Соціальна історія повоєнної України: досвід української та англомовної історіографії

Англо-американська радянологія аж до початку 1990_х рр., не маючи достатньо емпіричних даних для вироблення оригінальної концепції соціальної стратифікації, мусила покладатися у цьому на офіційну радянську класифікаційну систему з її поділом на робітничий клас, селянство та особливий суспільний прошарок - інтелігенцію. Однак західні дослідники, приймаючи за основу такий поділ, не могли погодитися на його остаточність і безсумнівність. Практика підказувала їм, що в суспільстві існують глибші відмінностей, які потрібно враховувати при укладанні більш точної стратифікаційної схеми. Однією з головних соціальних груп, виокремленою в англо-американській історіографії, існування якої проте не визнавалося у СРСР на офіційному рівні, став т. зв. новий клас. Під ним загалом розумілася політична еліта: чи вищі партійні керівники, чи певні упривілейовані прошарки населення, чи номенклатура. Хоч дослідниками, як бачимо, використовувалися різні означення, проте всі вони погоджувалися на тому, що визначальну роль у радянському суспільстві відігравав не робітничий клас, а певна соціальна група, наділена реальною владою приймати політичні рішення, привілеями та вищим соціальним статусом.

Починаючи з 1990_х років унаслідок змін в англомовній історіографії традиційні висновки щодо соціальної стратифікації радянського суспільства були піддані кардинальному перегляду.

Попередні дослідники, попри різні варіації соціального поділу радянського суспільства, в основу завжди ставили радянську категорію «класу» як невід'ємної, визначальної, чи не єдино можливої характеристики особистості в соціумі. Саме вродженим класовим походженням визначалося місце особи в соціальному устрою СРСР.

Сучасні історики поставили під сумнів доцільність бездумного використання класової стратифікації радянського суспільства у всі періоди його історії і спробували визначити способи формування та функціонування інших соціокультурних ідентичностей. Новий підхід базувався на тому, що клас - це не фіксована характеристика індивідуума, а швидше соціальна ідентичність, яка була винайдена більшовиками після революції і якої, таким чином, можна було позбавитися, приховати, навчитися тощо.

Відомим теоретиком цієї проблеми є Шейла Фіцпатрік. Саме вона у своїх численних дослідженнях встановила, що «клас» у радянському суспільстві - це була швидше приписувана, накинута зверху категорія, аніж соціоекономічна характеристика. Найпершою функцією цього конструйованого класу було визначення прав, привілеїв та обов'язків особи перед державою¹⁸⁷.

Схожої думки притримуються дослідники, які вивчають практики споживання та розподілу товарів у радянському суспільстві - Джулі Г еслер, Янош Корнаї, Сюзан Рейд, Кетрін Вердері та ін. Широко відомою та використовуваною в англомовній історіографії стала також ідея дослідниці Єлєни Осокіної про те, що в соціальних системах радянського типу «доступ до чогось» є ключовою ознакою привілеїв, а радянська соціальна стратифікація базується на споживанні (ступені доступу до товарів), а не на їх виробництві (приватній власності на засоби виробництва)¹⁸⁸.

Однак, попри нові теорії та моделі соціальної ідентичності, багато дослідників воліють все ще використовувати звичний для англомовної історіографії поділ на робітників, селян, правлячу еліту, інтелігенцію, хоч уже в межах цих категорій висновки можуть значно відрізнятися від отриманих кілька десятиліть тому.

В останні роки радянську еліту (партійних керівників, бюрократів, військових офіцерів) як соціальну групу вивчають Еван Мавдслі, Стівен Вайт, Степан Величенко, Роджер Різ. Про ті чи інші соціокультурні аспекти діяльності радянських робітників писали Девід Рафлі, Дональд Філтзер, Крістофер Бертон, Джефрі Росман та ін.¹⁹⁰. Мобілізації радянських селян у суспільну структуру радянського суспільства присвятили свої дослідження Мері Баклі та Естер Кінгстон-Ман¹⁹¹. Визначити особливості конструювання радянською владою уявлень про нібито існування куркулів як окремого класу на території новоприєднаної після Другої світової війни Західної України поставив собі за завдання Девід Марплз¹⁹².

Спостерігаються також спроби серед дослідників виокремити інші, позакласові соціальні групи в радянському соціумі, як, наприклад, це зробив Марк Едель щодо радянських ветеранів Великої Вітчизняної війни¹⁹³. Проте, звичайно, найбільшого розвитку в англомовній історіографії набули дослідження, які в основу соціальної ідентичності ставлять стать, - гендерні студії. Відомими в англомовній історіографії адептками жіночої історії є Мелані Іліч, Лін Етвуд, Венді Голдман, Барбара Енджел, Анастасія Посадская-Вандербек, Барбара Клементс, Крістін Воробек, Лінда Едмондсон, Сюзан Рейд, Крістін Рот-Ей, Мері Баклі, Розалін Марш, Ана Крилова та ін.¹⁹⁴.

