Динаміка соціальної поведінки у радянському украінському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Динаміка соціальної поведінки у радянському украінському суспільстві

Закінчення Великої вітчизняної війни, яка забрала сотні тисяч людських життів, сприяло утвердженню у державі певної суспільної рівноваги. Суспільство очікувало на значні поступки з боку держави, припинення масового терору, ліквідацію колгоспної системи, пом'якшення ідеологічного тиску. Однак, чим впевненіше радянська влада відновлювала свої позиції і сили на колишній окупованій фашистською Німеччиною території України, тим менше сподівань на реформування організації державного устрою у народу залишалось. Поверталась колгоспна система, безжальна заготівельна кампанія в умовах посухи призвела до голоду 1946-1947 рр.; не надто ефективною, як і до війни, була система управління економікою; таким самим суцільно забюрократизованим і часто байдужим до потреб окремої людини залишався державний апарат як у центрі, так і на місцях, про що свідчили численні скарги і заяви громадян у різні владні інстанції.

За цих обставин досить знаковою і показовою соціальною проблемою післявоєнного періоду став високий рівень злочинності у суспільстві, особливо таких її форм, як розтрати і крадіжки державного майна, часто групові, організовані й великих розмірів, посадові злочини, крадіжки індивідуальної власності, спекуляція, хуліганство. Ці злочини кваліфікувались владою як «соціально-небезпечні». Вони яскраво демонструють, як суспільство реагувало на відновлення командно- адміністративної системи у тоталітарній державі, де інтереси окремої людини ніколи не враховувалися.

Суттєво вплинув на криміногенну ситуацію в Україні голод 1946-1947 рр., особливо збільшилась кількість грабунків майна громадян і продовольства. У другій половині 1946 р. та першій половині 1947 р. кримінальні злочини такого характеру в країні становили 70%. Все нагадувало війну за шматок хліба голодних з голодними (В. Зіма), оскільки городяни грабували село, а сільські мешканці - місто. Об'єктами нападів ставали магазини, сховища, бази, а також помешкання і господарчі будівлі жителів міст і сіл. Йшли грабувати, часто із зброєю в руках, організовуючись у групи, робітники, службовці, колгоспники, військовослужбовці, члени ВКП(б), комсомольці і вчорашні фронтовики, які до цього не вчиняли навіть дрібних крадіжок92. Населення з острахом виходило на вулицю. У Вінницькій області, наприклад, було встановлено, що грабунками займались місцеві жителі з Бершадського, Ольгопільського, Чечельницького, Плиськівського, Оратівського районів. Зокрема, у Бершадському районі у жовтні 1946 р. була заарештована група з 17 осіб, мешканців Бершаді й села Флорино, які працювали на виробництві. Вони вчинили вісім пограбувань і вбивство93.

Влада досить дієво відреагувала на таку ситуацію з настанням літа 1947 р., коли почались масові крадіжки зернових голодним населенням. Однак знову її метою було не поліпшення продовольчого забезпечення, а чергове посилення покарань людей за їхні спроби врятуватися від голодної смерті. До «закону про п'ять колосків» від 7 серпня 1932 р., яким передбачалося покарання 10-річним ув'язненням того, хто самовільно зрізав чи зібрав на полі десяток колосків, взяв кілограм зерна, додавалися укази президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й суспільного майна» та «Про посилення охорони особистої власності громадян». Відповідно до них мінімальний строк позбавлення волі за крадіжку, привласнення чи розтрату державного майна складав від 7 до 10 років, а за повторний чи здійснений групою осіб подібний злочин - до 25 років виправно-трудових робіт94. Розпочалася небувала кампанія боротьби з розкрадачами і в найкоротший термін суди провели сотні й тисячі показових процесів. Тож через пів року, внаслідок того, що населення не припиняло крадіжок зерна навіть попри загрозу довготривалого позбавлення волі, тюрми й табори країни були переповненні. Всього ж за кримінальні злочини у 1947 р. в СРСР покарали більш ніж 1,3 млн. осіб95. Найбільш поширеним видом злочинів стали дрібні крадіжки, що стосувалося у першу чергу зерна.

На селі незаконно збирали чи зрізали колоски, крали зерно як прості колгоспники, так і голови колгоспів, сільрад, секретарі партійних чи комсомольських організацій. Чим вища посада, тим більше було можливостей для привласнення зерна, особливо, якщо з цією метою об'єднувалось кілька осіб. Нерідко крадіжки здійснювались із застосуванням зброї. Займались ними, звичайно ж, і голодні жителі міст.

У кінці 1940-х - на початку 1950-х рр., крім власне проблем відбудови і поліпшення економічного сектору, владу також непокоїв стан збереження соціалістичної власності. Матеріали державних організацій і заяви громадян свідчили, що розтрати, крадіжки та нестачі майна в державних і громадських підприємствах й організаціях набули масового характеру і досягли величезних розмірів. За неповними даними балансів 16 міністерств та їх відомств було виявлено розтрат, крадіжок та нестач на суму 125900800 руб. у 1948 р., 173172700 руб. у 1949 р. і 144970000 руб. у 1950 р. Всього за три роки збитки у цих відомствах від даних злочинів склали 440043000 руб. Наприклад, у Міністерстві торгівлі УРСР в усіх його підприємствах і відомствах великі та дрібні розтрати й крадіжки склали у 1948 р. - 31572000 руб., у 1949 р. - 29058000 руб., у 1950 р. - 25422000 руб. Хоча сума вкраденого зменшувалася, однак проходив цей процес повільно .

Враховуючи те, що не всі розтрати виявлялися в момент їх вчинення і не всім винуватцям вони представлялися одразу після викриття, то вказане зменшення мало суто статистичний характер, а не було результатом протидії керівних органів відомства. При цьому реальне відшкодування завданих збитків за великими розтратами у Міністерстві торгівлі УРСР не перевищувало 12-15% і навіть разом із списанням боргів за безнадійністю ледве сягало 40-45% від загальної суми розтрат. Найбільше розтрат, крадіжок і нестач у даному міністерстві було в наступних областях: Сталінська - 2 150 000 руб. у 1949 р.; 1 740 000 руб. у 1950 р. (залишок нестягнених сум на 1 квітня 1951 р. за розтратами минулих років становив 5 330 000 руб.); Харківська - відповідно 1 464 000 руб. і 749 тис. руб. (залишок - 1 375 000 руб.); Ворошиловградська - 1 372 000 руб. і 1 249 000 руб. (залишок - 3 263 000 руб.); Львівська - 1 204 000 руб. і 460 тис. (залишок - 2 937 000 руб.); Тернопільська - 922 тис. руб. і 588 тис. руб. (залишок - 2 992 000 руб.); м. Київ - 817 тис. руб. і 638 тис. руб. (залишок - 2 660 000 руб.); Дніпропетровська - 782 тис. руб. і 618 тис. руб. (залишок - 2 556 000 руб.); Волинська - 706 тис. руб. і 142 тис. руб. (залишок 1 260 000 руб.)97. Такі великі розміри розтрат і крадіжок та залишки нестягнених боргів з розкрадачів в окремих областях украй негативно відбивалися на фінансово-господарському становищі підприємств торгівлі.

