Соціальна історія повоєнної України: досвід української та англомовної історіографії

Специфіка т.зв. соціально підозрілих груп полягала в тому, що, оскільки під час війни радянська держава втратила контроль над частиною своєї території, формування їх відбувалося навіть без формальної участі, і тим паче без ідеологічного контролю радянської влади. В подальшому це викликало в радянських можновладців підозру до цих груп і усвідомлену необхідність їх перевиховання. Надзвичайно цікавою темою для дослідження є диференційована позиція влади щодо цих груп за ступенем потенційної чужості для радянського суспільства та відповідно різнорідність заходів щодо її нейтралізації від перевиховання до ізоляції.

Іншою малодослідженою темою залишається ставлення пересічного населення СРСР до підозрілих в ідеологічному сенсі категорій населення. Як нам видається, у людей, що щойно пережили війну і для яких Німеччина була ворогом, все дотичне до німецького викликали принаймні підозру. Реакція населення могла бути різнорідною, і на першому етапі її визначали не лише вказівки радянської влади, а й власний індивідуальний досвід війни.

На високому теоретичному рівні написана розвідка О. Лисенка, в якій автор ставить проблему стратифікації повоєнного суспільства під кутом зору радянських ідеологів. Зокрема, автор стверджує про існування тих соціальних груп, яким у радянській пропаганді відводилася роль героїв у боротьбі проти нацизму - генерали, офіцери, солдати Червоної армії, радянські партизани та підпільники, вчені, «трудівники тилу». Водночас з ідеологічних позицій засуджувалися колаборанти, «зрадники Батьківщини», «українські буржуазні націоналісти». Та, на думку дослідника, існувала ще третя категорія (військовополонені, інваліди, діти, вдови, остарбайтери), доля яких зумисне замовчувалася¹²².

Можна погодитися з твердженням автора, що маргіналізація цих груп в радянській історіографії зумовила повернення до цього питання українських дослідників. Водночас, як нам здається, на другий план відходить вивчення популярних у радянський час героїв війни, що слід оцінювати негативно. Окремі спроби дегероїзації і деміфологізації війни, що безпосередньо пов'язані з новими дослідженнями саме солдатів радянської армії та партизанів, зустріли негативний відгук частини громадськості, передусім ветеранів війни та пов'язаних з ними інституцій. Проблеми Другої світової війни продовжують залишатися контроверсійними в українському суспільстві.

Серед соціальних груп, існування яких безпосередньо пов'язане з війною, найповніше висвітлення в українській історіографії знайшли остарбайтери та репатріанти загалом. О. Лисенко чітко відзначає, що остарбайтери становлять окрему соціальну групу та наголошує на необхідності вивчення історії остарбайтерів крізь призму соціальної історії¹²³. Інший надзвичайно перспективний метод, практично не практикований українською

історіографією, є історія пам'яті. Потенції історії пам'яті для вивчення остарбайтерів визначила Г. Грінченко. Зокрема, вона відзначає, що пам'ять остарбайтерів ніколи не була складником офіційної пам'яті радянського суспільства про Велику Вітчизняну війну, а страх, що сформувався у післявоєнні роки у відтвореннях минулого досвіду, й усвідомлення невизнання цього досвіду офіційною ідеологією призвели до його придушення в пам'яті, до «свідомого забування»¹²⁴. Поєднання практик індивідуальної пам'яті та офіційного забування дає можливість вивчати їх вплив на зміни в колективній ідентичності певної соціальної групи, у даному випадку остарбайтерів.

Загалом проблемою остарбайтерів займаються фахівці з історії Другої світової війни, що зумовлює фокусування більшості досліджень на воєнному часі, тобто на досвіді перебування цих людей на примусових роботах у Німеччині. Рефлексій щодо подальшого структурування та функціонування цієї групи в радянському суспільстві порівняно менше. Ця ж тенденція спостерігається і в формуванні джерельної бази проблеми, що активно здійснюється засобами усної історії та оприлюдненні его - документів (листів, спогадів, анкетування)¹²⁵, у яких основна увага зосереджена на воєнному досвіді.

Добрим зразком поєднання воєнної та повоєнної історії остарбайтерів є, приміром, праця Т. Пастушенко, яка в своєму дослідженні остарбайтерів Київщини серед інших питань аналізує соціальний склад новоприбулих до Київської області, а також, що цінно, диференціює ставлення радянського загалу до остарбайтерів після їх повернення. Зокрема, сільські мешканці, які після війни продовжили працювати в колгоспі, мало згадують про утиски і перешкоди в своєму житті, тоді як більшість міських жителів мали проблеми з влаштуванням на роботу та здобуттям освіти¹²⁶.

На жаль, в інших роботах щодо остарбайтерів їхнє місце в суспільстві іноді представлено занадто спрощено як чергової жертви радянської репресивної політики. Дослідники остарбайтерів щодо післявоєнного періоду загалом обмежуються аналізом процесу та особливостей репатріації вивезеного населення, організацією ідеологічно-пропагандистської роботи радянським урядом щодо повернення у СРСР остарбайтерів із-за кордону (С. Гальчак¹²⁷).

Схожі питання, однак щодо ширшої категорії репатріантів загалом, ставить О. Буцько. Найкраще їй вдалося проаналізувати ставлення до репатріантів радянського керівництва та ідеологів, які на практиці під час проходження першими фільтрації поділяли їх на три категорії - вороги радянської влади (власівці та бендерівці), люди, які викликали сумнів і лояльні громадяни. Відповідно різнилися заходи держави щодо їх нейтралізації - від розстрілу чи заслання до надання вільного вибору своєї долі¹²⁸. Питання повсякденного побуту тих репатрійованих, що повернулися додому, авторка хоча й порушує, однак розроблено воно недостатньо.

Повсякденне життя репатріантів у Сталінській області досліджує М. Герасимова¹²⁹. Попри широку назву авторка фактично зосереджується лише на їхніх матеріально-побутових умовах (оформлення документів, працевлаштування, житлове питання тощо), лише констатуючи різність у ставленні до цієї категорії населення влади та пересічних громадян, однак не розкриваючи причин, механізмів формування негативного іміджу репатріантів у радянському соціумі.

