Повсякдення професорів Києво-Могилянської академії XVIII ст.

В архімандрита Іларіона, що доживав віку «на покої» у Видубицькій обителі (1766 р.), келію прикрашала «конклюзія теологіи на бумаги съ простими рамамы». На стінах у келії та на одній у чулані були «шпалери папрніе». Для сидіння використовувалися шість «стулцов» з подушечками, «криселце» та покрита прибитим килимом лавка. У другій половині XVIII ст. у побутовому оточенні ченців частіше фіксуються різного розміру та призначення шафи, як-от у видубицького ієромонаха Йосифа, який на 1770 р. мав «шкафикъ при ст-н- под замкомъ внутрнимъ» головно для зберігання столового посуду. Зазначу, що на той час фіксується також використання шаф доволі бідним світським населенням. Наприклад, по смерті підданого Видубицького монастиря, звіринецького жителя Остапа Конвісара, залишився убогий спадок, зокрема, й «шафа болшая столярной работи».

Порівняння побуту ректорів Сильвестра та Никодима з матеріальним забезпеченням «сильних світу» мирян засвідчує загалом невелику кількість речей, що їх оточувала. Проте якість предметів (наприклад, запон із шовкової тканини, серветок, шитої золотом і сріблом «звізди» із заклад- ками до книги у Ляскоронського тощо) однозначно маркує належність професорів до привілейованої соціальної групи.

Книги та «професійні» речі

Спроба реконструкції приватних бібліотек професорів, аналіз кола їхніх читацьких зацікавлень у межах цього нарису було б занадто амбітним завданням. Для цього підійде формат щонайменше окремої статті, тим паче, що описів книгозбірень викладачів збереглося значно більше, ніж фіксації решти майна, а окремі колекції вражають своїм складом та розмірами. Так, по смерті колишнього світського наставника риторики Івана Самойловича (1783 р.) залишилося 1147 найменувань книг (томів ще більше), причому понад 850 -- іншомовні. Загалом же у бібліотеках київських ченців траплялися доволі цікаві і аж ніяк не духовного змісту тексти, скажімо, у видубицького монаха Ореста серед речей у 1775 р. значилася «Книга разговоръ Вєликоросійсъ Малоросією». Наразі лише коротко зупинюся на одному аспекті -- послуговуванні ченцями (а відтак, потенційно, й могилянськими «академіками») відносно «легкою» продукцією, що не стосувалася високих філософських, богословських та загалом церковних матерій, а слугувала порадниками, довідниками тощо у повсякденному житті та навіть не конче зберігалися при власнику постійно.

Серед книг, якими, дуже вірогідно, могли користуватися професори, слід згадати різноманітні календарі. Ще 1735 р. Синод заборонив їх друкувати Печерській лаврі. Окремі дослідники вбачають у цьому «русифікаторський слід», хоча, не виключено, що, як вважав Соболевський, тут простежується намагання Феофана (Прокоповича) допекти землякам та ліквідувати прибуткову статтю монастиря. У забороні йшлося про те, що місяцеслови «Киево-Печерская обитель, переводя (как известно) с польских календаришков, издает типом на российском диалекте, с прогностики или примечаниями о полезных и неполезных ко всякому начинанию и деланию днях, и о прочем, чрез червленые и черные аспекты изображаемые». Попри уміщення корисних астрономічних та математичних даних, вони разом з тим пропонують різні «ложні» «бреднишки», «не точию никаковыя веры недостойна, но и весьма безбожна и богопротивна». Тож Лавра уподібнюється «острологишкам» і «не столько себе прибытка дурнаго, сколько весьма безславия получает».

Попри переслідування печерської перекладної продукції, «таковыя бредни», виготовлені, щоправда, поза межами України, стали звичними у Києві, а дарування свіжих календарів (великих і малих, «ординарних», «придворних», історичних та географічних тощо), долучених до привітань із Новим роком, перетворилося на своєрідний жест ввічливості. Серед презентів були не лише російські друки: з-за кордону колишні могилянські вихованці слали до міста польські екземпляри, з яких раніше нібито Лавра друкувала свої варіанти. Окремі монастирі також самостійно купували подібну продукцію, як-от 9 січня 1748 р. Києво-Кирилівська обитель, у чиїй витратній книзі окремо виділені кошти, за які «закуплені калиєндар полскіи».

У приватних чернечих книгозбірнях XVIII ст. фіксується й інша практично-ужиткова продукція. Видубицький ігумен Яків Воронковський (1774 р.), приміром, мав чверткову «книжицу» «Наставленіе о разведеніи земляныхъ яблокъ», а в описі його бібліотеки згадано «разніє зам-тки экономически и мєдицинскіє». Ченцям була відома також різноманітна лікувальна література. Так, у приватній бібліотеці Воронковського були і звичні травники, і нещодавно опубліковані медичні твори: «Л-чебникъ рукописный въ бумагу оправній», чверткова «Книжка рукописная раз- ныхъ медическихъ сочинєній», «Наставлєнія и правила врачебныя для деревенскихъ жителей, служащія къ умножєнію нєдоволнаго числа людей въ Россіи» (настанови належали засновнику медичного факультету Московського університету доктору медицини Йоганну Керштенсу). Були й книжки, позичені у бібліотеці Софійського монастиря, серед яких -- «Книга полска печатанна называемая травникъ л-чебной въ лист». У Київському Пустинно-Миколаївському монастирі не лише знали традиційні рецепти приготування ліків, а, схоже, навіть продукували їх на продаж. Конкретні екземпляри збережених донині «лічебників» також містять вказівки на перебування у власності духовенства. Зрештою, серед келейних речей, що у XVIII ст. характеризували в окремих випадках чернечий побут, були аптечки. Зокрема, посмертний опис рухомості золотоверхо-михайлівського архімандрита Іоаникія зафіксував «аптечокъдв-, въ которихъ и л-карствъ въ н-которихъ фляшечкахъ помалу ім-ется». Не виключено, що викладацька «професія» впливала на погіршення зору. Якщо такі випадки мали місце, то є всі підстави стверджувати про використання професорами окулярів, які носили за потреби тогочасні ченці.

Щодо «професійних» речей, себто, найвірогідніше, пов'язаних із викладацькою діяльністю, то тут можна назвати, крім необхідної літератури, наступні предмети, зафіксовані у ректора Никодима: компас, два циркулі та «ножик перочной». Без сумніву, професори також мали писарське приладдя. У чернечому побуті XVIII ст. навіть використовувалася окрема група «ларчиків» для спеціального зберігання письмових «знарядь праці». Так, серед речей золотоверхо-михайлівського економа Веніамина були «каламаръ и п-сочниця ц-нова в пудл- ц-новомъ» (1735 р.). Кирилівський архімандрит Кирило (1783 р.) мав «ларчикъ[...], мраморомъ же наведенъ, в немъ чєрнилница фрусталная одна, а другая стеклянная, цв-том наведенная, песочниць фрусталныхъ шлюфованныхъ дв-, да ножнички едны», а видубицький ігумен Сиф використовував дерев'яний «ларчик» із внутрішнім замочком для олов'яних каламаря і пісочниці. Однак наймодерніше для того часу та найбюрократичніше виглядав побут Якова Воронковського, який мав не лише «сундучокъсъ дерева кислицна каламаръ и п-сочницю», а й «кабинетъ съ дерева шелковицсъ четирма ящиками и съ нутряными замками одинъ».

