Нариси студентського життя УСРР

Відомий український поет Тодось Осьмачка також згадує про таких студентів: " ... ще бувши студентами ВІНО, ми проходили з Косинкою [Косинка (Стрілець) Григорій Михайлович -- відомий український новеліст -- О. Р.] коридором інституту, і враз він мене штовхає таємничо ліктем і шепоче: -- поглянь праворуч. Дивлюся. Переходить нам шлях наскоси студент в однострої червоноармійця з планшеткою на ремінці через плече... -- "Сек..Це значить -- поміж студентський шпигун. ... в нього в планшетці списки неблагонадійних студентів. Він, кажуть, з нею і спить."194. Стурбований антирадянськими політичними уподобаннями студентів, які у 1924 р. закінчили Полтавський ІНО і мали бути направлені на стажування, партійний осередок цього інституту, не маючи формальних мотивів не допустити їх до практики, склав і відправив до відділу освіти список випускників з політичною характеристикою на кожного. Наведемо один з таких списків: "1. Вербицька Наталія -- з монархічними нахилами, але працьовита; 2. Тікщіна Елеонора -- радянська вчителька -- буде; 3. Жигало Сергій -- з українськими шовіністичними переконаннями, історію культури та літератури трактує в ідеалістичному висвітленні з примішкою українського націоналізму. Петлюрівський характер. Освіту отримав як "науку для науки"; 4. Литвиненко Володимир -- син кустаря. По фаху культурознавець. Дає освітлення історичному процесові ідеалістичне, з додатком шовінізму. Був зв'язаний з УКП. 5. Трохіменко Марія -- пролетаризована міщанка, ідеологічно і матеріально. Член ленінського гуртка; 6. Романовський Олександр -- монархіст, розвинений; 7. Кібкало Марія -- не виявилась; 8. Добровольська Ольга -- з монархістськими напрямками; 9. Сидорук Сергій -- із дворян, розвинений, обережний, не радянський елемент; 10. Ігнатьєв Євген -- за переконаннями елемент, чужий для Радянської влади. Трактує історичний процес в ідеалістичному висвітленні. Син великого куркуля, що в часи військового комунізму втік з села в Полтаву; 11. Хоменко Яків -- радянський вчитель; 12. Фінклер Ольга -- радянська вчителька; 13. Лісовська Єлизавета -- [характеристика відсутня -- О. Р.]". Із 13 стажистів лише три, на думку партосередку Полтавського ІНО, могли бути відданими ідеям пролетаріату вихователями підростаючого покоління. Враховуючи, що всі ці студенти вступали до інституту уже після запровадження політики пролетаризації, можна з впевненістю говорити про те, що існувало багато шляхів для вступу до ВНЗ дітям тих категорій населення, які були "приписані до класу", що іменувався "буржуазією".

У ВНЗ протягом 1920-х рр. проводилася систематична робота з метою очищення студентських рядів як від академічно невстигаючих (у цей період їх називали "академічним баластом"), так і від "соціально -- ворожих елементів". Але навіть у політичних звітах можна зустріти твердження, що соціально-академічні перевірки, чистки і перереєстрації не могли дати таких результатів, які б змогли змінити "фізіономію складу студентства"196. Факти також вказують на те, що переважна більшість "вичищених", у тому числі і з "соціально-ворожим" походженням, близько двох років оббиваючи владні пороги та засипаючи відповідні інстанції різноманітними довідками і листами, все ж таки добивалась відновлення. Клопоталися за своїх студен-тів і професори. Так, студентку Київського ІНО К. Сингаєвську було поновлено у правах саме завдяки клопотанню проф. І. Шмальгаузена, який писав, що "успішність її занять по зоології спонукає мене клопотатися про її відновлення в числі студентів КІНО, оскільки, якби у неї навіть і були якісь хвости з інших предметів, то вони з надлишком перекриваються її досягненнями в галузі зоології" . Окремі студенти чи їхні родичі у пошуках правди зверталися навіть до Н. Крупської чи до наркома освіти РСФРР А. Луначарського. Намагаючись допомогти уповноваженому Одеського окружного відділу ОДНУ Слинявку, брата якого виключили із інституту, Луначарський звернувся до наркома освіти УСРР М. Скрипника: "... Я думаю, что здесь действительно устроено безобразие. Не говоря уже о том, что крайне спорно положение, будто бы можно вычистить человека, переходящего на третий курс, только потому, что он назвал своего отца мелким торговцем, в то время как его[,] пожалуй[,] надо назвать средним, нельзя же не принять во внимание, что с отцом этим связи у студента нет, что семья его коммунистическая, что брат, который помогает и руководит им в жизни[,] видный работник ОГНУ. Если мы будем бить по таким семьям за их отцов, то это чёрт знает что. Я думаю, что Вам надо вмешаться в это дело."До нас дійшла достатня кількість як аналогічних клопотань, так і інших довідок, наданих студентами до різних інстанцій, які дозволяють говорити про поновлення у складі студентів переважної більшості виключених, у тому числі і осіб "непролетарського" походження. Тому головне призначення перереєстрацій ми бачимо не лише в виключенні "соціально-ворожих елементів" (виключалися і "пролетарі" з досить добрими показниками успішності), а і в іншому -- в психологічному тиску, в залякуванні студентів, оскільки тих, кого залишали у ВНЗ, такі заходи заставляли не лише покращувати академічну успішність, а й втягуватися у громадську роботу199 чи просто симулювати її, що академік Ю. Шевельов назвав наукою "нікому не шкідливого пристосування до радянських вимог"200. Це був метод морального пресингу, надійний спосіб подолання відкритого опору студентів і виховання єдино вірного світогляду без будь-яких проявів власної ініціативи у майбутніх будівників нового суспільства. Саме в цьому вбачали трагізм становища студентства радянської України закордонні сучасники: "Голодний, придушений раб, серед нелюдських умов життя, серед отруюче впливаючих прикладів деморалізації індивідуума . не може творити іншої ідеології, ніж рабської, що змістом своїм має заховану в середині помсту. чи ідеології вічної покірливості дужчому".

Таким чином, немало "колишніх" було вичищено під час різноманітних чисток. Але багатьом, нерідко завдячуючи саме імітуванню "пролетарського" походження, вдалося закінчити вищі школи і більш чи менш вдало інтегруватися до нового суспільства. Серед таких можна назвати відому дитячу письменницю Н. Забілу, академіків Ю. Шевельова, Д. Ліха- чова, професора Ю. Юркевича та багато інших.

