Особливості участі Російської імперії у вирішенні Східного питання, його вплив на формування зовнішньої політики Росії в другій половині XVIII – кінці ХІХ століття

2.1 Етапи розвитку слов'янофільства

Більшість істориків сходяться на думці, що зародження суспільної думки в Росії припадає на середину ХІХ ст. Саме в цей час громадськість почала активно висловлювати свої погляди щодо політичних, економічних, культурних процесів.

В цей же період з'являється самобутня російська філософія, яка розпочала пошук відповідей на дискусійні питання. Одне з них звучало так: чи є історичний шлях Росії таким самим, як і Західної Європи, і особливість Росії полягає лише у її відсталості, чи ж в країни особливий шлях і її культура належить до другого типу? В пошуках відповіді склались альтернативні концепції російської історії.

Одна партія розмірковувала так: Західна Європа - осередок всієї прогресивної цивілізації; вона головна частина всесвітньої історії; вироблені нею форми культури найбільш досконалі; всі інші народи не можуть оминути тих стадій розвитку, котрі пройдені Заходом. Порятунок Росії вони вбачали в перетворенні її за моделлю Заходу. В релігійній сфері признавали найпростішу форму вираження духовного життя. Реформи Петра І благословляли як найбільше благо для Росії. Представників цієї партії називали західниками.

Їх опоненти наполягали на тому, що основи західноєвропейського життя не міцні та односторонні; що Захід не є всім людством; підкорити Росію умовам західної культури - значить віддати її в духовне рабство; одягати росіянина в іноземні шати - значить нівелювати його. Цю партію логічно було б назвати «русофілами», «народниками», однак через їх симпатії до зарубіжних слов'ян, особливо південних, їх стали називати слов'янофілами ( тобто слов'янолюбами).

Головні особливості Росії вони бачили в селянській общині та православній вірі. Слов'янофіли вважали, що православ'я принесло в Росію дух братнього спілкування і тепла, котрим відзначались перші християни. Перетворення Петра І ними оцінювались критично, оскільки, на їх думку, вони відхилили Росію від природного розвитку, хоча не знищили можливого повернення на попередній шлях, котрий відповідав духовному складу всіх слов'янських народів.

Щодо політичних питань вони прийшли до формули «царю - влада, народу - думка». Тому члени гуртка виступали за скликання Земського собору, відміну кріпосного права, але проти Конституції західного зразка. Слов'янофіли були людьми спокійними, не терпіли міську метушню, любили на літо роз'їхатись по своїм маєткам, рибалити, і наодинці з природою розмірковувати про долю Росії. Слов'янофіли казали: «Русские - не европейцы, они носители великой самобытной культуры, не менее великой, чем европейская, но в силу неблагоприятных условий исторического развития, не достигшей ещё такой стадии развития, какую достигла европейская культура». В їхній системі цінностей скоріше Європі треба було наздогоняти Росію.

Головну роль в розробці поглядів слов'янофілів відіграли літератори, поети і вчені О. Хом'яков, І. Кірієвський, К.Аксаков, Ю.Самарін. Видатними учасниками були також П. Кірієвський, І. Аксаков, Д. Валуєв, Ф. Чижов, пізніше - В. Ламанський, І.Черкаський. Близькими до них за суспільно-ідейними позиціями в 40 - 50 - х рр. ХІХ ст. були письменники В. Даль, С. Аксаков, О. Островський, Ф.Тютчев. Увагу поглядам слов'янофілів приділяли історики, славісти і мовознавці Ф. Буслаєв, О. Бодянський, В. Григорович, І.Срезневський, М. Максимович. Їхнім осередком в 40-х роках була Москва, літературні салони Єлагіних, Свербєєвих, Павлових. Тут слов'янофіли спілкувались і вели суперечки із західниками. Багато творів слов'янофілів піддавались цензурним утискам, а тому довгий час постійного друкованого органу вони не мали. Друкувалися переважно в «Москвитянину», видали декілька збірок статтей «Симбирский сборник» (1844), «Сборник исторических и статистических сведений о России и народах ей единоверных и единоплеменных» (1845), «Московские сборники» (1845,1847,1852). Після пом'якшення цензури видавали журнали «Русская беседа» (1856-1860), «Сельское благоустройство», (1858-1859) і газети «Молва» (1857) і «Парус» (1859).

Слов'янофільське вчення пережило 3 етапи: перший - по охороні російської народності, її побутових особливостей і православної віри як основи російської народності (русофільство); на другому етапі (40-50-ті роки ХІХ ст.) вони закликали до звільнення слов'ян Балканського півострова від турецького володарювання (слов'янофільство), на третьому етапі у їхніх поглядах стали помітними і набирали популярності ідеї по об'єднанню всіх слов'ян в один слов'янський союз. Ці ідеї одержали назву панславізму або всеслов'янства.

На першому етапі своєї діяльності слов'янофіли намагались довести унікальність Росії, хибність запозичень та нововведень із Заходу. В боротьбі з європеїзацією проявлявся їхній консерватизм.

Слов'янофіли закликали інтелігенцію до зближення з народом, до вивчення його життя і побуту, культури і мови. Слов'янофіли-історики (І. Бєляєв, Ю. Самарін) заклали основу наукового вивчення російського селянства, в тому числі його духовних основ. Багато ними було зроблено для збирання та збереження пам'яток російської культури і мови (зібрання народних пісень П. Кірієвського, «Словарь живого великоруського языка» В. Даля).

Значним був внесок слов'янофілів у російську педагогіку та школознавство, так як вони пропонували будувати освіту на національних принципах.

Часто представники слов'янофілів зазнавали утисків за демонстративний довгий одяг та бороди, що символізували перевагу минулого над сучасним, російського над іноземним.

Подібні особливості самобутнього розвитку (православна віра, селянська община, «безкласова боротьба») слов'янофіли вбачали і в зарубіжних слов'ян, особливо південних, через симпатії до яких одержали свою назву. Суттєвий вклад внесли слов'янофіли в розвиток слов'янознавства в Росії, розвиток і зміцнення літературних і наукових зв'язків російського суспільства і зарубіжних слов'ян.

На другому етапі своєї діяльності слов'янофіли висунули тезу щодо необхідності визволення південних слов'ян від турецького ярма. Війни з Туреччиною часто позитивно сприймались народом, оскільки в свідомості населення боротьба йшла проти турок - мусульман за православну віру. За таких обставин поява ідеї слов'янофілів про допомогу слов'янам Балканського півострова знайшла відгук серед значної кількості населення.