Загалом, концепції соціальної стратифікації радянського суспільства, сформовані англо-американською історіографією протягом другої половини ХХ - початку ХХІ ст., можна поділити на дві групи. До першої належать ті, що за основу беруть пропонований радянськими суспільствознавцями класовий устрій радянської держави, щоправда дещо модифікуючи його відповідно до власних уявлень про неодмінність існування у суспільстві вищого керівного упривілейованого прошарку, яким найчастіше виступали члени партії. До іншої групи входять ті концепцій, що з'явилися в англо-американській історіографії під впливом методологічного повороту до культурної історії. Прихильники таких теоретичних узагальнень вважають неправомірним покладатися на клас як визначальну категорію соціальної стратифікації і займаються пошуком інших маркерів соціальної ідентичності.

Девіантні прояви. У сучасних соціологічних дослідженнях девіантну поведінку прийнято визначати як вчинок, дія людини чи групи людей, які не відповідають усталеним у даному суспільстві нормам. Радянський соціум не був винятком і, як і в усіх інших суспільствах, у ньому постійно відбувалися прояви девіантної поведінки. Водночас, як на нашу думку, для радянського соціуму була характерна ціла низка особливостей.

Передусім, у радянському соціумі відчутно домінували декретивні, тобто оголошені, встановлені державою соціальні норми. Їх вага була настільки значною, що вони регулювали і сферу найбільш інтимного, приватного життя людини.

По-друге, практика радянської держави передбачала регламентацію не лише поведінки, а й способів думання своїх громадян. Звідси такий високий ступінь індоктринації і політизації радянського соціуму та жорстке осудження інтелектуальних і політичних девіацій. Це зумовлювало взаємонакладання соціальних і політичних девіацій, коли, наприклад, наслідком інакомислення ставало соціальне відчуження і нізведення у публічно тавровані та ізольовані соціальні групи, а порушенням соціального порядку надавалося значення ідеологічно ворожих дій. Власне, керуючись саме цією ознакою, ми до нашого аналітичного огляду, присвяченого передусім соціальному аспекту девіацій, включимо історіографічний аналіз головних ідеологічно - політичних девіацій українського радянського суспільства - український націоналізм і дисидентський рух.

По-третє, для радянської держави характерним був процес т. зв. конструювання девіацій зверху, коли цілі соціальні групи, передусім в ідеологічних цілях, за довільними ознаками визначалися як девіанти, хоча особи, нібито приналежні до таких груп, не мали жодного усвідомлення анормальності своєї поведінки. Типовими прикладами таких девіантних груп є куркулі чи євреї у повоєнний час.

Врешті, претензія радянського режиму на тотальне нормування суспільного життя логічно призвела до формування розгалуженої політико-юридичної системи, чиєю основною метою став контроль за найменшими, найдрібнішими діями громадян з метою не лише покарати, а й запобігти будь-яким девіантним проявам.

Особливості функціонування соціальних норм радянської системи від самого початку привернули увагу західних дослідників. Остання характеристика - тотальний контроль за життям громадян - взагалі стала одним з наріжних каменів розуміння природи радянської системи в цілому, і була покладена в основу теорії тоталітаризму. Для західних дослідників, що звикли до порівняно слабкого репресивного контролю демократичних суспільств, було надзвичайно важко зрозуміти, яким же чином люди в умовах радянського суспільства могли нормально існувати, не говорячи вже про те, щоб лояльно ставитися чи навіть з ентузіазмом підтримувати диктатуру комуністичної партії.

Наприклад, у праці Р. Бауера, А. Інкелеса та К. Клукхона «Як функціонує радянська система» така тенденція досить помітна. Автори, щоб дати хоч якесь пояснення відмінностям між радянською та американською практиками регулювання соціальної поведінки, висловили гіпотезу щодо переважання неформальних регулюючих механізмів у функціонуванні радянського суспільства: «…у Радянському Союзі різниця між офіційними правилами й нормами і тим, що фактично має місце, надзвичайно кидається ув вічі. Існування таких девіантних способів поведінки абсолютно необхідно для виживання системи»¹⁹⁵. На практиці, згідно з точкою зору дослідників, у радянському суспільстві був присутній широкий варіативний ряд девіацій, спонтанних, неформальних способів дії, які були незалежні від офіційної політики і до певної міри опозиційні їй. Їх поява зумовлювалася тим, що повний контроль над усім соціальним устроєм, попри намагання держави його встановити, неможливий. Водночас встановлені офіційні норми поведінки були неефективними. Наприклад, система розподілу благ не відповідала потребам суспільства, що призвело, на думку авторів, до поширення т. зв. блату в радянському соціумі.

