнція в султана при кожній зустрічі, облаштування особистого шатра в османській ставці під час походів, спеціальне прийняття-учта у шатрі головнокомандувача під час приєднання до війська, вживання спеціальніх формул ввічливості у присутності хана. Османські султани дозволяли ханам користування вищими ісламськими атрибутами суверенітету на території Кримського ханату -- карбуванням монети та правом на заздравиці на честь правлячих ханів під час соборних молитов по п'ятницях. Нарешті, кримські хани мали право на самостійні дипломатичні зносини. Збереглися документи їхніх посольств до Данії, Швеції, Пруссії, Австрії, Речі Посполитої та Московії. При цьому з двох останніх країн Кримський ханат одержував грошову данину.

Однак ці атрибути суверенітету, як емблематичні, так і матеріально вагомі, надавалися лише правлячим ханам, тоді як право довічного користування ними не гарантувалося. Насправді, воля султана вважалася вищою за усі династичні привілеї чингізідів. Власне, кримським ханам не гарантувалося навіть право на життя. Отже, Кримський ханат перебував на приниженішому положенні, аніж підлегле плем'я на нижчому щаблі ієрархії у степовій імперії, адже навіть у таких племенах залишалися правити власні династи, і їм лише приставлялися наглядачі-співправителі.

Османські султани також мали право на власний розсуд вимагати участі кримських ханів з військом у своїх воєнних кампаніях. Прецедент був заданий запрошенням хана Менглі Ґерея у похід на завоювання Ак-Кермана 1484 р. У подальшому кримські війська залучалися до походів османського війська в Угорщину та Персію (з 1578 р.), причому в останньому випадку татарську кінноту перевозили на кораблях Чорним морем. Відмова від запрошення наражалася на небезпеку бути усунутим з кримського трону, отже, насправді запрошення до кампанії означало наказ. Примус до участі у воєнних діях був характерною рисою підлеглого становища Кримського ханату Османській імперії.

Ще одним аспектом залежності була відсутність власної судової системи у Кримському ханаті. Суддівство разом з кадровими призначеннями на території Кримського ханату перебувало у віданні кадіаскера Румелії. Не випадково один з ханів, а саме Мурад Ґерей ІІІ (1678-1683), який мав незалежницькі амбіції, прагнув повернутися до страдиційного степового права (тьоре) на заміну ісламському праву (шаріат).

Маючи в розпорядженні настільки важливі права щодо Кримського ханату, права, що випливали з норм степової та ісламської політичної культури, не має сенсу припущення про існування якоїсь угоди між кримськими ханами та османськими султанами, що з'являлося у деяких кримських історичних літописах. До всього, залежність кримських ханів із часом мала тенденцію до зростання. Ця залежність помітно посилилася у другій половині XVII ст., в епоху османських везірів родини Кьопрюлю. Від того часу кримські хани фактично виступали в ролі османських високопосадових чиновників. Більшість із них протягом життя посідали ханський престол по декілька разів.

У чому полягали причини тривалого існування Кримського ханату?

Історія Кримського ханату ростягнулася на триста сорок два роки, що є незвично тривалий час для степової імперії. Безперечно, перебування у складі Османської імперії у період її найвищої могутності виправдано розцінювати як воєнний захист Кримського ханату.

Справді, османське військо здійснило декілька воєнних кампаній далеко за межами ханських володінь, зокрема численні кампанії у Молдавії, що, зокрема, відзначилися перемогами над польським військом при Цецорі 1620 та над росіянами 1711 р., похід на Астрахань 1569 р., завоювання Поділля 1672 р., походи на Чигирин 1677 та 1678 рр. Османський флот у XVII ст. все- таки поклав край морським походам запорозьких та донських козаків, що завдавали значної шкоди Криму. Османські фортеці Ак-Керман, Хотин, Бендери, Очаків, Іслам-Кермен, Гази-Кермен, Арабат та Азак перекривали підходи до Кримського півострова з півночі.

Утім османську воєнну протекцію Криму не слід перебільшувати. Центральні володіння держави, що знаходилися на Кримському півострові, були надійно захищені від зовнішніх загроз з боку осілих держав перш за все широкою степовою смугою. Природні умови (відкритість простору, літня спека, посушливість, рослинність) та брак осілого населення перетворювали степ на незручний театр бойових дій для усіх сусідів Кримського ханату. Турки теж уникали активних бойових дій на степу, віддаючи перевагу пасивній обороні шляхом спорудження фортець. До цього слід додати тактичні переваги татарського війська, яке майже виключно складалося з традиційної степової кінноти. Тому, якщо не брати до уваги походи українських козаків у Крим, уперше військо сусідньої держави змогло досягнути Кримського півострова лише 1689 р., а вдертися на його територію лише 1736 р.

