Нариси студентського життя УСРР

У ХТІ осередок КП(б)У в лютому 1921 р. ухвалив рішення про пролетаризацію вузу і створення робітфаку. Була організована комісія, яка з березня за допомогою народного комісаріату освіти (НКО) проводила цю роботу. В жовтні цього ж року на загальностудентських зборах за звітом РСП було запропоновано дві резолюції: більшовицьку та меншовицьку. Після довгих суперечок затвердили першу. Залишившись у меншості, студенти-меншовики залишили зал під свист. РСП було ліквідовано і замість неї створено студком.

У Катеринославському медичному інституті при виборах нового студкому в 1922 р. відбулася палка сутичка пролетарського студентства з "дрібнобуржуазним". Сходка ухвалила резолюцію, що визнала роботу студкому незадовільною через відсутність "класової лінії" . Отже, головним органом студентського самоврядування став студком. Він обирався на півроку на загальних зборах усіх студентів вузу, що мали виборче право. До обов'язків студкому входили: виявлення перед правлінням інституту потреб своїх товаришів; організація заходів, що були спрямовані на надання матеріального та іншого роду сприяння студентам вузу; всіляка допомога органам управління в адміністративному, господарському, навчально-науковому відношенні; керівництво діяльністю факультетськими (курсовими) комітетами.

З 1923 р. поруч з студкомами почали виникати організації студентів з робітників і селян у профсекціях та в секціях незаможників, що об'єднувались спільним бюро. Студкоми завмирали, поступово їх заступали профорганізації і організації КНС, об'єднані у виконкомбюро, причому частина студентства залишалася поза цими організаціями. 1924/25 навчальний рік позначився значним збільшенням числа профсекцій, а це утворювало зайвий паралелізм у їх діяльності. Було вирішено злити секції, і на початку 1925/26 навчального року це завдання скрізь було виконано.

Згідно "Положення про організації пролетарського студентства у вищій школі (профсекцій)" (1924 р.) вони мали за мету: об'єднання у стінах вузу пролетарського студентства; активне сприяння проведенню у вузі нового статуту вищої школи та всіх заходів Головпрофосу по її пролетаризації та реформуванню; здійснення організаційного зв'язку своїх членів з профспілками та виробництвом; наукову та культурно-просвітню роботу серед членів організації; охорону наукових та матеріальних інтересів членів організації. До 1928 р. 70% студентства вже були членами профспілок.

У 1920-1922 рр. більшовицький вплив у вузах був порівняно незначним. Партійні організації нараховували 5-10 чоловік в осередку. Їх робота мала головним чином адміністративно-господарчий характер. Партійці брали на себе функції політкомісарів, ректорів, голів різних комісій. За їх безпосередньою участю проводилися всі кампанії, прийом до вузів, перереєстрація студентів, вибори до студентських організацій. Як писав заступник НКО УСРР Я. Ряппо: "За цей період було чимало помилок, доводилося не тільки керувати, не тільки втручатися у справи управління, а й командувати, особливо в перший час, коли професура й міщанські студентські маси одверто перебували в опозиції до радянської влади"106.

ХІІІ з'їзд ВКП(б) у резолюції "Про роботу серед молоді" окремий розділ присвятив роботі серед студентства. У ньому, зокрема, говорилося: " Партія повинна поставити перед собою першочергове завдання організації раціонального комуністичного виховання молоді у вузах... Партійні і комсомольські осередки вузів повинні поміняти зміст і методи своєї

роботи... необхідно якнайретельніше раціоналізувати роботу комуністів і комсомольців, так, щоб громадська робота не перечила академічній, і навпаки"

Враховуючи важливість роботи у вузах, ЦК КП(б)У в серпні 1922 р. створив Центральне бюро комуністичного студентства, а наприкінці того ж року при Київському, Катеринославському та Одеському губкомах -- губернські бюро. Після виникнення робітфаків та прийому у вузи робітників і селян кількість комуністів і комсомольців постійно зростала. Якщо в 1923/24 навчальному році кількість членів та кандидатів у члени КП(б)У складала 9,1% студентів інститутів, 3,1% -- технікумів, то відповідно у 1926/27 н.р. -- 15% та 5,9%. Водночас, за той же період комсомольці, що навчалися в інститутах -- 6,1% та 22,2%, технікумах -- 7% та 33,4%. Ще більше їх було на робітфаках.

Більшість членів КП(б)У та комсомолу навчалися на перших курсах та робітфаках. В усіх вузах, де було не менше ніж три члени партії, створювалися осередки КП(б)У. Згідно "Інструкції про роботу комосередків вузу" найбільш важливими напрямами їх діяльності були: внутрішньопартійна робота з виховання та підняття політичного рівня членів осередку; робота у напрямку пролетаризації вищої школи; робота серед безпартійних учнів і службовців, проведення серед них комуністичного впливу; боротьба з буржуазною ідеологією у вищій школі; участь власним прикладом у виконанні учбових завдань; сприяння усіма засобами покращенню роботи вузу". По всім галузям партійні осередки повинні були вступати у самий тісний зв'язок з осередками КСМУ. У випадку відсутності комсомольського осередку у вузі на партосередок покладався обов'язок його організувати. В основу його роботи серед позапартійного студентства мало ставитися завдання розшарувати студентів та організувати навколо себе пролетарську та напівпролетарську частини учнів; завоювати керівництво усіма організаціями учнів. Осередки повинні були стати ініціаторами і брати активну участь у створенні клубів, наукових гуртків і секцій, семінарів тощо.

Згідно циркуляру "Про боротьбу з буржуазною ідеологією" партія поставила собі за мету оволодіти студентством не лише іззовні, але й внутрішньо. Пропонувалося: періодично обговорювати питання про боротьбу з буржуазною ідеологією на загальних зборах осередків; добитися через відповідні парторгани фактичного читання соціально-економічних наук лекторами-марксистами; організовувати марксистські гуртки; посилити політико-просвітницьку роботу серед студентства; вести постійну роботу серед по підриву авторитету немарксистських професорів у їх трактовці суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям свою теорію революційного марксизму, не соромитись тим, що не завжди вдається глибоко обґрунтувати зауваження.

