Утворення Кримського ханату

Починаючи з 1677 р., за дорученням султана кримський хан листовно вимагав у московського царя і лівобережного гетьмана видати йому «зрадника» П. Дорошенка. Через два роки, весною 1679 р., татарський посол у Москві Садиш-Ага вимагав цього на переговорах з російським монархом. Однак важливішими були інші дипломатичні заяви Бахчисарая -- 17 квітня того ж року ханський посол Асан-Ага прибув до князя Черкаського з листами, в яких відзначалося, що Крим хоче укласти мир з Росією на умовах віддачі ханові Києва і всієї України.

Взимку 1680-1681 рр. хан Мюрад Ґерей проводив переговори з московським посольством В. Тяпкіна. У березні 1681 року кримський володар від імені Туреччини уклав мирний договір з Московською державою. Крім того, у Бахчисараї було домовлено, що обидві сторони не будуть підтримувати правобережних козаків і «під державу свою не призивати». Є відомості про те, що після 1681 року кизи-керменський бей, скориставшись відсутністю реальної влади над південними районами Правобережжя, встановив тут великі податки за користування лісами, добування солі та зайняття рибальством.

«Багато їх (лівобережних козаків) прагне на той бік Дніпра шукати собі життя, а запорожці поширюють чутки, що татар нема чого боятися, бо татари нам не вороги, і хан наказав звільнити всіх козаків, котрих татари нещодавно захопили на тому березі Дніпра», -- писав генеральний суддя Михайло Вуяхевич до лівобережного гетьмана Івана Мазепи у 1689 році.

Де й коли існувала так звана Ханська Україна?

Існування на придністровських землях Молдавії напівдержавного утворення, відомого під назвою Ханська Україна, було дуже вигідним як для Криму, так і його довголітнього політичного зверхника -- Османської імперії. Адже Ханська Україна, по-перше, була важливим елементом у системі постачання турками Кам'янця-Подільська та Кам'янецького еялету, по-друге, використовувалася ханами як своєрідна зона контролю і тиску на Молдавське князівство та правобережну частину Українського гетьманату, й по- третє, слугувала татарам плацдармом для нападів на західноукраїнські та великопольські землі. Одночасно правитель цієї буферної зони був не лише адміністратором, але й представником місцевої людності перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому більшої політичної ваги.

Укладення «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Московською державою 1686 р. породило для Кримського ханства серйозну загрозу його інтересам у північно-західному районі чорноморського басейну. Аби застерегти політичні інтереси Криму в другій половині 1680-х -- 1690-х років ханські посли неодноразово виїжджали до Варшави з пропозиціями мирного договору. А ще в цей час татари значно пом'якшують свою політику щодо правобережного і запорозького козацтва.

Улітку 1684 р. після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Георге Дуки та його наказного гетьмана Івана Драгинича султан Мег- мед IV проголосив новим гетьманом турецької частини Правобережної України (такий статус закріплювали положення Журавненського 1676 р. і Бахчисарайського 1681 р. договорів) козацького полковника Теодора (Федора) Сулименка (Сулимку). Гетьман був призначений за поданням кримського хана та почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров'я, а його резиденцією став Ягорлик.

Витіснення з Правобережжя Дуки та відвоювання українсько-польськими силами Немирова, з огляду на вдале географічне розташування цієї правобережної столиці, стало для Османської імперії значною втратою. Тому головним завданням гетьмана Т. Сулименка було повернення Немирова для потреб султана.

Отож, у листопаді 1684 р. Сулименко разом з 6-тисячним татарським військом сина хана Селім Ґерея І та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити Немирівську фортецю у правобережного гетьмана Андрія Могили. Одночасно «турецько-татарський» гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на тій підстві, що султан і хан надали йому право володіти Правобережною Україною. В універсалах наголошувалось, що хто виступить проти нього, того буде скарано, а майно «бунтівників» конфісковано. Деякі правобережні села і містечка, побоюючись турецько-татарської загрози, стали визнавати зверхність Т. Сулименка. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у вирішенні питання, якому гетьману слід підкорятися. Однак восени

р. Сулименко, незважаючи на допомогу турецьких і татарських підрозділів, так і не зміг оволодіти Немировим.

