Утворення Кримського ханату

Найвірогідніше, що татарські раритети потрапили до Стокгольма під час шведсько-польської війни 1655-1660 рр. Це могло статися двома способами.

Внаслідок відомої Триденної битви за Варшаву 1656 р. під час Другої польсько-шведської війни (більше відомої під назвою «Потоп»). Тоді союзниками поляків у боротьбі зі шведами та брандербуржцями виступили 2000 кримських татар. Цілком можливо, що втрачені ними у програній битві прапори, могли стати трофеями шведського короля Карла Х Густава.

Історичні відомості дозволяють реконструювати й інший шлях -- «з других рук» -- тісно пов'язаний з героїчними епізодами козацької історії України. Як відомо, татари виступили незмінними союзниками національно-визвольних змагань українців під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Спробуємо відновити історичний ланцюг подій, які обумовили примхливий візерунок спільної долі козацьких і татарських прапорів.

Тут необхідно обумовити, що, згідно з воєнними традиціями того часу, добуті у боях військові прапори як найпочесніший трофей зазвичай приносились у дарунок вінценосним особам з тим, аби засвідчити вірність та ревність у службі своєму володарю чи союзнику.

Саме так вчинив і Януш Радзивілл, дотримуючись неабиякої помпезності при церемонії свого звіту у польському сеймі про військові дії 1651 р. Польний литовський гетьман в очах парламенту бажав возвеличити польського короля як головного провідника успішної військової кампанії та розвіяти з боку Яна Казимира підозру у своїх домаганнях гетьманської булави, що йому приписували численні недоброзичливці та пліткарі. Разом зі своїм двоюрідним братом Богушем Радзивіллом, який перебував з трьома полками у складі коронного війська і також спіймав фортуну у кампанії 1651 р., литовський гетьман підніс королю 36 знамен, захоплених у козаків та татар. Примітність цієї події фіксують повідомлення навіть у закордонній пресі. Зокрема, з нею ознайомила 1652 р. своїх читачів «Gazette de France» (у реляції з Варшави від 14 березня).

А незабаром хурделиця польсько-шведської війни могутнім звитяжним вітром змусила трофеї салютувати новому тріумфатору. Цього разу шведському королю Карлу Х Густаву. Логічно припустити, що це сталося з падінням Варшави у 1656 р., коли разом з іншою воєнною здобиччю прапори, розміщені у Королівському замку та костелах столиці, могли потрапити до рук шведів. Траплялися непоодинокі випадки, коли матеріальна винагорода за кожний добутий у бою прапор заохочувала солдат приносити командирам старі знамена, які перебували на зберіганні у замках, палацах, костелах, що в першу чергу ставали об'єктами пограбувань завойовників.

Згідно із документацією різного типу, у Швеції упродовж XVП-XX ст. зберігалося до десятка об'єктів татарського походження. Між тим аналіз усього комплексу матеріалів із залученням найновіших дослідницьких здобутків, дає підстави для їх корекції у бік їх часткового зменшення.

Виходячи з мети та специфіки даної публікації, прагнули віднайти відповідь на питання обставин і часу потрапляння кримськотатарських прапорів до Шведського прапорничого «сезаму», який все частіше розкриває свої вікові таємниці. У зв'язку з цим вважали за доцільне представити, образно мовлячи, загальний «колективний портрет» татарських експонатів Державної колекції трофеїв Швеції, яка з 1960 р. перебуває у складі королівського Військового музею у Стокгольмі. В той час як індивідуальні моменти історії пам'яток -- осібні і неповторні у кожному випадку -- залишались поза форматом. Однак, користуючись слушною нагодою, для прикладу, подаємо нижче опис, одного зі згаданих унікальних раритетів. Прапор червоного кольору. Оздоблений по периметру (за винятком сторони від древка) білою лиштвою. Середнього розміру: 145,5х182,5 см. Довжина збереженого древка -- 242, 5 см. Прямокутний шмат матерії з протилежного від древка боку завершується двома зубцями. У центрі прапора зображено навхрест (лезом догори) дві шаблі східного типу, над ними напис арабською: «Не має Бога окрім Бога єдиного, а Магомет є його Пророком».

Що відомо про участь кримських татар у війні

Війська Запорозького з Російською державою 1658-1659 рр.

і, зокрема, у битві під Конотопом 1659 р.?

Відновлення військово-політичного союзу Війська Запорозького з Кримським ханством, що постав на самому початку визвольних змагань козацтва середини XVII ст., узимку 1648 р., з ініціативи Богдана Хмельницького, але після зближення українського гетьмана з Москвою в 1654 р. перестав функціонувати, відбулося вже навесні 1658 р. з ініціативи наступника Хмельницького -- гетьмана Івана Виговського.

Реанімування гетьманом Виговським українсько-кримського «братерства» (як це неодноразово класифікувалось у тогочасних документах, що виходили як з українського, так і кримськотатарського боку) відбувалось у контексті пошуку новим гетьманським урядом союзників у приборканні збройного протигетьманського виступу збройної опозиції, очолюваної полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем. Потреба ж у залучення зовнішньої сили для вирішення внутрішньо української проблеми диктувалась передовсім тією обставиною, що в конфлікт так чи інакше вже був інтегрований потужний зовнішньополітичний чинник -- вплив офіційної Москви. З кінця осені 1657 р. лідери протигетьманської опозиції отримували з боку керівництва Російської держави неабияку моральну і політичну підтримку, що, серед іншого, виливалось у неприхований тиск Москви на гетьманський уряд у справі обмеження владних прерогатив керівництва Війська Запорозького на користь царя, послаблення гетьманської влади через посилення позицій опозиційно налаштованих до неї козацьких лідерів тощо.

Отож, за задумом гетьмана Виговського, відновлення братерства з Кримом мало серед іншого виступити й ефективним стримуючим фактором для уряду Олексія Михайловича в його намаганнях урізати владні можливості гетьманського уряду в Україні на свою користь і суттєво звузити автономію Гетьманату загалом.