Слов'янофіли були ініціаторами створення слов'янських комітетів (1858 - 1878 рр.), через які надавалась допомога населенню Балкан. 1867 р. в Москві відбувся Слов'янський з'їзд, на якому зібрались представники багатьох країн.

Слов'янофіли мали значний вплив на багатьох відомих діячів національного відродження і національно - визвольного руху слов'янських народів Австро - Угорщини та Османської імперій (серед них - чехи В. Ганка, Ф. Челаковський; словаки Л. Штур, А. Сладкович; серби М. Ненадович, М. Мілічевич; болгари Р. Жинзифов, П. Каравелов, Л. Каравелов та інші). Часті подорожі слов'янофілів до зарубіжних слов'янських земель ( поїздки І. Аксакова, В. Панова, В. Ламанського та інших) сприяли ознайомленню і зближенню південних і західних слов'ян з російською культурою і літературою, сприяли поширенню впливу Росії на Балканах.

Отож, внесок слов'янофілів у загостренні уваги російського суспільства до Східного питання дуже значний. До середини ХІХ ст. Східне питання було пріоритетом державних та церковних діячів, а не громадської думки. Слов'янофіли вперше розширили соціальну базу в обговоренні Східного питання, проектуванні його вирішення. Саме тому внесок слов'янофілів в розвиток загальнослов'янських зв'язків і слов'янської єдності був значним.

2.2 Панславізм як явище російської суспільно-політичної думки

Як ідеологія і суспільний рух панславізм зародився поза межами Росії і був пов'язаний з національним відродженням західних і південних слов'ян, які виступали за слов'янське об'єднання з метою отримання політичної незалежності від Австрії та Туреччини. Термін «слов'янська взаємність» почав використовуватися після публікацій творів словацького поета і мислителя Я. Колара «Дочка Слави» (1824) і «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і мовами» (1836). Термін «панславізм» виник в 1830-40-х рр. в статтях німецьких і австрійських публіцистів в рамках австрійської внутрішньополітичної пропаганди і ототожнювався ними із загрозою імперської експансії Росії на слов'янські землі Австрійської імперії, їх «русифікації». Насправді, теза про «русифікацію» не мала належного підґрунтя, так як уряд імператора Миколи І був насамперед зайнятий збереженням стабільного порядку в Європі. В подальшому цей термін був засвоєний слов'янськими авторами вже в позитивному значенні. Він став до ряду таких слів, як «всеслов'янство», «слов'янська взаємність», «слов'янська солідарність», «слов'янське єднання», «слов'янське об'єднання», «слов'янська ідея», які використовувались в працях ідеологів слов'янського єднання практично як синоніми.

В цьому ж значенні термін «панславізм» прийшов до Росії.

Взагалі, в Російській імперії перша панславістська програма була створена в декабристській організації «Об'єднаних слов'ян», котра мала за мету об'єднання всіх народів в одну демократичну республіканську федерацію. Дана обставина разом з іншими сприяла тому, що імператор Микола І утвердився в переконанні про небезпечність ідей слов'янської взаємності для російського самодержавства, і з самого початку його правління російському панславізму довелось розвиватися в умовах жорсткої цензури і підозрілості з боку уряду.

Період становлення панславізму в Росії можна вважати завершеним після утворення Московського (1858) і Петербурзького (1868) слов'янських комітетів. Поява цих організацій відіграла важливу роль в історії розвитку ідеології слов'янської єдності в Росії, вони стали центрами інтелектуальної і суспільної активності, поширюючи ідеї слов'янського братства, формуючи суспільну думку по Східному питанню.

Основними представниками панславістських ідей стали М. Погодін, В.Ламанський, М. Данілевський, Ф.Тютчев, І.Аксаков, М.Аксаков, О.Міллер. Ряд представників вищих державних та військових кіл Росії: граф М. Ігнатьєв, князь В.Черкаський, генерали М. Черняєв, М. Скобєлєв, Р. Фадєєв - були його прихильниками.

Як громадсько-політична течія панславізм зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К. Побєдоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (О. Пипін, зокрема).

В той же час широке трактування панславізму дозволяє віднести до представників цього руху таких діячів як О.Герцена, М.Бакуніна, П. Пестеля. Певна група авторів вважає , що одним із перших панславістів був геніальний російський поет О. Пушкін, який ставив запитання ширше, ніж будь-хто:

«Славянские ль ручьи

Сольются в русском море,

Оно ль иссякнет,

Вот вопрос ?».

Пушкін написав ці строфи тоді, коли ідеї слов'янської взаємності лише зароджувались в Австрії.

В Російській імперії панславізм почав набирати обертів у 40-50-х роках ХІХ ст. В цей період виділяють слов'янофільську, революційно-радикальну та консервативну версії панславізму.

Одна із концепцій слов'янської взаємності виникла в Росії в 1840-х роках в рамках слов'янофільства. Крім тези про спільність і самостійність слов'янства, слов'янофільську концепцію обумовлювала ще одна ідея - нездоланної прірви, що розділили християнський світ на православний східний і католицький західний. Джерелом всіх зол на Заході слов'янофіли вважали раціоналізм, який виріс із католицької схоластики і замінив духовність на матеріальність, ведучи західний світ до занепаду, роздираючи його політичною боротьбою, державними переворотами і революціями. В той же час православно - слов'янський світ, згідно слов'янофілів, не піддався впливу раціоналізму і зберіг в чистоті християнську релігію.

Після Кримської війни у середовищі слов'янофілів утвердилась думка про конфронтаційний характер відносин між Росією та Заходом, згідно якої і треба було будувати державну політику.

Так, І. Аксаков в 1866 р., керуючи в групі слов'янофілів, висловив наступне: «Братья наши в Турции должны быть освобождены; сама Турция должна прекратить существование; Россия имеет право занять Константинополь, так как свобода Проливов для неё - вопрос жизненной важности». Інший слов'янофіл М. Аксаков у книзі «Всеславянство» (1910 р.) однаково відкидав союз із Британією, і з Німеччиною, вважаючи, що «життєві зусилля слов'ян мають бути спрямовані зовсім до іншого, а саме - до гармонії в різноманітті слов'янського союзу».

