Особливості участі Російської імперії у вирішенні Східного питання, його вплив на формування зовнішньої політики Росії в другій половині XVIII – кінці ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Балкани з кінця ХІХ ст. і до наших днів зберігають славу «порохової бочки Європи». Міжнародного резонансу часто набувають міжконфесійні та міжетнічні протистояння на Балканському півострові, які намагається вирішити (часто невдало) світова громадськість. Значну увагу російського суспільства привернули події 1999 р., коли війська НАТО бомбардували Югославію, внаслідок чого відбувся розпад цієї держави. В Росії тоді розгорнулась акція підтримки сербів. І нині Російська православна церква підтримує тісні зв'язки із Сербською церквою, вважаючи останню своєю союзницею. Широкий резонанс мали події газового конфлікту січня 2009 р., коли балканські країни внаслідок політики офіційного Кремля лишились без блакитного палива. Таким чином, можна зробити висновок, що контакти Росії з балканським народами є досить складними та неоднозначними, а тому екскурс у їх зародження та розвиток не буде зайвим для глибшого розуміння сучасних проблем, що і обумовлює актуальність даного дослідження.

Об'єктом наукового дослідження виступає Східне питання у міжнародних відносинах XVIII - XIX ст.

Предметом дослідження є особливості участі Російської імперії у вирішенні Східного питання, його вплив на формування зовнішньої політики Росії в другій половині XVIII - кінці ХІХ ст.

Хронологічні рамки даної роботи включають другу половину XVIII - кінець ХІХ ст.

Мета бакалаврської роботи - дослідити специфіку участі Російської імперії у вирішенні Східного питання, з'ясувати успіхи та невдачі зовнішньої політики у цьому напрямі, визначити місце і роль Росії в розв'язанні Східного питання.

Серед завдань можна виділити основні:

- розглянути зародження Східного питання у міжнародній політиці;

- проаналізувати характерні риси державної політики Росії щодо балканських народів;

- визначити місце Російської імперії у вирішенні Східного питання;

- простежити формування таких течій суспільної думки як слов'янофільство та панславізм, визначити їхню роль у розвитку Східного питання;

- охарактеризувати взаємовідносини Росії та провідних європейських держав у розв'язанні Східного питання;

- оцінити значення діяльності Російської імперії в державотворенні балканських держав.

1. Східне питання у зовнішній політиці Російської імперії кінця XVIII - першій половині ХІХ ст.

1.1 Зародження Східного питання

Відносини між державами Європи і Сходу мають давню історію і завжди виявляли і виявляють взаємовплив на політичний, економічний і соціальний розвиток цих регіонів.

Актуальною проблемою щодо стосунків країн Європи і Близького Сходу стала ситуація на Балканському півострові в ХІV - ХV ст.

Балкани заселяли греки, серби, болгари, чорногорці, словенці, хорвати, македонці, народи Боснії і Герцеговини. В період ХІV - ХV ст. всі ці народи потрапили в залежність до однієї могутньої держави. Православна імперія Візантія швидко занепадала і не могла захистити від зовнішньої агресії навіть себе, не кажучи про сусідів. При цьому католицька Західна Європа в силу економічного суперництва не збиралась допомагати останнім. Тому, коли турки-османи вирішили розширити коло своїх володінь, їм це вдалося за неповне століття. Спочатку вони завоювали обидва Болгарських царства - в 1393 р. і 1396 р. Македонія також однією із перших потрапила під владу турок.

В червні 1389 р. армія султана Мурада І рушила на Сербію; правитель останньої князь Лазар вийшов їм назустріч. Проти 300-тисячного війська він став зі своїми 60-ма тисячами. Битва на Косовому полі в день Святого Віда (Відов дан) відбулась історична битва, яка залишила Сербію без державності близько на півтисячоліття. Декілька століть турецького володарювання виявили великий вплив на створення етнічного черезсмужжя на Балканському півострові, наслідки якого були помітними в етнічних конфліктах в регіоні на протязі їх подальшої історії. Лише православна церква стала загальнонаціональним інститутом, що зуміла зберегти мову і культуру, підтримувала надію на визволення.

Легкою здобиччю для осман стала Боснія, підточена зсередини богомільською єрессю. Менш ніж за місяць цю територію було остаточно підкорено, боснійці швидко прийняли іслам.

«Білою вороною» залишилась Чорногорія, яка досить довго відбивала напади турок в силу природних бар'єрів та родоплемінного суспільного устрою. З часом вона увійшла до складу Туреччини, однак обсяги грошових зборів для чорногорців стали меншими.

Наймасштабнішою жертвою войовничих осман стала столиця Візантії - Константинополь. Багатство і вигідне географічне положення міста давно приваблювали султана Мегмеда ІІ, який з дитинства мріяв оволодіти столицею.

В самій Візантії вже давно назрівала криза, викликана зростанням бюрократії і зрадою національних інтересів. Казна настільки спорожніла, що не вистачало грошей для місцевого військового інженера, який пропонував схеми метальних знарядь. Ображений винахідник звернувся із пропозицією до Мегмеда ІІ, яку відразу взяли на озброєння. Це був лише один із небагатьох факторів, що допоміг султану завойований Константинополь (який на Русі називали Царгородом) перетворити на столицю своєї імперії та перейменувати у Стамбул.

Питанням часу стало перетворення Валахії і Трансільванії у залежні від осман території.

Після взяття турками Константинополя 1453 р. Османська імперія поступово перетворилась у світову державу, котра відігравала одну із провідних ролей у міжнародній політиці. З цього часу на схід від європейських країн з'явився сильний сусід, у відносинах з котрим треба було виробляти особливу зовнішньополітичну стратегію.

У ході військових походів турецькі султани Селім І (1512-1520) і Сулейман І (1520-1566) розширили свої володіння за рахунок територій у Східному Середземномор'ї, Північної Африки, на Балканах, де проживали різні по національній і конфесійній приналежності народи. Завойовницька політика Селіма І та Сулеймана І не лише створила загрозу безпеки європейських держав, але й сповільнила розвиток економіки у близькосхідному регіоні.