На зовнішньополітичній арені поновлення союзу з Кримом об'єктивно сприяло зближенню козацької України з Річчю Посполитою, між якою та Кримським ханством на той час зберігала чинність союзна угода, укладена восени 1654 р. Відтак, саме відновлення союзних зобов'язань з Кримом відкрило для Війська Запорозького шлях примирення з Варшавою, що врешті й увінчався 6 вересня 1658 р. укладенням Гадяцької угоди про повернення України під владу польського короля, але вже в якості повноправного третього члена до того часу двоєдиної Польсько-Литовської федерації.

Першою ж пробою ефективності українсько-кримського військово-політичного союзу стала допомога кримців гетьманському уряду Виговського в битві з протигетьманською опозицією під Полтавою 30-31 травня 1658 р., куди з Криму прибуло близько 12-15 тис. вояків під орудою перекопського мурзи Карач-бея. За допомоги союзників з Криму гетьману вдалося наголову розбити війська полтавського полковника Пушкаря і кошового Барабаша та за результатами бою поновити свою владу над півднем Лівобережжя.

Але здобута Виговським під Полтавою перемога не викорінила опозиційних настроїв у південних полках Лівобережжя Гетьманату. А підписання гетьманом за декілька місяців по тому Гадяцької угоди з королем для Москви стало сигналом до початку неприкритої широкомасштабної війни проти козацької України.

В умовах ескалації українсько-російського конфлікту в другій половині жовтня 1658 р. на Лівобережжя вступає очолювана воєводою бєлгородським князем Г.Г. Ромодановським 20-тисячна царська армія, якій за деякий час вдається взяти під свій контроль значні території на сході та півдні Гетьманату -- в Миргородському, Лубенському та Прилуцькому полках. І лише на кінець 1658-го -- початок 1659-го року гетьману Виговському за допомоги польських і, знову ж таки, кримських союзників вдається зупинити наступ росіян та повернути під свій контроль втрачені перед тим українські землі. А ще перед тим, наприкінці жовтня 1658 р., близько 6 тис. татар допомагали наказному гетьману Данилу Виговському в його спробах вибити залогу російських військ із Києва.

Але, як виявилось згодом, наступ військ воєводи Ромодановського був лише прелюдією великої війни, яка розпочалась уже навесні наступного року, коли в Україну вступило багаточисельне царське військо під командою воєводи князя О.М. Трубецького. Цього разу чисельність царської армії, за різними підрахунками, становила від 32 до 100 тис. вояків (в окремих літописах і хронічках мова йде про 150-тисячне і, навіть, 300-тисячне царське військо, що однак є відвертим перебільшенням).

Враховуючи обмеженість військової спроможності ослабленого громадянським протистоянням гетьманського уряду Івана Виговського, а також неготовності керівництва Речі Посполитої відправити в Україну більш- менш потужні власні війська (в цей час у самій Короні Польській мало місце різке загострення внутрішньополітичної боротьби, що поволі втягувало країну у вир збройного громадянського протистояння, а до того ж тривала виснажлива війна зі Шведським королівством), дієва військова допомога Кримського ханства стає для Гетьманату справді життєво необхідною.

Відтак, гетьманський уряд докладає максимум зусиль для того, аби закликати собі на допомогу якомога більше кримськотатарського війська. І врешті Виговському вдається це зробити -- наприкінці травня 1659 р. з Криму в похід проти російської армії виступає кримський хан Мухаммед Ґерей І^ котрого в поході супроводжували нураддин-султан Аділь Ґерей та ще семеро кримських царевичів. Враховуючи виступ у похід особисто самого хана, чисельність Орди була також відповідно доволі значною. Згідно з інформацією російського товмача Терентія Фролова, котрий якраз на той час перебував у таборі кримців, разом з Мухаммед Ґереєм ^ у травні 1659 р. у похід на українські землі виступило «кримських татар, і ногайців, і білгородців, й азовців і темрюцьких черкес з 60 000, а турецького султана, де військових людей з ним небагато, лише яничар 240 чоловік, котрі живуть у Криму». Порівнюючи повідомлення російського лазутчика з інформацією з інших джерел, дослідники доходять висновку, що справді в похід з ханом цього разу вирушили чотири найбільші орди Північного Причорномор'я й Приазов'я, а саме: Кримська, Білгородська, Ногайська та Азовська. Утім, названа ним кількість татар є усе ж дещо завищеною, і найпевніше, хана в поході супроводжувало від 30 до 40 тис. вояків. Що, втім, також є доволі потужною силою, що, власне, й довели результати Конотопської битви.

Описуючи Конотопську битву, яка відбулася 28 червня 1659 р. і стала кульмінаційним моментом російсько-української війни 1658-1659 років, дослідники майже одностайно сходяться на думці, що роль і значення кримськотатарського війська в ній були надзвичайно важливими. Розбіжності стосуються лише певних нюансів опису і пріоритетів в оцінках. Так, частина дослідників, переважно сучасних російських, взагалі схильна приписувати перемогу над царською армією під Конотопом винятково кримському хану Мухаммед Ґерею IV та його війську, абсолютно ігноруючи при цьому участь у тих подіях гетьмана Івана Виговського й вірних йому козацьких полків Гетьманату. Однак, на наш погляд, це не вповні відповідає дійсності й, скоріше за все, несе в собі певну ідеологічну складову, спрямовану на заперечення факту широкої участі українського козацтва у відбитті наступу російської армії під орудую воєводи князя О.М. Трубецького навесні-влітку 1659 р. Адже визнання цього факту вже апріорі підважує концепцію «возз'єднання братських народів», що визначала концептуальне бачення суті українсько- російських взаємин раннього Нового часу радянською історіографією та не втратила своєї актуальності в російській історіографії й у наш час, підживлюючи тим самим ідеологічне обґрунтування політики російського керівництва щодо Української держави.

Згідно реконструкції подій українськими істориками, вранці 28 червня гетьман Виговський на чолі козацької піхоти, підрозділів так званого «затяжного війська» (найманого регулярного війська, що складалось переважно з іноземних волонтерів) і частини татар, підійшовши до Конотопа, де якраз і зосередилися головні сили царської армії, за домовленістю з Мухаммед Ґереєм, розпочав атаку передових частин російського війська на переправі через річку Кукілка (притока Сейму, басейну Дніпра), що неподалік села Соснівка (нині село Конотопського р-ну Сумської обл.). Тим часом головні сили кримськотатарського війська на чолі з ханом були залишені в засідці в урочищі Пуста Торговиця, що за 7 км на схід від Соснівської переправи. Ще одна невелика частина козацьких і татарських військ форсувала Кукілку на захід від Конотопа й розташувалась за лівим флангом противника.

