Україна та європейський історичний контекст у "Листах до братів-хліборобів" В’ячеслава Липинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

Україна та європейський історичний контекст у "Листах до братів-хліборобів" В'ячеслава Липинського

Ю. Терещенко

У статті розглядаються найбільш оптимальні зразки організації державного і суспільного життя країн Заходу, які були узагальнені В. Липинським у його «Листах до братів-хліборобів». Їх зіставлення вченим з проявами стабільності, єдності та організованості в українському історичному процесі відкривало для українського громадянства практичні дороговкази творення власної національної держави після драматичних подій 1917-1921 рр.

Ключові слова: Україна, європейський світ, український монархізм, аристократія, лицарськість, класократія, демократія, охлократія, хліборобська верства.

В статье рассматриваются наиболее оптимальные образцы организации государственной и общественной жизни стран Запада, обобщенные В. Липинским в его «Письмах к братьям-хлеборобам». Их сопоставление с проявлениями стабильности, единства, организованности в украинском историческом процессе открывало для украинского общества практические пути создания собственной национальной государственности после драматических событий 1917-1921 гг.

Ключевые слова: Украина, европейский мир, украинский монархизм, аристократия, рыцарскость, классократия, демократия, охлократия, хлеборобский слой.

The article examines the most optimal samples of state and social life organization in the West, generalized by V. Lypynskiy in his work «Letters to brothers-grain growers». Their comparison with those of scientists' manifesting stability, unity and organization in the Ukrainian historical process opened practical ways for the Ukrainian society to form its own national state following the dramatic events of 1917-1921.

Key words: Ukraine, European world, Ukrainian monarchism, aristocracy, chivalry, classocracy, democracy, ochlocracy, grain growers stratum.

В. Липинський почав створювати свої «Листи до братів-хліборобів» у 1919 році - надзвичайно складний період історії України, коли ще тривала національно-визвольна боротьба, яка невдовзі завершилась гіркою поразкою. Українське суспільство в умовах більшовицького панування і в еміграції намагалося дати відповідь на виклики часу і накреслити шляхи, які б вивели Україну на шлях стабільного й органічного, конструктивного розвитку. У цих складних пошуках надзвичайно важливо було усвідомити співзвучність історичного розвитку України із західним світом, який упродовж багатьох століть витворив цивілізаційні основи, що є ефективним підґрунтям сучасного духовного і суспільного буття.

Обсервуючи європейський історичний процес і вичленяючи в ньому найбільш оптимальні зразки організації державного і суспільного життя, В. Липинський прикладає їх до української історії і знаходить чимало спільного. Завдяки цьому він зумів побачити в українських історичних реаліях не лише деструктивні суспільні явища, про які стільки було сказано в численних наукових і публіцистичних виданнях, а й переконливі прояви стабільного громадянства, єдності та організованості.

Їх зіставлення з визначальними фактами європейського політичного і духовного життя дало можливість вченому по-новому оцінити українське минуле, «визволившись з накинутого нам підчас нашого занепаду поняття про себе, як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полународець», і усвідомити собі «ввесь розмах нашої історії, широкі державні, організаційні замисли предків наших»¹.

Всебічно і глибоко узагальнений В. Липинським український і європейський історичний досвід давав можливість критично оцінити концептуальні основи народницько-соціалістичного бачення історії України, яке досі домінувало в українській історіографії, ввести читача в лабораторію національного державотворчого процесу. На противагу твердженням про неспроможність українців до організованого державного життя вчений звертав увагу на глибоко вкорінені інстинкти їхньої внутрішньої організованості, поборювання анархії і безладу в суспільстві. Ці особливості національної вдачі виразно проявлялися в кожній історичній добі, а її носіями були групи людей, які становили основу державницького мислення і діяльності та висували свої методи і форми організації суспільства.

Саме до т. зв. хліборобського класу, носія української державно-національної традиції, який включав, на думку В. Липинського, і поміщицько-землевласницьку верству, і селянство, були адресовані його «Листи», що поборювали існуючу досі «демократичну» однобічність в оцінці українського історичного процесу.

У земельному хліборобському класі вчений побачив ту суспільну силу, яка могла стати опорою майбутньої гетьманської Української Держави, залучивши водночас до влади всі інші соціальні верстви. З цього середовища В. Липинський виніс критичне ставлення до демократизму, лібералізму та «поступу» і водночас пошану до традиції, християнської етики і моралі як основ життя і політичної діяльності. Обмежений законом монархізм, аристократизм і лицарськість, усвідомлення цінностей європейської середньовічної культури в цілому, носієм яких залишалися на початку ХХ століття нащадки давньої шляхетської і козацько-старшинської аристократії, були органічно близькими В. Липинському і стали складовою його ідеології. Ці світоглядні позиції зробили вченого унікальною постаттю в українській суспільній думці.

Як відомо, початок Середньовіччя в Європі, пов'язаний з падінням Західноримської імперії і одночасним зростанням потуги Візантії, ознаменувався входженням давньої української етнонаціональної спільноти в загальноєвропейський історичний процес. Останній характеризувався дедалі виразнішим поглибленням протилежностей між Заходом і Сходом. Тісний зв'язок українського середньовічного суспільства з Візантією та її духовно-культурним світом, тим не менш, не став перешкодою для західних цивілізаційних впливів і живого органічного зв'язку з центрами їх поширення.

Українська людина доби Середньовіччя і раннього Нового часу не дала себе втягнути у сферу гострого догматичного протиборства між православно-візантійським Сходом та католицьким Заходом і на довгий час залишалася відкритою для акцептації західноєвропейських духовних цінностей у процесі формування власної національної ідентичності. Європейський вектор історичного розвитку України, її інтеграція в духовне і суспільно-політичне життя західного світу було органічним і тривким процесом, який не вимагав радикальних втручань подібно до «революції», здійсненої Петром І у Росії з метою її «європеїзації». Тому цілком природною виглядала характеристика українців козацьким літописцем С. Величком: «Ми є народ європейський».