Важливим кроком для закінчення ВНЗ мало стати збереження так званої "пролетарської" ідентичності. Одними із головних її критеріїв можна вважати зовнішній вигляд, одяг, мову і громадську активність студентства. Кожна історична епоха намагається "записати закон" часу, символічний соціальний код на тілі людини. Одяг -- яскравий вияв запису такого типу . Мистецтвознавці відмічають, що одяг у 1920-ті рр. отримав функцію зробити людину непримітною, розчинити її в натовпі, підкреслити лояльність його власника до нової влади: "Время сформировало свой эстетический тип предельной функциональности и предельного аскетизма, при котором всё, что напоминало об ушедшей, насильственно откинутой бытовой культуре, воспринималось как враждебное, идеологически чуждое". Це було досить принциповим питанням протягом 1920-х рр. У студентському середовищі (це характерно для всіх ВНЗ) в одязі була несамовита мішанина. У цей період до старих студентських лав долучилися значні групи селянської, робітничої, комсомольської і військової молоді, яка своїм одягом внесла разючий дисонанс в усталені студентські уніформи. "Кожушки всіх кольорів, свитки, чемерки, смушкові високі й притоптані шапки, будьонівки з гострим однорогом, низенькі кубанські шапки, солдатські шинелі, галіфе... ось тільки опережи їх кулеметними стрічками, дай у руки рушниці -- вже знов військо "на фронтах революції", згадує свої студентські роки в Київському ІНО Д. Гуменна. Теж саме знаходимо у спогадах іншого студента цього інституту -- М. Шеремета: "Переважали солдатські шинелі, френчі, галіфе. Влітку сорочки з одкритим коміром, толстовки". В унісон їм говорять інші -- академік І. Буланкін, студентські роки якого пройшли в Харківському ІНО, доктор медичних наук, професор О. Фуголь, яка була студенткою Харківського медичного інституту. Вона підкреслює, що деякі жінки тоді також носили шинелі і шкіряні куртки. "Но тогда этим даже немножко щеголяли, хотя другого у нас ничего не было, так что щегольство это было вынужденным". Одним словом, одні одягалися так, як могли, іншим доводилося підганяти свій зовнішній вигляд "під пролетаря".

Одяг був своєрідним знаком, який мав підкреслити пролетарську сутність тих, кому вони належали. Відмінна від інших світських форм модель одягу мала вказати масовій свідомості на внутрішній зміст, на наявність відповідної знакової сутності у господарів цих речей. Але в дійсності одяг -- знак не завжди відповідав їхньому внутрішньому змісту. І робітничо-селянські маси, які приходили на навчання, і представники "колишніх", в переважній своїй більшості не мали пристойного вбрання, особливо це було характерним для першої половини 1920-х рр. Часто студенти ходили босими до морозів і носили одну й ту ж сорочку без зміни. А коли наставав час її випрати, то ситуація могла виникнути, як у студентські роки в Олександра Копиленка, коли він одного разу, незважаючи на спеку, був у шинелі, застебнутій на всі гаплики. На пропозицію роздягнутися він "... одним махом розстебнув всі гаплики на шинелі. Під шинелею, над захисним галіфе в товариша нічого не було, самий голий торс ... Гімнастьорку, розумієш, довелось віддати випрати разом із сорочкою..." .

В гумористичних настановах студентам рекомендувалося одягати брюки лише у дні революційних свят і завжди мати з собою голку, нитку та інші предмети домашнього господарства, щоб у потрібну хвилину надати собі першу допомогу, оскільки постулат про те, що матерія не знищується, а лише змінює свою форму, дуже погано втішить, якщо ваші брюки розповзлися на сотні шматочків. "Здається нічого не відбулося -- брюки лише отримали іншу форму, але настрій у студента обов'язково пропаде"209. В таких самонасмішках відбивалася страшна правда життя. Деякі студенти через свої злидні соромилися навіть роздягнутися. У своєму листі до наркома освіти України студент першого курсу Київського художнього інституту А. Максимов писав, що шинель свою він соромився скинути навіть серед своїх товаришів, "так как обнажил бы весь ужас грязи и обрывков лохмотьев, о белье конечно нечего и говорить. . Увидев, что я остался совершенно без штанов, товарищ по институту дал мне свои старые брюки -- так что теперь я почти франт, на человека похожу"

Тяжке матеріальне становище, житлова криза, антисанітарія, в якій доводилось "гризти граніт науки" значній частині пролетарського студентства, та й відсутність бажання слідкувати за собою сформували характерну зовнішність цієї категорії молоді . Про це досить часто писалося на сторінках тогочасної періодики, підкреслюючи, що хоч кожному студентові і відомі основи гігієни і санітарії, але, " на жаль, ці теоретичні знання в особистому житті студента знаходять дуже мале пристосування" . Звичайно ж, не вся молодь погоджувалася з таким становищем. Можливо, вроджений потяг до охайності змушував протистояти загалу. У всякому разі, знаходилися студенти, які виділялися із загальної маси, хоч це було небезпечно, тому що відразу ж таких охрещували "інтелігентами".

Як відомо, до середини 1920-х років слова "інтелігенція" та "інтелігенти", хоч і вживалися у відношенні до всіх дореволюційних освічених кіл, які працювали на радянську владу, але несли в собі негативні смисли213. Так, молодих безпартійних інтелігенток в періодиці величали "баришнями", на відміну від комсомолок, яких називали "дівчатами". "Баришні" і "дівчата" відрізнялися і за зовнішністю, перші були з довгим волоссям і мали бліде обличчя, а дівчата -- підстрижені і рум'яні. Дітей інтелігентів, які, користуючись зв'язками батьків, вступають до ВНЗ, минаючи класовий набір, називали "жоржиками". В середовищі пролетарських студентів з великою зневагою ставилися до того, що з зовнішнього боку нагадувало буржуазне минуле. Тому "барином" чи "інтелігентом" легко могли обізвати лише за те, що хтось скаже, що плювати "противно і некультурно", або висловить своє негативне ставлення до похабних анекдотів, які розповідалися в колі студентів в темному кутку інститутського коридору . Це був складний, вирішальний екзамен, де "учитывалось всё: умение виртуозно покрыть матом, ударить "по сапатке" (лицу), носить одежду по- пролетарски, соответственно есть, пить, курить ... Нужно познать, что грубость не порок, что насилие добродетель, и только тогда кандидат на высшее образование становится настоящей частицей материала, который пролетаризирует вузы". Відповідним мав бути і лексикон студента: "Розговор пересыпался полублатными словечками, вроде "шамовка", "топать": это считалось обязательным комсомольським жаргоном".

