Соціальна історія повоєнної України: досвід української та англомовної історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

соціальний історіографія сталінізм інтелігенція

Українська історіографія на сучасному етапі переживає інтенсивний процес оновлення свого методологічного інструментарію. Відбувається це часто в непослідовний, почасти навіть суперечливий спосіб, однак щирість прагнення інтегруватися у світовий історичний процес безсумнівна. У різний спосіб, з різною інтенсивністю відбувається розробка стратегій і проектів долучення української історичної науки до рівня світового. Чільне, провідне місце на цьому шляху правомірно віддано оновленню методологічного інструментарію істориків, що має наслідком розширення тематики досліджень, нове розуміння начебто досліджених проблем, вміння ставити оригінальні наукові завдання та вирішувати їх, залучаючи найновіші теорії та концептуальні розробки.

Поряд з іншими методологічними напрямами, покликаними піднести українську історичну науки, дослідники історії радянської України останнім часом активно розробляють соціальну історію. Аналіз практичного застосування на матеріалі радянської України часів пізнього сталінізму теоретичних напрацювань соціальної історії цілком оприявнює як позитиви, так і контроверсійність інсталяції зарубіжних концептуальних досліджень у площину української науки.

Потреба розвитку нових методик спонукає до вивчення досвіду зарубіжних історіографій, що у нашому розділі здійснено завдяки зверненню до досвіду англомовної історичної науки. Аналіз сучасних англомовних напрацювань з проблематики соціальної історії України засвідчує неоднозначність цього досвіду, що пов'язано передусім з тривалим періодом розвитку всіх студій про радянський час у межах радянології без жодного поділу за національною ознакою. Для української проблематики це зумовило значну її недорозвиненість і доволі пізній процес окреслення її меж. Попри це англомовні вчені мають значний і неоціненний досвід вивчення соціальної історії радянського суспільства, який конче потребує засвоєння та розвитку. Саме з цих міркувань у своєму аналізі англомовної історіографії ми доволі часто відступаємо від національних рамок, окреслюючи ширші методологічні зміни в англомовній радянології.

Метою нашого дослідження є дати огляд вивчення проблем соціальної історії України часів пізнього сталінізму в сучасній українській та англомовній історіографіях. Зважаючи на початковий рівень становлення цієї проблематики в обох історіографіях (хоча зважаючи на різні наукові традиції ця малорозробленість проблеми має різний характер: українська історіографія має значні досягнення в накопиченні фактажу щодо історії України, однак робить перші кроки в осмисленні його з точки зору соціальної історії; натомість англомовна історіографія займається соціальною історією СРСР від 1960_х рр., однак лише окремі її висновки застосовувалися щодо українських реалій), у своєму дослідженні ми обрали проблемний підхід до аналізу історіографічного матеріалу. Така дослідницька перспектива дає можливість оцінити найбільш розроблені питання, причини чого ми спробуємо з'ясувати, а також виявити маргіналізовану дослідниками тематику, що в українському випадку вказує передусім на методологічну слабкість, а у випадку англомовної історіографії - відсутність достатньої компетенції в україністиці.

Насамкінець, слід зауважити, що специфіка обраної теми очевидно підштовхує до компаративного аналізу, однак, як стане очевидно зі змісту розділу, він має обмежені можливості до застосування передусім через неспівпадіння проблемного поля і методології української та англомовної історіографій, що, на жаль, свідчить про усе ще неподолані перешкоди на шляху усталення єдиного дискусійного тла про пізній сталінізм.

Проблеми соціальної історії України другої половини 1940_х - середини 1950_х рр. у дослідженнях українських істориків

Загальна характеристика. Соціальна історія як напрям історичних досліджень для українських фахівців з повоєнного часу досить новий. Спостереження над динамікою і тематикою захищених дисертацій свідчить, що свідомий вибір рамок саме соціальної історії почався пошукачами та їхніми керівниками лише у 2000_х рр. Звичайно, окремі проблеми, постановка яких загалом характерна для соціально-історичних досліджень, вивчалися істориками і в 1990_ті рр. На жаль, цей перелік дуже обмежений. Найбільш розробленими серед таких проблем, що мають стосунок до перших повоєнних років, виявилися голод 1946-1947 рр., міграційні процеси у формі насильницьких переміщення і депортацій, повернення репатріантів на батьківщину, упокорення західноукраїнського населення радянською владою, передусім у формі боротьби проти ОУН-УПА.

Пояснення такої специфічно вибіркової уваги дослідників, як на нашу думку, криється у тому винятковому становищі, які означені вище події займають у національному наративі. Вони є прикладом репресивно - каральної політики сталінізму, взазком насильницького вирішення суспільних проблем і нівелювання особистості в радянському соціумі. Для національного наративу вигідними їх робить чітка національна специфіка. Серед усіх соціальних явищ тогочасного періоду голод та насильницькі переміщення, репресії проти соціальних і національних груп найбільш придатні для творення образу українців як віктимізованої нації, нації - жертви. Ці проблеми досліджені на високому рівні завдяки своїй особливій національній характеристиці та передусім крізь призму національних параметрів. Питання насильства було найбільш замовчуваним у радянській історіографії, тому дослідження їх українським істориками у період незалежної України приносило, окрім іншого, швидкі наукові та громадські дивіденди. Соціальна природа голоду, репресій, депортацій і міграцій залишається й досі найменш вивченою.

Пошук ліній національного протистояння пояснює незначну увагу до тих негараздів у радянському суспільстві, які не мали виразного національного обличчя. Наприклад, соціальні девіації як предмет зацікавлень українських науковців лише зараз починають знаходити свого автора, зате політичні та ідеологічні відхилення у радянському соціумі, які надаються до переосмислення як національно-визвольні рухи, - ОУН - УПА, дисиденти, - вивчені значно краще. Слід визнати, що навіть у сучасній соціальній історії спостерігається тенденція виразно національного забарвлення соціальної проблематики, протиставляння по лінії центральна влада/ситуація в українській республіці, що загалом характеризується у термінах національного протистояння.