Разом із тим, слід звернути увагу, що не лише викладачі у XVIII ст. мали у своєму користуванні усілякі «цікавинки». Тут навіть важко з певністю твердити, чи не йшлося про своєрідну моду на захоплення «прогресивними новинками». Так, у посилці слуцького архімандрита Павла київському митрополиту 1767 р., зокрема, були: «люстро преспективное» з друкованими картинками, «стекло запаляющое болшое», «штучка стекляная називаемая тиШрІісаІіуит», мала готувальня, «зрителная трубка».

Прислуга

Важливо підкреслити одну річ: київські професори, як і загалом «чиновні ченці», не мусили доглядати своє житло, прати одяг абощо. Фізичну і «технічну» працю виконувала світська прислуга. Настоятелі могли дозволити собі кількох служників, деякі з них навіть утримувалися коштом обителей, решта іноків винаймали «келейників» самостійно. Для прикладу, за побутом видубицького ігумена Гавриїла Леопольського в 1746 р. доглядало троє мирян. Київський митрополит, чия світська обслуга була достатньо чисельною, носила спеціальний одяг та відповідала за окремі ділянки роботи, навіть послуговувався працею невільників: у витратній книзі Софійського монастиря під 1737 р. згадано про придбання двох пар чобіт «двомъ турчинамъ, которіє имются на покояхъ, присланіє шт гєнєрала Лієвандова из Очакова нєволниковк». Завдяки скарзі студента-ритора Антона Гонтковського на «келейника» ректора Ляскоронського Дороша (1750 р.) за побої, до нас дійшло не лише ім'я останнього, а і його характеристика як любителя спиртного, через що кількаразово наказували «его[...] не упоювать». Вже перебуваючи у Видубицькій обителі, Сильвестр користувався допомогою іншого «служителя» -- Дем'яна Козмовича. Більше одного «келейника» мали, схоже, лише ректор та префект Академії. Решта професорів, найшвидше, користувалися послугами одного помічника, і лише викладачі найнижчих «шкіл», якими могли бути навіть студенти-«богослови», не виключено, обходилися самі (можливо, непостійно та не всі).

«Чиновні» ченці, винаймаючи кількох світських служників, бувало, встановлювали між ними ієрархію та складали навіть письмові договори-інструкції, що дають уявлення про ту роботу, якої чорноризці уникали. Так, кирилівський, а затим -- золотоверхо-михайлівський архімандрит Іоаникій (|1753 р.) «:служшлямъ[...] для прєсчєнія впрєдъ мєжду ими бгонєнавистной душєпагубной вражды и шпаснаго какого случая чєго кому смотрть» визначив наступним чином. Перший слуга мав:

«вдать мои дєнєжніє росходы, исправлять разніє зъ врною запискою пєрсоналніє мои покупки, исправлятыся въ бываємихъ нужнихъ жрсоналныхъ жє моихъ посилкахъ, наражать зъ докладомъ моимъ двоить гор--лку и записивать сколко когда пєрєдвоєнш будєть, и содєржать въ пристойномъ м--ст--, и смотр--ть накрєпкш, дабы штнюд лишного росходу не было, им--ть присмотръ над кушанямъ, им--ть присмотръ над пивомъ, над медомъ въ ліодовн--, близъ келій мойхъ им--ющимся, и смотр--ть накр--пко ж дабы ютнюд никакого изяну и лишного росходу не было ж. Им--ть присмотръ над масломъ, сьромъ и над протчшмъ, въ той же ліодовн-- бываемимъ припасомъ. Им--ть при- смотръ хотя временн--й над колясками и над лошадми въ поездку мою употребляемими, и протчее исправлять в--рню и радително по прим--ру тому, кой принадл ежить къ должносты управителской».

Другому «служителю» належало, як постановив Йоаникій:

«смотр--ть мене и келій моей, без потребы съ келій ютнюд никуда не ютлучатись, смотр--ть, чтоб въ келій моей все было чистю и исправню, чтоб какъ юдежда, такъ и протчее все на своемъ м--ст-- лежалю, чтоб не было порознь поразброшиваню, чтоб напитки были всегда позаку- перованы, чтоб чай чистю и исправню былъ готованъ, чтоб наволочки на подушки потребнаго времены были перем--няеми, которія наволочки, також рубашки и протчее щотомъ мить ютдавать и щотомъ принимать и содержать въ юсобомъ ящыки, салветокъ, мною употребляемихъ, между иніе салветки небросать и протчее, что принадлежитъ въ келій исправлять в--рню и радителню».

Зрештою, третій прислужник мав

«вим--тать своего времены столовую келію и изм--тать столъ, лавки и протчее въ той же келій, смотр--ть, чтоб рукомійка, лихтари, ножи, тал--рки и протчее, а найпаче вода на чай переваруваемая, была чиста, також дабы какъ зъ ножовъ, такъ и съ протчего ничего не гинулю. Смотр--ть же и протчего, что принадлежитъ къ должносты меншагю служителя».

Недаремно киянин-мандрівник Василь Григорович-Барський, порівнюючи життя ченців на Афоні та вдома, зазначав:

«В нашей-бо страні іноки в монастирех аки святіє в раю пребувають в всяком довольстві і безмолвії, не трудящеся ні о чем, токмо своєм спасенії, понеже тамо імуть села і подданіє, іже вся потребная монастиреві соділовають. В горі же Афонськой ничтоже от сих імущії, в руках турецьких суще, іноки труждаються денно і нощно, роботающе з ізліянієм пота[...]».

Окрім догляду за професором, його помешканням та келейними речами, «служителі», не виключено, наводили лад у «зеленій зоні» біля учительського житла. Принаймні, для катедральних софійських намісника, писаря, уставника, шафаря, архідиякона, які мали свої «огродки», їх перекопували винайняті монастирем люди. Зрозуміло, що професори також самі не готували їжі. У документах 1740-1750-х рр. згадано про виділення Братським монастирем окремих коштів на плату кухареві, який обслуговував викладачів, а також зауважується, що біля печі поралися «учителские хлопцы», мабуть, розігріваючи чи готуючи нескладні страви. Про те, чим харчувалися могилянські наставники, піде мова далі.