У вузах УСРР діяла широка мережа добровільних громадських організацій, приміром, місцевих осередків Міжнародної робітничої допомоги. (МОДР). Її робота зводилася головним чином до збирання коштів на допомогу трудящим, що переслідувалися за кордоном. Разом з тим ці організації брали участь у політичних кампаніях за визволення політичних в'язнів, проти репресій тощо. Так, в ХТІ, -- одному з найбільших закладів республіки, -- осередок МОДРу виник у 1923 р. На початку 1928 р. у ньому налічувалося 1200 осіб. В 1927/28 було проведено збір коштів на користь політв'язнів у Польщі та продаж театральних квитків на допомогу китайській революції.

У харківському інституті народного господарства осередок МОДРу також почав свою діяльність у 1923 р. 1926-1927 рр. стали періодом кількісного та якісного росту. На початку 1928 р. він нараховував до 600 членів. Осередок організовував вечірки, на яких збиралися кошти, провадив агітаційну роботу.

У Київському сільськогосподарському інституті осередок МОДРу об'єднував до 700 осіб. Він налагодив зв'язки з частинами Червоної армії та клубом політкаторжан, виявив в інституті політичних емігрантів та утворив актив, випустив інститутську лотерею на користь підшефної в'язниці у Франції. По факультетських філіях було організовано куточки МОДРу, де висвітлювалися поточні політичні події за кордоном, поширювалася відповідна література. Осередок провів вечори на честь роковин МОДРу, Паризької комуни, десятиріччя Комінтерну . Всього по вузах республіки осередки МОДРу охоплювали у 1928 р. до 13 тис. студентів.

До 7 тис. членів налічували вузівські організації військово-патріотичного товариства "Тсоавіахім". Так, у 1927 р. осередок цього товариства ХТІ об'єднував 1027 студентів. Найбільш успішно діяли стрілецький гурток та курси інструкторів-авіахімівців. Поза вузом робота проводилася також на ХПЗ та колишньому заводі ВЕК. Наступного року до нього входило 1415 чоловік. Функціонувала ціла мережа гуртків: стрілецький, артилерійський, зв язку, військово-інженерний, хімічний, по тактиці . Того ж року у Харківському інгоспі осередок Тсоавіахіму охоплював 727 студентів.

Добровільне товариство "Друзі дітей" мало в своїх лавах 3,8 тис. вузівців . Ініціатива організацій цієї ліги в Харкові належала студентам медичного інституту. У 1924 р. вона була найбільшою у місті. Було прийнято шефство над найбільшою дитячою лікарнею, де перебували 300 пацієнтів. Роботу в ній проводило 50 студентів.

Значне місце у повсякденному житті студентства займала культурно-масова робота. Культурний розвиток студентів відставав від їх спеціальних знань, таким чином утворювалися певні "ножиці" між освітою і культурністю з одного боку, і культурними потребами та їх задоволенням з другого.

Однією з найбільш поширених форм масової культроботи були студентські вечірки. Їх зміст часто був пов'язаний з виховно-побутовими питаннями (жива газета, світова газета з карикатурами, декламація, співи, оркестр, вистава та ін.). 19 грудня 1922 р. студентський комітет при Харківському будинку пролетстуду звернувся в ЦБ комуністичного студентства України дати дозвіл на святкування зустрічі Нового року. До 24 години та після намічалася інсценізація Нового року, духовий оркестр, декламація, українська та російська п'єси у революційному дусі, хор, камерне відділення, струнний оркестр. Водночас, в одному з вузівських видань відмічалося, що ці вечірки замінювалися звичайними танцями і слід серйозну увагу звернути на окремі вечори, що проводяться у вузах. У своїй більшості вони відзначалися політичною беззмістовністю.

У Харківському окрузі досить часто спеціально для студентів проводилися музично-вокальні вечори з залученням найкращих творчих сил .

29 квітня 1928 р. у Києві у Голосіїві відбулася загальноміська студентська маївка. У ній взяло участь 4-5 тис. студентів. Відбулися спортивні змагання, виступи міжвузівського хору, кобзарів, декламаторів

тощо .

Центром культурно-масової роботи у вузах були клуби. У 1927 р. їх налічувалося 75, приймало участь у різного роду заходах цих клубів до 15 тис. студентів .

У 1921 р. одним з найбільш діяльних та відвідуваних в УСРР був клуб Харківського інституту сільського господарства та лісівництва. У ньому було зосереджено всю культурно-просвітницьку роботу, яка проводилася в наукових гуртках і клубних секціях любителів мистецтв.

У Харкові відкрився перший міжвузівський центральний клуб. До його складу було залучено до 12% всього студентства міста. Більше він вмістити не міг. В 1927/28 р. за вісім місяців клуб відвідало 130 тис. чоловік. Клуб розгорнув широку позаклубну роботу. У найбільших залах міста для студентства організовувалися лекції, концерти, колективне відвідування театрів, поширення пільгових квитків, участь в організації масових свят. Клуб мав ряд гуртків, що мали прикладний характер: фото, есперанто, стенографії. У них займалося понад 500 студентів. За 8 місяців у ньому відбулося 15 театральних вистав, 16 концертів, 12 лекцій, 102 кіносеанси тощо. Клубна бібліотека налічувала понад 2 тис. читачів. За 6 місяців було видано 75 тис. примірників книг.

У 1927 р. у Харківському окрузі діяло 10 студентських клубів (6 -- в інститутах, 4 -- в технікумах). В клубну роботу було залучено приблизно 12% загального складу студентства .

У київські клуби було втягнуто від 35 до 65% студентів відповідних вузів. У Дніпропетровську клубна робота була слабкішою.

Гірше вона була розгорнута на периферії. Так, на Полтавщині, де налічувалося 9 вузів з 1900 студентами, діяло всього два клуби, що обслуговували 450 осіб.

Окрім клубів в УСРР студентів обслуговувало 113 читалень і червоних кутків з періодичною літературою, шахами, шашками тощо. Одним з таких вузів був Харківський медичний інститут. "Клубу немає. Є три червоні кутки. У червоних кутках працюють три літературних і один шахово- шашковий гуртки. У цих кутках збираються студенти-письменники й влаштовують свої літературні вечори. Відвідування кутків щоденно складає на робфаці 70-80 чоловік, на основних факультетах -- 150-200".

Серед студентства Києва наприкінці 1920-х рр. діяло чимало літературних гуртків, наприклад, ім. М.Драгоманова. Їх члени вітали "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Сонячну машину" В. Винниченка, інші "крамольні" твори. Вони організовували літературні вечори, на які запрошували неокласиків.