У 2000_х рр. починається новий етап в українській історіографії пізнього сталінізму. Окремі провідні фахівці з цього періоду свідомо задекларували змінити опцію досліджень на користь соціальної історії. Почалася розробка соціальної проблематики, що мало наслідком розширення проблемного поля досліджень з історії радянської України. Конкретніше на окремих темах, причинах домінування одних і маргіналізації інших ми зупинимося нижче. Тут же спробуємо виділити загальні риси, притаманні сучасним дослідженням з соціальної проблематики пізнього сталінізму.

Перша риса, найбільш очевидніша і найбільш турбуюча, - низький рівень узагальнень і практична відсутність власних оригінальних концепцій. Дослідники, а це переважно молоді вчені, які працюють над дисертаційними проектами або нещодавно їх захистили, воліють залишатися на описовому рівні, тяжіють до надмірної фактографічності. У працях з соціальної історії українських дослідників концептуально - теоретичний, методологічний компонент залишається переважно запозиченим, а не авторські розробленим чи творчо переосмисленим.

Наприклад, класиком для українських дослідників з соціальної історії стала російський історик Єлєна Зубкова, праці якої, присвячені якраз першим повоєнним роках, цитуються мало чи не в кожному дослідженні. Її теоретичне осмислення специфіки формування та функціонування соціальних настроїв у радянському соціумі стало зразковим, більше того, практично недискутованим. Проте Є. Зубкова залишила поза увагою події регіонального рівня, що визначали специфічні настрої українського населення, - голод 1946-1947 рр., приєднання Західної України, боротьба з націоналістичними формуваннями тощо, соціальні настрої навколо яких залишилися найменш концептуалізовані в українській історіографії.

Приклад із Зубковою не єдиний, він лише гранично загострений, який оприявнює загальне тяжіння українських істориків до теоретичних напрацювань передусім російської історіографії. Однак методологічне запозичення від останньої є навіть не первинним, а вторинним, оскільки російські дослідники ґрунтуються на досвіді західних колег.

При цьому спостерігається трохи парадоксальна ситуація, коли механічне теоретичне запозичення з російської історіографії, яка оперує загальносоюзним рівнем, хоча й з домінуванням російського матеріалу, супроводжується практично повним ігноруванням українськими істориками цього загальносоюзного рівня у своїх практичних розробках. Українськими науковцями не написано жодної концептуальної праці, яка б поміщувала соціальну проблематику України в контекст усього СРСР. «Регіоналізації», «українізації» соціальної історії радянського суспільства, які зумовлені все ще актуальним комплексом оборони свого національного, що не дозволяє вийти за чітко окреслені кордони радянської України, ми завдячуємо також практичною відсутністю компаративного методу досліджень соціальних проблем.

Проблема концептуальної слабкості праць українських соціальних істориків пізнього сталінізму є наслідком цілої низки фундаментальних і хронічних проблем української історіографії загалом - це і питання знання іноземних мов, і якості та кількості перекладів гуманітаристики, і відсутність систематизованих знань щодо загального розвитку західної наукової думки, що перетворює наявні переклади у позаконтекстні абстрактні ідеї, які хаотично та безсистемно використовуються. Всі ці вади характерні й для соціальної історії радянської України, можливо, навіть у більш загостреній формі, аніж скажімо для періоду середньовіччя чи раннього нового часу.

Незважаючи на загальний незадовільний теоретичний рівень, слід відзначити існування й позитивних зрушень. Приміром, останнім часом великої популярності набуває методика усної історії для дослідження повоєнного періоду передусім через потенційно значну кількість інформантів з усіх можливих тематичних напрямів. На нашу думку, можна виділити два способи використання цього методу. В більшості випадків він слугує допоміжним поряд з використанням основних джерел, найчастіше архівних даних. Його використання у такому сенсі декларує більшість дослідників, однак відсутність у них саморефлексій і докладних пояснень щодо процесу збору та інтерпретації даних не дозволяє визначити рівень професійності використання методу усної історії. Можемо лише зробити припущення, що переважає загалом реконструктивний метод аналізу отриманих фактів. Як стверджує дослідниця усної історії в Україні Г. Грінченко, реконструктивний метод має на меті відтворення в деталях того, як діє та змінюється соціальний контекст і його окремі елементи через вивчення щоденних практик, міжособистісних відносин, ціннісних установок і конфліктів у оповідях окремих інформантів⁶⁸. У практиці українських дослідників це означає, що з інтерв'ю запозичуються окремі факти, описи, події, які доповнюють ширшу картину, додають загальній оповіді соковитих деталей, людського досвіду, прикладів, тобто роблять дослідження переконливішим.

Попри очевидні переваги використання методу усної історії як додаткового джерела отримання оригінальної інформації, дослідники часто не враховують, зважаючи на той незначний досвід оперування цим методом в українській історіографії, що дані усної історії мають селективний характер, зумовлений специфікою індивідуальної пам'яті, яка не лише здатна з часом забувати окремі події чи їх деталі, а й надавати їм іншого оціночного звучання, різних емоційних конотацій, та й узагалі несвідомо селекціонувати події під впливом як індивідуальних психологічних чинників (молоді роки завжди пам'ятаються як кращі), так і особливостей функціонування соціальної пам'яті. Остання може формуватися під впливом офіційної політики пам'яті, що проводиться на державному рівні. Для досліджуваного періоду актуальною ще залишається та соціальна пам'ять, що сформувалася у старшого покоління під впливом радянської держави. Однак на неї накладаються результати політики пам'яті в сучасній незалежній Україні, під впливом якої в опитуваних могли сформуватися перебільшено критичні оцінки радянського режиму, міг з'явитися мотив каяття щодо своєї можливої участі у партійному житті чи свідома гіперболізація власного неприйняття комуністичних ідеалів.