Після нетривалого бою на Соснівській переправі Виговський почав відводити свої війська на вихідні позиції, імітуючи втечу. Російське командування сприйняло маневрування українського гетьмана як незаперечне свідчення свого успіху й, намагаючись остаточно розгромити супротивника, кинуло навздогін за ним найкраще підготовлені свої війська -- підрозділи московських дворян і жильців «Государєвого полку», рейтарські і драгунські полки. Заманивши російську, переважно важко озброєну, кавалерію вглиб болотистого урочища, український гетьман підставив її під разючий удар татарської кінноти, яка, будучи залишеною в засідці, за час зав'язування Виговським бою з російськими військами встигла перегрупуватись і зайти в тил царським ратникам, необачно кинутими воєводами в погоню за козаками та їхніми союзниками. Напад татар був настільки несподіваним і потужним, що шансів на порятунок у ратних людей царя практично не було. До того ж багнистий рельєф Торговицького урочища перешкоджав маневрам важко озброєної російської кавалерії, що, до слова, за визначенням російських дослідників, становила «цвіт російської армії».

Першими в цьому бою полягли рейтари полку Вільяма Джонстона. За ними черга дійшла до рейтар полку Іоганна Фанстробеля. Дослідники зауважують, що рейтари, озброєні і навчені за останнім словом тогочасної європейської військової справи, були найбільш боєздатною частиною російської кавалерії та російської армії загалом.

Згодом, коли російські війська були контратаковані розвернутими гетьманом Виговським полками, які розпочинали цю січу на переправі, погрому зазнали й московські сотні «Государєвого полку». А після того, як припинили існувати передові російські полки, татари і козаки атакували ворожий табір, залишений за Соснівською переправою на протилежному боці річки. Звідси втечею вдалося врятуватися лише частині полку князя Ромодановського.

Окремі російські історики, як уже згадувалось раніше, ігноруючи повідомлення як українських, так і польських літописців, а також дослідження істориків, у тому числі й російських, переконані, що гетьман Виговський й українські козаки участі в заманюванні ворога в пастку та його розгромі взагалі не брали. За їхнім переконанням, український гетьман на чолі козацьких полків на час битви перебував у ставці в Тиниці. Натомість у війську князя Пожарського воювало дві тисячі козаків Івана Безпалого, перед тим проголошеного в таборі російських військ на противагу Виговському наказним гетьманом. У пастку царських воєвод, нібито, заманювали татари Аділь Ґерея і драгуни-найманці з гетьманського війська. У самій же битві, що відбулася приблизно за 7 км від Сосницької переправи, й оточували царські війська, і знищували їх винятково татари під командою Мухаммед Ґерея IV. Власне самих українських козаків, на думку цих авторів, гетьман Виговський, начебто, не залучав до битви через боязнь їхньої зради та переходу на бік царя. Зрозуміло, що жодних аргументів на користь такого сміливого припущення не наводиться.

Стосовно кількості втрат царського війська під Конотопом в історичній літературі наводяться різні відомості -- аж до 30 тис. загиблими та 15 тис. полоненими, в тому числі й півсотнею воєвод. За підрахунками сучасних українських військових істориків, насправді втрати царської армії були значно скромнішими -- близько 5 тисяч чоловік убитими і пораненими. Сучасні російські історики наполягають, що під час битви царська армія втратила не більше 3 тис., максимум -- 4 700 ратників.

Але попри розходження в оцінці кількості втрат, усі дослідники визнають, що особливий для царської влади трагізм ситуації полягав у тому, що під Конотопом загинули переважно представники найбільш знатних московських дворянських родів, що були опорою царської влади та входили до складу особистої гвардії царя. А крім того, як уже зауважувалось, під орудою воєводи князя С.Р. Пожарського знаходилися найбільш боєздатні частини російської армії, що становили її кістяк, а заодно й були зразком для реформування решти царського війська. Як образно зазначав з цього приводу відомий російський історик Сергій Соловйов, «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська».

До того ж, здобута українським і татарським військом під Конотопом перемога змусила воєводу князя Трубецького спішно і безславно відводити величезну царську армію з теренів України назад у межі Російської держави. А тим часом у Москві після отримання повідомлення про поразку під Конотопом, за наказом Олексія Михайловича, почали спішно укріплювати захисні мури царської столиці й царський двір почав готуватися до переїзду вглиб Російської держави, за Волгу, до Ярославля. І лише несприятливий розвиток ситуації як усередині України, що, серед іншого, мав негативний вплив і на розвиток українсько-кримських взаємин (тут передовсім мається на увазі набіг запорожців отамана Івана Сірка на Кримський півострів), так і в справі ратифікації сеймом Речі Посполитої умов Гадяцької угоди, не дозволили українському гетьману Івану Виговському та кримському хану Мухаммед Ґерею IV розвинути досягнутий під Конотопом успіх і вдарити по Москві.

Якими були стосунки гетьмана Юрія Хмельницького з Кримом і чому не відбувся українсько-кримський союз кінця 1660 -- початку 1661-го р.?

Визвольні змагання українського козацтва середини XVII ст. серед іншого позначалися неабиякою активізацією стосунків Війська Запорозького з Кримським Юртом. Чи не найбільш відомим й успішним проявом українсько-татарського зближення стало «братерство» гетьмана Б. Хмельницького з ханом Іслам Ґереєм III 1648 р., воєнним наслідком якого стали блискучі перемоги, здобуті під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Укладений навесні 1658 р. українським гетьманом Іваном Виговським та кримським ханом Мухаммед Ґереєм IV військово-політичного союзу між Військом Запорозьким та Кримським Юртом, приніс блискучу перемогу союзників над військами російського царя Олексія Михайловича під Конотопом влітку цього ж року. Утім, відсторонення Виговського від влади вже за декілька місяців після Конотопського тріумфу вкотре розладнало українсько-кримський союз.