Порівняльна характеристика соціальних структур, витворених українським народом на всіх етапах історичного буття, починаючи від доби «варварських» ранньофеодальних держав в Європі і до доби Просвітництва включно, свідчить, що Україна у багатьох вимірах йшла одним шляхом з країнами Центральної і Західної Європи. Цей зв'язок з європейським світом, з яким Україна поділяла спільну культурну і суспільно-політичну спадщину протягом віків, не перервався і в тяжкі часи втрати козацької державності та перебування під гнітом Російської імперії. Ось чому розуміння історії України як важливого складника загальноєвропейського історичного процесу формувало усвідомлення надзвичайної суспільної продуктивності її розмаїтих контактів з Європою і було одним із чинників для В. Липинського під час написання ним «Листів до братів-хліборобів».

У листі до В. Мудрого від 5 травня 1929 року В. Липинський доходить надзвичайно важливого висновку, який і сьогодні є актуальним і об'єктивним дороговказом для суспільно-політичної, духовної орієнтації Української держави. Він констатує, що «індивідуалізація України в цьому світі відбувається під впливом Заходу. Це значить: чим більше Україна асимілює західні елементи і західню культуру, тим більше вона стає чимось окремим від Москви»². Саме «європейськість» України, на думку вченого, суттєво відрізняла її від Москви, яка без застережень прийняла візантійський цезаропапізм і синтезувала його з татаро-монгольським зразком організації державної влади, що зрештою відмежувало Росію від цивілізаційних цінностей європейського світу. Причому, за Липинським, відмінність України від Москви базується не на відмінностях мови, етносів, а на витворених віками особливостях у методах організації правлячої верстви (еліти), характері взаємовідносин «верхів» і «низів» суспільства, держави і громадянства. Росія ніколи не була країною вільних громадян, усі класи її суспільства, зокрема аристократія, зазнавали жорсткої регламентації з боку деспотичної державної влади, яка не допускала громадянського суспільства.

У листі від 9 лютого 1927 р. до генерала П. І. Залеського, який під час Гетьманату П. Скоропадського був харківським старостою, В. Липинський переконливо характеризує сутність цивілізаційної відмінності Росії від європейського світу. На запитання свого респондента - чи потрібен Росії новий, «ідеальний» Петро Великий, який би відтворив нову і єдину Росію, В. Липинський категорично заперечив цю суспільну потребу. «. . . Режим управління Росією з одного центру, легковаження її територіальними і народними відмінностями - зробить з нього такого ж точно Петра, яким був перший: духовного батька і предтечу більшовизму», - пише В. Липинський. «Новий» Петро Великий для відновлення єдиної Росії, на глибоке переконання вченого, мав би створити насамперед єдиний «общерусский» правлячий клас, який у свою чергу мав би саджати на палю «мазепинців», спалювати великоруських старовірів, різати бороди боярам, і змушувати танцювати попів на столах Преображенського полку».

Подібна муштра передбачала введення «таємного приказу», «оприччини», «ІІІ відділення» або «охранки» та інших інструментів державного терору, створених у Росії впродовж її історії. Отже, без терору, зауважує В. Липинський, «не може бути єдиної Росії, бо тільки насиллям можна збити у єдине те, що від природи не є єдиним». На цьому терорі і насильстві завжди будувався російський правлячий клас, який завжди передбачав у своєму складі «всіх холопів Російської Землі».

Саме холопський характер російської еліти, позбавленої «усякого рицарства і благородства», готової заради службової кар'єри «наплювати на всі свої “України”, на всі свої “старі обряди”, на всі свої земельні місцеві права і традиції», дали їй змогу стати «общеросійським єдинонеділимчеським правлячим класом». Цим рабським характером своєї еліти Росія суттєво відрізнялася від решти європейського цивілізованого світу. Холопство, зауважує В. Липинський, «є необхідною приналежністю, є логічно-неминучою передумовою всякого Петра Великого, всякого центродержавія, усякої єдності і єдиноподібності Росії»³.

Для В. Липинського «українство» (тобто національно-креативний компонент суспільства) за своєю соціальною природою є насамперед «рухом верхів». При цьому воно складається з «активних елементів, прибуваючих з заходу і активних елементів, що виділяються з народних мас та до перших прилучаються». Отже, українство є рухом аристократичним, оскільки трансформується в «хотіння» насамперед провідної верстви, а не народних мас. Ось чому найважливішим історичним завданням цього руху, умовою його перемоги є організація «українотворчих верхів» та їх «залізна єдність». На думку В. Липинського, Україну відрізняє від Москви «не мова, не плем'я, не віра і не апетит селянина на земельку панську - одним словом не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціальні - а інший, витворений устрій політичний, інший. . . метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства - тих що правлять до тих ким правлять»⁴.

Оскільки ці «українотворчі» активні елементи, творені ними суспільні інститути і характер відносин між ними приходили в Україну з Європи, а не з Азії, то «ціле українство, як рух державно-національний, єсть дитиною культури європейської, не азіатської»⁵, стверджує В. Липинський.

У комплексі виписок і записів В. Липинського стосовно його творчих і видавничих задумів є чимало виявів його усвідомлення ролі і значення європейського фактора в історії України. Так, у зв'язку з актом ратифікації Берестейського договору він наголошує на історичній органічності цього факту і звертає увагу на «давні зносини германського світу з руським світом»⁶.

В. Липинський чітко вирізняє в українській історії конструктивні державотворчі компоненти і деструктивні, спрямовані на руйнацію перших й культивування в суспільстві хаосу й анархії. Останні часто в українській історії обумовлювали її драматичні повороти і були найбільшим нещастям і трагедією. «Давніше, побіч Січових Рицарів Хреста Святого, гасали в українстві ХУП-ХУШ ст. юрби дейнецтва, - зазначає В. Липинський. - Вони рицарство козацьке вкінці знищили, і “без доброго християнського сумління, - як каже про них Величко - без оружія до війни приличного, з серцями до убийства тільки і грабіжу готовими”, з українства - засуджене на знищення - гніздо підлости зробили»⁷.

