Особливості участі Російської імперії у вирішенні Східного питання, його вплив на формування зовнішньої політики Росії в другій половині XVIII – кінці ХІХ століття

Дізнавшись про результати врегулювання, громадськість Росії була пригнічена і обурена. Втративши в боях близько 200 тис. солдат, Російська імперія не зуміла реалізувати жодної своєї стратегічної мети на Балканах (створення залежної від Росії Великої Болгарії, встановлення контролю над протоками, зміцнення свого впливу в регіоні). Пригнічували поділ Болгарії та окупація Боснії і Герцеговини «австріяками». «Ганебний мир» став одним із факторів радикалізації суспільних настроїв, що в подальшому призвели до вбивства Олександра ІІ народовольцями. Не випадково говорили, що Росія виграла війну, але програла мир. Винуватцями оголосили дипломатів, які представляли інтереси Росії на конгресі. Найбільш радикально цю ідею висловив відомий слов'янофіл І. Аксаков в промові на зібранні Московського слов'янофільського гуртка, де заявив, що західні держави «срывают с России победный венец», а замість дають «шутовскую с гремушками шапку». «Слово немеет, мысль останавливается пред этим колобродством русских дипломатических умов, пред этой грандиозностью раболепия».

Горчаков важко переживав невдачу: «Берлинский конгресс есть самая черная страница в моей служебной карьере», - песимістично писав він цареві. «И в моей тоже», - зробив примітку Олександр ІІ.

Однак, позиції сучасників не можна вважати об'єктивними. Незважаючи на перегляд Сан - Cтефанської угоди, Сербія, Румунія і Чорногорія були визнаними повністю незалежними державами, Болгарія одержала фактичну самостійність.

Але всі вважали, що отримали мало, а тому залишились невдоволеними. За словами А. Дебідура, трактат «наче був навмисно створений… з ціллю пересварити великі і багато малих європейських держав».

Бісмарк пізніше зізнався, що вважав «тріумфом державного мистецтва» «залишити відкритим східний нарив і завдяки цьому зруйнувати єдність інших великих держав і забезпечити наш (тобто Німеччини) власний спокій». В кінці ХІХ ст. об'єднана Німеччина перетворилась в потужну державу, у відносинах з якою Росія мала виробити нову зовнішньополітичну стратегію.

Головним підсумком російсько-турецької війни 1877-1878 р. для Східного питання в цілому були крах політики статус-кво. Її творець Великобританія обмежувалася лише боротьбою за цілісність османських володінь в Азії, що, втім, не перешкодило англійцям окупувати Кіпр, нібито для зміцнення турецької оборони.

Умови Сан-Стефанского миру й Берлінського трактату мали ще одну, похмуру, сторону. Звільнення балканських народів супроводжувалося прямолінійним втручанням великих держав у їхні справи. Австрійська окупація Боснії й Герцеговини, спроба російського царя зміцнити свій вплив у болгарській державі, перекроювання державних кордонів без врахування інтересів самих балканських народів - все це посіяло зерна тих численних конфліктів і військових зіткнень, які дали підставу сучасникам назвати Балкани "пороховим льохом Європи".

Перетворення цього регіону в гарячу точку стало неминучим не тільки через протиборство великих держав, але й внаслідок гострого суперництва правителів молодих національних держав. Завдяки прагненням правлячих еліт окремих країн домогтися перетворень на півострові, потіснити сусідів виникли плани створення Великої Сербії, Великої Болгарії, Великої Румунії... Почалися пошуки зовнішньої підтримки для реалізації цих шовіністичних програм, що тільки полегшувало втручання в балканські справи й ускладнювало обстановку.

Нові протиріччя дали про себе знати вже через кілька років після завершення російсько-турецької війни. В 1885 р. відбулося возз'єднання Болгарського князівства зі Східної Румелією, що залишалася за Берлінським трактатом автономною турецькою провінцією. Підбурювана Австро-Угорщиною проти возз'єднання виступила Сербія, протестуючи проти порушення рівноваги в регіоні. Однак, війна виявилася невдалою для її ініціатора. У лютому 1886 р. між двома державами був підписаний мир на умовах відновлення довоєнних кордонів.

Події середини 80-х років з усією виразністю показали, що в рамках Східного питання сформувався новий вузол міжбалканських протиріч. Не будучи прямо пов'язаним з поділом турецької спадщини, це джерело протиріч перетворило Балкани в постійне вогнище конфліктів, які призвели до виникнення Першої світової війни..