У 1685 р. загони Сулименка знову чинили спроби оволодіти правобережною козацькою столицею, а також колишнім полковим центром-- Брацлавом. Але й цього разу вони були розбиті 4-тисячним військом Могили. Більшість козаків, які підкорялися Т. Сулименку (всього на той час у його підпорядкуванні було близько 1200 козаків) перейшли на бік Могили, віддавши йому «корогви, бубни та інші клейноди турецькі». Сам гетьман був схоплений і відправлений у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і був страчений. Навіть німецька газета «Leipcig Post» в інформації від 1 жовтня подала щодо цього відповідні відомості.

Але поразка не зупинила бейлербея Кам'янецького еялету. У жовтні

р. він доручив татарському султан-калзі, щоб той в Немирові на місце Сулимки « за гетьмана Самченка козака осадив». У зв'язку з цим, ханський син наказав новому гетьману Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав у допомогу 20 тис. своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але й ця військова акція також закінчилась невдало. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 р. Самченко загинув.

Відразу ж після смерті Самченка турецький султан, за пропозицією кримського хана, призначає гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, котрий обрав для себе більш коротке і зрозуміле козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Т.Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні походи на українські землі з метою відвоювання їх у ставлеників Польщі. Починаючи з 1686 р., він почав розсилати свої універсали із закликами до населення Правобережжя прийняти султанське і ханське підданство. Влітку 1689 р. Стецик із двома сотнями козаків і десятком тисяч татар на деякий час здобув Немирів, але невдовзі був вибитий звідти підрозділами польського козацького комісара С. Дружкевича.

Лише у 1690 р. після невдалих спроб утвердити своїх гетьманів, султан Мегмед IV нарешті повністю віддав ініціативу у справі їх призначення та контролю над ними в руки татарських ханів. 19 лютого того ж року, король Ян ІІІ Собеський писав до московського царя, що Стецика прийняв під свою опіку кримський правитель: «Хан татарський гетьмана свого козацького на ім'я Стецько оголосив і, зайнявши Сороки і Цеканівку, там же йому консистенцію назначив». Це, на думку короля, робилося задля «одірвання, затягнення і згромадження людей українського народу проти християнства».

За ханським наказом протягом 1691 р. підрозділи Стецика обороняли від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Під час оборони цієї молдавської твердині від «татарського» гетьмана втекло декілька сотень козаків на бік королівського ставленика Гришка, що стало однією з причин здачі Сорок на користь Речі Посполитої.

У серпні 1692 р. після смерті гетьмана Гришка, король обіцяв Стецику «амністію чи одпущення», а також гетьманську булаву від свого імені, якщо той перейде на бік Речі Посполитої. Але гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. «Сили військові турецькі з сераскером Мустафа-Башою, татарських кілька солтанів, волоських з господарем і Стеця, перекинщика до татарів, з козаками на Сороку [напали]», -- повідомляв Яна ІІІ Собеського польський резидент з Москви в середині жовтня того ж року.

Протягом кінця 80-х -- першої половини 90-х років проти загонів Стецика дуже часто воювали правобережні козаки під керівництвом полковників С. Палія, А. Абазина та Самуся. Восени 1693 р. козаки Палія мали намір оволодіти Ягорликом, який був резиденцією ханського гарнізону в Тягині, після чого фастівський полковник змушений був відступити. У цей час під керівництвом Стецика перебувало близько 3-х тисяч козаків і молдаван. «Сім полків з господарем волоським, Стецьком козацьким і кільканаста тисяч орди стоять на Цецорі, готуючись до атакування Сороки», -- повідомляв невідомий сучасник цих подій влітку 1693 р.

Відомості про сутички «ханського» гетьмана з правобережними козаками постійно зустрічаються у документах за 1694 -- осінь 1695 р. Так, наприклад, літописна згадка від 14 вересня 1695 р. говорить, що полки Самуся і С. Палія здійснили напад на Дубоссари, де у цей час перебував Стецик: «Вони те місто і замок вщент спалили, людей до найменшого дитяти витяли, здобичі набрали до 2000 возів і худоби у кільканаста тисяч штук». Але на переправі через Дністер їх наздогнав Стецик, який встиг втекти з Дубоссар і привів на допомогу підрозділи тягинського бея. У результаті невеликого бою вони змогли відібрати частину здобичі і вбили близько двохсот самусевих козаків. 9 листопада того ж року королівський секретар Домінік Вільчек повідомляв польського короля, що із Сороки двісті піших і п'ятнадцять кінних ходили воювати «ханські» села. Повідомлений молдаванами їх наздогнав Стецик з 400 вершниками і цілий день атакував «польських» козаків. Ті зуміли не тільки відбитися, але й вбити 50 нападників та смертельно поранити самого Стецика. Очевидно, що через декілька днів він помер. Про це повідомляв Папу Римського нунцій апостольський з Варшави в інформації від 28 листопада. Також це підтверджував лист Яна ІІІ Собе- ського до Петра І від 3 березня 1696 р., де польський монарх з радістю повідомляв, що покінчено з черговим «ханським» гетьманом, а турки з молдаванами не можуть відбити у поляків жодної фортеці над Дністром.

