Повсякдення професорів Києво-Могилянської академії XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повсякдення професорів ККиєво-Могилянської академії XVIII ст.

монастир могилянський професор

Мову про повсякдення професорів Могилянської академії необхідно розпочати з кількох зауваг. По-перше, навчителями київських «латинських шкіл» були переважно ченці. Лише у другій половині XVIII ст. їх корпорація зрідка «розбавлялася» білими священиками чи до викладання головно секулярних предметів залучалися світські особи, яких, до речі, іменували «магістрами». Далі йтиме мова виключно про професорів - монахів.

По-друге, відомий нині дослідникам архів навчального закладу не містить достатньо джерельної поживи для всебічного висвітлення щоденного життя навчителів, які, до того ж, ще не стали «професійними педагогами». Викладання тоді слугувало одним із етапів на шляху успішної кар'єри, пройшовши який можна було очікувати статусного зростання (номінування настоятелем, єпископом тощо). Відповідно, цінні для вивчення матеріального оточення посмертні реєстри рухомості колишніх викладачів можуть зберігатися в архівах поза межами України та сповіщати вже не про київське професорське повсякдення. Однак у нагоді стане залучення даних про тогочасних київських чорноризців загалом, які у достатній кількості можна почерпнути з монастирських документальних фондів. Зазначу, що викладацький побут, харчування, одяг тощо не є показовими виключно для академічних наставників-іноків, які належали (чи потенційно могли долучитися) до церковної еліти Київської митрополії: справедливіше вести мову про освіченого «чиновного» ченця XVIII ст. Тому багатші архіви обителей допоможуть реконструювати і життя могилянців. Отож, цей нарис може мати ще й підзаголовок, який вказуватиме на дослідження ширшої соціальної групи, аніж професори.

Третя необхідна заувага стосується хронологічних меж та ступеня узагальнення. Велика помилка представляти будь-який аспект двохсотлітньої історії Київської академії застигло. Навчальний заклад був живим організмом, що функціонував у динамічний час кардинальних змін в освіті і всієї Європи, і Російської імперії, тож не міг не реагувати на них (байдуже -- із власної ініціативи чи через примус «згори»). За дослідженням кожного аспекту могилянського минулого, зокрема, й повсякдення, можна побачити значно ширші нурти історії української освіти. Втім, стан розробки піднятої тут проблематики, як і загалом щоденного життя монастирів (попри документальне багатство у другому випадку), перебуває у «пренатальному» розвитку. Тож мені не уникнути достатньо широких узагальнень, часто позбавлених динаміки. Аби бодай трохи згладити цю ваду, не братимуся презентувати професорське повсякдення за всі 200 років: для XVII ст. документальна пожива для його вивчення попросту вкрай мізерна, а у XVIII ст. не переступатиму за 1780-х рр. -- час, коли виразно змінюється курс історичного плавання Могилянських Атен, що спричинило зміни на багатьох рівнях академічного життя.

Зрештою, останнє -- як зрозуміло з викладеного вище -- цей нарис є всього-на-всього попередніми нотатками на тему професорського/черне- чого повсякдення, які потребують надалі детального і, є всі підстави вважати, цікавого опрацювання, наслідком якого може стати окрема книга, а не стаття.

Професорський костюм

Представляти щоденне життя могилянських навчителів почну з побуту, насамперед -- одягу. Склад професорського костюма залежав найперше від належності власників до чернечого чину, затим на його комплектацію могли впливати ступінь священства, а для ректора і водночас настоятеля Братського монастиря -- ігуменський, з 1732 р. архімандричий сан. Окреслені чинники зумовлювали статусність гардеробу, що відбивалося на його якості. Вона ж, разом із кількісними показниками, залежала від фінансової спроможності викладача.

Пастор Христоф-Вільгельм Хегельмаєр, який у другій половині 1730-х рр. бував у Києві і спілкувався з професорами, а згодом, 1739 р. у Штутгарті, опублікував свої замітки, поміж іншими цікавими описами побуту могилянців, вказав:

«Щодо одягу панів-професорів, то він являє собою таке довге до землі чорне плаття, через що одяг їхніх священиків дуже подібний до одягу духовних на наших землях. На голові носять особливий головний убір, який звисає на плечі [...]. Коли вони виходять на прогулянку, то беруть чотки подібно до католиків, виготовлені з кості або бурштину, або ж дорогоцінного дерева».

Наразі мені відомо лише два повних описи професорського гардеробу часу, що тут розглядається -- ректорів Сильвестра Ляскоронського (|1754) та Никодима Панкратієва (|1774). Це не значить, що не збереглися реєстри майна інших могилянських навчителів. Вони відомі, проте на час фіксації рухомості їхні власники вже не викладали в Академії, а перебували на інших кар'єрних щаблях чи завершили життя. Натомість особи Сильвестра та Никодима певною мірою надаються до, так би мовити, «чистого експеременту»: ректорство в Київській академії та настоятельство у Братському монастирі стали для них останніми кар'єрними досягненнями, що позбавляє від необхідності «знімати» зайві нашарування з реєстрів майна, які могли збільшуватися у випадку подальшого ієрархічного просування. Тож надалі, описуючи матеріальний світ викладачів, відштовхуватимуся від фіксації рухомості обох достойників, не забуваючи про залучення інших «чернечих матеріалів».

Головним елементом костюмів Сильвестра та Никодима була ряса -- посмертні реєстри речей згадують їх по 4 штуки: у Ляскоронського із шовкових тканин, а в Панкратієва -- 2 шовкові і 2 вовняні та напіввовняні. Цікаво, що у переліку немає жодних відомостей про нижній натільний одяг Сильвестра. Нині ряса, що слугує верхнім вбранням, одягається на підрясник -- нижній одяг чорного для монахів кольору. Не позбавлене сенсу припущення про володіння лише одним підрясником, що постійно носився, або ж узагалі про його відсутність. Інші описи майна настоятелів -- наприклад, архімандрита Києво-Кирилівського монастиря Кирила Кучеровського (1783 р.) та «началника» Китаївської пустині Києво-Печерської лаври, колишнього викладача Холмогорської семінарії, Ігнатія Концевича/Копцевича (1753 р.) -- їх не фіксують. Цікаво, що речі архімандрита Кирила перераховувалися в заповіті (отже, згадувалися всі, включно з погребальним одягом). Більше того, настоятель навіть обумовлював, у чому його слід поховати: волосяній сорочці, рясі, ремінному поясі, кафтані, підкапку, клобуці та мантії. Києво-печерський архімандрит Зосима Валькевич, перелічуючи у тестаменті 1781 р., щоправда досить загально, елементи свого гардеробу, теж не згадує підрясника («собственное жъ моє разное од-яніє, какъ то шубы, рясы, кафтаны, б-льіо и книги[...])». Доречність припущення про ігнорування такої деталі вбрання можна також аргументувати, опираючись на сам Чин прийняття ангельського образу: при його здійсненні бажаючий чернецтва не облачається у підрясник.

