Україна та європейський історичний контекст у "Листах до братів-хліборобів" В’ячеслава Липинського

В. Липинський наголошує, що українці попри примхи історії змогли зберегти притаманний їм спосіб життя, стійкі і тривкі підвалини національного існування. Причому місцем зосередження національної духовності, як уже зазначалося, були і панська посілість, і селянське обійстя.

Збереження історичної пам'яті, національних традицій мало неабияке значення для еволюції суспільно-політичних позицій представників української аристократичної верстви. Відкидаючи перебільшені звинувачення у полонізації української шляхти, яка брала участь у польському державному житті і набула ознак «польсько-державної цивілізації у формі римо-католицької віри, польської літературної мови», «ця верства залишалась по суті українською, як, українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер відтворююча в собі новочасні форми національного життя сорокаміліонна нація». Він справедливо зауважував, що «українською народньою розговірною мовою володіють “спольщені” українці не сугірше від українців “свідомих”»⁵¹.

На відміну від представників народницької історіографії В. Липинський усвідомлював, що з шляхетського середовища у різний період його історії вийшов «цілий загін жертвених борців, покоління непоборних - скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець-кінцем мусили розбитися й розвіятися». У ХІХ ст. представники лівобережної шляхти «Котляревські й інші - з одного боку» і правобережної та галицької - «Чайковські, Осташевські та інші - з другого», «вже під новочасне українське життя, що виросло з давніх традицій клали нові підвалини»⁵².

Саме на грунті цих традицій, носієм яких була українська шляхта, сформувалася національна свідомість самого В. Липинського. Вона мала своїм джерелом не книжкові знання, не наукові концепції про державу і націю, а стихійно-ірраціональне сприйняття України, властиве багатьом представникам шляхетської верстви, до якої належав і сам В. Липинський. «Дякую Богові, що маю в собі кров тих, що сотворили саму ідею, само поняття політичне сучасної нашої України, - писав В. Липинський, визначаючи джерело своєї творчості і національної свідомості. - Щасливий я, що з кров'ю предків одідичив вроджений, інстинктивний нахил до українства - до боротьби за свою владу на своїй Землі. І тішуся врешті, що свідомості української не треба було мені черпати з книжок, доходити до неї шляхом раціоналістичним»⁵³.

Оце ірраціональне, оперте на національну стихію «хотіння» В. Липинським української держави, обумовило його протидію пануючому в науці матеріалізму й атеїзму, кликало творити націю всупереч раціоналізму і псевдодемократизму своїх опонентів на глибоко ідеалістичних засадах - любові до землі, християнської моралі і жертовності, закладаючи в прийдешню національну будівлю успадковані від предків історичні традиції української землі, скарби моральних вартостей. Можна констатувати, що В. Липинський перший в українській науці виступив на захист ідеалістичного світогляду, активно виступав за співжиття віри і знання, релігії і науки, церкви і держави.

Прагнучи до формування нової провідної верстви, яка мала складатись «зі старих і нових панів», Липинський намагався прищепити їй «благородство і рицарськість» і подолати «мішанину хамства і рабства», «анархію і здирництво» і породжувані ними внутрішні усобиці, що було наслідком тривалого періоду бездержавності. «Вихований в римо-католицькій культурі авторитетів і здержуючих установ, - занотував В . Липинський у своєму щоденнику 5 листопада 1923 р. , - я чужий зовсім цим українським анархістам. . . Чи стане у мене сил дати людям те, що дійсно творить суть мого єства: інстинктивна расова потреба держави своєї, власної, свого власного організованого людського життя на землі, яку я тим самим інстинктом, “всею душею”, як прийнято казати люблю»⁵⁴.

Цілісність і послідовність світогляду В. Липинського, які були властиві всій його творчій спадщині і були покладені в основу політичної діяльності вченого, не могли не викликати деструктивну, різко негативну реакцію українського ліберально-демократичного і соціалістичного загалу, а часом і деяких учасників гетьманського руху. До цього також спричинилась і вірність В. Липинського своєму класу, тому шляхетському середовищу, яке, власне, формувало його «українскість». Зазначені суперечності обумовили глибокі душевні переживання вченого, розчарування, сумніви, але не захитали його віру в Україну, національно-державне відродження українського народу. Ця віра базувалася на глибоко вкоріненій «любові до землі», яка формувалася в середовищі багатьох поколінь представників хліборобської верстви й отримала нове дихання в добу національного відродження ХІХ століття. Саме інстинктивний зв'язок з землею обумовив повернення до своєї національності й участі в українському русі Шептицьких, Федоровичів, Сапіг, Сангушків у Галичині і Скоропадських, Лизогубів, Кочубеїв, Тарновських, Галаганів та ін. у Великій Україні. На цьому грунті сформувалася у В. Липинського його концепція територіального патріотизму і дала йому підставу заперечувати «літературні» витоки власної українськості. «До українства я не додумався, - писав він у зазначеній нотатці щоденника. - Воно прийшло у мене само собою, прийшло од Бога. І коли Бог призначив мені цю працю виконувати - значить вона його замислам потрібна. І не мому розуму ті замисли контролювати. Отже нехай буде Воля Твоя і дай мені Боже, силу перебороти зневіру, що пливе з розуму і рефлексій»⁵⁵.