Інший спосіб - це професійне використання усної історії і примат отриманих у такий спосіб свідчень над іншими джерелами, що супроводжується глибоким теоретично-методологічним обґрунтуванням отриманих результатів і пропонованих інтерпретацій. Приміром, серед досліджень подібного типу слід виділити наукові розробки Г. Грінченко, дослідниці-історика з Харкова. На жаль, професійне застосування методик усної історії притаманне поки що лише небагатьом темам повоєнного часу - історії остарбайтерів, яка охоплює передусім воєнний час, тобто перебування на примусових роботах у Німеччині, хоча окремі сюжети стосуються й подальшого досвіду в СРСР; історії жінок; депортаційних практик 1940_х рр.; історії діяльності катакомбної греко-католицької церкви тощо⁶⁹. Між тим метод усної історії має значний потенціал для вивчення повоєнний реалій. Важко переоцінити його значення для вивчення, приміром, тих же остарбайтерів, але вже як окремої групи в радянському соціумі, їхніх цінностей, взаємо - та міжгрупової комунікації, сприйняття ними радянської дійсності після перебування за кордоном та уявлення про них інших громадян.

Ще одна риса сучасної української історіографії пізнього сталінізму - це специфічність розуміння та сприйняття соціальної історії як такої. Тут передусім слід відзначити відсутність наукових праць, які б теоретично вияснювали постулати та методику соціальної історії відносно до українських радянських реалій повоєнного часу. Відтак уявлення про соціальну історію складається дещо хаотичне та несистематизоване, виразно відчутна, приміром, тематична диспропорція. Хоча в західній гуманітаристиці так би мовити класична соціальна історія давно вже поступилася культурним студіям, в українських реаліях соціально - історичні дослідження продовжують сприйматися як методологічна новація, натомість культурна історія, культурні студії залишаються ще практично невідомими та малозрозумілими, сприймаються як виверти постмодерністів, яким не варто довіряти.

На практиці українські історики не послуговуються чистою, класичною соціальною історією зразка, скажімо, 1970-1980_х рр., для якої було характерним передусім узагальнення на макрорівні. Аналіз проблематики досліджень свідчить, що сучасна соціальна історія українського зразка містить дещо від культурних студій (приміром, дослідження соціальних настроїв, уявлення про владу), є своєрідною сумішшю соціального і культурного під оболонкою першого. Хоча елементи проблематики культурних досліджень присутні в працях, їх латентний, невідрефлексований характер зовсім не сприяє загальному поглибленню теоретичного рівня досліджень, адже українські автори загалом намагаються відстежувати новинки з соціальної історії і часто нехтують теоретикою культурних студій.

Загальний низький рівень знань про культурну історію зумовлює домінування традиційного розуміння поняття «культура» у вузькому сенсі насамперед як «високої культури» (освіта, література, мистецтво, театр тощо) чи, рідше, як культурність, вихованість, вишкіл. Для дослідників пізнього сталінізму це означає зацікавлення насамперед інституційними, функціональними та змістовими аспектами функціонування «високої культури». Тому, попри наявність значної кількості професійно написаних праць про українську культуру часів пізнього сталінізму, їх важко означити як зразки нової методології.

У сучасній світовій історіографії під впливом «культурного повороту» дослідження з соціальної історії уже неможливо собі уявити без врахування здобутків культурно-історичних студій та загальної антропологізації історії. Деякі дослідники навіть стверджують недоцільність виокремлення культурної історії у її протиставленні з «некультурою», радше слід говорити про еволюцію соціальної історії, перетворення її «на свідому предмету буття у світі культурних практик». Натомість в українській історіографії кількість досліджень з культурної історії незначна, зокрема що стосується періоду перших повоєнних років, то вона присутня лише у формі окремих сюжетів у загальному руслі новостворюваної соціальної історії.

Латентне та неусвідомлене функціонування культурної історії значно збіднює тематичну та методологічну палітру української історичної науки. Приміром, поза увагою дослідників пізнього сталінізму досі залишаються такі фундаментальні проблеми як культурної, так і сучасної соціальної історії - історія пам'яті, комемораційні практики, культурні ідентичності, символічний та ритуальний рівень буденних практик, комунікаційні практики, гендерна історія, постколоніальний підхід, урбаністична історія, історія ментальностей, історична екологія, історія емоцій, уявлень та смислотворення, історія сексуальності, соціальна конфліктологія, нова економічна історія тощо.

Потреба за короткий проміжок часу опрацювати десятилітні здобутки зарубіжної методології, яка постала перед сучасною українською історіографією, а також неминуче ретроспективний погляд на еволюцію цієї методології зумовлюють існування цілою низки проблем. Серед них і різноманіття предметних напрямів і теоретичних підходів, які в зарубіжній історіографії виникли в різний час і функціонували в різних умовах; і синхронічна, одночасна постановка дослідницьких проблем, що зарубіжними істориками вивчалися діахронічно, еволюційно (приміром, сучасні українські дослідники вивчають повсякдення різних соціальних груп без чіткого і опрацьованого матеріалу щодо соціальної стратифікації у радянському суспільстві); і позірно легка відмова від радянської методології, проте стійке використання окремих її елементів у дослідженні, що виявляється у вживанні окремих застарілих термінів («трудові маси» або «широкі народні маси», «соціально-класова структура суспільства», «колгоспне селянство» тощо), описовому безпроблемному способові подачі матеріалу, невмінню застосовувати різноманітні методологічні прийоми на практиці, що породжує їх декларативний, а не прикладний статус.

Вищеозначені риси та фактори, а також недовгий час розробки соціальної історії радянської України, що не дав можливості охопити всі можливі проблеми, спровокували тематичну диспропорцію в наукових працях. Провідні позиції тут займає історія повсякдення, яку, на жаль, дуже часто розуміють як механічне поєднання матеріально-побутових умов і соціальних настроїв. При цьому в умовах низької концептуальної складової вивчення матеріально-побутових умов редукується до пересічного етнографізму, схильного до описування та фіксації предметної сфери, коли у дослідників домінує питання «що саме?» і «скільки?», замість «чому?». Соціальні ж настрої зводяться до того ж таки описування та переказу передусім опозиційних думок, пояснення яким дається цілком у дусі національного наративу, як прагнення національно свідомих українців позбутися злочинного радянського режиму.