Московська Русь встановила політичні контакти з Туреччиною ще в 1496 р. Період кінця ХV - середини ХVІІ ст. ознаменувався розвитком дипломатичних зв'язків між Московією та Османською імперією у формі обміну посольствами. Однак, загарбницька політика турецьких султанів, які стояли за спиною кримських ханів, ускладнила взаємне спілкування. Спочатку Османська імперія зберігала пріоритет у вирішенні міждержавних протиріч, чинячи перешкоди для закріплення південних рубежів Московської Русі. Відсутність флоту та оборонних пунктів на Чорному морі в той час не дозволяло московському уряду звертати увагу на міжнародні проблеми на Балканах, у Східному Середземномор'ї, на Близькому Сході.

Однак, не маючи достатніх військових сил та дипломатичної підтримки, московські князі встановили тісний релігійний та культурний зв'язок з народами Балкан, особливо тими, які сповідували православ'я.

Таким чином, внаслідок активної духовної та культурної підтримки поневолених турками православних народів між Московським царством та Портою встановились напружені відносини.

З 1677 р. в історії російсько-турецьких відносин розпочався період війн: 1677 - 1681 рр., 1687 -1700 рр., початком яких стали невдалі кримські походи Голіцина, а завершенням - взяття Азова Петром І. Бойові дії велись вдалині від Балкан, але балканські проблеми вплітались до тканини пов'язаних з ними переговорів. Посланці від сербів, молдаван, греків докучали Петрові І проханнями про допомогу та звільнення від «нечестивих агарян».

Волоський господар (князь Костянтин Бринковяну) тримав у Москві особливого посла - грека Г. Кастріота, котрий спокушав царя нереальними планами звільнення Дунайських князівств.

В 1710 р. Висока Порта (турецький уряд) нав'язала Росії нову війну під впливом знаменитого гостя - шведського короля Карла ХІІ, з котрим Російська імперія воювала з 1700 р. Готуючись до зіткнення з Туреччиною, російський цар Петро І покладав великі сподівання на підтримку християнського населення. Перед Прутським походом Петро І відправив своїх посланців М. Мілорадовича та І. Албанеза до Чорногорії, щоб отримати підтримку місцевого населення. Місія виявилась успішною: чорногорці під керівництвом Мілорадовича утримували на місці албанські, герцоговинські та боснійські війська, які не змогли з'єднатись із султаном на річці Прут. Однак з часом турки перемогли і зруйнували столицю Чорногорії - Цетиньє. Пізніше владика Чорногорії митрополит Даниїл відвідав Петра І та отримав матеріальну компенсацію за зруйнування міст. Також царем була підписана грамота про надання щорічної допомоги Цетинському монастирю.

Характерним стало також звернення Петра І до балканських християн перед Прутським походом 1711 р.: «В сей войне никакого властолюбия и распространения областей своих и какого-либо обогащения не желаем ибо и своих древних, и от неприязностей своих завоёванных земель по Божьей милости предовольно имеем».

Далі йшов принцип відродження під російською протекцією державності християнських народів.

Зрозуміло, що визначати основними причинами балканської політики Росії лише моральні і психологічні чинники було б помилковим. Державний інтерес безперечно був присутнім.

І хоча крах Прутського походу засвідчив поразку південного напрямку зовнішньої політики Росії, однак саме Петром І були закладені принципи, які виявились моделлю майбутніх відносин з населенням Балкан і передбачали повагу до законів, образу життя і культури християнських народів.

Тим часом в самій Османській імперії чіткий державний механізм, який забезпечував їй військову могутність, економічну стабільність та лояльність підкорених народів, вичерпав себе. Османо - турецький феодалізм досягнув стадії зрілості, піку свого розвитку. Кількісні показники (ріст сільськогосподарської продукції, товарно - грошових відносин, внутрішньо - імперських торгівельно - економічних контактів) свідчили про те, що потенціал традиційного суспільства був повністю вичерпаний. Однак воно не сформувало внутрішніх факторів якісного стрибка на фоні динамічного розвитку єврокапіталістичного Заходу. Оттоманська Порта поступово вступала у період структурної кризи. В той же час поглиблювалось суперництво провідних європейських держав за посилення впливу на Туреччину, можливе заволодіння її колоніями. Так, були закладені протиріччя, які ввійшли в історію під загальною назвою - « Східне питання».

Східне питання - це комплекс міжнародних суперечностей, пов'язаних з вирішенням проблем режиму проток Босфор і Дарданелли, з національно - визвольним рухом народів, які знаходились під владою турецького султана, з боротьбою провідних європейських держав за економічний вплив у регіоні.

В історіографії немає спільної думки щодо виникнення цього терміну. Частина дослідників вважає, що цей термін з'явився в кінці XVIII ст., інші відносять його перше вживання до часів Веронського конгресу 1822 р., третя група вчених - до періоду турецько - єгипетської кризи 1839 - 1841 рр.

Таким чином, наприкінці XVII - y XVIII cт. виникло Східне питання як наслідок занепаду Османської імперії та проблем розподілу її «спадщини».

В кінці XVIII ст. у зв'язку з розбудовою військово - морських сил, зростання економічної і дипломатичної потужності, а також релігійною та культурною спорідненістю з балканськими народами Російська імперія розпочала відігравати активну роль у вирішенні Східного питання. Період XV - кін. XVIII ст., де основну роль відігравали релігійна, культурна і матеріальна допомога балканським християнам, можна розглядати як підготовчий етап до початку активного включення Російської імперії до сфери Східного питання.

1.2 Грецький проект Катерини ІІ

Початком цілеспрямованої участі у вирішенні Східного питання Російської імперії більшість істориків вважає другу половину ХVІІІ ст. Цей час називали «епохою Катерини ІІ». Російська імператриця приділяла належну увагу південному напрямку зовнішньої політики держави.

Блискуча перемога у розв'язаній Туреччиною війні 1768-1774 рр., прийняття Кючук - Кайнаджирського миру змінили співвідношення сил в Причорномор'ї і відкрили для Росії значні можливості. Чорне море і протоки виявились повністю відкритими для російського торгового мореплавання, Росія одержала фортеці в Криму: Керч, Єнікале, Кінбурн. Також до Російської імперії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, всі землі до Кубані і Кабарди. Кримське ханство оголошувалось незалежним. Угода мала ряд статтей, спрямованих на розширення прав підвладних Туреччині християнських народів. Народи Молдавії і Валахії, формально залишаючись під владою Туреччини, фактично перейшли під протекторат Росії. Було знайдено і формулу захисту православних підданих султана, яку запропонував дипломат О. Обрєзков. Знаменита 7 стаття Кючук - Кайнаджирського миру від 10 липня 1774 р., на котрій базувався вплив Росії на Балканах аж до Кримської війни, на перший погляд виглядала скромно. Вона передбачала право російських посланців робити на користь православної церкви «разные представления» і містила обіцянку султана «принимать оные в уважение яко чинимые доверенною особою соседственной и искренне дружественной стороны». Особливістю соціально-економічного устрою Порти було те, що балканські народи зазнавали дискримінації, так як були християнами. Саме тому невинний на перший погляд 7 артикул Кючук - Кайнаджирського миру нагадував міну сповільненої дії, закладену під будівлю Османської імперії.