Залишаючись вірним своєму класу, В. Липинський завжди відчував органічний зв'язок з селянським середовищем, яке було життєдайним фактором для нього, його родини, як і для багатьох шляхетських сімей в Україні. «Мій Батько, Діди і Прадіди їх працю організували, - зауважував він, - разом з ними жили і умирали, і мене вони викормили, були свідками моїх радощів і всього мого горя в найкращих моїх літах. Тому вони рідні мені так дуже - як дуже чужа мені більшість наддніпрянської інтелігенції - ці “екскременти”, як каже Труш, російської міської культури»⁵⁶.

Тісний і тривалий зв'язок В. Липинського з селянством, багатий досвід господарської співпраці з ним, яка водночас доповнювалася низкою рис щоденного життя, побуту, давали підстави для формування переконання, що і «великоземельні», і «малоземельні» хлібороби «можуть, коли схочуть, стати аристократією, створивши власним риском і власними жертвами для своєї нації таку відповідну політичну організацію, яка їм дасть змогу правити нацією»⁵⁷.

Власне, цей досвід, що згодом постійно збагачувався громадською і науковою діяльністю, став для В. Липинського підґрунтям, на якому формувалась його національна свідомість і на якому виросла його концепція хліборобського класу, покликаного реалізувати ідею української трудової монархії.

В. Липинський неодноразово зауважував про дуже важливий фактор впливу селянської верстви на його власну поведінку, а також української аристократичної верстви в цілому. У своїх записках до «Споминів», які залишилися невидрукованими, він вкотре наголосив, що джерелами його «українства» «не був сам становий, козацький романтизм (якого на Волині, в моїм селі не могло бути), ані усвідомлююча література якої я не знав, а винесене з виховання домашнього - почуття не тільки прав, але й обов'язків супроти народу»⁵⁸.

Таким чином, В. Липинський прийшов в українську політику, не зрікаючись свого католицького віровизнання, не відмовляючись від своєї приналежності до шляхетського стану на догоду соціалістичній чи демократичній кон'юнктурі, з вірою в єдиного Бога і глибокою переконаністю в оживлення віри та ідеалізму, без яких він не бачив справді національного відродження.

Учений дотримувався думки, що держави виникають внаслідок збройного завоювання внутрішнього або зовнішнього. У першому випадку завойовниками-засновниками держави є соціально-однорідні елементи з місцевого населення, які консолідуються і нав'язують свою волю пасивній більшості населення. У другому випадку творці нової держави приходять з іншої країни вже організованою групою, утверджують свою владу і організовують і розвивають державне життя згідно з власними уявленнями.

З усієї загальної пасивної маси населення В. Липинський виділяє три соціальні групи - «войовники», «продуценти» та «інтелігенти», які уособлюють три джерела влади - мілітарне, економічне та інтелектуальне. Між усіма цими трьома типами соціальної антропології можливі комбінації, як, наприклад, «войовники-продуценти», яких В. Липинський наділяє оптимальними державотворчими здібностями. Такими соціумами були у давньому Римі римські патриції, у новочасну добу в Англії - джентрі, в Україні - городове козацтво, саме вони демонструють позачасовий і територіальний універсалізм класократії, який спостерігався В. Липинським у різних країнах Європи, зокрема в Україні. Втім, цей універсалізм був притаманний і двом іншим системам - охлократії та демократії.

Висновок про універсалізм усіх трьох систем базувався на дещо несподіваних подібностях, які В. Липинський зумів розгледіти, спостерігаючи за загальноєвропейським історичним процесом. Саме універсалізм типології зазначених форм державного устрою, методів організації еліти, їх понадчасовий характер давали вченому можливість виокремити спільне в різних історичних епохах чи соціонаціональних середовищах, побачити, що Україна у багатьох напрямках йшла одним шляхом з країнами Центральної і Західної Європи. Спільність української та англійської класократії, зокрема, на якій він неодноразово наголошував, була предметом нашого розгляду у попередніх випусках пропонованого читачеві збірника⁵⁹. Тому у цій розвідці звернемось лише до окремих аспектів теми Україна - Англія, яка висвітлена докладніше у згаданій статті.

Згідно з візією В. Липинського, упродовж своєї історії Україна пережила як внутрішнє, так і зовнішнє завоювання в процесі державотворення. На його думку, виникнення ранньофеодальної української державності «Русі» вписувалось у загальноєвропейський типологічний ряд державотворення, пов'язаний із зовнішнім завоюванням.

