Динаміка соціальної поведінки у радянському украінському суспільстві

Всього у 1952 р. прокуратура й міліція розслідувала 4657 справ, однак якість слідчих дій була на низькому рівні, внаслідок чого народні суди області повернули на дорозслідування 234 справи. Поширеним явищем залишалась тяганина у процесі слідства. Мала вади й робота народних судів. Через погану якість їх роботи у 1952 р. відмінили 11,5% оскаржених вироків, що були визнані неправильними. Лише за протестами органів прокуратури було відмінено судові призначення й вироки стосовно 189 осіб. Окрім цього великим недоліком роботи органів міліції, прокуратури і суду було те, що в окремих випадках замість того, щоб боротись за укріплення законності й правопорядку в області, їх співробітники самі допускали порушення закону. Так, у 1952 р. міліція й прокуратура незаконно притягнули до кримінальної відповідальності 127 осіб, яких суд виправдав, і безпідставно було заарештовано 115 осіб123.

Значні суми розкрадання державної власності спостерігалися у 1951-1952 рр. у Чернівецькій і Станіславській областях. Так, у Чернівецькій області за цей період часу розкрадачі, які діяли на промислових підприємствах і в торгових організаціях, завдали матеріальної шкоди державі на суму близько 13 млн. руб. Наприклад, по спиртотресту ця сума становила приблизно 6 млн. руб., у трикотажній промисловості - 562 149 руб., взуттєвій - 495 600 руб. У Станіславській області у 1951 р. із загальної кількості 3290 кримінальних справ 955 випадків, або 29% було розслідувано за фактами розкрадання державного і суспільного майна, у 1952р. з 3642 справ - 1 173 випадки (32%). Збитки, завдані державі, становили відповідно у 1951 р. 7 826 093 руб. (з них було відшкодовано 2285 093 руб., або 29,2%), у 1952 р. - 6 099 338 руб. (відшкодовано 2510 977 руб., або 57,6%). За попускання й пособництво розтратникам органи прокуратури у 1952 р. притягли до кримінальної відповідальності 46 службових осіб. Усього ж у 1951 р. в області було засуджено за різні види злочинів 3986 осіб, у 1952 р. - 4 620. Зростання йшло за рахунок притягнутих до відповідальності розкрадачів державного й особистого майна, спекулянтів, хуліганів.

В Ізмаїльській області у 1952 р. особи, які притягувались до кримінальної відповідальності за розкрадання соціалістичного й суспільного майна становили 40% усіх, стосовно кого велось слідство. Якщо у 1950 р. органи прокуратури порушили 655 справ, за якими притягли 978 розкрадачів державної власності, то у 1951 р. таких справ було 497 стосовно 713 осіб розкрадачів, у 1952 р. - 451 справа стосовно 688 осіб. Для області було характерним те, що злочини за справами про випадки значного розкрадання держвласності здійснювались упродовж років, однак, через слабку оперативно-агентурну роботу органів слідства своєчасно не виявлялись. Так, працівники Болградської райспоживради на чолі з Грінбергом і Мар'яновським два роки розкрадали кошти кооперативу й завдали йому матеріальної шкоди на суму 150 тис. руб. Також слідчі органи не завжди скеровували свою роботу на розслідування фактів значного розкрадання, що мали місце в області, а займались незначними й неактуальними правопорушеннями. Не припинились у роботі слідчих випадки безпідставного порушення кримінальних справ, неякісного ведення слідства, його затягування. Лише у 1952 р. 4,1% справ, порушених органами прокуратури, були припинені внаслідок бездоказовості обвинувачень124.

Доля багатьох засуджених у країні змінилася на краще після 27 березня 1952 р., коли вийшла постанова президії Верховної Ради СРСР про амністію. На території України звільнення з місць позбавлення волі тривало два місяці - до 25 травня. Всього у республіці було амністовано 69 920 осіб, з них 64 930 - з таборів і колоній і 4 990 - з дитячих виправно-трудових колоній (7%). У першу чергу звільнялися неповнолітні; вагітні і жінки, котрі мали малолітніх дітей; особи похилого віку; інваліди й місцеві мешканці. Їм видавались довідки про звільнення й документи на право проживання у тій місцевості, яку вони обрали. Також для амністованих був проведений розрахунок із заробітної платні, видані особисті гроші, речі й документи. За рахунок таборів і колоній звільнених забезпечували проїзними квитками залізницею чи водним шляхом до місця проживання й подорожніми грошима на весь період слідування. Для придбання квитків і надання допомоги при посадці у потяги й водний транспорт виділялись спеціальні працівники, які були зобов'язані спільно з адміністрацією залізниці й органами міліції МВС УРСР не допускати скупчення звільнених за амністією громадян на залізничних станціях і водних пристанях.

Окрім тих, що звільнялися з місць позбавлення волі в Україні, на територію республіки прибувало багато амністованих з інших регіонів СРСР. Усього ж звільнених за амністією в УРСР на 25 травня 1953 р. було вже 93 263 особи. Основна частина зазначених осіб осіла у Сталінській, Ворошиловградській, Харківській, Дніпропетровській, Київській, Запорізькій областях, тобто там, де у повоєнний період спостерігався стабільно високий рівень злочинності. Серед них було найбільше громадян, які притягувалися до кримінальної відповідальності за розкрадання державної власності (27%), за хуліганські прояви (14%), за крадіжки (13%), за спекуляцію (8%), за розбійні напади (2%), за зґвалтування (0,4%).

Органи влади стежили, щоб амністовані громадяни на місцях свого перебування обов'язково влаштовувались на роботу. За тим, як цей процес проходив і для ефективності його організації у Харківську, Дніпропетровську, Київську, Запорізьку, Ворошиловградську, Одеську і Сталінську області адміністративним відділом ЦК КПУ 20 травня 1953 р. були направлені працівники цього відділу, а також управління внутрішніх справ і Міністерства юстиції УРСР, які перебували в областях до 3 червня 1953 р.125

Громадяни, звільнені згідно постанови про амністію, продовжували прибувати на територію республіки і в наступні місяці. На 1 червня в УРСР їх було зареєстровано 103 533 особи, на 11 червня - 128 190 осіб. Постійне занепокоєння у керівництва країни викликало те, що не всі амністовані займались суспільно корисною працею, тобто не ставали на шлях «виправлення». Так, з числа прибулих в Україну влаштувалось на роботу лише 92 902 особи, або 72,5%. Щоправда серед непрацюючих, за даними органів міліції, нараховувалось 9 508 громадян (7,4%), які були на утриманні родичів, домогосподарками, пенсіонерами і хворими, томупрацевлаштування не потребували. Однак залишалось ще 26 380 осіб, або 20,6%, для яких це необхідно було зробити у найкоротший термін. Щодо регіонів, то найкраще процес працевлаштування звільнених за амністію проходив у Чернівецькій (99,7%), Станіславській (99,4%), Волинській (93,2%), Кіровоградській (92,3%) областях, багато гірше у промислових районах УРСР, особливо у містах. Так, у Сталінській області не було працевлаштовано 5 699 осіб, з них у м. Сталіно - 822; у Київській області - 1975 осіб, з них у Києві - 1 707, або 47,9% від числа прибулих громадян. У Дніпропетровську не працювало 750 амністованих (30,3%), Одесі - 913 (23,9%), Харкові - 1 039 (26,7% від прибулих)126.