Логіка вчених цілком проста і зрозуміла. Ми спробуємо відслідкувати хід їхніх міркувань, особливо з огляду на те, що такий алгоритм мислення про анормальну поведінку в радянському соціумі стане домінуючою серед англо-американських дослідників аж до середини 1990_х років.

Радянська система є повною протилежністю до західних демократичних систем. У демократичних країнах соціально нормальною вважається поведінка, яка направлена на повагу та захист основних невідчужуваних прав громадян, як-то право на життя, свобода слова, совісті, пересування, таємниця приватного життя тощо. Радянський тоталітарний режим, навпаки, встановив таку систему відносин, за якої порушення цих основних прав стають нормою. Відповідно, і це найголовніший висновок з цих міркувань, позанормова, девіантна поведінка громадян - це природне прагнення будь-якої людини повернути собі втрачені права, чинити опір проти насильства з боку держави над своєю особою.

Відтак, у свідомості західних науковців виник певний парадокс: девіантна поведінка радянських громадян лише злочинним радянським керівництвом могла вважатися порушенням соціального порядку, в очах же кожної нормальної (читай - не зараженої комуністичними ідеями) людини саме така поведінка відповідала нормі. Отже, девіантна поведінка радянських громадян - це нормальна поведінка поважаючої себе людини, яка має тільки вітатися та заохочуватися. Показово, що у працях, присвячених цій проблемі, термін «девіація», який несе в собі негативні конотації, вживався дуже рідко, навіть в іронічному значенні. Натомість порушення окремими громадянами встановлених державою норм найчастіше означувалося як «опір», що відповідно несло вже протилежне, позитивне, емоційне навантаження.

Звичайно, не всі абсолютно форми поведінки, що не відповідали нормам радянського суспільства, означувалися як супротив режимові. Існування таких явищ, як вбивства, крадіжки, побутова злочинність, не ігнорувалося західними дослідниками, однак ці злочини сприймали як неминуче зло кожного суспільства, а існування їх і в СРСР лише зайвий раз доводило розбіжності між декларативними обіцянками партії і реаліями життя. Ці реалії суцільно ненормального життя і неефективної його організації змушували до побудови «неформальних регулюючих механізмів», як означили їх Р. Бауер, А. Інкелес та К. Клукхон. Радянське життя - це суцільна вимушена девіація.

Для зручності подальшого розгляду проблеми умовно виділимо три групи девіацій у радянському суспільстві залежно від оцінки їх англо - американськими науковцями.

До першої групи належать дії, які й у демократичних західних суспільства оцінюються негативно (вбивство, крадіжка, зґвалтування тощо). До середини 1990_х років праць, які б порушували цю проблематику, маємо небагато. У переважній більшості це дослідження юридично-правового характеру, лише іноді з елементами історичного огляду.

Другу групу девіантної поведінки у радянському соціумі становили явища, які мали специфічно радянський контекст, тобто породжені неприйняттям, невизнанням офіційних норм, але які за своєю природою важко однозначно вкласти у сконструйовану західною історіографією схему природності опору режимові (наприклад, алкоголізм, релігійність, «блат», кумівство у розподілі посад і благ тощо). Зазвичай, такі дії сприймалися західними дослідниками як доказ неефективності соціальних норм радянського суспільства, що формувало у заслабких для відкритого протесту людей ритуалістський (за Р. Мертоном) тип поведінки, коли особистість погоджується дотримуватися формальної частини соціальних норм, проте не визнає їх цінності та значимості.

Урешті, до третьої групи девіацій належали дії, які з погляду західних дослідників цілком можна означити як супротив офіційному режимові. Звичайно, перше місце серед них займало дисиденство. Англо - американська історіографія була настільки залюблена в дисиденство - адже воно нарешті цілком підтвердило укорінений стереотип сприйняття радянських реалій повсякденного життя, - що цьому предметові присвячено сотні позицій наукової, науково-популярної і публіцистичної літератури, а проблематика дисидентського руху стала однією з найпопулярніших у західній радянології. Співпадіння очікувань західної інтелектуальної спільноти та закликів радянських дисидентів було настільки повним, що, як пише одна з сучасних дослідниць, у публіцистиці та академічних дослідженнях дисидентську та неофіційну літературу з СРСР сприймали як історичний документ, а дисиденти отримали право бути експертами з історичної правди.

Звичайно ж, в українському радянському суспільстві зустрічалися всі три описані нами вище групи девіацій. Однак, зважаючи на ту незначну увагу, яка надавалася першим двом типам у англо-американській історіографії у цілому, нам невідомо жодного дослідження, яке б зачіпало український контекст цієї проблематики. Зовсім інша справа з девіаціями у формі опору. В українському суспільстві другої половини 1940_х - середини 1950_х рр. західні дослідники знайшли чудові приклади активних виступів проти радянської влади - збройний опір ОУН-УПА на Західній Україні та зародження українського дисидентського руху, - дві чи не найпопулярніші українські теми, які сформували обличчя західної англомовної україніки.