Інша виразна диспропорція, яка на даний час існує у працях з соціальної історії, при чому незалежно від конкретної теми, - це домінування перспективи зверху, тобто вивчення соціальної історії передусім як соціальної політики держави. Йдеться про соціальну політику не у вузькому сенсі як про захист дітей, матерів, пенсіонерів чи щось подібне. Тут соціальну політику слід розуміти якнайширше - регламентування соціального життя, державна стратегія вирішення соціальних проблем, державні заходи у межах певного соціального відтинку.

На нашу думку, державна перспектива соціальної історії зумовлена різнорідними факторами, але насамперед тією справді непересічною роллю, яку відігравало державне управління соціумом у радянській державі. Становище держави як цементуючого чинника в радянському суспільстві зумовило й специфіку формування сучасної джерельної бази про період, коли переважна кількість документів створювалася, централізовано та свідомо зберігалася саме владними структурами, у той час як практика сімейний, приватних, позадержавних архівів чи ведення і зберігання щоденникових записів була викоренена. Домінуюча питома вага державної і партійної за походженням документації інколи зваблює дослідників на легкий шлях вивчення соціальної політики держави, що практично нівелює не лише вивчення, а навіть постановку питання про приватність на противагу колективному, громадському, публічному в радянському суспільстві.

Аналіз форми досліджень засвідчує переважання серед праць з соціальної історії статей та збірників праць і практичну відсутність монографічних досліджень. Цей факт свідчить про новизну соціально - історичної проблематики для фахівців з цього періоду, коли соціальна історія радянського періоду знаходиться на початковому етапі свого становлення. При цьому значимими структуруючими подіями та факторами перших повоєнних років, які визначають їх специфіку, так би мовити загальним тлом радянських повоєнних реалій стали голод 19461947 рр. та подолання наслідків воєнних років у всіх сферах суспільства.

Мотивами відбудови у найширшому сенсі від політичного відновлення радянської влади та ліквідації економічної розрухи до змін на рівні свідомості та соціальної поведінки населення, змін в уявленнях, сприйняттях і комунікації перейняті всі праці з соціальної історії України. Врахування контексту війни, неуникненного з огляду на її наслідки для радянського соціуму, спричинює подеколи хронологічний зсув у дослідженнях авторів, коли до царини історії війни потрапляють й перші повоєнні роки як логічний етап для вивчення більш далекоглядних соціальних і культурних наслідків воєнних дій.

Приміром, у межах Інституту історії України НАН України, провідної установи з питань повоєнної соціальної історії, таке часове суміщення війни та миру призвело до того, що проблематика соціальної історії перших повоєнних років вивчається у рамках дослідницьких планів двох відділів - історії України другої половини ХХ ст. та історії України періоду Другої світової війни.

Голод 1946-1947 рр. Третій голод в українському суспільстві, який припав на перші повоєнні роки, - тема одна з найбільш вивчених в українській історіографії. Знакове, унікальне місце, відведене голодомору 1932-1933 рр. в українському національному наративі, зумовлює інтерес, суспільну актуальність, громадські запити та увагу істориків до проблеми голоду та голодомору радянського періоду. Для осмислення та концептуалізації штучного голоду як соціального явища у найзагальнішому сенсі Україна, на жаль, з огляду на пережиту трагедію, має найбільш широко представлений фактографічний матеріал та наукові опрацювання. Серед цих розробок гідне місце посідає й дослідження повоєнного голоду.

У своєму розділі ми не ставимо за мету зробити загальний огляд історіографії голоду 1946-1947 рр., передусім за відсутністю місця, адже ця тема нараховує сотні публікацій. До того ж протягом вже тривалого часу постійний історіографічний аналіз голодознавчих праць здійснює українська дослідниця О. Веселова. Ми зосередимося на опрацюванні українськими істориками соціальних проблем, пов'язаних з голодом.

Хоча безсумнівно сама постановка проблеми голоду в суспільстві є за своєю природою соціальною, українська історіографія основні свої зусилля зосередила передусім на політичних і національних аспектах проблеми. Йдеться перш за все про національний вимір голоду, вписування його в загальний національний наратив трагедії як продовження, повторення, відпрацювання, серійність услід за голодомором 1930_х рр. - саме таких конотацій набуває повоєнний голод у сучасних дослідженнях, оформлених відповідною атрибутикою у вигляді штамів, повторів та обов'язкових вступів до конкретно-історичних праць.

Інший найбільш досліджений вимір голоду 1946-1947 рр. - це осмислення цих подій крізь політичну призму, що в кінцевому рахунку визначило іншу універсальну характеристику голоду як засобу державної політики щодо упокорення власного населення. Ці дві перспективи голоду створили сприятливі можливості для якнайповнішого вивчення мало не поденного опису подій і накопичення різноманітних фактів. В умовах, коли дослідникам все важче відкрити нові невідомі факти про голод і цим обґрунтувати новизну свого дослідження, логічно з'явилася необхідність формулювання нової методологічної перспективи, що дала б можливість по-новому інтерпретувати вже відомий фактаж. Такою перспективою для українських голодоморознавців стала соціальна проблематика. Г олод 19461947 рр. чи не єдина тема в українській історіографії, яка об'єктивно через вичерпність оприлюдненого фактажу, дозріла до зміни концептуальної перспективи у напрямку соціально-історичних досліджень.

Показовим у цьому сенсі є матеріали двох наукових зібрань, присвячених голоду 1946-1947 рр., що відбулися з інтервалом у десять років - у 1997 та 2007 роках. У першому збірнику безпосередньо до соціальної проблематики мають стосунок лише дві статті - С. Пирожкова про демографічні втрати під час голоду⁷¹ та П. Панченка, В. Кравченка, В. Шмарука про соціальну політику держави як чинник голоду⁷². З огляду на тогочасну концентрацію на політико-правових та віктимізаційних аспектах вибір саме цих тем був цілком логічним. Звичайно, в інших статтях цього збірника, як і в голодоморознавчих дослідженнях загалом соціальна проблематика не оминається зовсім. Приміром, та ж О. Веселова порушує низку питань щодо соціального забезпечення селянства, побутування хвороб і фізичного виснаження серед голодуючих, факти злочинної поведінки, побутового насильства, жебрацтва та масового сирітства як соціальних наслідків голоду тощо⁷³. Інший дослідник В. Калініченко до перелічених додає також масовий відтік сільської молоді у міста та новобудови, падіння трудової дисципліни серед колгоспників⁷⁴. Соціальна історія присутня в цих текстах на рівні загальної оповіді про перебіг подій у голодні роки, передусім тоді, коли дослідники описують наслідки голоду, втім, як окрема проблема не виокремлюються спеціально.