Як прихильник норманської теорії, В. Липинський вважав, що «сама назва і основа Руси були покладені розселенням полукочових добичників войовників, т. зв. Варягів, між ріжними племенами, що жили між Балтійським і Чорним морем»⁶⁰.

Як і всі норманісти, вчений недооцінював ступінь розвитку державності у східних слов'ян і вважав, що нова Київська держава постала «серед місцевого колоніального хаосу». Причому на відміну від Англії, де завойовники-нормани становили вже осілу хліборобсько-лицарську верству і творили «класократичне» суспільство, закласти основи «класократії» на українських теренах варязькі «охлократи» не зуміли. Створена ними держава була зметена татаро-монголами. Тільки на Заході, вважає В. Липинський, під владою нової Галицько-Володимирської держави - а потім Литовсько-Руської, «серед уніфікованої вже попереднім охлократичним варяжським пануванням руської (білоруської і української) пасивної маси, почалась класократизація осідаючих в землю варяжських нащадків, під впливом нового розселення, йдучих з Півночі і Заходу, лицарських осілих хліборобських елементів»⁶¹.

В. Липинський вважав, що князі, зем'яни, шляхта і бояри, які прийшли через Литву і Польщу, прийнявши місцеву православну віру та руську мову, «витворили першу руську лицарсько- земельну класократію і, подібно як Нормани в англосаксонську, так ці в стару руську охлократичну назву влили новий національний, органічний, класократичний зміст»⁶².

Однак ці «класократичні» основи Русі-України невдовзі опинилися під загрозою двох ворожих сил - московської охлократії зі Сходу і польської демократії із Заходу.

Польська шляхетська демократія розкладала «литовсько-руську лицарсько-земельну класократію» збільшенням станових прав - шляхетської вольності і зменшенням зобов'язань перед монархічною владою литовсько-руських великих князів. Після тривалої і впертої боротьби в Литовсько-Руській державі «руських класократичних православно-національних консерватистів» і «руських демократичних “поступовців”» перемогу одержали останні. В результаті відбулась інкорпорація «руських» земель у Польщу, і «руська національна класократія», опинившись у шляхетській республіці, під впливом шляхетської демократії зазнала деморалізації і розкладу.

Як відомо, норманська теорія походження Русі має і сьогодні своїх численних прихильників і супротивників. Варто зазначити, що В. Липинський не був беззастережним норманістом. Про це, зокрема, свідчить його листування з Сергієм Шелухіним, відомим автором теорії кельтського походження Русі.

Дослідження С. Шелухіним т. зв. рутенів, які мешкали у південному регіоні стародавньої Галлії, з часом вилились у його монографічне дослідження - «Звідкіля походить Русь. Теорія Кельтського походження Київської Руси з Франції», опублікованої у Празі 1929 року. Згадка її автора у листі до В. Липинського про Одоакра, який титулувався як «Rex Ruthemrum», спонукала теоретика українського консерватизму висловити своє ставлення до зазначеної у листуванні проблеми. В. Липинський констатує, що висловлені С. Шелухіним гіпотетичні міркування є «дуже правдоподібними і дуже сильно, з боку історичної льогіки угрунтованими» та є основними «для пізнання початків нашого державного і національного життя». Водночас це було tabula raca в українській історичній науці, оскільки «наша історіографія, - за словами В. Липинського, - виходила з хибного положення, яко би держави і нації творить сам народ». Для В. Липинського головним залишалося визначення самого механізму творення, а етнічна приналежність його суб'єктів була справою другорядною. «Очевидно наша перша державна і національна назва “Русь” принесена нам так, як принесені взагалі всі державні і національні назви, - цілком слушно пише він С. Шелухіну. - Питання тільки: ким? Чи зі Сходу (Аланами), чи з Заходу (Варягами, або може оцими самими Вест-готами)? Розв'язка цього питання мала б величезне значення для пізнання нашої національної структури»⁶³.

Поряд із «зовнішнім завоюванням», яке обумовило появу ранньофеодальної державності на українських теренах, після занепаду першої руської «класократії», з часом відбулась реанімація класократичної системи внаслідок «внутрішнього завоювання» України новим соціумом - городовим козацтвом. Саме козацтво в конкретний історичний момент, пройшовши певну еволюцію і осівши на землю, стало новим організатором класократії в Україні, зайнявши місце здеградованої давньої князівсько-дружинницької аристократії. У нелегкій боротьбі з польським магнатсько-шляхетським режимом козацтво завоювало право приватної власності на землю і утвердило в Україні цілком європейські за своєю цивілізаційною сутністю риси суспільного, економічного і культурного життя. В. Липинський вважав, що з козацької осілої верстви могла, так само як в Англії, постати «сильна класократична Україна», якби козацтво зберегло свою внутрішню єдність і встановлену Б. Хмельницьким «дідичну, гетьманську монархічну владу»⁶⁴.