В молодіжному середовищі, як і в періодиці, точилися дискусії стосовно одягу, який дозволено чи навпаки носити пролетарському студенту. Багатьом дуже подобався стандартний для того часу одяг, оскільки вони і не мріяли про вишукані наряди, свідомо чи показово їх зневажаючи, бо, за словами Г. Косинки, на лисичку на плечах все ж таки приємно було подивитися. І аромат парфумів дурманив і відволікав від "марксистського напрямку", міг завести за декілька кварталів слідом за собою в той час, як комсомольський актив вирішував глобальні проблеми, як, наприклад: ". чи може комсомолець носити галстук і модні у середині 20-х років гостроносі черевики "джіммі" (капелюх рішуче відкидався, про нього не було й мови)". А відомому поету М. Шеремету, який у кінці 1920-х рр. навчався у Київському ІНО, "комсомольський осередок навіть виніс догану за картатий джемпер", придбаний ним за перший гонорар. До краватки, як правило, ставились презирливо. Стосовно неї в тогочасній періодиці можна було часто зустріти різного роду "дискусії". Тривалий час її вважали "ознакою буржуазної ідеології", а в середовищі пролетарських студентів, як зазначалося вище, з великою зневагою ставилися до всього, що зовні було схоже на "буржуазне минуле". В одному із дописів говорилося, що дехто Глазов, колишній донецький шахтар, перейшовши із робітфаку до ВНЗ, придбав собі краватку. Це шокувало його друзів, які постійно його діставали: "Скажи, Глазов, почему ты носиш галстук, ведь это буржуазность?". І, незважаючи на те, що до кінця 1920-х рр. негативне ставлення до краватки було маже подоланим, в інститутах все ще піднімалося питання стосовно заборони студентам носити комірчики і краватки, а студенткам -- капелюхи. Наприклад, М. Борц було виключено із Харківського музично- драматичного інституту за "дискредитацію культпоходу" через те, що під час поїздки до Золочівського району вона одягла капелюх замість хустки, як було вказано і відмовлялася їсти з однієї миски з усіма учасниками цієї акції. Не бажали змиритися з непролетарською зовнішністю однокурсники студента Київського політехнічного інституту Є. Лонського, який при вступі в документах, щоб не було зайвих підозр, наклеїв фото, де він був сфотографований по-робочому -- в кепці набік, з розстебнутим коміром тощо, але згодом змінив "зовнішні атрибути пролетаря -- кепу, подерті черевики та розхристаний комір ... на новенький форменний студентський кашкет, якого він здіймає тільки тоді, коли йде на студкомісію . Тому пролетарська частина курсу, зібравши 27 підписів під заявою до студ- комісії, намагалася переконати її в тому, що інститут "готує шкідника для нашої промисловості". Є. Лонському двічі довелося побувати на прийомі в заступника Наркома освіти УСРР А. Приходька, де він клопотався про те, щоб його не лише поновили у складі студентів, а й перевели "до іншого вишу, бо тут не буде можливості вчитися"

Дещо відрізнялись від загальної маси студентів своїм зовнішнім виглядом і робітфаківці, на яких покладалися особливі надії у справі радянізації вищих навчальних закладів. Порівняно з іншими, вони забезпечувалися краще, поселялися у більш впорядковані гуртожитки, отримували, хоч і нерегулярно, одяг і талони на харчування. Тому сучасники відмічали, що серед них були чисто і акуратно одягнуті, як на ті часи студенти. Для них на швейних фабриках замовлялася спеціальна форма -- гімнастьорка і брюки, відповідно до затвердженого Наркомосвітою зразка. Такий комплект виготовлявся із чорного або синього сукна і коштував 14 руб. 50 коп. "Гимнастёрка должна быть со стоящим отложным воротничком, двумя разрезными карманами на пуговице и поясом из основного материала с пряжкой; подкладка на манжетах, воротнике и карманах -- чёрного нанбука; манжеты на двух пуговицах". Таку форму і білизну отримували не всі робітфаківці, її не вистачало, а жінкам взагалі її навіть не замовляли. Жінки і тут зазнавали дискримінації, незважаючи на всі декларації щодо турботи про них. Проблеми жінки залишалися її власними проблемами і вирішувати їх вона мала сама. У кращому випадку, їм видавалося сукно для пошивки одягу.

Насторожене сприйняття станово-майнової знаковості костюма у перші роки непу призвело до того, що аскетизм і демократизм в одязі асоціювався з належністю до "трудових елементів", а модний вишуканий стиль сприймався як знак належності до минулих верхів суспільства . Тому відійшла в минуле спеціальна студентська форма і кашкет, який у дожовтневі часи задовго до вступу у вищі школи намагалися придбати, а у пролетарського студента він викликав особливу неприязнь. У стінах радянського ВНЗ модні речі носити стало небезпечно, у студентів через це могли виникнути проблеми. О. Фуголь наводить показовий факт, що на її однокурсницю Шепелеву відразу ж звернули увагу, коли вона зимою з'явилася у дуже красивій шубі: "Откуда у фельдшерицы из бедняков такая шуба. Пришлось ей ехать к себе на село и привезти оправдательный документ, в котором было записано, что "комбед командирует на учёбу Шепелеву... на врача, а так как у неё не было тёплой одежды, то комбед решил выдать из реквизированной одежды какого-то купца шубу". Вот так она и ходила в купеческой шубе 5 лет". М. Москвін, якому двічі доводилося бути членом приймальної комісії, відмічав, що зовнішність відігравала досить важливу роль навіть при вступі до ВНЗ, впливаючи на рішення таких комісій: "Чем больше "пролетарски" Вы выглядите, чем грубее ваша речь и тупее ответы, тем больше шансов на то, что Вы будете допущены грызть гранит науки". "Грязная, расстёгнутая косоворотка, сбитая на затылок кепка делают своё дело лучше, чем всякие удостоверения и свидетельства . Така поведінка, як правило, викликалася системою комплектування ВНЗ, що віддавала перевагу абітурієнтам пролетарського типу і піддавала дискримінації представників інших соціальних верств населення. Тому зовнішній вигляд і документи, які засвідчували робітничо- селянське походження, механічно ставили абітурієнта в категорію обраних.