Для В. Липинського, його способу національно-політичного думання є характерною україноцентричність. Уже з перших сторінок «Листів до братів-хліборобів» він рішуче засуджує наміри «українського панства» спертися на Москву або Варшаву у боротьбі проти «українського хаосу» чи занархізованого «українського варвара». Подібне опертя може, на його переконання, лише на якийсь час «загнуздати» цю стихію, але не перетворить його ніколи «в громадянина, в члена організованої нації, в розумну і честну істоту». Тільки боротьба «за свою Державу Українську» може відродити традиційну українську еліту, вона дасть їй «ідею й організацію, що творять основу всякого панування, всякої політичної сили, всякої влади»⁸.

Подібне застереження В. Липинського було адресоване також українській інтелігенції, яка в ході визвольних змагань засвідчила безперспективність зовнішньополітичних орієнтацій УНР у здобутті та розбудові національної державності.

Важливим аспектом суспільно-політичної діяльності В. Липинського було намагання утвердити в сучасному йому українському русі саме європейські засади громадської організованості і колективної думки. Вчений вбачав їх насамперед у спроможності «витворення власної організованої аристократії» і формуванні «у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любові». Нездатність до цього новітнього українського руху було, за його висловом, «прокляття України»⁹.

В. Липинський вважав, що «сполучення найвище, яким єсть держава, складається зі сполучень низчих, тісніших». І чим міцніші ці останні, тобто - родина, стан і клас - тим міцніше тримається побудована на цих фундаментах держава. Втративши свою державу, життєздатна нація «зберігає себе в родині, стані, класі». В них зберігається після падіння держави дух нації, її державна ідея. Вчений вважав, що остання збереглася в українському хліборобському класі, який включає обидва стани цього класу: хліборобів - шляхтичів та дворян і хліборобів - селян¹⁰.

Заперечуючи закиди у ренегатстві, В. Липинський послідовно і неухильно демонстрував вірність своєму шляхетському класу-стану. Для нього «шляхтичами польськими (не в етнічному сенсі, а соціально-державному - Ю. Т. ) були: Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький,

Станіслав Кричевський, Іван Богун, Юрій Немирич, Богдан Стеткевич, Іван Виговський, Мазепа-Колєдинський, Орлик, Кальнишевський. З культури шляхти польської виросла вся лівобічна гетьманська старшина, а багато з неї було і польських шляхтичів по походженню»¹¹.

Саме цей орієнтований на європейську культуру соціум, тісно пов'язавши свою долю з Україною, намагався розірвати колоніальну залежність від Варшави, почав «творити Державу Українську». В. Липинський вбачає аналогію в історичній поведінці аристократичних верхів Західної Європи, які в силу низки обставин виявилися речниками постання тих чи інших державних утворень на різних поворотах історії. Такими були «англійські виходці, що одділились од Англії і сотворили всі разом для добра своїх дітей і своєї Батьківщини, свою окрему американську націю і державу». Таким було «германське войовниче плем'я, що од Германців одділившись, французьку державу сотворило, або племя нормандське, що одділившись од Франції, сотворило Англію»¹². Звертаючись до європейського історичного досвіду, В. Липинський констатує - «не існує ні одної європейської нації без спільної ідеї національної незалежності і без спільної боротьби за цю незалежність»¹³.

В. Липинський неодноразово зауважував, що без ідейного національного пафосу, без любові до своєї нації у всіх її класах і групах, без утвердження в них ідеї повного національного визволення й незалежності не може бути повнокровного відродження нації. Саме внаслідок наявності цих моральних факторів відбувалося відродження європейських народів. Драматизм історичної долі українців у новітню добу полягав у тому, що вони не зуміли досягнути міжкласового компромісу в ім'я ідеї держави й нації й жертовності кожного класу заради неї. Натомість в українському середовищі сформувався «патріотизм меркантильний», який пов'язував гасла національного визволення, наприклад зі сподіваннями селянина отримати земельну прирізку. «Досі принаймні не було відомо, щоб якась нація відроджувалась під гаслом прирізки землі, - зауважує В. Липинський. - Ірландці, наприклад, у яких питання аграрне в тисячу разів гостріше нашого, та й то об'єднуються всі не коло гасла “бий лордів і хапай землю”, а під державно-національним гаслом “Home Rul'y”. А у нас за Україну давали десятини»¹⁴.

Для В. Липинського європейський політичний досвід був багато в чому практичним дороговказом творення власної держави після драматичних подій 1917-1921 рр. і падіння УНР. Причини останнього він вбачає у тому, що українська демократія не могла і власне не хотіла спертися на ту частину української аристократичної верстви, яка була носієм державницької традиції і виявляла готовність стати дієвим чинником будівництва власної держави. В. Липинський наголошує, що всі республіки в Європі, які поставали в результаті революцій проти аристократичного монархічного ладу, могли продовжити своє існування, якщо при допомозі «так чи інакше, в інших соціальних формах відродженої, не здегенерованої частини старої аристократії» - зуміли «захопити в свої руки старий адміністративний апарат і більшу частину армії»¹⁵. Він наголошує, що у сучасній йому Франції залишився «старий монархічний адміністративний апарат». Така ж сама доля спіткала дореволюційний державний апарат Німеччини й Австро-Угорщини, який значною мірою був використаний в новоутворених республіканських режимах, що постали на руїнах обох імперій.