Саме переконання у неушкоджуваності Кримського ханату давало підстави османським султанам легковажити обороною північних кордонів. Взагалі відповідальність за це разом з дипломатичними зносинами з сусідніми державами на півночі покладалася на кримських ханів, що, між іншим, цілком улягало степовій державній традиції. Тому політика ханів на півночі була досить самостійною. Османи також не боялися направляти військо Кримського ханату на віддалені театри бойових дій навіть після проявів серйозної загрози з боку Російської імперії у XVIII ст. Таким чином, держава три століття перебувала у відносній безпеці від зовнішніх загроз.

Однак Османска зверхність все-таки відіграла свою роль, і то, схоже, вирішальну, у тривалому існуванні Кримського ханату. Основними причинами розпаду степових держав були внутрішні усобиці, особливо всередині правлячої династії, та економічна скрута. Перебування у складі Османської імперії, хоч і не усунуло ці виклики, але суттєво зменшило їхній вплив на державу Кримських ханів.

По-перше, перебрання османськими султанами права на заміщення кримських ханів не позбавило потенційних претендентів приводу змагатися за престол, але докорінно змінило методи досягнення мети. За степовою традицією престол успадковувався внаслідок відкритої боротьби на знищення між представниками правлячої династії, чим у такий спосіб демонструвалася харизма правителя. Під владою Османів цей метод змагання розцінювався як державний заколот, тим більше, коли протест спрямовувався проти османського ставленика, що спирався на османське військо. Характерний приклад -- це виступи Мегмеда Ґерея ІІІ з братом Шагіном Ґереєм 16241628 рр. проти Джанібека Ґерея, якого у Крим доправляв османський флот з яничарським десантом. Проте, як правило, збройний конвой претендента та інші політичні заходи забезпечували передачу влади без повстань, звичних для степових держав (як і Османської імперії також!).

В умовах османської зверхності ефективна боротьба за престол потребувала інтриг проти конкурентів, хабарів для патронів, знайомства з членами уряду та султанського оточення, нарешті, треба було викликати особисту симпатію в султана.

Інша річ, що втручання османських можновладців часом бували необережні, а то й нерішучі, що призводило до безглуздої загибелі представників роду Ґереїв. Проте на загал збройні повстання при заміні ханів перестали бути правилом, і Кримський ханат не потерпав від них.

По-друге, саме османський ринок забезпечив значний і стабільний попит на рабів, а також доставку рабів на ринки. Цей попит штовхав підданців кримського хана на людоловство, і у свою чергу, забезпечував багатьом стале джерело прибутків. Людоловство і грабунок фактично виступали головними заняттями для кримського війська у воєнних кампаніях османців.

Таким чином, тривале існування Кримського ханату виступало своєрідною компенсацією з боку Османів за жорстке втручання у його політичне життя. Проте османське правління по суті капсулювало архаїчні політичні традиції степу у Кримському ханаті, чим зумовило порівняно легке завоювання Криму 1771 р. Російською імперією.

Чи існували аутентичні портрети кримських ханів?

(До портретної галереї кримських ханів)

Поняття «портретна галерея» по відношенню до постатей кримських ханів у науковому сенсі не існує. Причиною цього є те, що до недавнього часу ісламська традиція забороняла зображувати живу людину і це не могло сприяти написанню та побутуванню портретів реальних історичних постатей. Свого часу в Османської імперії, васалом якої було Кримське ханство, цю проблему вирішували завдяки книжковій мініатюрі, а також запрошуючи іноземних (європейських) художників до двору правителів. Саме в такий спосіб було створено галерею османських падишахів у музеї палацу Топкапи в Стамбулі, яка не є власне портретною, оскільки лише умовно відображає індивідуальні риси зображених осіб. Те саме можна сказати й щодо наявних зображень кримських ханів. Першим з них дослідники вважають образ в композиції мініатюри до турецького ілюстрованого видання «Хюнер-наме» Сейїда Локмана. Вона називалася «Баязид II приймає Менглі-Герая у шахському наметі під час військової кампанії проти Молдавії у 1484 р.». Менглі- Герай ібн Хаджи-Герай тричі з перервами займав кримський престол: у 1466-1467, 1469-1474 та 1478-15і5 рр. Саме під час його правління Кримське ханство підпало під протекторат Османської імперії. Відтак, з того часу хани, як васали султана, мали брати участь у війнах останнього. Епізод однієї з таких кампаній і намалював мініатюрист.

Певним продовженням першої картини можна вважати ще одне зображення Менглі-Герая з тієї ж самої книги. Хан зображений вже після прийому у султана. За його спиною зображена група татар, яка була почтом хана і супроводжувала його під час візиту. Церемонія подібного дипломатичного прийому кримського володаря османским падишахом вірогідно вже була детально розробленою. У подальші часи в неї вносилися лише несуттєві зміни, які мали підкреслити зверхність султана та меншу повагу до хана, що іноді ставало причиною численних інцидентів.