Цей успіх, а також надзвичайно сприятливе міжнародне становище сприяли зародженню політичних планів Катерини ІІ по звільненню з- під Туреччини всіх підвладних їй християнських народів і відновленню Грецької держави. Ці плани і ввійшли в історію під назвою «Грецький проект».

Зовнішньополітичні реалії видавались сприятливими для виконання цих задумів: відбулось ослаблення Речі Посполитої та Османської імперії, зменшився вплив Швеції та Данії, у Франції спостерігалась економічна і політична криза. Великобританія воювала із американськими колоніями, Росія відмовилась надати останній своїх солдат на «гарматне м'ясо», уклала угоду збройного нейтралітету, що протидіяло гегемонії Англії на морях. Це свідчило про зростаючу роль Росії у зовнішньополітичних зносинах.

В той же час помітним стало австро - російське зближення із смертю австрійської імператриці Марії - Терезії та приходом до влади її сина Йосифа ІІ. Австрійська дипломатія сподівалась на допомогу Росії в боротьбі за гегемонію в Німеччині. Російська дипломатія, в свою чергу, розраховувала на підтримку Австрією реалізації своєї східної політики.

Навесні 1780 р. відбулась зустріч Катерини ІІ і Йосифа ІІ. Формально це була неофіційна зустріч двох мандрівників. Зустріч монархів переросла у взаємовигідну дружбу, в котрій кожна сторона відстоювала свої інтереси.

В лютому 1781 р. австрійський посол в Петербурзі Л. Кобенцль оповістив царський двір про бажання свого імператора утвердити «справжню між ними дружбу і добру згоду трактатом оборони і гарантій взаємних». Він швидко отримав згоду і статті вдалося узгодити. Однак, розбіжності виникли в ході оформлення трактату: австрійський імператор не хотів ставити свій підпис другим навіть в екземплярі, що призначався російській стороні, посилаючись на традиції. Катерина ІІ відповідала Йосифу ІІ з гордістю за Росію: «Мы не обвыкли подражать примеру других, но шествуем тою дорогою, которую ведёт нас истинная слава, достоинство и могущество вверенной нам от Бога империи. Мои правила суть: никому места не отымать и никому не уступать».

Імператриця все ж знайшла вихід із протокольного глухого кута, запропонувавши заключити союз шляхом обміну особистими листами монархів ідентичного змісту (відповідні листи відмічені 21-24 травня 1781 р.) В цей же час і з'явився «Грецький проект». Він був викладений у конфіденційному листі цариці до Йосифа ІІ 10 вересня 1782 р. Катерина ІІ запропонувала у зв'язку з перешкодами, котрі Порта чинила проходу російських суден через Босфор і Дарданелли, а також підбурювань з боку Порти жителів Криму до повстання, укласти «секретную конвенцию о вероятных приобретениях, которые мы должны домагаться у нарушителей мира». В якості основи такої конвенції Катерина бачила можливість щодо створення між Російською, Австрійською та Османською імперіями буферної держави у складі Молдавії, Валахії і Бесарабії, котру назвала античним ім'ям Дакія. На цю країну не мали претендувати ані Росія, ані Австрія. Свої територіальні претензії Катерина ІІ обмежувала фортецею Очаків на Дністровському лимані і смугу землі між ріками Буг і Дністер (іншими словами, мова йшла фактично про ті здобутки, котрі Росія одержала за Ясським миром, котрий завершив російсько - турецьку війну 1787 - 1791 рр.). В той же час у випадку сприятливого розвитку війни з Туреччиною, імператриця висловила надію, що Йосиф ІІ «не откажется помочь в восстановлении древнегреческой монархии на розвалинах павшего варварского правления, ныне здесь господствующего, при взятии мною на себя обязательства поддерживать независимость этой восстановленной монархи от моей». На престолі Грецької монархії мав посісти Великий князь Костянтин Павлович при умові, що він відмовиться від успадкування російської корони. Великі князі Павло Петрович і його син Олександр, в свою чергу, мали заприсягтись, що ніколи не стануть претендувати на константинопольський престол.

При обговоренні «Грецького проекту» сучасники і нащадки зазвичай звертали увагу на його центральний, найбільш відповідальний і, можливо, найбільш важкодоступний елемент - завоювання Константинополя. Однак, в цій частині вже не було нічого нового та оригінального. Плани завоювання столиці Східної Римської імперії надихали московських царів ще в ХVІІ ст., їх виношував під час азовського і прутського походів Петро І, вони знов виникали за правління Анни Іоаннiвни під час турецької компанії 1735-1739 рр. В 1762 р. герой цієї війни фельдмаршал Мініх написав Катерині ІІ лист, в котрому закликав її виконати заповіт Петра І - зайняти Царгород. Константинопольські мотиви звучали в російській публіцистиці і суспільній думці, аж до 1917 р., коли бажання заволодіти Царгородом і контроль над Протоками, що пережило монархію, стало додатковою причиною краху Тимчасового уряду.

Історична унікальність «Грецького проекту» Катерини ІІ в іншому. Імператриця не збиралась ні приєднувати Константинополь до Російської держави, ні переносити туди столицю. Вона мріяла, що дві сусідні держави під скіпетрами «Зірки Півночі» і «Зірки Сходу», Олександра і Костянтина, будуть з'єднані узами братської любові. Династичну унію підтримували численні історичні фактори, найважливішими з яких була релігійна спадковість Російської імперії по відношенню до Константинопольської. Росія виступала в якості визволительки греків від нечестивих.

Цікавою є позиція історика А.Зоріна. Він вважає, що в системі координат «Грецького проекту» релігійна спадковість прирівнювалась до культурної. Відповідно, між Константинополем та Афінами ставився знак рівності, роль єдиної церковної спадкоємиці Візантії робила Росію і легітимною спадкоємицею грецької античності. В добу Просвітництва, коли античність високо цінувалась, такі орієнтири піднімали міжнародний авторитет Росії.

