Відбудовний та виробничий процеси у сільськогосподарській галузі в 1943-1945 рр.

Із метою більш ефективного використання сільськогосподарських угідь та інтенсифікації постачання фронту на базі довоєнних радгоспів у фронтових і армійських тилах організовувалися військові підсобні господарства. У 1943 р. у віданні військових частин нараховувалося 6220 таких господарств із посівною площею 300 тис. га. Працювали в них військовослужбовці з числа обмежено придатних до служби та легкопо- ранені зі шпиталів. У підсобних господарствах 1-го Українського фронту в 1943 р. було зібрано 1560 т зернових, близько 20 тис. т картоплі та інших овочів, відгодовано 1150 свиней.

У 1944 р. практика створення підсобних господарств у визволених районах республіки поширилася. Їм встановлювали плани посівів зернових та овочів, сінокосіння, відгодівлі поголів'я свиней. Загальна площа, зайнята під зерновими та овочевими культурами в підсобних господарствах 3-го Українського фронту, становила майже 30 тис. га, відгодовувалося 5200 свиней. У підсобних господарствах 4-го Українського фронту лише овочевими культурами було засаджено майже 2 тис. га та вирощувалося 3 тис. свиней²⁸⁸.

До участі у сільськогосподарських роботах у колгоспах і радгоспах у 1943-1945 рр. масово залучалися діти й підлітки, причому не лише сільські, а й міські. З огляду на специфіку робіт у сільськогосподарській галузі, їх нескладність і посильність окремих операцій для дітей, праця неповнолітніх використовувалася тут більшою мірою, ніж в інших галузях господарства республіки. Вагомою підставою для використання на сільгоспроботах неповнолітніх було їх прагнення взяти участь у відбудові, допомогти дорослим у вирощуванні та збиранні врожаю. Та все ж головним методом залучення дітей і підлітків до сільгоспробіт були мобілізаційні заходи, які здійснювалися на підставі рішень центральних, республіканських та обласних органів влади освітніми установами, комсомольськими й піонерськими організаціями.

Документи того періоду свідчать про досить жорсткі принципи щодо організації дитячої праці. Так, постановою Харків - ського облвиконкому від 5 червня 1944 р. передбачалася мобілізація на сільгоспроботи учнів 6-10 класів сільських і міських шкіл. Тривалість робочого дня у канікулярний час визначалася в обсязі 6-8 годин. Особи, які ухилялися від цих робіт або самовільно залишали їх, підлягали кримінальній відповідальності. У нормативних документах установ Наркомату охорони здоров'я наводився досить обмежений перелік протипоказань для мобілізації дітей на сільгоспроботи: відкрита форма туберкульозу, ревматизм у гострому періоді, пороки серця з явищем субкомпенсації, хвороби нирок, фізичні вади, які не дозволяли виконувати сільгоспроботи²⁸⁹. У переліку протипоказань були відсутні багато типових дитячих захворювань, а також хвороб, зумовлених тяжкими умовами війни. Через відсутність належного медичного обслуговування в період окупації та на початковому етапі відбудови, що особливо стосувалося сільської місцевості, у багатьох дітей не було встановлено діагнози про захворювання навіть на названі вище недуги. Залучення нездорових та не повністю здорових дітей до польових робіт, які часто мали великі нормовані обсяги, призводило до погіршення їхнього здоров'я з ускладнюючими наслідками.

У зимово-весняний період сільські діти та підлітки заготовляли добрива, затримували на полях сніг, закладали парники, лагодили сільгоспреманент, поповнювали посівний і посадковий фонди, улітку виконували значний обсяг робіт на прополюванні сільгоспкультур, боротьбі зі шкідниками, особливо гризунами та довгоносиком. Та найширше праця підлітків і дітей використовувалася в період збирання врожаю.

Улітку 1943 р. на полях колгоспів і радгоспів Ворошилов- градської та Харківської областей працювало 32 635 учнів і вчителів, які виробили 1 116 225 трудоднів²⁹⁰. Протягом літа й осені 1944 р. в УРСР у сільськогосподарських роботах узяли участь понад 960 тис. учнів і близько 26 тис. учителів, які сумарно виробили 26 155 тис. трудоднів²⁹¹. У загальному обсязі сільськогосподарських робіт 1944 р. питома вага дітей і підлітків становила 17,8% від усієї маси працездатних колгоспників в УРСР. Це, своєю чергою, зменшило навантаження на одного працездатного дорослого колгоспника з 4,38 га до 3,6 га землі, що перебувала в обробітку. Повсюди звичайним явищем було перевиконання дітьми визначеного для них у роки війни мінімуму трудоднів -- не менше 50. Наприклад, у Херсонській області середній виробіток трудоднів підлітками в 1944 р. становив 106, а в 1945 р. -- 115. У Кіровоградській області, відповідно, 79 і 88 трудоднів²⁹².

За наслідками господарювання в 1944 р., що відбувалося у важких умовах воєнного часу за відсутності необхідної кількості техніки, тягла, робочих рук, кваліфікованих кадрів, сортового насіння, трудівники села одержали такі результати: урожайність зернових культур у колгоспах у середньому по Україні становила 10,8 ц з га (при плані 9,1 ц)²⁹³, цукрового буряка -- 112,0 ц з га, соняшника -- 8,2 ц з га, картоплі -- 75,0 ц з га²⁹⁴. Валовий збір у колгоспах зернових культур складав 121 321 тис. ц, цукрового буряку -- 28 254 тис. ц, соняшника -- 5893 тис. ц, картоплі -- 39 889 тис. ц, що, відповідно, становило лише 54,6%, 20,5%, 62,7% і 66,6% валового збору цих же культур у 1940 р.²⁹⁵ Цього року колгоспи та радгоспи здали державі 67% довоєнної кількості поставок зерна²⁹⁶.

У 1944 р. знову мали місце великі проблеми зі збиранням і вивезенням цукрового буряка на заводи та приймальні пункти. Але якщо ціною неймовірних зусиль основну масу солодких коренеплодів було викопано і закагатовано, то план вивезення коренів на переробку не виконали, і цей процес тривав аж до весни 1945 р. Наприклад, в одній з основних бурякосіючих областей -- Вінницькій -- станом до 5 лютого 1945 р. було вивезено лише 79,5%²⁹⁷.