У складі «Сулейман-наме» -- ілюстрованої біографії османського султана Сулеймана Кануні «Законодавця», відомого в Європі як Сулейман Пишний (Великолепный), є зображення онука Менглі-Герая -- Девлет-Герая (1551-1577), який у 1571 р. спалив Москву та примусив вдатися до втечі самого Івана IV Грозного. Мініатюра відображала прийом у султана з приводу сходження на престол Девлет-Герая. В композиції мініатюри зображено одну з кімнат палацу Топкапи по інший бік брами Баб-ус-Саадет -- «Воріт щастя». Сулейман, що сидить на троні, простягає ханові руку для поцілунку. Девлет-Герай одягнутий у традиційну кримську білу шапку з хутром та чорний каптан, який прикрашений китайським за походженням візерунком «чинтемані». Серія подвійних хвилястих ліній та композиція з трьох кіл у візерункові мали символізувати силу й могутність тигра та леопарда, які ніби були притаманні ханові. Верхнім одягом хана є халат, який імовірно був подарований султаном.

Девлет-Герай на мініатюрі зображений з рідкими вусами, що дало можливість історикам говорити про те, що художник відобразив правдивий та відомий йому образ хана. Поруч з ним було зображено чотирьох везирів Сулеймана та двох охоронців. У нижній частині мініатюри зображено почт хана у традиційних татарських головних уборах з роздвоєними полями.

Завдяки мініатюрам з іншого життєпису Сулеймана Пишного до наших часів дійшло зображення сина Девлет-Герая -- Мехмеда-Герая II, прозваного «Семизом» («Гладким» або «Жирним») (1577-1584). Ілюстрація загалом відображала переправу османських та кримських військ через Дунай у 1566 р. під час кампанії проти угорців. Мехмед тут зображений ще молодим та худим, хоча наприкінці життя він був настільки товстим, що не міг триматися у сідлі і пересувався у повозці, до якої запрягали шестеро або восьмеро коней. орда кримський ханат османський

Існує також зображення Адиль-Герая, яке містилося в мініатюрі з книги «Шуджа'т-наме» Асафі-паши (1586) -- епічної поеми про романтичні пригоди кримського хана та його коханої, полоненої принцеси династії Сефевидів. Адиль та принцеса зображені сидячими на килимі в наметі. Перед ними фрукти, їжа, напої. Біля намету кречетники та сокольничі, які відповідали за улюблену ханську забаву -- полювання з хижими птахами. Той же самий хан зображений і в мініатюрі з «Шахиншах-наме» відомого поета Локмана бен Хусайн аль-Ашурі, який написав поему на честь султана Мурада III. У цьому творі художник вже зобразив трагічний момент -- покарання хана у Шемасі. Адиль-Герай стоїть на колінах у простому підв'язаному халаті, поруч перський кат, який має відсікти представнику кримської династії голову.

Портретную галерею кримских ханів XVI ст. завершує портрет ще одного сина Девлет-Герая -- Гази-Герая II (1588-1597; 1597-1608). Його вважають найбільш видатним кримським ханом, який писав вірші під псевдонімом «Газайї», та мав прізвисько «Бора», тобто «лютий зимовий буревій». На мініатюрі до «Шахнаме» авторства Субхі-челебі Талікі-заде хан зображений у той момент, коли він поспішав на допомогу армії Мехмеда III. Якщо це зображення дослідники вважають портретним, то на багатьох інших турецьких мініатюрах зображено ханів, імена яких неможливо визначити. Вірогідно, що подібні малюнки не передавали індивідуальних рис конкретної людини, а були зібраним образом кримського правителя.

Крім книжкових мініатюр, зображення ханів іноді зустрічалися в альбомах європейських мандрівників. Зокрема, одне з них походить з альбому 1779 р., який колись належав польському королю Станиславу Августу Понятовському. Мірза Алі-Герай, син хана, який допомагав туркам під час облоги Відня у 1683 р., був зображений на гравюрі 1684 р. Якоба Сандрарта, хоча вона явно не передавала портретних рис хана. На початку ХХ ст. в Європі популярними стали набори листівок або великі кольорові друковані аркуші з портретами турецьких султанів, серед яких іноді зустрічалися й зображення кримських ханів, але складно говорити про достовірність відтворення цими ілюстраціями портретних рис правителів Криму.

У 2009 р. у київській галереї «Дукат» було представлено виставку портретів кримських ханів, автором яких був відомий київський художник Юрій Нікітін. Появу мистецького проекту «Чингізіди України» спричинила книга кримського дослідника Олекси Гайворонського «Володарі двох материків», а приурочений він був до 65-ї річниці депортації татар з Криму. Взявши за основу вже згадані умовні портрети кримських ханів з османських мініатюр, додавши відомості, які художник разом із автором книги вилучили з архіву Бахчисарайського музею-заповіднику, Ю. Нікітін створив унікальну реконструкцію образів Гераїв, із урахуванням естетичних канонів тогочасного мистецтва, будь-яких відомостей про одяг і характер ханів, а також про те, ким за етнічним походженням, були їхні матері. Портрети Чингізідів, виконані на шкірі із застосуванням авторської техніки, стали культурною сенсацією і викликали зростання інтересу до історії Кримського ханства та його правителів загалом.

Що спричиняло людоловські набіги Кримського ханату на сусідні території?