Кухонне начиння та харчування

Посуд. Сильвестр Ляскоронський не лише володів сяким-таким приватним начинням, необхідним для приготування їжі, а й достатньо великим набором посуду для уживання страв, а надто -- напоїв. Він мав дві цинові таці (велику та малу) і один бляшаний мальований «подносик»; чотири великих і три менших кришталевих винних «стаканчики»; два великих та два менших кришталевих кубки; дві «румки» та дві чарки (срібну і мосенжну); сім пар порцелянових чашок; п'ять горіхових червоних чашок; дві фарфорові кварти; дерев'яну чорну мисочку; шість полумисків; шість цинових тарілок; чотири чайники (два маленькі порцелянові, один циновий та один мідний; два кавники (великий мосенжний та малий мідний); мосенжну цукорницю; чотири малі кришталеві солянки; мосенжну діжечку/кухву («кадулничка»); мідний побілений великий таз; мосенжні шальки та «полфунта до н-х»; ступку із макогончиком; мідну «паповку» із кришкою; мосенжну «фаєрку» (плитка/пічка), а також чотири «пуздерка» з кришталевими і скляними пляшками різної ємкості та кольору.

Ректор Никодим задовольнявся скромнішими кухонними «статками»: двома маленькими мідними каструльками, олов' яними блюдом із кришкою, тарілкою і чайником, мідною цукорницею та двома парами порцелянових чашок. Важко сказати, чи «мінімалістичний» підхід до комплектації посуду залежав від майнового добробуту Панкратьєва, адже він міг забезпечуватися необхідними приборами коштом обителі, що по смерті мали відійти до монастирської «рухляді». Так само й решті професорів, як сповіщала 1759 р. богоявленська братія, виділялися в келії із трапезної цинові блюда й тарілки. Проте така практика припинилася у другій половині 1750-х рр., позаяк посуд через недбале використання професорськими «хлопцями» псувався.

Перелік приватного ректорського кухонного начиння загалом типовий і за метеріалом, і за «репертуаром» для тогочасних «чиновних» ченців. Інколи в описах майна уточнюють призначення того чи іншого посуду, серед якого трапляються спеціальні ємності для борщу (полумиски «борщеві» з кришками, великі борщові тарілки), для миття посуду («чашка м-дная для митья чашєкь») абощо.

Окремо варто звернути увагу на ножі, попри їх відсутність серед статків обох ректорів. Помітна кількість ножів, що фігурує у різних монастирських документах, дозволяє припустити наявність цього прибору у кожного учасника трапези. Так, 1737 р. Софійський монастир купив «дванадцять пар ножовь вь рибіи кост- на покои до столу» преосвященного; 1747 р. Києво-Кирилівська обитель придбала «с-мь пар ножовь шліонских ис пуделком» та «другіє с-мь пар ножовь московсвских (sic!) ис пуделком». Серед посуду в ігуменському помешканні Видубицького монастиря було «ножовь столових парь девять» (1758 р.), а тамтешній ієромонах Мелетій мав «ножовь три пари» (1762 р.). У покоях петро-павлівського ігумена (1766-1768) Петра знаходилося «ножовь десять парь», а у приміщеннях, приготовлених для свята Великомученика Георгія у Видубицькій обителі -- 30 ножів (1775 р.). Вітаючи архімандрита Кирила «з патроном» 1779 р., Кирилівський монастир, поміж іншого, придбав до настоятельської келії, де збиралися гості для його віншування, а також для відзначення інших свят, дюжину «столовихь ножовь». Цікаво, втім, що такі згадки переважно не супроводжуються фіксацією виделок, хоча винятки також трапляються. Так, видубицький економ ієромонах Ісая мав «ножовь с вєдєлками парь дв-» (1776 р.).

Так само широко розповсюдженою річчю у побуті вищих за статусом чорноризців стали своєрідні «мобільні бари» -- «пуздерка» чи «погребці». Вони являли собою різного розміру скриньки із замком, зазвичай внутрішнім, у яких зберігалися різного об'єму кришталеві чи скляні пляшки. «Пуздерка», схожі на ті, які мав Ляскоронський, фіксуються упродовж усього XVIII ст., причому також у достатньо убогих «нечиновних» монахів. Виготовлялися навіть спеціальні пляшки для таких скриньок -- «фляшки» та «фляші» «пуздеркові».

Потребу у приватному кухонному начинні зумовлювала загальноприйнята тогочасна практика, що передбачала приготування їжі для настоятеля окремо від братської поварні та споживання її поза спільною трапезою. Решта професорів також харчувалася відокремлено від чернечого загалу. Наявність у Сильвестра Ляскоронського цілих наборів одного й того самого найменування посуду для пиття засвідчує, що ректор не завжди трапезував самотньо. Як і кожен інший настоятель, він міг частувати за своїм столом поважних гостей обителі або розділяти їжу з кимось із запрошених «колег». Підтверджена джерелами навіть на початку XIX ст. практика проведення богословських диспутів засвідчує, що словесні баталії завершувалися банкетом у ректора, в той час як філософські -- у префекта. Взагалі, настоятельство у XVIII ст. (а надто сполучене з ректорством) вимагало публічності, що своєю чергою, передбачало прийоми гостей. Архімандрит Києво-Печерської Лаври Зосима Валькевич зазначав у заповіті про зароблене «отъ[...] трудовъ и званія» грошове «им-ніє», що без нього «въ зд-шнемъ публичномъ м-ст- (у монастирі -- М.Я.) обоитись краинє было нєвозможно». Відповідаючи у лютому 1754 р. на пропозицію Тимофія (Щербацького) стати настоятелем Ніжинського монастиря, передану через консисторського писаря, Сильвестр Ляскоронський між іншим сказав: «Туда-дє на архимандріє разв- кто нє знаттъ, то поохотился б, а я дє ужє знаю, я былъ тамъ. И тим дє такоє нєспокойство, что всякого дни у келій двєри нє зачиняются, то гост-- какіє, то пом-щики приходятъ, а всє-дє надобно клопотатся, то принимать ихъ».

Добрі ілюстрації публічного статусу духовенства (і не тільки вищого) наводяться у журналі «оказій и церемоній» 1722 року при дворі Івана Скоропадського, що його вів старший канцелярист Військової канцелярії Микола Ханенко. За перебування у Москві гетьмана візитували не лише світські можновладці, а й приходили «бавитися дискурсами» різного «рангу» духовні особи -- українці, вихованці Київської академії, що на той час виконували в Росії різні послушання. Коли Ханенко, вже генеральний хорунжий, відвідував у 1730 р. Київ, то поряд зі світськими персонами гостював і в настоятелів обителей.