Водночас восени 1944 р. через нестачу техніки, тягла та робочих рук виникли серйозні проблеми з проведенням посівів озимини та оранки на зяб. У телеграмі голови РНК УРСР М. Хрущова та секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка виконкомам обласних рад та обкомам КП(б)У (вересень 1944 р.), зазначалося, що осіння посівна в більшості областей республіки проходила незадовільно, кращі агротехнічні терміни посіву були упущені. Особливо погано посівні роботи проводилися у Житомирській, Сумській, Вінницькій, Кіровоградській, Запорізькій, Дніпропетровській областях, де станом на 20 вересня план сівби озимих було виконано, відповідно, на 75%, 67%, 66%, 46%, 47,7%, 54,5%, а також у Миколаївській,

Херсонській та Одеській областях. Завдяки оперативним та рішучим заходам, здебільшого адміністративного характеру, стан справ із сівбою озимих дещо поліпшився, однак план сівби та оранки на зяб виконати не вдалося²⁹⁸.

У 1945 р. порівняно з попередніми роками сільськогосподарські роботи здійснювалися в умовах кращого матеріально- технічного забезпечення. Колгоспи і радгоспи якісніше підготувалися до весняних польових робіт і провели їх, незважаючи на пізню весну, більш організовано. План сівби ранніх культур було виконано на 107,2%, соняшника -- на 108,5%. Було перевиконано плани сівби цукрового буряка, кукурудзи та інших сільськогосподарських культур²⁹⁹. Посівна площа порівняно з попереднім роком збільшилася на 1,9 млн га.

Хоча ситуація з забезпеченням сільськогосподарських робіт технікою та тяглом змінювалася на краще, питома вага використання корів як на весняних польових роботах, так і у всьому комплексі сільськогосподарських робіт у 1945 р. залишалася надзвичайно високою. Про те, як широко використовувалися корови на польових роботах у колгоспах 1945 р. видно з даних по двох областях -- Кам'янець-Подільській і Харківській. У першій під час весняних робіт використовувалося 119 708 корів із наявних на той час в області 203 321³⁰⁰. У другій питома вага польових робіт, виконаних на коровах переважно з підсобних господарств колгоспників, становила 37% від обсягу робіт, виконаних живим тяглом³⁰¹.

У цілому по Україні в 1945 р. вже було освоєно 76% довоєнних посівних площ, а посівна площа зернових досягла 84% довоєнного рівня, соняшника -- 125%, проса -- 121 %³⁰². Особливо важливе значення для економіки республіки й усього СРСР мало відновлення посівної площі основного виробника сільськогосподарської продукції -- колгоспів. Насамперед колективні господарства відроджували довоєнні посівні площі зернових (80%) та овочево-баштанних культур і картоплі (76%)³⁰³, що зумовлювалося необхідністю збільшення постачання продовольства для Червоної армії й населення міст, а також для забезпечення харчування самих селян. Посіви технічних культур було відновлено на 61 %, а кормових -- на 29% довоєнних площ. Загалом у колгоспах посівні площі вдалося відновити на 71%, сортовим насінням уже було засіяно 56% усіх зернових культур, 39% соняшника, 54% льону, 26% картоплі.

Збирання врожаю 1945 р. відбувалося в більш стислі терміни, ніж у 1944 р. Цьому значною мірою сприяло повернення до мирної праці перших груп демобілізованих воїнів. І хоч несприятливі метеорологічні умови 1945 р. дещо знизили врожайність та валовий збір зернових і технічних культур порівняно з попереднім роком, однак і за цих умов тисячі колгоспів, багато районів і цілі області перевиконали державні нормативи врожайності. Так, колгоспи Сталінської області перевиконали план урожайності зернових на 39%, Дніпропетровської -- на 8%, Полтавської -- на 5%. Багато передових колгоспів і бригад одержали стопудові врожаї зернових культур, добилися високих урожаїв технічних культур, зокрема виростили по 200 ц і більше цукрових буряків із гектара³⁰⁴.

Відроджуючи сільськогосподарське виробництво, УРСР уже у ході війни значною мірою поновила своє місце з виробництва найважливіших продовольчих культур. У 1945 р. питома вага України в колгоспних посівах зернових культур становила 18,2% їх виробництва у СРСР проти 16,8% в 1940 р., картоплі -- 18,2% проти 18,4%³⁰⁵. У 1945 р. українське село здало державі понад 5 млн т зерна, 925 тис. т картоплі та багато іншої рослинницької продукції³⁰⁶.

Відразу ж після вигнання окупантів у визволених районах розпочалося цілеспрямоване відродження тваринницької галузі, що внаслідок заподіяних війною збитків перебувала у жалюгідному стані. Особливо постраждало громадське тваринництво, зокрема його матеріально-технічна база. Великі тваринницькі приміщення було зруйновано та спалено. Складні механізми, доїльні апарати, техніка для прибирання тваринницьких ферм та обробітку кормів, яких і до війни було обмаль, знищені. Та найбільшою шкодою, якої зазнав громадський сектор тваринництва, стала втрата поголів'я продуктивної худоби. Коли в перший період після визволення території України від ворога заново створювали колгоспні ферми, то за рахунок одержаних від селян та військових частин удалося зібрати лише 210,6 тис. голів великої рогатої худоби, 55,3 тис. свиней, 107,9 тис. овець, 683,1 тис. коней (головним чином вибракуваних військовими). Це становило, відповідно, 6,3%, 1,9%, 3,4% і 23,8% від довоєнного поголів'я колгоспів і радгоспів³⁰⁷. Із наведених даних видно, що найбільших втрат у громадському тваринництві було завдано живому тяглу -- конярству, а також свинарству та вівчарству. Навіть на середину 1944 р. суттєвого збільшення поголів'я у громадському тваринництві східних областей не відбулося, адже кількість великої рогатої худоби досягла лише 61,1%, свиней -- 16,1%, овець -- 28,6% від довоєнної³⁰⁸.

Великі збитки було завдано також тваринництву підсобних господарств колгоспників, робітників і службовців. За даними на 1 липня 1944 р., в особистому користуванні колгоспників залишилося корів -- 83,2%, свиней -- 25,8%, овець і кіз -- 94,3% від довоєнної кількості³⁰⁹.