У Харківському окружному клубі близько 30 студентів різних вишів об'єднувалися у літературно-рецензентському гуртку. Щотижня вони опрацьовували різні книжки та журнали, що мали особливе значення для читацьких кіл. На диспутах були присутні 75-150 і більше чоловік. З січня 1929 р. при бібліотеці клубу силам гуртка видавався літературно- критичний бюлетень.

Широко розгорнув діяльність літгурток при Харківському зооінсти- туті. За чотири роки існування він перейшов від кутково-гурткової роботи до широкого гурткового плану і охоплював усе більше студентів. Заняття відбувалися щотижнево. На них члени гуртка розглядали питання нової літератури, критику, а також читали власні твори. Було проведено декілька поширених диспутів з новинок літератури за участю авторів цих творів .

У Харківському інституті народного господарства у січні 1929 р. при переповненому залі відбулася літературна олімпіада, яка зацікавила студентів багатьох вузів міста. До складу жюрі увійшли П. Тичина, В. Сосюра, П. Панч. Поезія, оповідання та нариси, що їх зачитали автори, серйозно, по-діловому обговорювалися. Найкращі з них було вирішено опублікувати в різних українських журналах.

Літературні гуртки активно діяли і в провінційних вузах. Так, у 1927 р. було організовано гурток у Коростишівському педагогічному технікумі. За два роки існування він зміцнів кількісно і якісно, неабияк популяризував свою діяльність серед молоді міста. Проводилися свята на честь Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, літературні вечори.

На засіданнях літературного гуртка при Кам'янецькому ІНО заслуховувалися доповіді, читалися твори членів гуртка, проводилося їх обговорення.

Члени гуртка доклали чимало зусиль для популяризації нової літератури, складали списки і рецензії на нові твори і вивішували їх у бібліотеці та клубі .

Водночас, журнал "Студент революції" вимушений був визнати: "Наше студентство зовсім не знайоме з художньою літературою. Уривки з класиків, два-три перекладних романи, імена сучасних письменників, переплутані з іменами героїв їх творів -- ось весь літературний багаж сучасного студентства. Крім цього, широко розповсюджений погляд на літературу, як на відірвану від життя прикрасу, забаву, предмет окремих спеціалістів. Перед нами відкривається сумна картина -- літературне неуцтво сучасного студентства. Ми можемо сказати, що студенти взагалі не мають літературних смаків, у строгому розумінні цього слова"

У Харківському БПС №1, де мешкало близько 600 осіб, були організовані драматичний та хорово-музичні гуртки. В останніх керували студенти місцевого музичного інституту. У самому цьому вузі діяли гуртки по вивченню народної музики, творчості, проводилися лекції та концерти. При інституті були організовані музичні класи, в яких викладали

студенти .

Заходи Наркомосвіти, спрямовані на те, щоб надати можливість студентам відвідувати театри і кіно на пільгових умовах (60% знижки з номінальних цін) дали у 1926 р. протягом короткого часу значний ефект. Щомісяця розповсюджувалося 20 тис. квитків до театру і кіно. З моменту організації художнього культурного обслуговування студенти отримали близько 100 тис. театральних квитків.

Театрально-художній відділ ОБПА Харкова у 1926 р. склав угоди з театрами: Держопери, Березіль, музкомедії. В опері студенти мали щодня 200 місць із 60% знижкою, в Березілі -- 150 з такою ж знижкою, у музкомедії -- 110 з 45% знижкою, у п'яти кінотеатрах міста -- 260 місць з 50% знижкою.

Київська та Одеська округові бюро пролетстуду через свої ради професійних спілок постачали своїх студентів квитками у театр і кіно зі знижкою не менше 50%. Катеринославське окрбюро також надавало учням вузів квитки до всіх театрів міста вартістю не більше 40 коп. за квиток .

На Полтавщині знижка вартості квитків на 50% надала змогу кожен день відвідувати два державних кінотеатри 180-200 студентам.

Але в цілому культурні потреби студентства задовольнялися недостатньо. Не вистачало клубів або відповідної роботи в них. Гуртожитки були непристосовані для розгортання культурно-масової роботи. Як зазначалося на нараді вузівського активу Іванівського РКЛКСМУ Харкова: " Відсутність помешкань для утворення клубів не дає можливості вузівським осередкам розгорнути культмасову роботу як серед комсомольців, так і серед всього студентства. Відсутність цієї роботи та погане матеріальне становище не задовольняють їх культурних потреб".

"Культурних розваг студенти майже зовсім не мали. У театрі бували раз на рік і то з приводу якогось свята, коли у вузі роздавали безкоштовні квитки. Одна розвага -- кіно і то була потрібна відвага, бо витративши гроші на пільговий квиток у другій половині місяця можна було залишитися без сніданку," -- констатував центральний орган ЦК ЛКСМУ у 1926 р..

Обстеження студентів Київського сільськогосподарського інституту у 1929 р. дали такі результати: 686 студентів відповіли, що в театрі за триместр бували 1-2 рази, в кіно -- 3-4. Громадські лекції та клуби відвідувало 459 студентів по 2-3 рази на триместр. Але це характеризувало лише частину студентства. Були й такі, хто відповідав: "В кіно буваю, в театрі -- ні", "В опері ще не був зроду, а в кіно буваю на чужі гроші".

Наукові секції та гуртки організовувалися на основі добровільності та за ініціативою самих студентів. Вони ставили завданням розвивати інтерес серед вузівців, як до наукових питань взагалі, так і до спеціальних -- за своїм фахом. У роботі секцій та гуртків брали участь не тільки студенти, але й викладачі, які вели науково-дослідницьку роботу. Їх зміст роботи складали періодичні доповіді, реферати, звіти учнів, що були на практиці, екскурсіях.

У 1923 р. у ХТІ діяло декілька таких наукових секцій та гуртків: 1) механічна й аеросекція, паровозна, борошномельна та з паротеплотехніки; 2) хімічна і гуртки по виробництву цукру та мінеральних речовин; 3) електросекція; 4) архітектурно-містодорожня144 секція. Вся науково-навчальна робота серед студентів вузу об'єднувалася в науково- технічному клубі ХТІ. Секції, що працювали у ньому, ставили за мету поглиблення та розширення тих теоретичних знань, які студенти отримували під час проходження навчального плану та разом з тим розвиток самодіяльності серед них. У більшості випадків студентством створювалися музеї, бібліотеки на кожнім факультеті інституту; організовувалися семінари, лекції, доповіді; влаштовувалися екскурсії, виставки. Одним з найважливіших досягнень стало створення будівельною секцією бюлетеня (до 1924 р. вийшло сім його номерів).