За відсутності підрясника його функції могла виконувати й ряса. Остання, як відомо, має два основних покрої, один з яких відрізняється від підрясника лише формою довгого та розширеного до низу рукава. Існують також ряси у вигляді демісезонного чи зимового пальта. Опис майна Сильвестра Ляскоронського та інші подібні реєстри підтверджують побутування в середовищі українського духовенства XVIII ст., зокрема, й чорного, двох типів цього щоденного облачення. У ректорському гардеробі роль зимового вбрання могла виконувати завойчата* ряса. Аналогічний утеплений одяг «под футром», підшитий лисячими завой- ками, «на лисьих шлямах» чи навіть баранячий зафіксовані серед рухомого майна і білого (як-от стародубського протопопа Федора Підгур- ського), і чорного духовенства (приміром, у колишнього могилянського ректора, пустинно-миколаївського ігумена Христофора Чарнуцького).

У ректора Никодима, натомість, окрім ряс, було два «полуряски», причому один, «лисичой», судячи з хутра, призначався на холодну пору року. Зауважу, що цей тип чернечого одягу інколи у XVIII ст. називали «сутаною», а обидві назви взаємозамінялися чи вживалися одночасно стосовно того самого вбрання.

Ректорський гардероб Ляскоронського, згідно з посмертним описом, не включав жодної сорочки чи іншого натільного одягу. Реєстр пожитків китаївського настоятеля Ігнатія теж не містить інформації про нього. Вочевидь, Сильвестр мав лише один екземпляр, у якому був похований. У кирилівського настоятеля Кирила, який володів значно більшим майном, ніж ректор, та готівкою -- всього 1200 рублів (її вистачило пороздавати після смерті всім родичам, київському духовенству, в монастирі Київської єпархії на поминання, убогим та ув'язненим), було лише двоє «рубашокъ волосяныхъ», в одній з яких він заповідав себе поховати. Ректор Никодим у цьому відношенні виглядав «багачем», адже по ньому залишилося «рубашек добрых московского полотна 6». Чотири старі сорочки зафіксовано в убогому посмертному реєстрі речей колишного могилянського префекта Мелхіседека Орловського, який після професорського послушання відійшов у засвіти по менш ніж річному настоятельсві у Кирилівському монастирі. Приклад Орловського вказує, що викладацька «робота» не конче використовувалася для матеріального збагачення: його ховали у чужій волосяниці.

Інше верхнє вбрання, яке носили обидва ректори та загалом чорне духовенство -- кафтан: Сильвестр мав їх два, як і колишній префект Мелхіседек, а Никодим -- чотири одиниці. Поверх кафтану чи утепленої ряси в холодну пору року могли одягати шубу -- додатковий верхній одяг, що ним послуговувалися заможні верстви українського соціуму XVIII ст. У переліку вбрання Ляскоронського не зустрічається слово «шуба», яке, звісно ж, побутувало на той час. Утім, зафіксовані «вовки» та «лиси» можна ототожнити якраз із цим видом верхнього одягу (хоча й не конче), оскільки про них зазначено, що покриті тканиною. Крім того, обидва хутра -- і вовче, і лисяче -- використовувалося для виготовлення шуб. У Панкратієва також була «шуба лисья гарловая» та ще 3 «фуфайки», одна з яких -- «маленкая лисья». Мелхіседека Орловського зігрівав заячий тулуп.

Ще одним елементом зимового костюму київських професорів та загалом монахів XVIII ст., що мав оберігати від холоду руки, був «рукавець» чи «зарукавок»: у Сильвестра опушений куничим хутром, а у Никодима -- один куничим, а два -- лисячим. Використовувало чиновне чернецтво також «рукавиц- кожан-» і перчатки.

У гардеробі братських архімандритів значилися й пояси. Ще від найдавнішого періоду існування чернецтва мантійні монахи підперезувалися під рясою шкіряним ременем на знак умертвіння плоті. Вище згадувалося, що такий елемент костюму фігурував у заповіті кирилівського настоятеля Кирила. Однак у ректорів зафіксовані не монаші пояси, на що вказують їх кольори і матеріал (зелений та «напівшалевий» у Ляскоронського, напівшалевий червоний і «люстринной біелой кветчатой, подбитой голью вишневою» у Панкратієва). Як мантійний чернець, ректор теж мусив мати такий необхідний елемент іночого облачення як ремінь. Найвірогідніше, що чорний шкіряний пояс одягали на померлих, позаяк тіло ченця погребали в одязі, що відповідав його образу. Цим також можна пояснити відсутність в описі ректорської рухомості інших необхідних елементів облачення мантійного інока (підкапка, мантії тощо). Теоретично, у реєстрах майна обох архімандритів можуть згадуватися пояси, що є частиною богослужбового ієрейського облачення. Під час богослужінь вони, стягуючи підризник, дозволяють безперешкодно священнодіяти, їм також надається символічне значення готовності здійснювати служіння. І матеріал, і колір ректорських поясів застосовувалися при виготовленні такого самого ієрейського богослужбового одягу. Останній, проте, як правило, зберігався у ризниці серед облачення для священнодіяння, а не в келії. Описи богоявленських ризничних речей, до речі, фіксують їх в окремих рубриках «Поясы». Найвірогідніше все ж, що у реєстрах ректорських речей зафіксовані звичайні поширені елементи українського чоловічого костюма. Як відомо, свити (а кафтан був одним з її варіантів) підперезували; пояси виготовляли різноманітних кольорів. Різнокольорові пояси, приміром, вишневі, зафіксовані також у реєстрах одягу «рядових» ченців XVIII ст.

Ні в ректора Сильвестра, ні у настоятелів Кирила та Ігнатія в описах речей не згадано штанів та взуття. Перших немає також у реєстрі майна Никодима. Залишається лише здогадуватися, чому. Про використання штанів монахами XVIII ст. відомо (так, видубицький намісник Ісая (|1759 р.) мав «штаны мамсовіє», а монах того самого монастиря Орест -- сукняні «штани н--мєцкіи» (1775 р.)), проте далеко не завжди вони зафіксовані серед рухомості. Не виключено, що в теплу пору року такий одяг взагалі іноками не носився. Ченці також одягали «чулки», що захищали під рясою ноги від холоду. Їх, наприклад, кирилівський настоятель Кирило мав аж 4 пари.

Відсутність у реєстрі майна Ляскоронського згадки про взуття дозволяє припустити версію про володіння однією парою. Панкратієв мав пару туфлів та «мешт дв--пары кожаных». Загалом, тогочасні чернечі гардероби фіксують ще черевики (зокрема, «козлові», як і «мешти» та «сапоги»), сандалі і, звісно ж, чоботи. Останні були різних видів, а також різної якості та ціни, тож іноді монастир, який у той самий час замовляв це взуття для послушників та ченців, сплачував різну вартість за вироби. Серед чобіт згадуються «прості», «монастирські», «московські», «німецькі». У двох останніх випадках не завжди мається на увазі походження взуття, а йдеться про його фасон і якість, тож «німецькі» чоботи -- чи не найдорожчі -- шили місцеві ремісники.

