Україна та європейський історичний контекст у "Листах до братів-хліборобів" В’ячеслава Липинського

Переносячи цей погляд на сучасну йому українську дійсність, В. Липинський аналізує спробу української інтелігенції реалізувати власну монополію на владу в Україні у 1917-1920 рр. Деструктивний характер цієї спроби був для нього тим більш очевидним, що вона поєднувалася з намаганнями ліквідувати приватну власність на землю.

Адже саме за повне приватне і спадкове право на землю вела Україна вікову боротьбу з Польщею і Москвою і виграла її, закріпивши скрізь на власній території перевагу приватної земельної власності та інтенсифікацію хліборобства. Однак ця перевага не була закріплена у повне приватне землеволодіння. Магнатські латифундії на Лівобережжі, які могли б дати матеріальну силу новій козацькій аристократії для боротьби за державну незалежність, були обернені у напівприватні, залежні від мінливої політичної влади, «рангові маєтності». Це давало Москві простір для соціально-політичних маніпуляцій і можливості посилювати свою владу в Україні.

В. Липинський зауважує, що вся історія України обертається навколо одного-єдиного фатального питання - хто переможе у нас, кочовик чи хлібороб? Найбільшою національною трагедією є те, що досі не зміг повністю перемогти ні один, ні другий. В результаті, вважає вчений, Україна не стала країною кочовиків і державою юрби, як охлократична Москва, але й не стала повністю хліборобською державою, з огляду на наявність у ній кочового компонента. Вся її новочасна історія - це боротьба двох світів, уособлених цивілізованим європейським плугом і варварським кочовим степом. Звичайно, дещо штучною і спрощеною видається спроба представити європеїзацію України плугом, а схід - степом. І все ж для такого бачення є й цілком реальні історичні підстави. Саме завдяки союзу української шляхти, яка була традиційним носієм «європейськості», і козацтва, що уособлювало нову аристократичну верству, було створено культурно-цивілізаційне підґрунтя нової козацької державності, яка визначала себе як складову європейського заходу і протиставляла себе східному деспотизму Москви. Це підґрунтя обумовлювалося тенденціями до властивої західному світу політичної свободи, яка спиралася на приватну земельну власність.

На думку В. Липинського, в силу низки причин провідна верства козацької держави, не створивши своєї сильної й авторитетної влади, увійшла в стан деградації і розкладу й дала можливість утвердитись в Україні чужинецькій владі. В результаті українське суспільство опинилося без власної національно-державної провідної верстви. Традиційна українська аристократія, втративши віру в державну спроможність української нації, знаходила вихід з трагедії у помосковленні й спольщенні. У цій ситуації українська інтелігенція відіграла роль такого необхідного для нації ферменту, який вказував традиційній аристократії на її вади і прискорив процес народження серед досі недопущених до влади, але продукуючих класів нової провідної верстви.

Протягом усього ХІХ століття інтелігенція в Україні відігравала величезну креативну роль у відновленні «стихійної національної віри», в емансипації селянства і повернення до «українськості» полонізованої та зрусифікованої аристократії. «Оцей період опозиційної ідейної боротьби української здекласованої нації, - пише В. Липинський, - останеться єдиною гарною і світлою сторінкою її історії»⁹⁶. Саме в цей час вона здобула той високий моральний авторитет, який був необачно втрачений, коли вона спокусилася взяти політичну владу в свої руки під час революції.

Від того часу і, на жаль, по сьогодні українська інтелігенція прагне влади, не володіючи ні «засобами продукції», ні «засобами війни», що було властиве давній українській класократичній аристократії. На відміну від інтелігенції в Європі, яка приходила до влади там, де вже були сформовані і визрілі нації, що витворили державний і військовий апарат, українська інтелігенція приступала до влади, не маючи цих вкрай необхідних важелів політичної сили. При цьому в своїх намірах реалізувати владні прагнення українська інтелігенція зробила об'єктом своєї організаційної роботи село. І якщо в містах у середовищі робітництва політичний вплив інтелігенції поширювався під гаслами інтернаціонального соціалізму, то в селі такими політичними гаслами стали соціалізація землі і нищення приватної власності на землю та землевласницької верстви - «панів і куркулів». Цим прагненням інтелігенції захопити в свої руки політичну владу В. Липинський пояснює появу в Україні «есеровщини», яка підірвала економічну і політичну силу українського господаря-землевласника, який фактично був єдиним класом, що мав матеріальну силу для створення української держави і стримування більшовицької навали. Фактично есерівською інтелігенцією було підготовлене панування більшовиків в Україні, яке відкинуло розвиток хліборобської культури на століття назад і завдало тяжкого удару національно-державному відродженню України.

Може на перший погляд видаватися, що критика В. Липинським української інтелігенції має безоглядний і деструктивний характер. Однак насправді вона була продиктована об'єктивною історичною обстановкою і потребами вироблення оптимальних методів національної організації. «Причина нашої страшної сучасної деморалізації, - зауважує В. Липинський, - полягає не в тім, що наші інтелігенти індивідуально гірші від інтелігентів інших націй, або що ми індивідуально нижчі від наших предків. Ні! Беру на себе смілість твердити, що наш пересічний інтелігент не гірший від пересічного інтелігента європейця». Вчений вважав, що в потенції в ньому набагато більше ідейності і навіть чесності. Однак гіршими є «його методи національної організації, гіршими єсть способи національної боротьби»⁹⁷.

Власне, критику цих методів В. Липинський вважав своїм головним завданням, і вона стала одним з важливих аспектів змісту його «Листів до братів-хліборобів».