Дещо іншою стала система консерваторів, яскравими представниками котрих стали історик М. Погодін та поет Ф.Тютчев. Їх панславістські програми були досить близькими. Вирішення слов'янського питання вони пов'язували з проблемою стабільності і рівноваги в Центральній Європі. Розвиваючи ідею цивілізаційної протилежності Заходу і Сходу, бачачи ворожість Західної Європи до Росії, Погодін і Тютчев наполягали на культурній і політичній місії Росії у Східній Європі. Логіка їх роздумів зводилась до наступного: Східна Європа ще не досягла висот свого розвитку, слов'яни ще розрізнені і залежні від осман, завдання Росії полягає в тому, щоб «призвать Восточную Европу к жизни» і об'єднати під верховенством російського імператора. А це можливо лише після розпаду «клаптикової» монархії Габсбургів. Наслідком розпаду Австрійської, а потім Османської імперій мало стати створення «Всеслов'янського союзу» (Погодін) або «Слов'янської імперії» (Тютчев) під опікою Росії. Адже, на думку мислителів, Росія була законною спадкоємицею Візантійської імперії, котра повинна приєднати до себе ті землі, що належали німцям, але були заселені слов'янами, що входили перед тим до складу Священної Римської імперії, і створили «Велику греко - російську східну державу». Таким чином, панславізм із яскраво вираженою політичною складовою формувався в консервативному середовищі, хоча передумови до нього були закладені ще слов'янофілами.

Отож, ідеї слов'янської єдності розвивались, насамперед, в слов'янофільському консервативному середовищі. Представники ж радикально-революційного напрямку суспільної думки Росії в більшості своїй були ідеологічними спадкоємцями західництва, і, хоча російські революціонери завжди спостерігали за визвольною боротьбою слов'янських народів і заперечували імперську політику Австрійської та Османської імперій, слов'янська єдність зазвичай не включалась до їхніх політичних програм. Виняток становить О. Герцен і М. Бакунін. В проектах «всеслов'янства» російських радикалів панславізм одержав революційне забарвлення. Герцен бачив майбутнє слов'янського світу у вільній федерації, ядром котрої йому уявлялось Росія, звільнена від кріпацтва і «німецького» самодержавства. Бакунін закликав до зруйнування не лише Австрійської та Османської, але й Російської імперій, на руїнах якої, на його думку, мала бути побудована «Велика вільна слов'янська федерація».

У другій половині ХІХ ст. панславізм як суспільна думка продовжував розвиватися, розділившись на 2 основних види: культурний та політичний.

Однією із постатей, які яскраво характеризують культурний панславізм, можна назвати суспільного діяча і активного члена Петербурзького слов'янського комітету В. Ламанського, в концепціях котрого ідея слов'янської єдності одержала геополітичний вимір. Вчений слідом за слов'янофілами включив слов'янське питання в теорію «двох світів», греко-слов'янського і романо - германського, різних по характеру та історично ворожих. У слов'ян рівноцінних засобів для історичної боротьби немає, однак Ламанський відкидав «об'єднання механічне» заради «об'єднання морального». Історик вважав, що російська мова може стати для слов'ян «общим для всех органом связи и деятельности». Однак, щоб її безвідмовно прийняли, російська мова мала стати носієм великих істин, що може стати можливим лише після вирішення внутрішніх російських проблем.

Схожої позиції притримувався інший представник культурного панславізму О. Міллер. Він також вважав, що вирішення слов'янського питання в першу чергу залежить від подолання внутрішніх російських суперечностей, а для цього треба «не щадить сил нравственных, а не военных». Діяч виступав за повне об'єднання слов'ян, але проти силових методів примусу слов'ян чи прагматичного створення буферної зони між Росією та Німеччиною із слов'янських земель. Він вважав, що слов'яни самі потягнуться до Росії, коли підніметься розумовий світогляд російського народу «вместе с его вещественным благосостоянием и гражданским благоустройством».

Концепції політичного панславізму виникли під час Східної кризи, коли можливими стали ідеї військового вирішення Східного питання Російською імперією. Характерними представниками цієї течії були Р. Фадєєв, М. Данілевський, О. Васильчиков. Так, Фадєєв пропагував об'єднання слов'ян російською силою, «без спроса у Европы». Генерал Фадєєв пропонував створити конфедерацію слов'янських народів: у кожного з них буде свій державець для внутрішніх справ і великий слов'янський цар для загальних справ. У веденні конфедеративного уряду - керівництво збройними силами і питання зовнішньої політики. В той же час Фадеєв визначав негативні наслідки, якщо Росія не об'єднає всіх слов'ян. Тоді вона втратить контроль над Чорним морем, залишиться без підтримки 40 млн. слов'ян котрі «обязательно при этом станут во вражеские ряды», а в Європі значно зросте німецька політична могутність, Польща перетвориться на німецький форпост на кордонах у Росії, посиляться сепаратистські настрої в Фінляндії, Прибалтиці, Бессарабії, в Криму і на Кавказі.

Найяскравішим представником політичного панславізму був видатний мислитель М. Данилевський. В своєму історіософському творі «Росія і Європа» (1869 р.) він закликав до об'єднання всіх слов'ян як політичному, так і культурному плані. Росії у цьому союзі (по протяжності територій і кількості населення) належало б перше місце, однак ця першість не надавала права пригноблювати самостійність інших членів Союзу. Автор вважав, що створення Всеслов'янського Союзу можливе лише після війни Росії і Європи, яка збільшить загальнослов'янські симпатії.

Ідейним спадкоємцем М. Данилевського можна вважати А. Васильчикова, який підкреслював, що в Росія та слов'яни не мають союзників крім них самих; скинення турецького володарювання знищило б загрозу безпеці як слов'янських народів, так і Росії. Єдиними можливим вирішення Східного питання він вбачав вигнання турок з Європи і створення єдиної слов'янської держави.

Між тим, чіткого поділу між ідеями «культурного» і «політичного» панславізму проводити не можна. Ті прибічники слов'янської взаємності, що підтримали лише культурне зближення, в далекій перспективі все ж вбачали об'єднання слов'янських народів в одну державу. Представники ж політичного панславізму не відкидали ідеї культурного злиття.

До кінця ХІХ ст. панславізм втратив свою актуальність у зв'язку з нездійсненністю його ідей і відродився лише на деякий час у вигляді неославізму під час Першої світової війни.