Слід зазначити, що у XVIII ст. атрибутом добробуту вважався посуд, виготовлений зі срібла. Якщо міряти ректорський достаток за цією ознакою, то доведеться наголосити на його скромності -- лише Сильвестр мав одну срібну чарку. Втім, матеріал іншого начиння та його кількість не дозволяє однозначно висловлюватися про убогість цього сегменту «матеріального світу» архімандритів-викладачів.

Їжа. Відразу зазначу, що розгляд професорського «меню» зведеться радше до переліку інгредієнтів, що входили до страв. Наразі також доводиться лише здогадуватися, скільки разів на день харчувалися вчителі та яка кількість калорій потрапляла до їхнього організму. Тим не менше, відомо, що об'єм потенційного раціону викладачів залежав від їхнього місця в академічній ієрархії, а на різноманітність їжі впливав час літургійного року (піст/м'ясоїд).

Хегельмаєр писав про могилянських навчителів, що «вони не їдять протягом року м'яса, але натомість їм дозволяється пити горілку, а то риба, за їх власними словами, може завдати їм великої шкоди. Вони недобре говорили про творця цієї суворої заборони, оскільки самі визнають, що це було зроблено свавільно і поспіхом, менш усього дбаючи про природу людини. Тому, здається, буває так, що вони нерідко таємно переступають цю сувору заборону без докорів сумління. Для таких випадків у них знаходиться м'ясо, гуси, дичина, які у великій кількості коптяться і соляться у Печерському монастирі. Вони шукають для себе виправдання навіть у тому, що до їхнього монастиря прибувають знатні гості, серед яких є і його величність принц Гессен-Гамбурзький. Але на підставі інших очевидних випадків можна зробити висновок, що вони в утриманні не заходять так далеко, а часто маючи палку людську потребу у м'ясі, знають, як її задовольнити при наявних сприятливих обставинах».

Хегельмаєр помилявся, коли фіксував потребу обмежувати вживання м'яса впродовж року. Заборона на цей продукт існувала лише під час чотирьох постів та пісних днів тижня. Порушення навчителями церковних настанов у відомих мені актових документах не відклалося. Якщо такі «грішки» за ними й водилися, то виключно за власні гроші. Необхідними для приготування їжі харчами професори забезпечувалися Братським монастирем: з його маєтностей чи придбаними за його кошти. А обитель, як і решта київських монастирів, у піст «централізовано» закуповувала лише відповідні до часу продукти, найперше рибу. Різних видів річкова живність -- від карасів, в'юнів, щучок, коропів до осетрини та раків, а також кав'яр -- були звичними на чернечих столах XVIII ст. Риба вживалася свіжа (їй віддавали перевагу) або ж в'ялена (за браком свіжої), подавалася свіжопросоленою чи солоною, а також у вигляді балика. У скоромні дні київські іноки не гребували яйцями та молоком, маслом і сиром. У монастирських господарствах розводили, зокрема, свиней, а у витратних книгах обителей зафіксовано придбання м'яса різних сортів: і для чорноризців, і для найманих світських робітників.

Раннє свідчення про один із професорських харчових продуктів відноситься до кінця XVII ст. На вісім могилянських викладачів, згідно з царською грамотою1694 р., окрім 50 рублів щороку виділялося 50 четвертей жита, себто упродовж року на одного професора припадало 2,25 кг щоденно (1 кг зерна=3000 калорій, добова норма 3500-4000 калорій на день). Як бачимо, хай не за різноманіттям, але за необхідною кількістю енергії цього далеко не єдиного продукту вистачало. Згодом, щоправда, натуральне хлібне жалування замінили на грошове.

Головний тягар забезпечення «академіків» харчами лягав, як зазначалося, на Богоявленську обитель. Звісно, розмір утримання могилянських професорів залежав від рівня прибутків монастиря і міг різнитися в різний час. На 1743 р. натуральне «жалування» викладачів поділялися наступним чином: на 8 учителів (окрім ректора) щотижня виділялали четверть (майже 142 кг; «зь одной четверти хьл-бовь сорокь два»), а на рік -- 52 четверті житнього борошна; на день -- 6, а на рік -- 2190 хлібин, вартістю по 2 копійки кожна (у 1740-і рр. за 1 копійку можна було придбати, залежно від розміру, 2-3 пшеничні булки). Хліб ділився так: професор філософії отримував 1,5 паляниці, риторики та викладач мов -- по 1-ій, вчителі поетики, синтаксими, граматики, інфіми та фари -- по 0,5. Індивідуальний «підхід» існував також при виділенні горілки та пива. Останнього напою професор філософії отримував 2 гарнці щоденно (2,21 кг чи, вочевидь, приблизно 2 л), решта -- по 1-му (на рік разом 3285 гарнці, 1 гарнець -- 3 копійки, разом -- 98,55 рублі). Горілка видавалася 4 рази на рік (слід гадати, на Різдво та Великдень, на початку та наприкінці навчання, як і в 1750-і рр., про що згадаю далі): «філософу» 6, а решті наставникам -- по 4 кварти (1 кварта -- 1242 г, але київська кварта -- 857 г).

Інші продукти ділили між вісьмома згаданими навчителями порівну. У рік на одного витрачали: пшеничної та гречаної муки «на булки, на галушки» по три четверті; пшона, гороху, гречаних круп -- по пів четверті; сиру і масла -- по дві діжки; в'яленої риби та грибів -- по тисячі; «:соли[...] по тисячи»; «варива бураковь бочка, капусти бочка»; по 30 вінків цибулі. Монастир також забезпечував кожного викладача двома квартами олії щоденно у пісні дні (приблизно 137 днів на рік), купував свіжу рибу (на всіх за рік трохи більше, ніж на 250 рублів), часник, петрушку, свіжу капусту «и [...] протчое злля» (10 рублів за рік), а також «корньнє» (10 рублів на рік). Загалом же, за харчі для восьми професорів Братський монастир виклав майже 590 рублів на рік -- суму достатньо значну.

Наступна більш-менш комплексна інформація про утримання професорів дійшла до нас через конфлікт 1759 р. між викладачами на чолі з префектом, з одного боку, та богоявленською братією і ректором-настоятелем, з іншого. В основі конфлікту лежало невдоволення викладачів зниженням рівня їх утримання, що стало наслідком скорочення прибутків Братської обителі. Ректор перебував у достатньо складному становищі, адже мав дбати і про професорів, і «пасти» богоявленську братію. Він став на бік останньої, однак верховний «началник» Академії -- митрополит -- у таких ситуаціях зазвичай протегував «академікам».

З реплік сторін-супротивників зрозуміло, що за ректора Манасії Максимовича (1755-1758 рр.) у пісні дні практикувалися обіди професорів за його столом із блюдами зі свіжої та в'яленої риби, а також «при том кушаньи давалась им водка по три чарки, так же вино, пиво и мед», а для їхніх «хлопців» із монастирської трапези виділяли хліб, в'ялену рибу, борщ та кашу або галушки чи квасолю. У м'ясні дні професори отримували все, що надходило з монастирських вотчин. За свої кошти на базарі вони могли придбати додатково що кому припадало до душі.