Драматизм ситуації в Україні у 1917-1920 рр. полягав у тому, що українська інтелігенція прийшла до влади не так, як це мало місце в Європі, де вже були зорганізовані і дозрілі нації, які мали створений старою земельною аристократією державний і військовий апарат. Цього не було в Україні, як не було власного українського фінансового міщанства, яке підгримувало б і фінансувало українську революційну інтелігентську демократію. Не було, як і у багатьох європейських націй, «єдиної національної земельної аристократії, єдиного поняття нації і моралі нації, які дозволили б здекласованій інтелігенції словесними гаслами патріотизму і словесними гаслами добра нації прикривати і піддержувати своє панування»⁹⁸. Саме ця обставина обумовила воєнно-політичний крах ліберально-демократичного проводу визвольних змагань 1917-1921 рр. Цей прикрий політичний досвід української інтелігенції спонукав до організації та об'єднання тої суспільної верстви, яка творить провід нації, усвідомлення і розуміння, як постає та активна меншість, яка продукує матеріальні і духовні цінності, що сприймаються пасивною більшістю нації і зрештою об'єднують її в єдиний свідомий організм. На переконання В. Липинського, державно-національна організація може ефективно використовувати величезний і надзвичайно цінний запас стихійної національної енергії лише тоді, коли вона спирається на продукуючі соціальні верстви - хліборобів, промисловців, робітників.

Демократія демонструвала свої специфічні форми розвитку в країнах Європи і, зокрема у Польщі, яка суттєво впливала на характер і зміст діяльності української еліти. Після короткотривалого панування створеного у ранньофеодальний період «першого основного класу лицарів-землевласників», який заклав підвалини польської класократії, в країні відбулась глибинна суспільна трансформація.

У результаті нестримного зростання чисельності класократичної аристократії, її непомірного збагачення внаслідок захоплення чужих територій відбулася втрата почуття рівноваги між нею і пасивними масами. Королівська влада втратила свою потугу, що призвело до панування шляхетської демократії, а влада опинилася в руках занархізованої магнатерії, яка маніпулювала «шляхетським народом» заради своїх цілей. Монархічний інститут у Польщі став виборним, який залежав від переваги тої чи іншої магнатської партії. Шляхта дедалі більше втрачала свою креативність і перетворювалась на хаотичну масу республіканців, що переклала всю організацію продуктивної матеріальної праці на чужі для власного етносу елементи (єврейські, німецькі) і на власну пасивну масу, позбавлену будь-яких прав. Цей розклад посилився, коли до Польщі було прилучено українські і білоруські землі Великого Князівства Литовського, куди мігрували найактивніші польські лицарські елементи. Натомість польська шляхта включала до свого складу найбільш розкладені і недисципліновані прошарки української і білоруської шляхти, яка заздрісно подивлялась на необмежену свободу своїх польських аналогентів.

Зрештою здемократизована польська шляхетська верства втратила свою первісну організованість, відчуття єдності і власної сили і перестала бути опорою нації і держави. Водночас у Польщі не було, як у Франції, доби абсолютизму сильної охлократії, яка могла б винищити розкладену шляхетську демократію і збудувати сильну і централізовану охлократичну державу. Польська державність проіснувала доти, доки ще вистачало єдності лицарсько- земельної верстви, її організованості, що давала можливість існувати державному апарату. Коли під впливом демократизації цей клас розклався остаточно, а охлократія в Польщі була надто слабкою, щоб здолати шляхетську демократію, польська державність впала.

Польська шляхетська демократія відіграла фатальну роль в історії української аристократії. Обіцянками нічим не обмежених шляхетських вольностей, зменшення обов'язків перед державою вона залучала на свій бік здеморалізовану українсько-білоруську аристократію, якій видавалася надто обтяжливою монархічна влада литовсько-руських великих князів. Після тривалої боротьби між прихильниками польської шляхетської демократії й адептами консервативних прихильників давніх традиційних форм суспільного устрою перемогу одержали «поступовці» й українсько-білоруська класократія опинилась у складі Речі Посполитої. У нових республіканських умовах процес розкладу, демократизації і моральної деградації української класократії ще більше посилився і призвів до втрати нею керівних позицій у національному житті. Її державотворчі функції перейшли до козацтва, яке стало творцем класократії в Україні Нового часу.

Як правило, після панування демократії на заміну їй приходить охлократична система. В. Липинський вважає її появу найбільш послідовним наслідком у суспільстві хаосу та організаційного безладу, культивованими демократією, «неминучою реакцією народних мас, змучених до краю зажерливістю, хамством, дурисвітством і організаційним безсиллям всякої демократичної аристократії»⁹⁹. Розкладена руйнацією духовних і світських авторитетів в добу панування демократії, пасивна народна більшість у зручний для себе момент з усією силою, властивою сліпій руйнівній стихії, починає нищити безсилу і здеморалізовану демократичну аристократію. Охлократія вміло використовує ситуацію і за допомогою тих самих спекулятивних представників демократії утверджує свою владу.

Характерним у цьому сенсі прикладом є прихід до влади А. Гітлера, який використав з цією метою інститути демократії. Прикметно, що В. Липинський зумів розгледіти охлократичний характер фашистського руху ще в надрах демократичної Веймарської республіки. 10 листопада 1923 року він записав у своєму щоденнику нотатку про Мюнхенський путч Гітлера і Людендорфа: «Вчора вичитав в газетах про переворот в Баварії. Не віриться в його успіх. Бо хоч в Німеччині можлива тільки охлократія, але для охлократії треба людей іншого типу ніж А. Гітлер і Е. Людендорф. Перший несеріозний, а другий за порядний. Буде ще довго кипіти цей котел в смороді всякої демократії»¹⁰⁰. В. Липинський не міг передбачити масштаби і глибину злодіянь лідера націонал-соціалістської охлократії, його постать видавалась надто мізерною. Але в головному він був правий - саме на ґрунті веймарської демократії, яка виявила повне політичне безсилля, могла народитися система, яка завдала стільки горя і страждань усьому людству.

Охлократична аристократія, заволодівши землею, не виявляє нахилу до матеріальної праці на ній і не встановлює органічного зв'язку з місцевою людністю, як це робить провідна верства класократичного суспільства. На відміну від останньої, яка завойовує землю для організації виробництва, охлократична аристократія живе в підкореному нею середовищі великими озброєними громадами, які міцно зв'язані єдиним державним центром, осідком верховної світської і духовної влади. Для неї є чужими і неприйнятними родові, класові, територіальні сполучення на підвладній території, органічні за своєю сутністю.