Врахування цього європейського досвіду є життєво необхідним для української демократії. Для того щоб збудувати державу, нація мусила виділити зі свого середовища найздібніших і найкращих організаторів. «Тільки на місцях: по селах і волостях, тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім працюючім поміщицтві, в технічно творчім міщанстві - виробляться й найдуться організатори держави, - писав В. Липинський. - Забезпечити цю природню й єдине раціональну людську селекцію якнайширшою децентралізацією й якнайбільшим збереженням чистоти класового принципу - ось велике завдання будучої Української Держави»¹⁶. Вчений констатує, що ні одного, ні другого не могла зробити УНР.

Але навіть за відсутності держави, зауважує В. Липинський, «села українські, хоч з великою бідою, досі ще живуть, орють, сіють і якось самі управляються. Народ навіть в тій страшній руїні поволі виділяє із себе найкращих організаторів - нову українську аристократію. І вона повстає там, де від початку світа кожна дійсна аристократія повставала: при праці й при війні, при обсіві ланів і при обороні села від бандитів і реквізицій»¹⁷. Ця «нова українська аристократія» постає й сьогодні в процесі війни України з Росією, культивуючи послідовні національно-державні цінності в суспільстві, що не поділяються існуючою владою.

Подібні тенденції соціального розвитку українського села давали В. Липинському підстави побачити перспективу для української монархічної системи, чільник якої «стоїть понад усіма класами і понад усіма селами, в якого особі принцип єдності Нації й Землі зберігається, може без ніякої шкоди ні для Землі ні для Нації якнайширшу автономію й кожному класові й кожному селу дати»¹⁸.

Натомість, звертає увагу вчений, мусили фактично знищити місцеве самоврядування демократична Франція, дедалі більше централізувалися пореволюційні Німеччина, Чехія, Польща і т. д. Ставало очевидним, що тільки влада єдиного центрального парламенту була прийнятною для фінансової буржуазії, яка перетворювала його на механізм свого політичного панування.

Подібний метод об'єднання нації у баченні В. Липинського був неприйнятним, оскільки його безперспективність підтвердила українська політична практика 1917-1921 рр. Для вченого уенерівські державні утворення цього часу представляли собою «бюрократичне, зцентралізоване кулачно-отаманське самодержавіє з правлінням парусот, чи парудесятків невідповідальних ні перед ким демагогів»¹⁹.

Усі великі європейські нації, констатує він, були об'єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі об'єднання Німеччини, Франції, Італії, або відродження таких країн, як Болгарія, Румунія, Норвегія, і «чому ми маємо бути винятком?»²⁰ - риторично запитує В. Липинський. І, звичайно, відповідь він знаходить у розмаїтому європейському історичному досвіді. В. Липинському імпонує «така сама як і ми» селянська Норвегія, що відділившися від Швеції, «завела у себе по дуже короткім республіканськім істнуванню монархічний лад»²¹. Лише власний національний монархізм забезпечував Норвегії захист від повороту назад до монархічної Швеції. Крім численних причин, що спонукали як Україну, так і Норвегію звертатися до монархічної ідеї, спільним для обох країн було намагання «воскресити власну стару національну традицію»²².

В. Липинський фіксує чимало явищ української історії, які були суголосні європейським суспільним процесам. Ця акцептація була необхідна йому з метою визначення національних методів, які б допомогли реалізувати «однакове стихійне державно-національне хотіння», властиве всім українцям - українським комуністам, соціалістам, демократам і гетьманцям- монархістам. Оце «хотіння» реалізовувалось тільки через ту чи іншу громадсько-національну інституцію. Її внутрішня сила і здатність привести своїх адептів до кінцевої мети залежить від більш високої внутрішньої моралі, від більш оптимальних (раціональних, моральних) методів організації.

Саме з точки зору цього конкретно-історичного українського завдання В. Липинський намагається знайти на нього відповідь, звертаючись до європейського історичного досвіду. Він зазначає, зокрема, що часи творення держав і націй ніколи не супроводжуються розвитком соціальної літератури і соціальних теоретичних утопій²³. Вони з'являються, як правило, в часи занепаду і руїни старих форм людської організації, створених попередніми поколіннями. Саме в часи їх упадку і розкладу активізуються спроби «раціоналізації», відновлення самої віри, чи суспільного ідеалу, намагання його відкоригувати - зробити більш «прогресивним». Між тим, європейський досвід свідчив, що успіх того чи іншого ідеалу або віри вимагав поліпшення не самого його змісту, а вдосконалення методів організації і проведення його в життя. В. Липинський з огляду на це зауважує, що розвиток раціоналізму в лоні католицької церкви відбувався паралельно з таким моральним падінням і внутрішнім розвалом її організації, що викликав появу Реформації. Остання була рухом протесту проти раціоналізації католицизму, рухом містиків і фанатиків первісного християнства. «Згодом, - зауважує В. Липинський, - вичерпавши своє стихійне хотіння, витворила організацію з далеко більшою перевагою раціоналізму ніж у відродженої пізніше католицької Церкви»²⁴.

В. Липинський вважає, що в Україні у ХУЛІ ст. також відбулася раціоналізація української ідеї, «створеної хотінням наших предків за часів Богдана Хмельницького». Ця раціоналізація набрала зрештою «наукових» форм у вигляді теорії «возсоединения Руси» або «триєдиної Польщі» і супроводжувалася фізичним винищенням носіїв гетьманської ідеї - гетьманської старшини та української шляхти. Водночас вона призвела до «політичної дегенерації» і національного упадку цієї верстви і викликала «українську демократичну “реформацію”, яка “тільки в народі” стала бачити спасіння української національної справи»²⁵. В. Липинський констатує, що наша «демократична національна реформація - народившись з опозиції шляхетських і козацьких синів до своїх, загубивших первісну стару національну віру, батьків та перейшовши через літературне романтичне народолюбство, - вичерпала врешті своє стихійне хотіння в творенню різних поступових, радикальних, демократичних есдецьких, есерівських, комуністичних і т. п. програм»²⁶. Але й ці раціоналістичні, логічні і наукові теорії, зауважує вчений, не змогли повести за собою «народ», для якого вони призначались, а їх сповідування українською здекласованою інтелігенцією, якою вони фабрикувались, обумовили дезорганізацію і повний моральний занепад цієї верстви.