Не менший резонанс ніж в Росії панславістські ідеї мали за рубежем. Неправомірною стала точка зору, яка виникла в 1830-х роках і нині існує в західній історіографії, у відповідності до якої панславізм визнавався ідеологічним підґрунтям експансіоністської імперської політики царського уряду в Європі і на Балканах, так як панславістська ідеологія в Росії жодного разу на протязі ХІХ ст. не була використана для вироблення зовнішньополітичної чи військової доктрини.

Цікаво, що деякі західні історики вбачали реанімацію панславістської програми у політиці Сталіна. Так, американський дослідник Ганс Кон писав, що Данилевського і Сталіна об'єднували ненависть до «плутократичного духу Заходу» і віра в особливу місію Росії по відношенню до всього світу. Враховуючи, що книга Г. Кона вийшла в США в 1955 р., можна пояснити її зміст духом часу. Хоча радянські автори, що приписували Данилевському « великодержавний шовінізм», були не менш суб'єктивними.

Відгомін панславістських ідей можна знайти і на рубежі ХХ-ХХІ ст. Це пов'язано з реакцією, котру викликала в патріотично налаштованих колах югославська трагедія. З іншого боку, відомий церковний діяч митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Іоанн (Сничев) вважав, що «панславизм стал для Росии «соблазном крови», попыткой сделать национальный фактор основой русского бытия».

В сучасному глобалізованому світі ідеї слов'янської єдності носять більшою мірою культурний, ніж політичний характер, і не враховувати актуальність цієї тенденції було б помилковим.

3. Пік балканської політики Росії в другій половині ХІХ ст.

3.1 Східна криза 1875 - 1878 рр.: передумови та наслідки

У середині XIX в. Османська імперія усе ще залишалася однією з найбільших держав того часу. До її складу входили великі території в Азії, Африці і Європі із площею близько 3,4 млн. км2, а чисельність населення досягла 28 млн. чоловік. Після Кримcької війни країна була розділена на 27 провінцій (вілаєтів), з яких десять становили європейську частину імперії з населенням в 10-11 млн. чол. Етнічний вигляд держави був надзвичайно строкатим і визначався наявністю більше 30 народів, що сповідали іслам, іудаїзм, християнство в різних його проявах. Причому на Балканах прихильники останньої релігії становили абсолютну більшість. З Туреччиною були пов'язані васальними відносинами Дунайські князівства й Сербія. Державний лад Османської імперії в 60-70-і рр. XIX в. можна визначити як "освічений деспотизм". На підставі хатт-і-хумаюна 1856 р., що відкривав другий етап танзимату, в країні була проведена серія реформ із метою централізації влади, посилення армії, поліпшення стану економіки й культурного розвитку. Особливий акцент у політиці реформ був зроблений на твердження правової рівності мусульман і немусульман. Цей курс, що проводився частиною османської політичної еліти, певною мірою був наслідком жорстокого натиску з боку західних держав, які в ультимативній формі вимагали від Туреччини оголошення проекту реформ про положення немусульманських підданих до початку Паризького конгресу 1856 р. Однак ні формально проголошена рівність християн з мусульманами, ні спроби Порти в наступні роки згладити міжнаціональні протиріччя й об'єднати етноси, що населяли імперію, у певну "османську" націю під егідою турок, не принесли результатів. Національно-визвольний рух підвладних народів, що тривав й набирав силу, змушував Порту користуватись колишніми методами проведення каральних операцій у тих провінціях, де виникала погроза поширення сепаратизму. Кримська війна 1853-1856 рр. призвела до істотних зрушень у політиці провідних європейських держав у Східному питанні. В Англії далеко не всі були задоволені її результатами. Невипадково Р. Солсбері, що неодноразово займав пост міністра закордонних справ і прем'єр-міністра, називав Кримську війну "дурістю, що заслуговує співчуття". І все-таки Великобританія багато чого досягла. Головним здобутком стало посилення переважного англійського впливу в Туреччині й різке скорочення можливостей Росії втручатися в справи на Балканах і Близькому Сході. Англійський курс на збереження статус - кво, трохи модернізований і доповнений проектами трансформації Туреччини за допомогою реформ у сучасну цивілізовану державу, мав колишню антиросійську спрямованість і протистояв об'єктивній історичній тенденції неминучого краху Османської імперії.

Перемога над Росією, що коштувала Франції в 5 разів більших жертв, ніж Англії, зміцнила режим Другої імперії, сприяла зростанню її ролі в європейських справах. У той же час Франція не одержала істотних надбань на Сході, а початкові сподівання на посилення позицій французького капіталу в Туреччині й перетворення її в ринок збуту й джерело сировини для французької промисловості не виправдалися.

В 1860 р. Наполеон III проголосив "принцип національностей", що означав підтримку прагнення різних народів до національної самостійності. На практиці правлячі кола Другої імперії виступали проти антиосманських повстань, відмовлялися від допомоги гнобленим Портою народам у їхній боротьбі за звільнення. Виключення тут становила лише дипломатія Наполеона IІІ на користь створення румунської державності в надії економічно й політично затвердитися в пониззі Дунаю.

Активізація офіційного Парижа в Східному питанні привела до поновлення англо-французьких протиріч через Єгипет і Сирію. Спрямована Наполеоном III військова експедиція до Сирії влітку 1860 р. викликала гостру кризу у відносинах між Францією й Англією.