Значно менш вивченою залишається історія інших соціальних груп українського повоєнного соціуму, найхарактерніші риси яких, а то й саме існування, припадає на перші повоєнні роки. Декілька статей і монографій присвячено вивченню іноземних військовополонених та інтернованих мобілізованих іноземців з числа цивільного населення, які після закінчення війни перебували на території України. Зважаючи на їх невільне становище, адже у цей час вони перебували в особливих таборах і виконували трудові завдання, пов'язані із застосуванням фізичної сили, українські вчені основну увагу звертають на проблеми інституціональних і правових засад табірної системи та режимних закладів, у яких вони розташовувалися, розпорядок життя в них, матеріально-побутові умови та міжособистісні взаємини серед військовополонених, заходи радянської влади розвідувального та пропагандистського характеру в їх середовищі, процес їх подальшої репатріації за межі СРСР (В. Левикін¹³⁰, О. Потильчак, А. Чайковський, А. Юнгмайстер). При цьому дослідники більше уваги звертають на політичні, ідеологічні, правові, міжнародні аспекти проблеми, оминаючи соціальну проблематику.

Значно гіршою виглядає ситуація з вивчення таких соціальних груп, як демобілізовані, інваліди, пенсіонери, радянські військовополонені, діти (останні частково розглянуті Л. Голиш¹³⁴, Г. Голишем¹³⁵, О. Шереметою¹³⁶). Лише окремі аспекти існування деяких з них порушила М. Лобода при вивченні трудових ресурсів повоєнної промисловості, які формувалися з мобілізованого місцевого населення та залучених шляхом оргнаборів, демобілізованих, військовополонених та інтернованих, репатріантів, радянських в'язнів тощо¹³⁷. Авторка ставить лише проблему їхніх соціальних умов праці та життя, між тим цікаво було б порівняти соціальне становище цих груп, які фактично виконували однакові економічні функції, вибудувати їх соціальну ієрархію та взаємосприйняття у межах ширшої категорії трудових ресурсів важкої промисловості.

Практично повністю ігноровано в українській історіографії гендерний підхід, за допомогою якого можна було б проаналізувати жіноцтво в українському суспільстві як окрему категорію населення, що після війни зайняло домінуючі позиції у соціальній структурі суспільства, вивчити феномен фемінізації соціуму, практики виживання жінки без чоловічої підтримки тощо. Цей же гендерний підхід, який в українській історіографії утвердився головно як жіноча історія, насправді дає можливість вивчати й чоловіків як окрему соціальну групу. Надзвичайно перспективною темою щодо українського повоєнного соціуму видається образ чоловіка - військового, учасника воєнних дій чи партизанського руху, зокрема порівняння різних його варіантів - культивованого радянською офіційною політикою пам'яті, сприйняття на рівні різних соціальних груп, а також реальне становище чоловіка-воїна вже у післявоєнний час (соціальна ідентичність, стратегія поведінки як групи, колективна пам'ять про війну та її трансляція в соціум, адаптація до мирного життя, трансформація групи від щойно демобілізованих до ветеранів війни та ін.).

Міграційні процеси в українському соціумі. Міграції у соціумі - одна з найпопулярніших тем соціальної історії взагалі. Радянське суспільство, у тому числі й повоєнного часу, вирізнялося тим, що для нього були характерні не лише добровільні міграційні потоки (повернення демобілізованих до власних домівок, повернення населення з евакуації, добровільна репатріація з Європи, рух селян у міста, переміщення населення у пошуках роботи тощо), але й міграції відверто насильницького у формі депортацій чи приховано насильницького характеру, що могли декларуватися як добровільні, а насправді проводитися із застосуванням тиску та примусу (депортації окремих народів, депортації під час радянізації Західної України, україно - польський обмін населенням, примусові мобілізаційні заходи на відбудову промисловості Донбасу та ін.).

Зважаючи на особливості розвитку української історіографії з її посиленою увагою до репресивної політики радянської держави, хронологічно першими були дослідження про депортаційні акції режиму. Саме ця проблема знайшла найбільше висвітлення в сучасній історичній науці. Істориків передусім цікавив правовий та організаційний аспект депортацій, їх перебіг, кількісний та якісний склад жертв, що подавалося у контексті аналізу репресивного характеру радянської влади в цілому. Лише останнім часом спостерігається залучення до досліджень такого типу окрім репресивного ще й соціального аспекту.

На нашу думку, найкраще цю еволюцію в історіографії помітно при вивченні теми переселення українців з Польщі в УРСР у 1944-1946 рр. (окремі автори вживають термін «депортація» щодо цих заходів). У перших працях присвячених цій проблемі автори традиційно розглядали передумови та основні етапи переселення, причини, що спонукали обидві держави - Польщу та СРСР - до прийняття такого рішення, етапи та перебіг переселення¹³⁹. Однак поряд з цим дослідники почали порушувати низку проблем, вже ближчих до соціальної історії. Вченими проаналізовано плани радянського керівництва щодо розселення українців на території УРСР, практику їх втілення, явище самовільного розселення в західних областях республіки.

Цікавить авторів і питання подальшої соціально-економічної і психологічної адаптації переселенців. Тут застосовується передусім перспектива зверху. Дослідники, використовуючи порівняльний підхід, викривають протиріччя декларованих державою заходів у розв'язанні житлової, земельної, фінансової, освітньої, зайнятості та ін. проблем переселенців і реалії їх виконання. Приміром, саме у такому ключі написані праці О. Буцько¹⁴⁰, Н. Данилихи¹⁴¹, В. Кіцака¹⁴², Т. Пронь¹⁴³.

Вплив переселенських заходів на конфесійну структуру соціальних груп досліджував Я. Стоцький¹⁴⁴.