У матеріалах круглого столу, проведеного у 2007 р. в межах Інституту історії України НАН України, питома вага статей про соціальні та культурні аспекти голоду набагато більша. Поряд з цим урізноманітнився тематичний спектр наукових розвідок. Найбільшу увагу сучасні дослідники звертають на соціальні та політичні настрої населення України під час голоду, оцінку ними директив і дій влади (В. Крупина⁷⁶, В. Кононенко⁷⁷, О. Янковська⁷⁸), вплив голоду на стратегію поведінки (О. Рабенчук⁷⁹) та релігійність населення (П. Бондарчук⁸⁰), зміни в ментальній структурі селянства внаслідок голоду (Ю. Присяжнюк⁸¹). Г раничні соціальні умови голоду оприявнюють також соціальні механізми та взаємини в середині соціальних груп. Приміром, Р. Подкур на матеріалах щодо діяльності партапарату Вінницької області в умовах голоду 1946-1947 рр. показує механізми формування тактики поведінки керівника середньої ланки в радянському суспільстві, затиснутого поміж необхідністю безумовного виконання наказів зверху та здоровим глуздом не допустити масового вимирання людей. Втім, досвід керівників часто спрацьовував на користь першого типу поведінки.

У статті Р. Подкура, як на нашу думку, порушено надзвичайно цікаву проблему вивчення голоду, а саме - функціонування нижчої та середньої ланки партійних і урядових органів, безпосередніх виконавців вказівок зверху, які опинилися в ситуації багатовекторного морального, етичного, професійного вибору. Вивчення стратегії їх поведінки в цих умовах дає можливість мікроісторичного дослідження їх як соціальної групи з власними та оригінальними ціннісними установками, зразками дій, культурними практиками тощо.

Соціальний аспект голоду лише починає розроблятися вченими, відтак має значні перспективи для поглиблення тематики. В. Швидкий, упорядник матеріалів круглого столу, накреслив загальні риси проблеми впливу голоду на зміни в соціальній і психофізіологічній природі людини. Зокрема дослідник закликав звернути увагу на такі питання, як культивування хліба, ощадливість, звичка робити запаси як поведінкові аксіоми українського селянина після голодомору 1930_х; особливості сприйняття посухи та неврожаю селянством як передвісників соціальної катастрофи і смерті; замкненість повсякденного життя родини та мінімізація зовнішніх контактів з початком голодування; втрата регулятивних соціальних механізмів та деградація соціальної природи людини під час голоду; страх і почуття сорому у тих, хто вижив.

Значні дослідницькі можливості мають й інші проблеми соціальних аспектів життя українців під час голоду: публічне таврування владними органами людей, які боролися за виживання, та їхній позаправовий статус; тогочасні міграційні потоки, їх причини, напрямки, ступені мобільності різних груп селян; поляризація міста та села за умов голоду, жебрацтво селян у містах тощо.

Історія повсякденності. З актуалізацією соціально-історичних досліджень у царині сталінізму історія повсякденності серед відгалужень соціальної історії виявилася найбільш затребуваною. Очевидно, популярність цього методологічного підходу спричинена позірною простотою предмету його дослідження. Все, що можна зарахувати до щоденного життя людини, цілком підпадає під історію повсякденності. Загалом, цілком доцільно проблеми повсякдення розглядають у двох сферах - матеріальній і духовній (ментальній). На жаль, у сучасній українській історіографії обидві ці сфери редукуються до матеріально - побутових умов і соціальних настроїв, що ми вже відзначали вище, які лише подеколи доповнюються аналізом радянських святкувань, форм і якості відпочинку. Якщо соціальними настроями ментальна сфера повсякдення далеко не вичерпується, а їх дослідження цілком тримається певного рівня, то вивчення предметної сфери інколи взагалі примітизується до, приміром, якнайповнішого переліку, що їли чи пили, з якого матеріалу будували будинки і таке подібне.

Формально-кількісний підхід до оцінки роботи побутової сфери неминуче програмує авторів на негативні її оцінки, на висновки про її незадовільний рівень, адже потрібно враховувати, що в перші повоєнні роки іншої ситуації просто не могло існувати. Очевидно тут слід перенести фокус дослідження на реакцію і ставлення самих громадян, їхні щоденні практики виживання, оцінки ними свого побуту, які могли варіювати у кожному конкретному прикладі від ейфорії закінчення війни чи мовчазного розуміння і сприйняття ситуації як норми до гніву чи психологічної втоми від екстремальних умов існування.

Як нам видається, якщо означена тенденція буде продовжуватися, то історії повсякдення в українських реаліях загрожує етнографізація.

Наведені приклади є крайнощами серед загальної кількості доволі непоганих робіт. Історія повсякдення як динамічний напрям української історіографії охопила вже доволі значну кількість суспільних відтинків, написано наукові праці щодо щоденного життя та повсякденних практик окремих соціальних груп - міських жителів (В. Вовк⁸⁴, В. Дудник⁸⁵, О. Ісайкіна⁸⁶, О. Ткаченко⁸⁷, О. Янковська⁸⁸), селян (В. Даниленко⁸⁹, О. Романюк⁹⁰, І. Рибак⁹¹, Т. Терещенко⁹², В. Гаврилов⁹³, В. Мічуда⁹⁴), робітників (Л. Хойнацька⁹⁵, О. Янковська⁹⁶), інтелігенції (О. Прохоренко⁹⁷), студентів (Н. Хоменко⁹⁸), чи населення певних регіонів - Донбасу (М. Герасимова⁹⁹), Центральної України (С. Гальченко¹⁰⁰), Волині (І. Сушик¹⁰¹).