За наступника Манасії викладачам видавали з маєтностей обителі та з базару за монастирські гроші свіжу (особливо у святкові дні) та в'ялену (за браком «сирої») рибу, «набіл» (сир, масло, сметана, молоко), олію, гриби, сіль, солод для пива. Їм виділялися «пиво, мед, сочок, водка» (остання -- час від часу, не було усталеної норми), «мука всякая», пшоно, крупа, у м'ясоїд -- «мясо корове, баране, свинное, индики, гуси, куры, утви [...], а на служителей сало», а також буряки, капуста, огірки. До того ж, «их, учителей, учеников отци и благодтели водкою и прочиим напоем одолжали и ниншних учителей обсилают». Самі викладачі 1759 р. погоджувалися, що до конфлікту їхнє утримання монастирем було 188 «нескудним».

На 1759 р. префект отримував чотири порції свіжої риби (коли її купували на базарі чи доставляли з монастирських вотчин), а за відсутності свіжої -- 4 порції в'яленої. Окрім цього, його годували борщем, кашею та іншими стравами із приготованих для монастирської верхівки (соборної братії). Повсякдень префекту видавали 7 кварт пива та 2 «хліби»: один «сытный соборный», інший «братерскій» -- кожен по 8 фунтів (майже 3,2 кг). У святкові та недільні дні додатково вінотримував ще 4 булки. Загалом виокремлене для префекта пиво (2 куфи чи 993,6 кг) зберігалося у його окремій від загальнобратської льодовні, куди монастирським коштом навозили лід. У пісні дні тижня -- середу та п'ятницю -- помічник ректора отримував по півкварти олії, а в скоромні дні -- по півфунта масла щоденно. Від свята Воскресіння і до вересня префекту давали «дв-- сал--» (свинні туші), а на початку навчання, на Різдво, Пасху та перед вакаціями -- «водки [...] по фляшгарцевой»; він також міг брати її за потреби в інший час. При цьому богоявленська братія наголошувала, «що префектовская же функция такими л-кворами обыкновенно завсегда богата есть». «Заступнику» ректора виділяли ще кварту меду (коли він бував у трапезній), солі (по три гуски на тиждень), сиру та яєць -- за потреби та наявності у «полат--», так само на вимогу префект отримував необхідну кількість овочів та дров.

Професору риторики від монастиря належало дві порції свіжої, чи, за її браком, в'яленої, риби, один соборний восьмифунтовий хліб на день, на свята та у неділю -- додатково дві булки, дві кварти пива, а «водки» -- нарівні з префектом; сир, масло, м' ясо, яйця, овочі, пшоно та інші крупи «и протчее по востребованию видается». Решта професорів мали по одній порції риби «с шарой», дві великі порції хліба та булку на свята, а також все, що вимагали і що було в монастирі та на столі соборної братії. Викладач, який навчав двох «діалектів», заслуговував подвійну порцію. Професори не лише отримували харчі монастирським коштом, а й тішилися найкращими продуктами, як-от пивом. По нього та мед вони навіть посилали служок до ректорської «льодовні». Зрештою, коли бували диспути, викладачі гостювали за столом ректора, а до 1759 р. «начал- ник» Академії щоденно, якщо вірити запевненням ображених професорів, запрошував на трапезу по двоє викладачів. Зазвичай же ректор, префект та вчителі харчувалися окремо від монастирської братії.

Оцінюючи «професорські» порції, Степан Голубєв вважав, на противагу стандартному твердженню про «скудость» викладацького утримання монастирем, що учительське «пищевое продовольствие [...] было отнюдь не скудное и далеко превосходившее содержание рядовой монастырской братии, а профессоров высших классов, в особенности префекта, даже преизобильное». Не слід забувати, проте, що частиною натуральної«плати» викладачі ділилися із прислугою. Не маючи точних даних про її число та розмір порції, а також про індивідуальні закупки продуктів, можемо лише ствердити, що харчування могилянських «академіків», залежачи від сезону та церковної частини року, найшвидше справді було цілком достатнім і навіть доволі різноманітним.

Упродовж XVIII ст. на столах чорного духовенства звичними стали різних сортів родзинки та імбир, мигдаль та інші привозні горіхи, фініки, оливки, гвоздика, лимонний сік, кориця, кмин, рис, цукор. Щоправда, зазвичай згадані приправи та продукти закуповували монастирським коштом до якогось свята чи урочистої трапези (приміром, поминальної учти). Повсякденним супроводом харчування вони могли стати, з огляду на вартість, лише для «чиновних» ченців, найперше настоятелів та архієрея. Вже зазначалося, що розкоші професорському столу надавали вина. Далі детальніше зупинюся на вживанні вина, а також інших «засобах насолоди», які знали викладачі.

Професорські «засоби насолоди»

Вино, чай, кава. Якщо «звичні» продукти надавалися професорам від Братського монастиря, то про вино, чай та каву вони мали дбати самі. Щоправда, були окремі винятки. Так, під час диспутів вино до ректорського столу купувала Богоявленська обитель. Угорське, волоське/ молдавське, французьке, рейнське, грецьке, кримське і донське; біле, червоне, «полинкове»; «сухогрозне» та міцне, а також шампанське -- ось палітра винної карти тогочасної київської церковної еліти. Як можна судити з документів, алкогольні напої із лози стали невід'ємним атрибутом монашого святкового столу, як і міцна французька горілка та «аглицьке пиво». Піднесення вина разом із хлібом було у XVIII ст. виявом «політесу», таким собі «дипломатичним даром», що ним духовні особи вітали один одного з різних приводів (храмове свято, іменини, Новий рік тощо). Утім, вести мову про повсякденне вживання вина не доводиться, хоча приклади залежності від спиртного у XVIII ст. відомі. Так, нею страждав могилянський ректор, а згодом єпископ Іриней (Фальковський), який, до речі, юнацькі роки (1775-1783 рр.) провів в Угорщині при Токайській комісії, що займалася заготівлею вин до імператорського столу. Алкоголь також став причиною раптової смерті професора Могилянської академії Івана Самойловича в 1783 р.: «слышно было, что посл- обычнаго ему запойства найден был в келіи своей мертв и наг на земл- посред- разлитых или разбитых бутылок». Щоправда, Самойлович був одним із небагатьох світських, а не духовних викладачів, який, можна припустити, лише планував «відректися миру».