У результаті в охлократичному суспільстві формуються дві основні суспільні верстви: безкласова, недиференційована і прикріплена до землі працююча юрба (охлос) і пануючий над нею спаяний однією залізною войовничо-духовною організацією, матеріально непродукуючий, кочовий або напівкочовий соціум.

Охлократична аристократія використовує своє становище, щоб мати право на «данину» з людей, які працюють на землі і зобов'язані забезпечувати охлократичну верхівку за її службу державі. В результаті в охлократичному суспільстві формується відповідний характер землеволодіння, яке є завжди не «повно-приватним», кочовничим («служилим», «ранговим», «общинним», «соціалізованим» і т. д. ) і є завжди малопродуктивним і екстенсивним. Натомість землеволодіння класократичне, сформоване внаслідок «лицарського завоювання землі мечем», завжди є повністю приватним, осілим і високопродуктивним.

В. Липинський наголошує, що охлократія може утвердитися лише тоді, коли на підвладній їй території відсутні будь-які органічні суспільні об'єднання - родові, класові, територіальні, коли вся людність ділиться лише на дві категорії: підкорену безкласову і нездиференційовану юрбу, яка працює на охлократичну провідну верству. Остання являє собою «спаяну одною залізною войовничо-духовною організацією матеріально непродукуючу, кочову або полукочову орду», яка панує над цією юрбою - охлосом¹⁰¹. При цьому слід зазначити, що на вищих цивілізаційних щаблях правляча охлократична еліта може набувати дуже складних форм «завжди зцентралізованого бюрократично-військово-духовного державного апарату». Для охлократичної аристократії та її державних інститутів характерною особливістю управління державою є «террор і сугестія», за допомогою яких вони здійснюють уніфікацію «охлосу», оберігають його від сторонніх впливів і утримують під своїм контролем більш активні суспільні елементи. Охлократія не допускає їх органічного об'єднання, зокрема політичного, і прищеплює їм дух і дисципліну «правлячої охлократичної кочової чи полукочової юрби» і «весь час поповнюють, відновлюють і поширюють її державний організаційний апарат»¹⁰². У результаті відбувається селекція лише тих суспільних елементів, «які пройшли певну, точно приписану муштру і в часі цієї муштри виказали себе вповні “благонадьожними”, тобто відірвались од свого попереднього природнього оточення, і - ставши “непомнящими родства” - перейнялись вповні духом, вірою і дисципліною даної пануючої охлократії. В цій муштрі і виучці лежить вся внутрішня, регенераційна сила охлократії»¹⁰³.

В умовах охлократичної системи для того, щоб потрапити до лав правлячої верстви, необхідно бути вирваним з сім'ї і класу, тобто органічного середовища, і потрапити в умови, що «найбільше сприяють осягненню нової механічної єдності пануючої охлократичної безкласової організації»¹⁰⁴.

Охлократія тримається так довго, доки вона своїм самодержавним абсолютистським терором нищить у самому зародку все, що могло б пасивні народні маси зрушити з місця і започаткувати інтенсивнішу громадську і матеріальну працю. В. Липинський пророче передбачив спільність долі російської охлократії як у формі російського монархічного «самодержавства», так і більшовицького радикалізму. Царський режим, наголошує В. Липинський, втратив свою потугу, коли пішов на поступки російському лібералізму, що зрештою обумовило падіння самодержавства. Більшовики, у свою чергу, передрікав учений, «будуть держатися так довго, доки вони не будуть примушені стати на шлях “доверия к обществу”». Всі спроби охлократії реформувати свою систему з середини і обмежити свою абсолютистську владу, яка спирається на пасивність народних мас, необхідними в певний момент «вимогами громадського і матеріального розвитку підвладної їм країни, кінчається скрізь і завжди повним розкладом і упадком цієї влади»¹⁰⁵. Цей висновок В. Липинського повністю підтвердився в часи горбачовської «перебудови», яка гальванізувала суспільні процеси, що призвели до краху більшовицької ідеологічної системи і відповідно - радянського державного організму.

Ще однією важливою особливістю охлократичної системи на нижчих щаблях цивілізації є поєднання в одній суспільній верстві влади духовної і світської. Так було в більшовицькій Росії, де в правлячій партії «пророки-пропагандисти» були одночасно і «ревтрибунальними суддями, і поліціянтами чрезвичайщиками і комісарами адміністраторам, і військовими красноармейцами»¹⁰⁶.

На вищих щаблях цивілізаційного розвитку, коли військові і представники духовного стану розмежовуються, обидві владні системи об'єднуються особою голови охлократичного державного апарату. В. Липинський зауважує, що в цій ситуації голова держави є одночасно і головою церкви, як, скажімо, мало місце в Росії петербурзької доби, або Туреччині, Китаї, чи Римі поганської доби тощо. Або церква перебувала у повній залежності від голови держави, як це було за часів абсолютизму в європейських країнах чи, зокрема, у Франції часів Наполеона.

Кожна охлократія, наголошує вчений, має тільки одну реальну силу - силу військового насилля і тиску, завдяки яким вона може керувати масами. Водночас вона забезпечує своє панування за допомогою містицизму, байдуже чи релігійного (як, наприклад, ісламу), чи раціоналістичного (як, скажімо, комунізму).

Отже, охлократична системи тримається не завдяки органічним факторам - расовій подібності, почуттям приналежності до спільної землі, спільної праці і творчості. Вона базується на механічних факторах - одній вірі, терорі та навіюваннях і виучці¹⁰⁷. В результаті охлократична держава спрямовує свої зусилля не для внутрішнього зростання і розвитку нації, а для підкорення інших народів, для свого зовнішнього розширення і все нових завоювань. Без них правляча охлократична провідна верства не може обійтись і весь час буде «кочувати» між одними і тими самими «пасивними масами». Для охлократії не існує відчуття спільності успадкованих національних традицій, вживання однакової мови, успадкованих від предків почуттів приналежності до однієї території, пов'язаної з ними потреби жити і працювати одним законом і захищати спільні здобутки від зовнішніх ворогів силами власної держави.