Цю істину швидко засвоїли представники заможніших верств населення, які за допомогою одягу і показово неохайної зовнішності намагалися не виділятися з загальної маси студентства, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Ю. Юркевич, згадуючи свої студентські роки у Київському політехнічному інституті, писав, що у молоді протягом 1920-х рр. "держался стиль подчёркнутой небрежности в одежде, да и в поведении: это считалось доказательством пролетарского мировоззрения"

Не було потреби маскуватися лише дітям непманів, які мали право навчатися за досить високу плату. Якщо було чим платити, їх терпіли і навіть давали можливість закінчити ВНЗ. Але не завжди. Їх також виключали і навіть з останнього курсу, хоч це і вважалось недоцільним . Це були представники так званої "золотої молоді". Їх було небагато, та й трималися в інституті вони, як правило, окремо. С. Олійник писав, що діти багатих непманів "з'являлися на лекції в бостонах, шовках, при золотих годинниках, у лакованих туфельках. Деяких привозили на заняття фаетонами власні візники . Хоч взаємовідносини всередині студентської корпорації в різних ВНЗ складувалися по-своєму. В Одеському кооперативному технікумі, наприклад, ставлення "золотої молоді" до "деревенских мальчиков" було добрим, товариським, а у Київському ІНО ""непачі- аристократи" і "плебеї-селюки" не бачили одні одних і не віталися. Міські паничі й панни говорили лише російською, а українською хіба що з обов'язку, та й то не дуже. "Селюки" -- скрізь і всюди -- українською".

Інша річ, діти "нетрудового елементу" -- священиків, офіцерів, різних чиновників старого режиму. Як говорилося вище, їхня кількість у ВНЗ була значною і саме їм потрібно було як поведінкою, так і зовнішнім виглядом, постійно доводити або імітувати свою пролетарську сутність, щоб не бути вичищеними під час всіляких перевірок. Одні із них були дійсно прихильниками нового режиму і намагалися своєю життєвою позицією, громадською роботою це щоденно доводити. Так, член партії П. Конотопська, яка два роки проробила на селі, як вона сама писала в листі до секретаря ЦК КП(б)У: "Всі кампанії чи то допомоги, чи популяризації питань, скрізь я приймала участь. Викачка податків... нарешті головування в сільраді..." Але вчитися вона не мала права саме через соціальне походження -- батьки її були торговцями. "Ну що мені за діло до них: в 1918 р. я їх покинула, зв'язку не маю, нарешті коли ж ми будемо судити "комуніста", а не його "соціальне походження". Та невже я повинна боліти тим, що у мене батьки були торговці, а не радуватися тому, що я комуністка, капля великого, сильного?!". Але, як говорив М. Москвін "будь ты трижды революционером, но стоит тебе иметь "прошлое", тебя загоняют в тартарары, как только это обнаружиться -- чтобы помнил, да чтоб другие не забывали". От і доводилось таким студентам щоденно нівелювати свою соціальну диференціацію, використовуючи одяг для соціальної мімікрії.

Декому удаваний "пролетарський" вигляд допомагав без проблем закінчити навчальний заклад. Студентка Харківського медичного інституту В. Горохова згадує, що їхній староста Дінерштейн протягом всіх років навчання "ходил всегда обтрёпанный, а летом даже босиком, а как только закончил институт и получил место в клинике города Харькова, сразу явился в щегольском, с иголочки, коверкотовом костюме-галифе, в хромовых шикарных сапогах. В модной тогда кожаной куртке. Сразу женился на однокурснице, также превратившуюся из Золушки в принцессу. Оказалось, и у того, и у другой были очень состоятельные родители. А нам осталось только широко открыть глаза от изумления" .

Подібні стратегії поведінки були характерними для того періоду не лише для вихідців із "колишніх". До мімікрії прибігали і пролетарські студенти, яким вдавалося поповнити свій бюджет достатніми заробітками чи із інших джерел і придбати більш респектабельний одяг, щоб не викликати зайвих розмов стосовно "міщанства" чи "інтелігентності" і не позбутися стипендії та інших пільг. Це протиріччя було підмічене сучасниками тих подій, наприклад, В. Підмогильний так описував зміни в образі пролетарського студента Степана Радченка: "Це була йому страшенна морока, але цю нудну процедуру він невхильно пророблював, виходячи з дому то вбогим студентом, то красним лектором і змінюючи відповідно до одежі вираз свого обличчя, жести й ходу. Він був єдиний, але в двох іпостасях, з яких кожна мала свої окремі функції та завдання".

З часом пролетарське студентство стало приділяти більше уваги своїй зовнішності. На думку О. Рожкова, пряма кореляція між типом одягу і соціально-класовою належністю до кінця 1920-х рр. поступово втрачала свою актуальність, на відміну від перших пореволюційних років, коли різке неприйняття моди вважалось знаком належності до нових соціальних груп . Як образно говорив Г. Костюк: "Як Київ, після революційних руїн ставав спокійним, тихим, чистеньким, щоденно підметеним і помитим містом, так і студентські лави ставали упорядкованими, самодисциплінованими і спраглими знання". До кінця 1920-х рр. спроби модно одягатися перестали сприйматися як знак належності до "колишніх людей", сприяли цьому і дискусії на сторінках періодичних видань, і виступи радянських лідерів, і покращення побутових умов студентства. Тоді ж стали проявлятися і риси особливої, радянської респектабельності245. Але індивідуальності в цьому світі моди місця не було. Одноманітність одягу, як і його відсутність, нівелює відмінності між людьми, вони здаються сірою масою. Бути з усіма і бути як усі -- залишалося єдиним способом вижити як в межах вузького студентського бюджету, так і в умовах тогочасної реальності.

Таким чином, єдино можливим студентом у радянській державі могла бути лише молода людина, яка походила із робітничо-селянського середовища чи із верств населення, які мали маргінальний статус при попередньому режимі і намагалися ототожнювати себе з "пролетаріатом". Цю категорію радянського дискурсу потрібно було пристосувати до своєї біографії, оскільки вона означала не реально існуючу статусну групу, що мала об'єктивні соціальні характеристики, а можливість представити себе в тій чи іншій якості. Вихідці із "соціально-ворожого" середовища, незважаючи на дискредитаційну політику у відношенні до них, вимушені були різними шляхами долати перешкоди на своєму шляху, у тому числі і для отримання вищої освіти. Розповсюдженим явищем стало приховування свого соціального походження шляхом отримання фальшивих документів. Тому у ВНЗ постійно залишалася значна частина цієї категорії молоді. Гарантіями успіху могли стати характерна зовнішність і стиль поведінки -- мова, особливо майстерність оволодіння офіційним дискурсом, участь у громадському житті, різноманітних кампаніях тощо. Знакова сутність при цьому не завжди відповідала внутрішньому змісту, але вона повинна була постійно демонструвати оточенню саме революційну сутність нового студентства. Від майстерності маневрування часто залежали не лише успішність інтеграції в радянське суспільство, а й саме життя людини.