Катерина ІІ віддавала належне Просвітництву, листувалась з його адептами, особливо французьким філософом Вольтером. Останнього вважають причетним до створення «Грецького проекту» на основі його листів до імператриці. Дійсно, в своїх листах до Катерини ІІ Вольтер постійно звертався до грецької теми і рішуче підштовхував Катерину ІІ до завоювання Константинополя і відродження грецької держави і просвітництва. 5 листопада 1768 р. Вольтер писав: «Якщо вони з вами розпочнуть війну, мадам, їх чекає доля, яку їм визначив Петро Великий, який бажав зробити Константинополь столицею Російської імперії. Ці варвари заслуговують бути покараними героїнею за ту нестачу поваги, котру вони до сих пір виявляли по відношенню до дам. Зрозуміло, що люди, котрі зневажають витончене мистецтво і закривають жінок, заслуговують того, щоб їх знищували».

Дивовижний ентузіазм, з яким атеїст Вольтер вітав плани православних росіян, можна пояснити тим, що сам він побачив у завойовницьких планах Катерини ІІ лише культурну реконкісту, в ході якої просвітницька Європа витіснить назад варварський Схід, а зовсім не реванш православ'я над мусульманством. У Вольтера Катерина могла запозичити ідею звільненої Греції як царства відродженої античності, свого роду підстановку Афін замість Константинополя. Однак основні ланки цієї конструкції - ідея складної історичної спадковості Греції і Росії, зв'язок між церковною і культурною спадковістю, утопія братньої унії двох імперій на базі єдиної культурно-релігійної ідентичності - очевидно, були абсолютно чужими французькому філософу.

Тому стає зрозумілим, що «Грецький проект» до часу народження великого князя Костянтина Павловича вже існував в досить розробленому вигляді. Вибір імені для новонародженого, вибита в честь його появи на світ пам'ятна медаль з античними фігурками і надписом: « Назад у Візантію», - досить ясно свідчили про наміри імператриці, пов'язані з новонародженим внуком. Численні оди на народження великого князя показують, що, не зважаючи на всю таємничість, яка оточувала дипломатичне переписування щодо проекту, російська публіка була добре проінформована про ці плани.

Однак, чи справді Катерина ІІ збиралась здійснити те, що пропонувала Йосифу ІІ у своєму листі від 10.09.1782 р.? Так, в більшості праць радянських істориків, а також сучасного науковця Н.Коршунової провідною є ідея про те, що «Грецький проект» - це спосіб відволікти австрійського імператора від приєднання Криму, що дійсно стало до Йосифа ІІ несподіванкою.

При цьому є підстави вважати, що не лише росіяни були ініціаторами цього плану. 17 січня 1772 р. державний канцлер граф Кауніц запропонував Марії - Терезії пропозиції графа Мазена, на яких могло бути досягнуто австро - російське зближення заради «остаточного вигнання турок із Європи». Один із шести планів графа Мазена передбачав створення із Македонії, Албанії, Румелії, великої частини островів Грецького архіпелагу і приморських областей Малої Азії королівства зі столицею у Константинополі, призначення голови котрого залежало б від Росії. Надалі йшов територіальний розподіл земель.

Лист-відповідь Йосифа ІІ від 30 листопада 1782 р. досить ясно змалював ті протиріччя, що зробили австро - російський союз настільки хитким. В якості свого головного противника він бачив не стільки турецького султана, скільки прусського короля, котрий, за його словами, відчував до нього безмежну ненависть і недовіру. У відношенні до грецького проекту позиція Австрії була сформульована розпливчасто: «Що стосується створення нового королівства Дакія з державцем грецької релігії і затвердженням Вашого внука Костянтина сувереном і імператором Грецької монархії в Константинополі, то лише хід війни може все вирішити; я схвалюю Ваші задуми, якщо вони будуть відповідати тому, що я вважаю прийнятним». Більш детально були викладені територіальні претензії Австрії: місто Хотин для прикриття Галичини, Буковина, частина Валахії, Північна Сербія з Белградом, частина Боснії і Герцеговини, яка давала Австрії вихід до Адріатичного моря і навіть венеціанські володіння Істрія і Далмація (с компенсацією Венеції за рахунок півострова Морея, островів Кіпр і Кріт і ряду інших з Грецького архіпелагу). З останньою пропозицією Катерина ІІ не могла погодитись, оскільки цісар вимагавав території, які мали ввійти до майбутньої Грецької держави. Крім того, Османська імперія ще міцно стояла на ногах і тому імператори ділили шкуру невбитого звіра. Проект так і залишився проектом.

Однак, з цих планів можна зробити певні висновки. По-перше, «Грецький проект» був реальним наміром імператриці. Мета - гарантований прохід купецьких судів через Босфор і Дарданелли в Середземномор'я. По - друге, Грецьку монархію і Дакію Катерина презентувала як формально незалежні, але під російським протекторатом держави, котрі мали виконати роль буфера між Росією і Австрією, і в меншій мірі - між Росією і Портою. Катерина більше побоювалась зіткнення з австрійцями, ніж з османами, звідси відображена в документах російських архівів корекція «Грецького проекту» 1794-1795 рр., згідно якої Костянтин Павлович мав заснувати самостійну династію не в Константинополі, а в Дакії. І по-третє, Йосиф ІІ і канцлер Кауніц можуть вважатись авторами «Грецького проекту» у рівній мірі з Катериною ІІ.

«Грецький проект» тяжів до минулого і був навіяний спогадом про велич Візантії. Імператриця не була проти захоплення балканських земель союзником. У відомому листі відсутня ідея слов'янської солідарності, як і бажання дотриматись при зміні карти Європи принципу національності. Перевага надавалась грекам, молдаванам і волохам на противагу південних слов'ян.

І все ж проект позначив певний стан у розробці геостратегічного курсу Росії на Балканах і послужив відправною точкою для подальшої комбінації по територіально-державній перебудові Південно-Східної Європи, на які було так багате ХІХ століття.

1.3 Від проектів А. Чарторийського до Кримської війни

На початку ХІХ ст. Росія все активніше включалась до сфери Східного питання.