Кримська війна привела до розриву колишньої політики співробітництва Австрії з Росією в Східному питанні. Ці дві найбільш зацікавлені в балканських справах держави переслідували прямо протилежні цілі й ретельно стежили за кожним кроком один одного. На відміну від Англії або Франції Австрія (з 1867 р. - Австро-Угорщина) не могла розраховувати на успішну економічну експансію в турецьких володіннях. Ось чому вона почала виступати в ролі захисниці християнських народів, надала дипломатичну підтримку прагненню до самостійності Сербії й Болгарії, хоча й при збереженні верховної влади Порти. Разом з тим Австро-Угорщина не забувала про головну мету - встановлення свого панування над Боснією й Герцеговиною як ключ до панування над всім Балканським півостровом. Відношення Отто фон Бісмарка до долі Османської імперії було цілком підлеглим політиці об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Так, в 60-і роки Пруссія була зацікавлена в максимальному ослабленні зовнішньополітичних позицій Австрії. Під час франко - прусської війни 1870 - 1871 рр. Бісмарк обіцяв сприяння Росії в перегляді обмежень, установлених Паризьким договором 1856 р., і тим самим зумів забезпечити нейтралітет Олександра II. Але щоб використати Східне питання як засіб "політичних компенсацій", Пруссія повинна була підтримувати напруженість на Балканах і Близькому Сході. Вона взагалі не була зацікавлена в цілісності Османської імперії й збереженні статус - кво. В окремих випадках Бісмарк навіть ішов на підтримку національно-визвольного руху балканських народів. У зв'язку з новим загостренням Східного питання в середині 70-х років "залізний канцлер" продовжував офіційно заявляти, що в Німеччини немає особливих інтересів на Сході. У дійсності його метою було недопущення створення антинімецької коаліції. Поразка Росії в Кримській війні поклала початок новому курсу в російській зовнішній політиці, що став здійснюватися новим міністром іноземних справ О. Горчаковим. Його зміст знайшов відбиття в крилатій фразі керівника МІЗ: " К России обращаются с упреком, что она изолируется и хранит молчание... Говорят, что Россия дуется. Россия не дуется, Россия сосредотачивается". Численні внутрішні проблеми й перебування в міжнародній ізоляції змушували Росію до стриманості й миролюбності. Російська дипломатія, насамперед на Балканах, перебувала в глибокій обороні. Саме цим самообмеженням активного учасника європейського концерту пояснюється відносне затишшя у Східному питанні, яке тривало два десятиліття. Восени 1870 р., коли йшла франко - прусська війна, створилася сприятлива ситуація, що дозволила покінчити з найважчою для Росії умовою Паризького договору - забороною тримати флот на Чорному морі. 19 (31) жовтня О. Горчаков розіслав циркуляр, у якому заявлялося, що Росія не вважає себе зв'язаної постановами, що обмежують її суверенітет на Чорному морі. Циркуляр Горчакова був зустрінутий Англією й Австро-Угорщиною з осудженням. Однак на Лондонській конференції послів 1 (13) березня 1871 р. за підтримки Пруссії була підписана конвенція, що скасувала "нейтралізацію" Чорного моря. Конвенція 1871 р. регулювала режим проток аж до Першої світової війни. На тлі вимушеної пасивності Росії в Східному питанні стали більше помітні досить боязкі кроки, які робили підвладні Туреччині народи на своєму шляху до незалежності. Повстання в Герцеговині в 1862 р. і на Криті в 1866 р., боротьба болгар за відновлення національної церкви, виникнення на Балканах четницьких загонів і створення конспіративних революційних організацій - всі ці факти свідчили про формування нових і досить радикальних суспільних настроїв. Нові тенденції стали проявлятися й у рості дипломатичної активності незалежних і формально складових Туреччини молодих балканських держав, які намагалися об'єднатися для спільної боротьби з Портою. Так виник план створення Балканського союзу, що був оформлений двосторонніми угодами Сербії із Чорногорією, Грецією й Румунією в 1866-1868 рр., а також встановленням співробітництва з політичними організаціями інших балканських народів, зокрема болгар і хорватів. Справа зайшла так далеко, що була навіть назначена дата війни з Портою - 1 жовтня 1868 р. Однак цього не трапилося. Балканський союз виявився нежиттєздатним і розпався незабаром після смерті головного його ініціатора - сербського князя Михайла Обреновича, убитого змовниками 29 травня 1868 р. Раптові повстання влітку 1875 р. у Боснії й Герцеговині поклали початок новій Східній кризі 1875-1878 рр., названому сучасниками великою. Боснійське повстання було підтримано слов'янськими народами інших областей Османської імперії. В 1875-1876 рр. у Болгарії відбулися Старе-Загорське й Квітневе повстання, потоплені в крові регулярною турецькою армією (у Болгарії загинуло близько 30 тисяч чоловік). Безпосереднім відгуком на всі ці події стало оголошення Сербією (що діяла в союзі із Чорногорією) у червні 1876 р. війни Туреччині. На початку бойових дій успіх був на боці повстанців. Тим часом зміни відбулись в Стамбулі. 30 травня 1876 р. був скинений, а потім вбитий слабкий султан Абдул - Азіз. 31 серпня 1876 р. новим лідером став Абдул - Гамід, майбутній «кривавий султан», який відзначився вірменською різаниною. Прихід до влади рішучого керівника та підйом турецького патріотизму (який в Європі об'єктивно назвали звірствами) спричинив зміни на фронті. Незважаючи на героїзм сербських солдатів ( яких підтримували 4 тис. російських добровольців на чолі з генералом М. Черняєвим, котрого було призначено головнокомандуючим сербською армією) турецьким військам удалося легко відбити наступ, і тільки втручання Росії врятувало Сербію від катастрофи й дозволило укласти на початку 1877 р. мир на умовах довоєнного стану.

Тим часом Росія здійснила дипломатичний маневр. Під час зустрічі Олександра ІІ і Горчакова з Францем - Йосифом і Андраши в Рейхтадському замку в Чехії 8 липня 1876 р. російська сторона погодилася на окупацію австрійськими військами частини Боснії і Герцеговини - в обмін на принципову згоду Відня на автономізацію (або незалежність) Болгарії і Румелії, а також на повернення Росії південно - західної Бессарабії.

За участі провідних європейських держав було вирішено скликати конференцію, під час якої передбачалось знайти вихід зі Східної кризи.

Константинопольська конференція розпочалась 23 грудня 1876 р. з артилерійського салюту, котрий оповістив те, що Оттоманська Порта перетворилась на конституційну монархію з двопалатним парламентом, а тому ніякі міжнародні гарантії християнським підданим султана не потрібні - їх і так гарантує новостворена турецька конституція. Представники європейських держав такого не очікували і почали наполягати на своїх вимогах, на які османи відповіли відмовою. Після того, як Порта не сприйняла протокол великих держав від 31 березня 1877 р., в котрому вони востаннє вимагали від султана прийняти вимоги Європи, війна стала неминучою.

Іншим важливим чинником, який стимулював Росію до війни, стала суспільна думка 60-70-х рр. ХІХ ст. Ідея солідарності з балканськими народами трансформувалась у вимогу звільнення південних слов'ян. Велась кампанія щодо збору засобів на допомогу повстанцям. Частими були храмові пожертви. Діяли Петербурзький і Московський слов'янські комітети, в котрих активну участь брали письменник К. Аксаков, критик В. Стасов, вчені І. Мечніков, Д. Менделєєв та інші. Вони зібрали астрономічну для тих часів суму - 1,5 млн. рублів.

Російське суспільство умовно можна поділити на три частини: офіційні, придворні кола (сюди ж - радикали), інтелігенцію (ліберально-радикальну) і народ.