Незважаючи на важливість для центральних органів влади питання працевлаштування звільнених громадян, регіональне керівництво почало ним серйозно займатися лише після відповідної постанови Ради міністрів СРСР від 30 травня 1953 р. Ситуація ускладнювалась тим, що деякі керівники установ та підприємств відмовлялись приймати на роботу цю категорію осіб. Були як безпідставні відмови, так і цілком виправдані, оскільки деякі звільнені громадяни намагались поновитися на старих місцях роботи, особливо в торгівельних організаціях Київської, Харківської, Дніпропетровської, Волинської областей. Однак існувала й така категорія осіб, які взагалі відмовлялись виконувати будь-яку роботу, зокрема, у Запорізькій і Сталінській областях. Дехто, відмовляючись влаштовуватись на роботу, мотивував свої рішення тим, що мав гроші, зароблені у таборах, тож хотів 2-3 місяці відпочити. Але були й такі, як, наприклад, двічі засуджений і звільнений за амністією Триманов, котрий у розмові з начальником 3-го відділу міліції Запоріжжя категорично заявив: «Що хочу, то буду робити, крав і буду красти, а піймаєте - будете судити».

Всього, за даними Республіканського управління міліції, з 27 березня до 1 жовтня 1953 р. на територію УРСР прибуло і було прописано 176 024 амністованих громадянина, зокрема, у Київ - 4 872 особи, в обласні центри республіки - 36 015, у інші міста областей - 50 504, у решту населених пунктів - 84 633 особи. Із загального числа прописаних працевлаштувалося 159 225 громадян (91%), з них у Києві - 3 831 особа, в обласних центрах - 30 311, в інших містах - 45 262, у решті населених пунктів - 79 821 особа. Непрацюючих було 16 799 осіб, у тому числі утриманців і хворих - 13 427. Найбільша кількість громадян, які звільнились з місць ув'язнення за амністією і прибули на територію України розмістилась у таких областях і містах республіки127.

Досить проблематичною у післявоєнний час у республіці була ситуація й у середовищі співробітників та військовослужбовців МВС і МДБ УРСР, серед яких спостерігалася велика кількість порушень законодавства та дисципліни, що у свою чергу позначалося на загальному стані дотримання законодавства в УРСР та повільному зростанні темпів боротьби зі злочинністю.

З особливою силою сваволя службовців силових структур проявилася на заході республіки, де йшла боротьба радянської влади із рухом опору військ УПА, і де місцеве населення в ході знищення формувань повстанців зіштовхнулося із проявами незаконних дій людей у погонах. Часто, прикриваючись боротьбою з «бандформуваннями», вони принижували, грабували та убивали безвинних громадян. Влада намагалася певним чином боротися з такими проявами поведінки особового складу силових структур, але часто порушники залишалися безкарними або несли за свої злочинні дії надто слабке покарання. Хоча інколи убивці й каралися смертною карою, але загальна політика партійного керівництва країни не примушувала «силовиків» особливо задумуватися над наслідками своїх дій.

Наведені нижче випадки свідчать про це досить красномовно. Так, оперуповноважений Комарновського районного відділу МВС Дрогобицької області Григор'єв 27 січня 1946 р. у нетверезому стані при допиті громадян села Вірлі А. Михайлишина, А. Карась і П. Дуда вимагав необхідні йому свідчення, нецензурно висловлювався, застосовував фізичну силу. Того ж дня, не отримавши свідчень, з особистої зброї застрелив мешканця села Бірги Комарновського району Ф. Заваринського. 20 березня 1946 р. Військовий трибунал військ МВС Дрогобицької області на закритому засіданні у присутності особового складу засудив Григор'єва до розстрілу. Дільничний уповноважений Отинійського РВ МВС Станіславської області

М.Л. Єрмінов 22 серпня 1945 р. був направлений старшим на чолі оперативної групи для боротьби з формуваннями УПА. Під час операції були затримані 16-річний підліток Романюк та 12-річний хлопчик Совчак. Особисто, у присутності бійців, Єрмінов безпідставно застрілив обох дітей. Військовий трибунал Станіславської області в березні 1946 р. у клубі м. Отинь за присутності особового складу працівників міліції засудив його до розстрілу. Помічник оперуповноваженого Костопільського райвідділу МВС Рівненської області К.А. Процук 1 листопада 1944 р. під час допиту бив затриману Мельник, після допиту, супроводжуючи у КПЗ, скинув її зі сходів другого поверху, потім вивів за будинок і розстріляв. 17 січня 1946 р. Військовий трибунал Рівненської області засудив Процука до 10 років позбавлення волі.

16-17 березня 1946 р. у Луцьку Військовий трибунал Волинської області у місці розташування 277 полку військ МВС за участі особового складу розглядав справу з обвинувачення сержанта згаданої частини Бомбіна та ще восьми осіб військовослужбовців цієї частини. Слідство встановило, що Бомбін з військовослужбовців полку створив озброєну банду. Здійснюючи самовільні відлучення з розташування частини, вони виїздили на автомобілях у прилеглі до міста райони, де здійснювали озброєні напади на господарства селян. Видаючи себе за бійців УПА, бандити забирали у селян одяг, цінності, продукти харчування, худобу, били їх, погрожували вбивством. Грабували навіть удень на дорогах. Загальна вартість пограбованого становила 131 тис. руб. Бомбін, як організатор, брав участь у 12 озброєних нападах, не рахуючи денних грабунків на дорогах. За обвинуваченням у бандитизмі він був засуджений до розстрілу, 5 інших осіб - до 10 років позбавлення волі, 3 особи - 8 років128.