У цей період значна наукова гурткова робота проводилася і у Харківському сільськогосподарському інституті. Працювали гуртки по вивченню садівництва та городництва, вирощуванню цукрового буряка, лісний, меліоративний. Останній, відкритий при інженерно-агрономічному факультеті, проявив себе досить активною роботою: в ньому майже кожного тижня відбувалися доповіді з різних цікавих питань.

Активно працювали студентські наукові гуртки і навіть товариства (їх було п'ять) у Києві. Приміром, санітарно-просвітницький гурток при науково-студентському товаристві Київського медичного інституту, що виник навесні 1923 р. У 1925 р. у ньому налічувалося близько 70 студентів. Гурток працював при окружному Будинку санітарної просвіти.

У внутрішній роботі члени гуртку вивчали на загальних зборах і спеціальному семінарі зміст та методи санпросвіт роботи, розробляли фабули сансудів для робітничого та селянського середовища та репетирували їх проведення. Значна частина роботи проводилася на підприємствах, у провінції та на селі під час канікул. Гурток обслуговував 37 підприємств, 15 клубів та 12 робітничих гуртожитків, у деяких проводилися лекції та бесіди (було проведено до 450), улаштовувалися санкутки (улаштовано 15), створювалися санітарно-гігієнічні гуртки (35), проводилися екскурсії до музею Будинку санітарної просвіти (50), сансуди (всього до 50 судів).

Для покращення здоров'я та фізичного стану студентів, перевантажених розумовою працею, надзвичайного значення набувало заняття фізкультурою. Водночас, як і в будь-якому мілітаризованому тоталітарному або авторитарному суспільстві, фізична культура в СРСР розглядалась як важлива складова військової підготовки. Особлива увага зверталася на розвиток стрілецького спорту: у вузах діяла широка мережа стрілецьких гуртків, проводилися змагання з залученням значної кількості студентів.

Фізкультурна робота у вищих навчальних закладах спрямовувалася центральною комісією фізкультури при ЦБ пролетстуду. Першим її завданням було розв'язання питань щодо керівництва фізкультурними організаціями вузів, покращення їх матеріальної бази. Комісія також займалася упорядкуванням екскурсій спортивного характеру, організацією різних спортивних зустрічей, створенням вузівських стадіонів, поширенням фізкультури у побут студентства тощо.

Аналогічні комісії фізкультури були створені при Харківському, Київському, Дніпропетровському та Одеському пролетстуді. Широкого розповсюдження набуло зайняття фізкультурою серед харківських студентів. Близько 10% з них було втягнено у різні види фізичної культури.

При міжвузівській комісії фізкультури були організовані секції: футбольна, гандбольна та з легкої атлетики. Лише у січні-квітні 1927 р. у місті відбулися: міжвузівські змагання з волейболу за участю 19 команд; зустрічі з вузівськими Московськими командами у Харкові та Москві; міжвузівські міські стрілецькі змагання; шаховий турнір; лижні перегони.

Активно проводилася фізкультурна робота в окремих вузах міста та студентських гуртожитках. Як писав "Студент революції" в 1925 р. в БПС № 1 "зайняття по фізкультурі пішли останнім часом повним ходом. Наявність гарного спеціально відведеного приміщення, активність самих

студентів допомогли цьому". У фізкультурному гуртку при гуртожитку налічувалося до 180 чоловік. Краще ніж у інших місцях до фізкультурної роботи були залучені дівчата. Вони складали майже половину загального числа членів гуртка151. Фізкультурний студентський клуб при БПС № 1 мав декілька команд з ігрових видів спорту, які досить вдало виступали на загальноміських змаганнях: з волейболу -- по класу А, гандболу і футболупо класу Б. Восени 1926 р. команда клубу зайняла четверте місце на міських змаганнях.

Чи не найкраще серед харківських вузів фізкультурна робота проводилася у ХТІ. Сектор фізкультури у цьому інституті було організовано ще у 1922 р. Спочатку робота проводилася з чоловічою групою в 20 студентів. А до січня 1926 р. до фізкультурної роботи було залучено вже 207 вузівців (серед яких 16 дівчат). Команда ХТІ перемогла на першій окружній вузівській спартакіаді.

Велику зацікавленість у занятті фізичною культурою виявили київські студенти. Це виявилося спочатку у стихійному зростанні осередків фізкультури при вузах міста. Після створення комісії фізкультури при окрбюро пролетстуду вони набули організаційного оформлення. Спочатку фізкультурні осередки існували у вузах і нараховували близько 550 чоловік. Восени 1925 р. вони діяли вже в 20 вищих навчальних закладах і об'єднували близько 1000 студентів. У жовтні того ж року було проведено міжвузівські змагання з легкої атлетики та ігрових видів спорту. В них брали участь 272 студенти з 13 вузів. Тоді ж було обрано шахову секцію комісії фізкультури, яка керувала роботою 14 шахових гуртків з 650 членами.

Про популярність занять фізичною культурою серед київського студентства свідчать зокрема результати анкетування студентів КСГІ. Серед відповівших на анкету 230 учнів інституту відзначили, що запроваджують у свій побут спорт. Особливою повагою він користувався у студентів, що

жили у Голосіїві.

Повсякденне життя учнів вищих шкіл перетворилося у постійну боротьбу за виживання. Щоб заробити на шматок хліба більшість студентів була вимушена багато працювати. Це негативно впливало на їх навчання та стан здоров'я.

Таке тяжке становище породжувало у студентському середовищі настрої зневіри і апатії, а іноді й ворожості до існуючого режиму.

Більшовицьке керівництво намагалося використати важке матеріально- побутове становище студентства для досягнення власних цілей. Проголосивши за основу класовий принцип, правлячий режим перетворив розподіл матеріальної допомоги студентам у важливий важіль у проведенні політики пролетаризації вищої школи, підготовці у вузах слухняної, відданої йому інтелігенції.

За політичними настроями, ставленням до більшовицького режиму, різних партій і течій студентство УСРР на початку 20-х років являло собою дуже строкату картину. Як писала комсомольська преса в 1923 р., "скрізь на старших курсах усіх вузів серед учнів є елементи, які... ворожі до радянської влади. Кількість прихильників... буржуазної влади серед них досить значна"156. Внаслідок чисток, проведених у студентському середовищі, та притоку до вузів досить значної кількості комуністів і комсомольців ситуація почала змінюватися. За підтримки адміністрації комуністичне студентство опанувало в навчальних закладах ключові позиції у студентських організаціях: студкомах, касах взаємодопомоги та ін. Опозиційно налаштовані студенти були виключені з вузів або відійшли від активної участі у громадському житті. Так більшовицьке студентство опанувало вищою школою.