Організація Кримським ханатом масового людоловства та вивезення невільників, передусім слов'ян Східної Європи, справедливо обтяжує історичну пам'ять постраждалих про кримських татар, але так само є предметом спекуляцій з метою приписування Російській імперії визвольної місії.

Східна Європа з античних часів була одним з головних ареалів постачання невільників для міжнародної работоргівлі, а порти Північного Причорномор'я включно з кримськими забезпечували їх морське сполучення з країнами Середземномор'я, що виступали одним з основних ареалів споживання. Основними постачальниками невільників виступали степовики, господарі тих місць, а головне -- професійні мисливці та вояки, що робило їх професійно придатними і для людоловства. Населення прилеглих до степу лісів поступалося у воєнній вправності та рухливості степовикам. Та степова анархія створювала поживний грунт для обернення на рабів також полонених степовиків. Тому залучення Кримського ханату до людоловства насправді спирається на тривалу історичну традицію степів Північного Причорномор'я.

Работоргівля, якою займалися генуезькі та венеціанські колонії у Північному Причорномор'ї від часу їх появи у ХІІІ ст., безпосередньо втягнула Кримський ханат до цього промислу в ролі постачальника живого товару з Русі. Продаж італійцями руських невільників у Єгипет засвідчено 1246 р., а на перший відомий контракт на продаж русина у Генуї датовано 1275 р. Партнерами італійців виступали татари, тому під час анархії у Золотій Орді 1359-1380 рр. на середземноморські ринки Європи потрапила велика кількість саме татар, які стали жертвами власних співплемінників.

В роки утворення Кримського ханату севільський мандрівник Перо Тафур бл. 1438 р. засвідчив, відвідуючи ще генуезьку Кафу, що внаслідок участі татар в усобиці, що спалахнула у Литві по смерті Вітовта, постачання невільників на місцевий ринок значно зросло. Тому у 1430-1440-х рр. саме русини складають мало не половину проданих генуезцями рабів. Один набіг на Україну 1474 р. приніс, за оцінками сучасників, 50 тис. полонених. Ще більші можливості для набирання полону на Русі створив політичний союз між кримським ханом Менглі Ґереєм та московським князем Іваном ІІІ, що був спрямований проти Золотої Орди та її союзника Литви наприкінці XV ст. Походи на Україну відбувалися великими силами війська під проводом самого хана. Водночас, людоловські набіги проводилися невеликими загонами. Саме з цього часу походять перші засвідчені заяви татар про те, що цей промисел був для них основним засобом заробляння на життя. Звичайно, аргумент татар у дусі «Як вижити, якщо не продажем полону?» може виглядати лукавством, але насправді він є наївним зізнанням у залежності від прибутків, створених цим промислом.

Османське завоювання 1475 р., яке часто вважається головною причиною залучення кримців до людоловства, насправді лише стимулювало його.

Цей вплив полягав у тому, що в Османській імперії вже на той час розвинувся широкий попит на невільників у ролі як джерела робочої сили, так і приналежності дозвілля. Ісламська доброчинність, що заохочувала рабовласників до звільнення рабів, утримувала попит османського ринку на високому рівні.

Водночас захоплення полону серед немусульман вважалося неодмінним подвигом на «священній війні», а отже, ще однією ісламською чеснотою, ба навіть доблестю. Зрозуміло, що ця ідеологема заохочувала бажаючих на відповідні подвиги.

Як відбувалися татарські напади на українські землі?

Татарські напади сягали практично всіх українських земель. Найчастіше татари нападали на пристепові регіони -- Поділля і Київщину, а також на Галичину. Татари доходили до Львова і Дрогобича, Санока і Замостя (Польща), Луцька й Острога, Києва і Чернігова.

За масштабами татарські набіги можна умовно поділити на три групи -- великі, середні і дрібні. Найбільші напади здійснювались силами всього Кримського ханства. Їх очолював особисто хан або його найближчі родичі. В них могли брати участь 20-40 тис. татар. Такі походи здебільшого ставили метою проникнення далеко вглиб українських земель і несли найбільші спустошення. За тогочасними джерелами, у разі успіху татари могли забрати в полон декілька десятків тисяч людей. Середні за масштабами напади очолювали знатні особи, які вели з собою по кілька тисяч кочівників. Дрібні ж походи здійснювали місцеві мурзи, маючи з собою від кількох сотень до кількох тисяч чоловік. Дрібні напади здійснювались безпосередньо на прикордоння.

Спосіб нападів татар майже не змінювався. Татарське військо було погано озброєне, не мало вогнепальної зброї, не вміло вести облогу міст і фортець, і не витримувало відкритого бою. Тому основними перевагами татар були раптовість нападів і швидкість дій. На початку набігів татари намагались непомітно і несподівано заглибитись на українську територію. Якщо їм це вдавалося, вони розкладали табір (кіш), від якого у всі боки розходились загони для захоплення ясиру і здобичі. Як правило, полювання на людей тривало кілька днів. Захопивши беззбройне населення, татари намагались так само швидко повернутись до степу. Однак тепер темп їхнього руху сповільнювався, оскільки полон йшов пішки. У випадку опору час набігу скорочувався або татари просто відступали.