У наступні роки традиція призначення козацьких гетьманів від імені кримського хана для управління (значною мірою формального) Правобережною Україною не припинялося. В 1698 р. під час походу лівобережних полків гетьмана Івана Мазепи до Причорномор'я серед козаків з'явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції, риторично запитуючи їх при цьому, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу. Аби не допускати цього, «гетьман ханською милістю» закликав лівобережців переходити під зверхність Кримського ханства.

Тим часом у 1699 р., відразу ж після постанови польського сейму про ліквідацію полків на Правобережжі України, частина правобережних козаків на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою звернулися за протекцією до кримського хана Давлет Ґерея ІІ: «Чи хіба від тієї Речі Посполитої синів коронних облишили наглядати за правами і вольностями нашими військовими від прадавніх батьків Війську Запорозькому наданих і взятих через москаля особливого неприятеля нашого...в протекцію мужнійшого хана його милості навмисне склонилися».

Але відмова частини правобережного козацтва від польської протекції і перехід її під турецько-татарську зверхність не допомогла Війську Запорозькому «з правого берега» Дніпра. Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією і Польщею, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує» мала бути скасована. Можливо цим гетьманом був І. Багатий, а може й П. Іва- ненко -- на цей час документів, які б підтверджували, хто був тогочасним володарем «тогобічної» булави, поки не знайдено. Таким чином, на певний час Туреччина і Крим позбулися права на зверхність, але не політичного впливу на цей регіон Правобережної України.

Цікаво, що Придністровський козацький гетьманат зі столицею в Дубоссарах існував ще протягом усієї другої половини XVШ ст., адже підтримувався місцевим людом.

Чи відомі приклади мирних взаємин українського населення із мешканцями Кримського ханства у часи російсько-турецьких війн

Кінець XVII ст. став важливим етапом у протистоянні Росії з Османською імперією. Основною рисою цього протистояння став перехід Москви від оборони до активної наступальної політики. Розпочинаючи в 1686 р. війну з Османською імперією, російське керівництво мало на меті завоювання виходу до Чорного моря. При цьому перший удар завдавався по Кримському ханству. Вже у ході воєнних дій було задекларовано бажання виселити з Кримської держави усіх татар, які повинні були перебратися до Малої Азії.

Війна Російської держави з Османською імперією в 1686-1700 рр. була й війною України зі своїм південним сусідом. Українські війська складали значну частину збройних сил, котрі підпорядковувалися царям. Та й значення їхньої участі у воєнних діях було непересічним. Щоб переконатися в цьому згадаємо їхню важливу, а подекуди й вирішальну роль під час взяття Кизикермена та інших турецьких містечок у пониззі Дніпра в 1695 р., оволодіння Азовом в 1696 р. тощо. А крім цього, було багато й інших масштабних дій, у котрих були задіяні українські війська. Це два походи на Кримське ханство в 1687 та 1689 рр., кількарічне утримання Дніпровського плацдарму, велика кількість інших воєнних та й господарчих заходів по забезпеченню воєнних кампаній. На тлі згаданих подій, здавалося би, немає місця для мирних взаємин між населенням обох воюючих сторін. Утім, факти свідчать, що такі взаємини були і досить інтенсивно розвивалися.

Інтерес до них виявляли представники обох, здавалося б виключно ворогуючих сторін. Найбільшу схильність до мирних стосунків з ханством з українського боку виявляли запорожці. В основі такої зацікавленості лежали традиційні економічні відносини із сусідами. Йшлося про прибутки запорожців від добування солі, рибальства, полювання, а також від перевезення через їхні терени товарів з інших країн. На ті часи через землі Запорожжя два торгові шляхи проходили суходолом, а один Дніпром. Усі ці сторони життєдіяльності вимагали аж ніяк не війни, а добросусідських відносин.

Слід згадати, що існували й причини політичної опозиційності Січі до Батурина та Москви, які породжували ідею зближення з ханством. Найбільший опір з боку запорожців викликали спроби обмежити їхні вольності. В цьому плані надзвичайно грубим кроком було спорудження на запорозьких землях в 1688 і 1689 рр. Новобогородицької та Новосергієвської фортець, які повинні були стати опорними базами для руху Росії на Південь, а водночас пунктами контролю за політичним життям Запорозької Січі.