Коли влітку 1660 р. керівництво Речі Посполитої чинить чергову спробу повернути Україну під владу короля, на допомогу Варшаві в Україну вступає 40-тисячна татарська Орда. Кримськотатарське військо відіграє важливу роль у блокуванні російської армії воєводи В.Б. Шереметьєва під Чудновом та примушенні гетьмана Юрія Хмельницького до підписання з Річчю Посполитої в жовтні 1660 р. Чуднівської угоди, що передбачала повернення Війська Запорозького під владу короля. Але, зважаючи на політичну слабкість Варшави, кримську еліту вже не влаштовувала роль її помічника в українських справах. Від осені 1660 р. Бахчисарай дедалі гучніше заявляє про свої наміри грати самостійну роль в Україні й навіть спробувати поширити на неї протекторат ханського уряду.

З боку кримського керівництва перші ознаки намірів змінити характер стосунків з Військом Запорозьким простежуються вже наприкінці жовтня 1660 р. під завісу Чуднівської кампанії. Саме тоді до польського короля, котрий разом з двором перебував у Самборі, повернувся з Криму посланець, який і повідомив про наміри Бахчисарая після того, як буде ліквідовано московську присутність в Україні, взяти її безпосередньо під своє покровительство і зверхність. Головним речником такої політики, як доніс королеві посланець, виступав перекопський правитель Карач-бей, який досить вороже ставився до Речі Посполитої. На жаль, документ не містить інформації стосовно причини такого ставлення Карач-бея до свого військово-політичного союзника, а тому можна лише припустити, що перекопська знать, найтісніше з-поміж інших татарських орд пов'язана з козаками, добре пам'ятала приязнь Б. Хмельницького з тодішнім їх зверхником Тугай-беєм і плекала ностальгію за тими часами, багатими на достаток і щедрі воєнні трофеї. Як би там не було, але Карач-бей наполегливо схиляв Мухаммед Ґерея IV до то- го, аби він взяв козаків під свою протекцію. Причому, найбільше Яна Казимира мала стривожити та деталь, що, згідно інформації, якою оперував посланець, вірний союзник польського короля, котрий дотримався взятих на себе зобов'язань навіть у часи шведського «Потопу», цього разу не досить активно й заперечував перекопському мурзі, швидше навпаки -- схвалював такий дрейф у зовнішній політиці ханства.

Вочевидь, подвижки кримського керівництва та, передовсім, перекопської знаті в питанні зовнішньополітичної орієнтації були спровоковані до певної міри і діями частини козацької еліти. Адже, не даремно ж, ще взимку 1660 р. уманський полковник М. Ханенко в листі до волинського каштеляна С.К. Бєнєвського, вказуючи на політичне замішання поміж козаків, говорив і про те, що «...чимало козаків бажає приязні татарської...».

Результат Чуднівської кампанії та витіснення з Правобережжя російських військ, а також істотне послаблення позицій Москви і на Задніпров'ї об'єктивно створювали досить сприятливі умови для спроби реалізації задуманого на Перекопі та схваленого в Бахчисараї рішення. Щоправда, війна з Москвою була незавершена і кримське керівництво поки що не наважувалося чинити різкі кроки в цьому напрямі, аби тим самим не спровокувати польсько-кримський розрив та не підштовхнути Варшаву до зближення з Москвою. За таких умов, ханський уряд вдався до розіграшу складної політичної гри, сценарій якої було вже апробовано в першій половині 1648 р. У відповідності з її правилами, Карач-бей повинен був самостійно налагоджувати контакти з урядом гетьмана Ю. Хмельницького, готуючи грунт для козацько-татарського зближення. В разі невдачі задуманого чи витоку інформації, політичні дії перекопського мурзи завжди можна було видати за його приватну ініціативу, яка ні в якій мірі не дискредитує ідею польсько- кримського союзу.

Карач-бей досить енергійно взявся за виконання покладеної на нього місії, яка, до того ж, вповні відповідала його поглядам та інтересам. Імовірно, вже на початку 1661 р. він вислав до українського гетьмана листи, де, як доносив у Варшаву польський лазутчик з Криму, радив Ю. Хмельницькому ані полякам, ані Москві, а лише кримському ханові покоритися і його «обома руками триматися».

Таким чином, українсько-кримське зближення набирало нової динаміки й набувало дедалі виразніших контурів. Вже 14 січня 1661 р. Ю. Хмельницький у листі до Яна Казимира повідомляв про те, що Військо Запорозьке встановило з Кримом «вічну приязнь», яку «нікому не вдасться розірвати». На нашу думку, не останню роль у форсуванні українським керівництвом процесу укладення «вічної приязні» відігравало прагнення Чигирина встановити безпосередні контакти з ханською адміністрацією і в такий спосіб припинити утиски Ордою українського населення, чого не поспішав забезпечити польський уряд.

Варто наголосити на тому, що зав'язування українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу з боку керівництва Війська

Запорозького до налагодження стосунків з Оттоманською Портою. А саме така конфігурація прикладання зовнішньополітичних зусиль офіційного Чигирина, як свідчив досвід кінця 1640-1650 рр., була найбільш типовою у моменти українсько-кримського зближення. На факти ж налагодження українсько-турецьких контактів вказував добре поінформований у міжнародних справах новий представник Ватикану в Речі Посполитій папський нунцій А. Пігнателлі, котрий у депеші до Риму, відправленій 4 січня 1661 р. з Кракова, повідомляв римську курію про те, що Ю. Хмельницький невдовзі по завершенню Чуднівської кампанії зав'язав стосунки зі Стамбулом. Причому, висока духовна особа робила висновок, що контакти ті провадяться «...очевидно на шкоду Польщі...».

Поза всяким сумнівом, передана до Риму нунцієм інформація походила з цілком надійних джерел при дворі Яна Казимира, де з кінця 1660 р. були дуже занепокоєні можливістю збройного зіткнення зі Східною імперією. З опосередкованих свідчень дослідники доходять висновку, що до рук польського керівництва, очевидно, потрапив якийсь лист, що проливав світло на характер українсько-турецьких контактів. Німецький резидент при дворі польського короля наприкінці 1660 р. доносив главі свого уряду про те, що в оточенні Яна Казимира навіть всерйоз дебатуються плани замирення з Москвою, аби в такий спосіб отримати можливість у разі небезпеки з боку Порти оперативно і без побоювань перекинути свої війська з українського та білоруського театрів бойових дій на Південний Схід, для нейтралізації турецької загрози.