Ще більш загрозливе становище склалося у системі споживчої кооперації, де крадіжки і нестачі були ніби обов'язковим супутником фінансово-господарської діяльності. Так, у 1948 р. вони склали 61 024 000 руб., у 1949 р. - 64 811 000 руб., у 1950 р. - 49 182 000 руб. Найбільше розкрадання спостерігалося у Волинській області - 4 315 000 руб. у 1949 р. і 1 923 000 руб. у 1950 р.; Сталінській - відповідно 3 933 000 руб. і 1525 000 руб.; Київській - 3 928 000 руб. і 2 445 000 руб.; Львівській - 2 409 000 руб. і 1 817 000 руб.; Кам'янець-Подільській - 2 782 000 руб. і 2 322 000 руб.; Станіславській - 2 156 000 руб. і 2 370 000 руб.; Закарпатській - 2 191 000 руб. і 2 450 000 руб.; Одеській - 2 057 000 руб. і 2 365 000 руб. За три роки - з 1948 до 1950, споживча кооперація мала збитки на суму 185 890 000 руб. Реальне ж відшкодування цих збитків по відомству сягало ледве 30%. Також за ці три роки ще в п'яти відомствах: Міністерстві лісової промисловості УРСР, Міністерстві комунального господарства УРСР, Укрпромраді, Укркоопінраді, Укрліспромраді - збитки від розтрат і крадіжок становили 134 705 000 руб.98

Факти свідчили про те, що великі розтрати і крадіжки вчиняли в переважній більшості групи осіб, які належали до керівного виробничого й облікового апарату відомств та підприємств і вступали між собою у змову навіть щодо низки підприємств. Так, наприклад, на підприємствах взуттєвої промисловості УРСР діяла велика група розкрадачів, що охоплювала Житомирську, Закарпатську, Сталінську, Харківську і Чернівецьку взуттєві фабрики. Ця група впродовж 1948-1950 рр. розікрала 5 тис. кг жорсткого взуття, 140 тис. дм м'якої шкіри та багато готового взуття на суму більше 1,5 млн. руб. У Чернівецькій області викрили велику групу, що займалась крадіжками на підприємствах спиртової промисловості і з 1948 до 1950 рр. нанесла збитків більше 4 млн. руб. Шляхом штучного заниження показників контрольних приладів, недовантажування цистерн, обважування здавачів сировини, завищення втрат виробництва ця група створювала великий надлишок спирту, який потім різними шляхами здавала на ринок.

Але, не дивлячись на такі величезні розміри розтрат і крадіжок, доволі часто траплялися випадки, коли слідчі органи зволікали із розслідуванням злочинів і не вчиняли належних заходів, які б гарантували повне відшкодування нанесених збитків. Також погано була налагоджена справа розшуку злочинців передусім через відсутність оперативності цього розшуку та несвоєчасного реагування на злочинні прояви.

Поряд із цим досить поширеною була практика, коли прокурорсько- слідчі органи впродовж 1947-1950 рр. безпідставно або недостатньо обґрунтовано притягували звичайних громадян до кримінальної відповідальності. Хоча існувала 107 стаття Конституції Української РСР, яка гарантувала недоторканість особи радянського громадянина, її положення до уваги ніколи не брались, тим більше у післявоєнні роки, коли певні ліберальні прояви у суспільстві потрібно було ліквідовувати швидкими темпами. Люди при владі, особливо у радянській державі, і чи не найбільше у силових відомствах, завжди відчували свою всесильність і зверхність над тими, хто до цієї влади причетним не був, а таких, звичайно, було більшість, і ця більшість у непоодиноких випадках безвинно зазнавала переслідувань і покарань, особливо, якщо людина була простим селянином або робітником, не партійцем і не посадовцем.

Кількість безпідставно заарештованих прокурорсько-слідчими органами УРСР виявилась настільки великою, що 28 січня 1948 р. ЦК КП(б)У висунуло до них категоричну вимогу, щоб не було жодного випадку такого арешту, затримання і притягнення до кримінальної відповідальності. Та все ж число затриманих осіб за чотири роки набрало грандіозних розмірів. Лише судові органи припинили слідчі справи і виправдали у судовому порядку 389 913 осіб, або 28,4% до загальної кількості громадян, що були притягнуті до судової відповідальності, тобто майже !/3. Таким чином з 1947 до 1950 рр. на кожні 50 осіб дорослого населення республіки - одна була безпідставно обвинувачена. Але це число на практиці було ще більшим, оскільки у процесі слідства прокурори припиняли багато справ чи справедливо відмовляли у наданні дозволу на кримінальне переслідування через дріб'язковість або повну відсутність складу злочину в діях обвинувачених. Існувала й інша крайність: у багатьох випадках суди першої інстанції виносили неправильні виправдальні вироки. Також характерно те, що кількість безпідставно затриманих у 1947-1950 рр. не зменшувалася, а зростала.

Такий стан речей свідчив про те, що в органах слідства робота була організована погано і на низькому рівні. Внаслідок слабкої оперативної діяльності органів прокуратури й міліції багато правопорушників залишалися непокараними, у той час як інші громадяни незаслужено притягувались до кримінальної відповідальності. У практиці судово- слідчих органів були непоодинокі випадки, коли внаслідок недостатньо перевірених матеріалів багато громадян затримувались, заарештовувались і довгий час перебували у місцях попереднього ув'язнення100.

Часто органи суду формально застосовували до засуджених засоби покарання, які не зовсім відповідали вчиненому правопорушенню, а інколи взагалі безпідставно присуджували суворі вироки. Так, народний суд 2 дільниці Коростишівського району Житомирської області 16 липня 1949 р. засудив колгоспника П. Голуба на 8 років позбавлення волі, 5 років обмеження в правах із конфіскацією майна за те, що той украв з колгоспного поля 3 снопа необмолоченого жита. Народний суд 8 дільці Миколаєва 17 червня 1950 р. засудив робітника Ф. Великого на 12 років позбавлення волі, 5 років обмеження в правах з конфіскацією майна, а його дружину - Є. Велику - на 10 років ув'язнення і 5 років обмеження в правах, оскільки Ф.Великий вкрав 3,5 л рослинної олії. Цей вирок народного суду Миколаївський обласний суд залишив у силі. Народний суд 1 дільниці м. Микитівки

Сталінської області 9 листопада 1947 р. засудив робітника Г. Глєбова до 7 років позбавлення волі через те, що він разом із трьома іншими засудженими за цією справою особами нарвав у саду радгоспу 4 кг слив.