Найзагадковішим елементом костюму Ляскоронського із внесених у реєстр є клобук білого кольору («клубукъ б--лій флоровій»). Монахи носять лише чорні головні убори, білий клобук одягають тільки митрополити та патріархи. Поява цього елемента костюму владик саме білого кольору стала предметом окремої русько-візантійської легенди про передачу духовної влади із Риму в Константинополь, а звідти -- у Новгород, руську редакцію якої датують другою половиною XIV ст. У легенді оповідається, що цареві Костянтину уві сні з'явилися апостоли Петро та Павло і показали як пошити клобук для папи на знак його церковного главенства. Римські архієреї забули з часом про благочестиве життя і мусили переслати головний убір у Царгород. Опісля патріарху уві сні з'явився юнак та звелів відправити білий клобук у Великий Новгород архієпископу Василію. У XVI ст. аналогічний убір стали носити московські митрополити, а згодом -- патріархи. У XVII ст. це право поширили на всіх митрополитів, зокрема, й українських, після підпорядкування Київської митрополії під московську церковну зверхність.

Чому ж білий головний убір значиться серед речей Сильвестра Ляскоронського? Припускати випадковість його присутності навряд чи виправдано, адже такий клобук був абсолютно зайвим в архімандрита. І чи справді мова про білий колір, а не біляче хутро? Як видається, у документі в лаконічній фразі вказаний саме колір, а не матеріал, і тому є кілька доказів. По-перше, в описі майна Ляскоронського фіксується не лише номенклатура предмета, а і його характеристика: матеріал та колір (наприклад, «кааанъ штофовій вишневій» чи «запонъ зеленыхъ тафовихъ дв-»). Про «опушку» якогось елемента костюму вказано спеціально (приміром, «рукавецъ[...] куничками опушеній»). По-друге, використання ченцями у холодній за кліматом Московській державі головного убору з хутряними елементами добре відомо, проте така мода була популярна переважно до XVIII ст., адже ще в XVII ст. через антіохійського патріарха Макарія потрапляють тверді циліндричні камілавки замість ковпакоподібного головного покриття. Жодний відомий мені опис майна українського чернецтва XVIII ст. (кілька десятків реєстрів), згадуючи клобуки, не інформує про якісь хутряні елементи, та й загалом не дає підстав твердити про поширеність білячого «утеплювача» в іншому одязі. Натомість, тогочасні описи рухомості саме на позначення кольору у схожій формі вживають слово «білий», як-от: «кунтушъ б-лий таб-новий под с-б-ръками» (1732 р.), «кожухъ б-лій старій» (1757 р.), «погрєбецъ дєрєвяньїй б-лій жєл-зомъ окованый» (1767 р.). Зрештою, в одному з варіантів реєстру майна Сильвестра форма запису про головний убір однозначно вказує, що йшлося саме про колір: «клубукъ б-лый фліоровьій».

Очевидно, відповідь на питання про причини зберігання серед речей Сильвестра білого клобука слід шукати у площині «солдатських мрій стати генералом»: чи амбітний ректор заздалегідь припас елемент митрополичого облачення, сподіваючись кар'єрного зростання? Якщо брати до уваги існування у першій половині XVIII ст. сприятливого юридичного поля, практику осадження архієрейських катедр в Російській імперії українцями, вихованцями Могилянської академії, рівень освіти Ляскоронського та його типову «кар'єру», настоятельство у Братській обителі, то цілком логічно припустити можливість єпископської хіротонії «началника» Академії. Зовнішні чинники справді могли «підігрівати» його амбіції. Поведінка київських архімандритів, сучасників Ляскоронського, засвідчує, що вони цілком акцептували себе як достойних кандидатів у архієреї, чи, принаймні, вважали, що заслуговують на частину єпископських почестей. Наприклад, Київський митрополит Тимофій скаржився 1752 р. у Синод на золотоверхо-михайлівського та пустинно-миколаївського архімандритів, які як архієреї їздили цугами, а треба було «по приличії іх і монастирей їх четверними». Перший з них так прибував, за словами владики, навіть у катедру, попри незначну відстань. Одного разу золотоверхо-михайлівський настоятель Модест, прямуючи на Поділ на спільне священнослужіння, випередив архієрея. Зустрічаючі здалеку сприйняли його «поїзд» за митрополичий і дзвонили у дзвони як перед владикою, чим Модест ніби і сам хвалився. Тимофій також повідомляв, що цей архімандрит установив, аби у монастирі під час входу до храму його зустрічали співом «Достойно», який і звучав, поки настоятель з іншим духовенством із співслужачими молився. Таким чином, Модест уподібнював свій вхід до церкви з єпископським. Саме Чин зустрічі облаченного в мантію та клобук владики усім духовенством перед архієрейською літургією із винесенням напрестольного хреста та биттям у дзвони передбачає як один із елементів спів «Аксіон естін» («Достойно есть»).

Зазначу, що ще попередник Тимофія (Щербацького), митрополит Рафаїл (Заборовський) «підігрівав» почуття гідності київських настоятелів. Зокрема, саме він дозволив усім архімандритам їздити цугом. Цікаво, що у відповідь на звинувачення владики в уподібненні свого входу до церкви єпископському, Модест послався на виконання співу «Достойно есть» ще при настоятельстві у Золотоверхо-Михайлівському монастирі самого митрополита Тимофія (1739-1740 рр.). Останній, утім, за словами відповідача, цей факт заперечував. Як бачимо, є всі підстави пояснювати присутність білого клобука серед решти речей Сильвестра його сподіваннями на кар'єрний ріст. Однак доля розпорядилася інакше, і Ляскоронський не зміг не лише поповнити ряди митрополитів XVIII ст., а й потрапити до переліку братських настоятелів, яких перемістили на вищі ієрархічні щаблі.

Ректор Никодим мав звичний і відповідний його сану «клубук приношеной с камилавкою бархатною, подбитой зеленою тафою». Жодних хутряних елементів його «шолом спасіння» не містив. Зазначу, що чернечі голови, як можна виснувати з монаших реєстрів майна, покривали й суто світські убори. Архімандрит Кирило, наприклад, мав 2 «шапки плисовіе, соболкомъ опушенные», а його наступник Миколай Цвіт -- «капелюхъ пуховій одинъ». У переліках рухомості чорноризців упродовж XVIII ст. зустрічаються чорні московські «капелюші», лисячі шляпи «подъ камлотом», брилі. У ненайбіднішого видубицького ієромонаха Мефодія була «кучма каплоуха чорная» (1762 р.), а у його сусіда по монастирю ієромонаха Віктора -- «картузъ рем-ній» (1774 р.). Серед майна ректора Никодима також зафіксовано 3 білих «колпаки». Вочевидь, ідеться про головний убір, що використовували в помешканні у суто «домашній» обстановці чи під час сну.