У процесі відновлення тваринницької галузі головна увага зосереджувалася на громадському тваринництві. Основним джерелом збільшення поголів'я худоби було його поповнення за рахунок приплоду та контрактації молодняка у сільських мешканців. Виходячи з того, що особиста худоба селян найменше постраждала в період окупації, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) постановами від 13 квітня 1943 р. та 21 серпня 1943 р. визначили планові завдання й порядок проведення контрактації та закупівлі молодняка у селянських господарствах у визволених районах. Контрактацією в обов'язковому порядку охоплювалися практично всі селянські господарства, котрі мали корів, свино-, вівце-, козо- та конематок. Колгоспники, які здавали за контрактацією одне теля або двоє ягнят, звільнялися в 1943 р. від м'ясопоставок. За худобу, здану по контрактації, її власники одержували певну компенсацію зерном на тих же умовах, що й у тилових районах СРСР³¹⁰.

У ситуації, коли компенсація, передбачена умовами контрактації, неповністю покривала вартість худоби, ставлення до неї серед селян не було однозначним. Частина, намагаючись якнайбільше зробити для прискорення перемоги й відбудови, свідомо віддавала молодняк своєї худоби для поповнення громадського стада, інші, проявляючи законослухняність, робили це вимушено, а були й ті, хто відверто або приховано намагався втримати молодняк у своїх господарствах, хоча, урешті-решт, такі дії були марними.

Лише впродовж 1943-1944 рр. в областях України у селян було законтрактовано 1287 тис. голів молодняка великої рогатої худоби, свиней, овець та кіз³¹¹, а до кінця 1945 р. -- 2 млн³¹². За 1944 і 1945 рр. у колгоспників було знято з контрактації й продано на колгоспні тваринницькі ферми 1628,4 тис. телят, 91,5 тис. поросят, 199,2 тис. ягнят³¹³.

Згідно з рішенням центральних органів влади, в УРСР із РРФСР та інших республік було реевакуйовано близько 100 тис. голів збережених там великої рогатої худоби, овець, кіз і коней. Крім того, колгоспи України за рахунок виділених державою на відбудову тваринницьких ферм і закупівлю худоби 388,9 млн крб та наданих кредитів змогли придбати на пільгових умовах у східних регіонах країни тільки в 1943 р. 210 тис. голів великої рогатої худоби, 9,5 тис. волів, 510 тис. овець, 101 тис. свиней, 20,3 тис. коней³¹⁴.

У порядку допомоги від республік та областей СРСР в Україну на завершальному періоді війни було завезено тис. коней, 282,4 тис. голів великої рогатої худоби, тис. овець та кіз, 17,8 тис. свиней³¹⁵.

Вагомий внесок у відродження тваринництва республіки зробила Червона армія. За розпорядженням військових рад фронтів значна частина відбитої у ворога худоби, насамперед племінної, передавалася колгоспам і радгоспам. Так, наприкінці 1943 р. військові частини 1-го Українського фронту передали колгоспам 1140 голів великої рогатої худоби та 5300 овець, частини 3-го Українського фронту за рік визвольних боїв на території України -- 3200 коней та лошат, 1260 овець, 188 голів великої рогатої худоби, частини 2-го Українського фронту -- 5500 коней та лошат, 700 овець, 180 голів великої рогатої худоби. Навесні 1944 р. лише 38-а армія залишила колгоспам і радгоспам Вінницької області 3860 коней. Військові частини передавали трофейну худобу й селянам. Навесні 1944 р. селяни- одноосібники Тернопільщини одержали від 3-ї танкової армії 1377 коней. У першому півріччі цього ж року у зоні 2-го

Українського фронту селянам було передано 3405 коней, 3-го Українського -- 1000 коней. Значно збільшилася кількість переданої військами худоби наприкінці війни. Так, лише з 1-го Українського фронту для колгоспів республіки надійшло 100 тис. голів великої рогатої худоби та 20 тис. овець³¹⁶.

У результаті проведеної відновлюваної роботи за період із початку визволення України від загарбників і до кінця 1944 р. у тваринницькій галузі відбулися певні позитивні зміни. Насамперед вони проявилися у збільшенні поголів'я худоби в усіх категоріях господарств. У громадському секторі державний план розвитку поголів'я великої рогатої худоби в 1944 р. було виконано на 115,2%, у тому числі корів -- на 133,7%, поголів'я свиней -- на 100%, у тому числі свиноматок -- на 111,1 %³¹⁷. Звичайно, у східних областях, які були визволені раніше й де відбудовні роботи тривали довше, поголів'я худоби було набагато більшим, ніж в інших регіонах України. Загалом же в республіці на кінець 1944 р. поголів'я великої рогатої худоби становило 64,9%, свиней -- 19,9%, овець і кіз -- 42,5%, коней -- 38,6% від наявного на 1 січня 1941 р. (див. табл.)³¹⁸:

Процес відновлення поголів'я худоби в 1943-1944 рр. стримувався через нестачу маточного поголів'я, яке на початок 1945 р. у республіці в усіх категоріях господарств становило: по коровах -- 67,2%, свиноматках -- 21,3%, вівцематках і ярках -- 37,2%, козоматках -- 134,0%, кобилах -- 45,2% до маточного поголів'я на початок 1941 р.³¹⁹ Особливо невтішною була ситуація з маточним поголів'ям у громадському тваринництві колгоспів.

Темпи зростання поголів'я худоби за 1945 р. по всіх категоріях господарств були набагато вищими, ніж до війни, і становили по великій рогатій худобі 18,8%, свинях -- 56,9%, вівцях і козах -- 20,5% й у середньому по всіх видах худоби -- 24,6%, тоді, як у 1934-1940 рр. ці показники ледь сягали, відповідно, 8,6%, 12,1%, 17,9% і 10,5%³²⁰. Темпи приросту поголів'я продуктивної худоби були найвищими у радгоспах: великої рогатої худоби -- 69%, свиней -- 117%, овець і кіз -- 80%, а в колгоспах, відповідно, 35%, 100% і 59%, у господарствах колгоспників -- 9%, 38% і 2%³²¹. У 1945 р. колгоспи збільшили поголів'я великої рогатої худоби на третину (на 571 тис. голів), свиней -- удвічі, овець і кіз -- більше, ніж у півтора рази. Загалом за період від початку відбудови до кінця 1945 р. громадське тваринництво в колгоспах було відновлене в таких розмірах³²²:

Відзначаючи беззаперечні успіхи у справі відновлення поголів'я великої рогатої худоби в колгоспах, водночас звернемо увагу на дуже низьку питому вагу в ньому корів -- лише близько 7,6% (у 1941 р. вона становила 23%). Незначною була також і питома вага волів -- 11,7% (у 1941 р. -- 16,5%). Таким чином, з урахуванням поголів'я бугаїв-плідників, питома вага яких у загальній кількості становила майже 2,1% (47 тис. голів), у череді великої рогатої худоби колгоспів доросла продуктивна худоба становила лише 21,4%, а молодняк -- 78,6%. Своєю чергою, у стаді молодняка близько двох третин становили нетелі, телиці та бички віком від одного до двох років, що створювало хороші перспективи для подальшого зміцнення стада продуктивної худоби вже в найближчий період. Найвідсталішою галуззю колгоспного тваринництва залишалося свинарство.