У січні 1804 р. імператор Олександр І довірив пост міністра іноземних справ 33-річному Адаму Єжи Чарторийському, людині, з якою його поєднувала велика особиста дружба. До цього між Росією та Туреччиною було підписано мирну угоду 3 січня 1799 року, за якою російський флот міг проходити через Босфор і Дарданелли до Середземного моря. Тому Чарторийський вважав, що балканська політика Росії повинна базуватись насамперед на розвитку проросійської агітації серед православного населення Османської імперії.

Завдяки вказівкам голови МЗС вдалось нейтралізувати радника чорногорського митрополита Петра Петровича Негоша. Ним був дубровчанин і католицький священник Франко Долічі де Віскович, котрий активізував профранцузьку діяльність. Останнього ув'язнили до підземелля монастира Станьєвич, де він і помер.

Після катастрофи під Аустерліцем 1805 р. Австрія передала Франції Істрію, Далмацію і Боку Которську. Нависла загроза витіснення Росії з Балкан Наполеоном. Щоб урівноважити французькі сили і не допустити заняття наполеонівською армією чорногорського і далматинського узбережжя Адріатики, князь Адам намагався переглянути тогочасну балканську політику.

З цією метою Чарторийський повернувся до своїх старих планів про створення балканської федерації під протекторатом Туреччини і Росії. Ключовою ланкою цього проекту повинні були стати дві держави: Республіка Семи Іонічних островів, розширена за рахунок певної території в материковій Греції, і слов'яно-сербська держава, до складу якої мали ввійти Далмація, Герцеговина, Бока Которська і Чорногорія. За планом Чарторийського, на якого мало вплив російське духовенство, з'єднуючим елементом цієї федерації мала стати православна віра. В цих цілях в квітні 1806 р. під головуванням князя Адама був створений Військовий комітет у справах Котора та Адріатики.

Розпочались військові дії російсько-чорногорських сил проти французьких. Нарешті, військові невдачі російсько-чорногорських військ Далмації спонукали імператора Олександра І відмовитись від продовження реалізації балканських планів Чарторийського. На хвилі цього провалу 16 липня 1806 р. князь Адам пішов у відставку.

Однак, Балкани приваблювали до себе князя до кінця його життя. Навіть коли після польського повстання 1830-1831 рр. колишній міністр перетворився в рішучого противника Російської імперії і заснував в Парижі польську політичну організацію, відому як «готель Ламберт», він постійно думав про балканські справи, не втрачаючи надії на здійснення свого грандіозного плану.

Через рік після відставки А. Чарторийського Олександр І підписав з Наполеоном мирний договір у Тільзіті, де французький імператор запропонував обговорити питання знищення і поділу Турецької імперії і в той самий час завіряв Порту в дружбі і підтримці в разі війни проти Росії за повернення Криму. Таким чином, він спровокував чергову російсько-турецьку війну 1806-1812 рр.

Приводом до початку війни слугували події на Балканах. В Османській імперії султан Селім ІІІ вирішив модернізувати країну, провівши певні реформи. Внаслідок останніх яничари боялися втратити свої привілеї, а для більшості простолюдинів новації оберталися тільки збільшенням старих і впровадженням нових податків. Особливо потерпали від сваволі і здирств християнські піддані султана. Виявом їхнього невдоволення стало Перше сербське народно-визвольне повстання під керівництвом Карагеоргія (Георгій Петрович Чорний), яке розпочалось у 1804 році і тривало до 1813 року. Приводом стала домовленість між султаном і сербськими князями, спрямована проти яничарських керівників. Останні дізнались про змову, і в січні-лютому 1804 р. фізично знищили від 70 до 150 місцевих князів. Так звана «січа князів» стала безпосереднім сигналом до стихійного початку повстання, яке розпочалось як бунт «в ім'я законності» проти сваволі місцевих яничар, котрі саботували реформаційні нововведення «законного государя» Селіма ІІІ. Однак дуже швидко воно переросло в масову народно-визвольну війну сербського народу за свою автономію. Створювались національні органи місцевої влади та регулярні військові формування. Після невдалої спроби придушити повстання силою Порта спробувала вирішити конфлікт мирним шляхом. Восени 1806 р. султанський уряд пішов на підписання миру з повноправним представником повстанців Петром Ічко. Згідно його умов Сербія ставала васальною державою під верховною владою Порти. Ічков мир став першим значним завоюванням одного із балканських народів в боротьбі за свою незалежність. Однак, чергова російсько-турецька війна, яка розпочалась 1806 р., призвела до відновлення військових дій між Туреччиною і сербами, так як повстанці сподівались добитись з допомогою Росії більшого. Крім того, росіянам потрібна була військова підтримка, а тому головнокомандуючим молдавською армією був виданий «маніфест Міхельсона», де він закликав сербів до боротьби проти спільного ворога, щоб «возвратить страждущие племена христианские к древнему достоянию их, славе и благоденствию…».

В боротьбі з Османською імперією посталі серби і їхній керівник Карагеоргій шукали підтримки всіх великих держав, але найбільшими були їхні зв'язки з Росією. І крім спільної збройної боротьби з єдиним ворогом (сербам на підкріплення прислали загін генерал-майора Ісаєва), російський уряд надавав сербам різноманітну матеріальну допомогу і забезпечував дипломатичну підтримку (в Сербії в якості радника і представника Росії діяв грек К. Родофінікін). Тож не дивно, що ході повстання сербів стали з'являтися різноманітні плани щодо тісного союзу з Росією аж до варіантів перебування Сербії під скіпетром російського царя («Конвенція Пауліччі - Карагеоргій 1807 р.»).

Початок російсько-турецької війни 1806-1812 рр. характеризувався поміркованими діями російських головнокомандуючих та політичною нестабільністю Порти. У1807 р. повсталі яничари усунули Селіма ІІІ від влади; з часом новим султаном став Махмуд ІІ (1808-1839).