Бувший старший інспектор відділу спецгрупи табору військовополонених № 275 МВС гвардії старший лейтенант В.А. Чугут 15 січня 1945 р., будучи командиром роти військ МВС, з групою підлеглих бійців прибув у село Нові Криводулі Станіславської області з метою ліквідації формувань УПА. Під час проведення операції було затримано місцевого жителя І.Зінчука, продавця сільпо, безпідставно запідозреного у причетності до УПА, якого вивели на окраїну села і розстріляли. Крім цього упродовж 1945 р., зловживаючи службовим становищем, Чугут розкрадав приналежні табору продукти, обмундирування та продавав їх на базарі. Військовий трибунал Львівської області засудив Чугута до 10 років ув'язнення.

Ці та інші аналогічні справи за своїм характером були дуже серйозними злочинами, однак вони виникали перш за все внаслідок політики радянського керівництва стосовно західних регіонів України. Для голів Військових трибуналів військ МВС Українського округу вони становили надзвичайно велику соціальну небезпеку не за своєю показовою тенденцією до вседозволеності службовців МВС-МДБ, а тим, що в умовах Західної України «контрреволюційні організації українсько- німецьких націоналістів ще продовжували свою ворожу роботу проти Радянської влади», тому могли налаштувати велику кількість людей проти ще не вкоріненої у цьому регіоні України влади комуністів. Тому лінія судових репресій щодо справ даного виду злочинів у середовищі органів МВС-МДБ і військ МВС мала проводитися «зі всією суворістю», що, однак, не завжди вдавалося, тому і не спонукало потенційних порушників закону відмовлятися від своїх протиправних дій.

Можна назвати типові прояви ліберального ставлення Військових трибуналів до злочинців у формі. Так, Військовий трибунал Волинської області засудив до 4 років позбавлення волі умовно колишнього уповноваженого Горохівського райвідділу МВС Чернишова. Він був визнаний винним у тому, що, будучи старшим групи у боротьбі з формуваннями УПА, не здійснював контролю за підлеглими, внаслідок чого вони привласнювали речі, вилучені при обшуках, вчиняли побиття і розстріли громадян. Окрім того, за розпорядженням Чернишова, був розстріляний громадянин Барило. Цей же трибунал у кінці 1945 р. виніс два подібні вироки. 2 грудня 1945 р. до 5 років ув'язнення було засуджено колишнього лейтенанта 169 полку військ МВС Павлова, який розстріляв громадянку Данилюк після того, як під час допиту не отримав від неї доказів щодо її причетності до УПА. Того ж числа до 5 років умовно було засуджено командира комендантського взводу 169 полку військ МВС Кагана за хуліганські прояви, знущання над громадянами, спробу зґвалтування 12-літньої дівчинки, втрату зброї. За усіма трьома справами головував член Військового трибуналу Ортяков. Вказані вироки були опротестовані і відмінені Військовим трибуналом округу, справи повторно розглянуті, Ортяков з посади звільнений, однак переведений на роботу секретаря у тому ж Військовому трибуналі.

19 грудня 1945 р. Військовий трибунал військ МВС Тернопільської області під головуванням члена Військового трибуналу Гоячова засудив на 5 років умовно старшого лейтенанта 223 бригади військ МВС Риженкова. Під час допиту він намагався вибити зізнання у громадянки Григорчук (1927 року народження), яку запідозрили у зв'язках з УПА; у нетверезому стані ґвалтував її. Знаковим у цій справі є те, що вона переглядалася двічі, хоча протиправність і зухвалість учиненого очевидна. Військовий трибунал округу постановою від 4 січня 1946 р. вирок відмінив через м'якість покарання. Удруге той самий Військовий трибунал під головуванням майора юстиції Летягіна 13 лютого 1946 р. знову засудив Риженкова на 5 років умовно. Вирок ще раз опротестували та відмінили. Питання стосовно майора Летягіна було розглянуто на парткомі, і за проявлений лібералізм на нього наклали партійне стягнення.

Заступник начальника Вашківського райвідділу МВС Чернівецької області Лазарєв, перебуваючи 6 травня 1945 р. у районі села Костинці Вашківського району на операції з ліквідації формувань УПА, затримав у будинку двох місцевих мешканців - Штефанюк і Драфта. На шляху через ліс внаслідок небажання вести із собою у райцентр затриманих громадян розстріляв їх. Військовий трибунал під головуванням капітана юстиції Шувалова засудив Лазарєва лише до 3 років позбавлення волі, після чого, на підставі указу від 7 липня 1945 р. про амністію - звільнив.

Строки розгляду подібних справ були досить повільними, що не сприяло зменшенню кількості порушень законодавства, а лише утверджувало порушників у думці, що представники влади на місцях закриють очі на їхні злочинні дії. Понад 50% справ розглядалися у термін більше 10 днів (за виключенням Військового трибуналу Волинської області), у Станіславській, Чернівецькій, Львівській областях - більше 20 днів. Основна причина цього - несвоєчасне етапування, невчасна явка свідків, великий обсяг роботи у трибуналах. Інший показовий чинник - безвідповідальність і неоперативність окремих працівників трибуналу. Терміни від моменту здійснення злочину і до того, як справа дійде до Військового трибуналу, залишалися надто тривалими. Голови й оперативні працівники Військових трибуналів на ці факти не реагували, вищі інстанції не інформували, а, відповідно, не вели боротьби за скорочення термінів попереднього слідства і своєчасного викриття здійснених злочинів.

За другий квартал 1946 р. всіма військовими трибуналами військ МВС західних областей України і трибуналами з'єднаних військ МДБ, розміщених на території західних областей, було розглянуто 133 справи, за якими засудили 187 осіб. По відомствам вони розподілялися наступним чином: МВС - 92 особи, війська МВС - 86, МДБ - 9. З них засуджених осіб офіцерського складу було 58, сержантів - 18, рядових - 111. За партійною приналежністю розподіл був наступним: членів ВКП(б) - 40 осіб, комсомольців - 37, безпартійних - 110. Серед поширених злочинів у цей період часу можна відмітити погрози зброєю та убивства/побиття мирних мешканців, вимагання у них спиртних напоїв та харчів; безчинства у сільських населених пунктах; ґвалтування жінок; незаконні допити та арешти; вибивання свідчень щодо загонів УПА та багато інших. Усього ж за видами злочинів найбільше було грабежів, розбійних нападів та насильницьких дій - 72 випадки, самочинних розстрілів і поранень - 44, хабарництва - 43, незаконних затримань і обшуків - 15, незаконного вилучення майна - 10 випадків130.