Наприкінці 1945 р. в Україні вже функціонувало 76 319 тваринницьких ферм для всіх видів худоби³²³. Кількість відновлених і заново організованих колгоспних ферм досягла 69 157, у тому числі великої рогатої худоби -- 26 344 (або 99,8% до числа колгоспів), свиноферм -- 21 515 (81,2%), вівчарських ферм -- 1 298 (80,7%). Крім того, було організовано 23 940 птахівничих ферми. За темпами відновлення колгоспних тваринницьких ферм перше місце посідали лівобережні області, які були звільнені раніше. Особливо успішно провели цю роботу в колгоспах Дніпропетровської та Вороши- ловградської областей, де у середньому на всіх колективних господарствах було створено по 3 ферми продуктивної худоби, а також Харківської -- 2,9, Сталінської та Запорізької -- по 2,8, Київської -- 2,7 ферми³²⁴.

Одночасно, незважаючи на значні вилучення за договорами контрактації молодняка, зростало й поголів'я худоби в особистому користуванні селян. Про кількість худоби в господарствах колгоспників та одноосібників станом на 1 січня 1945 р. у порівнянні з 1 січня 1941 р. свідчить таблиця³²⁵:

Як видно з наведених даних, на початку 1945 р. в особистому користуванні селян худоби було набагато менше, ніж до війни, за винятком поголів'я кіз, за рахунок розведення яких селяни намагалися задовольнити свої потреби в молочній продукції. Найгірша ситуація у селянських господарствах була з поголів'ям свиней. Водночас у Сумській, Полтавській, Ворошиловградській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Херсонській областях у господарствах колгоспників зовсім не

було коней. А в господарствах одноосібників коні були відсутні у Сталінській, Ворошиловградській, Запорізькій, Кіровоградській і Миколаївській областях³²⁶.

У 1945 р. поголів'я худоби в особистому користуванні селян зростало набагато швидшими темпами порівняно не лише з р., що безумовно пов'язане із закінченням бойових дій на території республіки, зростанням маточного поголів'я у селянських господарствах і дещо меншими контрактаційними завданнями, а й з довоєнними роками. Насамперед, це стосувалося поголів'я великої рогатої худоби у колгоспників. Так, за р. воно дало приріст 213 тис. голів проти середньорічного приросту за 1934-1940 рр. у кількості 137 тис. голів. Та все ж головним було те, що приросло поголів'я продуктивної худоби: у господарствах колгоспників великої рогатої худоби -- на 9%, свиней -- на 38%, овець і кіз -- на 2%; у господарствах одноосібників, відповідно, на 0,4%, 28% і 1%³²⁷. Однак до повного вирішення проблеми відсутності худоби у присадибних господарствах колгоспників було ще далеко, оскільки на кінець 1945 р. 43% із них не мали корів, а 20% зовсім не мали ніякої продуктивної худоби³²⁸. Головними причинами, що стримували розведення худоби у селянських господарствах, були відсутність достатньої кількості молодняка у вільному продажу через запровадження системи контрактації, коштів для його придбання та сплати податків із поголів'я.

Одним із найважливіших завдань, що вирішувалися у процесі відродження тваринництва, було досягнення високої продуктивності. Це, своєю чергою, вимагало здійснення комплексу заходів щодо відновлення та подальшого поліпшення поголів'я порідної худоби, якому під час війни було завдано величезної шкоди. У ряді районів республіки племінна худоба була повністю знищена³²⁹. Навіть у 1945 р., незважаючи на вже проведену за час після визволення території УРСР значну селекційну роботу, питома вага чистопорідної худоби та метисів у радгоспах, колгоспах і в господарствах колгоспників становила лише: серед великої рогатої худоби -- 29%, свиней -- 28%, овець і кіз -- 32% (за даними перепису худоби восени 1939 р. ці показники, відповідно, становили 40%, 32% і 66%, а напередодні війни питома вага порідної худоби була ще більшою)³³⁰. Було повністю втрачено всю документацію на племінних тварин³³¹.

Упродовж 1944-1945 рр. відновили роботу 28 державних племінних розплідників (із 322 довоєнних), у т.ч.: великої рогатої худоби -- 20, з кількістю поголів'я в районах їх діяльності -- 87,1 тис. голів, свинарських -- 4, із поголів'ям 24,5 тис. голів, вівчарських -- 4, із поголів'ям 39,5 тис. голів³³². Крім того, поза межами діяльності держплемрозплідників було відновлено племінні колгоспні ферми у такій кількості: великої рогатої худоби -- 242, із поголів'ям 17 163 голови, свинарських -- 152, із поголів'ям 6892 голови, вівчарських -- 69, із поголів'ям 7719 тис. голів, конярських -- 224, із поголів'ям 3942 голови. Також майже повністю була відновлена довоєнна мережа парувальних пунктів³³³. У 1944-1945 рр. держплемрозплідники виростили й реалізували колгоспам і радгоспам УРСР 10 239 племінних бугаїв, 2812 племінних кнурів, 730 племінних баранів³³⁴. Однак навіть наприкінці 1945 р. ще відчувалася гостра нестача порідних плідників із кожного виду продуктивної худоби. Із наявних на колгоспних фермах 47 тис. бугаїв порідних було 31,6 тис. (67,3%), із 19,8 тис. кнурів порідних було 15,2 тис. (76,7%), із 32,7 баранів порідних було 19,2 тис. (58,4%)³³⁵.