Н. Данилиха в одній зі своїх статей порушує проблему соціальної інтеграції українських переселенців. Оскільки вона висуває тезу, що радянська політика була спрямована на уніфікацію всіх сфер життя західноукраїнського регіону відповідно до радянських взірців, то відповідно процес інтеграції постає як однонаправлений, що полягає у реалізації певних державних заходів (пільги, позики, грошова допомога переселенцям, залучення їх до колгоспів чи висування на низові керівні посади)¹⁴⁵. Розуміння реакції переселенців на ці заходи занадто спрощене - або прийняття їх, або опір. У дослідженні не з'ясовано конфліктність та багатоаспектність інтеграційного процесу на індивідуальному рівні, не показано зміни свідомісних і поведінкових орієнтацій, життєвих стратегій переселенців, їхніх ціннісно-світоглядних настроїв. Цей же недолік характерний і для інших праць на подібну тему.

Серед насильницьких міграцій популярною і досить добре вивченою є тема депортацій у повоєнний час із західноукраїнського регіону передусім через те, що ці депортації були безпосереднім наслідком діяльності тут ОУН-УПА і мали на меті підірвати цей рух і завершити процес радянізації Західної України. На нашу думку, процес радянізації у сфері міграцій складався з двох рівнозначущих частин - депортації окремих категорій західноукраїнського населення, що мало відверто насильницький характер, та міграції у регіон ідеологічно вивірених осіб зі Східної України та всього СРСР, що на позір було добровільним. Однак прикметним є те, що в полі зору дослідників знаходиться лише перший аспект, тоді як переселення в Західну Україну практично не вивчаються (попередні висновки про місце росіян та російськомовного населення в соціальній структурі регіону зробив лише М. Сивирин¹⁴⁶). Це значно збіднює дослідження соціальної історії західноукраїнського регіону, адже приїжджі змінили не лише його етнічну і соціальну структуру, вони фактично були в авангарді ідеологічно-світоглядного конфлікту, конфлікту цінностей і ментальностей, стали агентами соціальних і культурних трансформацій в регіоні.

Одним з авторів, що комплексно розглянув саме депортаційну політику в Західній Україні, був Й. Надольський. Зокрема він зупинився на проблемах виселення членів національного підпілля та їхніх сімей, священнослужителів Української греко-католицької церкви, селян - паразитів та куркулів. Окремі аспекти теми вивчали Н. Платонова, М. Сивирин¹⁴⁹.

Й. Надольський підтримує визначення депортацій у СРСР як систему заходів, змістом яких було виселення осіб, визнаних політично та соціально небезпечними, з місць постійного проживання у віддалену місцевість і примусове поселення в новому місці з обмеженням свободи пересування. Ці заходи мали репресивний, адміністративний (позасудовий) характер і, що важливо нам підкреслити, застосовувалися не щодо індивідів, а щодо груп з метою їх ізоляції від решти суспільства. Штучність виділення «ворожих» груп, невизначеність їх ознак створювала основу для широкого проведення довільних каральних операцій¹⁵⁰. Як нам здається, таке підкреслене акцентування автором на груповому характері об'єкта депортаційної політики у перспективі можна поширити на вивчення повоєнного суспільства в цілому, коли цілі соціальні групи у різний час ставали девіантами, чи швидше держава з певної метою у директивний спосіб витворювала з них порушників суспільних норм і «ворогів народу».

Недоліком праці Й. Надольського є те, що дослідник, загалом традиційно для української історіографії, покладаючись передусім на регламентаційні документи, висвітлює практику виселення, організаційні заходи, якими цей процес супроводжувався, менше господарсько - побутове облаштування спецпоселенців, тобто звертає увагу на подієвий та організаційно-правовий аспект проблеми, залишаючи дещо осторонь соціальну та культурну проблематику.

Знайшла своє висвітлення в українській історичній науці й проблема мобілізаційних заходів держави на відновлення промисловості Донбасу. Приміром, практику залучення сільської молоді до відбудови економічних потужностей Донбасу розглядали В. Гаврилов¹⁵¹, Л. Хойнацька¹⁵². Взагалі Донбас повоєнного часу є центром найбільш інтенсивних переміщень населення, як добровільних, так і примусових, що перетворює цей регіон на своєрідний зріз найрізноманітніших міграцій в Україні. Не дивно, що тема міграцій на Донбасі знайшла своє висвітлення. Окремі аспекти цієї проблеми вивчали М. Алфьоров¹⁵³, Н. Шипік¹⁵⁴.

Зокрема, Н. Шипік наголошує на трансформації міграційних потоків протягом перших повоєнних років. У 1943-1945 рр. їх основу формували трудові мобілізації, що надалі змінилися оргнабором, а також навчальні мобілізації і сільськогосподарські переселення. У першій половині 1950_х рр. зросло значення агітації і добровільних міграцій¹⁵⁵. Звертає на себе увагу диференціація дослідницею різноманітних типів міграцій у залежності від соціальної групи, яка складала їх базис, - масова мобілізація фронтовиків, повернення остарбайтерів, залучення до роботи репатріантів-трудармійців тощо. Більше того, авторка розглядає різний статус цих категорій та різні стартові умови входження їх до суспільного середовища повоєнного Донбасу. Найкращі умови для цього мали демобілізовані, які займали верхівку в ієрархії новоприбулих до регіону осіб. Їх часто намагалися долучити до суспільно-політичної роботи і пропонували керівні місця на підприємствах. Колишні військовополонені мали через важку працю очиститися від підозр і легалізувати своє становище у суспільстві. На нижчому щаблі соціального статусу знаходилися остарбайтери та інші репатріанти¹⁵⁶.

Інший важливий висновок, який висуває авторка, полягає в тому, що у всіх випадках у відповідь на державний механізм регулювання міграцій з боку населення вироблявся певний індивідуальний механізм поведінки, результатом чого стало те, що в регіоні залишилася лише третина від спрямованих до нього мігрантів. В ідеї, яку запропонувала Н. Шипік, прослідковується дуже важливий момент зворотної реакції населення на дії та вказівки влади, концептуальним обґрунтуванням якого дослідники часто нехтують, воліючи зосереджуватися на державних заходах у сфері міграцій. Це, а також посилена увага до насильницького типу міграцій, спонукають до висновків про всесильний тоталітарний контроль держави над суспільством. Однак, як демонструє праця Н. Шипік, державна політика формувала відповідні стратегій поведінки в громадян, що своїми діями часто надавали владним намірам іншої якості.