В охлократичному суспільстві «своїм», зауважує В. Липинський, є насамперед «член даної кочової орди» або «член даної державної організації» і той, хто визнає над собою їх владу. При цьому як у «верхів», так і у «низів» цього суспільства почуття приналежності до держави повністю заміняє почуття приналежності до нації. «Не за неіснуючу наприклад “російську націю” клали свої голови ці Великоруси, Українці, Білоруси, Башкіри, Литовці, Татари і т. д. , що входили в склад Російської Імперської держави, - пише В. Липинський, - а умірали вони за поширення влади “Білого Царя”, влади російської держави - так само як за владу російських совітів, а не за владу російської нації збираються воювати найбільше різнородні по своїм національним ознакам сучасні красноармейці»¹⁰⁸.

Та все ж виникають ситуації, коли влада охлократії звертається до національних почуттів «народних мас», сформованих у попередні історичні часи, коли з образом нації пов'язується у них поворот до менш інтенсивної громадської і матеріальної творчості та праці. Тільки такий «реакційний образ нації» використовує у своїх цілях охлократія, якій подібний націоналізм потрібен для зовнішньої експансії. Він тримається доти, доки існує державна влада охлократії, і гине без сліду разом з падінням охлократичної держави. До такого націоналізму звертається сучасна путінська Росія, глорифікуючи, з одного боку, таких діячів, як Столипін, імператор Микола ІІ, а з другого - Жуков, Сталін і т. п. Ось чому, зауважує В. Липинський, «на другий день по упадку охлократичної Російської Імперії з вчорашніх “истинно русских” народились раптом міліони членів нових націй. Так само, треба думати, розсипалась би в порох і французька нація, коли б певного дня був паралізований Париж і розсипався (демократією французькою сьогодні опанований) старий зцентралізований охлократичний французький державний апарат і. д. »¹⁰⁹. Учений доходить висновку, що людські громади можуть продовжувати бути «активними живими націями» і в умовах охлократії, якщо вони пройшли період панування класократії і відповідно - формування органічного національного розвитку. Так, у Галичині «пасивні маси», які успадкували від класократичної Русі вроджене почуття національної окремішності щодо Польщі і мають об'єднану «одним фанатичним і полумістичним націоналізмом» охлократичну провідну верству, виявляють активні форми національної боротьби з польською шляхетською демократією.

В. Липинський зазначає, що цивілізаційні форми усіх трьох систем-класократій, демократій і охлократій далеко не однакові і є різними у різних народів і в різні часи. Звичайно, є величезні різниці у формах суспільних і державних інституцій між охлократіями, скажімо, інків та охлократією султанської чи російської імперій, або охлократією більшовиків і французькою охлократією часів абсолютизму. Однаковим по суті є метод правління та організації провідної верстви у кожній системі. Зокрема, для різних форм взаємовідносин між провідною верствою і пасивними масами в певному часі і на певній території необхідною передумовою морального авторитету кожної національної аристократії є однорідність хотінь активних «верхів» і пасивних «низів» суспільства. При пануванні охлократії пасивні маси мають таку саму відразу до матеріальної творчості і таку саму потребу твердої абсолютистичної влади і примітивної віри у вищість існуючої системи, що і правляча охлократична аристократія. У класократичній системі масам так само, як і правлячій класократичній аристократії, властиве захоплення матеріально-технічною і духовною творчістю, пошана до політичних і духовних авторитетів, які організують цю творчість. І в демократичній системі пасивні маси, які перебувають в процесі дезорганізації і розкладу попередньої системи, мають таку саму потребу бути обдуреними, як прагне обдурювати розпорошена і здеморалізована правляча демократична аристократія.

Отже, всяка аристократія мусить мати тільки один метод влади і організації, властивий їй одній. Зміна цього методу неминуче веде до порушення однорідності хотінь у суспільстві, що спричиняє порушення морального авторитету національної аристократії, її падіння і заміну однієї системи іншою. Той чи інший метод організації аристократії та її існування має місце так довго, доки вона здатна уберегти себе від розкладу і здійснювати організацію тих нових форм матеріальної культури, що створюються під час її панування. Так, слабка російська демократія на чолі з О. Керенським зуміла протистояти російській більшовицькій охлократії, очолюваній Леніним, лише кілька місяців і впала у жовтні 1917 року. Більш сильна демократія у Франції боролась із набагато слабкішою охлократією якобінців та їх спадкоємців десятки років і зрештою здобула перемогу. В Німеччині демократія зуміла використати деморалізацію консервативної монархічної класократії внаслідок поразки країни у Першій світовій війні і гегемонії Антанти. Водночас в Англії демократія протягом понад ста років намагалася розкласти і зруйнувати найстабільнішу класократичну систему в Європі, однак не зуміла цього зробити навіть під час правління кабінету Ллойд-Джорджа.

В Україні демократія руйнувала козацьку класократичну державність протягом десятків років від її утвердження за часів Б. Хмельницького до повстань проти гетьмана І. Мазепи. У 1918 році слабкість і неорганізованість новонароджених гетьмансько-класократичних сил дала можливість демократії прийти до влади набагато швидше, однак проіснувала вона надто короткий час і впала під ударами більшовицької охлократії. В. Липинський констатує, що усі три методи організації аристократії тривають так довго, доки остання є здатною оберігати себе «від внутрішнього розкладу і справитись з організацією тих нових форм матеріальної культури, що витворюються під її проводом і пануванням»¹¹⁰. Учений вважає, що коли та чи інша система неспроможна впоратися з проблемою організації новонароджених аристократичних елементів, нових суспільних верств, вона гине, поступаючись місцем аристократії іншого методу. Так було, зокрема, в Росії в лютому 1917 р. , коли розкладена самодержавна охлократія поступилася демократії, а остання після кількох місяців свого панування була ліквідована охлократією більшовицькою, яка продемонструвала «внутрішню спайку, фанатичну віру і дисципліну своєї вимуштрованої безкласової організації»¹¹¹. Охлократія існує, поки вдається зберігати маси від диференціації на класи і утримувати їх у вірі, що в правлячій охлократичній аристократії вона знаходить захист від примусу до більш інтенсивної праці (захист від «поміщиків», «куркулів», «фабрикантів», «буржуазії» і т. д. ).