Зародження англійської класократичної системи почалося в часи Вільгельма Завойовника, коли вже осіле на півночі Франції норманське землевласницьке лицарство вдерлося в Англію і розгромило англосаксонську охлократичну аристократію у битві при Гастінгсі.

Завойовники Англії були не напівкочовим соціумом, як первісні нормани, а вже осілими у кількох поколіннях воїнами-продуцентами, які, за висловом В. Липинського, одразу «вросли в землю»⁶⁵ та інтегрували у своєму складі рештки переможеної англосаксонської охлократичної аристократії. Свої соціальні ознаки, які базувалися на поєднанні двох основних первнів - військового і продуційного, ця новостворена верства передала своїм дальшим поколінням і відповідно новим класовим аристократичним формаціям.

Суспільна міць нової англійської класократичної аристократії базувалася на поєднанні в її середовищі продуктивної праці з властивою цій верстві традиційною військовою діяльністю. Такий синтез став джерелом динамічного розвитку Англії протягом багатьох віків.

Англійська земельна аристократія стала зразком для аристократії усіх інших продукуючих класів. При цьому лицарському класу в Англії, який визначав вектор її суспільного розвитку, була властива відсутність побоювань дати громадянську свободу іншим верствам, більш того, він спирався на внутрішню силу та організованість кожної з них. До цього слід додати, що англійська монархія доби Середньовіччя здійснювала свою владу безпосередньо через королівських державних урядовців, а не посередньо - через аристократію. В результаті англійський монарх був королем для всіх класів, а не лише для земельної лицарської верстви, і англійське суспільство уникло антикоролівської феодальної анархії, яка вела до розкладу і руйнівної трансформації класократичної земельної лицарської верстви, як це мало місце на континенті. Стала й авторитетна монархічна влада в англійському суспільстві забезпечувала постійне відновлення гармонійної і ритмічної рівноваги між консерватизмом старої класової аристократії і поступом та революційністю нових класів.

І хоча в Англії існували періоди загострення внутрішньої боротьби між класократією і охлократією (деспотичні тенденції Тюдорів і Стюартів, з одного боку, і Кромвеля, з другого), утвердження політичної рівноваги між старими і новими аристократіями зрештою стало доконаним фактом і знайшло свій вияв в обмеженні одним національним законодавством і королівської влади, і сил поступових та консервативних. У 1686 р. після «славної революції» англійська класократична система склалася остаточно, утвердивши основні підвалини конституційної монархії і політичної свободи в Англії.

Визначальна функція цієї системи полягала у забезпеченні в державному управлінні представництва усіх «продукуючих класів, які беручи самі участь у процесі матеріального життя нації, творять в міру його зросту все нові форми міжкласових взаємовідносин, все вищі форми громадського життя, і, прилучаючи до себе витворені цим зростом нові творчі аристократичні елементи, бережуть тим самим реальну, стихійну, органічну, дійсно національну, всекласову духовну єдність»⁶⁶.

Аналізуючи конкретний перебіг історичних подій в Англії, В. Липинський робить вкрай важливі узагальнення, які мають універсальний характер. Учений постійно наголошував, що одночасно з конструктивними та об'єднуючими процесами в житті кожної нації в певні історичні ситуації діють «деструкції і роз'єднування»⁶⁷. І боротьба між собою цих двох течій заповнює історію всіх націй. Звертаючись до європейського історичного досвіду, В. Липинський, зокрема, констатує, що національна середньовічна аристократія - феодальне лицарство, тривалий час забезпечуючи економічний розвиток та організаційні і політичні форми існування нації, на певному етапі розвитку стає об'єктом тиску з боку нових суспільних верств - міщанства, купецтва, духовенства та ін. Вона втрачає свою силу та авторитет і змушена захищати давні методи організації нації і вже нікому не зрозумілі привілеї.

Розв'язання ситуації В. Липинський бачив у перемозі «об'єднуючого аристократичного принципу». Тобто йшлося про те, що частина старої феодальної аристократії, отримавши у боротьбі з новими претендентами на владу імпульс морального відродження, пішла на компроміс з новою аристократією, чиновною, утвореною з середовища міщан, селян та інших «нерицарських» верств. Прикладом такого компромісу була Франція доби абсолютизму, коли відбулося злиття старої і нової аристократії, що урівнювалися в правах перед лицем єдиного і абсолютного монарха, який уособлював «маєстат нації і держави».

Нова аристократична верства часів абсолютизму у Франції забезпечила розвиток промисловості і торгівлі, загальне економічне зростання і знову ж таки пережила процес деградації і упадку, розвалу витворених нею демократичних, парламентських політично- організаційних форм, і викликала нову кризу національної аристократії і потребу її чергового оновлення. Подібні зміни, зауважує В. Липинський, «єсть вічне “perpetum mobile” людського громадського політичного життя; вічна причина деструктивного процесу і боротьби різних егоістичних інтересів внутрі нації»⁶⁸.