Кримське ханство також переживало тоді не найкращі часи. Його економіка була малоефективною і не могла повною мірою забезпечити татар необхідними засобами для існування. Все менш прибутковими ставали напади на сусідні землі. Не настільки, як би він хотів, міг розраховувати на підтримку Стамбула Бахчисарай. Всі ці обставини змушували кримську верхівку шукати самостійних шляхів для порятунку своєї держави. Природно, що одним із таких варіантів був пошук союзників серед українців, адже попередня історія мала чимало прикладів такої співпраці. Такими, в короткому формулюванні були мотиви, що підштовхували представників обох політичних утворень, які знаходилися у ворожих таборах -- Запорозької Січі та Кримського ханства до пошуку порозуміння і можливості співпраці. І поки Росія і Стамбул залишалися у стані війни, запорожці і татари налагоджували мирний діалог.

Вже в 1687 р., відразу після завершення першого Кримського походу, за пропозицією кизикирменського бея, було встановлено перемир'я Січі з татарами. Тоді козаками рухало прагнення займатися промислами, чому воєнний стан перешкоджав. У липні наступного року приводом до переговорів стали проблеми, пов'язані з викупом полонених. Тим часом для татарської сторони, на відміну від запорожців, основним мотивом було прагнення до політичного союзу з Запорозькою Січчю, що стало особливо актуальним у другій половині 1688 р., коли ханство готувалося до оборони від наступного наступу значних російських та українських сил.

Козаки у такій ситуації не пристали на пропозицію татар. Обставини, однак, різко змінилися після провалу другого Кримського походу. І цього разу ініціативу переговорів виявила кримська сторона -- до запорожців з пропозицією про мирні відносини було прислано лист від кримського хана. Свою згоду на початок перемовин козаки надіслали після отримання відомостей про розпуск російського війська, яке повернулося з походу. Як і раніше, для запорожців спонукальними мотивами виступала потреба займатися промислами. Разом з тим є свідчення того, що в кінці 1689 -- на початку років різко загострилося невдоволення Січі політикою Москви та Батурина і запорожці схилялися до політичного союзу з татарами. Дійшло до того, що козаки хотіли разом з поляками і татарами «йти війною на Москву». Кримом же насамперед рухала потреба політичної співпраці. Вже після початку перемир'я, коли туди приїхав гетьманський гонець, хан Селім Ґерей І заявляв, що перемир'я з запорожцями недостатньо, а потрібно укласти договір з гетьманом на зразок того, який був укладений з Богданом Хмельницьким.

Гетьманський уряд І. Мазепи, зі свого боку, всілякими способами хотів призвести до розриву мирних відносин запорожців із кримчанами і спрямувати їх на війну, на Січ була відправлена й царська грамота. Та навіть Мазепі часом доводилося йти назустріч вимогам Низовому Війську. Відомі випадки, коли він ставився з розумінням до намагання Січі помиритися з татарами та навіть звертався з необхідними роз'ясненнями до Москви. Приміром, у р. гетьман писав царям, що вважає можливим дозволити Січі на короткий час укласти перемир'я з татарами, природно, в тому разі, якщо не буде великого походу на Південь. І такий дозвіл було одержано -- козаки могли на три місяці помиритися з противником Росії. Правда, мирні відносини затяглися набагато довше. Зазначимо, що на початку 1691 р. проявилися й тенденції до зближення політичних позицій Запорожжя та Криму, коли запорожці були невдоволенні тим, що без їх відома Батурин шукав шляхів до переговорів про мир з татарами.

Відомості про заходи щодо поновлення мирних відносин з Кримом, заняття козаків промислами, функціонування торгівлі, вирішення питань щодо звільнення полонених відносяться до різних місяців 1692 р. Кримчани ж, наприкінці 1692 -- на початку 1693 рр. зробили чергову спробу укладення політичної угоди. В листі на Січ від нуреддина йшлося про заклики до підписання «вічного миру», приєднання до татарських військ, котрі мали незабаром прибути на Запорожжя. Але й цього разу запорожці не пішли назустріч далекосяжним політичним пропозиціям Криму.