Учні вузів УСРР зробили вагомий внесок у розвиток української культури в 1920-ті рр., процес українізації. Вони проводили широку культурно-масову роботу не тільки у своєму середовищі, але й серед інших верств населення республіки. Студентство стало однією з рушійних сил процесу українізації. Вузівці принесли українську мову в учбові аудиторії та студентські гуртожитки. Вони підтримували М. Хвильового, М. Куліша, неокласиків у їх пошуку свого шляху для новітньої української літератури. Саме ці національно свідомі студенти стали жертвою хвилі репресивних заходів, що прокотилася республікою наприкінці 1920-х рр.

Конструювання пролетарської ідентичності

Зміни, що відбувалися в Україні протягом трьох років національно- визвольних змагань, були хоч і короткотерміновими, але масштабними. На студентських лавах залишилася незначна кількість молоді. Наприклад, у Києві у 1920 р., замість 18-20 тисяч студентів, що значилися у списках, можна було знайти лише 4-5 тисяч157. Студентство не було монолітним як у соціальному, так і у політичному відношеннях, далеко не однотипними були і стратегії поведінки окремих груп студентів тих років -- співучасників, свідків і невільних заручників великих драм.

Кожен студент 1920-х рр. мав свій шлях до вищої школи, свою біографічну стратегію, свої життєві плани і мрії. Багато із них потім увійшли до нової радянської еліти. Тому зрозуміти психологію і спосіб життя студентів тих років означає суттєво наблизитися до розуміння ментальних особливостей радянської епохи.

Документи дозволяють на конкретних прикладах окреслити основні контури "доріг і роздоріж" молодих людей, яким випало навчатися в "переломний період", побачити в них активних суб'єктів історії, реконструювати позиції та сприйняття реформ в системі освіти різними категоріями студентства. Не все "старе студентство" відправилося у складі армій -- УНР чи Білої в еміграцію. Не всі були розстріляні і заарештовані в дні червоного або білого терору. Частина студентів, як уже відмічалося вище, залишилася на студентській лаві, а частина повернулася до неї, впливаючи на формування вже нового студентства, яке почало визначати себе як "пролетарське".

Нестабільність державної освітньої політики, повсякденна присутність і вплив державних інтересів та її представників на ситуацію у вищій школі, зумовили необхідність не лише вибору життєвої стратегії, а й пошук шляхів адаптації усіх категорій молоді до нових вимог. Нова влада поставила досить жорсткі вимоги до соціального складу студентства. Було сплановано ряд заходів, втілення яких в життя мало привести до зростання кількості вихідців із робітників і селян у ВНЗ.

Держава створювала образ "нового" студента, який впливав на конструювання студентами зміненої соціальної ідентичності. В основу ідейної схеми цього образу було закладено твердження, що найбажанішим студентом у пролетарській державі міг бути лише пролетар як за своїм походженням, так і за своєю сутністю . У пролетарських студентах, робітфаківцях, в майбутніх "червоних командирах соціалістичного виробництва" керівництво НКО бачило "нових людей", наочне втілення "соціалістичного типу особистості". Останнім часом дослідники почали звертати увагу на витоки концепції "нової людини", що була смисловим стержнем виховної системи радянського суспільства.

Образ "нового радянського" студента, створений керманичами республіки, був підхоплений публіцистикою і літературою, які довершували формування визначених стереотипів його сприйняття. Перетворившись на кліше, цей образ випереджав реальність, впливаючи як на конструювання студентами нової соціальної ідентичності, так і на сприйняття його громадськістю. Формування позитивного образу "нового радянського студента" мало чітко виражене ідеологічне навантаження. Підтримка в масах саме такої ілюзії була першочерговим завданням державного апарату.

Молодь 1920-х рр. використовувала різноманітні стратегії поведінки для того, щоб відповідати такому образу і тим самим мати можливість отримати вищу освіту і більш-менш вдало інтегруватися в радянське суспільство. Самими студентами у відповідності зі звивинами державної освітньої політики конструювалися гарантії, які дозволяли пристосуватися до нових умов. Ці гарантії ніхто не визначав зверху: протягом вказаного періоду вони весь час мінялися, оскільки студентське середовище характеризувалося як "дрібнобуржуазне".

Необхідність застосування категорії "пролетар" до своєї біографії не залежала ні від самоусвідомлення індивіда, ні від його попереднього статусу. Це скоріш визначалось спробою знайти своє місце в тогочасному соціумі і конкретною ситуацією, яка вимагала забувати своє походження чи навпаки. Як відмічають дослідники, протягом 1920-х років поняття "пролетар" залишалося вигідно невизначеним. Досить важко сказати, що означало ним бути і залишатися: походити із робітничої сім'ї, мати стаж роботи на виробництві чи "свідомість робітника". Тож людська свідомість миттєво реагувала на запити нової влади. Пролетарська ідентичність конструювалася різними шляхами.

Робітничо-селянське походження стало однією із гарантій отримання освіти, хоч і воно не завжди допомагало закінчити ВНЗ. Анкети, які заповнювали студенти при вступі, свідчать, що робітниками вважалися не лише за фактом народження в робітничій сім'ї. Необхідний для вступу робітничий стаж можна було отримати, попрацювавши рік-два на виробництві. Найчастіше пролетарський статус студента мала підтвердити путівка, що видавалася партійними, комсомольськими чи профспілковими організаціями. Досить часто користувалися змішаними критеріями -- походження і стаж. Невизначеність критеріїв призводила до того, що під час чисток, перереєстрацій чи соціально -- академічних перевірок "пролетарські" студенти легко ставали "соціально-ворожими елементами".

Незважаючи на те, що до соціального складу студентства ставилися досить жорсткі умови, значна частина вихідців із колишніх привілейованих класів змогла вступати до ВНЗ. У житті радянських громадян велику роль відігравала анкета. Питань була солідна кількість і вони будувалися так, щоб молодь могла довести відданість радянській владі. Найбільш важливою в ті часи вважалася позиція "Ваше соціальне походження". Лише в наступному десятилітті рядом з нею в дужках з'явилося уточнення -- "колишній стан батьків". Тому, як згадував С. Голіцин, молодь без вагань відповідала: "отец служащий, мать домашняя хозяйка" . Особисту історію потрібно було пристосувати до вимог нової державної ідеології, а свої біографічні дані потрібно було розмістити так, щоб потаємне не стало явним. Від такої майстерності залежала не лише можливість отримання освіти, але і життя людини, бо дискредитуючий епізод був присутнім у біографії майже кожної людини. В лояльній до радянської влади сім'ї міг знайтися родич: емігрант чи " буржуй", куркуль чи депортований, соціально-небезпечний чи нетрудовий елемент, тобто такий, про кого непотрібно було згадувати в анкетах, що заповнювалися на всіх етапах життєвого шляху.