У класократичному суспільстві однією з визначальних рис осівшої на нових теренах переможницької аристократичної верстви є намагання створити в підкореній землі такі форми громадської організації, які б органічно зв'язали цю верству з завойованими «одною вірою, одною громадською моралю, одним законом, одною державою, одною нацією»⁶⁹.

Найважливішою умовою такого сполучення активних і пасивних компонентів, зазначає В. Липинський, є суспільне обмеження активної верстви відповідно до ступеня сприйняття пасивною масою. Першою формою обмеження є обмеження «влади меча» (світської влади) владою духовною, тобто релігією, де не має переваги пануюча аристократія і перед якою рівні усі - і активна меншість, і пасивні маси. Без спільної для обох релігії, без відокремлення світської влади від влади духовної, без рівноваги і взаємоповаги обох влад класократичне суспільство неможливе.

Другою формою обмеження «активних», їх «сили та імперіалізму єсть сильна, авторитетна і дідична монархічна влада». В класократичному суспільстві вона отримує благословення духовної влади і стає одною єдиною владою і для активних і пасивних складових всієї нації. При цьому монархічна влада сама обмежена законом, вона не є самодержавною і деспотичною, хоча водночас зберігає свій консервативний характер, стоїть на сторожі старих законів, але не стримує постання нових. Тільки така класократична монархічна влада, яка обмежує законом «імперіалізм пануючої аристократії» і водночас сама обмежена законом, «дає цій аристократії авторитет в очах пасивних мас»⁷⁰.

Під впливом появи «активної» меншості пасивна більшість починає диференціацію в своєму середовищі за зразком прийшлої меншості. В результаті співзвучні елементи обох соціумів об'єднуються у «перший, органічно спаяний, солідарний, по прикметам громадської спільності дібраний, новий місцевий. . . національний клас»⁷¹.

Цей клас скрізь і завжди стає класом консервативним. «На ньому спираються всі здержуючі, обмежуючі революційну творчість нових аристократій, громадсько-політичні форми, в першій мірі: релігія і монархія», - зазначає В. Липинський. Носії консерватизму новоствореного класу «лицарів і продуцентів» ретельно зберігають зазначені обмежуючі громадсько-політичні форми, оскільки в разі їх руйнації і при необмеженому правлінні аристократії вибухне нова боротьба і повстання пасивної більшості. Активна лицарська меншість не перетворила пасивні елементи суспільства в «юрбу рабів», вона усвідомлює, що для подальшого розвитку матеріальної і громадської культури і творчості суспільства потрібна «аристократизація» пасивної більшості, вичленування з неї нових творчих лицарсько-продукуючих верств. Адсорбування енергії нових класів усталеними обмежувальними суспільно-політичними інститутами забезпечує життєздатність класократичної системи. Ця система дає можливість органічного сполучення активних і пасивних елементів і є підставою для формування нової усталеної етноспільноти.

Сутність зазначених обмежень полягала в тому, щоб не допустити «самодержавства» і «деспотизму» в суспільстві жодного з його компонентів і забезпечити їх гармонійне співіснування. Ось чому поряд з обмеженням «імперіалізму» аристократичних інститутів і монархії В. Липинський обстоював обмеження «влади народу». Він рішуче заперечував концепцію - «народ є джерелом влади», яка висувалася демократією. Він неодноразово зазначав, що не визнає за народом нічим не обмежених, самодержавних, суверенних прав, так само як і нічим не обмеженого самодержавства монархії. «І думаю, - писав він, - що влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами Монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу, - так само, як влада Монарха мусить бути обмежена точно означеними політичними правами народу». Липинський висловлював переконання, що правда і добро не можуть мати своїм джерелом розпалені агітаторами хвилеві пристрасті «випадкової арифметичної більшості». Натомість він висловлював віру в досвід історії людства, який доводив, «що всі громадські цінності були завжди сотворені уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в свої переконаннях меншістю»⁷².

В. Липинський зауважує, що органічний характер взаємовідносин між активною меншістю і пасивною більшістю неможливий також без ознак спільної території і державної незалежності. Спільна релігія і монархія для обох категорій населення - і прийшлих, і місцевих - формує зрештою усвідомлення спільності території перебування. Інстинкт спільності землі перемагає інстинкт екстериторіальний і колишньої расової єдності з «своїми» в чужій землі. В. Липинський робить важливий і для нашого сьогодення висновок, що з безкінечної і зрештою безрезультатної та хаотичної боротьби на одній землі «народу» з «панами», навіть під гаслами національними, нового організованого і розумного громадського життя, нових націй не існує. «Тільки перша оборонна війна, піднята за визволення не “народу” і не “панів”, а визволення спільної і однім і другім території, - пише він, - родить серед всіх її мешканців одно спільне стихійне хотіння окремого, незалежного державно-національного життя»⁷³. І, власне, тільки таке стихійне хотіння, поєднане із спільною боротьбою за спільну батьківщину, народжує нову націю, яка починає відрізняти «своїх» від по крові споріднених, але по території, землі, вже не своїх, а чужинців. Сьогоднішня війна з Росією це переконливо підтвердила. Адже в боротьбі за Україну віддають своє життя не лише українці, а й чимало етнічних росіян, які відчувають свій нерозривний зв'язок з новою батьківщиною.