Навесні 1693 р. за пропозицією татар запорожці поновили мир, укладений у липні 1692 р. у Кам'яному Затоні при П. Іваненку. І хоча, формально, це було поновлення угоди про спільний похід з татарами на Гетьманщину та Російську державу, але, фактично, козаки не прийшли на допомогу П. Іваненку і татарам, коли ті прибули в Україну. Надалі через прикордонні конфлікти відносини між українськими козаками й татарами на певний час погіршилися. Разом з тим з кримського боку пролунав заклик до миру. Українці на це відреагували намаганнями вгамувати кривдників татар, частина з яких була жорстоко покарана. А ще, переконавшись, що жодної допомоги військами для проведення воєнних дій проти Кримського ханства не буде, запорожці наприкінці червня вирішили відправити до хана Селім Ґрея І своїх послів і невдовзі перемир'я було поновлено. На Січі замість кошового отамана Івана Гусака, котрий був противником мирних відносин, обрали прибічника дружби з ханством -- Івана Рубана, після чого козаки розійшлися на промисли.

Дещо пізніше, влітку 1693 р., серед Низового Війська спостерігалося зростання негативних настроїв щодо Москви і ходили розмови про спільний виступ проти росіян.

У мирних відносинах з Кримом Низове Військо перебувало і на початку 1694 р., коли було підтверджено Кам'янозатонське перемир'я 1692 р. Однак, на цей раз воно тривало лише до літа, коли розпочалися воєнні дії козаків у Криму.

Останні відомі нам звістки про перемир'я запорожців з татарами відносяться до кінця 1694 -- початку 1695 рр. Тоді у відповідь на запрошення з Кизикермена з Січі до Бахчисарая приїжджали запорозькі посланці з листами до хана та кизикерменського бея, в яких південним сусідам пропонувалося укласти перемир'я. Як і раніше, запорожці мали на думці економічні вигоди від цього. Кримська сторона не заперечувала, отож невдовзі перемир'я було укладено.

Варто зауважити, що верхівка запорозького козацтва і рядовий склад по-різному підходили до питання взаємин з татарами. Мирно жити з сусідами у періоди припинення великих походів на ханство хотіла насамперед найбідніша частина запорожців, що могла існувати або за рахунок здобуття трофеїв під час воєнних дій, або за рахунок промислів у мирний час. Ця частина була доволі численною і могла рішуче впливати на політичні рішення Січі. Що ж до старшини, то вона, турбуючись про власне майбутнє, була більш лояльною до вимог гетьманської та царської влади.

У чому суть угоди про дружбу і братерство, укладеної Петром Іваненком з Кримом у 1692 р.?

Петро Іваненко був старшим канцеляристом Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького. Походив він з Полтавщини, родинними зв'язками був пов'язаний зі старшиною Лівобережної України. На Запорозьку Січ канцелярист подався у лютому 1691 р., де незабаром був обраний писарем. Перебуваючи на Січі, П. Іваненко проводив агітацію серед запорожців за виступ проти Російської держави та гетьманського уряду, налагоджував зв'язки з Кримським ханством. На думку вчених, його діяльність спрямовувалася опозицією гетьману Івану Мазепі, одним з яскравих представників якої був генеральний писар Василь Кочубей.

Справа в тому, що тоді серед української козацької старшини було багато противників збройного протистояння з Османською імперією. У розвитку економічних відносин з Кримським ханством та Туреччиною були зацікавлені купці, особливо в наближених до імперії південних регіонах України, старшина та козацтво, які відправлялися на пониззя Дніпра по сіль та рибу. Багато запорожців також були більше схильні до занять промислами та торгівлею, ніж до воєнних зачіпок з південними сусідами. Значно зменшилась популярність ідеї боротьби з Кримом після провалу походів на ханство російських та українських військ.

П. Іваненко був патріотично налаштованою людиною, котра непогано знала українську історію, розумілася на тогочасній політичній ситуації. Зрозуміло, що знав він і про українських політиків, які раніше співпрацювали з Бахчисараєм та Стамбулом, пам'ятав про приклади успішних результатів такої співпраці. Насамперед П. Іваненко прагнув, щоб українці «на своїх вільних шиях» не носили нічийого ярма -- ні московського, ні польського. Саме в союзі з Кримом канцелярист вбачав гарантію збереження Української держави. При цьому розраховував на соціальні незгоди в українському суспільстві, як і на невдоволення гетьманською владою серед запорожців, закликав виступати проти верхівки Гетьманщини та І. Мазепи. «Це була гаряча голова, яка ясно усвідомлювала недуги своєї Вітчизни, яка твердо вирішила взяти на себе роль рятівника України і заодно з нею Запорожжя і яка з цією метою пішла у Січ», -- писав відомий історик козаччини Дмитро Яворницький.