Тому оптимальний суспільний вихід В. Липинський вбачає в «регенерації старої віри, в напрямі відродження живих і захоплюючих старих ідеологічних образів новими методами, відповідаючими зміненим зовнішнім умовам існування даної групи». Тільки в цьому напрямі може вестися «творча робота слова в моменти зневіри і упадку свідомої волі»²⁷. Переконати супротивника можна тільки ділом, а не словом, тільки силою, а не теорією - такою була постава В. Липинського у визначенні засобів національного самоствердження українців, їх визволення від національного гноблення і, зрештою, побудови власної самостійної держави. Для вченого найкращою організацією, яку знала історія людства, була католицька церква. Вона дала переконливий приклад рівноваги між стихійним хотінням і свідомим себе раціоналізмом, коли залишалися непорушними догми віри, які супроводжувалися спрямуванням у раціональніші й розумніші форми церковної організації²⁸.

В. Липинський зауважує, що католицька церква рятувалася від розкладу і упадку не раціоналістичним захистом від іновірців, не вченими диспутами, а самовідданою діяльністю чернечих орденів, які відроджували чернечу мораль, утверджували організований релігійний фанатизм раннього християнства в нових умовах. Ця діяльність супроводжувалася забороною віруючим дискутувати і піддавати раціональній критиці незмінні догмати віри і заохочуванням до практикування в рамках раціональної і розумної церковної організації. Подібні процеси пережила українська православна церква у ХУІ-ХУІІ ст. Її духовне піднесення було зумовлено не полемікою з католиками (остання не була його наслідком), а відродженням аскетичного православного чернецтва, жертовною боротьбою за віру православних братств. В. Липинський стверджує, що «непорушність догм віри» у поєднанні з «єдино творчим і реальним ділом» забезпечить успіх українського руху. Ось чому, екстраполюючи ідею українського монархічного гетьманства, за яку боролися Б. Хмельницький і його спадкоємці, на пореволюційну українську дійсність, учений вбачає в ній адекватну внутрішню силу, здатну витворити «нові раціональні форми нашої організації, які-б знов об'єднали нас, які-б морально скріпили нас і які-б дали нам ту саму внутрішню силу, що давала перемоги нашим предкам»²⁹.

Надзвичайної суспільної ваги для українського руху набув європейський досвід творення державно-національних традицій. В. Липинський звертав увагу, що їх утвердження, здійснюване провідною верствою, ніколи не обмежувалося одним поколінням. Причому ця верства супроводжує свою діяльність глибокою і живою вірою у правдивість, законність і необхідність своїх «хотінь» і вчинків. Суспільний рух посилюється в міру того, як його учасники починають вірити, що їхня діяльність є проявом «об'єктивної, законної і необхідної правди». Ця віра є містичною, і на цій її властивості побудовані всі інші прикмети віри, що змінюють рух. З цього містицизму віри випливає її витривалість, непохитність, завзяття, без яких провідна верства не може здійснити свої хотіння.

В. Липинський констатує, що створення Франції тривало кілька століть, два століття тривало звільнення Іспанії від маврів. Об'єднання Італії, шляхи до якого намагався пізнати Макіавеллі, здійснилося через понад триста років після його смерті. Цього містицизму віри вимагає будь-яка політична акція, яка потребує для своєї реалізації здатності до надзвичайного напруження і жертовності від її провідників та організаторів. «Патріотизм, на якому будуються держави і нації, - зауважує В. Липинський, - це віра, це спокій душі, а не бізнес з нацією на “добрі проценти”, і не акторство з нацією на оплески і дарунки юрби. Політичними творцями можуть бути тільки ці, що жертвують собою за те правдиве, добре, законне, необхідне, в яке вони всею душею вірять. . . Тільки з вірою можна перемогти змучення од жертв і з віри можна черпати енергію на нові жертви»³⁰.

Цей «містицизм віри», яким супроводжувалося становлення європейських націй і формування в них державності, не міг оминути й український історичний процес, однак однією з найбільш драматичних його сторін була внутрішня слабкість провідної верстви.

В. Липинський доходить висновку, що в кожному суспільстві на різних етапах історичного розвитку завжди існує певна активна меншість, яка завдяки своїй матеріальній та моральній силі і впливу в суспільстві висувається на чоло пасивної більшості, що творить національно несвідомий, хоча і відмінний від інших колектив. Саме ця активна меншість, якій притаманна стихійна схильність до влади, здатність до проводу та організації пасивної більшості, стоїть у певний історичний момент на чолі організаційних (політичних, культурних, економічних) установ даної нації. Для її утвердження в ній має відродитися сильний і войовничий аристократичний клас, органічно об'єднаний «своїм стихійним ірраціональним хотінням» політичного визволення. Його вибухова сила та енергія має стати запорукою мобілізації місцевих пасивних мас на боротьбу з метрополією і приборкання розкладових зусиль власної демократії. Таким класом була козаччина за доби Хмельниччини, яка після залишення політичної арени давньою українською аристократією виявила себе як «найвищий і найсильніший місцевий клас»³¹. Цій активній меншості належить влада в державі і саме цих «найкращих людей в нації», найкращих тому, що в конкретний історичний відтинок часу вони є «організаторами, правителями і керманичами нації»³², Липинський називає національною аристократією.

Українська еліта була в центрі політичної діяльності В. Липинського, до неї була також прикута увага його дослідницької наукової праці. Цілком зрозуміло, що їй було присвячено чимало сторінок його «Листів». Водночас учений планував підготувати спеціальну працю, присвячену цій проблемі. У своїх «Денниках» він занотував 5 і 6 вересня 1924 року: «Розмова з Данилом Павловичем (гетьманичем - Ю. Т. ) на тему “Історії Українського Дворянства” - або історії української правлячої верстви»³³.