Наприкінці війни стала назрівати поразка Порти. Однак перед новим російським командувачем М. Кутузовим (1745 - 1813) стояло завдання якомога швидше розбити ворога і досягти миру з турками напередодні масштабної війни з наполеонівською Францією, яка вже давно визрівала. І тоді російський полководець здійснив хитромудрий маневр. У вересні 1811 р. він наказав своїм військам відійти від Дунаю. Османський головнокомандувач Ахмед - паша вирішив, що «гяури» відступають, і віддав наказ переправитись через Дунай, маючи намір переслідувати ворога. Та коли на лівий берег Дунаю перебралися 35 тис. османських вояків, з'ясувалося, що частина російських військ ( 10 - тисячний корпус генерала Є. Маркова) також таємно форсувала Дунай і опинилася на його правому березі. У жовтні корпус Маркова раптово атакував тиловий табір турецьких військ і, захопивши його, відрізав оттоманські війська на лівому березі Дунаю від баз постачання. Основні сили російських військ на чолі з Кутузовим, припинивши вдаваний «відступ», атакували турків і притисли їх до Дунаю, прирікши тим самим на голод. 35 - тисячна османська армія залишилася без харчування, боєприпасів і теплого одягу. Вона протрималася на голій землі лівобережного дунайського плацдарму в районі Слободзеї до грудня 1811 р., аж доки, з'ївши усіх коней і втративши тисячі вояків від голоду, холоду і хвороб, османи змушені були капітулювати.

За цю перемогу М. Кутузов був відзначений графським титулом.

Відповідно до умов Бухарестського мирного договору, підписаного в травні 1812 р., до Росії переходила Молдавія, яка згодом одержала статус Бессарабської області; Дунайські князівства повертались до Туреччини, але підтверджувалась їхня автономія, подарована на основі Кючук - Кайнаджирського (1774 р.) і Ясського (1791 р.) мирних договорів. Сербії надавалась внутрішня автономія, а також право сербським чиновникам збирати податки на користь султана. В Закавказзі Туреччина визнала розширення російських володінь, але Росія повертала форт Анапу. Російська імперія дістала можливість зосередити зусилля для оборони проти Наполеона, який в червні того ж року розпочав свою російську кампанію.

Підписання миру сильно ускладнювало становище сербських повстанців, котрі були відсторонені від участі в переговорах. Залишившись один на один з переважаючими силами супротивника, серби були приречені на поразку. В 1813 р. сербське повстання було потоплено в крові. Росія, зайнята протиборством з наполеонівською Францією, на той момент була нездатна надати сербам дієву допомогу і наполягати на виконанні 8 статті Бухарестського договору, присвяченого Сербії. Тільки після остаточної перемоги над Наполеоном, серби, використовуючи нові міжнародні умови, наважились на новий збройний виступ, розраховуючи на дипломатичне втручання Росії на їхню користь. Друге сербське повстання 1815 р. під керівництвом Мілоша Обреновича завершилось частковою перемогою. Серби одержали право самостійно збирати податки, а Мілош Обренович був назначений верховним князем Сербії. Тим самим було покладено початок створення автономного Сербського князівства і закладені основи майбутньої сербської державності.

Повоєнний Віденський конгрес встановив новий міжнародний порядок у Європі. Східному питанню в ньому не знайшлося ні місця, ні часу. Історики сперечаються, чия це вина - Англії чи Росії. Вірогідно, що керівники обох країн не бажали займатися на конгресі східними справами, так як не бачили перспектив їх реального урегулювання - дуже вже значними були розбіжності. Тому вони вирішили обійти Східне питання, залишити його відкритим для вирішення у майбутньому, зберігши статус - кво.

Тим часом в самій Османській імперії Східне питання набирало обертів. Поширювались національно-визвольні рухи підвладних народів. Приклад сербів вирішили наслідувати греки. Організацію нових виступів взяла на себе заснована 1814 р. в Одесі новогрецька таємна революційна організація «Філікі етерія» («Дружнє товариство»). Завдяки її зусиллям у 1821 р. проти Османської влади одночасно повстали Валахія (народну визвольну війну в регіоні очолив російський офіцер румун Тудор Владіміреску), Молдова (на першому етапі повстання його керівником став колишній російський генерал волох Олександр Іпсіланті і власне Греція (повстання почалось в Мореї, а очолив його емісар дружнього товариства Григоріос Дікос). В Валахії через сварки між лідерами турки швидко придушили повстання, а в Греції воно все тривало: в 1822 р. в Епідаврі були проведені Національні Збори, на яких проголосили незалежність Греції. За цієї ситуації Махмуд ІІ вирішив удатися до тактики залякування і кровавого терору разом із розпалюванням ідей загальномусульманського антихристиянського фанатизму. Спочатку грекам влаштували страшну різанину в Стамбулі, де жертвами мусульманських фанатиків стали близько 10000 городян - греків, в тому числі православний константинопольський патріарх. 7 квітня 1822 р. турецький флот доставив загони ісламських «борців за віру» на острів Хіос, на якому турки організували ще масштабніший погром беззахисного грецького населення, вирізавши кілька десятків тисяч еллінів.

Хіоська катастрофа збурила європейську суспільну думку: греків оспівував в своїх поезіях російський поет О.С.Пушкін (1799-1837); серед десятків добровольців, які виїхали із християнських країн до Греції, щоб боронити її від турків зі зброєю в руках був і видатний англійський поет Джордж Байрон (1788-1824 ). Проте офіційні кола європейських держав не поспішали втручатись в ситуацію. Причина полягала в доктрині «Священного союзу», створеного в 1815 році імператорами Росії, Австрії та Пруссії для захисту владно-територіальних прав усіх легітимних європейських монархів, під категорію яких автоматично потрапив і османський султан. Міністр іноземних справ Англії лорд Кестлрі відмовив у підтримці грекам з врахуванням можливого посилення російського впливу на Балканах, і в продовження загальної стратегічної лінії британської дипломатії на збереження цілісності і могутності Отаманської Порти. «Наскільки б варварською не була Туреччина, вона в системі Європи становить необхідне зло», - заявив голова Форін Офіс [25, 10]. Аналогічну позицію зайняла і російська сторона. Лондон і Відень стримували російського імператора Олександра І від втручання в грецькі справи. Останньому це вдавалось важко, оскільки російське суспільство заявило про підтримку еллінів.

З часом змін зазнала і міжнародна ситуація. 25 березня 1823 р. офіційний Лондон визнав греків воюючою стороною, а в грудні надав тим першу позику на 800000 фунтів стерлінгів. В Росії після смерті Олександра І 1825 р. імператором став його брат Микола І, котрий схилявся до підтримки Греції. Такі кроки російського та англійського керівництва створили добру основу для проведення спільної політики в грецькому питанні. За наслідками місії герцога Велінгтона в Петербурзі 4 квітня 1826 р. був підписаний англо - російський протокол про визнання Греції особливою державою з власним урядом, але під контролем Туреччини. З часом французька дипломатія через побоювання опинитись в ізоляції виявила бажання приєднатися до Англії та Росії. 6 липня 1827 р. три європейські держави підписали Лондонський протокол про узгоджені дії на користь Греції. Три держави спільно вимагали від Порти надати Греції автономію на умовах сплати нею щорічної данини османам. Махмуд ІІ не повірив у спроможність трьох таких різних держав домовитись, тому ультиматум відхилив. За що й поплатився.