У той час на Запорожжі панувало дуже критичне ставлення до дій гетьманської влади та до політики Москви. Зокрема, козакам надто дошкуляла поява на їхніх землях двох російських фортець. Велику підозру на Січі викликала й поїздка до Криму гетьманського посланця Пантелеймона Радича. Запорожці припускали, що відбуваються таємні переговори про мир у той час, коли їх підштовхували на війну. Але, одночасно, в 1691 р. низові козаки розраховували на свою участь у черговому великому поході на Кримське ханство, а тому заклики П. Іваненка до протистояння з гетьманською владою та Москвою в союзі з татарами сприймали здебільшого скептично. Так само не була успішною його агітація і на початку наступного року.

Тому П. Іваненко поїхав на терени Кримського ханства, де став схиляти до підтримки своїх планів уже татар. У квітні 1692 р. він присягнув, що покладе всі сили задля встановлення миру та співпраці між Військом Запорозьким і Кримською державою. З Кизикермена П. Іваненко звернувся до запорожців, пояснюючи їм до чого він прагне: «Я став за Військо Запорозьке і за весь малоросійський народ, для чого увійшов в державу Кримську; коли предки наші жили з цією державою в союзі, то ніхто над нами не сміявся». Дещо пізніше він заявляв, що мав на меті «відібрання від московської влади милої Вітчизни своєї України».

26 травня 1692 р. у Кизикермені П. Іваненко від імені «вільної держави», «Князівства видільного Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового та народу малоросійського» уклав союзний договір з Кримом. Договір складався зі вступу та 16 статей. За ним Кримська держава зобов'язувалася Україну «від поляків і від Москви і від усіх неприятелів обороняти завжди». Так само мала чинити й Україна щодо Криму. Незгоди між обома сторонами передбачалося вирішувати по-дружньому. Встановлювався порядок дипломатичних відносин та організовувався поштовий зв'язок. Сторони не повинні були укладати сепаратних договорів. Крим не мав права втручатися у внутрішні справи України, яка як незалежна держава мала самостійно організувати своє життя: «Князівству Малоросійському і всьому Війську Запорозькому, як дасть Господь Бог вільну державу, щоб права собі природні і порядок, який полюбиться, вчинити вільно».

Суттєвими були й економічні вигоди від договору. Згідно з ним, українці могли вільно займатися рибальством та видобутком солі на Дніпрі й усіх його притоках. Купці з Кримського ханства могли за встановленими правилами торгувати на українських землях і так само могли робити українці на кримських теренах. Визначалися й шляхи проїзду купців: українські повинні були їхати в Крим через Переволочну на Кизикирмен, а кримські -- на Переволочну.

Але все ж найбільш актуальним на той час було зобов'язання Кримської держави надати українцям допомогу в справі звільнення від московської влади.

Договір засвідчує, що на початку 90-х років XVII ст. в Україні було сильним прагнення до незалежного політичного існування, що принаймні частина політичної верхівки добре бачила негативні перспективи перебування під російською зверхністю та усвідомлювала необхідність боротьби з Москвою за звільнення своєї держави і що для успіху в цій боротьбі потрібен потужний союзник, яким могло стати Кримське ханство. Для Криму звернення з українського боку також мало велике значення, оскільки він перебував у стані війни з Російською державою. За кілька років до появи у ханстві П. Іваненка, у 1687 та 1689 роках, Москва провела потужні походи на Південь. І хоча вони завершилися невдачею для неї, але продемонстрували численність російських збройних сил. Москва відкрито заявила, що її метою є завоювання Криму та виселення з нього всіх татар. Від вторгнення російських військ на територію півострова кримчан рятували лише природні умови -- посушливі степи, які було важко перейти царським військам без належного тилового забезпечення. Однак, з часом цю перепону можна було здолати. Складність ситуації добре розуміли в Криму, а тому й шукали способів урятувати державу.

У своєму зверненні до запорожців у червні 1692 р. П. Іваненко про суть політики московських царів щодо України, «котрі не через меч нас взяли, але добровільно для віри християнської предки наші їм піддалися», писав, що ті «обсадилися нашими людьми від усіх сторін неприятельських», що саме українські терени страждали від ворожих нападів, «а Москва вся завжди за нашими людьми, як за стіною, перебуває у цілості, і тим усім не задовольняючись, старається усіх нас починити своїми холопами та невільниками». Там же говорилося і про задуми росіян щодо Криму: «вони хотіли розорити Крим, осадити своїми людьми кизикерменські міста, потім прогнати нас із Січі та вчинити по містам воєвод». А вже після цього Москва змогла б взяти Україну в «рабство вічне». Негативний розвиток подій для українців, вважав П. Іваненко, передбачався і в тому випадку, якби Росія домовилася з Кримом про мир і співпрацю.