Сміховий контекст студентської повсякденності

студент пролетарський життя

Сатиричний жанр завжди приваблював як відомих письменників, так і початківців. Особливо багаті на сатирико -- гумористичні твори переломні періоди, періоди соціальних трансформацій. Саме гумор, і особливо соціально спрямований, має властивість впливати на людей, вказувати на помилки як в їхній поведінці, так і ідейних настановах. Саме сатирико -- гумористичний текст як внутрішньо організована і цілісна структура може впливати на особистість

Як відмічає О. Удод, фактори, що розкривають духовне життя людей, можуть зустрічатися в зовсім несподіваних місцях і набувати найрізноманітніших форм. Одними із таких джерел, які раніше серйозно не сприймалися дослідниками, можуть стати сатирико-гумористичні твори, як авторські, так і фольклорні. Вони допоможуть більш об'єктивно відтворити духовний світ людини, оцінку нею дійсності. Оскільки сміх є невід'ємною складовою життя людини, то гумор і сатира як прояви сміху складають важливу грань людської цивілізації. На думку А. Бергсона, сміх має суспільне значення, комічне відбиває, передусім, певну непристосованість окремої особи до суспільства. Як і інші дослідники, він відмічає, що гумор має схильність до всього конкретного, до точних фактів і така точність -- не випадкова риса гумору, а його сутність. В гумористичних творах любих жанрів людина показана з тих її сторін, які піддаються насмішкам і в житті. Іноді буває достатнім показати людину такою, якою вона є, а іноді цього не досить, смішне потрібно виявити. Але методи виявлення смішного і в житті, і в мистецтві одні і ті ж .

Сатирико-гумористичні твори 1920-х років відігравали значну роль у тогочасному соціумі. Незважаючи на різноманітність їхнього характеру, вони позитивно впливали на психіку, будучи своєрідним нейтралізатором тієї страшної ситуації, в якій доводилося жити і навчатися переважній більшості студентської молоді. Сатирики намагалися не просто реалістично відтворювати життєві ситуації, а відсікати недоліки шляхом яскравого, сатиричного зображення.

Сатирико-гумористичні тексти були надзвичайно популярними, вони часто зустрічаються на сторінках тогочасної періодики. Писати про студентське життя було модно, цим грішили не лише визнані на той час майстри слова -- професійні гумористи (О. Ковінька, К. Котко, Б. Бездомний, Л. Чернов, С. Чмельов), а й самі студенти. Саме в роки навчання першу "пробу пера" пройшли відомі гумористи Іван Ковтун (Юрій Вухналь), який навчався у Харківському інституті народної освіти, Василь Сокіл (Андрій Шпичка), студент Катеринославського ІНО, Степан Олійник, Володимир Іванович -- студенти Одеського педагогічного інституту та ін. Одним із найпопулярніших українських сатириків 1920-х рр. був Юрій Вухналь (псевдонім Івана Дмитровича Ковтуна), який не лише почав друкуватися у студентські роки, а й став основоположником нового в українській гумористиці жанру -- гуморески, яка зародилася в надрах традиційного для вітчизняної літератури жанру гумористичного оповідання .

Його твори були побудовані на комізмі ситуацій. Серед героїв були також і студенти, які в силу своєї молодості і відсутності необхідного досвіду роблять низку недоречностей, попадаючи, тим самим, в комічні ситуації. Сюжети для творів бралися із життя, а іноді і з власного досвіду.

Гуморески Ю. Вухналя користувалися широкою популярністю серед масового читача. За спогадами сучасників, він був улюбленцем публіки: "Незважаючи на те, що він не цілком досконало читає свої гуморески ... молодь його розуміла, щиро реготала (урочисто-серйозна президія також) і викликала та просила ще зачитати". А проф. Ю. Кобилецький також згадував, що "для нас його гуморески були злободенними, дохідливими, переконливими. Такі гуморески зачіпали за живе не одного з нас. Привчали до охайності, до внутрішньої самодисципліни" .

Сатиричний жанр притягував до себе спокусою легкого успіху: сатиру із задоволенням слухають і читають. Тому у студентській періодиці уже на початку 1920-х рр. почали з'являтися розділи гумору і сатири. Так, перший гумористичний розділ у журналі "Студент революції" було започатковано у №6 за 1924 р. Знайти сатирико -- гумористичні тексти можна і на сторінках журналу "Красное студенчество", але спеціальних розділів для цих текстів не існувало. Студентська тематика зустрічається і в інших гумористичних виданнях того часу -- "Стружках", "Красной осе", які виходили у Харкові, серед них особливо слід виділити сатиричний журнал "Червоний перець". Як вважають дослідники, саме його поява зробила 1922 рік знаменним у розвитку українського гумору. В. Еллан- Блакитний писав, що журнал повинен "оживити промисловість, культуру й господарство Радреспубліки... Мажучи його струччям ... ушкоджені органи суспільного організму, примусимо їх оживити, палахкотіти веселим червоним кольором" .начна частина матеріалів на сторінках цього часопису була присвячена проблемам розвитку вищої школи.

Але сміховий контекст студентської повсякденності більш яскраво передають ті зразки студентського фольклору, який донесли до нас численні ego -- документи. Завдяки таким свідченням життя людини постає перед нами наповненим як радісними подіями, так і стражданнями, бо кожному притаманні як пристрасті, так і недоліки, які викликають розчарування, здивування, відразу, співчуття чи інші емоції. Все це придає життю різнобарвності, наповнює його особливим колоритом. Випробування долі, підготовлені для студентства радянською дійсністю, різноманітні прояви студентської повсякденності можна побачити крізь призму сатири і гумору, як однієї із її форм.

Значний масив сатиричних творів про життя студентів був присвячений побутовій тематиці. Писали про невлаштованість студентського побуту: "Ви уявляєте студентський гуртожиток? Невеличка кімнатка, а в цій кімнатці -- сорок майбутніх фахівців. Всі вони в один лад: гукали, читали, співали і кричали. У повітрі пахло: онучами, цибулею й оселедцями. Це неодмінні хімікати студентського гуртожитку..

Висміювалася практика поселення в одному гуртожитку студентів із різних вищих навчальних закладів:

Какая пёстренькая смесь Студентов разных факультетов Какой ужасный венигрет Здесь изучаемых предметов.