Голова Військового трибуналу військ МВС Українського округу полковник юстиції Ситенко, який доповідав секретарю ЦК КП(б)У про порушення військовослужбовцями військ МВС і працівниками органів МВС і МДБ законодавства, відмічав, що за окремими справами трибунали виносили недостатньо суворі покарання, що не відповідало особливій жорстокості здійснених правопорушень. Так, старший уповноважений Мукачівського оперативного відділу Бородайчук 16 березня 1946 р. викликав до себе у кабінет затриману М. Бодолму, яку зґвалтував. За свій злочин він був засуджений Військовим трибуналом Закарпатської області лише до 2 років позбавлення волі. Військовослужбовці панцерника військ МВС Сотніков і Проскурін у нетверезому стані 27 лютого 1946 р. напали на стрілочницю залізничної будки Городнюк. Намагаючись зґвалтувати, Сотніков поранив її з пістолета і, побоюючись відповідальності, убив двома пострілами. За вчинене Військовий трибунал 32 дивізії засудив Сотнікова до 10 років позбавлення волі, Проскуріна - 5. Лейтенант 330 полку військ МВС Нікітін незаконно затримав громадянина Пай, якого відвів у поле і розстріляв. Військовий трибунал 32 дивізії засудив його до 7 років ув'язнення. Однак жорсткі заходи щодо недопущення винесення й надалі подібних м'яких вироків головою вжиті не були. Трибуналам округу він зробив лише загальні вказівки.

У лютому 1947 р. вищезгаданий полковник юстиції Ситенко доповідав секретареві ЦК КП(б)У Коротченку про факти порушень законодавства військовослужбовцями військ МВС і працівниками органів МВС і МДБ за четвертий квартал 1946 р. Відмічалося, що усіма підвідомчими трибуналами Українського округу було розглянуто 133 справи, за якими засудили 156 осіб, з них співробітників МВС - 91 особу, МДБ - 15, військовослужбовців військ МВС - 50 осіб. Серед злочинних проявів найбільш характерними залишалися грабежі, розбій, насильство - 33 справи, незаконні розстріли і поранення - 32 справи, незаконне затримання і обшуки - 29 справ. За здійснені злочини на строк 5-9 років позбавлення волі було засуджено 71 особу (45,5%), більше 10 років - 40 осіб (25%), 5 осіб були засуджені до розстрілу131.

З виписки огляду судової практики Військових трибуналів військ МВС Українського округу у справах стосовно працівників міліції дізнаємося, що у першому півріччі 1947 р. підвідомчими трибуналами військ МВС було розглянуто 420 справ щодо співробітників органів міліції, у яких фігурувало 476 осіб, тоді як у другому півріччі 1946 р. було розглянуто 334 справи стосовно 388 осіб (без Військових трибуналів Харківської, Чернігівської, Тернопільської, Миколаївської і Волинської областей). З числа засуджених 374 особи (78,6%) належали до рядового складу та не мали звань, до офіцерського складу належало 82 особи (17,2%).

Найбільша кількість порушників закону серед офіцерів була в Одеській області - 29,4%, Дніпропетровській - 25%, Київській - 17,2%. Судимість серед працівників міліції за місцем роботи в основному припадала на міські органи міліції. Вони складали 51% усіх засуджених. Основна маса засуджених припадала на працівників міліції з досвідом служби до 3 років - 77,3%, з них зі стажем до 1 року було 36,1% осіб, інші 22,7% становили особи зі стажем від 5 років і більше. Членів, кандидатів у члени ВКП(б) та комсомольців було 34,8% щодо усієї кількості засуджених працівників міліції у першому півріччі 1947 р.

Найбільш поширеними злочинами були: порушення законодавства - 127 засуджених (26,7%), хабарництво - 67 (14,1%), дезертирство - 48 (10%), убивство - 20 (4,2%). Найбільша кількість порушень законодавства спостерігалася у Київській, Тернопільській, Сталінській областях; хабарництва - Сталінській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. Покарань на строк від 5 років і більше було 46,8%, від 3 до 5 років - 25,8%.

Серед дисциплінарних проступків найбільше було випадків пияцтва - 423, порушень законодавства - 129, зловживань службовим становищем - 124, невиконань наказів - 123; всього дисциплінарних порушень серед співробітників міліції у першому півріччі 1947 р. було - 1993. Відмічалося, що дисциплінарні порушення часто вчиняв офіцерський склад - 51,2%, сержантський - 4,5%. Найбільша кількість дисциплінарних порушень спостерігалася у Київській області - 430, Харківській - 248, Дніпропетровській - 223, Житомирській - 132. Причиною злочинності та частих дисциплінарних порушень у середовищі працівників міліції була відсутність контролю за роботою підлеглих, що відмічалося у багатьох областях - Київській, Харківській, Дніпропетровській, Полтавській, Сумській, Сталінській, Вінницькій, Чернігівській, Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській і Волинській.

Серед особового складу військ МВС і МДБ упродовж першого півріччя 1947 р. стався 1091 злочин, за яким було засуджено 1301 особу. (У першому кварталі 1946 р. сталося 1514 злочинів, засуджено - 1631 особу, у другому - відповідно 1304 і 1515 осіб). Серед злочинних проявів найбільше було крадіжок державного майна і особистої власності громадян (214), службових зловживань (185), самовільних відлучок (116), дезертирства, убивств і поранень, бандитизму, грабежів. Основними причинами такої ситуації у військах МВС і МДБ була відсутність належного військового порядку. Догани, які оголошувалися особовому складу, всерйоз не сприймалися, була поширена практика «попустительства», а інколи й прямого заохочення до злочинних проявів з боку офіцерського складу і начальників гарнізонів132.

Зокрема, командуючий військами Львівського округу генерал- полковник Попов доповідав секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про випадок обстрілу 9 січня 1946 р. по дорозі у Рівне в Тучинський табір двох авто 100 і 38 полків 10 механізованої дивізії та ситуацію, яка склалася у ході його розслідування. З метою виявлення формувань УПА, які запідозрили у вчиненому, у сусіднє село В.-Житень було направлено дві групи військовослужбовців. Оскільки попередньої домовленості про одночасні дії двох груп не було, вони обстріляли одна одну, що внесло дезорганізацію у ряди військовослужбовців. Усім цим та недостатнім контролем офіцерського складу скористалася частина бійців, які розійшлися по селу, здійснюючи грабежі і ґвалтування. У них брали участь старший лейтенант Морозов і молодший лейтенант Посєніцький. У результаті безчинств військовослужбовців було убито 6 осіб, з них троє дітей, спалено 6 помешкань та 18 підсобних будівель. За фактом злочинних дій були заарештовані і засуджені старший лейтенант Морозов, лейтенант Бобильков, молодший лейтенант Посєніцький і 6 рядових.