Питання взаємовідносин формувань УПА та радянської влади і становище вояків-упівців у радянському суспільстві - це частина більш широкої проблеми інтеграції Західної України до Радянського Союзу, передусім у її соціальному аспекті. Відтак, проблема девіантності упівців у межах українського соціалістичного суспільства доволі контроверсійна вже за самою своєю постановкою. Як і тогочасне населення всієї Західної України, члени ОУН виховувалися як особистості та соціалізувалися у якісно відмінному від радянського типу суспільстві міжвоєнної Польщі. Ці люди не знали ні формального, ні ідеологічного складників норм поведінки радянського соціуму, більше того, більшість з них навряд чи була спроможна інтерналізувати ці норми навіть після включення у радянський соціум. З точки зору пересічного західноукраїнського жителя недотримання соціальних норм радянського соціуму психологічно не сприймалося як порушення соціального спокою, адже він діяв згідно традиційної для нього схеми поведінки. Навіть враховуючи лише цей психологічний аспект, стає зрозуміло, що членам УПА жодною мірою не йшлося про порушення радянського законодавства чи певних моральних приписів, адже вони не сприймали себе частиною цього соціуму, не співвідносили себе з ним. Відтак, на особистісному рівні у даному випадку девіації як такої не існувало.

Водночас, з погляду представників радянської влади західноукраїнський регіон став частиною радянського суспільства, а його населення відповідно до свого правового статусу мусило коритися радянському законодавству та дотримуватися прийнятих у радянському суспільстві норм. Члени УПА не були винятком, радянське керівництво вже вважало їх за власних громадян. Виступи УПА проти офіційної і законної з юридичної точки зору влади резонно сприймалися як вияв зухвало девіантної поведінки, що зазіхала на самі основи соціуму і вимагала негайного упокорення.

Таке двоїсте становище членів ОУН-УПА найкраще представлено у тогочасних офіційній радянській історіографії та еміграційних саморефлексіях колишніх оунівців-упівців. Ці дві конкуруючі версії історичного минулого не поменшили свого гострого протистояння і до нині.

Автори наукових досліджень ставилися до проблеми Української повстанської армії досить обережно, однак, в умовах загального протистояння з радянською історіографією національна парадигма, яка означувала УПА як рух опору проти агресивного СРСР, їм була ближча, аніж соціальний аспект проблеми.

Чи не єдиним англомовним дослідженням, яке хоч на рівні констатації факту торкалося проблеми «чужинності» УПА в українському радянському суспільстві, була стаття історика Джона Решетара «Національні девіації у Радянському Союзі» (1953 р.)¹⁹⁷. Показово також, що автор взагалі ужив термін «девіації», як нами вже відзначалося, доволі нехарактерний для англо-американської історіографії до 1990_х років. Розкриваючи його зміст, автор хоч частково дав уявлення про певні події і явища з точки зору оцінки їх радянським, а не лише західним суспільством. Щоправда, досліднику більше йшлося про ідеологічну та політичну сферу суспільства й ухили від загальноприйнятих політичних та ідеологічних практик, водночас на окремих прикладах української політичної історії вчений розкрив маніпулятивну природу радянської влади, яка довільно, в угоду тимчасовим кон'юнктурним інтересам сама штучно конструювала цілі соціальні групи, тавровані зверху як девіанти, хоча на рівні окремих індивідів не відбувалося усвідомлення девіантності своєї поведінки.

Підводячи підсумок англомовних досліджень другої половини 1940_х - середини 1990_х років щодо девіантної природи дій Української повстанської армії у межах повоєнного радянського суспільства, слід зазначити, що спільним для всіх цих різнотипних публікацій було визнання факту нетиповості активних форм боротьби з радянським режимом, що їх практикували упівці. Загалом у центрі уваги вчених був національний аспект проблеми, у той час як соціальна природа конфлікту в кращому разі лише визнавалася як існуюча. Водночас дослідники розходилися у думці щодо оцінок ступеня інтеграції членів УПА як окремої соціальної групи у радянське суспільство і, відтак, щодо репрезентативності їхньої аномальної поведінки як девіації «радянського типу».

На сучасному етапі розвитку англо-американської історіографії, що бере початок з середини 1990_х років, проблема девіантних форми поведінки та реакції радянської держави на порушення соціальних норм й ідеологічних приписів стала надзвичайно популярною. На перший план вийшло питання взаємовідносин держави та особистості в радянському суспільстві, передусім з точки зору останньої. Тобто дослідники меншою мірою зосереджуються на офіційних концепціях соціального устрою і більше на площині реалізації цих концепцій у повсякденному житті. Несподівана для дослідників різноманітність соціальних і культурних практик на рівні пересічних громадян породила цілий напрям в сучасній історіографії, який вивчає т. зв. сталінську суб'єктивність, тобто різноманітність способів і результатів формування особистості радянського типу та її стратегії поведінки на різних соціальних рівнях.