Підвищення продуктивності худоби значною мірою залежало від правильної організації праці на тваринницьких фермах. Однак у більшості господарств вона була незадовільною. У доповіді наркома землеробства УРСР на всеукраїнській нараді передовиків тваринництва 24 грудня 1945 р. констатувалося, що в багатьох господарствах ще не було створено постійних тваринницьких бригад, допускалася часта зміна як завідувачів ферм, так і колгоспників у тваринницьких бригадах. Худоба не розподілялася для догляду за кращими колгоспниками, не здійснювався належний облік праці й продукції, одержаної від закріплених груп худоби. Усе це призводило до порушень при виконанні робіт із годівлі та догляду за худобою й значних втрат поголів'я і тваринницької продукції, не стимулювало колгоспників до більш продуктивної праці³³⁶. У переважній більшості колгоспів і радгоспів не застосовувалася додаткова оплата праці тваринників. Так, у 1944 р. її одержали лише 2721, а в 1945 р. -- 9585 працівників³³⁷. Надзвичайно негативно на продуктивності корів позначалося використання значної частини поголів'я на польових роботах як живої тяглової сили.

Великою була яловість корів. У 1945 р. на кожні 100 корів і нетелів, наявних на початок року, було одержано у середньому по УРСР 85 телят. Тим часом у багатьох областях ці показники були набагато меншими. Наприклад, на Чернігівщині та Одещині приблизно четверта частина корів не дала приплоду й не доїлася³³⁸.

Продуктивність худоби внаслідок вказаних вад і нехватки кормів у республіці була дуже низькою. Так, у 1944 р. надій від фуражної корови в колгоспах у середньому по республіці становив 1006 л³³⁹, а в 1945 р. -- 1043 л³⁴⁰ (у 1939 р. у колгоспах України середній надій на фуражну корову становив 1361 л)³⁴¹. При цьому мав місце великий розрив у розмірах надоїв по областях. Так, якщо у Дніпропетровській, Сталінській, Полтавській, Херсонській, Запорізькій областях надій на фуражну корову за 10 місяців у 1945 р. становив 1100-1250 л, то у Вінницькій -- 402 л, Кам'янець-Подільській -- 618 л, Миколаївській -- 673 л, Одеській -- 681 л³⁴². Водночас як перед війною, так і в 1944-1945 рр. надої на одну середньорічну фуражну корову в колгоспах УРСР були найвищими у СРСР. Зокрема в колгоспах РРФСР (другій за цими показниками після УРСР серед союзних республік) вони становили: у 1944 р. -- 877 л, у 1945 р. -- 976 л, а в колгоспах СРСР, відповідно, 771 л і 835 л³⁴³.

Низькі надої молока на колгоспних фермах стали однією з причин того, що річний план молокопоставок станом на 1 грудня 1945 р. колгоспами республіки було виконано лише на 48,9% (Вінницької області -- на 23,3%, Кам'янець-Подільської -- на 30,5%, Одеської -- на 34,1%, Житомирської -- на 39,4%)³⁴⁴. Загалом у 1945 р. українські колгоспи і радгоспи здали державі лише 259 тис. л молока³⁴⁵.

Значні прорахунки супроводжували відгодівлю великої рогатої худоби та свиней. У ряді областей мала місце недооцінка значення такої роботи для збільшення виробництва м'яса й збереження поголів'я. Так, наприклад, у 1945 р. у Вінницькій області, згідно зі звітними даними облземвідділу, було поставлено на відгодівлю 5900 голів великої рогатої худоби, а знято лише 1200 голів, свиней, відповідно, 5300 і 700 голів. У Житомирській області було знято з відгодівлі лише 100 голів свиней, або 5% від державного плану. В Одеській області колгоспи впродовж 1945 р. відгодували й здали державі всього 43 свині³⁴⁶.

Значна кількість худоби здавалася на державні заготівельні пункти та забивалася в колгоспах невгодованою, із низькою забійною вагою. Так, у 1945 р. колгоспи УРСР здали в м'ясопоставку 39% дорослої худоби і 63% молодняка великої рогатої худоби з нижчою від середньої вгодованістю³⁴⁷. Здаючи державі та забиваючи для власних потреб невідгодовану худобу, колгоспи допускали великі втрати поголів'я. У результаті завдавалася серйозна шкода як державі, так і самим господарствам -- перша одержувала м'ясо низької якості, а другі змушені були здавати значно більшу кількість худоби, ніж це потрібно було б за кращої відгодівлі.

У результаті адміністративного тиску з боку керівних владних структур колгоспами республіки станом на 1 грудня 1945 р. річний план м'ясопоставок було виконано загалом на 101,3%, проте в окремих областях планових показників досягнуто не було. Так, колгоспи Вінницької області виконали план здачі м'яса державі лише на 60,4%, а Кам'янець-Подільської -- на 57,3%³⁴⁸. Загальний обсяг зданого державі українськими тваринниками в 1945 р. м'яса становив 146 тис. т³⁴⁹.

Важливість якнайшвидшого відновлення тваринницької галузі зумовлювалася не лише тим, що вона повинна була давати таку потрібну в умовах воєнного часу м'ясо-молочну та іншу тваринницьку продукцію, а й необхідністю енергетичного забезпечення інших галузей сільського господарства, у першу чергу рільничої. За майже повної відсутності в перші місяці після окупації у визволених областях тракторів та іншої техніки, їх гострого дефіциту в наступний період саме тваринне тягло могло забезпечити виконання обсягів польових робіт. Однак кількість робочої худоби у перших визволених регіонах України була невеликою: поголів'я робочих коней -- уп'ятеро, а робочих волів -- учетверо менше довоєнного часу³⁵⁰. Поряд зі зменшенням поголів'я коней змінився їх якісний склад. У відновлених колгоспах та радгоспах переважну більшість становили старі та виснажені тварини, багато з них страждали хронічними захворюваннями, мали травматичні ушкодження.

Уже за період від початку визволення території республіки й до кінця 1944 р. було зроблено чимало для відродження конярства. У колгоспах вдалося відновити 191 конеферму (4,1% від наявних 4652 конеферм на початку 1941 р.), відремонтовано та збудовано заново сотні стаєнь. Зросло порівняно з післяокупаційним періодом поголів'я коней, насамперед у колгоспах³⁵¹:

Було виконано значний обсяг робіт із відродження й організації в конярстві племінної справи, що дозволило вже в 1945 р. мати в республіці 20 державних стаєнь (із них 3 ново- створених), на яких було зосереджено 605 голів племінних коней (75,6% довоєнного рівня), 5 держплемрозплідників (із них 2 новостворених) з 2300 племінними конематками і жеребцями (37,0% довоєнного рівня), 224 племінні конеферми з 3442 конематками і жеребцями (90% довоєнної кількості). На конеферми республіки було передано з військових частин та завезено зі східних областей понад 2 тис. племінних та поліпшених конематок. Саме цей фонд став основою розвитку племінного конярства³⁵².