Було б помилкою уявляти професорів-ченців у повністю чорному вбранні. Не лише верхній, звичайний також і для мирян, одяг, а й суто монаше облачення (як-от ряси та «полуряски») чи його елементи мали й інші барви. Одна ряса Сильвестра Ляскоронського, «завоиновая», була покрита білокосом, себто шовковою квітчастою тканиною з білим або червоним полем. Його «колега» Никодим Панкратієв мав не лише вишневий «полурясок», а й на чорній рясі блакитні та кавові лиштви (кайма чи обшивка). Гранатові та зелені елементи містило чернече обла- чення Ігнатія Концевича, а вишневі -- Кирила Кучеровського. В архімандрита Іларіона, що доживав віку «на покої» у Видубицькій обителі (1766 р.), були «ряса тємно-блакитная зъ лиштвами алими штофовими китайкою бакитною подшитая» та «полурясокъ штофній ковейній», а у видубицього ієромонаха Віктора -- «ряса вишневая» і «ряса китаєвая зеленая». Загалом вишневий, темно-вишневий чи кавовий кольори у XVIII ст. були типові для суто чернечого облачення українських іноків.

Якщо ж поглянути на спільні елементи для світського і чернечого вбрання (зокрема, і професорів), то тут кольорова гама ще багатша: окрім чорних і кавових, фіксуються вишневі та блакитні (як у Ляскоронського та Панкратієва відповідно), а також сині кафтани, білі із зеленими елементами «фуфайки» (як у Панкратієва), покриті темно-зеленою, коричневою чи темно-вишневою тканинами шуби і «полушубки». У видубицького ієромонаха Мелетія (^ 1762 р.) серед іншого одягу значилася «юпка китаєва зелена». Колишній професор та ректор (у 1707-1710 рр.) Академії Христофор Чарнуцький (помер 1726 р. київським пустинно-миколаївським ігуменом) припас «чулки шолковые з золотомъ». Для кирилівського ігумена Феофана обитель придбала 1760 р. «панчохи б-лие вовъняше», а вже не раз згаданий один із його наступників Кирило мав «чулокъ белихъ нытянихъ новыхъ четыр-пари». «Зарукавки»/«рукави» також були кавового кольору, а брилі білого.

Найцікавіше з усіх відомих мені наборів чернечого одягу виглядав гардероб вихованця Могилянської академії та Кеніґсберзького університету, викладача російських семінарій, настоятеля Пекінської місії, києво-кирилівського архімандрита Миколая Цвіта (^ 1784 р.), який мав «од-яній китайскихъ на синюмъ атлас-, золотомъ по краямъ лиштви тканы, двоє», «од-яній такихъ же китайскихъ атласных жолтих с травамы такого ж цв-ту двоє», «од-яніе китайское ж б-локосное одно». Серед його речей у посмертному реєстрі значилися «рубашка китайская съ зеленой фанзи одна», ще 8 китайських «одіяній», з яких одне «с набойчатою китайскою живописью», а серед кольорової гами решти -- парчевого, атласного, рецетового -- зустрічаємо червоне квітчасте, темно- вишневе, фіолетове квітчасте, жовте «с травами» вбрання. Миколай мав також 3 китайських шовкових сорочки: 2 білих, блакитну; «шапокъ китайскихъ дв-, с коихъ одна легкая атласу гранатового с кистями красними шолковими, подъбипе гранатовою жъ китайкою, и с ных одна соболем, а другая бархатомъ чернымъ обложєнніе»; «поясъ китайской тясми синіой с тремя сребранними бляшками и двома колцами»; «паръ дв- китайскихъ сапоговъ атласу черного китайкою голубою подши- тыхъ». Звісно, не важко запідозрити, чому колишній китайський місіонер володів таким набором речей. Залишається лише здогадуватися, чи носив він його. Різнобарвний одяг -- яскравий побутовий штрих, що засвідчував широке розпорошення могилянців за межами України, проте згаданий гардероб не належав до типових.

Ще одним елементом костюму Сильвестра, присутність якого обумовлювалася священичим ступенем (хоча, цілком можливо -- у поєднанні з архімандричим саном), були 2 нагрудні срібнопозолочені хрести (тепер такий матеріал вказує саме на належність ієреєві та є символом служителя Ісуса Христа і пастирської опіки про душі вірних). Реєстр майна Никодима хрестів не фіксує, що, втім, не означає, що за життя ректор не носив згаданий статусний знак. Складовими ректорського строю були ціпки: Ляскоронський мав 3 «ліски» (із турецького проса під білою кісточкою, фінікову зі срібно-позолоченою головкою та очеретову з фініковою головкою), а Панкратієв -- «тростку» зі «слониовою косткою и с черною косткою» та ще срібні «головку» і «наконечник» «до тростки». Очевидно, що це не архімандричі багато та урочисто прикрашені посохи, які використовували під час богослужінь та мали зберігатися у ризниці. Зрозуміло, що ректорські палиці не були елементом, характерним для тогочасного світського чоловічого українського костюма. Проте від останнього, типового для «сильних світу», вони частково могли взяти смислове навантаження. У костюмах знаті «ліски», мабуть, символізували високий соціальний статус: їх зображали у руках достойників на портретах. За словами поета кінця XVII -- початку XVIII Івана Величковського, «средняго віку заживают люде жезла для поваги».

Присутність серед речей ректорів «лісок» обумовлювалася, окрім згаданих причин, ще й їх архімандричим саном. Ціпки були символом церковної влади «началника» монастиря, як пастиря над іночим «стадом». Після літургії, на якій відбувається Чин возведення в настоятелі, архієрей, подаючи ігумену чи архімандриту жезл, виголошує: «Приими сей жезл, имже утверждей паству твою, да правиши яко и слово имаши отдати за ю, нашему Богу, во дни суда». Реєстри майна китаївського «началника» Ігнатія та кирилівського архімандрита Кирила теж фіксують згадані статусні знаки (у варіанті «трость»), як, зрештою, й інші переліки настоятельських речей XVIII ст.