Приміром, досить популярна тема вивчення матеріального повсякдення селян перших повоєнних років. Зазвичай дослідники означують її як соціально-побутова сфера чи інфраструктура українського села. Перелік підтем дає уявлення про те, що саме зараховується до цієї сфери, - стан житлового фонду, рівень побутового забезпечення та обслуговування, електрифікація, функціонування мережі громадського харчування, медико - санітарне забезпечення, діяльність закладів освіти та культурно - просвітницьких установ. Теж саме можна сказати і про дослідження побутової сфери на рівні міста, що ґрунтується на описі забезпечення населення продуктами харчування, будівельної індустрії, налагодження роботи міського і міжміського транспорту, заходів благоустрою населених пунктів тощо.

Дослідникам цих проблем передусім йдеться саме про розбудову та функціонування інфраструктури, тобто кількісні характеристики закладів соціальної сфери, рівень їх матеріального забезпечення, кадровий склад, рідше якісні показники наданих послуг. Функціональний аспект, тобто взаємодія соціальних інституцій і споживачів їх послуг, ставлення та оцінки населенням їх діяльності, світоглядно-ціннісна роль цих непрофільних в ідеологічно-виховному сенсі (окрім, хіба освітньо-культурних) закладів, специфічний радянський штиб життя про цьому зазвичай оминається.

Досить типовий висновок щодо матеріального становища селянства, робить, наприклад, Т. Терещенко стосовно селянства повоєнного періоду як об'єкту визиску радянської податкової політики, жорстокої експлуатації у громадському господарстві колгоспів, позаекономічного примусу, а матеріальні умови життя якого були вкрай незадовільними. У контексті теорії тоталітаризму осмислюються й ментальні характеристики селянства, серед яких переважали страх перед можливими репресіями, нівелювання індивідуальності, байдужість і непевність у своєму майбутньому, подвійна мораль і свідомість. Деморалізованому селянству можна було нав'язувати будь-які цінності, що й успішно робила правляча Комуністична партія¹⁰³.

Соціальна історія селянства радянських часів - один з найбільш перспективних напрямів дослідження, у якому можна віднайти цілу низку питань, що ще не знайшли достатнього осмислення в українській історіографії. Як нам здається, цікавою дослідницькою проблемою соціальної історії, що пов'язана з матеріально-побутовою сферою села, є ідея та практика побудови агроміст. Основні її аспекти були розглянуті І. Романюком, зокрема дослідник зосереджується на вивченні заходів з реалізації ідеї і причин її невдачі. На нашу думку, перспективним є розробка питань теоретичного та ідеологічного складників цих проектів, їх значення та сприйняття у контексті культури сталінізму та його модернізаційних практик.

Надзвичайно багатоаспектною є тема виселення селянства, що було започатковане 1948 р. В українській історіографії ці події розглядаються як черговий етап радянської репресивної політики. Між тим часто забувають, що виселення формально здійснювалося шляхом «громадських вироків» на колгоспних зборах, тобто самим колективом, з середовища якого й обирали жертву. Матеріали цих обговорень, мотиви прийняття рішень, обґрунтування необхідності виселення дають чудові свідчення для дослідження змін у селянському соціальному середовищі та соціальній свідомості, розподіл соціальних ролей у селянському мікросоціумі, ступінь поєднання радянських офіційних і традиційних селянських цінностей, врешті уявлення про норму та девіації на рівні повсякденної культури.

Селянське середовище також дає багатий матеріал для вивчення проблеми соціальної мобільності (вертикальної - підвищення соціального статусу, та горизонтальної - наприклад, переїзд з села до міста) в радянському соціумі. Зокрема, обмежені можливості для переміщення сільської молоді потребували свого ідеологічного обґрунтування, унормування, а також спровокували багатоваріантне його сприйняття, формування різноманітних стратегій подолання цих заборон та подальшу адаптацію до міського життя (спробу дослідити останній аспект - облаштування сільських мігрантів у місті - здійснила Г. Боднар¹⁰⁵, однак її праця стосується пізнішого періоду). У радянських реаліях на прикладі сільської молоді спостерігаємо цікаве явище взаємозумовленості вертикальної і горизонтальної мобільності, коли для селянина зміна місця проживання з села на місто означала одночасне підвищення соціального статусу.

Іншим аспектом повсякденного життя, що найбільш вивчений в українській історіографії, є настрої у суспільстві. Дослідники диференціюють суспільні настрої або за їх носіями - соціальними групами, що ми вже відзначали вище, або за сферами суспільства, щодо якої вони могли виникати, - політичні настрої, реакція на голод, на сільськогосподарську політику уряду, на міжнародні відносини тощо.

Приміром, одним з перших дослідників суспільних настроїв населення України був В. Кононенко¹⁰⁶. У своїх дослідженнях він застосував проблемний принцип групування соціальних настроїв населення України, тобто вивчав реакцію громадян на різноманітні події зовнішнього і внутрішнього життя. Зокрема, як реакцію на економічну політику держави та спричинений нею голод він фіксує посилення антиколгоспних настроїв, звинувачення населенням місцевих керівників і звернення до вищої влади, вороже ставлення до радянської держави в цілому, поширення інформації про голод неофіційними каналами тощо¹⁰⁷. Подальше дослідження соціальних настроїв населення провадить О. Рабенчук¹⁰⁸.

Політичні настрої населення України вивчав В. Крупина. Він, на відміну від інших дослідників, чітко відзначав контроверсійність поєднання для тогочасного українського соціуму проблемних (наростання опозиційності до радянської влади) та радісних (перемога у війні, що додала авторитету радянській владі) настроїв¹⁰⁹. Зокрема, щодо настроїв під час виборчих кампаній 1946-1947 рр. автор цілком об'єктивно відзначає не лише супротив режимові: «Ажіотаж, заполітизованість та залишкове повоєнне емоційне піднесення населення, надії на покращення життя викликали непідробні почуття захоплення заходами радянської влади»¹¹⁰.