У жовтні 1827 р. в Наварринській бухті (південно-західний берег Пелопоннесу) об'єднаний турецько-єгипетський флот (понад 60 кораблів, 2200 гармат) під командуванням єгипетського паші Ібрагіма вступив у бій з об'єднаною англо-франко-російською ескадрою (до 30-ти кораблів, близько 1700 грамат), якою командував британський адмірал Е. Кодрінгтон. Морська баталія тривала три години і завершилась цілковитим фіаско для мусульман: вони втратили всі свої кораблі і 7000 матросів, втрати союзників-християн - 800 убитих і жодного втраченого корабля.

Останню крапку в розв'язанні грецького питання поставила чергова російсько-турецька війна 1828 - 1829 рр. Турки виставили проти росіян 150-тисячну армію на Дунаї під командуванням Гусейн-паші , проте їм так і не вдалося розбити 95-тисячну російську армію фельдмаршала П. Вітгенштейна, яка уже протягом квітня-травня 1828 р. зайняла Молдову і Валахію, після чого вступила в Болгарію. Фінальним акордом першого року війни стало падіння Варни, яку росіяни взяли штурмом у жовтні. Цар Микола І висловив невдоволення млявістю російського наступу, тому поміняв командувача Дунайської армії на енергійнішого генерала І. Дібіча. Зміна командування відбулась і в турецькій армії. Невдоволений наслідками кампанії султан замінив нерішучого Гусейн - пашу на агресивнішого Решид - пашу, однак боєздатність османського війська від цього не зросла. Протягом наступної кампанії 1829 р. армія Дібіча захопила у травні Сілістрію, а в червні розбила армію Решид-паші під Кулевче. Подолавши балканські хребти, росіяни захопили у вересні Адріанополь (тур. Едирне), після чого турки змушені були здати свої позиції. В жовтні 1829 р. сторони підписали Адріанопольський мирний договір. За його умовами османи визнали цілковиту автономію Сербії, Молдови й Валахії і надали автономію Греції, котра через рік стала незалежним від Порти королівством. Росія здобула право вільного судноплавства через протоки Босфор і Дарданелли й приєднала до свої володінь решту грузинських й частину вірменських земель у Закавказзі.

На початку 30-х років ХІХ ст. Східне питання знову стало в центрі європейської дипломатії через турецько-єгипетський конфлікт. Паша Єгипту Мухаммед - Алі відмовився платити черговий податок султану Махмуду ІІ, вимагав передати під його управління Сірію в якості обіцяної плати за участь у війні з греками. Восени 1831 р. єгипетська армія вступила у Сірію і 21 грудня 1832 р. розгромила турок у Коньї. Махмуд ІІ звернувся за допомогою до Європи. Велика Британія підтримувала Османську імперію, Франція - Єгипет, тому між ними спостерігався конфлікт. Між тим у справу рішуче вступила Росія. В лютому - квітні 1833 р. ескадра М. Лазарєва з 10000 десантом ввійшла в Босфор, щоб захисти Туреччину від наступу єгипетських військ. Згодом підключились й інші держави. В травні 1833 р. в Кютах'ї була підписана угода, за якою Мухаммед-Алі визнавав верховну владу султана і виводив війська із Анатолії, а Махмуд ІІ залишав під управлінням Мухаммеда - Алі зайняті ним Сірію, Палестину, Кілікію. Перед виведенням російських військ 8 липня 1833 р. відбулось підписання російсько-турецького договору в Ункяр - Іскелесі, котрий в разі війни Росії з європейськими державами надавав можливість Росії використовувати Босфор і Дарданелли. Цей договір особливо стурбував Британію і викликав бурхливу реакцію її преси та парламентаріїв. Перед прем'єр-міністром Пальмерстоном була поставлена задача якнайшвидшого зруйнування успіху Росії.

В липні 1839 р. спонукувана західними державами турецька влада атакувала єгиптян в Сірії. Однак, військовий успіх був на стороні Єгипту, і над Стамбулом знов нависла небезпека. Вдруге європейські держави врятували Порту від єгипетського вторгнення. Росія анулювала Ункяр - Іскелесійську угоду, підписавши договір 5 держав про колективну гарантію безпеки Єгипту. Виникає питання: чому Росія поступилась таким вигідним договором? Найімовірніша версія - небажання конфліктувати з Європою, дипломатичний прорахунок, або, на думку академіка Є. Тарлє, спроба протидіяти Франції, посилити англо-французькі суперечності.

Подальші сорокові роки характеризувались затишшям у вирішенні Східного питання. Однак, наростала атмосфера недовіри та зовнішньої ізоляції щодо Росії. Більшість європейських держав не влаштовувала та керівна роль, яку отримала Росія після Віденського конгресу, і особливо, революційних подій 1848-1849 рр. в Європі. Особливо антиросійські настрої розвивались у Великобританії, де місцева преса залякувала постійно зростаючим експансіонізмом Росії та її загрозою щодо британських володінь, найголовнішою тезою стала ідея бажання Росії оволодіти Константинополем, чого Микола І в силу своїх монархічно-охоронних принципів не бажав.

Формальним приводом до нової ескалації міжнародної напруженості довкола «хворої людини Європи» (так Туреччину вперше назвав Микола І, а згодом і решта європейських дипломатів) став франко-російський релігійно-дипломатичний конфлікт між православною і католицькою церквами щодо пріоритетів в охороні святих місць Віфлеєма та Єрусалима. Порта пішла на поступки обом конфліктуючим сторонам, чим лише підігріла конфлікт. З часом, під тиском французьких емісарів у Порті пріоритети було надано католицькій церкві 1852 р. Наступного року до Стамбула прибула російська дипломатична місія, очолювана намісником Криму О. Меншиковим, яка в ході переговорів вдалась до ультимативних вимог. Порта всі ультиматуми відхилила, сподіваючись на підтримку західних держав. Відповідь царя Миколи І не забарилась: вже в липні 1853 р. російські війська окупували (не зустрічаючи опору) православні дунайські князівства Молдавію і Валахію, які все ще формально вважалися турецькими васалами. В жовтні того ж року Росія оголосила Туреччині війну. Розпочалась війна 1853-1856 рр., яку російська історіографія назвала в подальшому Кримською, а західна - Східною.