Значним недоліком у роботі судів було те, що багато з них, розглядаючи, наприклад, справи про крадіжки і розтрати, не вивчали причин і обставин, за яких ці злочини здійснювались, слабко або взагалі не з'ясовували можливе існування осіб, за попускання і бездіяльності котрих створювались сприятливі умови для вчинення таких злочинів. Іншою суттєвою вадою системи правосуддя цього часу, яка негативно впливала на долю несправедливо чи надто суворо засуджених громадян, була халатність наглядових і касаційних інстанцій, що мало звертали увагу на обґрунтованість вироків суду першої інстанції навіть за наявності в них найсуттєвіших недоліків та механічно штампували затвердження таких вироків101.

Всього ж кількість засуджених з 1947 до 1950 рр. була наступною:

У це число засуджених не входили особи, притягнуті до кримінальної відповідальності за самовільне залишення роботи, прогули, невідпрацювання мінімуму трудоднів у колгоспах. Найбільше ж відбувало покарання громадян за крадіжки держмайна та особистої власності:

Хоча порівняно з 1947 р. у загальній кількості засуджених частка розкрадачів державного та особистого майна зменшилась, вона стабілізувалась все ж на досить високому рівні в межах більше 27%.

Характерною була також та обставина, що зменшення притягнутих до кримінальної відповідальності осіб за розкрадання суспільного майна проходило значно повільніше, ніж особистого. Однією з причин цього було те, що розтрати і крадіжки державної власності викривалися значно пізніше від моменту здійснення злочину, слідчі дії тягнулись місяцями, особи, винні у вказаних злочинах, у період слідства перебували на волі або взагалі переховувались. Окрім того спостерігалось попускання як з боку судово-слідчих органів, так і неправильне реагування на даний вид злочинності місцевих органів влади.

Наприклад, прокурор Краснозаводського району Харкова відмовив у наданні дозволу на притягнення до кримінальної відповідальності учасника групи розкрадачів держвласності Колотова, керуючись тим, що «директивні органи обмежились притягненням Колотова до партійної відповідальності і не погодились на притягнення його до кримінальної». Прокурор Городищенського району Київської області у квітні 1951 р. відмовився притягувати до кримінальної відповідальності бухгалтера райпотребсоюзу Швеця до проведення повторної ревізії. Після першої ж була виявлена нестача 20 тис. руб. Тим часом Швець зумів зникнути.

Факти допущення тяганини при наданні згоди на арешт комуністів, які вчиняли кримінальні злочини, існували і з боку окремих місцевих секретарів партії. Так, секретар Новомосковського міськкому КП(б)У Бородай заборонив прокурору арештовувати колишнього голову артілі «Єднання» Корнієнка, який розтратив разом з іншими особами 54 тис. руб., мотивуючи своє рішення тим, що Корнієнко був членом ВКП(б) з 1931 р. Хоча останнього все ж засудили до 8 років позбавлення волі, однак міськком КП(б)У виніс прокурору догану з занесенням в облікову картку за «необ'єктивне ведення слідства»103.

Про деякі факти подібної тяганини доповідав Голинному в грудні 1952 р. начальник Управління міліції Києва, заступник начальника Управління МДБ Київського округу полковник міліції Мазніченко. Він, зокрема, зазначав, що у серпні 1951 р. «ОБХСС» Києва викрив групу розкрадачів державної власності у кількості 5 осіб, які діяли на Київській Державній взуттєвій фабриці і яких очолював комерційний директор фабрики Л. Янкевич. Група займалась розкраданням з фабрики готової продукції під виглядом браку та реалізовувала її через Печерський Райпромкомбінат і роздрібну мережу. Оскільки у справі фігурували два комуністи - Янкевич і Л. Розенман (завідувач складом фабрики), матеріали перевірки були представлені на ознайомлення секретарю

Печерського райкому партії Волковій для отримання її дозволу на арешт розкрадачів. З арештом Розенмана вона погодилася, однак стосовно Янкевича утрималася, мотивуючи своє рішення тим, що питання стосовно останнього потрібно було розглядати на засіданні бюро райкому партії. Після цього протягом місяця ще тричі перед нею ставилося питання щодо арешту Янкевича, однак вона відмовлялася його давати і погодилася лише через місяць, за день до свого від'їзду на курорт, без обговорення питання Янкевича на засіданні бюро райкому партії. За місяць, який тривала тяганина, Янкевич мав можливість переховати усі цінності, отримані ним злочинним шляхом. Усі фігуранти справи все ж були заарештовані.

У жовтні 1951 р. «ОБХСС» Києва викрив групу у кількості 7 осіб, яка займалася розкраданням товарно-матеріальних цінностей в артілях ім. Сталінської Конституції і «Прогрес». Її очолювали голови цих артілей, члени партії Б. Сапожник і Г. Гендельман. Лише у жовтні 1951 р. вони розікрали 200 м тканини зекономленої злочинним шляхом за рахунок випуску недоброякісної продукції. Коли матеріали на Б. Сапожника були повідомлені секретареві Сталінського райкому КПУ Києва Аргалу, останній дав згоду на його затримання, однак наступного дня змінив своє рішення і особисто прибув до прокурора міста Виноградова, заявивши, що згоду на арешт Сапожникова дав помилково. Прокурор викликав до себе Сапожникова, у присутності Аргала зробив очну ставку з одним із його співучасників і одразу дав санкцію на арешт. Однак і після цього Аргал особисто звернувся у міськком партії, де доводив, що на арешт Сапожникова підстав недостатньо, що його ввели в оману працівники «ОБХСС» і домагався повернення даної ним згоди. Своїми діями Аргал сам увів в оману міськком КПУ, внаслідок чого туди був викликаний працівник «ОБХСС», який доповідав про справу Сапожникова. У кінцевому результаті злочинна діяльність групи була доведена і її члени були засуджені до різних термінів позбавлення волі104.