Однак ситуація все ж залишалася складною. Значна частина поголів'я коней, як і раніше, через захворювання та виснаження була непридатна для ефективного використання. Мали місце серйозні прорахунки в утриманні, догляді, годівлі та використанні тварин. У більшості господарств не було виділено спеціальних приміщень під конеферми і навіть не призначено їх завідувачів, коней не було закріплено за конюхами й постійними їздовими. Знеособлення при утриманні та використані тварин призводило до безвідповідальності. Чищення їх або взагалі не проводилося, або проводилося вкрай кепсько. Незадовільно здійснювалася годівля. Як правило, у раціоні були відсутні концентрати, багато колгоспів не мали сіна (особливо у південних областях), коней годували соломою, а в деяких господарствах і її не вистачало.

Із настанням холодів виникли проблеми із забезпеченням конепоголів'я теплими приміщеннями, оскільки у багатьох господарствах плани їх будівництва та ремонту не було виконано. Втрати коней унаслідок погано організованої зимівлі 1944-1945 рр. становили 15%, а в деяких областях загинула майже третя частина конепоголів'я³⁵³. Такі втрати тварин у колгоспах значно перевищили кількість одержаного приплоду в 1945 р.

Переважна більшість колгоспів не відзначалася бережливим ставленням до конематок, насамперед не забезпечувалися такі умови їх утримання й використання, які дозволяли б одержувати та вирощувати лошат від кожної кобилиці. Маточне поголів'я розподілялося у виробничі бригади, жеребні конематки використовувалися на роботах нарівні з рештою коней. Незадовільно проводилася робота з парування й запліднення, яка здебільшого здійснювалася безсистемно та безконтрольно. Наявна в республіці в 1945 р. мережа парувальних пунктів з 13 130 жеребцями була явно недостатньою. Штучне осіменіння конематок, яке дозволило б у 3-4 рази збільшити запліднення кобил, практикувалося лише на 130 спеціальних пунктах (їх кількість становила 32% від довоєнної)³⁵⁴. У поєднанні з украй поганим доглядом за молодняком, який здійснювали в основному підлітки, це негативно позначилося на справі відновлення й порідного поліпшення конепоголів'я. Державний план вирощування молодняка на 1945 р. колгоспи республіки виконали лише на 55,9%³⁴⁵.

Указані вище причини призвели до зменшення конепоголів'я у громадському стаді. Станом на 1 червня 1945 р. у колгоспах нараховувалося 763,8 тис. голів, тобто на 66,2 тис. голів менше, ніж було на початку року. Кількість робочих коней зменшилася з 561,5 тис. до 512,2 тис. голів³⁵⁶.

На кінець 1945 р. поголів'я коней у колгоспах збільшилося до 907,5 тис. голів³⁵⁷. Приріст відбувся в основному за рахунок тварин, завезених зі східних районів СРСР та переданих Червоною армією, а також трофейних та одержаних у порядку повернення вивезених окупантами до Німеччини й Румунії і в рахунок репарацій. В особистих господарствах сільських мешканців конепоголів'я зросло майже до 1 млн голів. При цьому переважна більшість його була зосереджена в одноосібних селянських господарствах західних областей України. Загальна кількість конепоголів'я в усіх категоріях господарств республіки становила майже 2 млн голів³⁵⁸. Зростання поголів'я коней значною мірою сприяло вирішенню проблеми тягла у сільському господарстві.

Ураховуючи те, що період відтворення кінського поголів'я більш тривалий, із метою прискореного збільшення живої тяглової сили значну увагу було приділено максимальному вирощуванню в колгоспах і радгоспах волів. Постановою

Раднаркому УРСР від 30 травня 1944 р. для колгоспів, залежно від розмірів закріпленої за ними земельної площі (рілля, сади, сіножаті, пасовища), встановлювався обов'язковий мінімум поголів'я робочих волів, а також бичків для вирощування їх на волів упродовж 1944-1946 рр. Так, колгоспи Київської, Вінницької, Сумської, Харківської, Кам'янець-Подільської, Полтавської та Кіровоградської областей повинні були в р. завести у себе, як мінімум, таку кількість волів і бичків: при наявності земельної площі до 200 га -- 8 голів, понад 200 до 500 га -- 14, понад 500 до 1000 га -- 26, понад 1000 до 1500 га -- 42, понад 1500 до 2000 га -- 56, понад 2000 га -- 80 голів³⁵⁹. Обов'язковий загальний мінімум волів і бичків для колгоспів республіки на 1944 р. уряд встановив на рівні 810,4 тис. голів, із них робочих -- 133,2 тис., неробочих волів, старших одного року -- 153,5 тис., бичків до одного року -- 523,7 тис. Одночасно було встановлено загальнореспубліканський мінімум на 1945 р. у кількості 1446,7 тис. голів³⁶⁰. Виконання поставлених завдань господарства мали забезпечити за рахунок власних можливостей та шляхом контрактації молодняка бичків у колгоспників.

Протягом 1944-1945 рр. у більшості областей республіки було досягнуто значних успіхів у вирощуванні волів. На кінець р. колгоспи України вже мали робочих волів і молодих биків 1196,8 тис. голів (у т.ч. молодих биків до одного року -- 502 тис., від 1 до 2 років -- 440 тис.) проти 1144 тис. голів на 1 січня 1941 р., тобто на 52 тис. голів більше від довоєнного рівня³⁶¹.

Водночас слід зауважити, що в деяких районах та областях мала місце недооцінка важливості контрактації бичків, а в багатьох колгоспах не дбали про їх збереження для подальшого вирощування на волів. На кінець 1944 р. в областях України було поставлено на вирощування з річного приплоду 624 тис. бичків, а на кінець 1945 р. їх залишилося 500 тис. Отже, близько 124 тис. бичків, яких навесні 1946 р. вже можна було б використовувати на роботах, пішли на забій. Особливо великі втрати допустили в колгоспах Чернігівської (майже 10 тис.), Харківської (до 8 тис.), Одеської (близько 5 тис. голів) областей. Були колгоспи, які мали вкрай невелику кількість волів, а то й зовсім жодного.