Малодослідженими залишаються міграційні процеси в тогочасному селі. На окремих з них зупинився В. Гаврилов - переселення селян до Криму після виселення кримських татар, ліквідація залишків хутірних господарств шляхом зселення їх з колгоспних земель, виконання указу про виселення 1948 р. тощо. Однак висновки автора не надто оригінальні, до того ж він писав лише про примусові переселення, не згадуючи добровільні ініціативи селян.

Найсерйознішою прогалиною сучасних досліджень про повоєнні міграції залишається нехтування дослідниками добровільних їх типів. Це формує дещо спрощені та однобокі уявлення про радянський соціум. Адже якщо примусові переміщення виявляють ідеали та практику держави у здійсненні соціальної інженерії та утриманні контролю над суспільством, то добровільні міграції є своєрідної спробою громадян сформувати власні прийнятні способи виживання.

Соціальні процеси на регіональному рівні. Визнання українською історіографією існування регіональних варіацій соціальних проблем і практичне їх дослідження є безумовним здобутком. Загалом на регіональному рівні спостерігається надзвичайно цікаве з наукової точки зору поєднання різномасштабних процесів - одні з них є загальними для радянського суспільства того часу, інші характерні лише для українського соціуму або набувають саме в українських умовах особливих видозмін, треті є специфічно регіональними і, що найголовніше, відображають конкретику реалізації процесів вищого рівня, а також їх крайнощі, винятки, трансформації, нівелювання у середовищі локальних мікросоціумів.

З точки зору існування найвиразніших, загострених і динамічних соціальних процесів в Україні повоєнного часу виділяються Донбас і Західна Україна. Донбас як індустріальний край у радянській ідеології слугував своєрідним центром концентрації економічної сили країни, а його відновлення символізувало реанімацію цієї світової потужності, а отже психологічний перехід від війни і розрухи до мирного стабільного життя. На відновлення донбасівських підприємств були кинуті основні сили країни та зусилля влади, що зумовило надзвичайне різноманіття задіяних у цьому соціальних груп, високий рівень тут міграційних процесів, різнорідність соціальних перцепцій.

Західна Україна для радянської влади стала іншим символічним полем повернення до мирного життя, що здійснювалося вже не в реалізації економічної потужності, як на Донбасі, а в духовній і свідомісній сфері суспільства. Здобута напередодні війни й остаточно приєднана до Радянського Союзу із закінченням воєнних дій, Західна Україна, що до цього не знала соціалістичного устрою, за задумом радянських ідеологів повинна була швидко засвоїти радянську модель життя. Успішна «радянізація» цього регіону мала продемонструвати і радянським громадянам, і світу не лише матеріальні успіхи, а й світоглядні переваги радянської системи.

Цілком справедливо ці два регіони в українській історіографії залишаються найбільш вивченими, однак теоретичний рівень і предметна охопленість цих праць видається ще недостатніми.

Вище ми вже зупинялися на характеристиці історіографії міграційних процесів в обох регіонах. Значимість їх для повоєнного розвитку визначила посилену увагу до них у працях українських істориків. Однак вивченням переміщень населення регіональна специфіка не вичерпується. Загалом, порівнюючи зі Західною Україною, праць про Донбас написано менше. Найбільша їх частина стосується міграційних процесів. Частина істориків зупинилася також на вивченні соціальної сфери регіону, зокрема, формуванні тут трудових ресурсів, змін у соціально-побутовій сфері, розвитку освіти, культури, охорони здоров'я (М. Герасимова¹⁵⁹, А. Саржан¹⁶⁰, Н. Шипік¹⁶¹). Хоча дослідники й констатують факт значного розмаїття соціальних груп, які через різні причини були зосереджені на Донбасі, однак не розвивають тему соціальної міжгрупової взаємодії, формування соціальної ієрархії і механізмів формування типів поведінки кожної з груп.

Для Західної України повоєнного часу центральним концептом для осмислення соціокультурних процесів у регіоні стала «радянізація», тобто комплекс заходів з боку радянської влади, направлений на зміну соціального устрою на західноукраїнських землях відповідно до радянського зразка. Використання цього концепту стало універсальним для дослідження всіх сфер - економіки, політичних змін, суспільного життя, розвитку культури. Дослідники наголошують на насильницькому характері соціальних перетворень у Західній Україні, насамперед досліджуючи комплекс державних заходів щодо радянізації - індустріалізацію, колективізацію, посилення ідеологізації і політизації громадян. Реакція ж населення однозначно оцінюються як опір, відкрита чи прихована опозиція до влади, принаймні, саме на цьому типі сприйняття влади наголошують вчені. Населення регіону, як вважається, було найбільш національно свідомим, за що й піддавалося репресіям.

Приміром, типовий висновок для дослідників західноукраїнського селянства робить О. Ленартович: «Протягом усієї своєї історії селянство України було носієм ідеї самостійної держави. Саме тому воно стало соціальної базою національно-визвольної боротьби… З цієї причини УПА стала фактично селянською армією самооборони проти німецької «…… 162 окупаційної, а пізніше радянської влади».

Подібні висновки загалом поширюються й на інші соціальні групи західноукраїнського регіону, передусім інтелігенцію. Інтелігенція справедливо вважається найбільш здатною до критичного мислення, саме її представники могли з найбільшим сумнівом ставитися до радянських ідеологічних постулатів. У вивченні західноукраїнської інтелігенції дослідники загалом зосереджуються на карально-репресивному аспекті відносин влади та інтелектуальної еліти (Р. Генега¹⁶³, Т. Марусик¹⁶⁴, Р. Попп¹⁶⁵). Фізичне її знищення, ідеологічний контроль, звільнення з посад, ув'язнення - ось основні теми дослідження, що на високому рівні розроблені українською історіографією. Однак сам механізм зміни національної і політичної ідентичностей західноукраїнськими інтелектуалами, перехід частини з них на конформістські позиції залишається практично невивченим. Оминають дослідники й проблему взаємовпливу місцевої і приїжджої з глибинних районів СРСР інтелігенції, заміщення останньою соціальних позицій регіональної політичної та інтелектуальної еліти тощо.