Об'єднання ж Січі та Бахчисарая, за переконанням П. Іваненко, могло призвести до спалаху великого повстання в Україні, з наступним виходом з-під влади Москви.

Реальність такого розвитку подій чітко усвідомлювали і в Батурині. В одному зі своїх універсалів, виданому в лютому 1693 р., І. Мазепа зазначав, що татари з П. Іваненком прагнули «звабити з'єднатися з ними запорожців, а потім тією ж звабою відділити від богохранимої монаршої ... держави малоросійські міста».

Щодо ставлення Бахчисарая до появи в ханстві колишнього гетьманського канцеляриста, то варто зауважити, кримське керівництво не надто вірило запевненням про готовність запорожців та мешканців Гетьманщини виступити проти правлячої української гетьманської верхівки та проти Росії. Але заклики П. Іваненка збігалися з прагненнями татар, а тому вони вирішили скористатися шансом.

Що ж до Низового Війська, то в його середовищі небезпека від російської експансії на Південь ще не відчувалася. Реакція Низового Війська на звернення П. Іваненка після підписання договору з Кримом одразу була негативною, але зайняти відкриту ворожу позицію козаки не могли, аби не протиставляти себе татарам і не втратити можливість провадити важливі для них заняття промислами на кримських землях під час перемир'я.

Тим часом, у липні 1692 р. на раді в урочищі Кам'яний Затон колишній канцелярист за підтримки татар був обраний гетьманом. Коли ж перед Січчю, після прибуття до неї татар, гостро постало питання про визначення політичної позиції, то вона хоч уклала з татарами угоду про спільні дії, але зробила також усе можливе, щоб не допустити участі значних запорозьких сил у татарських походах. На бік П. Іваненка перейшло лише близько 500 запорожців. Наприкінці липня з 20-тисячним татарським військом та запорожцями П. Іваненко прибув на південь Лівобережжя, де одразу здобув підтримку мешканців Царичанки та Китайгорода. Однак подальших успіхів досягти не вдалося через те, що татари почали грабувати українські терени та захоплювати ясир. Одержавши звістку про наближення лівобережного війська на чолі з І.Мазепою, П. Іваненко з татарами відійшов до Криму. На той час з ним залишилося лише близько 80 запорожців.

Врешті, з провалом походу 1692 р. П. Іваненко остаточно втратив підтримку як народних низів, так і старшинської опозиції. Наступні татарські походи на Лівобережжя та Слобожанщину в 1693, 1694 і 1696 роках також закінчилися невдачею. Тим часом сам П. Іваненко в середині 1690-х рр. був призначений гетьманом так званої Ханської України і на цій посаді він востаннє згадується у документах під 1712 р.

Чому московські царі перестали платити данину Кримському ханству на початку XVIII ст.?

23 січня 1713 р. на виконання статті 3-ї «Пактів і Конституцій» Пилипа Орлика 1710 р. між Українською козацькою державою та Кримським ханством було укладено мирний договір про «вічну дружбу» та «нерозривний військовий союз» проти Московського царства. Зокрема, у цьому важливому для історії українського і татарського народів військово-політичному договорі йшлося про те, що «коли, Божою волею, ворог-москаль буде вигнаний, ослаблений і змушений попросити миру, тоді, так само як ми поєднані й пов'язані договором у час війни, так і в мирний час ми будемо зберігати нашу єдність й обіцяємо, що не розлучимося до кінця наших днів».

І хоча в силу обставин цей українсько-татарський договір так і не був впроваджений у життя, однак Кримське ханство не полишало спроб упокорити амбіційного і непокірливого російського царя Петра І. Це робилося не тільки за допомогою військової сили, але і постійного та наполегливого дипломатичного тиску на Москву. Адже ще з XV ст. великі московські князі платили кримським ханам велику данину (у джерелах згадується як «откуп», «выход», «поминки», «упоминки», «дача»).

Факт виплати Російською державою великих грошових сум татарам було засвідчено багатьма міжнародними актами та документами. Сплата регулярних «поминків», зокрема, зафіксована у грамоті царя Олексія Михайловича кримському хану Аділ Ґерею за 1670 р.