У свою чергу, класократична система існуватиме доти, доки її аристократія здатна допускати до участі в правлінні нові класи, що утворюються в міру зростання матеріальної культури. Цей процес триває доти, доки не розклалися «перші основні лицарські і продукуючі консервативні класи, доки вони не стратили пориву до матеріальної і громадської творчості і доки на їх власній внутрішній силі спирається пошана перед ними і авторитет їх серед пасивних мас»¹¹².

Нарешті, правління демократичної аристократії триватиме так довго, доки вистачає «нагромаджених запасів матеріальної продукції для поділу їх між чим раз більшим числом суверенних демократичних горожан, які в міру углубления і поширення влади демократії бажають за свої виборчі заслуги чим раз менше продукувати, а одночасно чим раз більше консумувати»¹¹³.

Типовим прикладом класократичної системи, яка остаточно сформувалася наприкінці XVII століття, В. Липинський вважає Англію. Він послідовно розглядає етапи її розвитку, починаючи від кризи англосаксонської охлократії і просування на Британські острови дансько- норманського компонента, який приніс з собою більш високу матеріальну культуру і форми громадського життя. Якщо перші норманські вторгнення здійснювалися ще кочовими вояками грабіжниками, то заключний етап підкорення Англії відбувся в результаті вторгнення вже осілих норманів, які кілька поколінь займалися матеріальною творчістю на зайнятій ними території північної Франції (Нормандії). Отже, ця категорія завойовників на чолі з нормандським герцогом Вільгельмом складалася з продуцентів, які були залучені до походу обіцянками отримати в Англії нові засоби розширення своєї матеріальної творчості. Водночас вони зберігали лицарські культурні традиції і лицарське виховання, які формували їхній бойовий дух і звитягу. Як оповідають хроніки, у битві при Гастінгсі (1066 р. ) вони йшли в бій, співаючи пісню про лицарські подвиги Роланда.

Після перемоги як рядові армії, так і її очільники були наділені земельною власністю і дворянськими титулами. Вільгельм був коронований англійським духовним першоієрархом і утримав як королівську власність всі міста і близько 1000 великих земельних маєтків. Це забезпечило новому монарху матеріальну силу, незалежність від васалів, моральний авторитет і визнання місцевої людності. Англійська охлократична аристократія протягом ще кількох років продовжувала чинити опір на півночі країни, але зрештою мусила капітулювати. Однак переможені не стали упослідженими, а були прийняті до складу класократії що перемогла, і утворили разом з нею нову аристократію, яка стала взірцем для наступних англійських аристократичних формацій аж до аристократії робітничої включно.

Англійське суспільство зуміло уникнути антикоролівської феодальної анархії і зберегти класократичний характер земельної лицарської аристократії, яка зобов'язувалася нести військову службу монарху, а останній здійснював свою владу не через лицарську класову аристократію, а безпосередньо - через королівських державних урядовців. У результаті королівська влада не тільки не залежала від примх земельно-лицарської аристократії, а отримала довір'я пасивної більшості населення, яка змогла знайти захист від зловживань аристократії в королівських судах і державних інституціях. Державний апарат в Англії формувався з середовища непродукуючої інтелігенції, яка виділялася внаслідок суспільно-класової диференціації з пасивної маси населення. Організація першої класової земельної аристократії стала зразком для аристократії інших продукуючих класів. У результаті стало можливим встановити загальнонаціональну рівновагу між консерватизмом старої класової аристократії і поступовістю аристократії нових класів. Ця рівновага досягалася соціальним самообмеженням усіх компонентів англійського суспільства спільним для всіх законом, який обмежував також владу конституційного монарха, уособлення загальнонаціональної єдності. Отже, англійська нація сформувалась із органічного і гармонійного об'єднання поєднання різних класів на спільній території, увінчаного персоніфікованою владою монарха, що обмежувала владу аристократії.

Протилежного характеру набув державно-національний розвиток Франції. Подібно до ситуації в Англії охлократичні франки поклали початок самій назві Франції та її національної структури. Однак франки на відміну від англосаксів спіткались з іншою організацією місцевого соціуму. Вони опинились у більш високому культурному середовищі, де панувала вже розкладена галло-римська здемократизована аристократія, з християнською вірою. Франки не насадили тут свою віру, не зуміли подолати місцевого охлосу і дуже швидко асимілювалися

з місцевою аристократією, прийнявши її віру, і додали до існуючої расової мішанини новий елемент неспокою і войовничості. Якогось одного ядра, навколо якого могла б викристалізуватися нова лицарсько-земельна верства, у Франції не було.

Основний для всякої класократичної системи перший земельно-лицарський клас утворився в результаті мішанини місцевих «мягкотілих» галло-римських класократів з франкськими охлократами і не витворив необхідної рівноваги між собою і пасивними масами. Сильна охлократична влада монарха, яку принесли з собою франки, могла б утвердитися за умов винищення місцевої численної аристократії, але цього не сталося. У Франції часів Меровінгів і Каролінгів суверенні феодали правили необмежено пасивними масами і не мали фактично жодних обов'язків перед державою, постійно воювали між собою, зводячи нанівець стримуючу владу монарха. Наслідком необмеженого управління феодальної земельно-лицарської класократичної аристократії став повний її розклад. Як результат - посилення анархії і роздратування в середовищі пасивних мас, втрата авторитету пануючої феодальної демократії, відродження і перемога охлократії.