Таким чином, Берлінський конгрес зафіксував новий стан речей на Балканському півострові, визнавши утворення молодих незалежних держав - колишніх підданих Туреччини. Берлінський конгрес однозначно підтвердив, що долю Оттоманської держави вирішують тепер не османи, а провідні держави Європи, які перейшли відтоді до прямого напівколоніального розчленування та фактичного поневолення Османської держави. Росія сприяла державотворенню південних слов'ян, однак після Берлінського конгресу та утворення незалежних балканських держав її роль на Балканах зменшилась. Саме ж Східне питання зазнало трансформації: від національно - визвольних рухів підданих Порти та поділу «османської спадщини» провідними європейськими державами до міжконфесійних, етнічних, територіальних суперечностей між балканськими народами та спробами їх урегулювання європейськими державами, враховуючи власні інтереси.

Висновки

османський російський імперія панславізм

1. Передумовою виникнення Східного питання стало завоювання турками - османами Балканського півострова у XIV - XV ст. Для балканських земель настав час перебування у складі Османської імперії. Остання завдяки військовим успіхам спочатку лояльно ставилась до приєднаних народів. Вони могли вільно займатись традиційною діяльністю, система податків була гнучкою і не обтяжливою, а тому підвладні народи не піднімали повстань проти завойовників. Хоча вже й тоді встановлювались контакти з Московською державою, здебільшого релігійного характеру. Однак, у другий половині XVII ст. все відчутнішою ставала різниця між буржуазною Європою та феодальною Портою, внаслідок чого остання почала військово та економічно занепадати. Агонія Туреччини тривала століття, внаслідок чого значно погіршилось становище підданих народів. Останні почали шукати союзників у національно - визвольній боротьбі. Провідні європейські держави часто втручались у конфлікт на Балканах. Даний вузол протиріч і склав Східне питання.

2. У XVIII ст. відбулось оформлення східної політики Росії, яка отримала свій подальший розвиток і досягла апогею у XIX ст. Імператори Петро І та Катерина ІІ сформулювали принципи територіального неприєднання до Росії балканських земель, поваги до історії та культури південних слов'ян. З цього часу розпочалась традиція допомоги балканців росіянам під час російсько - турецьких війн. Грецький проект Катерини ІІ став відправною точкою щодо майбутнього устрою Балканського півострова.

3. ХІХ ст. характеризувалось посиленням інтересу Росії до Східного питання. Імперія на початку ХІХ ст. не була зацікавлена в утворенні незалежних балканських держав, однак вимагала від Туреччини політичних та релігійних прав для південних християн. Переломною подією в східній політиці Росії стала Кримська війна 1853 - 1856 рр., під час якої Російська імперія зіткнулась з коаліцією європейських держав, що бажали збереження цілісності Османської імперії. Поразка у війні зменшила вплив Росії на Балканах, однак не порушила основ східної політики держави. В цей же час активізувалась суспільна думка в Росії. Значного розмаху в середині ХІХ ст. набув панславізм - рух за єднання всіх слов'ян в єдиному союзі. В сучасній історичній науці існують різні погляди щодо цього, однак для свого часу панславізм був явищем прогресивним. Апогеєм зростання національної самосвідомості балканців стала Східна криза, за якої російські війська 1877 - 1878 рр. звільнили землі Болгарії, виборовши державі самостійність. Більшість європейських політиків, стурбованих посиленням російських позицій на Балканах, ініціювали скликання Берлінського конгресу, який значно зменшив здобутки російських військ, однак не зміг повністю заперечити їх. В кінці ХІХ ст. на Балканському півострові постали нові держави.

4. Східне питання - це міжнародна проблема, викликана розпадом Османської імперії, національно - визвольними рухами підвладних їй народів і боротьбою великих держав за «турецьку спадщину». Східне питання на протязі другої половини XVIII - початку ХХ ст. відігравало важливу, часто вирішальну роль в міжнародному житті Європи. Його вплив зростав відповідно до росту капіталізму, військово - політичної та торгівельної експансії Заходу, поглиблення кризи Османської імперії і відокремленням від неї прикордонних територій. При цьому відбувалось загострення конфронтації між державами і все частіше виникали військові зіткнення. Без врахування ролі і місця Східного питання в політиці провідних європейських держав неможливо зрозуміти причини Першої світової війни.