До необов'язкових та неспецифічних елементів ректорського костюму можна віднести «платки»: шиті золотом і сріблом (на червоному гредитурі; на червоній тафті, а патеричний великий -- на жовтій тафті), золотом і сріблом із шовком (на блакитній та на ясно-червоній тафті) -- у Сильвестра; «синіой пестрой», «б-лого полотна» та «ситцевой разноцветной» -- у Никодима. Щоправда, не зовсім зрозуміле їх призначення, тому зарахування їх до гардеробу досить умовне. Відомо, що «платки» мали широке функціональне застосування: жінки носили їх на голові та шиї, чоловіки -- на шиї, жінки і чоловіки -- в руках та кишенях. Вони могли слугувати, наприклад, як рушники чи скатертини. «Платки» прикріплювалися, зокрема, на богослужбових архімандричих посохах (згадка про Сильвестровий патеричний може вказувати на схожу функцію захисту руки при носінні «щоденного» посоху чи «ліски»). Зрештою, ченці загалом та професори зокрема могли взагалі не використовувати цей «аксесуар», особливо, якщо «платки» не були спеціально придбані, а надходили як плата чи гостинець за виконання священичих або якихось інших функцій. Відомо, зокрема, що у вересні 1735 р. ректор, член Київської духовної консисторії отримав від ігумені Ладинського жіночого монастиря «фусту» і 1 рубля. Якщо ж припустити, що ректор таки послуговувався «платком», то очевидно, що не носив його на шиї, а міг використовувати, залежно від розміру, як, скажімо, носову хустку.

Спробую задля порівняння, пам'ятаючи про всі застереження, ввести ректорські костюми Сильвестра та Никодима у ширший контекст. Такий спосіб уможливить вартісну оцінку вбрання та вкаже на місце її власників у соціальному просторі. Зрозуміло, що некоректно порівнювати специфічний набір одягу ректора з гардеробами представників інших соціальних верств -- костюм, як відомо, є корпоративною уніформою, а тим паче чернечий. Утім, універсальність деяких видів одягу, належність професорів перед постригом до шляхти, козаків чи міщан, що могла певним чином сформувати їхній смак щодо тих елементів гардеробу, які залишали право вибору, зрештою, «технічне» порівняння (склад та якість і вартість матеріалу) надає такому аналізові певний сенс. Слід також наголосити на тому, що й гардероби різних ректорів також кількісно різнилися один від одного.

Спочатку зупинюся на порівнянні костюмів Сильвестра та Никодима, яке можливе лише щодо кафтанів та шуб. Кафтан був на той час типовим елементом гардеробу міщан та козацтва. Натомість шуби -- лисячі, вовчі, ведмежі, рисячі тощо -- носила лише їх заможна частина. Посмертний реєстр майна військового канцеляриста Петра Стороженка 1748 р. фіксує серед верхнього одягу, наприклад, 3 кафтани. Така ж кількість згадується у тестаменті бунчукового товариша Федора Потребич Гречаного. В обох власників, окрім цього типу одягу, було ще додаткове верхнє вбрання -- кунтуші, а от про шуби згадок немає. У заповіті київського міщанина Йосипа Пасіки теж зафіксований кунтуш, лисяче і вовче «футро» та кафтан. Останній, як і шуби, був елементом гардеробів білого духовенства.

Кількісне порівняння гардеробів ректора та представників інших соціальних станів до певної міри малоінформативне. Зокрема, менше одягу одного виду могло пояснюватися більшою кількістю іншого (наприклад, у козацької старшини відсутність шуб компенсувалася наявністю кількох кунтушів, при виготовленні яких використовували хутро). Слід пам'ятати і про суб'єктивний фактор -- уподобання та можливості власника. Якщо ж проводити паралелі з іншими київськими настоятелями, то слід відзначити схожість гардеробів за репертуаром. Натомість, більше для ілюстрації статусу ректора дасть «якісне» порівняня його костюму з гардеробами представників інших соціальних верств. Увесь верхній одяг Ляскоронського та значна частина Панкратієва виготовлені з шовкових тканин чи хутра. І одяг із хутра, і вбрання з шовку на той час складали гардероби заможних верств українського соціуму -- козацької старшини та багатих міщан. Шовкові тканини взагалі аж до XVIII ст. були в Україні привозним крамом (а, отже, недешевим).

Як бачимо, якісне порівняння дозволяє стверджувати, що ректор був «своїм» серед представників упривілейованих станів тогочасного соціуму. Окрім того, костюми Сильвестра та Никодима маркують їхнє високе місце в монастирській ієрархії у порівнянні з «нечиновною» братією. Для порівняння, кирилівський ієромонах Герман Зубрицький мав при собі з верхнього одягу, коли був затриманий як утікач з обителі, чорний кафтан, підбитий полотном, та сіре, покрите мухаяром, хутро. Окрім цього, у реєстрі його власних речей згадується з одягу ще клобук. На собі Герман мав лише рясу. Слід пам'ятати, що ректорський/архімандричий гардероб -- до певної міри, «вершина» професорського набору одягу. Проте можна припустити, що гардероб викладачів, хоч і різнився від архімандричого меншим розмаїттям та кількістю предметів, однак в загальних рисах був до нього подібним, тим паче, що викладачі, як і ректор, належали до церковної еліти Київської митрополії, а зрідка моги- лянськими навчителями були навіть настоятелі київських монастирів. Так, з 1774 р. ігумен Петро-Павлівської обителі Рувим Петулинський провадив курс гебрайської мови. У 1784 р. префектом та викладачем богослов' я був ігумен того ж монастиря Іоан, а наступного року теологію читав видубицький ігумен Дмитро Устимович.

Насамкінець зазначу, що придбання одягу було особистою справою професорів. Як зазначалося в одному документі 1759 р., власні гардероби навчителі справляли за кошти архієрейської консоляції (на 1759 р. для наймолодших за статусом викладачів -- до 12,5 рублів на рік), із «приносимой консоляуции паничевской», із «калефакторства» (зі всіх «шкіл» за півроку йшло на префекта, а за другу половину -- на решту викладачів з їх «шкіл», що складало на кожного до 10-15 рублів за раз), а також від братського поділу (розділ зібраних монастирем коштів поміж насельниками). Київський преосвященний Рафаїл спеціально жалував префекта та професорів грошима на одяг, а також обдаровував «платтем» раз чи двічі на рік, особливо тим, що залишалося «по измерших началниках». За його наступника митрополита Тимофія «на одяние учителям жалована была вся консоляция казнод-йская и экземенаторская, которая числом в год каждому порознь учителю до 60 р. считалась». Якщо вірити цій інфомації, то можна ствердити, що вказаної суми було достатньо для цілком пристойного забезпечення викладачів вбранням, тим паче, що найдорожчий верхній одяг не потребував щорічної заміни. Так, за оцінкою майна Ляскоронського, його ряси, щоправда «ношені» і «гораздо ношені», вартували від 4,6 до 15 рублів, а «гораздо ношений кафтан» -- 4 рублі. У другій половині 1740-х рр. чоботи коштували 2050 копійок (найдорожчими були «німецькі»), штани «портні» -- 8-9, а «суконні є» -- 18, сорочка -- 12, аршин полотна -- 2-3 копійки, крашенини (набивної тканини) -- 10 копійок.