Звичайно ж, така постановка проблеми неминуче стимулювала дослідження девіантних проявів поведінки у радянському суспільстві, адже саме вони з усією очевидністю оприявнювали труднощі процесу соціалізації у радянському суспільстві та багатовекторність соціальної поведінки радянських громадян. Найбільшого розвитку, зважаючи на хронологічний період, що нас цікавить, набули дослідження про аномальні форми поведінки у часи пізнього сталінізму. Зокрема, дослідники рухалися у двох напрямах: одні вивчали власне девіантні поведінкові типи (Алан Бел, Лін Віола, Йохен Гелбек, Синтія Гупер, Брайан Лап'єр, Джефрі Росман, Шейла Фіцпатрік, Джуліан Фьорст та ін.¹⁹⁹), інші - методи соціального контролю над девіаціями у радянському суспільстві (Джеймс Гейнзен, Йорам Ґорліцкі, Стівен Солнік, Пітер Соломон, Луїс Шелі²⁰⁰).

На нашу думку, одним з найкращих історіографічних узагальнень попереднього періоду вивчення особистості радянського типу та визначення відмінностей його методологій від сучасних здійснила дослідниця Ана Крилова²⁰¹. Основна ідея, яку формулює дослідниця у своїй статті «Стійкість ліберальної особистості в радянських студіях», полягає в тому, що практично до 1990_х років у центрі громадського, інтелектуального та академічного життя Заходу знаходився дискурс класичних ліберальних цінностей та «автономної» ліберальної особистості, які означувалися на противагу загрозі тоталітарного колективізму²⁰². У різних варіаціях ідея ліберальної особистості, як стверджує авторка, присутня у всіх методологічних напрямах англо - американської радянології. Тріумф опозиційного людського духу настав у англомовній історіографії з початком 1990_х років. Перебудова та гласність безсумнівно довели, що «особистість, що чинить опір» - це не лише виняток у особах дисидентів, але масове явище радянського суспільства. Саме ця аналітична категорія, на думку А. Крилової, зайняла чільне місце у сучасних дослідженнях сталінізму. Це пояснює увагу дослідників до нетипових, девіантних, опозиційних форм поведінки у межах тоталітарного радянського суспільства.

Ще очевидніше щодо зміни методологічної парадигми у сучасній історіографії висловився Йохен Гелбек: «Головним питанням нещодавніх досліджень сталінізму стало те, як радянські громадяни переживають комуністичний режим і як можна означити їхній зв'язок з цілями та практиками радянської держави. Найбільш характерна риса цих досліджень… - це спільне для всіх переконання, що члени радянського суспільства у більшій своїй частині залишалися відчуженими від цінностей комуністичного режиму. Суто негативні категорії, типу нонконформізм, дисидентство й опір, швидко утвердилися як домінуючі в інтерпретаціях

індивідуальних та колективних ставлень до радянської держави».

На жаль, методологічні зміни, що відбулися останніми роками в англо - американській історіографії, мало зачепили українську тематику в її складі. З уваги дослідників практично зникла тема українського дисидентства, а порівняно нечисленні праці про ОУН-УПА та повоєнний український націоналістичний рух продовжують писатися в дусі національної парадигми без будь-яких спроб переосмислити цей рух у соціальних категоріях.

Складається враження, що національний дискурс щодо проблематики ОУН-УПА останнім часом лише посилився. На нашу думку, це пов'язано передусім з падінням радянського режиму і, отже, делегітимацією тієї версії історичного минулого, яка конструювалася у межах комуністичної ідеології. Новоутворені ж держави, зокрема й Україна, свій власний проект історії формулюють передусім у національних термінах. Ідея щодо УПА як національно-визвольної організації, яка побутувала у середовищі української діаспори, співпала з процесом пошуку нових національних героїв у сучасному українському політичному та громадському дискурсі і знайшла тут повну підтримку. Відтак, переосмислення діяльності ОУН - УПА як девіантної поведінки, що порушує соціальний порядок, навіть на рівні суто академічної дискусії, сприйматиметься як зазіхання на щойно віднайдених і належним чином увінчаних героїв. Навіть окремі спроби англо-американської історіографії розкрити механізми сучасного міфотворення щодо УПА в українському суспільстві не йдуть далі залучення концептів історичної пам'яті та національної ідентичності (див., наприклад, статтю Девіда Марплза щодо Степана Бандери²⁰⁶), тобто наголошують суб'єктивність оцінок діяльності УПА різними соціальними та національними групами, але прямо не стверджують девіантного характеру цього явища.