У вищих колах сильною була партія війни, хоча сам Олександр ІІ її не хотів розпочинати. Тогочасний військовий міністр Д. Мілютін писав, що 1876 р. в бесідах з ним імператор часто згадував батька: як Микола Павлович розпочав війну абсолютно справедливу, «за православні святині», і чим все це закінчилось, коли на нього вішали всіх собак. Імператор казав, що війна - це крайній захід. Доволі рішучим противником був і Мілютін. Як людина прагматична він стверджував, що армія не готова, реформа не доведена до кінця, так що з війною краще не поспішати. Однак, на першому плані було коло цесаревича Олександра Олександровича, який з часом увійшов в історію як Миротворець, а тоді був рішучим прихильником війни. Ним також був великий князь Микола Миколайович і брат цесаревича князь Володимир Олександрович. Імператриця Марія Олександрівна співчувала пригнобленим балканцям і вважала, що Росія повинна себе проявити. Це придворне патріотичне коло чинило сильний тиск на царя, і було зрозуміло, що йому з часом доведеться поступитись.

Ліберальне суспільство теж було за війну - за війну з добрими намірами. Вони сподівались, що війна за звільнення слов'ян принесе реформи. Радикалам було не до балканських справ: для них це був період зневіри в народні революції, час переходу від пропаганди до терору.

Що до добровольців, то мотиви їхньої діяльності були різними: дехто їхав визволяти «братушек», частина інтелігенції (як письменник В. Гаршин ) бажали бути з народом, хоча серед добровольців були й ті, які хотіли зробити кар'єру або в такий спосіб вирішити власні проблеми.

Цікавими є ставлення двох видатних російських письменників до війни: Л. Толстой вважав, що рух щодо Балкан - не більше як данина моді, це не те, чим треба займатись; Ф. Достоєвський, навпаки, доводив, що Росія зобов'язана допомогти братам-слов'янам заради християнського обов'язку.

Прості люди виступали за війну безумовно, причому із міркувань швидше патріотичних, ніж яких-інших - демократичних, реформістських. Смоленський поміщик О. Енгельгардт писав, що в народі був величезний інтерес до війни. Балканські справи сприймались ними як продовження свого селянського світу, нехай і розташованого далеко: вони - слов'яни, православні, і, якщо їх ображають, їм треба допомогти.

Жодна війна, яка велась зовні, не викликала такого бурхливого обговорення, як в той час. Громадська думка стала одним із тих важливих факторів, який робив війну можливою. Недарма герцог Д. Аргайл сказав тоді у парламенті: «Якщо зараз перед населенням турецьких провінцій засяяла перспектива свободи, то це завдяки тим настроям в Росії, котрі - називайте їх як хочете, - сентиментальними, гуманними, алогічними - тим не менше є однією із могутніх рушійних сил історії».

Таким чином, подібно до кризи 1830 - 1840 рр., Східна криза 1875 - 1878 рр. виникла спонтанно, а не в результаті інтриг великих держав - просто Османська імперія вступила в нову фазу свого занепаду. Народи Балканського півострова, які вступили в капіталістичну стадію розвитку, більше не бажали безправного становища в Туреччині. Вони потребували національної незалежності, яка б змогла забезпечити їх вільний розвиток. Провідні європейські держави зіграли вирішальну роль в ході цієї кризи, переслідуючи власні цілі. Росія, в силу загострення протиріч з Туреччиною через фактичне безправ'я південних слов'ян та наростання активності російського суспільства щодо Східного питання, була змушена готуватись до війни.

3.2 Російсько - турецька війна 1877-1878 рр. та її роль у визволенні балканських народів

Коли всі мирні засоби щодо вирішення балканського питання було використано, а султан не бажав піклуватись за південних слов'ян, відступати далі було нікуди. 12 квітня 1877 р. з'явився маніфест: «…Исчерпав до конца миролюбие наше, Мы вынуждены высокомерным упорством Порты приступить к действиям более решительным. Того требуют и чувство справедливости, и чувство собственного достоинства. Ныне, призывая благословение Божие на доблестные войска наши, Мы повелеваем им вступить в пределы Турции».

Пам'ятаючи уроки Кримської війни, Росія здійснила активні дипломатичні кроки: заручилась гарантіями нейтралітету Австро-Угорщини (пообіцявши останній Боснію і Герцеговину) і дістала дозвіл румунського короля Кароля І на пропуск російських військ через Румунію для вторгнення в балканські володіння османів. Проти турків було направлено 2 армії: Балканську (185 тис. вояків, командуючий - великий князь Микола Миколайович) та Кавказьку (100 тис. вояків, командуючий - великий князь Михайло Миколайович). Османські війська на обох театрах бойових дій дещо поступалися чисельністю росіянам: на балканському фронті діяла 160-тисячна турецька армія Абдул - Керім - паші, на кавказькому - 90-тисячна армія, яку очолював Ахмед Мухтар - паша. Це пояснювалося тим, що значну частину турецьких сил відтягували на себе балканські і закавказькі повстанці та союзні росіянам сербо - чорногорські армії. Зате османські війська мали на озброєнні високоефективні англійські гвинтівки та німецьку артилерію, які за своїми технічними характеристиками переважали російські. Основним театром бойових дій став Балканський півострів. Автор генерального плану кампанії генерал М. Обручев запропонував новий підхід. На відміну від попередніх війн, які характеризувались повільними діями, передбачалось досягти успіху стрімким проривом через Балканський хребет на південь і швидким заняттям Константинополя. Швидкість була важливою і в політичному відношенні. Історик О. Айрапетов відмічає, що після війни, яка мала бути переможною, треба було зустріти тиск держав не виснаженими, а повними сил. Спочатку все ніби дозволяло сподіватись на успіх цього замислу. Але справи пішли не так, як на штабних картах. Значний час пішов на підготовку, щоб перетнути Дунай. До речі, у письменника В.Гаршина є цікавий епізод у творі «Записки рядового Иванова»: перехід через Дунай, початок серйозних бойових дій, іде полк за полком, і цар - на підвищенні, проводжає. І Гаршин пише, що він побачив не царя, а чоловіка - літнього, з втомленим поглядом, і цей чоловік, проводжаючи їх, плакав. Імператор разом із військовим міністром рушили на театр бойових дій.