Загалом ці ж тенденції характерні й для вивчення інших проблем в історії західноукраїнського регіону. Наприклад, розвиток освіти на Західній Україні у перше повоєнне десятиліття вивчали С. Герегова, Т. Марусик, С. Сворак. Останній у своїй статті зазначав, що після відновлення органів радянської влади розпочалася швидка відбудова мережі культурно-освітніх закладів, передусім шкіл. Визнаючи постійне покращення кількісних показників діяльності шкіл, автор не так однозначно оцінював ідеологічні та політичні її складники. Місцеві органи влади всіляко заохочували викладання шкільних предметів російською мовою, постійно посилювали тиск на місцевих учителів, почастішали перевірки останніх щодо причетності до співпраці з ОУН-

УПА. Радянська влада відверто не довіряла місцевим кадрам і при можливості змінювала їх на ідеологічно надійніших представників зі Сходу України¹⁶⁶. На відміну від С. Сворака, який зосереджувався на вивченні загальноосвітньої школи, С. Герегова та Т. Марусик досліджували вищу освіту Західної України того ж періоду¹⁶⁷. Дослідники подали статистичну інформацію про динаміку змін у галузі вищої освіти, проаналізували матеріально-побутові умови життя студентів і викладачів, шляхи поповнення викладацького складу та особливості кадрової політики керівництва вузів, що чи не цілком залежала від вказівок місцевих органів МДБ. Як і С. Сворак, автори відзначали значне посилення ідеологічного тиску на викладачів і студентів, наприклад, контроль за абітурієнтами та виключення з їхнього числа навіть ймовірних учасників українських націоналістичних організацій, кампанію боротьби проти «неблагонадійного» студентства тощо.

Як нам знається, надзвичайно перспективними з методологічної точки зору для вивчення Західної України перших повоєнних років є пограничні дослідження, які основним об'єктом обирають регіони, що знаходяться на межі різних культур чи соціальних укладів, мають виразні риси міжетнічної, міжнаціональної та культурної гібридизації.

Історія освоєння в ідеологічному, культурному, світоглядному та й матеріальному сенсі західноукраїнських земель радянською владою також слугує добрим матеріалом до вивчення специфіки радянського бачення таких соціальних і культурних категорій як «відсталість», «прогрес», «культурність», «цивілізованість», адже радянські керівники очевидно вірили, що пропонують відсталому регіону вищий рівень життя та культури.

Інші проблеми соціальної історії. Поряд з вищеозначеними проблемами соціальної історії України пізнього сталінізму, що відносно добре прижилися в українській історіографії, існують окремі теми, що лише починають набувати популярності. Серед них проблематика соціорелігійної історії, природа девіацій у радянському соціумі, застосування соціальної історії для вивчення політичної сфери тощо.

Приміром, особливості релігії у радянському суспільстві, що в теорії означує себе як атеїстичне, вивчає П. Бондарчук¹⁶⁸. Дослідник, використовуючи підхід соціорелігійної історії та оперуючи такими категоріями як «релігійність», «релігійна поведінка», «релігійна свідомість», намагається наповнити їх конкретним змістом на матеріалі історії українського повоєнного суспільства, визначити особливості соціального статусу віруючих у радянському соціумі, диференціювати їх на різні категорії, виділити основні мотиви релігійності та проаналізувати феномен включення до релігійної свідомості деяких елементів з життя та ідеології радянського суспільства. Автор порушує цікаві проблеми участі комуністів у релігійних обрядах, ментальній укоріненості деяких релігійних таїнств, взаємопереплетення релігійних, язичницьких і комуністичних ідей у релігійній свідомості пересічного населення тощо.

Приміром, в одному зі своїх досліджень, залучаючи значні архівні матеріали, П. Бондарчук розглянув особливості релігійної поведінки православних віруючих в Україні, зокрема динаміку відвідування ними храмів, обрядову активність, реакцію на закриття церков, а також вплив на населення антирелігійної агітації. Серед виявів позакультової релігійної поведінки автор відзначав боротьбу проти антицерковних дій влади, зокрема надсилання громадянами клопотань щодо відновлення парафій та храмів¹⁶⁹.

Іншою цікавою темою соціальної історії є вивченням девіаційних проявів у соціумі. Щодо українського повоєнного суспільства, то найбільш повно розробляє відповідну тематику В. Швидкий. Зокрема, дослідник наголошував на необхідності позбутися презентизму та ретроспективного мислення при осмисленні природи девіацій у радянському соціумі, адже частина дій, які за нашого часу набули загальновизнаного характеру (наприклад, «український буржуазний націоналізм»), у радянський період вважалися відхиленнями. Дослідник також цілком слушно висловлює думку, що порушення в ідеологічній і політичній сфері сприймалися в СРСР як девіації набагато серйознішого ґатунку, аніж звичайні побутові проступки. На жаль, автор не зазначив

інших характерних рис девіацій у радянському соціумі.

Найпоширенішими девіаційними формами в українському суспільстві першої половини 1950_х рр., на думку В. Швидкого, були бродяжництво та жебрацтво. Найширші їх прояви спостерігалися у промислових центрах і великих містах, передусім Києві. Автор досліджував динаміку розвитку цих явищ і державні заходи щодо їх усунення. Оригінальною видається спроба вченого типізувати осіб-девіантів за рівнем матеріального забезпечення, культурним і соціально-політичним середовищем проживання, психологічним станом на дев'ять категорій.

Інші автори більш традиційно розуміють девіантність як поширення норм права, чим і зумовлений їх підхід до девіантних проявів у повоєнному українському соціумі як до аналізу рівня злочинності, виявленні та опису найпоширеніших злочинів - крадіжки, хуліганство, вбивства, самогоноваріння, злочини серед неповнолітніх, хабарництво (М. Герасимова, О. Рабенчук). Звичайно, виділення саме цих порушень у повоєнному соціумі цілком справедливо, що зумовлюється і повоєнними матеріальними нестатками та голодом, і змінами у психології населення, частина якого навчилася користуватися зброєю під час війни. Автори подають багатий фактографічний матеріал, залучають документи різнорідного характеру, однак їхнім дослідженням бракує інтерпретативної частини, інколи вони хибують на описовість, тяжіють до фіксування радянської статистики та правової документації без осмислення ширшої соціокультурної складової і радянської специфіки девіацій.