У XVIII ст. гастрономічні уподобання «чиновних» ченців характеризувала призвичаєність до кофеїнових напоїв. На це вказують також згадки чайного та кавового посуду у реєстрах майна Сильвестра та Никодима. Китайський чай та завезена з Порти кава були не лише святковими, а й повсякденними, достатньо недешевими (особливо «хінський» продукт) статусними напоями. Їх придбання лягало на плечі самих ченців, хоча, не виключено, що ректори могли кавувати та чаювати монастирським коштом, принаймні на свята, як це робили окремі київські настоятелі другої половини XVIII ст. Табака. Інший аспект «культури насолод» церковної еліти XVIII ст. -- нюхання тютюну, на яке вказують табакерки, що не так вже й рідко трапляються у реєстрах майна навіть рядової братії. Зазвичай ці елементи побуту, хоча й прикрашені, були виготовлені з недорогих матеріалів, тож можна припускати, що вони використовувалися за прямим призначенням, а не грали роль засобу накопичення багатства. В архімандрита Іларіона, що доживав віку «на покої» у Видубицькій обителі (^ 1766 р.), була «табакирка птичкою зд-ланная финиаовая». По смерті начальника Ближніх печер Печерської лаври ієромонаха Єрофія (^ 1766 р.) залишилася дешева (вартістю 3 копійки) «табакерка нєфорфоровая глиняная простая крымская», а після відходу у засвіти 1784 р. кирилівського архімандрита Миколая Цвіта -- «табакирка финиаяная одна» і «табакирка м-дная с камушками син-ми и красными одна». Серед речей, що їх придбав та передав 1767 р. для київського митрополита слуцький архімандрит Павло, була «табакерка финифтовая въ попугаєвой головки». Зрештою, ректор Никодим Панкратієв також грішив прихильністю до тютюну, адже мав «табакірку маленкую яспісовую».

Вивчення практики нюхання табаки цікаве ще й з огляду на той факт, що українською церковною елітою вже в 1660-1670-х рр. був чітко сформований погляд на його вживання як гріх. Наприкінці століття схоже трактування цієї звички закріпилося у російських проповідях, щоправда, зі своїм присмаком: захоплення тютюном там сприймалося як одна з іноземних новинок. У наступному столітті церковний «тютюновий дискурс» вступив у нерівну боротьбу з державними економічними інтересами, але його гріховних наголосів ніхто не переглядав. Чернець- віршувальник другої половини XVII -- початку XVIII ст. Климентій Зіно- віїв так само таврував нюхання та куріння тютюну, вказуючи, зокрема, на оскверненні себе цією пристрастю, висушення мозку та небезпеку «лютої немощі», «бридкості та безчесності» звички. Актуальність згаданої тематики у XVII-XVIII ст. засвідчують маргіналії у примірниках твору Інокентія Ґізеля «Мир з Богом чоловіку», що належали українським монастирям: вони використовувалися читачами, яких тема вживання тютюну вельми цікавила.

Тим не менше, представники українського «чиновного» монашества (і, схоже, навіть рядового парафіяльного духовенства) не практикували «табакопиття», пристрастившись, натомість, до нюхання тютюну, попри запевнення Ґізеля, що вживання табаки «немалый есть Богу мерзскій гр-хь». Але що за цим стояло (шкідлива звичка чи намагання доп'ястися до якогось стандарту поведінки) та ширші узагальнення -- тема іншого дослідження. Наразі лише пригадаю, що у XVIII ст. нюхання табаки стало статусним символом європейської верхівки, відтіснивши тютюнопаління, перетворилося на значущу церемонію світського життя для вишуканої людини, обросло спеціальними правилами, а табакерка слугувала одним зі статусних елементів культури рококо. У XVIII ст. нюхання тютюну набуло поширення також серед західного чернецтва, а священики в Іспанії, попри папську заборону, як ішлося в одному трактаті 1700 р., нюхали табаку під час літургії та тримали відкриті табакерки на вівтарі.

Зовнішній вигляд та гігієна

Академічна інструкція 1734 р. зобов'язувала професорів не лише подавати підопічним приклад «внутрішньої чистоти душі», але також доглянутого тіла та одягу. Якщо вірити Хегельмаєру, викладачі дотримувалися цієї настанови:

«Особливо чистою і доглянутою має бути борода, тому що вони вважають її великою прикрасою чоловічої статі. Вони гладять її руками майже цілий день, тому вона у них ніколи не буває сплутана, а постійно має правильну форму».

Сумніватися у враженні іноземця немає підстав. Слідкувати за зовнішнім виглядом та «зовнішньою красою» ченцям XVIII ст. допомагали різного розміру («стаціонарні» і «переносні») та форми дзеркала, інколи художньо оформлені, приміром, «с разними фигурами». Ректор Сильвестр користувався невеликим напівчвертковим люстерком, а його колега Никодим мав «зеркало небольшое четвероугольное ст-нное». Абсолютно типовими елементами побуту тогочасних монахів, отож, безсумнівно, і могилянських професорів, що забезпечували «водні» гігієнічні процедури, були рукомийники. Ляскоронський, наприклад, мав їх аж три: настінний циновий та два мідні. Ще дві внесені у його реєстр речі -- бляшаний лівер та великий мідний вибілений тазок -- у залежності від сфери їх застосування, що не деталізована, можна вважати вже й кухонним начинням. Звичним гігієнічним засобом у ченців XVIII ст. було мило: ним послуговувалися як для догляду за тілом, так і для прання «платя». При цьому на київському ринку «промислових товарів» продавали різні його види. Як відомо, з Криму до Гетьманщини у XVIII ст. завозили турецьке мило. Монастирські витратні книги фіксують також кілька ґатунків цього засобу: для прання, «просте» і «грецьке». Так, на 1740-і рр. брусок мила «до платя», що його закуповував Кирилівський монастир, коштував 1 копійку, а півфунта (приблизно 200 г) «мила грєц- кого» -- 8 копійок. Наприкінці 1760-х рр. вартість грецького мила і «простого» співвідносилася у пропорції 3:1. «Чиновні» ченці також брали з собою мило в дорогу, що засвідчує звичність практик повсякденного вжитку цього засобу гігієни.

Для «масштабніших» водних процедур професори мали б використовувати лазню, щоправда, описи Братського монастиря 1781 та 1786 рр. про неї не згадують. Мовчанку можна пояснити як втратою дерев'яної споруди під час пожежі 1780 р. (скажімо, 1811 р. при академічному лікарняному домі баня справді згоріла), так й ігноруванням згаданої «деталі» при фіксації приміщень обителі. Добре відомо, що у Софійському монастирі на другу половину 1730-х рр. не просто функціонувала «баня архієрейская» -- її навіть перебудовували та міняли локалізацію на території обителі. Натомість в описах Києва 1770-1780-х рр. її та деякі інші господарські будівлі не згадано. Така сама лазня проігнорована у розповіді про Пустинно-Миколаївську обитель, хоча на 1787 р. на її території точно знаходилися рублені баня із сараєм для води. До послуг професорів після водних процедур були рушники та «утиральники». Так, ректор Никодим мав «утиралников разных заполочью шитых три».