...Російські війська форсували ріку в районі Зимніца - Сістово під керівництвом генерала М. Драгомірова лише в середині червня. Потім армія розділилась: найбільш численний Рущукський загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича рушив на схід, Західний отримав задачу зайняти місто Нікополь, а Передовий (ним командував відомий генерал Й. Гурко) - вийти до проходів в Гірських хребтах, зайняти їх і пройти в Забалканську Болгарію, звідки відкривався прямий шлях на Стамбул. Через місяць було взято Нікополь, а генерал Й. Гурко оволодів давньою столицею Болгарії Тирново і гірським перевалом Шипка - найважливішим стратегічним пунктом. Турки зупинили стрімкий наступ на Шипці, терміново перекинувши з Албанії 40-тисячний корпус Сулеймана-паші. Через довготривалу облогу міста Плевна Й.Гурко був змушений оборонятися з липня по грудень 1877 р. Їх підтримували болгарські добровольці, і ціною великих людських жертв Шипку вдалося відстояти.

Ще в липні 1877 р. туркам частково «пощастило»: далеко на задньому плані російської армії ніби випадково залишився сильний корпус талановитого турецького командира - Османа-паші. Спочатку він випав із поля зору штабів, які захопились заняттям території. Коли цей загін (15 тис. чол.) стрімко рушив на Плевну, його спочатку прогледіли румуни, а потім росіяни, які спізнились в Плевну (яку вже зайняв Осман-паша) на декілька годин. Штурм ще недавно порожнього міста, швидкоруч прийнятий генералом Шильдер-Шульднером, захлинувся в крові. Спочатку на невдачу не звернули увагу, однак Плевна знаходилась в центрі стратегічної лінії, і не оволодівши нею, далі рухатись було небезпечно. 18 липня знову провели невдалий штурм (майже 8 тис. вбитими і пораненими). Осман-паша створив добрі укріплення. За цей бій він отримав від султана титул «газі» - непереможний.

На фронт відправились не лише військові: допомагати пораненим виїхали видатні російські лікарі М. Пирогов, С. Боткін і М. Скліфософський на чолі медичного персоналу; у важких умовах працювали російські картографи, складаючи карту місцевості; художник-баталіст В. Верещагін вирушив із російськими полками, бажаючи зобразити будні армії.

...Отож, пунктами, де вирішувався хід боротьби, стали Плевна і Шипкінський перевал. Героїчно відбивши натиск переважаючих сил (при цьому прекрасно проявили себе болгарські ополченці), російські частини перейшли до позиційної боротьби, яка затяглась до 27 грудня. Вкрай незручна позиція, важкі умови, ранні морози в горах - все це призвело до дуже великих жертв (близько 11 тис. чол.), причому в основному не від куль, а від обмороження і хвороб. Полковник Духонін писав про умови наступне: «Ни в одной траншее огня развести нельзя, одежда всех офицеров и солдат изображает…сплошную ледяную кору…», не заперечував йому один із офіцерів: «…сгибание рук почти невозможно, ходьба весьма затруднительна, свалившийся с ног человек без посторонней помощи подняться не в состоянии, в 3-4 минуты его заносит снегом…». Однак, не зважаючи на втрати, Ф. Радецький продовжував рапортувати головнокомандуючому: «На Шипке всё спокойно!».

Однак найтяжчим епізодом війни виявився третій безуспішний штурм Плевни. Він був здійснений 27-30 серпня, спеціально до іменин імператора. Лише загону М. Скобелєва ціною вражаючої впертості вдалося частково просунутись, але підтримки він так і не отримав. В результаті - знову велике число вбитих: 13 тис. росіян і ще 3 тис. румун, які влились напередодні в діючу армію.

В Ставці настрої були близькі до панічних. Командуючий великий князь Микола Миколайович хотів відступити в Румунію, щоб перечекати зиму, але Олександр ІІ, підтриманий Д. Мілютіним, проявив твердість і наказав приступити до планомірної облоги Плевни, для чого викликав найкращого вітчизняного фортифікатора Е. Тотлебена. З часом, 28 листопада, використавши всі запаси, Осман-паша здійснив спробу прорватися, але не встиг, і здався з усією армією, яка до того часу збільшилась до 40 тис. чол. Ще до падіння Плевни на військовій раді було вирішено не відкладати загального наступу до весни. Це означало, що гірські перевали будуть долатися зимою, в суворий мороз.

М. Скобелєв, отримавши наказ від Ф. Радецького підготувати колонну до переходу через Балкани, почав турбуватися про солдат: віддав наказ закупити в окрузі чоботи, кожухи, теплу білизну, продовольство і фураж для тварин тощо. Крім того, генерал піклувався про заміну тяжких солдатських ранців мішками полотняними, в котрих, за його наказом, кожен рядовий тягнув з собою сухе поліно. Штабні посміювались над генералом - «інтендантом», однак в його загоні не виявилось жодного обмороженого, в той час як в інших люди продовжували вибувати із строю... Скобелєв став одним із улюбленців народу. Коли його хоронили через декілька років після описаних подій, то селяни стояли біля полотна залізничної дороги в три шеренги з зеленими гілками на протязі всього шляху. Такою популярністю в Росії жодна людина, напевно, не користувалася ніколи.

... Перейшовши Балкани, генерал Гурко розбив противника в Софії 3 грудня 1877 р., а потім у Філіпполя (Пловдіва). Найбільший опір російські війська зустріли у Шипці і Шейново. Атакувати довелось у вузькій ущелині при густому тумані, однак війська Скобелєва і Святополк-Мирського зуміли оточити армію Вессель - паші і розгромити її. Подальший наступ розвивася стрімко, і вже 8 січня російські війська ввійшли в Адріанополь. Реальним стало взяття Константинополя (Стамбула). В столиці більшість жителів були впевнені, що російські війська ось-ось увійдуть у місто. Однак, великий князь Микола Миколайович отримав наказ зупинити війська у Сан - Стефано (містечко в 10 км від Стамбула). Головною причиною зупинки армії стали бурхливі протести Великобританії і загроза нової війни - на цей раз з могутньою європейською державою, до котрої легко могла приєднатися Австрія. На думку панславістів, взявши столицю і оволодівши протоками, Росія отримала би сильний аргумент проти Європи. Однак, «у верхах» переважала інша точка зору. Крім того, королева Вікторія спорядила морську експедицію до Проток для «захисту територіальної цілісності Османської імперії».

Однак, захищати Стамбул було нікому, тому султан запросив миру на будь - яких умовах.