Вивчення девіацій повоєнного соціуму дає можливість дослідити механізми формування норм поведінки у радянський час, про що загалом не пишуть українські вчені. Норма та девіація тісно переплетені категорії, визначити вповні одну з них неможливо без ґрунтовного дослідження іншої. Процес формування стратегій суспільної поведінки, які б для соціалістичної ідеології вважалися за норму, був на певний час перерваний воєнними діями, і відновився вже у повоєнні роки. Зрозуміло, що після збитків, завданих війною, держава не могла підтримувати образ загального благоденства своїх громадян, однак принциповим завданням для привабливого ідеологічного реноме було підтвердити повсякчасну здатність вищої влади задовольнити хоча б мінімальні потреби радянських людей. Представники влади очікували, що створені соціальні інститути та пропоновані норми поведінки мають вирішувати існуючі проблеми легальними шляхами. Особи, які ухилялися від пропонованих їм зверху моделей суспільної поведінки і бажали вирішити власні проблеми в інший спосіб, вважалися за порушників суспільного порядку, норм життя чесного радянського громадянина. Відтак повоєнний час дає чимало прикладів невідповідності уявлень про норму та девіацію на рівні владних структур і рівні пересічних громадян.

У західній історіографії за останні десятиліття соціальна історія поширилася на ті сфери суспільства, які раніше традиційно належали іншим напрямам, - на економіку і політичне життя. Якщо класична політична історія зосереджувалася на перебігу політичних подій на високому державному рівні, то нова соціальна і культурна історія поставили питання взаємодії влади й особистості, ролі різних соціальних груп у політичному житті, уявлення та вірування про владу в свідомості пересічних громадян тощо.

У сучасній українській історіографії нова політична історія, що поєднує інтерес до влади з методикою соціальної історії, ще не зайняла належного місця. Між тим як радянські повоєнні реалії багаті на цікавий матеріал. Передусім досить вдалим може бути підхід, пропонований новою політичною історією, при вивченні радянської політичної верхівки, чи радянської ідеологічної системи, чи, на нижчому рівні, політичної поведінки населення. Власне лише остання проблема була порушена в українській історіографії у статті В. Крупини.

Зокрема, В. Крупина основними формами участі громадян у політичному (які одночасно слугують й індикаторами політичної поведінки) вважає мітинги і зібрання; участь у виборах; громадська реакція на владні ініціативи та заклики. Цінним у дослідженні є проведена диференціація політичної поведінки різних соціальних прошарків. Автор пропонує наступні види політичної поведінки: керівники вищої ланки дотримувалися показової (демонстрування активності при виконанні директив) і лояльної до режиму поведінки; управлінці середньої ланки, районні та сільські можновладці орієнтувалися як на взірець на поведінку вищого керівництва, будучи лояльними сліпими наслідувачами і бездумними виконавцями; молодь не виявляла високого інтересу до політики, її політична соціалізація відбувалася шляхом приєднання до вже сформованих суспільних норм; чи не найкритичніші настрої, приховано вороже ставлення, відособлену лінію поведінки демонструвало населення Західної України; значним відсоток опозиційності до влади був серед репатріантів. Звичайно, ця класифікація потребує подальшого уточнення та розширення на інші групи, однак ці пропоновані типи слід взяти до уваги при подальших дослідженнях.

На жаль, інші проблеми соціальної історії України повоєнного часу не знайшли свого висвітлення в сучасній українській історіографії. Перед українськими дослідниками з усією очевидністю стоїть проблема розширення тематичного спектру історичних досліджень.

Соціальна та культурна історія українського соціуму пізнього сталінізму: тематика та методологія англомовної історіографії

Становлення англомовної україніки. Початок славістичних досліджень в Англії і США припадає на кінець ХІХ ст., однак до середини ХХ ст. славістика (передусім русистика) у науковій та освітній системі США, Канади та Великобританії займала маргінальні позиції. Справжній вибух наукового зацікавлення історією Росії, Радянського Союзу та країн Східної Європи, що опинилися під комуністичним режимом, спостерігається з другої половини 1940_х років. Цілком зрозуміло, що основними причинами, які викликали такий посилений інтерес до цього регіону, стала обстановка «холодної війни», яка характеризувалася ідеологічним, політичним, військовим протистоянням двох суперсистем - США та СРСР. В умовах постійної конфронтації з радянським Союзом у Сполучених Штатах виникла гостра необхідність вивчення свого противника, зокрема й у науковому сенсі.

Уявлення про неросійські нації та народи Росії і східноєвропейського регіону в середовищі англо-американської історіографії середини ХХ ст. було дуже розмитим. Повоєнний вплив російських емігрантів на структуру та методологію радянознавчих досліджень з їхньою великодержавницькою концепцією аж ніяк не сприяв проясненню ситуації. Нівелювання національної проблематики в англо-американській історіографії посилювалося також через особливості інтелектуальної та соціальної ситуації у середовищі української діаспори, яка б могла, як можна припустити, у такий же спосіб вплинути на англомовні дослідження, як це вдалося зробити російським еміграційним ученим. Однак, порівняно зі своїми російськими візаві, які оселилися в Америці ще в довоєнний час, основні сили український діаспорних вчених у міжвоєнний період перебували в Центрально-Східній Європі. Навіть після закінчення війни пройшло кілька років, що отримали назву «таборовий період», аж поки українські дослідники разом з частиною заснованих ними наукових установ перебралися до Північної Америки - Сполучених Штатів та Канади. Зважаючи ще на адаптаційний період у нових країнах, українці фактично втратили час, коли англо-американська історіографія була найбільш спрагла до спеціалістів-слов'янознавців. Та й українські наукові емігранти з відновленими чи новопосталими - Науковим товариством імені Тараса Шевченка, Українською Вільною Академією Наук в Америці та Канаді тощо¹⁷⁶ - діяли у ізольованому науково-інтелектуальному просторі, що не перетинався з англомовної славістикою, яка саме знаходилася у процесі свого соціально - інституційного та теоретично-методологічного становлення.