У 1928 р. на сторінках журналу "Червоний перець" було оголошено конкурс на кращий гумористичний твір. Друга премія (першу не було присуджено нікому) дісталася П. Сидоренку саме за яскраве зображення гіркого життя студента, помешкання якого було за 8 км. від інституту в зруйнованому будинку, що, до того ж, не опалювався. " Зате працювати дуже гарно. Не заснеш за роботою."256 На жаль, такі випадки були дійсно не поодинокими в реальному житті студентства України, про це свідчать і інші документи, зокрема, листи до керманичів Республіки Рад, у яких без перебільшення показані всі негаразди голодного і холодного студентського життя.

Типовість таких реалій була сюжетом для сатирико-гумористичних творів. Як правило, головним предметом насмішок в них виступають злидні, невлаштованість. Доля і життя студентів розкривається, на перший погляд, в комічних, сміхових ситуаціях. Але іронізація становища викликає протилежний ефект. Вона показує всю трагічність ситуації, в якій доводилось "гризти граніт науки" малозабезпеченій молоді зазначеного періоду. Ця ситуація викликає співчуття, над нею просто неможливо сміятися з усією щирістю. Деталі побуту описуються настільки реалістично, що гумор переходить у іншу площину -- серйозності, за якою сміх просто зникає. Адже, як зазначають дослідники, сміх не має могутнішого ворога, ніж хвилювання . Такі парадокси з сатирико-гумористичними текстами уже траплялися у попередні часи .

Те ж саме можна сказати і про інші облюбовані гумористами теми для сміху -- харчування студентів, їхній одяг та навантаження.

Десятки разных есть нагрузок,

Лишь для желудка нет нагрузки.

И, видно, всем знакомы схемы

Студенческих учебных дней:

В обед и в ужин теоремы

Да пара формул вместо щей

Але, незважаючи на голодне життя, студенти все ж не втрачали почуття гумору. Спогади донесли до нас розповідь про те, як відомий письменник Григорій Косинка під час свого навчання у Київському ІНО на запитання А. Кримського про життя відповів: "Нужденний пайок, бурда в їдальні, матеріальні нестатки набридли, заїдають...". Та коли Агатангел Юхимович його запитав: "А коли Ви, юначе, їли борщ?" і у відповідь почув: "Учора", то прочитав йому із С. Руданського:

А у хаті на постелі У сурдуті і плащу Сидить студент медицини Другий місяць без борщу.

"Ми покотилися зо сміху. Агатангел Юхимович, який любив пожартувати, тут же докинув: "Словами того ж Руданського скажу Вам: А ти, дубе, кріпись, та рости, та рости.". Саме такі комічні ситуації додавали студентам сили, впевненості у собі, дозволяли мужньо переносити нестатки. Сміх ставав воістину чарівним зіллям проти сірої, голодної буденності. Характерним для цього періоду став і сміх над собою, самонасмішки:

Не додумать до конца!

Завтра в вуз, а послезавтра --

Ланца, дрыца и ца-ца...

Останній рядок приховував таємниці студентських буднів у пошуках можливостей прожити день-другий без копійки в кишені. Хтось пропонував харчуватися однією морквою -- дешево, корисно і поживно262, інші вираховували, якою кількістю гарячої води можна замінити харчування протягом однієї доби -- її потрібно було близько сорока відер при температурі 100 градусів! Ось чому, жартували студенти, так легко їм даються деякі предмети, наприклад, фізіологія: "опустишь в желудок сухарь и прислушиваешься, как слюна и желудочный сок выделяются. Или подойдешь на Сумской [центральна вулиця м. Харкова -- О. Р.] к витрине и любуешься на ветчину или на балык. Вся, брат, тебе внутренняя секреция ходуном ходит. Вот и узнаешь, как из железы слюна вытекает, как там всяческие в кишках пейеровы бляшки переворачиваются.".

Стосовно одягу, то в гумористичних настановах студентам рекомендувалося одягати брюки лише у дні революційних свят і завжди мати з собою голку, нитку та інші предмети домашнього господарства, щоб у потрібну хвилину надати собі першу допомогу, оскільки постулат про те, що матерія не знищується, а лише змінює свою форму дуже погано втішить, якщо ваші брюки розповзлися на сотні шматочків. "Здається нічого не відбулося -- брюки лише отримали іншу форму, але настрій у студента обов'язково пропаде". Жартома студенти називали свій верхній одяг "семисезонним пальто", а темно-сірі фабричного виробництва сорочки "смерть пралям". Але, як говорить дотепний український народ, "козак не без долі". І студентам інколи вдавалося "причепуритися" -- отримували одяг з "АРА" і враз перетворювалися на таких -- собі "джентльменів": "Вузькі рябі штанчата, піджак із круглими полами, на голові бриль. Дай ковінечку в руки -- і американець..." -- з іронією писав В. Минко, котрий про студентські проблеми також знав з власного досвіду, оскільки навчався у Харківському ІНО. Одяг впливав і на поведінку: "Хліба в кишенях не носив, а їв завжди в їдальні, ходив хоч і швидко, зате поважно так і голову вгору". І враз зникали всі незгоди, і так хотілося в когось закохатися, за кимсь страждати, навіть незважаючи на те, що "в животі тужно бурчить студентський обід". Але "пана видно по халявам". Як не вбирайся, однак щось тебе та видасть: "Іде джентльмен по вулиці ... і онуча на аршин з ботинка волочиться.". Очевидно, інтелігентність визначається не якістю одягу.

Не залишалися непоміченими такі сторони студентського життя, як перевірки особового складу студентів, так звані "чистки". Редакція журналу "Студент революції" пропонувала своїм дописувачам надсилати матеріал щодо перевірки студентства, "гумористичні й сатиричні сторони, які виявились в ході перевірки, для нас дуже важливі".