Окрім Англії, зразки класократії В. Липинський бачить і в країнах європейського континенту, зокрема в Угорщині. Угорські завойовники, осівши на землі Панонії серед численної пасивної маси населення іншої раси, витворили в період правління династії Арпадів класократичний устрій, дуже подібний до англійського. В обох країнах майже одночасно були прийняті основи конституцій - англійська Велика Хартія Вольностей (1215 р. ) і угорська Золота Булла (1222 р. ). Угорській земельно-лицарській аристократичній верстві довелося втримати тривалу боротьбу із східною турецькою охлократією, згодом - із західною охлократією австрійською і зберегти себе від «демократичного розвалу». В. Липинський зазначає, що угорська аристократія зберегла свою силу аж до новітніх часів. Пробним каменем для її подальшого існування була спроможність цієї верстви інтегрувати за англійським прикладом до свого складу співзвучні лицарсько-продукуючі елементи і допустити до влади представників аристократи інших класів, передусім промисловців і пролетарів. Угорська класократична провідна верства мусила здійснити цю акцептацію, сама при цьому «не демократизуючись та не розкладаючись, але і не піддаючись спокусам смертоносної для всякої класократії і для всякого консерватизму охлократичної військово-політичної диктатури»⁷⁴.

В інших країнах існування класократичної системи під впливом конкретного перебігу історичних обставин було короткотривалим. Так, у Німеччині, на початку її національно- державного існування лицарсько-земельному класу довелося вести боротьбу з розкладовими тенденціями демократії, які зрештою призвели до падіння класократії й утворення на теренах Священної Римської імперії германської нації, з одного боку, «феодальної демократії», а з другого - її антипода - абсолютистської охлократії Габсбургів.

Нарешті, прикладом класократії Нового часу може слугувати держава Б. Хмельницького, де утвердилася гегемонія нової аристократичної верстви - лицарсько-землеробського козацтва. Цей класократичний соціум, синтезувавши риси військово-служилої лицарської верстви і сільськогосподарського продуцента, об'єднав навколо себе тогочасне українське суспільство.

Козаччина заклала класократичні основи соціально-економічного і культурного буття України новочасної доби, що, власне, відрізняло її від охлократичної Москви. Над Росією, байдуже царською чи комуністичною, як зауважує В. Липинський, «висить дамоклів меч всякої охлократії: питання матеріальної продукції. . . Бо не можна, здобувши собі моральний авторитет в очах “народу” винищенням продуцентів і своєю власною матеріальною непродуктивністю та присущою всім воюючим пророкам погордою до матеріальної праці - потім охлократичною поліцією примусити цей народ продукувати. Бо охлократичною нагайкою можна погнати загіпнотизовану страхом полуголодну юрбу, щонайбільше, на якусь стадну примітивну роботу. . . Але при високій техніці матеріальної продукції яка вимагає вже не стадного, а індивідуального, свідомого і організованого зусилля - поділу праці і творчого напруження не тільки фізичних але і духовних сил кожної одиниці - охлократична, хочби і комуністична нагайка тратить всю свою чудодійну силу. Привчити “народ” працювати самому - з юрби зробити добровільно працюючих, по різним способам праці організованих і свідомих свої завдань продуцентів - цього ніяка охлократія світа не зуміла»⁷⁵.

Не може цього учинити і сьогоднішня путінська охлократія. Перелякана перспективою включення України в систему європейських цивілізаційних цінностей і остаточної втрати імперією найбільш сутнісного, здатного до творчої праці, свого колишнього складника, Росія розпочала воєнні дії проти України.

У ході визвольної війни 1648-1654 рр. нова класократична верства зуміла консолідувати навколо себе решту класів-станів українського суспільства. При цьому козацтво спричинилося до суспільно-політичної реанімації української шляхти, носія давніх традицій української державності, які та прищепила їх новому класократичному суспільству в Україні. В. Липинський вбачав подібність соціально-політичної поведінки «між 60-тисячною зареєстрованою армією Вільгельма Завоєвателя і так само 60-тисячною та Зареєстрованою армією Великого Богдана. Шаблею лицарською одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів продуцентів землевласників»⁷⁶. Не виключено, що проводячи подібну позачасову аналогію, В. Липинський спирався на схожий прийом дослідження держави Б. Хмельницького, здійснений М. Драгомановим. На останнє звернув увагу І. Лисяк-Рудницький, який зазначив, що «типовий ліберал і прогресист своєї доби» пункт за пунктом порівняв Переяславські статті (1654 р. ) із знаменитою англійською «Великою “Хартією вольностей” (1215)»⁷⁷.