У листопаді 1951 р. Управління міліції Києва відкрило кримінальну справу за звинуваченням члена партії А. Розіна. Працюючи начальником пожежно-сторожевої охорони 4-ї Державної взуттєвої фабрики упродовж 2-х років, він зловживав службовим становищем з корисливою метою. Згода на його арешт була отримана від секретаря Подільського райкому партії Києва П. Островської 22 листопада 1951 р. 3 січня 1952 р. розслідування справи було закінчено і її було направлено прокурору Києва. Прокурор обвинувачувальний вирок у справі затвердив і направив її для розгляду у народний суд 8 дільниці Подільського району народному судді Паторжинському, який, однак, повернув справу на дорозслідування. У березні 1952 р. на нараді працівників органів прокуратури, суду і міліції народний суддя Паторжинський на питання, чому не судять Розіна заявив, що йому судити останнього не дозволяли партійні органи, тому він був змушений повернути справу Розіна на «дорозслідування». 3 травня 1952 р. розслідування справи було закінчено вдруге і її направили прокурору Києва, який відправив справу в обласний суд, а той, у свою чергу, у народний суд 8 дільниці. Оскільки суддя цього суду Кохановська раніше працювала з обвинуваченим Розіним на Державній взуттєвій фабриці, вона прийняла рішення направити справу у народний суд 3-ї дільниці Подільського району, який знову направив справу на «дорозслідування». 15 липня 1952 р. справу Розіна з протестом прокурора направили у Київський обласний суд, який 15 липня надіслав її у суд 8 дільниці, де вона лежала без руху, і лише 15 вересня 1952 р. була розглянута і Розін був засуджений на 7 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Таким чином справа з обвинувачення Розіна упродовж більш ніж 8 місяців тягнулася внаслідок злочинно-халатного ставлення працівників суду та інших органів, а також безпідставного втручання у цю справу секретаря Київського райкому КПУ Корніцького і секретаря райкому КПУ Островської105.

У січні 1952 р. Управління міліції Києва відкрило кримінальну справу на завідувача фірмовим магазином Пивзаводу № 2 члена КПРС

П. Тьотєнькіна; директора цього ж заводу, члена КПРС З.Ільченка і головного бухгалтера заводу безпартійного В. Гальчевського. П. Тьотєнькін упродовж тривалого часу розкрадав довірені йому товарно-матеріальні цінності. Директор заводу упродовж 1951-1952 рр. кожну суботу отримував хабарі по 50-100 руб. від Тьотєнькіна і систематично брав з магазину пиво, за яке не розраховувався. Ільченко спільно з головним бухгалтером підписали перепустки на вивіз сировини з території заводу.

Для отримання згоди на арешт Ільченка усі матеріали були представлені секретарю міськкому партії Ільїну, який згоди на арешт не дав, а запропонував взяти у Ільченка підписку про невиїзд і продовжити розслідування. 23 березня справу з обвинувачення трьох фігурантів направили прокурору Києва. Подальше слідство вела прокуратура Подільського району, прокурор якої, молодший радник юстиції Нестеренко, безпідставно вилучив із справи матеріали з обвинувачення Ільченка і Гальчевського і провадження припинив. 28 і 29 травня 1952 р. народний суд 1 дільниці Подільського району Києва розглянув кримінальну справу з обвинувачення Тьотєнькіна і засудив його до 7 років позбавлення волі. 6 червня 1952 р. слідчий відділ Управління міліції Києва дії прокурора Подільського району Нестеренка перед прокурором Києва опротестував, тож вирок народного суду 1 дільниці обласним судом було відмінено і запропоновано притягти до кримінальної відповідальності Тьотєнькіна спільно з Ільченком і Гальчевським. У листопаді розслідування справи було закінчено і відправлено у суд. Такимчином відмова дати згоду на арешт Ільченка з боку секретаря райкому партії Ільїна була безпідставною, що призвело до затягування справи упродовж 10 місяців106.

Характерною ознакою поведінки населення післявоєнного періоду в умовах відновлення командно-адміністративної системи управління у країні і не враховування особистих інтересів громадян була велика кількість фактів самовільного залишення роботи та прогулів, незважаючи на те, що ще з 26 червня 1940 р. за такі дії передбачалося кримінальне переслідування.

Відсоток громадян, які несли за це кримінальну відповідальність, був досить значним у порівнянні з загальною кількістю засуджених у повоєнні роки, до того ж, він невпинно зростав:

У 1950 р., зокрема, найбільше було притягнуто до кримінальної відповідальності за цю категорію правопорушень мешканців таких областей: Сталінської - 9 809 осіб за самовільне залишення роботи і 21 031 особу за прогули; Ворошиловградської відповідно - 5 257 і 12 274 особи; Дніпропетровської - 2 803 і 6 671 особу; Харківської - 2 576 і 4 687 осіб; Київської - 2 239 і 3 998 осіб107.

Показовою особливістю повсякденного життя у післявоєнній період був також такий соціально-негативний прояв поведінки населення, як хуліганство. Воно було одним із найпоширеніших видів порушення громадського порядку того часу. Число засуджених за хуліганські злочини у 1947 р. становило 4 545 осіб (1,8% від загальної кількості засуджених за рік); у 1948 р. - 7 718 осіб (3,6%); у 1949 р. - 9 798 осіб (4,9%); у 1950 р. - 10 757 осіб (6,5%). Хоча щороку спостерігалась загальна тенденція до зменшення кількості засуджених за основними видами злочинів, за хуліганські прояви ця цифра зростала. Найбільше притягалось до кримінальної відповідальності за хуліганство у таких областях:

населення поведінка суспільство український

За соціальним станом серед засуджених за хуліганство переважали робітники і селяни. Іншою показовою особливістю було те, що злочини цієї категорії часто вчиняли люди молодого віку, переважно - до 25 років і, як правило, у стані алкогольного сп'яніння. Наприклад, за перше півріччя 1951 р. до кримінальної відповідальності за хуліганство було притягнуто 6154 особи. З них робітників було 3570 (58%), селян - 1140 осіб (23,5%), службовців - 712 осіб (11,5%), інших - 432 особи (7%). Молодь у віці до 25 років становила практично половину - 3059 осіб. Партійців серед цього числа було 80, членів ВЛКСМ - 498. Більшість з тих, хто вчинив подібні злочини - 76%, були самотні громадяни або несімейні. Найчастіше хуліганські прояви траплялися у містах та робітничих поселеннях. Зокрема, у Сталінській області, де злочинність була найвищою, це були міста Сталіно, Жданов, Макіївка. Вчиняли хуліганські прояви переважно в гуртожитках, місцях громадського відпочинку, на вулиці. Так у Сталіно 31,2% таких злочинів відбулося у гуртожитках, 23,2% у їдальнях і буфетах, 12,2% - за місцем роботи; у Миколаєві: 28,9% - у гуртожитках, 17,8% - у клубах і кінотеатрах, 17,8% - на вулиці і в магазинах; у Дніпропетровську: 33% - у гуртожитках, 61,4% - у пивних і на вулиці; у Києві: 50% - у гуртожитках, 23,5% - у клубах і кінотеатрах, 23% - на вулиці108.