Ці та інші обставини призвели до невиконання доведених державних завдань. Установлений на 1945 р. мінімум у республіці загалом було виконано на 82,7%. Найкращим був стан у Ворошиловградській області, де на 1 грудня 1945 р. встановлений мінімум вдалося виконати на 112,4%, а також у Сталінській (91,8%) і Полтавській (86,8%) областях. На той час колгоспи Ворошиловградщини вже мали дорослих волів у середньому 22 голови на одне колективне господарство, Полтавщини -- 15 голів. Незадовільною була ситуація на Миколаївщині, де встановлений мінімум було виконано на 31,2%, у Кіровоградській (41,6%), Одеській (51,3%), Херсонській (58,2%) областях³⁶².

Однак слід зауважити, що недовиконання державного плану не може применшити значення зростання поголів'я робочих коней і волів у колгоспах УРСР для збільшення тяглових ресурсів сільського господарства. А наявність великого поголів'я молодняка забезпечила поповнення живого тягла в 1946-1947 рр. значною кількістю робочих коней і волів.

У справі післявоєнного відновлення галузі важливе місце відводилося дрібному тваринництву -- птахівництву, кролівництву, ставково-рибному господарству, бджільництву, що могло давати чималі ресурси м'яса, яєць, риби, меду та інших продуктів як у громадському, так і приватному селянському секторі, для якого вони були не лише одними з основних у харчовому раціоні, а й важливим джерелом одержання грошових надходжень, необхідних для придбання промислових товарів, одягу, реманенту й т. п., а також сплати готівкової частини податків.

За роки окупації птахівнича галузь зазнала величезних втрат. Було ліквідовано майже всі колгоспні та радгоспні птахоферми (у 1941 р. поголів'я колгоспної птиці становило 8622 тис.), величезна кількість будівель зруйнована. Значно зменшилося поголів'я птиці в особистих господарствах сільських мешканців. Інкубаторно-птахівничі станції (у 1940 р. у східних областях їх працювало 161) здебільшого були повністю зруйновані, а ті, що залишилися, розграбовані, і могли бути введені в експлуатацію лише після великих капітальних вкладень³⁶³.

У післяокупаційний період відновлення птахівництва у громадському та приватному секторах набувало надзвичайно важливого значення. Воно мало відігравати значну роль у збільшенні м'ясних ресурсів і цим сприяти відновленню поголів'я робочої й продуктивної худоби в колгоспах, радгоспах та особистих господарствах сільських мешканців.

У звільнених лівобережних областях комплектація відновлюваних колгоспних птахівничих ферм здійснювалася в основному за рахунок контрактації птиці у селянських господарствах. На 1 січня 1944 р. було знято з контрактації й поставлено на колгоспні ферми 336,3 тис. голів птиці. Крім того, за рішенням ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з інших областей у порядку допомоги звільненим районам УРСР було завезено 100,2 тис. голів. На 1 січня 1944 р. на колгоспних птахофермах нараховувалося 436,5 тис. голів птиці, або 9,1% до наявної на 1 січня 1941 р.³⁶⁴ Наприкінці 1944 р. уже 21 275 колгоспів мали птахоферми³⁶⁵ з поголів'ям 3270,2 тис.³⁶⁶, що становило 37,9% до поголів'я на 1 січня 1941 р. На кінець 1945 р. кількість колгоспних птахоферм збільшилася до 23 940³⁶⁷, а поголів'я птиці -- до 3701,6 тис.³⁶⁸ (42,9% до кількості на 1 січня 1941 р.).

Процес відновлення громадського птахівництва супроводжувався великими труднощами, пов'язаними з відсутністю приміщень для утримання птиці, будівельних матеріалів для їх будівництва та ремонту, малою кількістю інкубаторно- птахівничих станцій та племінної птиці, значним поширенням захворюваності й загибелі птахів, дефіцитом кормів. Швидшими темпами збільшувалося поголів'я птиці в господарствах сільських мешканців, у тому числі водоплавної. Вирощування гусей та качок у колгоспах і радгоспах здійснювалося в незначних розмірах.

Важливою галуззю дрібного тваринництва було кролівництво. У період окупації колгоспне кролівництво було знищене, а поголів'я кролів в господарствах селян значно зменшилося. У післяокупаційний період у селянських господарствах воно поступово зростало, хоча на перших порах через відсутність достатньої кількості маточного поголів'я приріст був незначним. Гостра нестача продовольства змушувала селян вишукувати джерела його поповнення й вирощування кролів було одним із них. Відродження кролівництва у громадському секторі відбувалося в невеликих масштабах.

У значній кількості колгоспів і радгоспів довоєнної УРСР склалися сприятливі умови для розвитку ставково-рибного господарства. У 1940 р. колективні господарства республіки мали 72,5 тис. га діючих ставків. Того року 9345 колгоспів зарибили ставки культурним коропом на площі 36 792 га й одержали 137,5 тис. ц риби³⁶⁹. За роки окупації ставково-рибне господарство зазнало значних руйнувань і на час визволення перебувало у занедбаному стані. Ураховуючи важливу роль цієї галузі тваринництва в розв'язанні продовольчої проблеми, центральні органи влади ставили перед своїми структурами на місцях, колгоспами та радгоспами завдання якнайшвидше домогтися її відбудови. Однак через нестачу коштів, матеріально- технічних засобів та робочої сили господарства не могли виконати поставлене завдання, і до кінця 1945 р. ставкову мережу в республіці було відбудовано лише частково.

Досить поширеною й продуктивною галуззю в довоєнній Україні було бджільництво. На кінець 1940 р. 22 033 колгоспи (81,2%) мали пасіки з загальною кількістю 1233 тис. бджолосімей³⁷⁰. Велику кількість бджіл мали в особистому користуванні колгоспники, одноосібники та робітники й службовці, що проживали у сільській місцевості. Під час окупації бджолярству було завдано величезної шкоди. Наприклад, лише у Харківській області загарбники знищили або вивезли до Німеччини 99 702 бджолосім'ї, у Дніпропетровській області -- 55 777 бджолосімей, у колгоспів і одноосібників західних областей УРСР було відібрано 304 680 вуликів із бджолами³⁷¹ і т. д. У післяокупаційний період у республіці провели значну роботу з відновлення бджільництва як у громадському, так і приватному секторах, зокрема в колгоспах на кінець 1945 р. налічувалося вже 314 тис. бджолосімей, або 25,5% до рівня 1941 р.³⁷²

Важливою складовою відродження тваринницької галузі було налагодження ветеринарної протиепізоотичної роботи, адже під час окупації та в перші місяці після вигнання загарбників на території республіки було зафіксовано випадки захворювання тварин на 26 інфекційних хвороб. Особливо загрозлива ситуація склалася із захворюванням птиці чумою. У 1944 р. лише у колгоспах від неї загинуло 783 121 шт. птиці, а під час локалізації вогнищ хвороби було передчасно забито 339 096 птахів, тобто загальні втрати становили понад 1 млн 122 тис. шт.³⁷³ Великою була й захворюваність та загибель тварин від незаразних хвороб.