Зміни в англомовному науковому середовищі, які й започаткували власне україніку як науково легітимну дисципліну, припадають на другу половину 1960_х років. Визначальним їх фактором став прихід у науку нового покоління вчених українського походження.

Нове покоління дослідників українського походження слід вважати швидше послідовниками англосаксонської інтелектуальної традиції і представниками англо-американської історіографії. Адже, незважаючи на можливе народження в Україні чи навіть українську національну ідентичність, ці особи у переважній більшості були вихованцями англо - американської освітньої та наукової системи, відтак засвоїли її організаційні та поведінкові норми, методологію, наукову етику, прилучилися до її інтелектуальних здобутків. Водночас фактор етнічного походження надавав їм деякі додаткові переваги, зокрема, знання української мови, що є необхідним для спеціалізації в україністиці, а також розширював їхній науковий кругозір та дозволяв чіткіше бачити упущення тодішньої славістики. Саме у цьому середовищі зародилася ідея відсепарувати інтелектуально та інституційно українознавчу проблематику від російських студій, причому зробити це у спосіб прийнятний і легітимний в очах західної наукової спільноти.

Внаслідок цього в англо-американській освітньо-науковій системі постали такі інституції як катедри української історії, літератури і мовознавства у Гарвардському університеті, Український Науковий Інститут цього ж університету, Канадський інститут українських студій Альбертського університету. Було засновано періодичні органи нового типу - «Harvard Ukrainian Studies» та «Journal of Ukrainian Studies». Г оловною метою новозаснованих інституцій разом з усією інфраструктурою було включення до англомовної історичної науки, відтак вони притримувалися таких принципів, як переважаюча англомовність у мовно-комунікативній сфері¹⁷⁹, підкреслена об'єктивність наукових досліджень та орієнтація на самостійну історію України.

Попри це історія України ХХ ст. значною мірою продовжувала перебувати у складі англо-американської радянології. Остання за масштабами свого розвитку далеко перевищувала скромні зусилля західних українознавців, однак зосереджувалася переважно на Радянському Союзі в цілому, не занадто виокремлюючи окремі національні історії. До того ж радянологи у методологічному та термінологічному плані часто ототожнювали СРСР лише з Росією, вважали їх чи не синонімічними термінами щодо однієї й тієї ж держави. Це виявлялося, зокрема, в тому, що дослідники часто оперували даними щодо російської території, а висновки, отримані на їх основі, поширювали на весь СРСР. Чи, наприклад, у вживанні окремих термінів, коли росіян називали «титульною національністю», а всі інші нації та етноси - «національними меншинами», хоча українців, приміром, можна вважати титульною нацією у межах радянської України.

Такі загалом поширені методологічні викривлення дали підстави деяким зарубіжним вченим критикувати англо-американську історіографію за спрощений підхід до національної проблематики в межах Радянського Союзу та нівелювання національно орієнтованих досліджень, зокрема й україністики¹⁸⁰. З такою критикою можна погодитися. Від себе лише додамо, що, попри спримітизоване ставлення англомовних дослідників до національної проблематики, національна та етнічна призма були єдиними, крізь які неросійські національності у складі СРСР взагалі оприявнювалися як окремішня цілісність, тоді як при політичному, економічному, соціальному підході національна проблематика виступала лише як локальна варіація на російські реалії.

На сучасному етапі певне право на самостійність в англо-американській історіографії здобули лише такі періоди історії України, як ранньомодерний (який власне ставить питання появи українців як модерної нації) і пострадянський (коли для зарубіжного дослідника Україна з'явилася на політичній карті світу). Радянський період української історії все ще продовжує перебувати в ширшому інтелектуальному просторі вивчення Радянського Союзу в цілому.

Така ситуація зумовлює те, що у нашому огляді історії вивчення соціальних проблем повоєнного українського радянського суспільства в англо-американській історіографії нам доволі часто доведеться звертатися не лише до праць, присвячених власне Україні, а й до досліджень, що зосереджуються на всьому Радянському Союзі. Це необхідно передусім тому, що саме в останніх присутній той концептуальний рівень, яким послуговуються зарубіжні українознавці, і без аналізу якого українознавчі праці не можна помістити у ширший історіографічний контекст.

Загальна характеристика соціальної і культурної історії. 1990_ті та 2000_ні рр. принесли багато змін в англо-американську радянологію, зокрема і в проблематику соціальної історії. Окрім політичних, суспільних, культурних змін у регіоні колишнього СРСР і Східної Європи, перелом у соціальних студіях був зумовлений також низкою важливих соціокогнітивних факторів у самій англо-американській історіографії.

Найважливішим, на нашу думку, явищем останніх десятиліть став методологічний переворот у її студіях. Передусім дослідники відмовилися від загальноприйнятих у минулому концепції радянського соціального устрою - тоталітарної та модерністської - і почали шукати інші теорії та моделі, багатовекторніші та динамічніші.

Серед таких нових напрямів слід виділити, наприклад, неотрадиціоналістський підхід, прихильники якого (Кен Джовіт, Ендрю Волдер, Янош Корнаї, Тері Мартін та ін.) вважають, що сталінізму, як і радянській суспільній системі в цілому, був притаманний ряд «архаїзуючих» елементів, що уподібнювали її до традиційних, домодерних суспільств: практика клопотань, взаємовідносини за схемою патрон-клієнт, всеприсутність неформальних міжособистісних зв'язків на зразок блату, приписувані статусні категорії, монархічний принцип управління в Кремлі, надання владі містичного характеру та її ритуальне відображення.

Інший підхід, хоч умовно й називається «модерністським», проте не співпадає зі своїм візаві зразка 1970_х рр. Прихильники цього зреформованого підходу (Йохен Гелбек та ін.) не погоджуються з концептом «модерності», що творився західними дослідниками виключно на західному досвіді. У такій формі він непридатний для Радянського Союзу, оскільки останній є прикладом альтернативної форми модернізації. Як для модернізованої країни для СРСР характерним є використання низки інструментів конструювання соціуму, на досліджені яких й зосереджують увагу дослідники: планування, принципи наукової організації суспільства, показники добробуту, механізми нагляду за населенням тощо¹⁸¹.