І що цікаво, аналіз тогочасного епістолярію впливових польських політиків засвідчує, що перспектива посилення позицій Кримського ханства в Україні й укладення нового союзу Війська Запорозького з ханом хвилювала офіційну Варшаву значно більше, ніж можливе посилення позицій царя та черговий дрейф козацької старшини в напрямку Москви. Як зазначав луцький біскуп у згаданому вже вище листі до канцлера коронного, «глибоко переконаний, що для вітчизни більш шкідливою є ліга татар з козаками, ніж тих же з Москвою», оскільки, «маючи війну козацько-татарську, завше її в себе в домі проводити мусимо». Крім того, респондент закликав М. Праж- мовського не забувати й про те, що «потуга тих двох неприятелів незрівнянно більша буде, ніж московська. Насамперед, стосовно татар варто зважати, що не матимуть браку вояків. Ніколи одними силами татарами не воюють, але одних відпускають, інших приводять». Ще однією, надзвичайно серйозною небезпекою такого розкладу сил є те, що союз козаків з татарами, спрямований проти Речі Посполитої, може відкрити браму республіки для експансії Турецької імперії, звідки «сила східна може ввалитись». Отож, остаточний висновок луцького біскупа зводився до того, що «в інтересах Речі Посполитої генерально мати друзями татар».

Стосовно передумов збереження приязних взаємин з Кримом, луцький біскуп вважав, що то не важко буде зробити, якщо «війну з Москвою матимемо -- то є клейстер, який нас з ними утримує». В тому ж випадку, коли «сьогодні з Москвою поєднаємося, вони (татари. -- В. Г.) завтра з козаками знову побратаються».

Для того, щоб розладнати процес українсько-кримського зближення, а також перешкодити налагодженню стосунків керівництва Війська Запорозького з Портою, польські політики вдалися до давно вже випробуваної тактики дискредитації козацької старшини в очах офіційних осіб Криму та Туреччини. З цією метою уряд Яна Казимира вислав до Стамбула посла, аби той від імені короля нібито передав султанові подяку за татарську допомогу в кампанії 1660 р., а насправді спробував перервати небезпечні для польських інтересів українсько-турецькі контакти. Хоч не збереглося достовірних документів, які б проливали світло на цей дипломатичний хід Варшави, дослідники, враховуючи цілий ряд опосередкованих свідчень, схильні вважати, що місія увінчалася успіхом. Адже саме по її завершенні Бахчисарай офіційно відмежувався від діяльності Карач-бея в Україні, і в січні 1661 р. до Польщі прибув ханський посол Дедеш-ага, котрий передав доволі приязні послання Мухаммед Ґерея IV та його візира королю Яну Казимиру та коронному канцлеру М. Пражмовському. Кримське керівництво запевняло своїх союзників у твердому бажанні зберегти й надалі союзницькі стосунки як у військовій, так і політичній сферах.

Прагнучи розвинути успіх у справі розладнання українсько-татарської приязні, під час спільної аудієнції послів Війська Запорозького та Кримського ханства в короля у другій половині січня 1661 р. М. Пражмовський спеціально оприлюднив кореспонденцію, яка проливала світло на конфіденційні контакти українського гетьмана з російськими воєводами, недвозначно вказувала на готовність козацької старшини знову повернутись під владу царя. Як і розраховував польський канцлер, розсекречена ним інформація справила надзвичайно сильне враження на татарського посла. Він попросив зняти копії з перехоплених поляками листів для того, щоб ознайомити з їх змістом хана, а від себе з роздратуванням говорив, що «...козакам ні в чому вірити не можна, що потрібно постинати всіх старшин, жодного не милуючи».

Аби ще більше розсварити керівництва Війська Запорозького та Кримського ханства, 24 січня М. Пражмовський відрядив до Бахчисарая надвірного хорунжого Владислава Шмелінга, котрий, згідно даного йому посольського наказу, повинен був повідомити Мухаммед Ґерея IV про плани Яна Казимира відновити бойові дії проти Москви, щоб тим самим заохотити кримську еліту до збереження непорушним польсько-кримський військово-політичний альянс. Крім того, в розмовах з татарськими вельможами, передовсім з прихильним до Польщі Сефер-Гази-агою, В. Шмелінг мав наполегливо розкривати «віроломство» козаків, переконуючи співрозмовників у тому, що лише Річ Посполита може належним чином утримувати Україну під своїм контролем. А тому кримське керівництво, в ім'я спільного блага як Польщі, так і Криму, повинно відмовитися від будь-якої прихильності до козаків і в жодному разі не має брати їх під свою протекцію, якби вони того не добивалися.

Тим часом, на початок весни 1661 р. істотно загальмувався процес українсько-кримського зближення. На півострові й надалі тривало суперництво прибічників двох, діаметрально протилежних за змістом, програм розвитку зовнішньополітичної діяльності ханату. Речники однієї з них, найбільш послідовним з-поміж яких був Сефер-Гази-ага, виступали за безумовне збереження попереднього політичного курсу тісної співпраці з Варшавою у політичній та військовій сферах. Апологетам другої ж, а їх безперечним лідером виступав перекопський мурза Карач-бей, котрому «...більше приязнь козацька була до вподоби, аніж польська». За таких, доволі невизначених, перспектив розвитку ідейної боротьби в середовищі кримської еліти, вельми суперечливо виглядала й реальна політика офіційного Бахчисарая в українських справах. Так, з одного боку, Мухаммед Ґерей IV 8 березня вислав до українського гетьмана листа, в якому запевнював його у приязні (що, за великим рахунком, входило в протиріччя з умовами кримсько-польського союзу). З іншого ж боку, ханська адміністрація нічого не робила для того, щоб заборонити татарським чамбулам безперервно сіпати українське прикордоння, винищувати край і місцеву людність, стосовно чого український гетьман неодноразово скаржився польському королю.