Помешкання та келейні речі

Вже згаданий уважний Хегельмаєр залишив також враження від професорського помешкання:

«Мешкають вони у дерев'яному будинку, розташованому серед чудового саду, у якому залюбки прогулюються. Кожен має свою власну кімнату чи келію, які прикрашені килимами і чудовими картинами. При цьому вони завжди мають запас цукерок, угорського вина і горілки, так що у них добре можна було б жити, якби не жахливий сморід від часнику, який вони вживають у великій кількості і яким пропахнуті не тільки кімнати, а й все довкола. Наскільки я знаю, помірне вживання цієї рослини не шкодить, а навпаки є корисним. Все ж необхідно визнати, що цей запах для мене, як і для всіх інших іноземців, завжди нестерпний».

Далі детальніше зупинюся і на приміщеннях, в яких жили могилянські наставники, і на їх обстановці.

Житло

Керівник Київської академії (він же братський архімандрит) мав на території монастиря «началническі» келії. Аж до 1780 р., коли Богоявленська обитель зазнала втрат від пожежі, вони були дерев'яними. Знищене вогнем помешкання настоятеля відбудували на тому самому місці, але вже з каменю. Невідомо, в якому стані приміщення перебували за ректорства Сильвестра Ляскоронського, однак через десятиліття після його смерті інший «началник» Академії та Братського монастиря, Самуїл Миславський, повідомляв Київського митрополита про їх «обветшалость» та потребу «нє токъмо починки, но и совсемъ уже въновь постройки».

Напевно знаємо, що архімандрит Сильвестр займав три келії, однак, як показує інформація за зиму 1750-1751 рр., мешкав лише в одній. На той час у другій сторож вибив кахлі, що перешкоджало опаленню приміщення, а в третій взагалі не топилося. Для порівняння, настоятель Пустинно-Миколаївського монастиря, ієрархічно першої з київських неставропігійних архімандрій, від 1762 р. займав двоповерхові покої (знизу кам'яні, а зверху -- дерев'яні), при яких була своя церква. Кілька приміщень мали видубицькі ігумени. На 1776 р. один із них, Мелхіседек, навіть не проживав в обителі постійно, адже одночасно був катедральним настоятелем, але на час його «приезду» відводилося 3 «чулани». Приблизно в той самий час у монастирі зафіксовано також дві ігуменські келії «о 12 покоях». Зрозуміло, що «пастирі іночого стада» мали упривілейоване «житлове» становище порівняно з рештою братії. «Рядові» ченці мешкали, як правило, в одному «чулані» (кожна келія могла складатися з одного приміщення, призначеного для проживання однієї особи, чи кількох комірчин, часто двох, в кожній з яких мешкав один чернець). «Чиновна» братія займала більшу площу. На 1776 р. у Видубицькій обителі по келії, кожна з двома «чуланами», мали духівник і еклезіарх. Помешкання економа Ісаї складалося з келії, сіней, «чулану» (при чому, і в сінях, і в чулані було по ліжку), ще однієї комірчини та горища. Якщо проводити аналогії з помешканнями мирян, то слід зазначити, що проживання у кількох покоях або світлицях було у XVIII ст. ознакою заможної частини городян.

У кожній з келій Сильвестра Ляскоронського знаходилася груба або піч, прикрашена кахлями. Відомо, що в деяких обителях на Чернігівщині використовувалася система опалення в комбінації камін і груба. Проте у київських монастирях у житлових приміщеннях будувалися саме опалювальні печі з кахлями, як-от зеленими чи різнобарвними калузькими, на які вказує опис келій Києво-Печерської лаври 1788 р..

Біля та за новозбудованим 1780 р. ректорським кам'яним помешканням знаходилася господарська частина та «садъ разного рода дєрєвь», «частью давній, а частью въновъ засаженный» (на 1786 р.). Тож немає підстав сумніватися, що й за старими келіями існувала «релаксаційна» зона для академічного «началника» -- типова для облаштування життєпростору київських «чиновних» ченців.

Лаконічний опис Братського монастиря 1781 р. лише інформує, що на його території, на тій частині, де локалізувалися житлові і господарські будівлі та трапезна, були «кєліи прєфєктовскіє деревяные на камєнномь фундамент-, требующіе перестройки. За оными келіами полата деревяная для содержанія разныхъ харчевыхъ припасов, ветхая», а також збоку від них -- «келій учителскихь деревяныхъ на каменном фундамент -- подь одною кришкою четыр--». Наразі зверну увагу, що при всіх учительських помешканнях «им--ются сь затылку задворки, а оть стороны мнстря предь окошками о§родки неболшіе». Далі ще згадаю ці городи.

Набагато детальніший опис монастирських будівель 1786 р. із зазначенням матеріалів, кількості вікон, внутрішнього оформлення тощо не виділяє окремо префектівських та решти професорських помешкань, проте згадує про 2 «связі» («ізби» під одним дахом), що мали кам'яний фундамент, як і ректорські. Ця вказівка та часткова інформація про їх місцезнаходження дає змогу краще уявити професорські «хороми».

Будівля («ізби»), в якій мешкав префект, мала два поверхи. На першому були сіни з двома дверима та двома вікнами, шістьма кімнатами та двома «присінками». Для опалення цих приміщень і, вочевидь, приготування їжі, слугувало «п-чей простихъ борщевыхъ дв- зъ затворками жел-зними, а трєтая простыхъ зеленых зразцовъ». Усередині «ізби» були оббиті голубими, зеленими та жовтими шпалерами. Сполучали приміщення дев'ять пофарбованих дверей «простой работы», а також «двое въполъстекляних столярной работы съ замками жел-зними, въ которыхъ въокругъ карнизы, и вънизу панел- разними красками раскрашенные». Підлога у помешканні була дерев'яною, а 12 «растворчастыхъ» вікон мали дерев'яні «затвори». Навпроти «ізб» розміщувалася значно скромніша за оформленням (власне, лише з побіленими крейдою стінами та стелею) «служителская съ комнатою» (про прислугу згадаю далі) з піччю із зелених кахлів та трьома вікнами. Задоволенню префектових фізичних потреб та виокремленню його з-посеред рядових ченців слугувала «при- д-лная къ сей изб-поварня, въ которой малая изба, и въ ней п-чъ простая варистая, равно и вся изба выб-ленная». Особі його статусу, як і ректору, їсти готували окремо. На другому поверсі житла розташовувалися повністю оббиті всередині шальовками «горници» із 25-ма «окошками». Вочевидь, саме для префектового вжитку призначався споруджений «въ задворку онихъ избъ погребъ деревянный неболшій покрить дранъю» (різновид гонту). Невідомо, чи вся будівля слугувала «дахом на головою» виключно для префекта. Ймовірно, що в ній були інші, «технічні», приміщення. Принаймні відомо, що на 1784 р. «при префектовской же келии еще и писарь содержится».