Відродження охлократичної системи почалося з маленької провінції, головними центрами якої були Париж і Орлеан. Правляча династія Капетінгів, яка зійшла на французький престол, отримала можливість поширити охлократичний метод правління, який вона вживала у своїй провінції, на територію всієї Франції. Численний, але роз'єднаний і здеморалізований французький лицарсько-земельний клас одразу зайняв ворожу до монархії позицію. Він намагався, де тільки міг, протистояти королівській владі і прагнув правити масами без жодних обмежень, втрачаючи в їх очах будь-який авторитет. Ось чому розвиток нації і держави у Франції був спрямований проти основної класократичної лицарсько-земельної верстви. Остання активно витіснялась аристократією охлократичною, яка, об'єднавшись навколо особи монарха, перетворила монархічну владу з обмеженої і виборної - у спадкову, абсолютистську і необмежену. «Французька класократія, - пише В. Липинський, - замість стати як в Англії опорою класократичної монархії, здемократизувалась, занархізувалась і в результаті була знищена монархією охлократичною»¹¹⁴. Засобом боротьби абсолютистської охлократичної монархії у Франції був вороже налаштований до земельно-лицарської класократичної аристократії сильний державний апарат, який складався переважно з «матеріально непродукуючих, здекласованих, кочових чи полукочових елементів» і був залежний лише від короля. Посиленню абсолютизму сприяла також наймана королівська армія. Урядовці діяли спочатку стримано, захищаючи «народ» від феодальних утисків іменем короля. З часом вони склали прошарок т. зв. «легістів», об'єднаних єдиною централізованою бюрократичною структурою, яка продовжувала визволення «народу» з-під влади «маленьких тиранів». «Легісти» налагодили фіскальний і адміністративний апарат і, спираючись на римське право, творили ідеологію абсолютизму під гаслом: «що подобається Королю, повинно вважатись законом». Створені у Франції парламенти не мали нічого спільного з представництвом класів, як в Англії, а лише вислуховували накази короля.

Спираючись на охлократичну аристократію, централізований державний апарат і армію, за допомогою «народу» королівська влада спочатку винищила давню антимонархічну аристократію в королівському домені. З часом вона винищувала її по всій Франції, прилучаючи до королівського домену незалежні феодальні володіння. Ще одним засобом утвердження охлократії було підпорядкування світській владі короля духовної влади французької католицької церкви. Французькі монархи отримали від римського понтифіка право призначати свої креатури на вищі церковні посади. Нарешті діяльність кардиналів Рішельє і Мазаріні остаточно підірвала моральний авторитет безсилої французької класократії і переконливо забезпечила ідеологічну і фактичну перемогу «абсолютичної королівської влади та організації бюрократично-військової охлократичної аристократії», її авторитет в очах мас¹¹⁵.

Спроби вкрай ослабленої класократії протистояти одержавленому католицизму і централізації супроводжувалися різнею альбігойців у ХШ ст. , репресіями проти гугенотів і Варфоломіївською ніччю, взяттям Ларошелі в XVII ст. і повною ліквідацією місцевих особливостей і провінційних інституцій класократії напередодні Великої французької революції.

Окрім короткочасної реанімації класократичної системи часів короля Генріха IV, після його смерті вона була остаточно винищена. Переможені залишили свої маєтки і замки, переселилися до Парижа, вступили на платну службу в королівську армію і бюрократію, залишили властиву своєму стану матеріальну продуктивну працю і жили з королівського жалування. «Зі здеморалізованих лицарів, що не схотіли добре вільно служити єдиній національній монархічній владі, - пише В. Липинський, - вони перетворились в рабів цієї влади, в лакеїв самодержавного монарха»¹¹⁶. Те, чим пишалась англійська класократія, з чого черпала вона свою силу і незалежність, що було потрібним державі і нації - матеріальна продуктивна праця - було заборонено Людовиком XIV під страхом втрати рангів, звань і королівського жалування.

Поняття нації, створене у Франції, як і скрізь, класократією, «було вирване з її рук тоді, коли вона на своїй єдності з пасивними “народними” масами захотіла оперти оборону себе і цих мас перед централізаторськими, приголомшуючими все і вся нівелюючими тенденціями абсолютистичної охлократії»¹¹⁷. Охлократія використала прищеплене масам національне почуття, зробила з нього народне гасло у боротьбі з «панами», проголосивши їх «зрадниками нації». Ось чому у Франції, «де класократія встигла тільки покласти основи нації, але дальший провід був у неї вирваний охлократією, замість органічного, всім вродженого і самозрозумілого почуття нації бачимо охлократичний культ нації»¹¹⁸.

Ця механічна, а не органічна «національна віра», навіяна організованим охлократичним апаратом, є ефективною, доки цей апарат існує і забезпечує злиття охлократії з нацією. Однак цей процес інтеграції призвів до винищення «в ім'я нації» найбільш вартісних творчих класократичних елементів суспільства і до їх масової еміграції, що вело до повного виснаження нації. Ще одною слабкою стороною охлократії була її неспроможність організувати продуктивне виробництво і матеріальний розвиток нації. У Франції перемога абсолютизму відбувалася одночасно з упадком промисловості і хліборобства.

Охлократична влада намагалася досягти економічного зростання з огляду на нестачу податків з примітивного господарства для усе зростаючого державного апарату і постійної армії. З огляду на панування охлократії матеріальна культура у Франції розвивалася поза продукуючими класами. Спочатку її творили усунуті від державно-національних справ гугенотські класократи. Однак після їх еміграції в часи правління Людовика XIV масова продукція у Франції опинилася в руках купецького і промислового міщанства, яке поставляло основні прошарки демократії, відтепер головного ворога охлократії. Остання шляхом концесій і казенних подачок намагалася створити з цих прошарків слухняну верству, яка, не претендуючи на політичні для себе права, творила б для охлократії матеріальну культуру. Важливу роль у посиленні позицій демократії зіграло утвердження традицій продажу державних урядувань. Завдяки цьому демократичне міщанство дістало можливість мирним шляхом усувати від влади непродукуючу охлократію, купуючи її посади і поширюючи на неї завдяки грошам свій політичний вплив. У результаті цього мирного проникнення демократії державний апарат Франції ще задовго до революції 1789 року опинився в руках інтелігентської і буржуазної демократії, яка підняла «народ» проти охлократії. Революція виявилася лише завершенням тривалого еволюційного процесу, який привів до зосередження в руках буржуазної демократії всієї матеріальної продукції і державного апарату.