Загалом, найтиповішими настроями перших повоєнних років дослідники називають формування образу нового зовнішнього ворога та поширення чуток про нову війну зі Заходом, посилення стихійної релігійності в суспільстві, надія на розпуск колгоспів, розчарування у повоєнних заходах держави та наростання опозиційності до неї. У теоретичному плані переважна більшість науковців спираються на дослідження російського історика Є. Зубкової, що ми вже відзначали вище. Попри цілковиту придатність її схеми для українських реалій, не слід забувати, що вона стосується так би мовити загальносоюзного рівня соціальних настроїв, у її монографії не враховано специфічні регіональні настрої, викликані подіями на місцевому рівні. Зокрема, для українських реалій це приєднання Західної України, боротьба з ОУН-УПА, голод 1946-1947 рр., перебування значної частини населення в окупації, повернення в українське суспільство репатрійованих та концентрація частини з них на Донбасі тощо. Українські дослідники опрацювали значну частину фактажу щодо специфічно регіональних настроїв, однак у методологічному аспекті вони видаються найменш концептуалізованими.

Основним недоліком практично всіх праць, хіба за дуже рідкісними винятками, що досліджують суспільні настрої тогочасного соціуму, є посилена увага дослідників до опозиційних, критичних щодо радянської влади реакцій і висловлювань громадян, а то й взагалі до прикладів активного опору в формі антирадянських організацій, закликів до зміни влади тощо. Така позиція окремими дослідниками пояснюється маловивченістю цього питання в радянській історіографії.

Як нам видається, загальна оцінка опозиційності українського населення виглядає дещо перебільшеною передусім за рахунок нехтування дослідниками проблемою позитивних щодо радянської влади настроїв у суспільстві. Звичайно, в радянські часи твердження про масову безсумнівну підтримку населенням радянської влади та відсутність будь - яких опозиційних настроїв стало канонічним, однак це не означає, що такої підтримки взагалі не було. Інакше як пояснити ейфорію закінчення війни, радянський патріотизм, ентузіазм післявоєнної відбудови, активну громадську позицію частини населення. Ігнорування всього спектру суспільних настроїв ризикує привести сучасних дослідників до інших крайнощів - висновку про двоваріантність суспільної позиції населення, яка могла виражатися або опозиційністю, або дводушним конформізмом. Виключення з дослідницького аналізу такого досить поширеного явища, як щира підтримка і віра в комуністичні ідеали, закриває перед українською історіографією цілу низку важливих наукових проблем - взаємодія влади та соціальної свідомості, способи маніпуляції поведінкою мас, вплив ідеологічних постулатів на індивідуальну свідомість і їх трансформація на повсякденному побутовому рівні, специфіка комуністичного виховання тощо.

Дослідники часто підкреслюють критичне ставлення населення саме до радянської влади. При цьому, на нашу думку, не враховується той факт, що для будь-якого населення є характерним зневажливо-роздратоване ставлення до влади загалом, якою б не була її природа - тоталітарна чи демократична. Очевидно, тут для дослідника соціальних настроїв постає цікаве питання, наскільки український соціум критикував владу за її «радянськість» чи за її статус «влади» взагалі.

Дослідження соціальних груп. Соціальна стратифікація суспільства, критерії і механізм поділу його на різні за рівнем, тривалістю і функціями соціальні групи, їх взаємодія між собою та з державою від самого початку були в центрі уваги соціальної історії. Якщо спочатку дослідники зверталися до великих соціальних груп, класового, станового характеру суспільства, тобто використовували макромасштаб, то після «антропологічного повороту» все частіше предметом зацікавлення ставали менші соціальні групи з своїми світоглядними орієнтирами, цінностями та стратегіями щоденних поведінкових практик.

На відміну від зарубіжної історичної науки, у якій дві перспективи - макро- та мікро- співвідносяться між собою діахронічно, в українській історіографії помічаємо синхронічне використання обох перспектив. Керуючись офіційно прийнятим у радянській гуманітаристиці поділом суспільства на робітників, селян та інтелігенцію, сучасні українські дослідники продовжують використовувати цю структуру як основу для стратифікації радянського соціуму. Поряд з тим спостерігаються спроби виділити більш дрібніші соціальні групи, існування яких або заперечувалося в радянських час, або ігнорувалося, а їх дослідження знаходилося на маргінальних позиціях. Загалом українські дослідники, займаючись вивченням окремих соціальних груп, практично не дискутують про підставові критерії структуризації радянського соціуму в цілому. Тут існує своєрідна мовчазна згода щодо класової природи суспільства, попри рідкісне вживання самого терміну «клас», який останнім часом вийшов з моди серед гуманітаріїв.

Беззаперечним лідером серед досліджуваних в українській історіографії соціальних груп залишається інтелігенція. З утворенням незалежної української держави інтелігенція перестає трактуватися за радянською традицією лише як прошарок і набуває ознак самостійної, і навіть більше, провідної верстви суспільства, замінюючи у цьому статусі робітників з радянської історіографії. З 1990 - рр. проблематика еліти набуває неабиякої популярності для української історичної науки, і зацікавленість ця не поменшується й досі¹¹¹.

В українській історіографії пізнього сталінізму тогочасну еліту соціуму вивчають у двох іпостасях - як партфункціонерів та як інтелігенцію¹¹². Партійних та державних керманичів різного рівня, задіяних в управлінні державою, зазвичай зображають тогочасною політичною елітою, тобто соціальною групою, відповідальною за прийняття управлінських рішень і впровадження їх у практику. Зважаючи на загалом негативні оцінки радянської політичної системи, цю групу часто трактують як найбільш ортодоксальну та опозиційну до самостійницьких спрямувань українців. Підкреслюються її найбільш негативні риси - нехтування людським фактором при прийнятті рішень, репресивні методи їх виконання, низький освітній і культурний рівень, безініціативність і бюрократизм. І хоча частина закидів цілком справедлива, особливо щодо перших повоєнних років, однак їх абсолютизація часто призводить до спрощених узагальнень, відсутності структуризації цієї групи та її демонізації як єдиного винуватця всіх суспільних бід.

Дослідженням партійних функціонерів в українській історіографії займається досить невелике коло істориків - Т. Першина¹¹³, Г. Стародубець¹¹⁴ тощо.