Динаміка судимості за хуліганство свідчила, що в деяких областях зменшувалась кількість притягнених до кримінальної відповідальності за менш серйозні правопорушення цієї категорії злочинів, однак збільшувалась кількість за більш небезпечні, наприклад, за застосування холодної зброї. Представники влади, зокрема, міністр юстиції УРСР Д. Панасюк, вважали, що велика кількість хуліганських проявів була наслідком недостатньої громадсько-масової та політико-виховної роботи серед населення, поганої організації дозвілля, відсутності у місцях відпочинку постів міліції, особливо у вихідні дні. Однак справжньою причиною, була, безсумнівно, інша - це реакція окремих громадян на умови життя та систему управління у країні, що проявлялася в антисоціальній поведінці .

Багато простих громадян у країні страждали від свавілля посадових осіб, зокрема, у колгоспах, де населення було особливо безправним. Воно зазнавало несправедливих утисків, траплялись випадки побиття з боку начальства, на що люди могли лише скаржитись. На відміну від тих правопорушень, за які суди масово саджали за грати громадян, часто безпідставно, за перевищення влади судові вироки виносились набагато рідше, хоча практика зловживання владою була досить поширеним явищем. Система захищала тих, хто допомагав тримати населення у покорі, та й строки ув'язнення за цей вид злочинів були не надто великі.

Динаміка судимості осіб, що все ж з року в рік потрапляли за грати за перевищення влади, особливої тенденції до зниження не мала:

У 1950 р. найчастіше засуджували за перевищення влади у Вінницькій області - 102 особи, Волинській - 64, Тернопільській - 55, Житомирській - 48, Кам'янець-Подільській - 42, Львівській - 40 осіб. Загальний стан речей у справі покарання посадовців за перевищення влади свідчив про надто терпиме, ліберальне ставлення судових органів до вирішення таких злочинів. У багатьох випадках прокуратура допускала несвоєчасне або взагалі неправильне реагування на скарги громадян стосовно фактів перевищення влади і нерідко без достатнього обґрунтування відмовлялась застосовувати карні дії щодо винних осіб110.

Наприклад, колгоспник Дашівського району Вінницької області Захвацький, якому голова колгоспу Онищук і бригадир Панасюк завдали важких побоїв, неодноразово звертався в міліцію і райпрокуратуру, однак останні не надавали його скаргам ніякого значення. Лише після певного втручання у справу вищестоячих органів Онищук і Панасюк були притягнуті до відповідальності. При цьому прокурор області надто м'яко відреагував на факт безпідставного припинення справи районним прокурором, вказавши йому лише на необ'єктивну та поверхову перевірку її матеріалів. Без достатніх підстав Вінницька обласна прокуратура відмовилась розпочинати кримінальну справу проти голови колгоспу ім. Кірова Могилів-Подільського району, який був виключений з партії і знятий з роботи за систематичне побиття колгоспників. Знову ж таки Вінницький обласний суд лише у лютому 1950 р. засудив до 8 років позбавлення волі Тихоненка, який, перебуваючи на посаді голови колгоспу «17-річчя Жовтня» Немирівського району, постійно бив колгоспників. Про факти застосування ним фізичної сили селяни писали районному прокурору ще у травні 1949 р., однак той ніяких заходів не вчинив. У грудні колгоспники були змушені звернутися із скаргою до голови Ради міністрів УРСР Коротченка, і лише після цього відбулось слідство і Тихоненко поніс заслужене покарання. Хоча на Вінниччині найчастіше саджали за грати за перевищення влади, кількість засуджених за це могла бути більшою, однак багато фактів зловживання владою залишались безкарними. Крім того суди області стосовно таких засуджених часто обирали занижені терміни покарання й допускали неправильну перекваліфікацію злочинів, що значно 48 послаблювало ефективність боротьби із свавіллям посадових осіб, які відчували свою безкарність111.

Рівень злочинності у суспільстві був значним і на початку 1950-х рр. Високі статистичні показники кількості засуджених були також свідченням посилення боротьби органів прокуратури із кримінальними проявами. За відомостями заступника прокурора УРСР, державного радника юстиції 3 класу В.Смоленського, наданими завідувачу адміністративним відділом ЦК КПУ І.Голинному у 1951 р., слідчі республіки закінчили 70 271 справу, у 1952 р. - 75 985, тобто на 5 714 справ більше. Однак значна кількість із них залишалась не розслідуваною. Так, у 1951 р. їх відсоток становив 36,2% від загального числа усіх справ, за якими проводилось слідство в УРСР, а у 1952 р. - 33,9%. Збільшення числа закінчених справ було наслідком активнішого розкриття таких поширених злочинів, як розкрадання державної власності. У 1951 р. їх загальна кількість становила 18 569 справ (26,4% від усіх закінчених), у 1952 р. - 21 249 (28%)112.

Серед основних категорій злочинів, за які найбільше притягували громадян до кримінальної відповідальності, залишались хуліганство, службові злочини, самогоноваріння, крадіжки особистого майна, спекуляція. Зокрема, за хуліганські прояви у 1951 р. було завершено 6 605 справ, у 1952 р. - 9 115, найбільше у Сталінській області - відповідно 733 і 1 287 справ, Дніпропетровській - 489 і 1 062 справи,

Ворошиловградській - 807 і 885 справ, Харківській - 525 і 613 справ, Київській - 355 і 430 справ, Чернігівській - 364 і 425 справ. Посилилась боротьба з поширеними службовими злочинами, що стало наслідком підвищення вимог до посадових осіб на підприємствах, в установах і відомствах. У 1951 р. з цієї категорії злочинів було закінчено 7 576 справ, у 1952 р. - 8 789, найбільше у Сталінській області - відповідно 6 721 і 750 справ, Ворошиловградській - 528 і 664 справи, Вінницькій - 457 і 524 справи, Київській - 344 і 474 справи, Чернігівській - 332 і 417 справ.

Значна кількість справ розпочиналась і за самогоноваріння. У 1951 р. їх було закінчено 10 514, у 1952 р. - 8 530, найбільше у Вінницькій області - відповідно 951 і 914 справ, Київській - 941 і 794 справи, Кам'янець- Подільській - 795 і 807 справ, Сумській - 815 і 685 справ, Чернігівській - 833 і 636 справ. За спекуляцію у 1951 р. було закінчено 3 838 справ, у 1952 р. - 4 643, за крадіжки особистого майна відповідно 3 246 і 3 627 справ113.