Такі анкети досить часто і без особливих докорів сумління підроблялися. До навчальних закладів вступали діти із так званих "соціально ворожих" родин. Зокрема, в графі "соціальне походження" ставилася професія батьків, часто можна було зустріти відповіді досить туманні, які не розкривали суті питання, а нерідко й брехливі: "батьки -- службовці, померли", "зв'язку з батьком не маю". Наприклад, студентка Київського ІНО О. Кучеревська в своїй анкеті написала: "вільна професія, столярує і працює на городі" в той час, коли батько її був священиком. "В цілому всі ми були пролетарське студентство, -- відмічає Д. Гуменна, -- але кожен мав ще своє, недоступне для чужого ока. В анкеті всі були пастухи, батраки, робітники, незаможні, бійці Червоної армії, активісти, висуванці... Хто як міг, так маскувався .

Необхідність пристосування до нових умов, бажання отримати спеціальність і влаштувати своє життя спонукала багатьох здобувти фальшиві документи. Студент Харківського технологічного інституту М. Москвін у спогадах відверто написав: "поставив не одну бутылку самогонки сельским вождям, я добился от них документов, удостоверявших мою бедность, пролетарское происхождение и прочее.". Далі: "при поступлении в Харьковский технологический институт моя биография была заверена многочисленными органами власти и подкреплена вполне подлинными документами: отец -- железнодорожный рабочий, инвалид, пенсионер; я работал у столяра шесть лет." Дійсно, це незаперечний факт, що необхідні для вступу у ВНЗ метрики можна було дістати по знайомству чи за хабар, навіть пісенька з'явилася:

Дайте мне за рубль за двадцать -- Папу от станка, папу от станка ...

Практика соціального маскування була розповсюдженою. Вона розпочалася відразу ж після запровадження політики пролетаризації. Але відразу почалося й викриття фальшивок. Наприклад, 25 серпня 1922 р. до Полтавського губпрофосу надійшов лист від заступника голови Ваці -- Марківського сільського КНС, в якому повідомлялося, що направлений на навчання до робітфаку Харківського сільськогосподарського інституту за відрядженням повітового КНС Федір Садовий "членом комнезаму не являється і належить до заможного класу. А за політичними поглядами належить до антирадянської групи в часи Гетьманщини і Денікіна: за перших був у "вільному козацтві", що, на мою думку, має бути перешкодою для вступу у пролетарський ВНЗ". Документи ж Ф. Садовому, як члену КНС, були видані Нікольським волосним виконавчим комітетом.

Багато громадян користувалися своїми зв'язками з представниками влади. Таких комуністів називали в ті часи "ручними". Академік Д. Ліхачов згадує, що записочки і рекомендації від впливових осіб мали у той період велике значення, що "такую записочку, стыдно признаться, отец мне добыл, и она сыграла известную роль при моём поступлении". В архівах зберігається немало записок до відповідальних радянських керівників з проханням допомогти отримати необхідні документи для вступу тієї чи іншої особи до інституту, як наприклад: "Т. Касьян. Посылаю тебе т. Харченко... о котором я говорил. Направь его куда следует, снабдивши соответствующими шпаргалами."

Представники влади самі порушували норми, встановлені для вступу до ВНЗ, називаючи відрядження радянських організацій "шпаргалами". В результаті, як і багато інших молодих людей, Д. Харченко, отримав необхідну посвідку для вступу у Київський ІНО і став його студентом у 1922 р. Подальша доля цього юнака уже залежала не стільки від успіхів у навчанні і громадської позиції, скільки від того, викриють чи ні його істинне походження. Одних викривали, іншим вдавалося закінчити інститут. Студента Харківського технологічного інституту В. Бобовича виключили за те, що вступив "за фальшивими документами, які видали знайомі батьку", що було засвідчено Бахчисарайським райвиконкомом. Досить часто документи, які засвідчували "потрібне" соціальне походження, видавали комуністи і комсомольці на місцях, знаючи істинне походження людини. І не у кожному випадку за них давали хабара. Інколи це робилося із співчуття до людини, доля якої залежала від такої довідки. Тим більше, коли ця людина багато років доводила відданість новій владі, активно працюючи в радянських установах. Студент Харківського музично-драматичного інституту П.Голуб на комісії відмічав, що в місцевому осередку, коли видавали необхідні для вступу довідки, знали про нього і про походження його батьків і що "документи я збирав навмисно. Братів весь час переслідували і вони змушені були екстерном закінчувати виші" . Письменниця Докія Гуменна також згадує, що мала посвідку члена комнезаму. "Дав її мені Саша Цимбал, тоді секретар комнезаму в Жашкові. ... Я ніколи ногою не ступила в цей комітет і в вічі не бачила жадного жашківського незаможника", але щороку перед кожною чисткою у Київському ІНО їй "приходила поштою з Жашкова нова картка, без супровідного листа, але з новими датами. [посвідки] мали магічну властивість: автоматично переводили через чистки і давали харчову картку до їдальні АРА" .

Довідки різноманітних організацій, які засвідчували потрібне походження і лояльність кандидата до радянської влади, були не просто звичайними посвідченнями про відрядження на навчання. Як відмічає

А. Рожков, вони були рівнозначними поняттю "путівка в життя" і означали поворотний момент в біографії молодої людини, що відкривало для неї шлях до вертикальної соціальної мобільності, до кар'єри радянського спеціаліста. Тому молодь чи їхні батьки намагалися дістати їх, не задумуючись про можливі наслідки. Кожний, хто мав якесь відношення до " чужого класу", в будь-яки момент міг бути позбавлений всього досягнутого в житті, навіть ціною неймовірних зусиль чи відмови від батьків. Остання стала звичним явищем, газети постійно друкували оголошення про відмову, що зовсім не говорило про щирість таких дій, оскільки багатьох студентів звинувачували у підтримці контактів із батьками.