Заступник начальника інспекції окружного комітету МВС УРСР підполковник Петров 10 вересня 1946 р. відмічав, що 12 червня 1946 р. оперуповноважений Дублянського райвідділу МВС Дрогобицької області молодший лейтенант С. Полтусов спільно з помічником оперуповноваженого того ж райвідділу МВС Д. Яновським і бійцями винищувального батальйону для виконання оперативного завдання відправилися у село Колонія. Прибувши туди, відрекомендували себе бійцями УПА. Полтусов без будь-яких підстав розстріляв місцевого жителя О. Решетаря (1929 року народження). Яновський побив Р. Юрковську і її чоловіка Стрілецького. За вчинені дії Полтусов і Яновський були заарештовані.

Відповідальний організатор оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У Степанов доповідав 24 жовтня 1946 р. завідувачу цього відділу Зленку у справі бандитсько-грабіжницької групи військовослужбовців 656 полку 116 стрілецької дивізії. За цією справою 17 травня 1946 р. Військовий трибунал 52 армії засудив капітана Варавка і сержанта Семенова до розстрілу, сержанта Акулова - до 20 років каторжних робіт, старшого сержанта Євсівлєєва - до 8 років виправно-трудових таборів, рядового Трушина - до 10 років позбавлення волі.

Заступник начальника УМВС Рівненської області майор Гаврилов 11 листопада 1946 р. повідомляв про те, що в ніч на 15 вересня 1946 р. у Вербський райвідділ МВС надійшла інформація про убивство 62-річного жителя села Стовбець Т. Котульського і 3-місячної дитини, поранення і пограбування 3-х мешканців села. У результаті оперативних слідчих дій були виявлені військовослужбовці взводу зв'язку 88 КААТП: старший сержант Д. Кушнірук (1922 року народження, українець, уродженець

Волинської області, перебував у лавах збройних сил з 1944 р.) і єфрейтор О. Дождєв (1922 року народження, росіянин, уродженець Горьківської області). 29 вересня 1946 р. у приміщенні районного клубу міста Верба відбулося відкрите судове засідання Військового трибуналу 14 повітряної армії, на якому були присутні близько тисячі мешканців районного центру і близько ста мешканців села Стовбець. Указаних військовослужбовців було засуджено до розстрілу133.

Серйозні порушення законодавства допускали також працівники органів прокуратури та суду, про що завідувач відділом Управління кадрів ЦК КП(б)У Стеценко доповідав 2 грудня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку. У доповідній записці Стеценка відмічалося, що у представленому ЦК КП(б)У звіті «Про заходи з укріплення соціалістичної законності і радянського правопорядку в Україні» Прокурор УРСР Руденко і міністр юстиції Панасюк правильно вказали на вади роботи партійних і радянських органів та господарських організацій у справі боротьби з кримінальною злочинністю. Однак при цьому вони недостатньо і не самокритично показували роботу органів власне Прокуратури і суду, не аналізували серйозних недоліків у роботі як самої Прокуратури УРСР та Міністерства юстиції, так і їх органів на місцях, хоча, про що наголосив Стеценко, вказані органи працювали вкрай незадовільно і у їх роботі спостерігалися серйозні недоліки та помилки.

Через слабкий контроль роботи органів прокуратури та суду в окремих областях і, зокрема, у Західній Україні, багато прокурорів і народних суддів допускали грубі відхилення, слабко вели боротьбу з кримінально- злочинними елементами і своєю непринциповістю сприяли порушенням й нерідко самі допускали їх. Прокурор УРСР і міністр юстиції особливо незадовільно керували судово-прокурорськими органами західних областей, які не враховували специфіки роботи у цьому регіоні, внаслідок чого прокурори виносили політично неправильні, тобто невигідні для центральної влади постанови та судові вироки і рішення. Багато міських і районних прокурорів не виступали на судових засіданнях у якості державних обвинувачів з викриття кримінально-злочинних елементів. Погано здійснювався нагляд за роботою органів міліції, МВС УРСР і проявлявся лібералізм щодо працівників міліції, які порушували закони134.

Наприклад, за перше півріччя 1947 р. органи міліції МВС безпідставно затримали більше 18 тис. громадян та звільнили у процесі слідства внаслідок припинення справ і за виправдальними вироками 2354 особи. Прокурори, які несли відповідальність за кожний незаконний арешт поряд з працівниками МВС, як правило, залишалися безкарними. Так, у Кам'янці-Подільському упродовж тривалого часу (з 1944 до 1947 рр.) начальник відділу МВС Стасюк грубо порушував законодавство, безпідставно затримував і тримав під слідством багатьох громадян, однак прокурор міста Мосунов, знаючи про це, не вживав заходів щодо припинення беззаконня, більш того, нерідко сам санкціонував такі протиправні дії. Окрім того Мосунов скомпрометував себе злочинними зв'язками з корисливою метою із підслідчими особами, з якими систематично розпивав спиртні напої. Однак до втручання Управління кадрів ЦК КП(б)У ні обласна прокуратура, ні прокуратура УРСР не ставила питання щодо звільнення Мосунова з роботи і притягнення його до кримінальної відповідальності.

Внаслідок безвідповідального ставлення до добору кадрів на роботу в органи суду і прокуратури зараховували осіб, які «не викликали політичної довіри»: засуджених, морально «розкладених», хабарників і раніше відрахованих з цих органів за компрометуючими матеріалами. Внаслідок цього на окремих важливих ділянках прокурорської і судової роботи виявлялися випадкові та неперевірені люди, а часом і державні злочинці, які прагнули працювати у правоохоронних органах, щоб використовувати їх із корисливою метою.

Матеріали перевірок показували, що серед судово-прокурорських органів УРСР усе поширенішим ставав такий вид злочинів, як хабарництво. Упродовж 1946 р. було притягнуто до кримінальної відповідальності і засуджено за хабарі 22 працівника судів і 23 працівника органів прокуратури. За цей час було знято з роботи і притягнуто до відповідальності за грубі порушення законодавства 84 судових і 67 прокурорських працівників. Указані відомості про факти хабарництва були неповними, оскільки Міністерство юстиції і Прокуратура УРСР не мали інформації про кількість точно встановлених випадків хабарництва. У центральних органах цих відомств не надавалась необхідна увага ні сигналам щодо хабарів, ні самим фактам хабарництва у середовищі судово-прокурорських працівників, оскільки хабарництво не розглядалося їх керівництвом як негативні події надзвичайної важливості135.