Про особливості та характер антисоціальної поведінки населення республіки в регіонах у 1951-1952 рр. та на початку 1953 р. дізнаємось зі звітів, які надсилались з областей на ім'я завадмінвідділом ЦК КПУ І. Голинного. Найактивніше вона проявлялась у Сталінській області, про це свідчила, зокрема, кожна десята закінчена слідчими органів прокуратури УРСР справа. Станом на 1 січня 1953 р. на території області сталося 2175 кримінальних проявів, у тому числі у Сталіно - 471, що порівняно з 1951 р. по області було більше на 45,7%. Окремо за видами здійснення і кількістю злочини характеризувалися наступним чином: хуліганських проявів у 1951 р. було 2883, у 1952 р. - 2083, хуліганства з поножівщиною відповідно 50 і 156, крадіжок - 708 і 1122, грабежів - 148 і 267, вбивств - 55 і 82, інших злочинів - 41 і 77 випадків. Лише за особливо небезпечні кримінальні злочини у 1952 р. було арештовано і притягнуто до відповідальності 5038 осіб, з них: 2942 людини, або 58,3% працювало у промисловості; 1511 осіб (30%) - не займались суспільною працею; 297 (5,8%) - працювало у сільському господарстві; 114 (2,2%) - навчалися у ВНЗ, середніх і неповних середніх школах, школах ФЗУ; 174 (3,7%) - інших осіб. Серед числа арештованих величезну кількість - 64%, становили особи до 25 років. З них дітей віком від 12 до 16 років було 90 осіб, молоді від 16 до 25 років - 3141, старших 25 років - 1807 осіб, тих, що раніше притягувалися до кримінальної відповідальності - 624 особи, комсомольців - 264, членів партії і кандидатів - 40114.

За перші три місяці 1953 р. в області сталося 1118 кримінальних злочинів, 547 з яких були особливо небезпечними (грабежі, крадіжки, убивства та ін.). Найбільш криміногенними залишались міста - Макіївка, Сталіно, Жданов, Єнакієво, Горлівка, Константинівка. Так, лише в Макіївці за вказаний період часу було здійснено 204 злочини, що становило 20% від числа тих, які сталися в області. У Сталіно було здійснено 156 злочинів, або 12% від загальної кількості. Всього ж за перший квартал 1953 р. було арештовано і притягнуто до кримінальної відповідальності 1 435 осіб, найбільше з них - 682, за хуліганство (47,5%). Із загальної кількості арештованих - 364, або 25,4% складали особи, які вже мали судимість за різні кримінальні злочини; 116 осіб, або 8,1% були комсомольцями. За віковою категорією переважала молодь до 25 років - 59,8%, зокрема, дітей віком від 12 до 16 років було 59 (4,1%), осіб від 16 до 25 років - 799 (55,7%); старших 25 років було 577 осіб (40,2%)115.

Багато злочинів здійснювали організовані групи осіб. Наприклад, у січні 1953 р. у Жданові була ліквідована грабіжницька група у кількості 9 осіб, яку очолював раніше судимий за крадіжку І.С. Свиридов, 1930 року народження. У Макіївському районі була ліквідована грабіжницько- злодійська група у кількості 16 учасників, очолювана раніше засуджуваним за кримінальні злочини Б.Г. Ковановим, 1930 року народження. Внаслідок здійснених заходів з боротьби зі злочинністю в області та розшуку осіб, які вчинили 26 грудня 1952 р. в Макіївському районі пограбування каси шахти «Щоглівка-Глибока» і 17 січня 1953 р. каси шахти № 40 «Курахівка» в Семидівському районі, органи міліції виявили й ліквідували 163 кримінально-злочинних групи із загальною кількістю 448 учасників. Серед них було 22 грабіжницькі групи із загальною кількістю в них 109 осіб, 76 злодійських груп із 182 учасниками і 59 хуліганських груп із 142 учасниками116.

Одним із найвищих в Україні був рівень злочинних проявів і у Харківській області. У 1952 р. і першому кварталі 1953 р. органами міліції тут було ліквідовано більше 200 злочинних груп. Зокрема в серпні-вересні 1952 р. обласне управління міліції знешкодило грабіжницьку групу з 9 осіб, яку очолював злочинець-рецидивіст Ігрушин-Медін, що чотири рази утікав з місць позбавлення волі. У серпні також була ліквідована в Барвенківському районі група крадіїв з 7 осіб, очолювана Торішним. Ця група здійснила на території Харківської і Сталінської областей 21 крадіжку, під час однієї з них з каси колгоспу ім. Фрунзе Барвенківського району були викрадені облігації державного займу на суму 28 тис. руб. При ліквідації злочинних груп у їхніх учасників, а також в окремих злочинців було вилучено 45 одиниць вогнепальної зброї. Також вогнепальну зброю у кількості 226 одиниць органи міліції вилучили у населення.

Поширеним явищем в області були такі кримінальні прояви, як розкрадання державної власності та спекуляція, на розкритті яких зосереджувалася головна увага слідчих органів. Насамперед це стосувалося викриття організованих злочинних груп, які здійснювали значні крадіжки в товаросупровідній мережі, промисловій кооперації й інших важливих об'єктах та ліквідації організованих груп великих спекулянтів. Найбільша кількість випадків розкрадання й розтрат ставалась на підприємствах держторгівлі, споживчої кооперації, міністерств харчової і м'ясомолочної промисловості, заготівлі, радгоспів та в колгоспах. Так, у серпні-вересні 1952 р. була виявлена й арештована група розкрадачів держвласності, що діяла на Харківській торговій базі «Головтекстильзбут», базах і магазинах «Харпромторгу» і «Укртекстильшвейторгу». До неї входили Поляков, Теплицький, Цукерник, Каплан та інші. У них було вилучено цінностей і описано майна на суму близько 3 млн. руб. Всього ж, як встановило слідство, ця група розкрадачів нанесла матеріальну шкоду державі більш ніж на 8 млн. руб.

У травні-серпні 1952 р. обласне управління міліції викрило 6 організовано діючих груп спекулянтів і пов'язаних із ними працівників системи «Заготживсировина», які займалися скуповуванням та забоєм великої рогатої худоби і реалізацією м'яса за спекулятивними цінами на базарах міста й у приміських районах Харкова. За цією справою було притягнуто до відповідальності 41 особу, з них заарештовано - 31. Сума їхнього описаного майна становила більш ніж 230 тис. руб. У серпні 1952 р. Держуправління міліції викрило й арештувало групу осіб, які працювали в системі торгу «Харківодяг» і на базі «Головшвейзбут». Слідство встановило, що до складу групи входили керуючий базою «Головшвейзбут» Базилевич, його заступник Палер, завідувач секцією бази Шапіро і комерційний директор торгу «Харківодягу» Милих. Змовившись із завідувачами окремих магазинів, упродовж 1951-1952 рр. за хабарі за заздалегідь встановленими таксами за рахунок фондів інших торгів вони відпускали їм дефіцитні товари, а завідувачі магазинів продавали їх у магазинах за спекулятивними цінами. За цією справою до кримінальної відповідальності притягнули 23 особи117.