Соціорелігійна проблематика. Релігія у радянському суспільстві займала особливе місце. Від абсолютної релігійної нетерпимості та переслідування релігій у 30_х рр. ХХ ст. Й. Сталін від 1943 р. перейшов до нової політики використання церкви та релігійних почуттів населення задля власних політичних цілей. Ця політика мала досить ситуативний характер, варіювала стосовно різних церков від офіційної підтримки до повної заборони. Прикладом останньої може слугувати ліквідація Української греко-католицької церкви у 1946 р.

Особливе становище церкви та релігії у СРСР зумовлювало постійний інтерес до цієї проблеми західних дослідників протягом усієї другої половини ХХ ст. У їхніх роботах чітко простежується різниця між дослідженням двох головних церков в Україні - російської православної та української греко-католицької. Перша з них вивчалася в контексті дослідження історії православ'я в СРСР у цілому, друга, навпаки, чітко позиціонувалася як українська національна церква. Виник навіть особливий історіографічний наратив її історії, який ми означуємо як «мартирологічний». Для нього є характерним емоційних стиль викладу матеріалу та певна міфологізація греко-католицької церкви як такої, що на протязі всієї історії свого існування була церквою страждальців та мучеників за віру.

1990_ті рр. характеризуються послабленням інтересу до проблем становища релігії у СРСР. Відчутно поменшує кількість присвячених цій проблемі наукових робіт у англо-американській історіографії, і це зважаючи на той факт, що доступ до оригінальних джерел з розпадом СРСР значно полегшився. На нашу думку, це пов'язано було з кількома факторами. По-перше, зі зникненням радянського режиму зникла гострота проблеми релігійного дисидентства. Церква перестала бути переслідуваною інституцією у новопосталих на терені колишнього СРСР країнах, навпаки, вона зайняла відчутне місце у процесі активного державотворення 1990_х рр. Відповідно зникла актуальність вивчення питання і про витоки та природу взаємовідносин церкви та тоталітарної держави. Перед дослідниками постала необхідність вивчення перспектив вільного розвитку церковних інституцій у країнах Східної Європи, зокрема й в Україні, що пояснює їхній інтерес до сьогодення. Іншим важливим фактором було те, що, незважаючи на розсекречені джерела, ініціатива їхнього нагального дослідження перейшла до національних історіографій, у т. ч. української історичної науки. Відтоді саме українським дослідникам належить першість у розкритті нових фактів та їх інтерпретацій, узагальнення проблем історії релігії в Україні в другій половині 1940_х - середини 1960_х рр. На користь нашої думки свідчить той факт, що серед прізвищ тих зарубіжних дослідників, які все ще продовжували друкувати цінні історичні дослідження з проблем релігії у СРСР і в 1990_х рр., не знаходимо практично жодного нового імені - фахівцями у цій сфері продовжують залишатися ті вчені, які здобули свій фах і обрали спеціалізацію ще до 1990_х рр.: Б. Боцюрків, М. Бурдо, Ф. Сисин, С. Келегер, Дж. Еліс та ін.

На нашу думку, найзначнішою працею з історії Української греко - католицької церкви повоєнного часу в англо-американській історіографії залишається досі неперевершене за повнотою та якістю монографічне дослідження Богдана Боцюрківа «Українська греко-католицька церква і радянська держава (1939-1950)», підсумок його багаторічної праці над дослідженням цієї проблематики, яке вийшло друком у 1996 р.²⁰⁷.

Передусім слід зазначити, що автор окрім того, що продемонстрував блискуче знання іноземної літератури та залучення свідчень із зарубіжних архівів, опрацював також щойно розсекречені матеріали з українських архівосховищ. Таке поєднання зробило цю працю унікальною за своєю джерельною базою. Дослідження складається з восьми розділів, поділених за хронологічним принципом. Перші два дають вступ до проблеми - історичну довідку про уніатську церкву та перше зіткнення з радянською владою у 1939-1941 рр. Дослідник досить переконливо доводив, що радянська влада вже тоді прийшла до рішення про необхідність ліквідації церкви. Інші три розділи присвячені докладному аналізові процесу ліквідації греко-католицької церкви: перші наступи на права уніатів, методи впливу радянської влади на священиків та віруючих, арешти церковних ієрархів і механізм утворення Ініціативної групи, підготування та проведення Львівського собору, питання його канонічності. Порушував автор і проблему подальшого соціального статусу тих священнослужителів, які не визнали «возз'єднання». Окремим розділом описував Б. Боцюрків процес знищення греко-католицької церкви на

Закарпатті. Завершується дослідження оглядом таких проблем, як: реакція Ватикану, католицьких і православних церков на описувані події. Автор підсумував розвиток різних історіографічних моделей історії греко - католицької церкви - радянської та діаспорної «мартирологічної», чи не вперше характеризуючи останню як спосіб творення певного міфологічного уявлення про свій предмет дослідження.