Упродовж 1947 р. були виявлені факти групового і систематичного отримання хабарів судово-прокурорськими працівниками Києва. Так, багаточисельна група співробітників київської міської прокуратури - Лозин, Таскаєв, Шевченко, Левченко та ін. - тривалий час незаконно припиняла кримінальні справи, звільняла з-під варти знаних кримінальних злочинців, за що отримувала великі хабарі. Наприклад, лише Таскаєв за такі злочинні дії отримав 135 тис. руб. На початку 1947 р. усі вказані злочинці були засуджені. У серпні 1947 р. за фальсифікацію справи засудженої спекулянтки було спіймано на отриманні хабара на суму 30 тис. руб. члена Вінницького обласного суду Кошину. Народний суддя 3 дільниці Ворошиловграда

Кошевой за звільнення з-під варти розтратника Мознєва отримав хабар на суму 3500 руб. та 2 відрізи тканини, за що був арештований.

Показовим є приклад з колишнім прокурором Одеси Фірябовим, який упродовж тривалого часу здійснював злочини при розгляді справ з житлових питань. Налагодивши стосунки з рецидивістом Козловським, що працював юристом «Особгастронома», він почав здійснювати незаконні операції, за які брав хабарі. У кінці 1945 р. на прохання Козловського Фірябов припинив справу з виселення Блехмана, за що отримав хабар на суму 4 тис. руб. Улітку 1946 р. за відміну постанови райпрокуратури щодо вилучення однієї кімнати у Дудченко отримав хабар на 6 тис. руб. і 2 золотих годинника; тоді ж, за звільнення з-під варти Горосевич і Чичко - 13 тис. руб.; у грудні 1946 р., за припинення справи з обвинувачення Вакса - 12 тис. руб. Така кількість злочинів високою посадовою особою могла статися лише внаслідок безконтрольності обласної і республіканської прокуратури, які не перевіряли роботу Фірябова з часу звільнення Одеси від німецько- фашистських окупантів. Лише у вересні 1947 р. Фірябов був засуджений до 8 років позбавлення волі.

ЦК КП(б)У постановою від 28 листопада 1946 р. зобов'язав Прокуратуру УРСР здійснити необхідні заходи щодо припинення явищ хабарництва, які підривали авторитет органів прокуратури. Однак прокурор УРСР Р.Руденко і його заступник Ф.Глух особливого значення цій постанові не надали і відчутних практичних заходів із налагодження рішучої боротьби з порушниками закону і хабарниками серед прокурорських працівників не провадили. Факти хабарів судово- прокурорськими працівниками й надалі не розглядалися у Прокуратурі та Міністерстві юстиції УРСР як надзвичайно негативні явища, на засіданнях колегії Міністерства юстиції і оперативних нарадах при Прокуратурі УРСР дане питання також не обговорювалося і не ставилося питання щодо відповідальності керівників судових органів. Як зазначав завідувач відділом Управління кадрів ЦК КП(б)У Стеценко, ситуація була схожа на небажання «виносити сміття з хати».

Окрім того Міністерство юстиції УРСР мало відомості про те, що деякі судді надто ліберально ставилися до випадків хабарництва. Зокрема, народний суд Ольчинського району Волинської області засудив Ткачука, який брав хабарі, до примусових робіт, мотивуючи таке легке покарання тим, що він брав їх уперше. Відповідальність за існуючий стан речей Стеценко покладав на відсутність контролю роботи органів суду і прокуратури з боку Прокурора УРСР Руденка і міністра юстиції УРСР Панасюка136.

В органах міліції МВС УРСР надто повільно знижувалися порушення різних видів та аморальні прояви. Щодо політико-морального стану і партійно-політичної роботи у середовищі правоохоронних органів начальник політвідділу Управління міліції МВС УРСР Максимов 28 березня 1949 р. направив доповідь завідувачу адміністративним відділом ЦК КП(б)У Г. Дроздову. Було зазначено, що до областей, де відсоток порушень був вищим за середній у республіці, належали Житомирська, Київська, Харківська, Чернігівська області і Київ. Серед працівників міліції кількість осіб, які допустили аморальні прояви і порушення у 1947 р. було 6270 осіб, що складало 16,6% особового складу, у 1948 р. - 5244 особи (14%).

Серед правопорушень найбільш поширеними були пияцтво (у 1947 р. - 1498 осіб і у 1948 р. - 1380 осіб), невиконання наказів (410 і 355 осіб), зловживання службовим становищем (349 і 235 осіб), порушення законодавства (316 і 185 осіб), хабарництво (132 і 76 осіб), самогубства і спроби їх вчинення (42 і 46 осіб), морально-побутове розкладання (відповідно 16 і 38 осіб). За 1948 р. з 19150 осіб керівного складу порушень і аморальних вчинків здійснило 2976 осіб (16%), з 1674 осіб молодшого керівного складу - 237 осіб (14%), з 16509 осіб рядового складу - 2031 особа (12,2%). За здійснені проступки і злочини у 1948 р. дисциплінарні стягнення отримало 4986 працівників міліції (13,4%), у 1947 р. - 6048 осіб (16,3%). Особливу увагу звертає на себе той факт, що більшість проступків і злочинів здійснювали працівники керівної ланки (56,7%) і значна кількість комуністів (36,1%).

Постанови ЦК КП(б)У, зокрема, від 28 січня 1948 р. щодо заходів із зміцнення соціалістичної законності і правопорядку в УРСР існуючий стан речей у середовищі співробітників міліції особливо не поліпшили, оскільки окремі керівники обласних управлінь МВС і міліції, керівники органів міліції на місцях їх ігнорували. Особливо багато порушень допускали у 1948 р. і на початку 1949 р. окремі працівники міліції Ворошиловградської, Волинської, Дніпропетровської, Львівської, Станіславської, Сумської, Чернігівської областей. Окремі факти мали надзвичайно серйозний характер. Так, колишній працівник паспортного відділу Управління міліції МВС Львівської області член ВКП(б) капітан міліції Колпаков 30 жовтня 1948 р., перебуваючи у Львові, у нетверезому стані зустрів працівників обкому Хільченка і Тешенка, по яким відкрив стрільбу, нанісши важкі поранення, внаслідок чого Хільченко помер. Колпаков був засуджений до 25 років позбавлення волі. Всього у 1948 р. за вчинені злочини і порушення було засуджено військовими трибуналами 240 осіб, заарештовані у дисциплінарному порядку - 2845 осіб, оголошено доган - 824, накладено інших стягнень на 1012 осіб137.