Як останній цвях у домовину українсько-кримського союзу 1661 р., мабуть, варто розглядати дипломатичну місію польського посланця Вєнявського до Туреччини. По дорозі до Стамбула посланець відвідав Бахчисарай, де передав Мухаммед Ґерею IV оригінали листів Ю. Хмельницького до Яна Казимира, в яких він просив дозволу вибити татар з України. Перебуваючи в Бахчисараї, за наказом польського керівництва, Вєнявський мав поставити перед ханом питання про відсторонення від влади на Перекопі головного адепта політики кримсько-українського зближення тамтешнього мурзи Карач-бея. Отож, цього разу польська дипломатія перебила карту українсько-кримського зближення власною успішною грою, але, як виявилось згодом, карта ця ще не один раз заявить про свою вагу.

Чому таким нетривалим був протекторат

Кримського ханства над гетьманом Степаном Опарою?

Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з кримськими татарами, слід відзначити діяльність гетьмана Степана Опари. Після втечі Павла Тетері до Польщі Правобережна Україна опинилася в досить складній ситуації. Як з внутрішньополітичних причин, так і з огляду на зовнішні подразники, ця частина колись єдиного державного організму перетворилася на «поле бою» не лише між місцевими старшинськими угрупованнями, але й між сусідніми монархами. Головними претендентами на гетьманську булаву в цей час стають брацлавський полковник Василь Дрозденко (Дрозд), овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) та генеральний старшина Війська Запорозького Степан Опара.

Десь у листопаді -- грудні 1664 р. Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет-Гіреєм IV. На початку наступного року розіслав універсали до правобережних міст та містечок, де обіцяв українцям такі самі вольності, які вона мала за доби правління Богдана Хмельницького. А вже 11 червня 1665 р. на чолі двох полків Степан Опара оволодів важливим у стратегічному відношенні полковим містом Уманню, звідки була вибита московська залога. Історичне джерело засвідчувало, що при цьому «сказал де Опара уманцам, что идут к нему на помочь два салтана, и естли они не сдадутца, то он будет с татары стоять под городом, а хлеб весь потравит и их выморит».

Очевидно, саме перебуваючи в Умані, Степан Опара і проголосив себе гетьманом Правобережної України. Комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Я. Стахурський у листі від 7 липня 1665 р. повідомляв короля Яна ІІ Казимира: «Опара стягує своє військо над річкою Росавою, хоче там обрати гетьмана, де й на орду сподівається». У цей час Опара розіслав свої листи правобережним полковникам, закликаючи їх на козацьку раду й обіцяючи всім ханську протекцію.

Розуміючи, що кримський хан, хоч і є монархом й володарем потужної військової держави, але, разом з тим, має і свого сюзерена -- султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара висилає до Стамбула козацьке посольство. Головним завданням українських дипломатів, які прибули до турецької столиці в середині червня 1665 р., було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу Степану Опарі проти московських залог. Історики припускають, що козацькі посли також просили в султана допомоги в унезалежненні від Речі Посполитої.

Мегмед IV пішов назустріч проханням козаків і наприкінці липня вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан-Мегмедом. Висока Порта також не заперечувала проти участі татар у спільних діях з козаками Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися загони татар і ногайців на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом, яких було близько 22 тисяч.

А вже наприкінці липня 1665 р. під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Разом з татарами Степан Опара планував захопити Канів, аби перетворити його на плацдарм для прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату.

Однак спочатку Опара вирішив оволодіти містечком Мотовилівкою, куди 16 серпня підійшов разом з турками й татарами. Після численні чисельних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де оборонялися прихильники Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про об'єднання основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара вислав у район можливого сполучення своїх противників Кальницький і Уманський полки разом з п'ятитисячним татарським загоном. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня 1665 р., а вже наступного дня він був раптово ув'язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава.

Що ж спричинило до такого ув'язнення гетьмана Степана Опари його вчорашніми спільниками? На нашу думку, тут зіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений кримський хан Мегмед Ґерей IV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, кримський правитель не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. А безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, але й кримчаків: «І ті мурзи ті слова йому виговорювали: ти де королю і нам присягав, а тепер де хочеш воювати».

Певну роль в усуненні Степана Опари з гетьманської посади зіграв також Я. Стахурський, який постійно підштовхував Кан-Мегмеда і татарських мурз до цього. Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав і його генеральний обозний П. Дорошенко. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари вчинили декілька невдалих спроб захопити козацький табір та звернулися до його оборонців: « якщо де візьмете Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом і приймете до себе за гетьмана, то вас не станемо добувати».

З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари «з усіма дорадниками в т.ч. й бунчужним Жилкою» Дорошенка не було затримано -- він перебував у татарському таборі не в статусі полоненого, як його нещодавні соратники.

Разом з найближчими старшинами Степана Опару відправили до Бахчисараю. Але тут знову в події втрутився П. Дорошенко (що, до речі, є ще одним доказом його активної участі в змові проти гетьмана), який «усім мурзам і старшим татарам великі подарунки давав, і бив чолом, щоб Опару повернули; і тільки для його прохання посилали і з дороги вернули (С. Опару) і з ним проклятим його суддя Радочинський». Як причину повернення опального гетьмана в джерелі називається те, що його «Дорошенко для своєї присяги і досконалої дружби до короля хоче відіслати».

Отож, 10 жовтня 1665 р. посли Дорошенка В. Донець і Д. Пиляй під Равою-Мазовецькою передали колишнього гетьмана королю Речі Посполитої Яну ІІ Казимиру. Польський історик XVII ст. Веспасіан Коховський відзначив, що Степана Опару деякий час тримали ув'язненим у фортеці Мальборк, де він і зустрів свою смерть. Однак француз Бончі, який у момент передачі Опари був при королівському дворі, повідомляв у Францію про намір Яна ІІ Казимира стратити козацького гетьмана. Можливо, що його стратили десь між 10-м і 15-м жовтнем 1665 р. Однак є й інша інформація сучасників: король мав намір звільнити Степана Опару з умовою подальшого виступу останнього проти опозиційної йому шляхти, а отже, Ян ІІ Казимир міг і не страчувати гетьмана.