М. Драгоманов дійшов висновку, що порівняно з тим безправ'ям, яке було у Московській державі, «устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія»⁷⁸. Обидва документи визначали надзвичайно вагомі для свого часу політичні свободи, хоча й у досить вузькій соціальній сфері. Для Англії це була насамперед феодальна знать, в Україні - козацтво і шляхетська верства. «Як порівняти ті права, що витребували собі пани англійські у короля Івана, званого Безземельним (1215 р. ), звісну Велику Грамоту про вольності (Magna Charta libertatum), то вийде, що вони були не багато більші, ніж вольності наших козаків у 1654 р. , і служили попереду ще меншому числу людей»⁷⁹. Однак у Західній Європі саме такі акти закладали основи політичної свободи особистості і суспільства, утвердження правових держав і всекласових представницьких інституцій. М. Драгоманов цілком слушно наголошує, що Велика Хартія Вольностей надавала права і вольності насамперед «баронам, панам, воякам. А далі, за великими панами, баронами в Англії широку волю получили менші вояки, ось якби наші козаки, далі міщани, а тепер має її увесь народ». У результаті певних трансформацій суспільного устрою, навіть після охлократичного правління Кромвеля, Англія знову повернулася до монархії, але такої, в якій «не стало самодержавства або самовольства королівського, і в кінець розрослись зерна старої англійської вольності: король втратив право що-небудь робити без ухвали ради земської або в чім-небудь порушити право якого небудь англічанина»⁸⁰.

Таке цілком адекватне бачення ролі козацької верстви у формуванні української класократії Нового часу В. Липинський доповнює власним аналізом інституту гетьманської влади у 1648-1657 рр. , її еволюції в бік монархічної форми правління. І хоча влада Б. Хмельницького була авторитарною, вона не мала деспотичного характеру і функціонувала, забезпечуючи права станів - козацтва, шляхти, духовенства, міщан та селянства. Квазімонархічне гетьманство Б. Хмельницького повною мірою виконувало необхідні для класократії обмежуючі функції щодо усіх класів-станів і налагодження взаємодії та співробітництва між ними в інтересах новопосталої держави. Гетьман, з одного боку, рішуче приборкував усі спроби посягань на владу з боку радикалізованих демагогів зразка полковників Лукіяна Мозирі та Матвія Гладкого або спроби утвердити шляхетсько-козацьку демократію за польським зразком (І. Виговський). Гетьман протидіяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп. З одного боку, він не допускав спроб повернути повстале селянство до «звиклого послушенства», тобто змусити їх відбувати повинності у колишньому обсязі, з другого - і селянство, і нова аристократія мали певні зобов'язання перед державою⁸¹. «Тільки завдяки винищенню в самім зародку українського демократичного розкладу і класократичному завоюванню України, - пише В. Липинський, - Гетьман Богдан Хмельницький став творцем нової Української Нації, а не більш радикальним демократизатором вже демократичною гниллю зараженої польської республіканської нації і держави»⁸².

Отже, подібно до лицарсько-земельної верстви в Англії, українська «городова козаччина», витворивши «прекрасно внутрі спаяну військову лицарську організацію», визволилася завдяки їй та об'єднанню з пасивними масами від польського панування і «за часів Богдана Хмельницького поклала основу монархічної класократичної Української нації та Держави. На нещастя для України - занесена з Польщі зараза демократичного республіканства розложила нашу козацько-шляхетську класократію. По скиненню династії Хмельницьких, вона почала битись сама поміж собою за владу. Поділена в наслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливості необмежені партії - а не так численних у відношенню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська - вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторитетного проводу пасивних мас. З її упадком упала і сотворена нею держава»⁸³.