Для багатьох це була дійсно трагедія, що спонукала навіть до самогубства: "який то жах зразу відчути, що ти опинився за бортом життя, що ти нікому не потрібен, відчути й бачити, як від тебе всі тримаються осторонь". Але були студенти, які протестували проти "чисток". У великих ВНЗ створювалися колективи виключених студентів, періодично з'являлися різкі за змістом антирадянські прокламації, іноді навіть із закликом до терору чи збройного повстання. В Ростові-на-Дону в приміщення, де засідала комісія з перереєстрації, підкинули вірш, в якому чистка називалася ганьбою батьківщини і порівнювалася з вигоном скоту . Тому і з'являлися різноманітні сатиричні замітки стосовно чисток, як, наприклад: ". Вікіля вони все знають. ти Денікіна і в вічі не бачив, а про Врангеля і говорити не доводиться. А тебе питають, коли ти служив в білій армії". І обов'язково знаходився в студентському середовищі дотепник, який навіть під дверима перевірочних комісій підтримував однокурсників своїми жартами, вигадуючи глумливі імітування запитань до студентів, на зразок пригаданих Д. Гуменною: "І хто мене підбадьорив, то це отой кумедний хлопчина в перелатаному подертому кожушку з обличчям дівчини та довгими локонами... він, стоячи у гуртках під дверима тієї страшної комісії, дуже весело й дотепно питався: "Хто була ваша прапрабабуня і як не вмерла ще, то чому?". В дійсності запитання і рішення перевірочних комісій досить часто були безглуздими, але саме вони, з одного боку, сіяли паніку серед студентів, позбавляли їх можливості виробити відповідну стратегію поведінки під час чистки, а з іншого -- викликали появу різних експромтів. Наприклад, для сьогоднішнього читача анекдотично звучать типові тогочасні рішення про виключення із інституту: "По виду не подходит в педагоги" , "Производит впечатление психически больного человека", або про переведення академічно встигаючого студента юридичного факультету Київського ІНГ Л. Рябого до ... театрального технікуму! Аналогічно громадська думка відреагувала і на поширення практики купівлі фальшивих документів, що засвідчували пролетарське походження, необхідних для вступу до ВНЗ.

Посилення інтересу до повсякденної поведінки і уявлень людей, що спочатку стимулювалися чисто практичним інтересом відбиття в буденній свідомості тих чи інших творів мистецтва, стають предметом все більш уважного вивчення в якості так званої популярної культури. Вони отримують все більш широке значення, оскільки вивчають механізми і соціо- культурні наслідки взаємодії мистецтва, науки і звичайного здорового глузду.

Перетворюючись в складову популярної культури, літературні твори досить часто отримують різного роду зміни. Здавна у фольклорі існує такий прийом, як переробка. Він, як правило, сприяє створенню додаткового комічного ефекту. У 1920-ті рр. перероблювалися і переосмислювалися як окремі куплети чи рядки із пісень, так і лозунги. Переробка надавала їм нового відтінку і тим самим забезпечувала нове життя. Дослідники не без підстав вважають наявність різноманітних пародій ознакою популярності художнього твору. Так, в студентському середовищі надзвичайно популярним був відомий вислів Л. Троцького "гризти граніт науки". Одні його недолюблювали: "Ми ніяк не могли зрозуміти, навіщо гризти зубами науку, і вважали цей лозунг образливим". Інші -- або з пафосом відповідали: "Мы не грызём, а рвём, глотаем! И лозунг наших дней -- гори! Мы слишком долго голодали, чтобы спокойно грызть гранит", або з іронією говорили: "грызём питательное блюдо под именем "гранит науки" , а то й перелицьовували сюжет. "Жаль, що граніт науки, а не ковбаса науки" -- говорить робітфаківець перед вітриною з ковбасами, "Трудно пломбірованими зубами гризти граніт науки", розмірковує інший , а третій підсумовує, що, на жаль, дві речі "граніт і стипендіальні обіди... не утворюють так званого "прожиточного мінімума". Зважаючи на плачевне становище студентів, громадськість устами гумористів закликала: "Важко громадяни, і сумно в таких умовах гризти граніт науки. Поліпшення ці умови вимагають. Даймо ж їх, а то хлопців граніт загризе" .

Пародії були природною стихійною реакцією громадської свідомості на кризову ситуацію, характерну для 1920-х років. І студенти, і автори намагалися осмислити питання: наскільки гуманними є зміни, що відбуваються в суспільстві? Тому, коли одні співали "Інтернаціонал" (без нього не обходилися жодні студентські збори, навіть ті, на яких приймалися рішення, які не влаштовували партійних лідерів), інші підспівували: "Весь мир насилья мы разрушим. А зачем?". Інколи досить було змінити єдине слово -- і загальновідоме прислів'я отримувало зовсім інший зміст. До таких, наприклад, можна віднести студентські "квартирні" прислів'я: "БПС [будинок пролетарського студентства -- О. /*.] не сонце -- всіх не обігріє", "Риба шукає де глибше, а студент, де б виспатись", "язик до Києва доведе, та там квартирою не забезпечить", "не кожен студент -- хто без квартири" .

Переробкам піддавалися і власні назви новостворених радянських структур. Так, студенти Академії теоретичних знань, яка була створена на базі реорганізованого Харківського університету у 1920 р., жартома величали її "Академією терзань" , а, за спогадами академіка Д. Ліхачова, який з 1923 по 1928 р. навчався у Петроградському університеті, студенти новостворений "факультет общественных наук расшифровывали как "факультет ожидающих невест". ОГПУ (російською мовою) розшифровувалося як "О, господи! Помоги убежать!", а навпаки -- "убежишь -- поймают, голову отрубят".

Досить відверті роздуми інколи можна було зустріти на сторінках періодичних видань. Наприклад, відповідь абітурієнта на вступному екзамені, який на запитання: "Що таке Радянська влада?", перефразовуючи лозунг "Комунізм -- це Радянська влада плюс електрифікація всієї країни", що висів на стіні, відповів, що це -- "комунізм мінус електрифікація", а під електрифікацією, відповідно, слід розуміти "комунізм мінус Радянська влада"288. Для того, щоб прийти до таких висновків, потрібно знати лише одну математичну формулу, навіщо ж читати багато книг! Автор цього твору відверто ні з ким і ні з чим не полемізує, але в даному випадку ми можемо говорити про літературний твір як суспільну поведінку, як громадський чин. Ми з точністю не можемо сказати, чи можна цей стиль розглядати як відображення реальної поведінки автора в житті, можливо це лише так звана "поведінка в письмі", але у 1926 р. цього було досить, щоб опинитися під слідством. У цьому випадку ми маємо яскравий зразок сатиричного осмислення дійсності. Іншим таким зразком є "марксистське" осмислення відносних чисел на лекції з алгебри. Відомо, що ці числа діляться на позитивні (спрямовані вправо від нуля) і негативні (від'ємні, спрямовані вліво). Застосовуючи матеріалістичний підхід, робфаківець аналізує: "буржуазна наука щупальцями своїх професорів намагається захопити нас в полон омани. Слідуючи їхній математичній точності, люди з напрямком вправо -- позитивні, в той час як ми прекрасно знаємо, що це контрреволюціонери. По-їхньому ті, що спрямовані вліво -- негативний елемент, а з нашої точки зору -- це будівники майбутнього суспільства. Ті, що не мають напрямку -- абсолютні люди, а по-нашому -- це просто болото. Товариші! Не потрапляйте на гачок!"