«Опара ішов і проти царя, і проти короля, адже тим самим наче стояв за незалежність України в союзі з татарами і під протекцією Порти», -- так підсумовував короткочасну діяльність гетьмана Степана Опари відомий історик Дмитро Дорошенко. Хочемо наголосити на тому, що саме гетьман Опара, після відмови свого попередника Павла Тетері від задумів Богдана Хмельницького, намагався відродити багато чого з політики великого гетьмана. Одним з перших кроків в економічній сфері стало відбирання млинів і хуторів у польської шляхти, яка вже була поверталася в Україну з військами Яна ІІ Казимира. На одній з козацьких рад Опара виступив із закликом «одміряти ляхам границю по Случ». Гетьман практично реанімував татарсько-турецький напрям в українській зовнішній політиці. Саме шляхом Опари пішов його наступник Петро Дорошенко, який добивався незалежності України від Московської держави й Речі Посполитої за допомоги Стамбула та Бахчисарая. Але відвертий радикалізм яку внутрішній, так і зовнішній політиці, очевидно, не дозволив Степану Опарі довше втримати гетьманську булаву.

Яким був українсько-татарський союз за гетьманування Петра Суховієнка?

«Ашпат-мурза» -- так поважно зверталися до одного з українських володарів гетьманської булави татарські хани та мурзи. Хто був цим гетьманом та чому він уклав союз з Кримським ханством? Відразу ж скажемо, що цим козацьким правителем був Петро Суховієнко або ж Суховій. На арені політичного життя України майбутній козацький мурза з'явився у 1667 р., коли виконував важливі обов'язки кошового писаря Запорозької Січі.

На початку серпня 1668 р. кошова рада вирішує відправити до татарської столиці Бахчисарая посольство на чолі з Петром Суховієнком. Кошовому писарю вдалося укласти військово-політичний договір з кримським ханом Аділ Ґереєм. Згідно з його статтями, в обмін на зобов'язання запорожців не руйнувати татарських улусів, хан обіцяв надати військову допомогу січовикам. У процесі спілкування козацького посольства з татарським урядом молодий запорозький писар так сподобався Аділ Ґерею, що той запропонував стати йому гетьманом всієї України під протекторатом Кримського ханства, а також дав Суховієнку дублікат власної печатки, де були зображені «лук з двома стрілами».

Відразу ж після повернення в Україну рада Запорозького Коша обрала Суховієнка гетьманом від свого імені, а також частини правобережних і лівобережних полків. Це обрання підтримали близько 6000 запорожців, козаки Переяславського, Полтавського, Миргородського, Лубенського і Прилуцького полків. Однак слід відзначити, що підтримка лівобережних козаків стала можливою лише з огляду на присутність в Україні (згідно запорозько-татарської угоди) багатотисячної татарської орди.

Відразу після обрання Петро Суховієнко направив своїх послів до турецького султана Мегмеда IV. Вони мали запевнити його, що новообраний гетьман буде дотримуватися всіх тих домовленостей, які були укладені між ним і гетьманом Петром Дорошенком. Мегмед IV підтримав Суховієнка на гетьманстві та пообіцяв йому допомогу хана, а також надання навесні війська для походу на Кодацьку фортецю.

7 жовтня 1668 р. гетьман Петро Суховієнко видав універсал до всього українського народу, який став одним з найвизначніших документів тогочасної національної суспільно-політичної думки. Він переконливо засвідчив патріотичні наміри козацької старшини втримати здобуту у ході визвольних змагань державність. Універсал засвідчував розуміння українською елітою проблеми міжнародного розділу своєї молодої країни між більш сильнішими сусідніми державами у результаті Андрусівського перемир'я 1667 року: «... в спокоение бедные Украины, одна сторона Днепра от Москвы до царского величества, а другая от стороны Польской к его милости пределенного вовсе отдана, что ей теми мирами, сиречь разделение, по малу малу в крепкие той своей стороны взявши руки, а потом и всеми силами напустивши, тако ее уязвите... мечем или вечным в тяжкую, подобно египец- кую, работу Московскую взятием снести и искоренить плетением вместе.».

А тому, «видя таковы милой своей отчизны уготовленной и тако лютой нестерпимой внутрь болезни», Петро Суховієнко закликав як правобережних, так і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «... и всему единоутробному братству моему посполитому Украинскому, по сем и том боку Днепра обретаему христианскому народу, объявляю и известую и остерегаю, чтоб вы в союзе и собою милой любви и милости братерской связанные крепко, твердо и неподвижно пребываючи (виділ. -- Авт.)».

Однак, незважаючи на переконливі аргументи Суховієнка, його заклики до єднання були проігноровані більшою частиною козацької старшини -- вже наступного року на Правобережній Україні з'явився ще один гетьман. Ним став уманський полковник Михайло Ханенко, якого проголосили гетьманом від імені польського короля.

У другій половині листопада 1668 р. Петро Суховієнко разом з татарськими загонами діє на Полтавщині. Зокрема, він веде переговори зі старшиною міста Лубен з питання розміщення в місті на зиму чотирьох тисяч татар. Але йому в цьому було відмовлено. У цей же час у Гадячі був арештований рідний брат гетьмана, Петро, який через деякий час був відпущений у зв'язку з клопотанням отамана містечка Зінькова.

Саме наприкінці осені в Україні поширюється чутка, не без допомоги московських представників, про «обусурманення» Петра Суховієнка. Рейтарський поручик Крижановський свідчив про те, що Суховієнко прийняв мусульманську віру під іменем Ашпат-мурзи. Інший москаль Я. Хопчинський повідомляв до Посольського приказу, що татари дали йому ім'я Шамай. Крім того, він свідчив: «отзывается Суховеенко хановым сыном». І справді, татари неофіційно, на свій лад, називали Петра Суховієнка Шамаєм, а під час протокольних зустрічей -- Ашпат-мурза, однак свідчення про його перехід в іслам є вигадкою.