Інтенсивність татарських нападів значною мірою залежала від міжнародної політичної ситуації. Велика хвиля набігів припала на кінець XV -- початок XVI ст., коли було зруйновано Київ і спустошено значні території аж до північних меж України. Ще одна значна хвиля -- 1620-1630-ті роки. А найбільш трагічними стали турецько-татарські напади під час Руїни (1663-1687 рр.), коли була спустошена вся Правобережна Україна між Дніпром і Дністром.

Останній напад відбувся взимку 1768-1769 р. під проводом хана Крим Ґерея у зв'язку з початком російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Коли між українськими козаками і кримськими татарами

було підписано першу союзну угоду?

Українські козаки не лише воювали з кримськими татарами, але й досить часто встановлювали з ними союзні відносини. Витоки козацько-ординських союзів слід шукати ще у першій половині XVI ст., коли черкаський і канівський староста Остафій Дашкович у 1521 р. на чолі козацьких загонів спільно з ханом Магмет Ґереєм здійснив похід на Москву та Казань. Тоді козацько-татарські війська спустошили велику територію Великого князівства Московського включно до самої Москви. А більш ніж через півстоліття, у 1585 р., інший козацький провідник Ян Оришовський надіслав своїх посланців до кримського хана Іслам Ґерея II. Тоді українські козаки пропонували ханові давати їм «жалування» в обмін на згоду здійснювати спільні військові походи.

На більш якісний рівень козацько-татарські стосунки вийшли вже у XVII ст. Поки значна частина козаків під прапорами різних європейських монархів брала участь у Тридцятилітній війні 1618-1648 років, керівництво Війська Запорозького на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком укладає договір з Кримським ханством. Згідно з твердженнями дослідників цього питання, цей акт оцінювався саме як союзницький і фактично міждержавний договір, який у правовому відношенні був вищим за попередні домовленості козацтва з іноземними володарями про військову службу.

Отже, у грудні 1624 р. кримський калга (перша особа після хана) Шагін Ґерей підписує наступний документ, що скріплює дану їм присягу українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобов'язань: «Я, Шагін Ґерей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди... I від них (козаків) вимагаємо того, аби так робилося. і на те даємо наш широкий присяжний лист Богу і Пророку.». Натомість Військо Запорозьке в особах гетьмана й старшини також склало відповідний лист і затвердило його власною присягою.

У розвиток українсько-кримських домовленостей весною 1628 р. на прохання татарської сторони гетьман Михайло Дорошенко надав військову допомогу обложеному в Бахчисараї ногайськими ордами Шагін Ґерею. Очевидець тих подій писав, що у результаті наступу козацьких військ загинуло близько тисячі українців, однак облогу столиці Кримського ханства ногайським мурзою Кантемиром було знято. На знак подяки, свідчив документ, «українські козаки були з великою гостинністю прийняті Шагін Ґереєм і ханом. Їм було дозволено поставити свій прапор із зображенням хреста на стіні ханського палацу...».

Укладення козацько-татарського договору 1624 р. значно вплинуло на дії гетьмана Богдана Хмельницького під час підготовки ним революційного виступу проти Речі Посполитої. У другій половині січня 1648 р., гетьман Хмельницький направив посольство на чолі з полковником Яцьком Клишею до Бахчисарая з проханням надіслати військову допомогу проти польських магнатів. Спочатку Іслам-Гірей ІІІ відмовився допомагати українцям з огляду на небажання конфліктувати з польським королем, але потім пообіцяв продовжити переговори за умови якщо Хмельницький умовить донських козаків не нападати на Крим. У середині лютого гетьман відрядив нове посольство до Бахчисараю, яке і домоглося укладення договору наприкінці (ймовірно 23-25 лютого 1648 р.) того ж місяця. Новий українсько-татарський союз передбачав такі положення: встановлення дружніх відносин між Військом Запорозьким та Кримським ханством; надання взаємної військової допомоги; заборону татарам пустошити українські землі; оплату гетьманським урядом послуг татар грошима, продовольством, фуражем та частиною військової здобичі. Татарський поет XVII ст. Джан Мухамед так оспівував боротьбу українців і татар проти спільного ворога:

І тоді Тугай-бей разом з козаками

Вийшли назустріч ворогові і вдарили разом,

З козацьким народом стояли спільно,

Стріляли з гармат і мушкетів...

У середині квітня 1648 р. Б. Хмельницький особисто виїхав до Бахчисараю, де «що треба було, розмовляв наодинці» з ханом Іслам-Гіреєм ІІІ. Цього часу один із придворних кримського хана залишив такі яскраві свідчення про українського гетьмана -- «...істинний лев, командир запорозьких козаків, людина розумна і богатир безстрашний». Через декілька тижнів після цих переговорів до козацького війська приєднався 20-тисячний татарський загін. Добре вишколена і загартована у багатьох боях татарська кіннота стала елітним підрозділом української армії. У поєднанні з козацькою піхотою це стало вирішальним у позбавлення війська Речі Посполитої стратегічно-тактичної переваги, яку вона мала перед цим на теренах Східної Європи.