У зазначений період сатира була непохвальною розкішшю, тому до нас дійшла невелика кількість таких зразків, бо у переважній більшості вони не публікувалися, а передавалися в усній формі. Але те, що вони існували і, що незважаючи на небезпеку, народ висміював існуючі порядки, вказують, наприклад, спогади К. Чуковського, у щоденнику якого під 17.01.1920 р. є такий запис: " сегодня один мальчик сказал мне такие стихи: Нету хлеба, нет муки, Не дают большевики. Нету хлеба -- нету масла, электричество погасло"

А за свідченням С. Єфремова, у Києві у 1928 р. самвидатівським способом ходив вірш анонімного студента під назвою "Лакузи революції". " Видно, навіть теперішнє вбоге й задурене студентство щось думає і, думаючи, до певних доходить висновків. А колись і заговорить", -- писав академік.

Не "запрещают" вже -- "забороняють"

(не смієш мислити, бо є марксизм),

Замість Сибіру в Соловки ганяють,

"За партію, за Леніна, за комунізм".

І знов настав час куцих конституцій,

І знов крамольний нищать дух, --

Творці великих революцій

Ненавидять визвольний рух!

Актуальним сьогодні є вивчення таких фольклорних творів, вони можуть і повинні претендувати на дослідження практик повсякденної поведінки людини, тим самим наближаючи до розуміння закономірностей в хаотичному світі оточуючої нас реальності. Сучасні дослідники фольклору наголошують на тому, що саме у фольклористиці більшою мірою, ніж в інших гуманітарних науках "необхідність "панорамного" огляду культурних явищ наштовхується на методичні можливості достатнього опису"

Будь-який фольклорний твір -- інтерпретація і оцінка світу, відбиття світогляду автора. Кожен шар суспільства по-своєму бачить своє буття, отримує свої ціннісні орієнтири. Важливою складовою у формуванні світоглядних норм інтелігенції виступає той особливий культурний світ, в якому доводилося жити і навчатися їм у студентські роки. Це була особлива культура побуту, взаємовідносин в середині корпорації, взаємозв'язку з оточенням поза межами цієї корпорації. Зразки "студентського фольклору" до нас дійшли в невеликій кількості, тому важливими є і самі тексти, і, більшою мірою, ідеї, які визначали їхнє побутування. В залежності від того, наскільки ми можемо визнати фольклор явищем соціального життя і разом з тим -- фактом нашої свідомості, уявлень і почуттів, його вивчення передбачає взаємодоповнюючу і складну інтерпретацію.

Маловідомі зразки студентської творчості можна вважати своєрідним літописом того часу. Потреба осмислення реальності, хоч якою трагічною б вона не була і тим більше, потреба поділитися своїми роздумами з ближнім, хоч і з деякою небезпекою для життя чи свободи, штовхала людей на відвертість, пересилювала страх. Оскільки до документів тоталітарного періоду потрібно ставитися з деякою мірою підозри, то саме студентська творчість може бути корисною в сенсі взаємодоповнення, взаємоперевірки. Такий підхід дозволить отримати більш об'ємне і точне бачення історії. За такими "творами" можна знайти історичні реалії, не зафіксовані в офіційних документах. Зокрема, вони засвідчують критичне ставлення до політики партії, яка намагалася виробити єдині світоглядні норми у молоді. Відомо, наприклад, що студенти Київського ІНО полюбляли під час занять пускати по рядах листки з різноманітними віршиками, де кожен щось дописував. Про вірші свого однокурсника, у майбутнього відомого поета М. Шеремета, які відповідали ідеології партії, але яким бракувало поетичності, вони не без іронії писали:

Думати не треба, -- все вже ясно,

Нам вказали шлях наш до мети.

Лиш наказ виконувати вчасно І бадьоро крізь життя іти

Це була страшна зухвалість як для кінця 1920-х рр. Осмислювати з усмішкою ситуацію соціалістичного будівництва ставало все небезпечніше, це вважалося контрреволюцією. Тому, як згадувала Д. Гуменна, одного разу, коли вона написала свої рядки на одному із таких листочків, їй прийшла відповідь: "Більш ніколи віршів не пишіть". Так і не знаю, хто це наклав таку "резолюцію"... Анонім ніколи не був розкритий, а пораду я взяла собі до уваги .

Та разом з тим сміх рятував людей від безпросвітності "тимчасових" труднощів, від понурої атмосфери життя. "Хоч яким був небезпечним жанр сатири, -- пригадував В. Сокіл, я полюбив його як форму, в якій мінімально можна було в суворо цензурованих умовах критично оцінювати суспільні явища і громадсько-політичні процеси" .

Незважаючи на переслідування, знаючи, що чекає в разі виявлення авторства, студенти різними способами висловлювали своє ставлення до дійсності. Особливо частими були розписи стін, що викликало, з одного боку, паніку серед комуністів вузів, які запрошували співробітників ОГПУ, щоб виявити автора за почерком, а з іншого -- сміх інших студентів. Сміх об'єднував, допомагав вистояти, дозволяв частіше бачити комічне у зовсім несмішних ситуаціях. Ось малюнок хімічним олівцем на всю стіну у коридорі Київського ІНО. У вихрастому танцю навколо ректора з батогом у руках група студентів. Внизу лаконічний надпис: "Вилітаючий балет". Це звичайна для 1920-х рр. реакція студентів на вказівки керівництва вузів, у цьому випадку -- ректора, наказом якого їх було виключено із інституту за вимогу говорити українською мовою. Вимоги справедливі, але ж ректора студенти змусили "схопити свій портфель і накивати п'ятами під загальний регіт і свист", а потім ще й жартівливу пісню наспівували:

На городі бузина,

А в Києві Лобода* --

На студентів напада .

Для сьогоднішнього студента така картина вважається нереальною. Як можна відкрито, в присутності інших, вказувати ректорові на його помилки, а тим більше -- погрожувати. А у перше пореволюційне десятиліття це була звичайна практика, коли нове, пролетарське за походженням студентство, особливо його комсомольський актив та робітфаківці, головним аргументом у боротьбі за радянізацію навчального закладу вважали силу. Щоб змусити професора поставити залік, деякі занадто ретиві хлопці виставляли з кишені дуло нагана , при цьому " людина дивиться тобі в вічі і так, знаєте, многозначно вмовляє: "Ви, професоре, ще не одмітили мені в книжці зачотик... Хе-хе". Робітфаківцям смішною видавалася реакція професури, але здоровий глузд переміг -- зброю їх врешті -- решт примусили здати.