Умови Сан-Стефанського мирного договору, укладеного в березні 1878 р. (з турецької сторони його підписали Савфет-паша та Саадулла-бей, а з російської -- колишній російський посол у Порті М. Ігнатьєв) були вкрай важкими й навіть принизливими для Османської імперії, тому більше нагадували капітуляцію, аніж мирну угоду. Оттоманська держава визнавала цілковиту незалежність Сербії і Чорногорії, передавала Північну Добруджу Румунії та Південну Бессарабію Росії, надавала автономію Боснії і Герцеговині та Болгарії, а також зобов'язувалася вивести з цих областей всі турецькі війська. Порта мала сплатити Росії контрибуцію в сумі 310 млн. руб., а на Кавказі передавала їй Карську область з фортецями Ардаган, Карс і Баязет та портом Батум.

Цей договір із захопленням був зустрінутий в Росії і з бурхливим обуренням - в європейських столицях. Держави вимагали перегляду і затвердження двостороннього договору на загальноєвропейському конгресі. У зв'язку із загрозою відновлення коаліції часів Кримської війни Росія була змушена погодитися на перегляд умов Сан - Стефанської угоди. Доля Османської імперії та підвладних їй балканських народів мала вирішуватися на загальноєвропейському конгресі у Берліні, де «чесним маклером» зголосився бути Отто фон Бісмарк.

Таким чином, російсько - турецька війна 1877 - 1878 рр. виявилась переможною для Росії. Однак, втрати росіян становили близько 200 тис. чол., війна підірвала фінансову систему - борг Російської імперії зріс з 1,4 до 4,7 млрд. руб.

І все ж незаперечною можна назвати роль цієї війни у визволенні народів Балкан від османського володарювання, що тривало майже 500 років. Події російсько - турецької війни 1877 - 1878 рр. продемонстрували військову, політичну та економічну кризу Османської імперії, стали одним із завершальних етапів розпаду Оттоманської Порти, що дало життя молодим балканським державам.

На завершення можна привести слова відомого британського політика В. Гладстона, які він промовив у парламенті у розпал Східної кризи: « Без жодного сумніву, Росія захищає слов'ян… Вона надала їм послуги настільки величні та ґрунтовні, які будь-коли велика держава надавала пригнобленому народові».

3.3 Берлінський конгрес 1878 р. Трансформація Східного питання в кінці ХІХ ст.

Підсумки війни 1877 - 1878 рр. було винесено на обговорення міжнародного конгресу, що відбувся в червні - липні 1878 р. в Берліні.

Формально Берлінський конгрес було скликано з метою переглянути умови Паризького мирного договору 1856 р., яким завершилася свого часу Кримська війна, тому в його роботі брали участь не лише представники Росії (канцлер О. Горчаков) і Туреччини (міністр закордонних справ Каратеодорі-паша), а й канцлер Німеччини О. фон Бісмарк, міністри закордонних справ Австро-Угорщини (Д. Андраши), Франції (У. Ваддінгтон), Англії (Р. Солсбері), Італії (Л. Корті) та Греції (Ф. Деліаніс), а також сербський прем'єр-міністр Й. Рістіч, румунський прем'єр І. Братіану, президент чорногорського сенату Б. Пєтровіч і навіть іранський посол Малкольм - хан.

Російський представник О. Горчаков прибув на конгрес, щоб, за його словами, «дограти партію, яка вже програна». В подальшій роботі конгресу він майже не брав участі через погіршення стану здоров'я. Основний об'єм робіт дістався іншому представнику Росії - графу Шувалову. В основному все вирішувалось на зустрічах у складі уповноважених Росії, Англії та Австро - Угорщини. «Чесний маклер», Бісмарк, звів свою роль до того, що ставив питання на обговорення та зникав, залишаючи Шувалова наодинці з лордом Солсбері та графом Андраши, які активно протидіяли російським вимогам.

1(13) липня уповноважені підписали акт конгресу. Згідно Берлінського трактату:

- Болгарія була розділена на три частини: васальне князівство від Дунаю до Балкан з центром у Софії; болгарські землі на південь від Балкан утворювали автономну провінцію Османської імперії - Східну Румелію з центром у Філіпполі; Македонія - землі до Адріатики і Егейського моря повертались до Туреччини без жодних змін в її статусі;

- Болгарія із центром у Софії оголошувалася автономним князівством, виборний глава якого затверджувався султаном за згодою великих держав. Тимчасово керування Болгарією до введення в ній конституції зберігалося за російським комісаром, однак строк перебування російських військ у Болгарії був обмежений 9 місяцями. Турецькі війська не мали права перебувати в князівстві, але воно зобов'язане було платити Туреччині щорічну данину;

- Туреччина одержувала право охороняти кордони Східної Румелії силами тільки регулярних військ, розташованих у прикордонних гарнізонах;

- Фракія й Албанія залишалися за Туреччиною. У цих провінціях, а також на Криті й у турецькій Вірменії, Туреччина зобов'язувалася провести реформу місцевого самоврядування відповідно до органічного регламенту 1868 р., зрівнявши в правах християн з мусульманами;

- Туреччина відмовлялася на користь Персії від прав на спірне прикордонне м. Хотур;

- Була визнана незалежність Чорногорії, Сербії й Румунії. Територіальні збільшення Чорногорії й Сербії, передбачені Сан-Стефанським договором, були урізані;

- Чорногорія, що одержала на Адріатичному морі порт Антібарі, втрачала права мати флот, а морський і санітарний контроль у цих водах передавався Австро-Угорщині;

- Територія Сербії трохи збільшувалася, але не за рахунок Боснії, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія;

- Румунія одержувала Північну Добруджу й дельту Дунаю;

- Австро-Угорщина домоглася права на окупацію Боснії й Герцеговини, а також дозволу тримати гарнізони між Сербією й Чорногорією -- у Новопазарському санджаці, що залишався за Туреччиною;

- Виправлення греко - турецького кордону було надано вирішувати цим двом країнами за посередництвом європейських держав у випадку невдачі переговорів. Остаточне рішення про збільшення території Греції було прийнято 1880 р. передачею Греції Фессалії й частини Епіру;

- Гарантувалася свобода судноплавства по Дунаю від Чорного моря до Залізних Воріт;

- Росія відмовлялася від Баязету. і Алашкертської долини й придбала лише Ардаган, Карс і Батум, у якому зобов'язалася ввести режим порто-франко (порт вільної торгівлі). До Росії переходила Південна Бессарабія.