«Да за прошлые на три года, казна наша без убавки к нам прислать; и впредь от нынешнего 1091 (1681) года казну нашу, против росписей на роз- менном месте отдавать. Да братьям нашим калге-салтану и нурадын-салтану и детям нашим, салтанам и дочерям и женам и скопцам и карчеям и ближним людям и детям нашим и внутренним отрочатам нашим всем, которым прежде сего что бывало, посылати, как в росписи написано, все те присылки и впредь посылать же без убавки (виділ. -- Т. Ч.)», -- таке положення Бахчисарайського миру 1681 р. між царем і султаном переконливо засвідчило регулярність надходження данини з Росії до Криму.

Про «розмінне місце» та механізм процедури передачі грошової данини писав у 1685 р. російський генерал шотландського походження Патрік Гордон. Він зауважував, що боярська дума «постановила, что годовое пособие или honorarium должно выдаваться татарам на обычном месте встречи для размена пленных у Переволочны». У 1692 р. цар Петро І звітував до кримського хана Саадат Ґерея, що регулярно надсилає «годовую казну» до Бахчисарая, але одночасно просив у того про відміну такої практики.

Тільки згідно з положеннями османсько-російського Константинопольського миру 1700 р. досить принизлива для московських царів процедура виплати «споминків» була на деякий час призупинена. Однак, незважаючи на це, татари через своїх зверхників в особі турецьких султанів і надалі постійно тиснули на «ворога-москаля» з метою отримання ласої для них данини. У черговий раз «кримський запит» про надсилання до Бахчисарая з Москви відповідної грошової суми було записано до одного з пунктів тексту тимчасового Адріанопольского перемир'я 1713 р. між Туреччиною і Росією. Однак до якогось конкретного рішення у цьому дражливому питанні тоді ще не дійшло.

Виплата регулярної данини росіян татарам переконливо засвідчувала обмежений суверенітет Російської держави на початку XVШ ст., про що йшлося у багатьох тогочасних дипломатичних документах. Зокрема, в Архіві зовнішньої політики Росії, у фонді «Зносини з Туреччиною» за 1720 р. (справа 2, арк. 33-34), зберігається один з варіантів російсько-турецького мирного договору, де був такий пункт (він повторював відповідну статтю Константинопольського договору 1700 р.): «А понеже государство всероссийское самовластное и свободное государство есть, того ради дача, которая в давных временах давана была крымским ханам и крымским татарам, ни ныне ни впредь на вечное время да не будет должна от его царского величества даваться ни от наследников его» (виділ. -- Т. Ч.).

Під час підготовки «вічного миру» з Османською імперією та залежним від неї Кримським ханством, московський представник у Стамбулі Дашков отримав з Колегії іноземних справ попередній проект договору, де в пункті 10-му говорилося про відміну на «вічні часи» цієї данини. Російський посол повинен був доводити туркам, що претензії Криму можуть у майбутньому завадити мирним відносинам між двома державами, адже «татары по обыклой своей дерзости, по причине сего непристойного запроса могли сему весьма обоим странам полезному доброму согласию поступками повреждение и новое несогласие искать учинить». А на початку квітня 1720 р. до Дашкова надійшло розпорядження з Москви, що в тому разі, коли турки і татари будуть наполягати на виплаті данини, він взагалі повинен добиватися виключення даної статті з тексту майбутнього договору між обома країнами. «И при том тебе крепко стоять», -- суворо наголошувалося у відповідному рескрипті до Стамбула від 3 квітня того ж року.

Як відзначав з цього приводу у своєму ґрунтовному дослідженні «Внешняя политика России в последние годы Северной войны. Ништадтский мир 1721» (побачило світ окремою книгою 1959 року у видавництві Академії наук СРСР у Москві) знаний російський історик Л.А. Нікіфоров: «Таким образом, в вопросе о дани крымскому хану, затрагивающий суверенитет государства, русское правительство не допускало никаких колебаний» (виділ. -- Т. Ч.). Після завершення Північної війни 1700-1721 років переговори про відміну московських «упоминків» Криму набули нового звучання.

Отже, як бачимо, суверенною державою Росія поступово ставала тільки на початку XVШ ст. у результаті напружених дипломатичних переговорів та підписання міжнародних договорів. У цей час непереборне бажання стати вільною державою змусило російських царів перестати виплачувати обтяжливу та принизливу для них данину кримським ханам.

Размещено на Allbest.ru