Однак дуже швидко охлократія зуміла взяти реванш у своєму «лівому» прояві, якою була якобінська диктатура. Остання замість влади абсолютистського монарха утвердила абсолютизм Конвенту, а одержавлений католицизм замінила «духовною владою революційної “національної церкви”»¹¹⁹. В часи імперії Наполеона охлократія, здавалося, знову отримала свій зовнішній блиск і втрачені суспільні позиції. Проте в умовах інтенсивних темпів французької матеріальної творчості і великої чисельності республіканської демократичної аристократії, яка тримала в своїх руках цю творчість, бонапартистська охлократія не змогла утриматись. Однак, прийшовши до влади, республіканська демократія зберегла створений охлократією централістський реакційний диктаторський державний апарат, без якого вона не може існувати і який забезпечує існування французької нації. У цій суперечності лежить причина політичної, соціальної і духовної нерівноваги Франції і джерело частих революцій. В. Липинський вважає, що французьке відродження, яке мало дати Франції «нове ритмічне і органічне життя», могло б здійснити народження «якогось сильного, матеріального продукуючого, але заразом лицарського класу, який би зміг покласти основи класократії». При цьому вчений наголошує, що ймовірність цього процесу стоїть під великим знаком запитання. Адже найбільші вороги демократичної Франції - французькі монархісти - за своєю методою організації і соціальній структурі є охлократами. Ось чому В. Липинський звертає увагу на суспільну поведінку французького робітництва і спроби синдикалістів «надати йому класову організацію і лицарський характер». Теоретик синдикалізму Жорж Сорель, як відомо, справив суттєвий вплив на ідеологічно- світоглядні позиції В. Липинського. Теоретику українського монархізму імпонувала позиція Сореля, спрямована на відродження «раси сміливих вождів того войовничого типу (du type guerrier), що сотворив був колись велич сучасної індустрії та техніки і що сьогодні, під впливом демократії, дегенерується в тип мягкотілих соціальних філантропів, які бажають тільки спокою та миру і “тільки думають об тім, якби перестати бути собою, якби позбутися кричущих їм прикмет та обов'язків” (“Reflexions sur la violence”)»¹²⁰.

В. Липинський ставив завдання перед гетьманським політикумом убезпечити українське робітництво в еміграції, з одного боку, від розкладових впливів пацифістичної соціал-демократії і перед «диктаторськими приманками» відродженої в рамках комуністичного руху «старої революційної охлократії», з другого. Неприродне, на думку багатьох політиків, поєднання принципів монархізму і робітничого руху несподівано знайшло практичну реалізацію в українському еміграційному середовищі. У середині 1920-х років американські «Січі» перейшли на гетьманську платформу, визнавши Павла Скоропадського законним гетьманом- монархом України.

У зв'язку з цим В. Липинський в одному з листів до О. Назарука, який був фактичним лідером «Січей», констатував, що саме на американському континенті вперше вдалося зробити гетьманський рух масовим і вивести його на широку політичну арену. «Січова організація перша почала проводити ідеї в широкі народні маси»¹²¹, - писав він.

Поширення гетьмансько-монархічної ідеї в широких верствах української еміграції засвідчив тріумфальний візит гетьманича Данила Скоропадського до США і Канади у 1937-1938 рр. Полковник Ол. Шаповал, який супроводжував гетьманича у цій поїздці, особливо наголошував на загальнонаціональній консолідації усіх верств української еміграції навколо гетьманської ідеї в ході візиту. «Його всі вітали ентузіастично. . . - писав він. - Хто ж були ті люди? То були українські робітники й робітниці, котрі щоденною працею коло верстатів, тяжкою працею на американських фабриках добувають для себе і своєї родини “хліб насущний”, то були українські ремісники, купці й промисловці, що по тяжкій і довголітній праці на тих же фабриках вибились трохи до ліпшої і самостійної господарки. І всі вони на тих численних прийняттях, в найбільших осередках української еміграції на Американській землі, вітали Репрезентанта Українського Гетьманського Роду часто з таким ентузіастичним захопленням, що це нагадувало мені 1917 рік, коли вибухнула російська революція й в золотоверхій столиці старої України - Києві замаяв жовтоблакитний прапор - символ волі України»¹²².

В. Липинський вважав, що своїм утворенням держави зобов'язані певним типам людей, які відіграють вирішальну роль у політичній творчості і у виробленні свого ставлення до двох визначальних сил «руху людських громад»: продукції та ідеології. Кожна з них для «здійснення своїх хотінь» повинна мати силу примусу, або «силу меча», за висловом В. Липинського. Отже, у ставленні до «меча» формується два основні типи людей - войовників і невойовників. Перші для реалізації своїх політичних прагнень готові брати в руки зброю і ризикувати своїм життям, другі здійснюють свої «хотіння» за допомогою фінансових засобів або слова.

Необхідно також розрізняти типи продуцентів і непродуцентів. Продуцентом є той, хто у взаємодії з природою власноручно, або сам особисто організуючи ручну працю інших, «добуває сирові матеріали та перероблює їх на потрібні для людей предмети». Непродуцент виконує інші функції, «необхідні для людського громадського життя чи то в сфері праці державної, чи інтелектуальної, чи в сфері обміну вже випродукованими предметами»¹²³. Комбінації у ставленні «до меча, продукції та ідеології» дають три основні типи людей для політичної акції: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент та непродуцент.