З початком 1669 р. Суховієнко разом з вірними йому полками і татарськими загонами переправився з Лівобережної України на Правобережжя, де намагався захопити столицю козацької України і резиденцію гетьмана П. Дорошенка -- Чигирин. Однак, дійшовши до околиць Чигирина і зваживши на неприступність його мурів, Суховієнко уклав договір з Дорошенком, головною метою якого був спільний наступ проти поляків. Однак незабаром він отримав поразку під Вільшанкою, де його розбили підрозділи полковника С. Корсунця. Через деякий час у сутичці з полками П. Дорошенка, які поверталися з Лівобережжя, загинуло ще чимало козаків Суховієнка. Коли ж 16 січня загони Івана Сірка розбили під Ольховцем татарські війська Ба- тирчі-мурзи, то більшість прихильників Петра Суховієнка перейшли на бік Сірка. Крім того, козаки Дорошенка захопили канцелярію Суховієнка разом з архівом, печаткою, прапорами, литаврами і бубнами, які були привезені до Чигирина.

Але Петро Суховієнко й не збирався здаватися на милість переможцю. Навпаки, 25 квітня 1669 р. він зібрав раду на Січі, де його проголосили запорозьким гетьманом. Отже, він знову розпочав готуватися до боротьби з Дорошенком. Кримське ханство також продовжувало підтримувати свого ставленика. Хан Аділ Ґерей прислав йому на допомогу орду під проводом солтана Мурата. Також хан звернувся з листом до окремих лівобережних полковників, переконуючи їх, що не варто «заради єдиного гетьмана (Дорошенка) бути в неприязні з Кримом».

Після невдалого походу на Лівобережну Україну Петро Суховієнко вирішив поширити свою владу на Правобережжя. У першій половині червня направлений ним на козацьких чайках полк запорожців під керівництвом Стефана Сулими оволодів Переволочною. Але вже 15 червня він був вибитий звідти підрозділами Дорошенка. Незважаючи на це, в кінці місяця у результаті військових дій та дипломатичних заходів на бік Суховієнка перейшли Корсунський, Уманський, Кальницький і Тарговицький полки. Невдовзі, внаслідок битви під Смілою до нього прилучилися частини Білоцерківського й Паволоцького полків.

Після цього він разом з Юрієм Хмельницьким та уманським полковником Михайлом Ханенком подався до Умані. Саме тут 23 липня 1669 р. відбулася рада козацьких полків Правобережної України, на якій П. Суховієнку запропонували відмовитися від булави на користь Михайла Ханенка. Зважаючи на конфлікт з турками і татарами, він погоджується передати булаву Ханенку, в уряді якого отримує посаду генерального писаря.

Отже, з одного боку, гетьман Війська Запорозького Петро Суховієнко став заручником політики татарських ханів, яка полягала у підтримці слабшого козацького провідника на противагу сильнішому, з іншого -- його універсали й листи переконливо засвідчили продовження курсу Богдана Хмельницького на утвердження більшої незалежності Української козацької держави. «Короля не слухається вся Україна і нічого йому не дає, також його царської пресвітлої величності силам оборонимося і давати їм нічого не будемо», -- проголошував Петро Суховієнко під час свого короткочасного гетьманства та заради досягнення цієї мети уклав у 1668 р. військово- політичну угоду з Кримським ханством.

Як кримські хани впливали на політику Української козацької держави в 1670 -- на початку 1680-х рр.?

Від середини XVII ст. представники Кримського ханства виступали посередниками або ж були присутніми на всіх переговорах, які проводила Османська імперія з Річчю Посполитою та Московською державою щодо здобуття права зверхності над Українською козацькою державою. Кримські хани також здійснювали власну дипломатію у напрямку послаблення як Москви, так і Варшави задля підкорення всієї України, або ж якоїсь її частини.

У 1675 р. хан Селім Ґерей І запропонував Речі Посполитій розірвати Андрусівське перемир'я з Росією й укласти мир з Кримом, щоб об'єднаними турецько-татарсько-польськими силами відібрати у московського царя всю територію України. Відомо, що кримський хан був дуже невдоволений тим, що під час турецько-польських переговорів у Журавне посередницькі функції перейшли до молдавського господаря Георге Дуки. Така політика ханату, що посилювалася його постійними нападами на українські землі, протягом 1670-х років не давала змоги нормалізуватись соціальній, економічній та політичній ситуації в Україні, а також була однією із зовнішньополітичних причин її розколу.

Поразка Речі Посполитої у боротьбі з Туреччиною була невигідна татарам, для яких українські правобережні землі були постійним об'єктом для економічного збагачення. Кримські хани після Бучацького 1672 р. і, особливо, Журавненського 1676 р. договорів уже не могли вільно посилати свої орди на Правобережжя, більша частина якого за турецько-польськими угодами ставала володінням султана. Хоча хан Селім Ґерей І, а згодом Мю- рад Ґерей змушені були допомагати турецьким військам завойовувати козацьку Україну, вони не бажали безпосереднього сусідства зі своїми покровителями у цьому східноєвропейському регіоні. Мюрад Ґерей звертався у 1678 р. до кошового отамана Запорозької Січі І. Сірка: «...Навіщо шукаєте іншого господаря, є у вас государ Московський і є гетьман; одну сторону Дніпра спустошили, хочете розорити і другу. Якщо турки заволодіють і цією стороною Дніпра (Лівобережжям), то не лише вам, але і Криму буде погано». Однак, на рівні міжнародних офіційних зносин Кримське ханство діяло все ж таки у руслі зовнішньополітичних планів Османської імперії.

На переговорах з польським послом Яном Гнінським у лютому 1678 року кримський хан від імені султана Мегмеда IV заявляв, що не поступиться жодною частиною Правобережної України, а Туреччина піде війною на Польщу як тільки укладе союз з Москвою. Разом з тим хани хотіли бачити в особі правобережних гетьманів, що призначалися турецьким султаном, більш незалежних від Стамбула володарів. Допомагаючи Юрію Хмельницькому утвердитись на Правобережжі, татарський солтан-калга звертався до її населення: «...Нашим словом схиляю до покори ясноосвічченому князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому, як дідичу і отцю цієї держави». Наступного року кримський хан, незважаючи на заборону султана, підтримував Хмельницького у його прагненні оволодіти Білою Церквою. Проте багатотисячні війська Кримського ханства були найдієздатнішою частиною турецької армії великого візира Кари-Мустафи під походів на Чигирин у 1677 і 1678 рр.