Приміром, Т. Першина, досліджуючи партфункціонерів як окрему категорію населення, використовує з методологічної точки зору ще дещо радянський підхід, основою якого є вивчення кадрової політики щодо певної групи, коли саме правлячій прошарок партійних керівників є так би мовити класоутворюючим та формуючим чинником у суспільстві. Фактично це означає використання у дослідженні перспективи зверху.

«Кадровий» підхід конструктивний при відтворенні зовнішніх ознак групи - кількісний склад КП(б) У, поповнення його за рахунок соціально престижних категорій демобілізованих, інвалідів війни, активних учасників партизанського та більшовицького підпілля; визначення основних тенденцій кадрової політики (зволікання із затвердженням на посадах, часта і необґрунтована змінюваність номенклатури, збільшення переліку номенклатурних посад, низький рівень компетентності та практичного досвіду керівників, початок процесу перетворення номенклатури посад у номенклатуру осіб), - що й успішно зробила в своєму дослідженні Т. Першина¹¹⁵. Однак при відтворенні внутрішніх механізмів функціонування, міжособистісної професійної або позапрофесійної комунікації, становлення та змінюваності неформальних норм регулювання поведінки всередині групи цей підхід менш придатний.

На відміну від партійних функціонерів, інтелігенція в українському радянському суспільстві означується як інтелектуальна та духовна еліта. Загалом вона набуває позитивних характеристик як носій української державної та національної ідей, що здатна до критичного мислення та оцінок діяльності режиму. Всіляко підкреслюється її національний характер, високий культурний рівень, провідна роль у якісних перетвореннях радянського суспільства на шляху до утворення незалежних держав. Звичайно, дослідники не можуть оминути того факту, що інтелігенція в радянському суспільстві була вихована таки в комуністичних ідеалах, займала відповідне місце в радянському соціумі та у своїй більшості старанно виконувала відведені їй функції. Однак сучасна українська історіографія маргіналізує специфічні радянські ознаки інтелігенції УРСР, применшує її роль у побудові та підтримці ідеологічних засад радянського режиму, а коли це неможливо оминути, подає цю співпрацю як конформістську позицію частини інтелігенції, примушеної до співробітництва репресіями та страхом перед насиллям.

Широка розробка проблеми інтелігенції зумовила спеціалізацію дослідників на окремих групах у її середовищі. Приміром, дослідженням гуманітарної інтелігенції 1940-1950_х рр. займається Т. Марусик. У досить традиційному для української історіографії ключі, а саме на фоні радянізації Західної України, ідеологічного перевиховання та репресій проти інтелектуалів, авторка подає структуру гуманітарної інтелігенції, що за її визначенням складається з педагогічної та наукової інтелігенції, літературно-мистецької еліти, культурно-освітньої інтелігенції, духовенства. Як бачимо, за основну ознаку дослідниця використовує одну з соціальних складових - професійну зайнятість. Для неї гуманітарну інтелігенцію можна розглядати «як певну сукупність соціально - професійних груп…, яка об'єднана діяльністю у певній сфері зайнятості та виконанні схожих соціально-професійних функцій»¹¹⁶.

Досить оригінальне дослідження щодо виробничої інтелігенції українського села запропонував О. Нікілєв. Зокрема, автор доводить, що протягом другої половини 1940_х - початку 1950_х рр. сформувалися передумови, які в наступний період ініціювали процес виділення виробничої інтелігенції з сільського середовища в окрему соціальну групу. До цієї групи увійшли освічені спеціалісти, випускники середніх і вищих навчальних закладів, які після навчання направлялися на роботу в колгоспи. Автор віднайшов цікавий випадок невідповідності реальної радянської соціальної структури декларативним заявам, адже формально представники нової виробничої інтелігенції вважалися членами колективних господарств, тобто були колгоспниками, однак через свою освіченість вони самі не відчували себе колгоспниками, а пересічні селяни зі своїми традиційними уявленнями та незвиклі до наукової агрономії цуралися їх. Дослідник серед іншого окреслює й труднощі переходу з одного соціального стану в інший: втрата привілеїв і пониження престижу, погіршення матеріально-побутових і житлових умов тощо.

Подеколи в контексті вивчення української інтелігенції (О. Прохоренко¹¹⁸), але частіше досліджуючи систему освіти в тогочасній Україні (Н. Красножон¹¹⁹, С. Сворак¹²⁰), історики ставлять питання про соціальний статус науково-педагогічних кадрів, учительства та його соціальні настрої як окремої групи, але цей напрям ще не набув значного поширення.

Загалом, структуризація інтелігенції за професійною ознакою та родом занять домінує в українській історіографії, що до певної міри є відголосом минулих радянських досліджень. На жаль, інші підходи поки що не набули поширення.

Порівняно з радянським періодом, вивчення робітників і селян як специфічних соціальних груп втратило своє значення. Кількість праць, їм присвячених, значно зменшилася. Чи не єдине дослідження про соціальне становище селян повоєнного часу В. Гаврилова на практиці зводиться до історії повсякденності¹²¹. Очевидно, ця проблема ще чекає свого переосмислення в українській історіографії.

На сучасному етапі розвитку соціальної історії пізнього сталінізму важливого значення набуває проблема дослідження дрібніших соціальних груп радянського суспільства. Зокрема, для періоду перших післявоєнних років характерне вельми специфічне явище як для радянського соціуму - утворення соціальних груп під впливом зовнішніх чинників, основним з яких стала війна. Вплив війни на соціальну диференціацію суспільства - тема, що сама по собі заслуговує окремого вивчення. В українському ж суспільстві повоєнного часу існувала ціла низка соціальних груп, поява яких у радянському суспільстві пов'язана з війною і є її безпосереднім наслідком. За подальшим ставленням радянської ідеології до них ці групи ми умовно поділяємо на соціально прийнятні (інваліди війни, демобілізовані, радянські партизани) та соціально підозрілі (остарбайтери, люди, що проживали на окупованій території, військовополонені - радянські та іноземні, репатрійовані).