Доглядали за волоссям та бородою, як зазначав Хегельмаєр. Також у нагоді ченцям ставали різноманітні «гребешки» та «щоточки». У виду- бицького ієромонаха Йосифа, приміром, було «гребешковъ р-дких простих два, а единъ густій слоневій» (1774 р.). Не зайве зазначити, що деякі «щотки» коштували не так уже й дешево. Зокрема, 1780 р. Кирилівський монастир придбав для свого настоятеля «гребешка» за 13 копійок. Тоді за цю суму можна було купити фунт родзинок чи майже кварту вина, або ж, навіть дешевше на 3 копійки, пошити чоботи. Спеціально для догляду за «прикрасою чоловічої статі» призначалися маленькі щіточки, «що уси чешуть».

У монастирських документах XVIII ст. зрідка зустрічаються згадки про використання іноками засобів для догляду за зубами та вухами. Приміром, у видубицького ієромонаха Йосифа була «щоточка на вытирку зобувъ» (1774 р.), а золотоверхо-михайлівський економ Веніамин мав «ложиць рогових три, що уши чистять» (1735 р.). До «манікюрних» приборів можна віднести невеличкі ножиці. Саме зазначення їх розмірів в описах рухомості та, зрідка, відокремлення від інших схожих знарядь (як от для кравецтва), дозволяють побачити в них монаших помічників у догляді за нігтями. Невеликі дзеркала, гребінці, ножички, щітки (як, зрештою, і такі любі чернецтву килимки) фіксуються у чорноризців як речі, що перебували з ними постійно, наприклад, при виїзді у справах за монастирські мури, що вказує на звичність їх ужитку.

Для чищення одягу використовували спеціальні щітки «до суконь», зокрема, оправлені в дерево чи плетені дротом. Вочевидь, схожу функцію виконувала також зафіксована в одному з реєстрів приватного чернечого майна «м-тєлка, що сукнландожатъ». Для догляду за взуттям ставали у нагоді окремі «щотки сапожні».

Розпорядок дня

Ритм дня могилянських професорів залежав не лише від розкладу занять, а й був пов'язаний, цілком природно, з добовим та річним церковним колом, адже від релігійних свят залежали вихідні, вакації та денний розклад. Тож для маркування життєвих циклів застосовували літургійний календар (переважно, коли йшлося про масштаби року) та астрономічний час.

Маємо всі підстави вважати, що вимірювання добового часу професорами у XVIII ст., та й загалом ченцями, відбувалося за допомогою годинників, причому вже не стільки «публічних» (як-от ратушних чи на дзвіницях), а призначених для індивідуального вжитку. Годинники, як невеличкі персональні, так і більші стаціонарні (зазвичай настінні), перетворилися на звичний елемент побуту «чиновних» монахів. У покоях київського митрополита Арсенія, приміром, був щонайменше «зиґарик застінний» із «важничками» на «струнках» завдовжки 3 сажні (526,5 см), а для догляду за годинниками у помешканні одного з його попередників, Рафаїла (Заборовського), спеціально винаймався майстер, як-от 1736 р., коли «1ванъ єнуковскій дзигармистръ умовилъся зигара на ц-лій годъ смотрит и слюсарство д-лат» за 10 рублів на рік. Золотоверхо-михайлівський архімандрит Іоаникій (|1753 р.) мав і «часи срєбніє безъ цепки старіє», і «часи золотіє съ цепкою срєбною», і «часи столовіє вєликіє», а китаївський «началник» Ігнатій -- «зикарикъ карманній турєцкій». У видубицького ігумена Якова Воронковського були «часи столовій стоячій», а в начальника Ближніх печер Печерської лаври ієромонаха Єрофія -- «часы костяньїє малєнкіє» (1766 р.; щоправда у посмертній фіксації його майна вони значилися поламаними). У заповіті 1781 р. лаврський архімандрит Зосима згадав «часы карманньє золотьіє, такожъ часы столовьє и ст-нньїє», а кирилівський настоятель Кирило у духівниці 1783 р. -- «часи карманные съ числами срєбрєньїє».

Деякі зі стаціонарних годинників вирізнялися достатньо розкішним та відповідним до становища власників оформленням. Так, видубицький настоятель Сиф Гамалія (|1767 р.) за трапезою дізнавався час із механізму, що виглядав, згідно з лаконічним описом, наступним чином: «часы столовые м-дные позолощєнніє, съ одной сторони Распятіє, зъ другой Воскрєсєніє, съ третой Адамъ съ Євою рисованниіи, внутрснасть жел-зна», а «сверху колоколчикъ». Зрештою, ректор Никодим також мав «часы карманные серебранные въ футляр-» та «часы м-ди жолтой» (мабуть, «стаціонарні»).

Орієнтуватися у часі занять викладачам допомагав, окрім годинників, також кількаразовий дзвоник, про який згадує академічна інструкція 1734 р. При цьому навчителі двох найнижчих «шкіл» мали з'являтися в аудитріях до третього дзвінка, наступник двох -- відразу після нього, професори поетики та риторики -- після четвертого, незважаючи на свої приватні «нужди». Про викладачів філософії та теології у документі не згадано, вочевидь, їхній високий статус та зайнятість іншими справами дозволяли певні дисциплінарні послаблення.

Ми не знаємо, яким був нормативний розпорядок дня професорів, на відміну від, наприклад, студентів-бурсаків, тож спробую бодай загально його описати, залучивши фрагментарні документальні дані. Впродовж навчального року викладачі чималий відтинок світлового дня проводили в аудиторіях. Скільки ж часу займало викладання? Є згадка, що в 1736/1737 н. р. теологічна лекція читалася зранку та пообіді, щоправда, двома викладачами, але невідомий час їх тривання. У ХУШ ст. в єпархіальних школах Російської імперії, що часто функціонували на власний розсуд архієреїв, практикувалося проведення трьох занять до та одного після обіду. Кожна лекція тривала дві години. У першій половині 1760-х рр. заняття у могилянських «латинських школах», тобто від граматичних класів до богослов'я, тривали дві години до обіду (з 9 до 11) і дві після (з 15 по 17) в понеділок, середу, п'ятницю, та дві години (з 9 до 11) до обіду у вівторок і четвер. У суботу теж були лекції -- дві години до обіду (з 9 до 11) і дві після (з 15 до 17). Очевидно, що навчителям потрібен був час для підготовки лекцій, адже навряд чи вони могли, враховуючи періодичні, подеколи щорічні зміни викладацького складу,настільки володіти матеріалом, аби подавати його без попереднього розпрацювання, навіть якщо йшлося про точне повторення курсів попередників.