Порівнюючи цю працю з попередніми дослідженнями Б. Боцюрківа з цієї проблематики, можемо констатувати, що автор принципово не змінив своєї думки щодо найважливіших оцінок тих подій. Загалом у своєму дослідженні він акцентував увагу на тих насильницьких методах, якими послуговувалася радянська влада для примушування уніатських священників погодитися на прийняття непопулярного рішення. Відтак учений не визнав ані легітимності постання Ініціативної групи, ані канонічності Львівського собору. Участь, яку взяв у процесі ліквідації Московський патріархат, вважав далеко не пасивною. Водночас присутні у авторовій оповіді й елементи «мартирологічного» наративу, виявленого ним у працях попередників, особливо в описі становища вищих ієрархів і рядових священників, у якому вони опинилися під тиском радянських каральних органів.

Зі смертю Богдана Боцюрківа у 1998 р. в англо-американській історіографії традиція вивчення повоєнної історії Української греко - католицької церкви, на жаль, перервалася. Нам не відомо жодного ґрунтовного монографічного дослідження з цієї проблематики, опублікованого у 2000_х рр. Переконливим свідченням кризової ситуації у вивченні проблеми є, наприклад, останній номер «Гарвардських українознавчих студій» опублікований у 2007 р., випуск якого спеціально присвячений українській церковній історії. Серед авторів збірника такі визнані вчені у галузі церковної і релігійної історії, як Т. Раковська - Хармстоун, А. Кравчук, Т. Хинчевська-Генель, Л. Вулф, І.-П. Химка, А. Сороковський, Б. Будурович, однак жоден із цих поважних авторів не опублікував у номері дослідження, яке б торкалося повоєнної історії релігії в Україні.

Усю свою бібліотеку та архів Б. Боцюрків заповідав у спадок Програмі українських релігієзнавчих досліджень при Канадському інституту українських студій, засновану у 1994 р. за активної підтримки цього ж Боцюрківа, що дало змогу створити тут багату наукову бібліотеку. Дана програма, очолювана Іваном-Павлом Химкою, одна з небагатьох на сучасному етапі, яка займається вивченням історії релігії та церкви в Україні.

Одним з найновіших досліджень англо-американської історіографії щодо проблеми історії української церкви є спільна монографія Сергія Плохія і Френка Сисина «Релігія і нація у модерній Україні», яка вийшла друком у 2003 р.²¹⁰. В одному з розділів монографії Сергій Плохій порушив мало вивчене попередниками питання впливу міжнародного фактору на прийняття радянською владою рішення про ліквідацію греко - католицької церкви. Автор підважив тезу попередників про український національний рух як головну причину знищення уніатів і зробив спробу обґрунтувати твердження, що ліквідація греко-католицької церкви в Україні була частиною ширшої реакції радянського керівництва у відповідь на антикомуністичні заклики Ватикану і на тогочасну міжнародну ситуацію у цілому. В подальшому, стверджував автор, зовнішньополітичних фактор продовжував відігравати суттєву роль в історії уніатської церкви, прикладом чого може слугувати звільнення зі заслання митрополита Й. Сліпого.

Єдиною статтею у монографії, у якій розглядається повоєнне становище Російської православної церкви в Україні, є дослідження Френка Сисина. Однак, що дуже показово і знову ж свідчить не на користь сучасній англо-американській історіографії досліджуваної нами проблеми, це найстаріший за часом написання розділ у монографії: у першому варіанті він був виконаний автором ще у 1983 р. Як відзначають рецензенти, дослідження Ф. Сисина має доволі дискусійний характер. Історик цілком погоджувався зі своїми попередниками щодо визначальної частки українців серед віруючих Російської православної церкви у повоєнний період, а також з оцінкою діяльності російського православ'я в Україні як знаряддя русифікації українців. Водночас автор наголошував на тому, що у середовищі православного кліру в Україні збільшувалася критична маса тих священиків, які були готові при першій ліпшій нагоді повернутися до уніатської віри, що змушувало радянську владу балансувати у своїй політиці стосовно церкви.

Загалом, історична наука англомовних країн спромоглася сформувати кілька проблемних напрямків у дослідженні релігійного питання у СРСР. Один з них пов'язаний з існуванням «мартирологічної» історіографії, засновниками якої були переважно вчені українського походження, і у межах якої вивчалася історія Української греко-католицької церкви як церкви мучеників за віру і патріотів українського народу, пригноблюваних сталінською терористичною машиною. Інший напрямок стосується дослідження становища Російської православної церкви у СРСР, яка розглядалася англо-американськими вченими з подвійної перспективи: з одного боку - як союзника держави у духовному контролі над суспільством, з іншого - жертви радянського тоталітарного режиму, чиї віруючі повсякчас наражалися на суспільний осуд і маргіналізацію. Отже, на даному етапі розвитку англо-американської історіографії вивчення становища релігії та церкви у СРСР до певної міри втратило свою актуальність, що зумовило нівелювання попереднього рівня досліджень цієї проблеми.