Вивчення різних форм взаємовідносин активних і пасивних елементів нації, визначення методів організації її провідної верстви (аристократії) дали можливість В. Липинському дійти висновку, що вони в своїх головних рисах постійно повторюються і є незмінними у різних націй і в різні періоди їх історичного існування. Ці методи він називає класократією, демократією і охлократією.

«Яку б ще іншу європейську націю (окрім української - Ю. Т. ) ми не взяли, скрізь в ії окремих індивідуальних формах знайдемо в даній історичній добі один із цих самих трьох основних типів взаємовідношення між активними і пасивними елементами. . ,»³⁴ - зауважує вчений.

Охлократія - це метод організації аристократії такої нації, яка в силу свого примітивного матеріального і расового розвитку або під впливом попереднього матеріального і расового розкладу не утворила міцно спаяних, за способом своєї матеріальної продукції і за своєю расовою спорідненістю, класів. Така нація поділяється на політично безформену, економічно і расово недиференційовану юрбу (охлос, звідси - охлократія) і тих, хто править цією юрбою завдяки своїй озброєній і міцно спаяній внутрішній організації.

Формується ця правляча охлократична верства або з середовища кочовиків, які прийшли ззовні, або з місцевих здекласованих і матеріально непродукуючих елементів, расово й економічно неоднорідних.

Класократія - це метод організації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріального і расового розвитку вже поділилась на органічні класи, що володіють персонально і безпосередньо своїми засобами продукції і міцно спаяні однаковим способом матеріальної праці та однаковою психікою, що випливає як з однакового способу праці, так і з їх внутрішньої расової спорідненості і зі спільної традиції.

Демократія - означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріального розвитку і під впливом своєї або чужої колоніальної експансії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угруповання працюючих людей, якими є фізично, духовно і матеріально споріднені класи, вже в ній розпались. На суспільній вершині опинився расово неусталений і психічно неврівноважений тип мішанця- метиса і замість поділу на органічно спаяні класи, з'явився хаотичний конгломерат демократично «рівних» індивідуумів - одиниць, чужих одна одній навзаєм, ненависних одна одній і зв'язаних в одне національне ціле тими залишками національної і державної організації, яка була створена під час панування колишньої класократичної або охлократичної аристократії, розкладеною демократією³⁵.

В. Липинський наголошує, що такий поділ спирається на взаємовідносини активних і пасивних елементів нації - тих, що правлять, і тих, ким правлять. Він характеризується «певними сталими формами матеріального життя і расових прикмет, що скрізь і завжди йдуть в парі з даним методом організації аристократії і з даною восприїмчивостю на цей метод з боку пасивних мас»³⁶. Тобто ці типи організації аристократії виникають у різні епохи, на різних рівнях економічного розвитку і є понадчасові. При цьому поняття класу у В. Липинського суттєво відрізняється від його традиційного розуміння. У нього клас - це об'єднання всіх для виконання певної суспільної функції, незалежно від масштабів власності чи суспільно-ієрархічної позиції. Так, до хліборобського класу належать великі і середні землевласники, селяни і селянська біднота. Так само до «промислового класу» належать як власники підприємств, так і робітники, технічний персонал тощо. Між різними соціальними категоріями в середині класу можливі конфлікти, проте фактори, які їх об'єднують, є значно сильнішими.

Класократичний спосіб організації суспільства викликає найбільші симпатії В. Липинського. Його типовим прикладом в умовах цивілізаційних процесів Нового і Новітнього часів учений вважав Англію. У класократичній системі відносин є наявною рівновага між владою держави і свободою громадян та асоціацій. Громадянство володіє свободою економічної, політичної і культурної діяльності, яка, проте, регламентується авторитетною в суспільстві і стабільною державною владою. Класократичному суспільству притаманна класова диференціація та автономія органів класового самоуправління. Вищі прошарки всіх класів складають у своїй сукупності провідну верству нації.

В. Липинський зауважує, що термін «аристократія» поширився у різних визначеннях ще філософами античного світу, однак свого останнього змісту набув під час класократично- монархічного періоду існування європейських націй і вживався для означення аристократії родової, нобілітованої монархом, яка була консервативною за своїм суспільним змістом. З часом аристократії протиставлялася демократія, яка прагнула влади в ім'я «демосу» (народу), поступу і т. п.

Водночас родова традиційна аристократія Європи за часів існування охлократичного абсолютизму, у Франції наприклад, зазнавала тиску з боку нових охлократичних, але нобілітованих владою верств. Між обома соціумами існували досить серйозні суперечності, які відбилися у певних дефініціях обох верств - дворянство меча, належне старій феодальній аристократії, і дворянство плаща, належне новій охлократично чиновній аристократії. Саме класократична родова аристократія була знищена Французькою революцією, а термін «аристократія» застосовувався демократією переважно до охлократичної нової нобілітованої верстви, яка, власне, ніколи не була аристократією в старому, класократичному розумінні цього терміна. Так само не було аристократією і охлократичне російське чиновне дворянство, сформоване в часи існування імперії, покликане на службу російським самодержавством.

Виникало питання, до кого прикладати термін аристократія в часи написання В. Липинським своєї праці, якщо скрізь в Європі, за винятком Англії, консервативна родова аристократія як цілісний соціум фактично була усунена демократією з суспільного життя. В. Липинський зауважує, що ці аристократичні верстви не перестали існувати, вони були, але втратили реальні ознаки всякої аристократії: силу і владу. За певних умов вони знову можуть, придбавши силу і владу, відновити свою аристократичну сутність. Причому навіть там, де таких верств досі не було, можуть скластися умови, за яких будуть створені аналогічні верстви. З таких фактів поставання відповідних суспільних формацій, при поверненні аналогічних умов громадського життя, складається, на думку В. Липинського, вся історія людства. Вчений застосовує термін аристократія для визначення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви.