Врешті, найбільші методологічні зміни в англо-американській радянології відбулися завдяки т. зв. культурному перевороту у цій галузі.

Саме культурну історію та культурно-антропологічний підхід до вивчення радянського суспільства такі відомі на Заході славісти, як Шейла Фіцпатрік, Рональд Суні та Джон Кіп, вважають основним у сучасній англо-американській історіографії, методологічною базою третього покоління англомовних радянологів. Прихильники такого підходу схильні вважати Радянський Союз особливою культурою чи цивілізацією, з характерними для неї соціокультурними феноменами. Звідси увага до проблем менталітету та уявлень звичайних радянських громадян, ритуалів, святкувань і церемоній, народної культури, конструювання суспільних символів, повсякденного життя, соціокультурних ідентичностей, ідеології тощо.

Дослідження зі сфери соціальної історії СРСР виявилися одними з найдинамічніших і прогресуючих у 1990_ті та 2000_ні рр. Хронологічно більшість з них стосуються періоду сталінізму в радянській історії. Саме останній перебрав на себе практично всю увагу дослідників. Сталінізм як спосіб правління і політичного контролю, сталінізм як інструмент формування нової людини, сталінізм як цивілізація, як повсякдення життя, як спосіб організації соціального устрою, як страх і терор - це лише мінімальний перелік тем, що захопили всю західну історіографію в останні два десятиліття.

Суперечливий, зламний, перехідний період пізнього сталінізму як окрема самостійна дослідницька проблема окреслився перед англомовними істориками лише з кінця 1990_х рр. Однак, і на це слід особливо зважати при аналізі відповідних праць, дослідження цього періоду безпосередньо виходили з тих нових теорій і концепцій, які стосувалися сталінізму в цілому і сформувалися за останні двадцять років. Дуже рідко під суспільний устрій цього періоду розробляється окрема теорія - всі вони є продовженням тієї чи іншої загальної теорії сталінізму.

Інша загальна риса найновіших англомовних робіт - це кардинальне переосмислення ними національного питання у СРСР, коли мова йде про політичний устрій Союзу, національну політику радянського керівництва, роль і місце регіональних політичних еліт, національних дисидентський рухів, але вперте ігнорування дослідниками національного контексту про вивченні питань соціального устрою радянського суспільства. Частина дослідників за старою звичкою, практично користуючись лише російським матеріалом, продовжують за аналогією поширювати свої висновки на інші радянські республіки. Більшість учених, розуміючи недоліки такого підходу, відверто вказують на дослідження ними лише радянської Росії, але нею ж зазвичай і обмежуються. Певним виключенням з цього є самостійне вивчення ісламських народів у складі СРСР чи, наприклад, окремих народностей, що не досягли рівня нації, пов'язане насамперед з впадаючими ув око кардинальними соціальними розходженнями з домінуючим російським соціумом. Проте республіки з меншою амплітудою відмінностей від Росії, насамперед слов'янські Україна та Білорусія, практично не вивчаються англомовними вченими на предмет особливостей своєї суспільної організації у радянський час.

З нашої точки зору, найцікавішим напрямом радянознавчих студій в англо-американській історіографії на сучасному етапі стало вивчення повсякденних культурних практик радянського суспільства, зокрема й сталінізму. Проблеми приватності загалом, повсякденного життя в умовах радянського суспільного ладу вивчали такі дослідники, як Левіс С'єґельбаум, Девід Кровлі, Сюзан Рейд, Кетрін Ітон тощо.

Іншими популярними темами стали вивчення ролі ритуалів у радянському суспільстві, особливо у процесі формування нової «радянської» ідентичності (Лоренц Ерен, Карен Петрон)¹⁸⁴; соціальні інструменти контролю особистості, конструювання її соціальної, національної, гендерної ідентичності, моральних переконань, типів поведінки в системі радянського суспільства (Мервін Метьюз, Франсіз Бернстейн, Пітер Голквіст, Томас Вулф, Домінік Арель, Джеймс Гейнзен)¹⁸⁵; колективні емоції в соціумі та їх роль у виборі повсякденних поведінкових стратегій (Роберт Тьорстон, Гленіс Янг)¹⁸⁶ тощо.

Слід відмітити ту рису, що вивчення радянського суспільства знаходилося і продовжує знаходитися у залежності від ширших методологічних і концептуальних пошуків англо-американської радянології. Це цілком справедливо і для початкового повоєнного періоду становлення радянологічних досліджень, коли панівною була тоталітарна модель радянського устрою з її увагою до політичних процесів у радянському суспільстві, до систем контролю за поведінкою населення та ідеологічних чинників. Проблема визначення засад функціонування радянського соціуму лише посилилася з поворотом англо-американської історіографії у 1970_х рр. до ревізіоністського напряму, коли до радянської системи застосовувалася модернізаційна парадигма. Врешті, на сучасному етапі культурної історії СРСР домінантність методологічних засад виявилася найяскравіше. Дослідники використовують теоретичні напрацювання історії повсякдення, гендерної історії, історії націоналізму та «нової імперської історії», і без знання цього загального контексту зрозуміти напрацювання щодо суспільного ладу Радянського Союзу стає просто неможливо, особливо коли це стосується сучасних концепцій неотрадиціоналістського суспільства, патерналістської системи чи щоденних культурно-цивілізаційних практик сталінізму.

Соціальна стратифікація. У загальних концепціях радянського соціуму неодмінним елементом залишалася проблема соціальної стратифікації цього суспільства. Заявлений більшовиками в теорії безкласовий устрій суспільства, реальна політика знищення цілих соціальних груп, труднощі взаємовідносин між класами - все це давало підстави західним науковцям до уважного розгляду питань суспільної диференціації у СРСР. Її глибше розуміння надавало можливість для виокремлення головних соціальних агентів, від яких залежав вибір стратегії подальшого розвитку і, відповідно, з огляду на яких західним політикам варто було б вирішувати важливі зовнішньополітичні проблеми.