Відносини з Кримом відігравали досить важливу роль у подальшій еволюції ранньомодерної Української держави. Важливість українсько-татарських політичних зв'язків промовисто засвідчує факт укладення мирної угоди між Річчю Посполитою й Кримським ханством 15 грудня 1653 р., яка розірвала союзницькі відносини між Б. Хмельницьким та Іслам-Гіреєм ІІІ і, по-суті, змусила гетьмана Хмельницького у січні 1654 р. визнати політичну зверхність московського царя. Проте в наступні роки гетьманський уряд виявив велику дипломатичну активність у справі відновлення миру з татарським ханом. Протягом лютого-квітня 1654 р. відбулося посольство у Крим полковника С. Савича, у серпні того ж року -- посольство на чолі з полковником П. Тетерею, у жовтні в Чигирині відбулися переговори з татарським послом Тохтамиш-агою. У січні 1655 р. пройшли переговори з Менглі-Гіреєм під Охматовим, у березні та у серпні були відправлені чергові козацькі посольства до Криму. У результаті таких дій української дипломатії між гетьманом Б. Хмельницьким і ханом Менглі-Гіреєм 12 листопада 1655 р. було укладене перемир'я під Озерною. Таким чином, головне завдання -- досягнення нейтралітету Кримського ханства у війні України проти Польщі -- було виконане. Однак, на жаль, це перемир'я проіснувало недовго. Розірвання, в силу різних причин, мирних зв'язків з Кримом у другій половині 1656 -- першій половині 1657 р. призвело до значного погіршення міжнародного положення Української козацької держави.

Гетьман Іван Виговський, який прийшов до влади після смерті Б. Хмельницького продовжив політику останнього в його відносинах з Кримом. У лютому 1658 р. він уклав військову угоду з представником ханства Караш- беєм, яка мала за основу Великий українсько-татарський союз 1648 р. Незабаром це дозволило Виговському за допомогою ординського війська отримати переконливу перемогу над багатотисячною московською ордою під Конотопом.

Більшість з наступників гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського -- Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, епан Опара, Петро Дорошенко, Петро Суховієнко, Пилип Орлик -- підписували договори з татарськими правителями про військово-політичну взаємодопомогу, однак вони не були такими дієвими як перша мирна угода між козаками і татарами 1624 р. та Великий союз між Українською гетьманською державою і Кримським ханством 1648 р.

Яку роль відіграли кримські татари в подіях революції українського народу середини XVII ст.?

Богдан Хмельницький, піднімаючи на початку 1648 р. черговий козацький виступ проти несправедливих владних порядків Речі Посполитої, якому судилось перетворитися на широкомасштабну Визвольну війну українського народу за свої права і вольності, спираючись на досвід попередніх збройних козацьких виступів, що мали місце наприкінці XVI -- 20-30-х роках XVII ст., безперечно, усвідомлював той факт, що шанси на успіх у боротьбі можуть з'явитися лише за умови наступальної стратегії ведення війни та за наявності у Війська Запорозького потужних союзників як усередині Польсько-Литовської держави, так і за її межами.

Враховуючи ж реальний розклад сил у регіоні, а також ту обставину, що у військовому плані для керівництва повстання чи не найбільш пріоритетним завданням було нівелювати очевидну перевагу кавалерії коронного війська, яка по праву вважалась на той час найкращою в Європі, для Хмельницького та його оточення залучення на свій бік Кримського ханства стає справді першочерговим політичним завданням. Адже татари, хоч у військовому вишколі й поступалися добре навченим регулярним підрозділам важкої й легкої кавалерії Речі Посполитої, але завдяки своїй багаточисленності й умінню швидко маневрувати легко могли компенсувати наявні вади і недоліки.

Козацькі літописці (зокрема, і добре знаний в Україні Самійло Величко) стверджували, що Богдан Хмельницький, переслідуючи надзвичайно важливе для нього завдання щодо залучення Криму в стан своїх союзників, вже у лютому 1648 р. особисто вирушив до Бахчисарая і в безпосередніх перемовинах з тогочасним кримським царем Іслам Ґереєм III переконав кримську еліту надати Війську Запорозькому допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою.

Утім, публікація джерел з кримського боку, зокрема хроніки Сенаї, дала підстави думати, що український гетьман перемовини з кримською владою провадив усе ж через своїх послів. Проте, що важливо, це не вплинуло на позитивний результат цих перемовин. Як зазначається з цього приводу в уже згаданій хроніці Сенаї, «той Хмельницький як людина розумна й безстрашний герой викинув зі свого серця давню ворожість до мусульманської релігії», й почав шукати опіки «в найщасливішого його милості володаря (тобто кримського царя. -- В.Г.). З цього приводу приїхали від його милості посли, прагнучи допомоги й підтримки». Реагуючи ж на ці заклики Хмельницького, клам Ґерей розпорядився «послати на допомогу кількох емірів татар, які влаштували лови на неприятеля, а Тугай-бея, коменданта прикордонної фортеці Ферагкермен, визначати й іменувати вождем і начальником над тим військом».