Ці типи не бувають між собою однакові у різних націй, зазначає В. Липинський. Аракчеєвські «воєнні поселення», єзуїтські «держави» казармово-монастирського типу і «сучасна стадна організація російських народних мас комуністичною партією» різняться між собою розмірами і формою, але основи їх методів організації і наслідків застосування однакові, оскільки «всі вони єсть твором людей одного і того самого типу войовників-непродуцентів». У цьому контексті В. Липинський вбачає спільність сутнісних ознак між англійським лордом, який сам організує «продукцію і державну оборону своєї батьківщини» і, наприклад, полтавським козаком-землевласником. Обидва соціуми становлять дві відміни одного й того самого типу войовників-продуцентів. Ці відмінності, звичайно ж, зумовлені глибокими різницями у культурі й вихованні, але політик, який хоче будувати українську державу, спираючись на тип цього козака-землевласника, «мусить політичних взірців шукати власне в організації лордів (класократія), а не в організації американських банкірів (демократія), чи диктатурі войовничих, непродукуючих і кочовничих монголів (охлократія)»¹²⁴.

Дві відміни одного й того самого типу, якщо вони правлять у двох цивілізаційно різних націях, - робить висновок В. Липинський, - «різняться між собою формою а не суттю, кількістю, а не якістю степеню розвитку руху, а не його напрямом або динамікою»¹²⁵. Завданням політика- державника не повинно бути намагання до ліквідації того чи іншого типу. Усі три громадські типи існують реально в суспільному житті і всі вони потрібні людям. Тому намагання до винищення якогось з них принесе нації лише руїну. При цьому найкращий метод приходу до влади та її організації є такий, що забезпечує усім типам гармонійне співжиття в державі.

Як уже зазначалось вище, таким методом, що веде до політичної перемоги найбільш ефективного способу організації державного життя, є класократичний. Саме цей метод давав можливість національній аристократії без чужої допомоги налагодити взаємини з власною пасивною більшістю, розпочати активну зарубіжну політику і незалежне державне існування.

Утвердження класократичної системи давало можливість відновити традиційний національний шлях розвитку, пов'язаний з існуванням «держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької в добі її могутності за Великого Богдана». Ця магістраль давала можливість реального національного відродження і можливість «скинути з себе як смердюче ярмо східних кочовничих охлократичних орд так і брудну лапу облесливої і розлагаючої, сьогодні трімфуючої західної демократії»¹²⁶.

Отже, для В. Липинського завдання національно-державного відродження України поєднувалося з її надзвичайно важливою цивілізаційною місією на Сході Європи - здійснити синтез західної європейської і східної візантійсько-елліністичної культури.

Усвідомлюючи надзвичайно важливу роль римо-католицької західної цивілізації для суспільного і духовного розвитку України, він завжди застерігав галицьких політиків від спроб поборювання православ'я. Про це він, зокрема, зауважував О. Назаруку в процесі полеміки між різними течіями у греко-католицькій церкві. В листі до О. Назарука від 30 грудня 1927 р. він писав: «І Ви не слушно в своїй статті в “Католицькому Проводі”, ганьбите Візантинізм. Це культура інша ніж Західня, але це культура, причім найкраще до нашого дикого самоїдського грунту пристосована. Це треба знати, щоб зрозуміти відносини в греко-католицькій церкві. . ,»¹²⁷.

Римо-католик В. Липинський стояв на позиціях невтручання у догматичні основи релігійних конфесій і визнання рівноправності всіх церков в Україні. Він вважав небезпечним для державного організму релігійне протиборство і порушення суспільної рівноваги, яким завжди супроводжувалася міжконфесійна боротьба. Щоб бути українцями і щоб Україна відбулася як держава, В. Липинський закликав: « . держімося своїх традиційних основ, своїх коренів, а одночасно на грунті цієї своєї традиції, кожний в організації своєї церкви і на ґрунті своєї традиційної культури змагаймо до гармонійного наближення себе до наших земляків другої церкви, другої культури»¹²⁸. Вчений усвідомлював, що надання державою якихось переваг тій чи іншій християнській церкві неминуче приведе до культурної і державної залежності або від Москви, або від Польщі. В. Липинський вважав, що східні і західні культурні впливи, які протягом століть поширювались в Україні православ'ям і католицизмом, мають бути «переплавлені» в українську національно-культурну цілісність шляхом тривалої і поступової еволюції. Залучаючи українців-римо-католиків до гетьманського руху, В. Липинський керувався думкою, що «без активної помочі шляхетського римо-католицького елементу будова Держави Української - неможлива. А щоб ця акція була, вона мусить бути солідарна і організована». Ця нотатка вченого у щоденнику під 26 червня 1927 р. базувалася на глибокому вивченні суспільної поведінки «українських латинників», починаючи від часів Казимира Великого в Галичині, далі - держави Б. Хмельницького, на вірність якій присягнула римо-католицька шляхта Пинського повіту у 1657 р. і новітньої доби, - коли історична шляхта і магнатерія розпочала повернення до давньої української державницької ідеології.

Здобуття класократичної державності мало нарешті вивести Україну зі стану «окраїнного регіону» Азії або Європи і зробити так, щоб вона перестала бути «полем герців» двох світів, посівши гідне місце серед європейських народів, і відігравала самостійну цивілізаційну роль.

Україна мала здійснити свою історичну функцію - «перейняти від старіючої Західної Європи - може так, як колись Візантія від упадаючого Риму - весь її многовіковий досвід, всі здорові зерна її великої культури і ці зерна на своєму родючому грунті до ще більшої височини виростити»¹²⁹. Побудована на цих підвалинах Українська класократична держава мала внести оздоровлення суспільного і духовного життя для всіх народів Східної Європи і виконати таким чином завдання, яке не могли здійснити ні Москва, ні Варшава. Саме в цьому, на думку В. Липинського, полягала сутність «українського месіанізму», пов'язаного з реанімацією української класократії і відновлення на її засадах української державності.

липинський український історичний європа

Джерела та література

1. Липинський В. Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. - Філадельфія, 1991. - С. 14.