Багато відряджень до навчальних закладів було видано червоноармійцям, походження яких ніхто не з'ясовував. Частина студентів приходила до інститутів через виробництво, пропрацювавши на заводах чи фабриках пару років і отримавши необхідний "стаж" і новий соціальний статус -- службовця чи робітника, а разом з ним відрядження на навчання, у тому числі і на робітфак. У липні 1924 р. інспектури народної освіти округів отримали вказівку особливу увагу звертати на комплектування робітфаків: "Стежити пильно, щоб потрапляли туди виключно робітники і селяни, з великим виробничим та громадським стажем". Але все одно вони потрапляли. У січні 1929 року розгорілася велика дискусія стосовно студентки 4 курсу робітфаку Харківського ІНО Г. Михайловської, яку було виключено за "приховання соціального стану та за те, що вона не має відповідного робітничого та селянського стажу"175. Вона дійсно приховала своє походження, сподіваючись, що її робота в сільській школі і членство матері в КНС допоможуть отримати освіту. Але на першому ж тижні занять її земляки почали доводити, що Ганна не має права вчитися. У грудні 1928 року до правління ХІНО прийшло повідомлення від інспектури Куп'янської округи про те, що "Михайловська Ганна Антонівна дочка дяка і що батько її втік з білими"176. Декан робітфаку Г. Берас доводив, що ця дівчина не має права навчатися не лише через невідповідне походження, а й через відсутність робітничого чи селянського стажу, Центральна комісія у студентських справах її поновлювала. Нарешті, справу вирішили в Управлінні профосвіти, звідки до ректора ХІНО надійшла вказівка: "Пропоную негайно виконати постанову Центральної студентської комісії при НКО про поновлення гр. Михайлов- ської Г. в правах студентки робітфаку. Стипендії не позбавляти. Про виконання повідомити"

Чи не іронія долі, що саме через робітничі факультети, незважаючи на вказівки НКО про перевірку окружними контрольними комісіями всіх відряджених у ВНЗ, нащадки "соціально ворожих" класів могли легко потрапити до ВНЗ! Так і з'являлися у статистиці необхідні цифри, які засвідчували "робітничо-селянське походження" та відсоток пролетаризації вищої школи. Крім того, при наведенні статистичних даних щодо пролетаризації ВНЗ, потрібно враховувати той факт, що звіти навчальних закладів не дають нам реальної статистики, оскільки поняття "соціальне походження" у більшості випадків замінено на поняття "соціальне положення".

Населення пристосовувалося до вигідного "класу", перетворюючи біографічну інформацію потрібним чином, на відміну від стратифікаційної політики, яку проводила радянська влада в перші десятиліття. Її сутність досить влучно розкриває поняття "приписування до класу", запропоноване американською дослідницею Ш. Фітцпатрик , яка вказує на те, що після 1917 р. представники всіх верств населення були "приписані" державою до якогось "класу". Приписані до класу, який отримав назву "буржуазний" (так звані "колишні люди" -- поміщики, чиновники, офіцери царської і білої армій, купці, священики тощо), вимушені були інтегруватися в радянське суспільство в умовах дискримінації. Для отримання освіти вони всіма можливими для них шляхами намагалися отримати документи, які засвідчували пролетарське чи селянське походження, особливо великою виявилась серед них кількість так званих "службовців" чи вихідців із них.

Якщо проаналізувати динаміку всіх студентів, вихідців із цієї категорії, то виявляється, що протягом 1920-х рр., незважаючи на політику пролетаризації, їхня кількість у ВНЗ України або залишається стабільною (у технічних у 1923/24 н.р. їх було 28,0%, а у 1926/27 -- 29,6%, у сільськогосподарських відповідно 22,7% і 25,0%), або має тенденцію до зростання (у медичних інститутах у 1923/24 н.р. службовців нараховувалось 54,9%, а у 1926/27 -- 69,3%, у педагогічних відповідно 28,7% і 46,2%, у мистецьких -- 45,4% і 63,1%)179. Але встановити, ким була насправді основна маса цих "службовців", в дійсності нереально. Тому зауваження К. Попова стосовно ступеня пролетаризації ВНЗ "надо иметь ввиду, что среди этих рабочих и крестьян есть далеко не настоящие пролетарии, и далеко не настоящие крестьяне"180 справедливі і разом з різноманітними ego -- документами свідчать про те, що реально вихідців із "колишніх" серед студентів було значно більше. Вони намагалися приховати своє походження для того, щоб мати можливість навчатися. " Я був студент і хотів учитися, -- пригадував Ю. Шевельов. ... Я не розумів зв'язку явищ і тому не хотів до них втручатися. Я жив під страхом, що можуть викрити моє приховуване "соціальне походження" з усіма його катастрофічними наслідками..." .

Допомагали виявляти "соціально -- ворожих" студентів загони "легкої кавалерії" -- "особый тип летучего "неофициального" контролю", спеціальні групи комсомольців, які повинні були "влезть в самое серце злоупотреблений... застать врага на месте преступления..." Саме так визначив їхнє призначення ініціатор створення цього масового руху М. Бухарін у своїй доповіді на VIII з'їзді ВЛКСМ. Результати ж роботи "легкої кавалерії" викликали шок у академічному середовищі. Акад. С. Єфремов записав у своєму щоденнику враження про її "роботу": "А в Києві по школах заведено "легку кавалерію". Це засоби комсомолії, що ставить собі завданням шпіонаж, висліджування і, звісно, донос у належне місце про все, що їм не до вподоби. Тепер, правда, кажуть "заява", а не "донос" -- слів бояться. Легко зрозуміти, що може така " легка кавалерія" з таких "многонадійних" юнаків накоїти. Вже по газетах трапляються наслідки наскоків їхніх. Вже дійшло, кажуть, навіть аж до конфліктів поміж "легкою кавалерією" та комсомольцями по тих школах, на які зроблено "лихие набеги". Якийсь жах, непроглядний морок запанував, в якому загинули всі й матеріальні, й моральні цінності. Докотилися вже до самого краю, а далі нікуди вже падати"