Процес соціалізації громадян. Освіта, наука, культурна сфера радянського суспільства як об'єкт дослідження англо-американської історіографії чи не найбільше відображає ті методологічні злами, дискусії і перевороти, які відбулися у радянознавчих студіях протягом другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Ставлення до проблем історії культури - перенесення їх у центр концептуальних пошуків чи нівелювання - на разі слугують важливим маркером певної методологічної позиції того чи іншого дослідника історії СРСР.

З огляду на історіографічні зміни в зарубіжному радянознавстві в цілому, вивчення культурної історії СРСР вважаємо за доцільне поділити на два етапи: перший - з 1960_х до початку 1990_х рр., другий - з початком 1990_х до 2000_х рр.

На першому етапі, початок якого припадає на кінець 1950_х рр., культурна проблематика фактично так ніколи й не стала домінуючою в дослідженнях зарубіжних радянознавців. Методологічно визначальними були спочатку політичні, потім макросоціальні аспекти, над вивченням яких у контексті історії СРСР працювали мало не всі англомовні вчені. Дослідження з історії культури були покликані лише підтвердити, перевірити певні узагальнення щодо політичної та соціальної природи Радянського Союзу. Хоча, попри таке становище, маємо визнати окремі надзвичайно цікаві та плідні наукові розробки з історії культури, у т. ч. щодо радянської України.

Радянологи, зацікавлені політичними та соціальними проблемами, звертали увагу на культурні питанні тоді, коли потребували чітких індикаторів зміни ідеологічної лінії партії, або намагалися зрозуміти способи та механізми індоктринації громадян у радянському суспільстві чи, більш масштабніше, охарактеризувати ідеальний образ радянського соціуму в уявленнях вищих партійних керівників держави. Так чи інакше, вивчення культурних аспектів історії Радянського Союзу було тісно зав'язане на його ідеології. Радянська наука, освіта, література, мистецтво уявлялися англомовним авторам наскрізь просякнутими ідеологією, невіддільними від неї, пасивними споживачами та виконавцями вказівок вищого керівництва, з'єднувальною ланкою між державною ідеологією та масовою свідомістю радянських громадян. Відмова ж окремих представників наукових і творчих професій належно виконувати покладені на них функції автоматично позбавляли їх позицій у офіційній культурі, доступу до широкої публіки, перетворювала на переслідуваних державним терором дисидентів, що не мали права на розповсюдження своєї творчості офіційними каналами у межах прийнятого канону.

Такий дещо однобокий та спрощений образ культури в Радянському Союзі не вдовольняє сучасних дослідників історії СРСР. З 1990_х рр. формуються нові методологічні підходи у радянознавчих студіях, головне місце серед яких зайняла культурна історія. Виникла нагальна потреба переосмислити створене попередньою історіографією уявлення про радянську культуру. Передусім сучасні дослідники поставили під сумнів її пасивне становище відносно ідеології. Учені почали наполягати на її гнучкості, багатогранності, змінності, прилаштовуваності до політичних і суспільних умов, можливості варіативних реакцій у межах визначеного ідеологією спектру, виконання коректувальних завдань під час створення генеральних проектів перебудови радянського соціуму. Отже, основна зміна в осмисленні культури СРСР на сучасному етапі, порівнюючи з попереднім періодом, полягає в приписуванні радянській освіті, науці, мистецтву самостійних конструктивних функцій при трансформації соціуму за проектом, пропонованим владою.

Щодо української радянської культури часів пізнього сталінізму, то найкращим англомовним дослідженням, написаним у межах вище окресленої нами тенденції, вважаємо працю канадського історика Сергія Єкельчика «Сталінська імперія пам'яті» (2004 р.)²¹³. Автор у своїй праці порушив проблему формування української національної ідентичності та історичної свідомості у межах Радянського Союзу як модерної імперії. Дослідник наполягав на тому, що з 1930_х рр. Сталін відмовився від побудови держави на основі ідеї пролетарського інтернаціоналізму, натомість повернувся до більш традиційного російськоцентричного проекту. Такий поворот на перший план висунув національну стратифікацію радянського соціуму та поставив проблему необхідності узгодити російську культурну вищість і право на керування з існуванням різних національних особливостей і національних пам'ятей.

На думку С. Єкельчика, ця функція узгодження покладалася не лише на вище державне керівництво. «Республіканські чиновники й інтелектуали грали активну роль у розвитку і змінах офіційної політики пам'яті», - підкреслював дослідник²¹⁴. Таким чином, формування прийнятної з радянської точки зору національної пам'яті було результатом «узаємодії між московськими ідеологами, місцевими чиновниками, неросійськими інтелектуалами та їхньою авдиторією».

Размещено на Allbest.ru