Професорські помешкання локалізувалися у двоповерховому дерев'яному будинку на кам'яному фундаменті, покритому «дранъю». Всередині будівля поділялася на «ізби», а ті, своєю чергою, на менші приміщення. Так, у першій, «прихожой», «ізбі», що складалася з трьох «чуланів», стояла «п-чъ простихъ зеленихъ зразцовъ въ два атажа». Всередині стіни цієї частини будинку, крім однієї вибіленої крейдою комірчини, були «оббыты по голубомъ полю оббоями, сукномъ набыватыми». Освітлювалося приміщення 5-ма вікнами, а його частини сполучалися між собою та з сіньми 8-ма дверима «простой работы», причому лише четверо з них були пофарбованими, а троє містили внутрішні залізні замки. Ще одні двері були скляні.

Друга «ізба» нагадувала першу, щоправда, у ній «ст-ны оббыти оббоями по б-ломъ полразноквтными» (крім так само побіленого одного «чулану»), четверо «окошок» були «растворчастими», «а пятое подемное», 8 дерев'яних дверей не просто пофарбували, а розмалювали «разними штучками», дев'яті двері значилися «вполстеклянними», а четверо зачинялися на внутрішні залізні замки. Третя «ізба» відрізнялася від першої тим, що всі її «стны оббыты оббоями по красномъ полчернопєстрими», на всіх семи дверях «простой работы» із залізними замками було «изображєнно разныя штучки». Четверте приміщення, оббите повністю «оббоями разноцвтними», на відміну від першого, мало шестеро вікон, два з яких повністю розчинялися, а одне лише піднімалося, та семеро дверей «простой работы» із залізними замками, «съ нихъ чєтири покрашенны б-лиломъ».

На верхньому поверсі професорського дому розташовувалися «горницилтные, на четыры чуланы роздланные шаліовками, изъвн- и внутръ по столбамъ оббытые, потолокъ тожъ подбытъ». Вони освітлювалися 28-ма «окошками». Всі викладацькі приміщення мали дерев'яну підлогу. За будинком ріс «садъ неболшой, раздленъ къ каждой избзаборомъ», в якому знаходилися три «ізби» з маленькими «поварнями», не виключено -- спеціально для приготування їжі викладачам.

Невідомо, як ділилися «чулани» всередині чотирьох «ізб» поміж викладачами, яких, якщо не брати до уваги ректора (професора теології) та префекта (навчителя філософії), було щонайменше шестеро. Достеменно можна лише твердити, що рівності між ними не було, тож професори вищих «шкіл» мали займати більшу кількість комірчин. Разом із тим, у порівнянні з помешканнями інших братських ченців (не кажучи вже про бурсаків), усі вчителі, від найнижчого до найвищого, мали значно кращі та комфортніші умови проживання. Звісна річ, описи професорських приміщень фіксують їх стан на певний момент, а дерев'яне житло (особливо дах) потребувало регулярного ремонту. Репарації здійснювалися коштом Братського монастиря. Тим не менше, 1789 р. ректор Академії доносив митрополиту, що «учительскія кельи деревянныя по давности своего строения совсмъ обветшали, и по времени жить въ нихъ неможно будетъ», і що слід збудувати «для учителеи на перъвой случай, хотя неболшія каменныя кельи». Він пропонував уже тоді по зимовому шляху доставити цеглу та почати шукати підрядчиків. Владика схвалив цю ініціативу.

Опалення професорських приміщень також забезпечувала Братська обитель, виділяючи «доволни» дрова і на обігрів, і на приготування їжі. «Плити» для опалення між викладачами ділилися порівну, принаймні на 1743 р. -- тоді одна особа отримувала на рік 50 колод. Без знання об'єму топлива у кубічних метрах, точних розмірів приміщень та інших параметрів житла неможливо сказати, чи не мерзли навчителі взимку. Наразі зверну увагу на те, що печей для опалення було менше, ніж викладачів, тож, мабуть, практикувалася «складчина» дровами, а також варто зважати на запевнення монастиря про «довольність» палива.

Оформлення внутрішнього простору та умеблювання

Уявлення про ректорське келейне оточення можна скласти, вкотре заглянувши до реєстрів майна Сильвестра та Никодима, а от матеріальний світ решти професорів доводиться лише припускати, виходячи із тогочасних чернечих практик. Щоправда, реєстр речей Ляскоронського, що залишився після його смерті, дає можливість реконструювати побут у Видубицькому монастирі. Беручи до уваги фізичний стан частини рухомості (її зношеність), гірше, порівняно з попереднім, матеріально-грошове забезпечення, припускаю, що за настоятельства у Братській обителі ректора оточували ті самі келейні речі.

Звісно, важко уявити монаше помешкання без ікон. Виконувати приватне молитовне правило Сильвестру допомагали, мабуть, два чверткові образки на блятиках -- Спасителя та Богоматері. У Никодима серед речей згадано лише «портрет Дмитрия Чудотворца на зерцал-». Така «убогість» зображень святих найшвидше свідчить не про їх брак у житлі, а про відсутність у приватній власності. Натомість, у келіях могли бути монастирські ікони. Якщо ж вести мову загалом про «художнє» оформлення чернечих помешкань, то варто звернути увагу, що доволі звичним явищем у XVIII ст. стало не лише природне для келій поміщення зображень святих ликів (Христа, Богородиці, Димитрія (Ростовського) після його канонізації тощо), навіть паперових, а й прикрашання їх іншими «штучками». До них належали: портрети монарха та членів імператорської сім'ї (як-от Петра І, Катерини, Павла Петровича), зображення чинних чи колишніх київських преосвященних (приміром, Арсенія (Моги- лянського)), навіть академічні тези. Так, у помешканні золотоверхо-михайлівського економа Веніамина були 12 образів та «персона маліованая ея імператорского влчства» (1735 р.), а Миколай Цвіт мав «нерукотворенной Христа Спасителя образъ в сребренной шат-- под золотомъ неболшой в рямахъ деревяныхъ лакомъ китайскимъ неведенъ» та «картинъ замшевихъ печатныхъ с китайскімьі персонами дв-».

В описі професорських приміщень уже згадувалися шпалери -- типовий для того часу елемент оформлення келій. Залежно від достатку, «обои» мали різну якість і навіть могли спеціально замовлятися у столиці імперії, як це робив київський митрополит. Не помилився Хегельмаєр, згадуючи у професорів килими. У Ляскоронського на одній стіні келії, ймовірно, над ліжком, висів старий килим, другим воно накривалося. Різнобарвний «ковер» мав Никодим. Слід зазначити, що у XVIII ст. килимарство в Гетьманщині набуло великого поширення, а килими виготовляли не лише на новозаснованих фабриках (наприклад, у Батурині, с. Черняхівці), ремісниками, а й ченцями в монастирях. Їх побутове застосування було різноманітним. Окрім двох згаданих у Сильвестра способів використання, килимами накривали ослони, столи, скрині, підлогу, сани, труни тощо. Краще описані келії чиновних ченців інших київських монастирів XVIII ст. вказують на наявність «коврів» на стінах, на підлозі та на умеблюванні. Килимки взагалі стали невід'ємним елементом чернечого побуту -- їх навіть брали з собою у поїздки поза монастирські мури. Окрім того, чорноризці інколи володіли достатньо вишуканими «коврами», як-от щойно згаданий економ Веніамин, який мав «коберецъ персидскій добріи».