Українські історики сходяться на думці, що перші спроби Богдана Хмельницького домовитися з представниками кримського хана про надання татарами допомоги повсталим козакам у боротьбі за свої права і вольності датуються ще другою половиною січня 1648 р., тобто навіть ще до обрання його наприкінці січня -- початку лютого на козацькій раді на Січі гетьманом Війська Запорозького. Залагодити ж справу про союз із Кримом вдалося вже наприкінці лютого. А на початку березня близький сподвижник Богдана Кіндрат Бурляй, разом із сином гетьмана Тимошем, відбув до визначеного ханом за командира над татарським військом в Україні перекопського коменданта Тугай-бея, аби домовитися про спільні військові дії проти коронних військ.

Десь у середині березня на допомогу Хмельницькому прибувають перші татарські загони, а на початку квітня Тугай-бей приводить близько 4 тис. татарських вершників, які у другій половині місяця спільно з головними силами повсталих і рушили навперейми коронним військам під командою Стефана Потоцького. Саме ці сили 19 квітня блокували коронних жовнірів у таборі на Жовтих Водах, а коли ті спробували вирватись з облоги, то 5 травня в урочищі Княжі Байраки наздогнали їх і «всю лють свою Орда й козаки вилили», здобувши таким чином першу важливу і надзвичайно резонансну перемогу над Річчю Посполитою.

Тим часом 1 травня кримський хан Іслам Ґерей особисто вирушає з Бахчисарая у похід в Україну на допомогу Богдану Хмельницькому. Утім, ще до підходу головних татарських сил 16 травня татарські загони під командою Тугай-бея взяли участь у наступній переможній для повсталих битві, що відбулась неподалік Корсуня, в Гороховій Діброві, куди Хмельницькому вдалося заманити головні сили коронної армії в Україні під командою великого коронного гетьмана Миколая Потоцького і польного коронного гетьмана Мартина Калиновського. Очевидці корсунської ганьби Речі Посполитої з польського боку переказували, що після чотирьох годин запеклої битви «опівдні татари купами увірвались в табірні вулиці, били, рубали й, решту табору розгромивши, кинулись на здобич -- тоді вже втікав, хто тільки міг».

І хоч сучасні польські історики цілком резонно зауважують, що своїм успіхам біля Жовтих Вод і під Корсунем повсталі козаки, звичайно ж, не завдячували винятково татарській допомозі, оскільки загін Тугай-бея був нечисленним, а до того ж перекопські татари були чи не найбіднішими підданими кримського хана й, відповідно, мали погане озброєння, утім, важко переоцінити психологічне значення появи поруч з гетьманом Хмельницьким кримських союзників. Остання обставина неабияк піднімала моральний дух повсталих козаків, і, навпаки, деморалізувала коронних жовнірів. До того ж не варто забувати й про неабияку стратегічну перевагу від такого союзу для Війська Запорозького. Адже в умовах війни з коронною армією він гарантував повсталим козакам безпеку їхніх тилів на південному напрямку.

Зважаючи на ці обставини, для керівництва Речі Посполитої та польської дипломатії після ганебних поразок біля Жовтих Вод і під Корсунем завдання розірвання українсько-кримського союзу стає одним із першочергових. Аби його досягти офіційна Варшава докладає чимало зусиль як для прямого тиску на Іслам Ґерея, так і шукаючи способи впливу на нього в оточенні спочатку султана Ібрагіма, а згодом його наступника -- Мегмеда IV. Одночасно польські дипломати прагнули використати у своїх інтересах й авторитет французького короля у Стамбулі, аби через нього спонукати Високу Порту віддати наказ татарам «повернутися на власні лежі».

Утім, розірвати українсько-кримський союз Речі Посполитій у 1648 р. не вдається. І коли з кінця літа 1648 р. перемовини повсталих козаків з офіційною Варшавою щодо політичного розв'язання конфлікту заходять у глухий кут, а ворогуючі сторони розпочинають активну підготовку до збройного вирішення справи, карта кримської допомоги для Хмельницького виглядає не лише як вельми важливий, а й у певному сенсі вирішальний аргумент.

У битві під Пилявцями, що відбулась 11-13 вересня 1648 р., на допомогу козакам встигло прибути не так уже й багато татарського війська -- лише близько 5 тисяч буджацьких татар під орудою Аутимір-мурзи та Аджамет- мурзи. Але у козацькому війську навмисно була пущена чутка про близький підхід з Криму всієї Орди на чолі з самим ханом. А коли в розпал збройного протистояння до козацького табору таки прибув загалом доволі незначний татарський загін, йому було організовано таку гучну і пишну зустріч, що в розташуваннях коронних військ не виникло жодних підозр щодо правдивості розповсюдженої з наказу Хмельницького дезінформації про наближення 30-тисячної Орди. Спровокована цими чутками паніка значною мірою і визначила остаточні результати битви, коли на завершальній фазі якої з коронного табору почали масово втікати не лише рядові жовніри, а й командири найвищого рангу, перетворивши тим самим воєнну кампанію на панічну й ганебну втечу.