За дев'ять місяців 1951 р. в органах міліції УРСР за матеріалами розслідувань особливих інспекцій було притягнуто до кримінальної відповідальності 183 особи (за останні дев'ять місяців 1950 р. - 286 осіб), до дисциплінарної - 1965 осіб (у 1950 р. - 2439 осіб). З числа дисциплінарних правопорушень у 1951 р. було арештовано у дисциплінарному порядку 1105 осіб, звільнено - 387. Серед 1965 випадків дисциплінарних порушень за порушення законодавства було притягнуто до кримінальної відповідальності 63 особи, до дисциплінарної - 273 особи, за зловживання службовим становищем - відповідно 14 і 391 особу, за халатність - 5 і 412 осіб, за пияцтво, моральне розкладання, хуліганство - 15 і 582 особи138. Таким чином, не дивлячись на деяке зниження числа порушень і злочинів, у 1951 р. серед особового складу органів міліції продовжувала існувати велика кількість випадків недотримання законодавства під час виконання службових обов'язків, а також пияцтво і морально-побутове розкладання.

Відповідно до службового становища упродовж 1951 р. до кримінальної та дисциплінарної відповідальності було притягнуто: керівників до кримінальної - 8 осіб, до дисциплінарної - 241, працівників оперативного складу відповідно - 11 і 453 особи, дільничних уповноважених - 90 і 587 осіб, рядового складу - 50 і 366 осіб. Серед них членів і кандидатів у члени ВКП(б) до кримінальної відповідальності було притягнуто - 34 особи, до дисциплінарної - 351 особу; членів ЛКСМУ відповідно - 51 і 300 осіб; безпартійних - 98 і 714 осіб. Тож, як бачимо, із загальної кількості притягнутих до кримінальної відповідальності 90 осіб, або 49% були дільничними уповноваженими і 85 осіб - партійними і комсомольцями, що складало 46,6% від усіх засуджених.

Наявність великої кількості порушень серед особового складу органів МДБ і міліції УРСР керівництво відомства пояснювало незадовільною партійно-політичною і виховною роботою, низькою вимогливістю з боку керівного складу, відсутністю необхідного контролю роботи і поведінки підлеглих та ліберальним ставленням деяких керівників облуправлінь МДБ до порушників службової дисципліни. Наприклад, колишній начальник управління МДБ Рівненської області полковник Михальчук та його заступники - полковник Судов, підполковник Журавльов і заступник начальника кадрів Нирко не контролювали виконання службових обов'язків підлеглими. В УМДБ області були виявлені серйозні порушення законодавства, внаслідок чого до кримінальної відповідальності були притягнуті начальник 5 відділу управління МДБ майор Котляров, начальник відділення того ж відділу майор Моторкін, начальник Зарічнянського райвідділу МДБ майор Циганов і старші оперуповноважені - капітан Сільченко і капітан Дрига, полковника Михальчука було знято з посади. В 9 райвідділах МДБ з 30 у цій області 50% оперативних працівників мали адміністративні стягнення, накладені на них упродовж 1950-1951 рр. (Березовський, Демидівський, Здолбунівський, Деражнянський,

Межирічський, Мизогський, Острозький, Острожецький, Сарненський райони). Декотрі начальники райвідділів МДБ, як, наприклад, Владимирецького району - Лубянський, Костопільського - Новиков та інші замість виховання підлеглих самі своїм систематичним пияцтвом і

негідною поведінкою негативно впливали на них .

Керівництво управління МДБ, знаючи про вказані факти, мирилося з ними, «ліберальничало» і рішучих заходів до припинення подібних дій не вчиняло. Зокрема 29 жовтня 1951 р. УМДБ Тернопільської області надіслало в обласний комітет МДБ УРСР матеріали щодо звільнення з посади начальника Лановецького райвідділу МДБ підполковника Риндюка. З наданих матеріалів було видно, що Риндюк і майже весь оперативний склад упродовж двох років систематично розпивав спиртні напої з агентурою і особами, які були на обліку. У цьому райвідділі 7 оперативних працівників з 11 мали адміністративні і партійні стягнення. Керівництво Управління МДБ таким чином допустило розкладання майже цілого чекістського органу, тож МДБ УРСР 15 листопада 1951 р. поставило перед начальником УМДБ Коломійцем вимогу пояснити причини виникнення вказаної ситуації у Лановецькому районі.

Характерною рисою роботи вищих посадових осіб МДБ і міліції, як місцевого рангу, так і республіканського, було явище зверхнього ставлення до підлеглих. Велика кількість керівних працівників не бажали вислуховувати інших, особливо підлеглих їм співробітників. Такі керівники не терпіли людей, які висловлювали їм свої поради і пропозиції, оскільки вони самі все знали і не потребували порад знизу. Натомість практично всі вони самі любили багато говорити, повчати і давати постійні настанови.

Значна кількість порушень законодавства та дисципліни співробітниками органів міліції змушувала громадян хоч якось реагувати на такі факти, що вилилося у тисячі скарг, заяв і сигналів, та змусило керівництво КП(б)У 27 грудня 1951 р. прийняти постанову щодо їхньої перевірки. У січні 1952 р. вона була проведена МДБ і обласними управліннями МДБ за участі партійних органів у всіх обласних, міських і районних органах міліції, про що міністр Держбезпеки УРСР М. Ковальчук 31 січня 1952 р. доповідав секретарю ЦК КПУ Л. Мельникову. Для забезпечення виконання цієї роботи в обласні управління були направлені працівники МДБ УРСР, а з УМДБ областей направлені працівники в районні органи міліції. Перевіркою було встановлено, що за 1951 р. в органи міліції надійшло 7346 скарг, заяв і сигналів на співробітників міліції, у тому числі щодо неналежної поведінки працівників міліції - 2547, зловживання службовим становищем - 1191; грубого ставлення до скаржників - 357; порушення законодавства працівниками міліції - 1290; зв'язків працівників міліції із злочинцями - 341; інших сигналів - 1593.

Упродовж 1951 р. було розглянуто 6755 скарг і заяв, при перевірці яких підтвердилося 4033. Внаслідок цього було притягнуто до відповідальності працівників міліції: засуджено Військовими трибуналами - 68 осіб; звільнено з органів міліції - 792; знято з роботи і знижено на посадах - 222; накладено партійних і комсомольських стягнень - 175; накладено адміністративних стягнень - 2151; інші заходи впливу було застосовано до 708 осіб. Заяв скаржників було розглянуто у строки до 10 днів - 3124; до 20 днів - 1536; до 30 днів - 1182; більше місяця - 913. Заяви розглядалися начальниками органів міліції і їх заступниками. У процесі перевірки було встановлено, що в окремих органах міліції був відсутній належний облік скарг і заяв, які надходили, внаслідок чого розгляд їх затягувався і не здійснювався дієвий контроль за виконанням прийнятих рішень. Особливо погано ситуація з цього питання складалася у деяких райорганах і міських відділах міліції Дніпропетровської, Станіславської, Волинської, Чернівецької, Закарпатської, Полтавської, Вінницької і Київської областей.