5. Російська імперія займала важливе місце в Східному питанні. Боротьба з Оттоманською Портою була для неї продовженням багатовікової боротьби зі «степом» і залишками Золотої Орди. Метою російської політики в Східному питанні було просування до Закавказзя, Північного Причорномор'я і Криму, забезпечення свободи торгівлі і мореплавства в Чорному морі і чорноморських протоках, поширення свого впливу на Балканський півострів. Ці пріоритети визначались не лише потребами панівних верств суспільства, але багато в чому являлись відображенням національних інтересів, в тому числі безпеки південних кордонів держави. В той же час значну роль відігравав релігійний та ідеологічний чинник. Поширеним було твердження про безумовну вірність народів Балкан Росії. Нереальною метою залишалась ідея взяття Константинополя, яка існувала в російському суспільстві.

6. Порівнюючи політику Росії в Східному питанні з політикою європейських країн, можна виявити серйозні відмінності. Із всіх великих держав саме Росія найбільше воювала з Туреччиною. При цьому вступав в дію образ захисниці гноблених православних народів. Така активність Росії, «панславістська змова», що лякала Європу, досить поширені побоювання, що відразу за розгромом Туреччини Російська імперія зуміє, за висловом Маркса «заснувати своє царство на руїнах Європи» - все це сприяло створенню в критичні моменти єдиного фронту західних держав проти Росії. Разом з тим важливо зазначити, що об'єктивно політика самодержавної Росії, спрямована на розчленування і ослаблення Османської імперії, дійсно відповідала інтересам народів Балканського півострова, створювала сприятливі обставини для завоювання ними незалежності.

7. Стосунки Росії з молодими балканськими державами то погіршувались (в силу проєвропейських позицій останніх), то знову налагоджувались. Постає запитання: чи успішною була східна політика імператорської Росії, і чи відповідали масштабні витрати (людські, матеріальні) отриманим результатам? На сьогодні позиції науковців є досить різноманітними. Так, американський історик Б. Єлавич стверджує, що за скромну винагороду Росія заплатила величезну ціну, приходячи до висновку, що «як відстала країна, Росія не могла дозволити собі подібні зовнішньополітичні авантюри». Однак, науковець оцінила політику Росії з точки зору матерільної користі. В даному випадку цей підхід є недостатнім, а отже непридатним.

Одним із найважливіших державних інтересів Росії були стабільність на кордонах, яку можна було забезпечити лише задовольнивши національні вимоги в Південно-Східній Європі. Крім того, не останню роль відігравали відчуття слов'янської єдності та співчуття пригнобленим балканцям. Офіційний Петербург взяв до уваги вимоги російського народу, який в тяжку хвилину бажав підтримати єдиновірні народи. Із усіх завдань, які ставила перед собою Росія в південному напрямку, їй вдалося виконати найважливіше - надати допомогу у боротьбі за звільнення християнських народів Балкан.

Література

1. Айрапетов О. Так завершалась война. / О. Айрапетов // Родина. - 2008. - № 2. - С. 14 - 22.

2. Афонский Л. Политико - социальные идеи Александра ІІІ и славянофилы. Трагедия непонимания/ Л. Афонский// Вопросы истории. - 2005. - № 8. - С. 9 - 14.

3. Белов М.В. О некоторых тенденциях в историографии Сербского восстания 1804 - 1813 годов/ М. В. Белов// Славяноведение. - 2001. - № 1. - С. 18 - 27.

4. Белова Е.В. Русско - турецкие войны и миграционная политика России в первой половине XVIII в./ Е. В. Белова// Вопросы истории. - 2008. - № 5. - С. 141 - 144.

5. Виноградов В.Н. Балканская политика императорской России. / В.Н. Виноградов// История. - 2002. - № 21. - С. 1 - 5.

6. Виноградов В.Н. Канцлер А.М. Горчаков в водовороте Восточного кризиса 70 - х годов ХІХ в./ В.Н. Виноградов// Славяноведение. - 2003. - № 5. - С. 16 - 23.

7. Виноградов В.Н. Канцлер А.М. Горчаков: триумф в Лондоне и чёрные дни в Берлине. / В.Н. Виноградов// Новая и Новейшая история. - 2003. - № 3. - С. 123 - 151.

8. Виноградов В.Н. Князь А.М. Горчаков - министр и вице - канцлер. / В.Н. Виноградов// Новая и Новейшая история. - 2003. - № 2. - С. 192 - 196.

9. Виноградов В.Н. Николай І в «Крымской ловушке». / В.Н. Виноградов// Новая и Новейшая история. - 1992. - № 4. - С. 19 - 27.

10. Виноградов В.Н. Об исторических корнях «горячих точек» на Балканах. / В.Н. Виноградов// Новая и Новейшая история. - 1993. - № 4. - С. 31 - 40.

11. Виноградов В.И. Они сражались вдали от Родины. / В.И. Виноградов. - М.: «Просвещение», 1968. - 176с.

Размещено на Allbest.ru