З початку воєнні дії розвивались успішно для Росії. В листопаді 1853 р. в останній у світовій історії битві військових парусних флотів, що відбулась у Синопській бухті, чорноморська ескадра віце-адмірала П. Нахімова потопила весь турецький флот (турки втратили 15 кораблів і 3000 матросів, а їхній командувач адмірал Осман-паша потрапив у полон). Та в цей момент цілком несподівано для росіян у ситуацію втрутились Великобританія та Франція, які в січні 1854 р. ввели в Чорне море свої військово-пароплавні флоти.

Вийшло так, що Микола І, розпочинаючи війну, не знав своїх істинних супротивників. Він був впевнений, що в зіткненні з Туреччиною Росія отримає перемогу. Але він не очікував, що проти Росії об'єднаються провідні держави Європи. Значною мірою цим пояснюється його впевненість в листі до Паскевича : «Мы готовы, будем спокойно смотреть на предстоящее…».

Можна погодитись з істориками, які вважають Кримську війну предтечею Першої світової війни по кількості держав-учасників та за ареалом поширення військових дій.

Коли царю Миколі І стали відомі дії англійців, він склав «Записку», котру передав канцлеру Нессельроде. В ній імператор виклав свої ідеї щодо організації Росією визволення підвладних Порті християнських народів. Канцлер відхилив пропозицію царя, щоб не ускладнювати стану на Близькому Сході. Микола І погодився з думкою, що потрібно виявляти підтримку християнським народам, але не брати на себе ініціативу в організації повстання. Цей план буде реалізований в кінці ХІХ ст., без втручання європейських держав. Тим часом, події Кримської війни склались не на користь Росії. Спочатку загроза австрійського удару в тил змусила росіян очистити дунайські князівства (їх одразу окупували австрійці, не допустивши туди турецьку армію Омер-паші). Згодом про своє приєднання до антиросійської коаліції заявили Австрійська імперія ( грудень 1854 р.) та Сардинське королівство (січень 1855 р.). Бойові дії велись на Кавказі, Балтиці, однак основним театром дій став Крим. У вересні 1854 р. 62-тисячна англо-франко-турецька армія, якою спільно командували французький маршал Сент-Арно та однорукий британський генерал лорд Ф. Раглан під прикриттям потужного союзного флоту (близько 100 кораблів) десантувалися в Криму, де розгромили польову армію росіян на річці Альма, а потім приступили до річної облоги Севастополя. У місті не вистачало боєприпасів, харчів, одягу, і лише завдяки мужності та самовідданості захисників міста вдалось так довго протриматися. Керівниками оборони стали адмірали П. Нахімов, В. Корнілов, В. Істомін, які з часом загинули в блокованому місті. В цей час хірург М.Пирогов вперше застосував гіпсові пов'язки, що дозволило заживати ранам без спотворень. І все ж, не зважаючи на героїзм захисників, 9 вересня 1855 р. після взяття стратегічного Малахового кургану війська союзників увійшли до Севастополя. На цьому єдність англо-французького керівництва завершилась. Велика Британія, особливо лорд Г. Пальмерстон, відстоював позиції продовження війни. Взагалі він мав наступні плани загарбань: Аландські острови і Фінляндія повертаються Швеції; Прибалтика відходить до Пруссії; Польське королівство повинно бути відновленим як бар'єр між Росією та Німеччиною; Молдавія і Валахія і все гирло Дунаю відходять Австрії, а Ломбардія і Венеція від Австрії до Сардинського королівства; Крим і Кавказ відбираються у Росії і переходять до Туреччини, причому частина Кавказу («Черкесcія») утворює окрему державу, яка знаходиться у васальних відносинах з Туреччиною. Цей проект мав на меті залучення широкого кола союзників та зростання авторитету Британії.

Імператор Франції Наполеон ІІІ не бажав такого посилення Великобританії, і не хотів жертвувати своїми військами заради англійських інтересів. Франція пішла на сепаратні переговори з Росією. Велика Британія, зважаючи на дії союзників та зростання антивоєнних настроїв в Європі, теж погодилась на припинення війни. 18 лютого (2 березня) 1855 р. російський імператор Микола І помер, а тому Паризький мир 18 (30 березня) 1856 р. підписав його син російський імператор Олександр ІІ.

За умовами мирного договору Росія повертала Порті місто Карс, одержуючи захоплені Севастополь, Балаклаву та інші кримські міста; Чорне море оголошувалось нейтральним (тобто відкритим для комерційних і закритим для військових суден), із забороною Росії та Османській імперії мати там військові флоти та арсенали; судноплавство по Дунаю оголошувалось вільним, для чого російські кордони були відсунуті від ріки і частина російської Бессарабії з гирлом Дунаю була приєднана до Молдови; Росію позбавляли наданого їй Кючук - Кайнаджирським миром 1774 р. протекторату над Молдовою і Волощиною, християнськими підданими Османської імперії; Росія зобов'язалась не зводити укріплень на Аландських островах.

Таким чином, поразка у Кримській війні стала серйозною перешкодою для реалізації планів в Росії у Східному питанні. Російська імперія була позбавлена своїх попередніх досягнень у цьому напрямку. Відтепер розташування сил у Східному питанні сформувалось явно не на користь Росії. З цього часу Велика Британія і Франція мали провідні позиції в Туреччині, а керівникам Російської імперії потрібно було звернути увагу на реформи всередині держави, які б сприяли стабілізації суспільного життя та економічному піднесенню, і давали змогу згодом повернутися до своєї східної політики.

Загалом, на думку більшості істориків, в періодизації Східного питання термін з 60-х років ХVІІІ ст. до завершення Кримської війни складає перший етап вирішення Східного питання. Для цього періоду діяльності Російської імперії були характерними ідея про підтримку єдиновірних підданих султана з можливістю використання їхньої допомоги в російсько-турецьких війнах, активні релігійні та культурні зв'язки з балканськими народами, надання допомоги у національно-визвольних рухах християнських народів Оттоманської Порти, що сприяло зародженню державності на Балканах і початку розпаду Османської імперії.

2. Розвиток ідей слов'янської єдності в середині ХІХ ст.