Були зафіксовані факти, коли в окремих органах міліції Дніпропетровської, Житомирської, Станіславської областей скарги і заяви не реєструвалися взагалі, у результаті чого мали місце факти їх утрати. Так, в Овручському РВ міліції Житомирської області не змогли розшукати 93 заяви скаржників, у Потієвському РВ міліції цієї ж області було загублено 5 заяв. Були також виявлені випадки, коли в деяких органах міліції заяви і скарги взагалі передавалися на розгляд та прийняття по ним відповідних рішень працівникам міліції, на яких дані скарги надходили. Зокрема, 18 червня 1951 р. в Управління міліції від прокурора Ізмаїльської області надійшла скарга Тупікіної на неправильні дії начальника відділу ВБРСВ («ОБХСС») управління міліції Дардалана, учинені із нею під час допиту. Скарга за розпорядженням заступника начальника управління міліції Шевченка була передана на розгляд Дардалану. За скаргою, природно, ніяких заходів прийнято не було.

У результаті формально-бюрократичного ставлення до розгляду скарг і заяв у республіці мали місце випадки, коли заяви громадян без розгляду підшивалися у справи. Серйозним недоліком було також те, що у багатьох органах міліції заявників не повідомляли про прийняті заходи за їхніми скаргами і заявами. Особливо такі факти мали місце в органах міліції Дніпропетровської, Миколаївської і Кам'янець-Подільської областей142.

Перевірка скарг громадян на працівників міліції показала, що окремі керівники органів міліції незадовільно контролювали роботу підлеглих, не проводили серед них обов'язкової для того часу виховної роботи, тому в багатьох органах міліції допускалися порушення законодавства. Подібні факти не аналізувалися, а стосовно винних не застосовувалися суворі заходи покарання. Так, 20 грудня 1951 р. громадянка Демушкіна подала скаргу в друге відділення міліції Львова щодо проведеного незаконного обшуку її квартири. Його провів дільничний уповноважений цього відділення Галочкін, який під час обшуку погрожував арештом її матері. Факти незаконного обшуку в квартирі Демушкіної і грубості Г алочкіна у ставленні до її матері підтвердилися. Однак начальник відділення міліції Кулиба замість прийняття заходів стосовно Г алочкіна, навпаки, оштрафував скаржницю на 25 руб., не маючи на це жодних підстав.

3 грудня 1951 р. дільничний уповноважений Підгаєцького райвідділу міліції Тернопільської області Туркін, перебуваючи у селі Новосілка, зайшов у квартиру Манзіна 1887 року народження, ударив його по обличчю, після чого у квартирі пролунав постріл з пістолета. За вказане порушення обмежилися обговоренням Туркіна на нараді працівників міліції без покарання за здійснене. Про даний випадок начальник райвідділу міліції в управління міліції не доповів і про нього стало відомо лише під час перевірки райвідділу Особливою інспекцією Управління міліції.

29 вересня 1951 р. міліціонер полку регулювання дорожнього руху Управління міліції Києва Овчаренко проявив хуліганські дії, наніс побиття і образи та порвав одяг техніку трамвайного парку Панібратській, яка виконувала свої службові обов'язки. В ході розслідування цей факт підтвердився, однак, перевіряючи скаргу Панібратської, заступник командира дивізіону полку регулювання дорожнього руху Генералов у своєму висновку оцінив грубий приклад порушення законодавства як жарт з боку Овчаренка, який Панібратська не зрозуміла. Неправильно оцінивши цей випадок, командування полку обмежилося накладанням дисциплінарного стягнення на Овчаренка - догани. У ході перевірки матеріали справи були передані в Особливу інспекцію Управління міліції Києва для більш детального розслідування143.

Встановлювалися також окремі факти, коли працівники міліції, перебуваючи поза контролем керівництва, вступали у зв'язок з кримінально- злочинними елементами. У вересні 1951 р. у Скадовському районі Херсонської області сталося убивство громадянина Бойка. Його розслідування було доручено оперуповноваженому Скадовського райвідділу міліції Ткаченку. У ході слідства він заприятелював із злочинцем-убивцею Долгорученком і не відкривав проти нього справу упродовж трьох місяців. Дружина убитого Бойка написала скаргу в редакцію журналу «Наддніпрянська Правда» і прокурору Скадовського району, в якій йшлося про те, що Ткаченко не розкривав справу Долгорученка, а розпивав разом із ним спиртні напої. Лише після цієї скарги 15 листопада 1951 р. проти Долгорученка було розпочато кримінальне провадження, у результаті якого його було заарештовано та засуджено до 5 років виправно-трудових таборів. Однак факти зв'язку Ткаченка із злочинцем розслідувані не були і відповідальності він за це не поніс.

2 січня 1951 р. у Харцизький райвідділ міліції Сталінської області надійшла заява від Кара-Огли стосовно того, що громадянин Роговий тероризував його сім'ю і погрожував убивством. Факти, наведені Кара- Огли, підтвердилися, однак старший уповноважений райвідділу міліції Щербина став на шлях захисту порушника і не відібрав у Рогового рушниці, з якої останній здійснював обстріл квартири Кара-Огли. Під час розслідування Щербина всіляко вигороджував Рогового, оскільки, як було встановлено, розпивав із останнім спиртні напої.

Замість рішучої боротьби з пияцтвом і аморальною поведінкою співробітників міліції окремі начальники органів правопорядку залишали їх учинки без покарань. Так, 15 квітня 1951 р. міліціонер Дунаєвецького райвідділу міліції МДБ Кам'янець-Подільської області Данилюк у нетверезому стані здійснив хуліганські дії, за що був заарештований на 3 доби. 9 вересня той же Данилюк, перебуваючи у селі Г олозубенцях, у нетверезому стані учинив у сільській раді дебош, ображав учителів і наніс побої голові сільради Сидоріну. За допомоги дільничного міліціонера Данилюк був зв'язаний і доставлений у райвідділ міліції. Керівництво райвідділу МДБ і міліції двічі ставили питання перед Управлінням міліції області про звільнення Данилюка як невиправного п'яницю, який своїми діями дискредитував органи правопорядку, однак він залишався непокараним. На час проведення інспекції Данилюка все ж з органів міліції звільнили144.