Уже відразу після визволення в регіонах республіки вживалися термінові заходи щодо відновлення мережі ветеринарних закладів і служб, вивчався епізоотичний стан, проводилися планові роботи з ліквідації та профілактики заразних хвороб худоби. Зокрема завдяки оперативним і рішучим заходам у багатьох районах було локалізовано і швидко ліквідовано ящур, не допущене поширення інших інфекційних хвороб, організоване лікування хворих тварин. Щоправда, не в усіх випадках вжиті заходи давали позитивний кінцевий результат, тому нерідко доводилося терміново здійснювати рішучі заходи, щоби здолати епідемію.

Однак у справі ветеринарного забезпечення галузі були й великі проблеми. Перш за все не вистачало кваліфікованих ветеринарних працівників. Так, на території 10 лівобережних областей станом на 1 лютого 1944 р. налічувалося всього 315 ветлікарів проти 958 у 1941 р. та 740 ветфельдшерів проти 8661 у 1941 р.³⁷⁴ У результаті в багатьох районах працювало лише по 2-3 ветфельдшери. Особливо складним було становище з колгоспними ветеринарними кадрами. У багатьох господарствах не було навіть ветсанітарів, обов'язки яких нерідко виконували самі колгоспники. Підготовка ветсанітарів, що розпочалася, супроводжувалася великими труднощами через повну відсутність спеціальної літератури, навчальних посібників та кваліфікованих викладачів.

Негативно позначалася на здійснюваних протиепізоотичних та профілактичних заходах незадовільна забезпеченість ветеринарними товарами, особливо ліками й вакцинами для щеплень, біопрепаратами та дезинфікуючими засобами.

Після повного визволення території України від окупантів протиепізоотична робота значно активізувалася. На початок 1945 р. було відновлено більшість із наявних до війни ветділь- ниць із лікарнями та амбулаторіями, ветеринарні пункти, ветбаклабораторії, м'ясоконтрольні станції й пункти, тварин- нопрогонні контрольні пункти, збільшилася чисельність ветеринарних кадрів, надходило більше ліків і вакцини для щеплення худоби.

Протиепізоотичний стан у республіці наприкінці 1944 р. й упродовж усього 1945 р. залишався складним. Так, за даними звітів ветеринарного управління Наркомату землеробства УРСР, у грудні 1944 р. -- березні 1945 р. у східних областях республіки мало місце захворювання великої рогатої худоби 18 хворобами, коней -- 16. Причому за період від грудня р. до березня 1945 р., незважаючи на вжиті заходи з локалізації інфекційних захворювань, кількість населених пунктів із хворою худобою та поголів'я хворих тварин фактично суттєво не зменшувалися. Упродовж цих трьох місяців у східних областях від хвороб (у т.ч. вірусного енцифаломієліту) загинуло та було вимушено забито майже 1800 коней, а по республіці у 1945 р. -- десятки тисяч голів великої рогатої худоби, свиней та овець³⁷⁵.

У регіонах УРСР виникали вогнища епідемії чуми птиці. Ця хвороба була надзвичайно поширеною навіть наприкінці

1944 р. у Кіровоградській, Миколаївській, Харківській, Волинській та інших областях, створюючи загрозу розвитку цілої птахівничої галузі. На той час її вдалося ліквідувати лише в колгоспах Чернігівської, Сумської, Житомирської та Вінницької областей. Лише від чуми в колгоспах у 1945 р. загинуло 135 198 голів птиці та було забито 169 202, тобто втрати становили 304 400 голів. А за 1944-1945 рр. птахівнича галузь тваринництва від цієї хвороби втратила понад 1 млн 426 голів птиці. Виходячи з того, що 1 птиця давала приблизно 2 кг м'яса, колгоспи втратили майже 30 тис. ц м'яса³⁷⁶. Проте незважаючи на зазначені проблеми й труднощі воєнного часу, протягом 1944-1945 рр. у республіці було проведено значну роботу з ліквідації захворюваності тварин.

У відбудовний період у переліку здійснюваних заходів із відродження сільського господарства великі завдання стояли щодо відтворення та подальшого розвитку садівництва. Під час окупації та воєнних дій плодово-ягідні насадження в багатьох колгоспах і радгоспах, а також на садибах сільських мешканців були або зовсім знищені, або їх площа набагато зменшилася. Загальні втрати в галузі садівництва в Україні обчислювалися в 114,1 тис. га (30,6%)³⁷⁷. Майже всі плодові розсадники було зруйновано й вони припинили свою діяльність. Велику кількість посадкового матеріалу загарбники відправили до Німеччини. Зокрема, тільки з плодових розсадників Укрсадовинтресту за два роки було вивезено 1,6 млн саджанців³⁷⁸.

Упродовж 1944-1945 рр. лише в колгоспах було проведено ремонтні роботи на площі 15 720 га садів і плодово-ягідних плантацій³⁷⁹, посаджено тисячі гектарів нових садів. У 1945 р. площа садів у всіх категоріях господарств України становила 491,8 тис. га, у тому числі в колгоспах -- 368,2 тис. га й радгоспах -- 41,8 тис. га; площа ягідників, відповідно, 4,3 тис. га, 3,0 га і 0,6 тис. га³⁸⁰. Однак до повного виконання обсягів відбудовних робіт у галузі було ще далеко, адже це потребувало тривалого часу й великих матеріальних і трудових затрат. Відновлення старих і закладання нових садів затримувалося через відсутність посадкового матеріалу. Тому насамперед вживалися заходи, спрямовані на найшвидше відновлення довоєнної кількості й площі плодових розсадників, поліпшення порідного та сортового складу посадкового матеріалу.