Під час Західного походу Богдана Хмельницького восени 1648 р. допомогу Війську Запорозькому надавало вже доволі велике татарське військо під орудою калги-султана Крим-Ґерея. Особливою ж активністю в кампанії вирізнявся перекопський комендант Тугай-бей, загони якого наганяли жах на оборонців Львова, а після відходу головних сил кримців до Дністра в середині жовтня 1648 р. супроводжували Хмельницького в його поході на власне коронні землі -- під Замостя.

Ще більш масовою стає участь кримськотатарського війська у кампаніях 1649 та 1651 рр. Як у першому, так і в другому випадках Орду в цих виправах очолював особисто кримський хан Іслам Ґерей, а це передбачало виступ у похід максимальної кількості спроможних до несення військового обов'язку татарських вояків. Так, напередодні Зборівської битви, за підрахунками Івана Стороженка, уже в середині травня 1649 р. хан надіслав на допомогу своєму союзнику в Україну близько 20 тис. татар під командою свого майбутнього зятя -- Ширін-бея, згодом хан прибув з головними силами особисто, а ще через деякий час до нього долучилися татари Буджацької і Бєлгородської орд, довівши тим самим загальну кількість татарського війська в кампанії до майже 60 тис. За підрахунками інших дослідників, чисельність кримськотатарського війська не перевищувала 40 тис.

Так само й у випадку з участю кримськотатарського війська в битві під Берестечком влітку 1651 р., за підрахунками одних істориків, Орда цього разу налічувала десь близько 28-30 тис., інших -- до 40 тис., а ще інші дослідники стверджують, що навіть і така цифра є суттєво заниженою, оскільки гонор хана не дозволяв йому особисто виступати на чолі війська в похід, якщо Орда налічуватиме менше ніж 60 тис. воїнів.

Але як би там не було, військова участь Кримського ханства на боці Української козацької держави в битві під Зборовом і Берестечком стала кульмінацією українсько-татарської військової співпраці в часи війни. Співпраці, на жаль, притлумленої як політичними розходженнями сторін у питанні кінцевої мети визвольних змагань козацтва, так і вмілими діями польської дипломатії, скерованими на розрив українсько-кримського союзу. Результатами ж розвитку цих тенденцій стали дії Іслам Ґерея, що завадили Війську Запорозькому отримати переконливу перемогу над військами Речі Посполитої в ході Зборівської битви 1649 р., а також призвели до тяжкої поразки козаків під Берестечком влітку 1651 р. Черговим підтвердженням актуальності такої політики Кримського ханства щодо України стали результати Жванецької кампанії 1653 р., коли політичне керівництво Криму продемонструвало небажання допустити повного звільнення Козацької держави з-під влади польського короля.

Відповіддю ж Богдана Хмельницького на ці серйозні виклики стало укладення на початку 1654 р. союзного договору з Російською державою. І хоч Хмельницький не розглядав угоду з Москвою як альтернативу військово-політичному союзу з Кримським ханством і намагався будь-що зберегти його чинність, насправді ж зближення з Російською державою унеможливило подальшу військову співпрацю з Кримом, керівництво якого пристало до табору Речі Посполитої. Утім, після кривавих протистоянь 1654 і 1655 років, восени 1655 р., коли козацьке військо зійшлося з кримськотатарським військом на Волині, під Озерною (Кримська Орда якраз прямувала на допомогу своєму союзнику польському королю в його боротьбі зі Швецією), після кількох днів млявих сутичок справжню битву сторони так і не розпочали, обравши за кращий варіант політичне порозуміння. Підґрунтям ж Озерянської угоди Війська Запорозького з Кримським ханством від 12 листопада 1655 р. стало положення щодо відновлення старої приязні сторін, зобов'язання кримського керівництва не нападати на українські землі, обіцянки гетьмана не допускати військових виправ запорозьких і донських козаків на Крим і Туреччину, а «хто був би ворогом Війську Запорозькому, то й хану ворогом буде, й хан нікуди не вирушить зі своїм військом, але туди піде, куди Військо Запорозьке вирушить».

Коли і як кримськотатарські прапори потрапили до колекції Військового музею у Стокгольмі?

Яскравою ілюстрацією історико-культурної спільності Старого світу є Державна колекція трофеїв Швеції. Вона вміщує чимало унікальних експонатів, що належать до найкоштовніших надбань національних культур багатьох європейських народів. Збірка трофейних прапорів Королівського Військового музею у Стокгольмі нараховує кілька тисяч одиниць зберігання, а початки її формування сягають правління шведського короля Густава ІІ Адольфа (1611-1632). Серед почесних трофеїв прапори монархів, найвизначніших титулованих родів, столиць європейських країн -- активних творців європейської та світової історії. Державна колекція трофеїв Військового музею у Стокгольмі унікальна й тим, що це єдине місце на культурній мапі світу, де збереглися кримськотатарські прапори періоду Кримського ханства.