Ватаги "легкої кавалерії" створювалися при бюро ЛКСМУ кожного ВНЗ для "виявлення соціального стану студентства". Представництво від "легкої кавалерії" було обов'язковим під час роботи різноманітних комісій, а особливо коли мова йшла про чистки студентського складу. Часто саме до неї пильні прихильники "чистоти" студентських лав надавали різного роду свідчення про "непідходящих типів". "Недріманні очі" засипали листами -- доносами і інші інстанції, особливо комісії з перереєстрації студентів, бо не могли змиритися з тим, що рядом з ними могли знаходитися люди з іншого соціального середовища -- "замасковані вороги", "яких і близько до вузів не треба допускати". Особливості лексики і стиля таких доносів, сумбурність викладення фактів, наявні протиріччя не лише надзвичайно цікаві, але і досить важливі з точки зору відтворення психологічної атмосфери тих років. Наприклад, група робітників міста Жмеринки повідомляла: "Извещаем, что в городе Харькове занимается в одном из учебных заведений сын бывшего буржуя под названием Люлькин Иосиф Аронович ... и такой элемент занимает место в учебном заведении где мог бы заниматься сын рабочего и крестьянина. А поэтому убедительно просим Наркомпрос расследовать данного гр-нина и проверить наши данные и таких элементов гнать в три шеи из советских учебных заведений. Отец Люлькина уже помер, но его мать живёт в Жмеринке"1

Часто такі свідчення були брехливими. Так, студенту третього курсу Київського інституту народного господарства М. Грушкіну довелося збирати довідки для відновлення його в складі студентів лише тому, що його однокурсник А. Костоглодов -- комсомолець і кандидат в члени КП(б)У, мав з ним особисті порахунки через кохання до дівчини, з приводу чого вони вже виясняли стосунки за допомогою зброї. Коли це не допомогло, невдаха спробував перевірений метод -- якщо й не виключать, то нерви потріпають обов'язково! Це йому вдалося, справа розглядалася півроку і дійшла до Центральної комісії, де й виявилося, що батько М. Грушкіна ніколи не служив у поліції, охранці і жандармерії і "куркулем" ніколи не був

Це був чудовий метод позбавитися конкурента для задоволення будь- якої своєї потреби чи просто нездорових амбіцій. Затуманювали голову чиїсь успіхи, чи житлова площа. В хід йшов підкуп та інші методи, а страждали часом просто добрі люди, яким потім було досить важко протистояти цьому помутнінню людського розуму. Інколи вдавалося довести свою непричетність до наклепу, але скільки це коштувало часу і нервів!

Приховування "ворожого" походження розглядалося як тяжкий злочин. В інститутах навіть проводилися спеціальні тижні самовикриття, а тим, хто добровільно розповість про своє минуле, обіцяли можливість продовжити навчання. В ці обіцянки не дуже вірили, зважаючи на гіркий досвід тих, хто повірив. Як правило, прямо вказувала на своє соціальне походження та молодь, яка мала заслуги перед радянською владою, наприклад, перебувала в рядах Червоної армії, звідки й була відряджена до інститутів. Так, А. Дольський, прослуживши добровільно з 1919 по 1923 рр., не приховуючи свого народження в родині священика, був відряджений на робітфак в Одесу, після закінчення якого правління рекомендувало його з позитивною характеристикою до військово-медичної академії. Але вже з першого курсу його виключили "за зв'язок з батьком-попом". Сам А. Дольський писав: "с того момента, как узнали о моём социальном происхождении, некоторые не в меру досужие, сочли своим долгом выгнать меня из вуза, ища причин к этому, выискивая их где только возможно ... плохого ничего я не сделал, а если родился от таких родителей ... просить прощения за это у косившегося на меня студента не буду."

Людину переслідувало її походження, навіть якщо батьків уже давно не було в живих. Серце не здригнулося виключити із п'ятого курсу студентку Київського медичного інституту П. Барську, яка у ранньому дитинстві залишилася сиротою, але мала нещастя народитися у родині міщан: " Целым рядом неимоверных лишений я сама пробивала себе путь к образованию, некому было заботиться о моём среднем и даже низшем образовании; только на 32 году своей жизни я выдержала экзамен за 4 кл. при Киевской Ольгинской гимназии, а 35-ти лет выдержала экзамен за 8 классов при Киевской 8 гимназии. В 1920 г. по личному заявлению поступила в КМИ...". Губернська комісія 13 грудня 1924 р. підтвердила постанову про виключення "як антирадянський елемент", а ще через місяць постановила: "Не заперечувати проти вступу до іншого інституту" .

Звичайно ж, це було лицемірство, оскільки після "чистки" до всіх ВНЗ під грифом "секретно" розсилалися списки осіб, які не пройшли перереєстрацію. Наприклад, Кубансько-Чорноморський відділ народної освіти отримав у серпні 1923 р. від Головпрофосу України список 70 студентів Харківського технологічного інституту, які були виключені в результаті перереєстрації 3 березня і 2 травня 1923 р. з пропозицією " перерахованих в ньому осіб до вузів не приймати"

Тому вихідці із колишніх привілейованих шарів суспільства намагалися всіма можливими засобами приховати своє істинне соціальне походження. "Продолжая образование, -- писала студентка 5 курсу Київського медичного інституту, -- я всё время терзалась мыслью о том, что двери школы будут передо мной закрыты, если только станет известно о бывшем состоянии". Наведені факти були типовими, тому не враховувати їх при наведенні даних про соціальний склад студентства сьогодні неможливо.

Партійні організації ВНЗ всіма можливими методами намагалися виявити "соціально-ворожих" серед студентства і дізнатися про їхні політичні уподобання. З цією метою в студентське середовище упроваджувалися спеціальні представники ОДНУ, котрі мали відслідковувати настрої студентства і передавати відповідним органам інформацію. Про це свідчать різноманітні документи. Наприклад, на ім'я голови Полтавського губернського чека 3 лютого 1921 р. під грифом "секретно" надійшло прохання від губернського відділу народної освіти провести як студента такого представника в зв'язку з тим, що склад "студентів Полтавського історико-філологічного факультету в політичному відношенні і в відношенні виконання декретів і розпоряджень радянської влади потребує в інтересах радянської влади присутності серед студентів постійного представника губчека". Такі представники могли мати навіть "соціально-вороже" походження. Наприклад, коли у 1924 р. із Вищого ІНО було виключено в результаті соціально- академічної перевірки студента М. Шелудченка, який походив із родини священика, то до Київської губернської комісії з соціально-академічної перевірки студентів надійшов спеціальний лист під грифом "цілком таємно" від начальника Київського губернського відділу ОДПУ Іванова, в якому повідомлялося, що "Киевский отдел ОГПУ просит восстановить вышеназванного, так как он является секретным сотрудником кг ОГПУ и оставление его студентом ВИНО необходимо в интересах работы".