Вчителі іноземних мов витрачали на пояснення своїх предметів менше часу (скільки -- залежало від мови, яка вивчалася). Викладання гебрейської займало одну годину по обіді (з 17 до 18) у понеділок і середу та одну годину по обіді (з 15 по 16) у вівторок та четвер. Опанування грецької мови припадало на понеділок, середу і п'ятницю по дві години (від 7 до 8 та з 13 до 14) і вівторок, четвер та суботу по одному заняттю (із 7 до 8). Саме стільки ж часу в ті ж самі дні, але в інші години, тривало вивчення французької мови (відразу після грецької), натомість німецьку викладали дві години по обіді у вівторок, четвер та суботу (від 13 до 15 ). До того ж, принаймні у 1730-і рр., у неділю ще викладалася (тоді професором теології) велика інструкція (своєрідна ґрунтовна катехизація та тлумачення Святого Письма). Якщо пригадати, що навчання кількох предметів, як-от мов, у різний час було доменом того самого професора, то стає зрозумілим, що на інакшу, аніж аудиторна, працю в «академіків» залишалося не так уже й багато часу.

Згідно з інструкцією 1734 р., наставники у святкові та вільні від навчання дні разом зі студентами «всегда и непременно, за исключением законной причины, обязываются посещать[...] все церковныя молитвословия и службы, и особенно святейшую литургию». Годі нагадувати, що «все церковныя молитвословия и службы» у святкові дні у часі тривали більше, аніж у звичайні, та могли забирати кілька годин. Викладачі справді, принаймні, як сповіщала 1759 р. богоявленська братія, брали участь у богослуженнях та співали на кліросі. Зрештою, та ж таки інструкція зобов'язувала професорів щодня по закінченню занять разом із підопічними йти до церкви на короткі молитви.

На Великі церковні чи на храмові монастирські свята та в окремі дні Великого посту могилянські професори залишали Академію, аби казно- діяти (чи при Софійській катедрі, чи в котрійсь із обителей), що, між іншим, поповнювало їхні гаманці. Упродовж приблизно 1,5-2-х місяців літніх вакацій триб життя навчителів мінявся. Влітку вони могли роз'їжджатися по монастирях митрополії задля підзаробітку (найперше -- виголошення проповідей, особливо у храмові свята). Втім, як свідчить розпорядження київського преосвященного 1759 р., відразу по святі Успіння Богородиці (15 серпня) їм належало прибути до Києва. Того року, наприклад, могилянські наставники гостювали та напучували богомольців у Мгарській, Густинській, Максаківській та Успенській Юсковській Красногорській обителях. Слід зазначити, що у XVIII ст., особливо у середині -- другій половині, професори переважно належали до чернечої громади Братського монастиря, а от раніше до викладання призначалися також монахи інших обителей, тож на вакації професори могли попросту вертати до своєї братії.

Зрештою, саме на вакації мала би припадати найнапруженіша інтелектуальна праця «академіків». Частково наслідуючи єзуїтські зразки (там викладачів переміщали між різними закладами), у Києві практикували регулярну ротацію «педагогічних» кадрів. Дуже часто один викладач навчав у тій самій «школі» не більше одного повного циклу, упродовж якого тривало опанування того чи іншого курсу, себто у граматичних класах, піїтиці та риториці -- 1 рік, філософії -- 2 роки, теології -- 4 роки (до 1770-х рр.). Затим, якщо «педагогічний» шлях продовжувався, професор переходив у наступну, вищу «школу». Звісно, ця схема мала свої винятки, але загалом дотримувалася. Тож, скажімо, читаючи упродовж року один курс, на наступний рік викладач мав підготувати інший, а саме влітку для цього було найбільше вільного від занять часу.

Значно більше відомостей збереглося про розклад префектів, а особливо ректорів Київської академії. Їх повсякденний цикл значно урізномінітнювався низкою позаакадемічних обов'язків. Так, братський настоятель як ректор мав «порядочно» утримувати Академію, як архімандрит -- опікуватися функціонуванням Братського монастиря. Він зазвичай також викладав теологію, хоча відомо кілька випадків звільнення братських настоятелів від викладання. За архімандрита Сильвестра Кулябки теологічний курс у 1743-1744 н. р. читав префект Михаїл, у 1746-1747 -- префект Варлаам Лащевський. Ректора Сильвестра Ляскоронського 28 серпня 1751 р. звільнили від викладання богослов'я, призначивши замість нього префекта Георгія Кониського. Архімандрит Братського монастиря Самуїл викладав теологію ще до призначення настоятелем із 4 (за іншими даними -- 26) вересня 1759 р. до 27 червня 1764 р. Потім його звільнили за власним проханням. Самуїл не викладав до 1 листопада 1766 р., після чого повернувся до занять. Протягом 1764-1766 рр. богословський курс читав ігумен Петро-Павлівського монастиря Віктор Ладижинський. Відомі й інші приклади залучення настоятелів київських монастирів до викладання, про які згадано вище: вчителем гебрейської мови з 1774 р. був петро-павлівський ігумен Рувим, префектом і професором теології з 1784 р. -- ігумен тієї самої обителі Іоан, викладачем богослов'я у 1785 р. -- видубицький ігумен Дмитро Устимович.

Могилянський ректор традиційно входив до складу «присутствія» духовної консисторії -- дорадчого колегіального органу при київському митрополиті з судовими та адміністративними функціями. У різний час її засідання відбувалися по-різному (наприклад, від 6 до 3 днів щотижня, у першій половині дня, починаючи від 7-8 години), залежали від свят (у такі дні, а також у неділю були вихідні), специфічних обставин (як-от епідемії чуми) тощо. Зрештою, кількість витраченого на наради часу залежала від добросовісності її членів. За спостереженнями Оксани Прокоп'юк, упродовж 1762-1767 рр. могилянський ректор відвідав від 66 до 87% засідань і лише одного року -- 29%. Той, хто брав участь у зібраннях при катедрі у Софії, витрачав першу половину дня на вирішення справ митрополії (сюди входить також час на прибуття, який для братського настоятеля ускладнювався проїздом через торгову площу). Як сповіщав ректор Давид Нащинський 1759 р., у дні перебування в консисторії він пропускав трапезу, що відбувалася в обителі у строго визначений час. За твердженням київських настоятелів 1770 р., участь у роботі консисторії, навіть нещоденна, завдавала і самим консистористам, і монастирям немалої «трудності».

Крім засідань у консисторії, ректори могли працювати в інших комісіях чи долучатися до справ, що потребували їхньої компетенції. У 1732 р. могилянському «началнику» Амвросію Дубневичу доручили розслідування справи про чудотворну ікону. З осені 1733 р. до зими 1735 р. він був членом Кодифікаційної комісії, яка займалася складанням зводу законів для «Малороссії». Братський «началник» Сильвестр Кулябка у 1744-1745 рр. за дорученням митрополита Рафаїла займався складанням книги «О собственных всякого чина должностях и прочем».