Для підтримання громадського порядку і зменшення правопорушень у містах і населених пунктах області органи міліції вживали заходів щодо більш широкого залучення до цієї роботи бригад сприяння міліції, посилення зв'язку міліції з населенням. З цією метою практикувались виступи працівників міліції перед громадськістю, члени бригад сприяння міліції залучались до проведення сторожової варти, нічних обходів у населених пунктах, чергування у клубах і кінотеатрах.

Також для боротьби з кримінальною злочинністю використовувалась паспортна система. Працівників паспортних столів зобов'язували бути відповідальнішими і більш уважніше ставитись до видачі паспортів. Внаслідок цього у Харкові й області при зверненні за пропискою й обміном паспортів було виявлено 11 значних кримінальних злочинців, що переховувались від влади, а через адресні бюро паспортного відділу - 1 249 осіб, які мешкали у Харкові й районах області і також перебували у розшуку. Крім того з Харкова були вивезені 183 особи, що підпадали під паспортні обмеження. Також внаслідок перевірок паспортного режиму було зафіксовано 9 280 різних порушників паспортного закону. З них було притягнуто до кримінальної відповідальності тих, що не мали постійного місця проживання і не займалися суспільною працею, - 239 осіб. Інших порушників паспортного закону притягнули до адміністративної відповідальності, у тому числі 354 людини з осіб, що в силу обійнятих посад несли відповідальність за режим дотримання паспортного закону на підприємствах, в установах і домоволодіннях118.

У Миколаївській області, як і у двох вищезгаданих, досить поширеним явищем було розкрадання державної власності. Хоча кількість кримінальних справ заведених за цей вид злочинів з роками дещо знижувалась, однак все ж залишалась на високому рівні. У 1948 р. вона складала 32,7% (1 231 справа) від усіх справ, направлених у суди, у 1951 р. ця частка становила 28,5% (776 справ), у 1952 р. - 22,7% (738 справ). У 1952 р. кількість випадків розкрадання і розтрат порівняно з 1951 р. скоротилась на 15%, а сума матеріальної шкоди, завданої державі, зменшилась з 2,5 млн. руб. у 1951 р. до 1,1 млн. руб. у 1952 р. Масштаби цих злочинів змушували вище партійне керівництво республіки приймати відповідні рішення для протидії їм. Зокрема, 28 січня 1948 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про стан і заходи зі зміцнення соціалістичної законності і радянського правопорядку в Українській РСР», а грудневий 1952 р. пленум ЦК КПУ прийняв ухвалу «Про посилення боротьби за збереження державної і суспільної власності та покращення справи підбору, висування й виховання кадрів у торгових, кооперативних та інших організаціях».

У 1952 р. органи міліції області провели активну роботу з ліквідації організованих груп розкрадачів та спекулянтів. Так, були виявлені факти значного групового розкрадання в державній і кооперативній торгівлі: Миколаївському відділі «Г оловунівермагу», на обласній базі

«Головлегзбуту», у деяких артілях промислової кооперації й кооперації інвалідів. Зокрема, відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності управління міліції МВС викрив групу розкрадачів на об'єктах державної торгівлі Миколаєва, яка очолювалась колишнім керівництвом Миколаївського відділу «Головунівермагом» Косим, Нахімовичем та іншими. За вказаною справою колишніх працівників цього відділу за вчинені ними злочинні дії було притягнуто до кримінальної відповідальності 36 осіб, які, за матеріалами слідства й висновком експертизи, нанесли збитків державі на суму близько 2 млн. руб. Всього ж обласні й народні суди області у 1952 р. розглянули 738 кримінальних справ на розкрадачів державного й суспільного майна, за якими було притягнуто до кримінальної відповідальності 820 осіб. У першому кварталі 1953 р. у суди надійшло 198 справ на розкрадачів держвласності, внаслідок чого до судової відповідальності було притягнуто 249 осіб119.

Для боротьби із спекуляцією органи міліції області створили оперативні групи, які діяли на базарах Миколаєва й біля магазинів під час продажу товарів підвищеного попиту та виявляли «спекулятивні елементи». Внаслідок посилення такої боротьби і проведення оперативних заходів упродовж 1952 р. було викрито 32 спекулятивні групи та притягнуто до кримінальної відповідальності 172 спекулянта. Найбільш поширеним методом спекуляції була закупівля ходових промислових товарів у магазинах і реалізація їх місцевим мешканцям по квартирам; реалізація товарів спекулянтам через підставних осіб; придбання товарів підвищеного попиту спекулянтами через працівників держторгівлі, які вступали із ними у корисливу домовленість.

За хуліганські прояви у 1952 р. суди області розглянули 380 кримінальних справ, за якими було притягнено до відповідальності 396 осіб. У першому кварталі 1953 р. розглядалась 121 справа, внаслідок чого було засуджено 157 осіб. Як і скрізь в Україні, хуліганські правопорушення в області здійснювала молодь, особливо та, що мешкала у гуртожитках. Намагаючись боротись з агресивною поведінкою молодого покоління, бюро Миколаївського обкому партії 16 червня 1952 р. прийняло постанову «Про випадки хуліганських вчинків, що допускались з боку окремої частини молоді». В області були проведені партактиви, а в первинних партійних і комсомольських організаціях - збори з питань поліпшення ідейно-виховної роботи серед молоді, організації навчання й покращення її побутового обслуговування.

Всього в Миколаївській області в 1952 р. сталося 738 кримінальних злочинів, з яких було розкрито 649, або 88%. За цей період органи міліції ліквідували в області 99 кримінально-злочинних груп з кількістю учасників у них - 271 особу. Крім того, був розслідуваний 41 злочин, здійснений у попередні роки, попереджено - 15 злочинів. У першому кварталі 1953 р. було вчинено 247 кримінальних злочинів, з них розкрито 213, або 86,8%120.

У Чернігівській області у 1952 р. було ліквідовано 102 злочинні групи у кількості 276 осіб, у тому числі 20 розбійницьких та 32 нелегалів, які переховувались внаслідок вчинених раніше злочинів. У злочинців вилучили 208 екземплярів вогнепальної нарізної зброї і 200 штук - у населення. Також розшукали й затримали 614 злочинців, серед яких було 194 особи, що втекли з місць позбавлення волі й переховувались від слідства і суду, а також 500 осіб, які ухилялись від сплати аліментів. Здійснювались також профілактичні заходи, внаслідок чого було попереджено й припинено 241 злочин, у тому числі 4 вбивства й 2 грабежі та попереджено формування 18 злодійських груп, до складу яких входили неповнолітні.