Ця візія В. Липинського набувала важливого практичного значення в умовах глибокого кризового стану політики та ідеології української демократії, яка завела українське державотворення у глухий кут і потребувала витворення нової та ефективної, міцно зорганізованої еліти на нових засадах. «Ми хочемо аристократії, але здорової, міцної, до творчості здатної, а не штучного консервування аристократії здегенерованої і безсилої, - писав учений. - Ми думаємо, що таку нову аристократію витворить в своїх класових організаціях кожний український клас на підставі власної класової традиції і власної класової селекції. Найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями і т. д. - ось нова українська аристократія»³⁷.

Отже, Липинський розглядає аристократію як соціум, який діє постійно, незалежно від тої чи іншої суспільної формації та історико-часового простору.

Подібне трактування В. Липинським цього поняття виявилося незрозумілим і неприйнятним для багатьох представників ліберально-соціалістичного напрямку українського суспільствознавства. Так Д. Антонович у листі до В. Липинського від 22 липня 1923 року, зокрема, зауважував, що ніяк не може прийняти «Вашого (В. Липинського - Ю. Т. ) опреділення аристократії, бо для мене аристократія та ще з традиціями не може бути новотвором не тільки сьогоднішнього чи завтрашнього дня, але і минулого чи позаминулого століття». Д. Антонович вважав, що аристократія могла творитися лише в рамках феодалізму, наявність якого він не бачив в українському історичному процесі. На його думку, «аристократія мусить творитися тільки разом з феодалізмом і із воїнів, а не гречкосіїв, і із чужоземного елементу, що іншої крові, білої кості, прийшов, щоб панувати і для свого панування зі зброєю в руках мусить тримати державний лад, і бути готовим боронити від посягання на цей лад від ворога зовнішнього і внутрішнього. Тільки із цього може вирости рицарська традиція, а не із чого іншого»³⁸.

Д. Антонович не побачив, як він зауважив, «чужоземного аристократичного класу (і призвання варягів ніколи не було, а його придумали літописці, щоб підвести грунт під аристократичність князівського роду)» в процесі формування старокиївської держави - Русі. Цілком очевидно, що він стояв на позиції автохтонності походження цього терміна, що її висував М. Грушевський, і не пов'язував виникнення Русі із зовнішнім фактором. На відміну від В. Липинського, зв'язуючи аристократизм лише з феодальною добою, Д. Антонович не бачив для нього соціальної перспективи. «Те, що родиться і може родитися завтра і що Ви хочете називати аристократизмом, це ж, вибачте “грядущий хам”, елемент деструктивний, а не конструктивний аристократизм»³⁹, - підсумовував Д. Антонович.

У листі-відповіді В. Липинський наголошує, що і він, і його респондент належать «фактично до сучасної української аристократії, тобто до активної і провідної верстви в сучасній українській нації»⁴⁰. Різниця між ними полягала у «методі організації і діяльності». Липинський підкреслює, що Д. Антонович послуговується методом демократичним, для якого витоки верховної влади, суверенітету лежать в народі, де, власне, він і шукає «для себе “нобілітації”, оправдання і авторитету для своєї праці», не звертаючи уваги на опінію про нього таких же, як і він, аристократів⁴¹.

Для самого ж В. Липинського є прийнятний «метод класократичний, який суверенітет - владу верховну - бачить в горі - традиційній (в данім випадку: гетьманській) владі і який “нобілітації” для себе, оправдання і авторитету для своєї праці шукає перш за все серед рівних собі, в своєму класі»⁴². Для В. Липинського «виправданням» його позиції був насамперед класократичний метод організації верстви, до якої він належав. «Тому так турбує мене метод організації цієї моєї верстви, тому я хочу монархічної для неї традиції і організації, бо бачу, що без цього вона згине, а як вона згине - то згину і я, і мої ідеї і з ними моя нація, - писав В. Липинський. - Бо для мене нація - це перш за все провідна верства. Коли вона сама внутрі себе добре зорганізована і щось варта, то існує нація; коли ж ця провідна верства здезорганізована, коли вона вірить не в саму себе, а в народ, то тоді нації не буває, як це зрештою вчить найкраще приклад України»⁴³.

Якщо організаційними засадами суспільства стає метод класократичний «то виробиться дуже скоро і у парвеню дух лицарський». При цьому у В. Липинського не було жодних ілюзій щодо т. зв. «родової аристократії». Її «рицарські» риси не були, на його думку, незмінними і швидко втрачалися в умовах домінування демократії і послуговування її методами організації діяльності. «Але коли прийнять метод партії з авторитетом знизу: у виборців, - зазначає В. Липинський, - то навіть уроджені лицарі (як це бачимо на прикладі корінної шляхти польської) стають, як пишете, “Хамами”, Руїнниками, елементом деструктивним, бо всі вони руйнують власну державу, власну організацію, роблячи на плечах суверенного народу свою власну користь, як це бачимо в сучасній Польщі»⁴⁴. До цього можна долучити і відповідну оцінку сучасної ситуації в Україні, де владні партії частенько покликаються на підтримку більшості «народу», «електорату» тощо.

Зауважимо, що В. Липинський в англійському дворянстві бачив поєднання і лицарськості, і матеріально-продукційної діяльності як у добу Середньовіччя, коли утверджувалась класократична Англія, так і на етапі творення нового дворянства - джентрі, для якого поєднання цих двох засад було його специфічною рисою. Такі ж самі ознаки були властиві й українському городовому козацтву, яке у ХУІ-ХУП ст. також формувалось як провідна верства українського суспільства.

Прагнучи до утвердження для свого класу-стану приватного землеволодіння, козацтво водночас формувало в собі риси лицарськості як провідної верстви суспільства. Ці риси прищеплювалися козацтву в процесі його постійних і різноманітних контактів з «кресовими» українськими магнатами Вишневецькими, Збаразькими, Острозькими, Ружинськими,

Дашковичами та ін. , які мали власні військові формування і залучали до них козацтво. Водночас у козацькому середовищі було чимало представників шляхти, які передавали цьому соціуму аристократичні особливості свого світогляду, побуту, звичаїв.