Зі зрозумілих причин реєстри майна Сильвестра та Никодима не фіксують меблів -- вони не були ректорською власністю. З інших джерел відомо, що у Братському монастирі в помешканні Ляскоронського був стіл (документ принагідно повідомляє про читання за ним книги) та ліжко («ложко»). Останнє закривалося квітчастим полотняним пологом, що кріпився на спеціальному залізному «інструменті». На ліжку лежав обтягнутий зеленим сукном матрац, подушка «шкурятяна» та шість менших подушечок. Архімандрит також мав дві перини, дві простині та дві «вибойчані» ковдри (одна стара, інша -- «крайне обветшалая»). Цілком можливо, що для накривання використовувалася ведмежа шкіра. Характер її опису в реєстрі («медвидъ») не дає змоги чітко визначити функціональне призначення. Вірогідно, вона могла також лежати на підлозі у келії. Про уживання іншого хутра -- двох невичинених «лисиц» -- теж залишається лише здогадуватися. Ймовірно, це були неоформлені у виріб заготовки. Ректору Никодиму комфортний сон забезпечували пуховик, вибійчата ковдра, дві подушки з білими наволочками. Він також мав ще три білі наволочки, три старі лисячі та одне куниче хутра (останні, як зазначалося, могли не лише бути засобом накопичення багатства чи заготовкою для одягу, а й, теоретично, постільною приналежністю). По смерті кирилівського настоятеля Мелхіседека, колишнього могилянського префекта, залишилося два матраци, дві подушки та дві наволочки.

Зазначу, що у XVIII ст. ліжка зі спеціальними завісами-пологами були типовими меблями для «чиновних» ченців. Наприклад, видубицький ігумен Яків Воронковський спав на залізному «ложку» «тулской работи, до него ключъ или балдахинъ». Загалом, київська чернеча верхівка мала достатньо комфортні приватні засоби для забезпечення нічного відпочинку, тож реєстри фіксують на ліжках із пологами не просто подушки, ковдри, перини etc., а й китайські шовкові подушечки, різнокольорові простині, зокрема червоні (часто -- матеріальне свідчення знаменитого розпорошення могилянців на різні послушання по імперії та за її межами).

Опис професорських келій 1786 р. принагідно згадує у першій «ізбі» -- 2 столи «простой работы», у другій -- «столъ», у четвертій -- «столъ болшой столярской работы». Важко встановити їхнє функціональне призначення. Однак, зважаючи на надзвичайно поширені елементи чернечого побуту -- найрізноманітніші скатертини та серветки, можемо припустити, що вони служили елементом «художнього» оформлення згаданих меблів. Так, ректор Сильвестр мав чотири скатертини (з них одна «шльонська», одна «московська», одна «проста») та дев'ять «салфет» (шість «шльонських», дві «московських», одну квітчасту гарусну), архімандрит Никодим -- одну «салфету», у золотоверхо-михайлівського економа Веніамин лежали «на стол в келій полотно маліованее и скатерть». Київські ченці також послуговувалися настільними клей он ками («клешнка настолна»).

З певною долею умовності до «меблів», що використовувалися, наприклад, для вішання рушників, можна віднести жердину з гайками («шестка з шрубками цинованими»), зафіксовану у Ляскоронського. Інший традиційний елемент житла XVIII ст. -- скрині. Ректори та загалом чернецтво XVIII ст. теж їх активно використовували. Так, Сильвестр мав одну більшу скриню для зберігання книг та меншу, що зафіксована в описі його майна порожньою. У Никодима був «сундук зеленой небол- шой». Скрині, особливо легкі шкіряні, а також різноманітні подорожні торби -- «бавули» (вони фіксуються і в Ляскоронського, і в Орловського), «сундуки» «шкуратяніи», «сакви рем-нніе» тощо -- слугують чудовою побутовою ілюстрацією добре відомої мобільності тогочасного вченого чернецтва.

Професорське та загалом монаше житло в темний час доби освітлювалося не лише свічками у підсвічниках («подсвечник жолтой м-ди с щипцами» мав ректор Никодим), а й спеціальними ліхтарями, в які, найвірогідніше, вставляли свічки. У Ляскоронського було чотири ліхтарі з мосенжу, а у видубицького ієромонаха Мелетія на 1762 р. згадуються два ліхтарики із жовтої міді. Свічки виділялися професорам Братським монастирем. За інформацією 1759 р., префект щорічно отримував 500 штук, викладач риторики -- 300, а решта навчителів «по давному установлению» від 300 (для викладача філософії, якщо він, слід гадати, не виконував префектівських обов'язків) до 150 свічок (для наставника найнижчого класу).

Зрештою, серед майна Ляскоронського згадано дві зелені тафові «запони», що могли слугувати шторами на вікна у помешканні.

Краще уявити житло тогочасного «чиновного» монаха допоможе інформація з-поза меж Братської обителі та Академії. Так, на початку 1780-х рр. Кирилівський монастир закупив ясенини, «клеіонки», гвоздков, «хрящу и ремешковъ», «мин-и» (для фарбування), шерсті та гвіздочків (для спеціальних подушечок), аби виготовити стіл та 12 стільців до настоятельських покоїв. Помешкання ігумена найменшого та найбіднішого у Києві Петро-Павлівського монастиря Петра (|1768) складалося з кількох приміщень. Окрім приватної рухомості, у них розміщувалися монастирські меблі та речі. Серед них: «ст-нные часы спорченные», «шкафовъ три, столовъ три, стульевъ 11, канапе новое жолтое мишинною кожею обытое», ікони, «двкартины бумажные неболшіе». Стіл накривали білою скатертиною. У келії та двох чуланах на стінах були «обои бумажные», 6 килимів і «ковровъ два», «при троихъ окошкахъ зав-ски штамету зеленого», «бляшка жолтая при подсв-чник- при ст-- н-». Освітлювали покої два ліхтарі з жовтої міді. До послуг Петра призначався «літник», у якому, окрім традиційного «коверу» і «килима», знаходилися стіл, 9 ікон та три «портрети»: Єлизавети Петрівни «на гипс-», Тимофія (Щербацького), «а третій -- конклюзіи, приписанной б-лгородскому архіепскпу Іоасафу». Настоятель мав свою «площу» також у льоху та льоднику для ігуменських харчових припасів. На використання з-посеред решти приміщень келії як гостьової кімнати недвозначно вказує не лише кількість стільців, а й факт зберігання у ній монастирських блюд, тарілок, 29-ти срібних чарок, «ножовъ десять паръ» тощо, явно зайвих для використання однією особою.