Цього ж року в області було викрито низку злочинних груп розкрадачів, які діяли у торговій мережі, заготзерно і на промислових підприємствах. Так, наприклад, група розкрадачів у кількості 33 осіб, яку очолювали колишній директор Чернігівської бази «Південзаготзерно» - Мазур і директор Чернігівського державного млина № 1 Павловський, впродовж 1949-1952 рр. розікрали 42 т зерна й борошна. Група розкрадачів з 10 осіб, очолювана колишнім директором Менської бази «Укрконсервтресту» Вельковичем, впродовж 1950-1952 рр. розкрадала фрукти й завдала збитки державі на суму 250 тис. руб. Ці особи були викриті й засуджені до великих строків покарання. Всього матеріальна шкода заподіяна державі у 1952 р. розкрадачами й розтратниками державного і суспільного майна у Чернігівській області становила 3 880 244 руб., а сума стягнених коштів із затриманих осіб становила лише 535 241 руб., тобто всього 13,8%. Це було наслідком того, що при розслідуванні та розгляді справ про розтрати й крадіжки органи МВС, суду і прокуратури не проявляли необхідної оперативності, що давало можливість злочинцям уникати кримінальної відповідальності й приховувати розкрадені матеріальні цінності й гроші. Загальне ж розкриття усіх видів кримінальних проявів в області у 1951 р. становило 73,8%, у 1952 р. - 79,2%121.

У Полтавській області органи прокуратури й міліції у 1952 р. притягнули до кримінальної відповідальності за особливо соціально-небезпечні злочини 2 450 осіб, у тому числі за розкрадання державного і суспільного майна 1 548 осіб (63,2%). Зокрема по організаціям їх кількість розподілялась наступним чином: колгоспи - 637 осіб, споживча кооперація

- 200, заготзерно - 66, харчова промисловість - 47, державна торгівля - 34, заготхудоба - 32, промислова кооперація - 28, фінансово-банківські органи

- 28, легка промисловість - 12, інші організації - 464 особи. Сума завданих збитків державі розтратниками й розкрадачами області у 1951 р. становила 1 798 400 руб., у 1952 р. - 1 481 500 руб. З них було відшкодовано у 1951 р. 671 тис. руб., або 37,3%, у 1952 р. - 865 400 руб., або 58,4%.

Загальний рівень злочинності в області особливо не знижувався. У 1952 р. за різні хуліганські прояви було притягнуто до кримінальної відповідальності 470 осіб, за крадіжки особистого майна - 329, за бандитизм і убивства - 75, за зґвалтування - 28 осіб. Всього ж 1952 р. у Полтавській області був зареєстрований 631 випадок кримінальних проявів, що перевищувало на 44 випадки, або 7,5%, показник 1951 р. Найбільш поширеними були такі злочини: крадіжки майна громадян - 293 випадки, крадіжки в державному секторі - 133, розбій - 59, убивства - 34, крадіжки худоби - 30, незаконні аборти - 26, зґвалтування - 13, бандитизм - 2, інших злочинів був 41 випадок. Показник розкриття злочинів у 1952 р. порівняно з 1951 р. знизився на 6,7%. Найгірше розслідувались такі злочини, як крадіжки худоби - 40%, розбійницькі напади - 62%, крадіжки особистого майна - 77%, вбивства - 79%.

Слабко велась робота органами міліції з попередження особливо небезпечних кримінальних проявів. Так, якщо у 1951 р. було попереджено 32% злочинів від загальної кількості усіх зареєстрованих, то 1952 р. цей показник становив лише 10%. Також деякі факти злочинних дій громадян, незважаючи на їх фіксацію, залишались без належної уваги до них правоохоронних структур. Наприклад, у Полтаві довгий час злочинною діяльністю займалась молодіжна група у кількості 12 осіб, однак органи прокуратури й міліції жодних кроків до її викриття й покарання не здійснювали. Питання хуліганських і бандитських проявів у Полтаві 30 березня 1953 р. стало предметом обговорення бюро обласного комітету КПУ. На ньому було відмічено незадовільну роботу органів прокуратури й міліції області з боротьби із злочинністю і накреслено низку практичних заходів, які мали підвищити її ефективність122.

У Львівській області у 1952 р. органи міліції, прокуратури й суду притягнули до кримінальної відповідальності 5 803 особи, що складало 128% до числа тих, хто був засуджений у 1951 р. Основними категоріями злочинів, за якими найбільше засуджували громадян, були крадіжки державної власності - 1 689 осіб засуджених у 1951 р. і 2 220 у 1952 р.; службові злочини - відповідно 441 і 508 осіб; хуліганство - 378 і 507; крадіжки особистого майна громадян - 381 і 473; спекуляція - 297 і 394; обмірювання й обважування - 29 і 39; зґвалтування - 13 і 25 осіб. Одним із факторів збільшення притягнутих до кримінальної відповідальності стало посилення боротьби відповідних структур з найпоширенішими видами правопорушень, а також засудження осіб, які здійснили злочини впродовж 1947-1950 рр., переховувалися й були затримані у 1952 р. Зокрема, були викриті й заарештовані великі організовані групи розкрадачів державного майна: на Буському пивному заводі - 16 осіб, які завдали матеріальної шкоди державі на суму більше 500 тис. руб.; у системі промислової й інвалідної кооперації та інших організаціях - 36 осіб, які розікрали близько 2 млн. руб. Крім цього у 1952 р. були розслідувані 166 справ, у тому числі 33 з розкрадання, які призупинили внаслідок розшуку злочинців, що втекли від правоохоронних органів у 1947-1950 рр. Найбільш масштабним розкрадання й розтрати державної власності у Львівській області було в ряді відомчих організацій: облспоживраді - 2 400 000 руб. у 1951 р. і 1 895 000 руб. у 1952 р.; держторгівлі - відповідно 421 тис. руб. і 441 тис. руб.; облпромраді - 494 тис. руб. і 352 тис. руб.; легпромі - 133 тис. руб. і 67 тис. руб.; облхарчпромі - 38 тис. руб. і 19 тис. руб. Органи прокуратури й міліції у ці роки дещо посилили боротьбу з особами, які сприяли й створювали умови для розкрадачів державного майна. Якщо у 1951 р. за попускання й покровительство розкрадачам було притягнуто до кримінальної відповідальності 32 особи, то у 1952 р. - 65, у І кварталі 1953 р. - 22.