Уявлення про козацтво як лицарський стан мало місце як серед представників тогочасного українського суспільства, так і багатьох чужинців. Серед останніх можна назвати численних польських військових і державних діячів, короля Сигізмунда ІІІ, посланця австрійського імператора на Січ Еріха Лясоту та ін. Надзвичайно влучною є соціальна характеристика козацтва, зроблена Б. Хмельницьким, яку використав В. Липинський. У листі до ельблонзького каштеляна Вейгера у листопаді 1648 р. гетьман пише, що «хоч не всі ми коронні сини (тобто шляхта - Ю. Т. ), але тому, що всі з предків наших воїни, тому (вважаємо) себе рівними Рицарству і В. М. Панам»⁴⁵. Отже, можемо констатувати, що належачи до однієї й тієї самої соціальної верстви, В. Липинський і ДАнтонович уособлювали відповідно класократичний і демократичний спосіб її організації і принципів діяльності.

В. Липинський був далекий від «каяття» перед селянською верствою, яке захопило частину полонізованої української шляхти на початку 60-х років (В. Антонович і «хлопомани») і мало своїм наслідком сформування недержавницького світогляду в українстві. У поєднанні з федералістсько-соціалістичним баченням М. Драгоманова перспектив українського руху визначився його характер і зміст на довгі роки. Протидіяти цій руйнівній тенденції було одним з найважливіших завдань творчості В. Липинського і, зокрема, його «Листів до братів- хліборобів». Подолання бездержавності в середовищі учасників українського руху спиралося у Липинського на усвідомлення величезної ролі ірраціонального, ідеалістичного фактора у націєтворенні. Звичайно, вчений не заперечував матеріалізму в своїй суспільній і науковій діяльності, однак він доходить висновку, що народ не може «“усвідомлюватись” виключно раціоналістичними методами сучасної демократії»⁴⁶. Якщо в будь-якій етнічній спільноті відсутня бодай у навіть найпримітивнішому стані містична ідея нації, то довести національну окремішність цієї спільноти раціоналістичними методами, усвідомити її як самостійний національний організм неможливо.

«Завдяки нашій демократичній минувщині», констатує В. Липинський, містичне почуття національної індивідуальності збереглося в українській етнічній спільноті «тільки в неясному примітивному стані», т. зв. «стихійної свідомості». Але саме тому, зауважує він, «що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією “стихійної свідомості”, ми можемо стати модерною європейською нацією». Для цього необхідно «цю нашу містичну, примітивну, неусвідомлену ще масами стихійну волю до буття нацією - поставити в такі зовнішні умови розвитку, щоб вона стала свідомою ідеєю, ідеєю зрозумілою і дорогою для наших мас так само, як розуміють і кохають свою національну ідею інші великі розвинені європейські нації»⁴⁷.

В історії розвитку всіх великих європейських націй, зауважує В. Липинський, є одна спільна риса, пов'язана з тим, що вони пройшли через фазу персоніфікації властивого їм містичного ірраціонального почуття нації, сформованого монархічним державним ладом. Монархії дали несвідомим народним масам в Європі настільки глибоке національне самоусвідомлення, що його не змогли знищити «ані демократичні, торгуючі патріотизмом парламенти, ані оточені насмішкуватою байдужістю виборні національні президенти». Невипадково В. Липинський посилається на теоретика французького синдикалізму Ж. Сореля, який констатував: «Демократія в усіх краях намагається зруйнувати сили, які ще хоч трохи піддержують в життю національні традиції»⁴⁸.

Учений зазначає, що українці досі не розвинулись у націю саме тому, що під час Руїни зліквідували свою козацьку монархію, яку в останні роки свого життя закладав у вигляді спадкового гетьманства Б. Хмельницький. Однак ірраціонально-містичне сприйняття цієї ідеї не вмерло, а продовжувало своє життя в т. зв. хліборобському середовищі і знайшло свій новий вияв у квітні 1918 року на з'їзді представників української землевласницької верстви, які відновили українське Гетьманство. В. Липинський констатує - українські демократи не хотіли помічати загального прагнення українського суспільства персоніфікувати свої національно- визвольні змагання, пов'язуючи їх з іменем того чи іншого діяча. Більше пов'язані з національною традицією землевласницькі верстви вдавалися до ідеї спадкового Гетьманства, менше свідомі «народні маси» персоніфікували Україну особою того чи іншого «отамана». Ці пошуки свідчили про прагнення усієї нації знайти реальну зовнішню форму свого існування, яка була б виявленням стихійної містичної національної душі і відповідала ступеню її розвитку, грунтуючись водночас на національній історичній традиції.

Такою формою виявилася персоніфікація національної ідеї особою єдиного голови держави - гетьмана, який символізував собою «повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації»⁴⁹. Українська національна свідомість, яка знайшла свій вияв у хліборобському зібранні 1918 року, «в своїй містичній ірраціональній суті не гірша і не інша від національної свідомості всякої іншої великої європейської нації, - пише В. Липинський, - у нас в питанню національного державного ладу, знайшла як раз такий вираз, усвідомила себе в такій формі, яка степені її розвитку відповідає»⁵⁰.

Цей несподіваний вибух національно-державницької свідомості, який охопив великі, середні і малі землевласницькі верстви, аж ніяк не можна було пояснити впливом раціоналістичної освітньо-просвітницької діяльності, матеріалістичною пропагандою політичних партій або літературно-публіцистичної практики демократичних «народолюбців». Липинський закликає знаходити джерела національного духу не в літературі, не в шкільних підручниках, не в накопичених формулюваннях історичної науки, а в реальному історичному досвіді предків, які були творцями власної долі і донесли нащадкам вічні національні вартості, традиції, самопосвяти лицарськості, віри в Україну.