За моделлю творення класократичної нації, що починалася з трансформації вищих прошарків суспільства, у цьому ж середовищі на певному історичному етапі починається і її розклад та занепад. Причиною розкладу є насамперед збагачення суспільства, в тому числі і його провідної верстви. «Дегенерація лордів, юнкерів, патриціїв і самураїв все йшла в парі з їх непомірним грошовим збагаченням». За його висловом, грошове багатство «нищить, ослаблює і розкладає кожну національну аристократію, бо звільняє її від дальшої жертви, від дальшого риску і від дальшої праці»⁸⁴. Передусім гинути починають верхи класової аристократії, які були творцями класократичного суспільства. Внаслідок досягнутих суспільством потуги і добробуту, знесилений «лінивством та пацифізмом», колись войовничий та енергійний соціум поступово втрачає свої основні визначальні риси і вже неспроможний забезпечити діяльність стримуючих, обмежуючих, традиційно-консервативних інститутів нації, які забезпечують її стабільне існування. На певному етапі класократична аристократія вже не в змозі протидіяти новим деструктивним силам, які сформувалися в середовищі пасивної більшості. Класократична аристократія замість того, щоб докласти всіх зусиль до підтримки інститутів влади для забезпечення свого дальшого існування, починає шукати порятунку і підтримки «в низах» суспільства і апелює до демократії, яка вже витворила свою провідну верству. «Першою генерацією демократичних “кающихся дворян”, - зауважує В. Липинський, - починається смерть класової аристократії і кінець класократичного періоду існування нації». Прийняття правлячою аристократією демократичного методу організації і правління означає «перенесення джерел влади на той чи інший тодішній суверенний народ (поняття народу міняється, але суть залишається ця сама) і знищення тих політичних - перш за все монархічних форм - що обмежували б владу отакої, ставшої суверенною, демократичної аристократії»⁸⁵. З падінням монархії та релігії, які були стримуючим фактором і для «верхів», і для «низів» суспільства, нова демократична аристократія, хаотично виділяючись із загальної маси, захоплює владу і, на відміну від класократичної аристократії, править вільно і без обмежень.

В. Липинський усвідомлює всі труднощі аналізу демократії як суспільного явища. Він зазначає, що її провідна верства складається з представників різних рас і різних націй і є продуктом «випадкової і хаотичної мішанини людей різної психіки і різних інстинктивних “хотінь”», які ніколи не здатні створити «суцільної, міцно одним духом спаяної організації»⁸⁶.

Демократична аристократія створює абсолютно відмінний від класократичної аристократії соціум і складається з вічно воюючих між собою, нічим не обмежених конкурентів, що борються за владу. В цьому середовищі, звичайно, є особистості, здатні до матеріальної творчості, однак їх завжди переважають «матеріально непродукуючі посередники» - купці, фінансисти, інтелігенти, які керуються насамперед матеріальною, а не моральною стороною у боротьбі за перемогу. Тому ця боротьба не «ушляхетнює», а переважно «упідлює» її учасників. Вільна і нічим необмежена конкуренція в політиці, виробництві, мистецтві є підставою будь-якої демократії, що базується на властивих їй хаотичних, мішаних, неодноцільних етно-расових взаємовідносинах.

З приходом до влади демократії рештки розкладеної класократичної аристократії, як правило, усуваються від громадського життя і завершують своє існування в замкнутому просторі родинного життя, іноді вдаючись до культурницької чи філантропічної діяльності.

Розклад класократичної системи зазвичай пов'язаний з поширенням колоніальної експансії й економічним зростанням метрополії. Саме в колоніях починається розклад класократії, який переходить на метрополію. В нерозкладеній класократичній системі активні завойовницькі прошарки, які прибули з метрополії, як правило, приймають до своїх лав місцеві співзвучні активні і войовничі елементи і, прийнявши їхню мову, звичаї, обмеживши свою «аристократичну активність», створюють спільно з місцевою аристократією перший місцевий, національний, лицарський, творчий аристократичний клас. В умовах розкладу, щоб забезпечити свою владу, аристократія метрополії поступається владою створеному з матеріально непродукуючих войовничих елементів централістично-охлократичному державному апарату, який силою і терором тримає у послуху метрополії пасивні маси.

Отже, розкладена аристократія притягує до себе не «лицарські», творчі, місцеві елементи, а навпаки, найбільш нікчемні пасивні елементи місцевої більшості. В. Липинський бачить у цьому процесі становлення демократії в європейських країнах певні відмінності. Так російському або французькому ліберальному дворянству не вдалося здійснити прорив до влади, як це змогла вчинити республіканська польська шляхта. В останньому випадку внаслідок слабкості монархічної влади демократія включила у сферу свого впливу лише шляхту і не поширилася ні на міські верстви, ні на селянство. Не випадково протягом усієї історії Польщі її міста фактично не були представлені в сеймі. В Росії ж, де завжди були надзвичайно сильні охлократичні державні інститути, які спиралися на пасивні «народні маси», демократія завжди «йшла в народ» визволяти їх від охлократичної влади монарха, яка, власне, спрямовувала свою потугу проти демократії.

Життєздатність демократії в умовах розширення колоніальної держави формується на основі зростання економічного добробуту і матеріальної культури. Провідні верстви демократії включають у своє середовище різнорідні соціальні прошарки, у тому числі чужинців, з огляду на брак у розкладеній класократії місцевих матеріально творчих елементів.

Хаотичне сполучення різного роду чужих підприємців з місцевим населенням «дає численну, енергійну і зажерливу верству багатих метисів, яку прийнято тепер називати промисловою, фінансовою і торговою буржуазією». Ця соціально і расово неоднорідна верства, за словами В. Липинського, бере «в свої руки провід у боротьбі з охлократичним державним апаратом, що не дає їм здійснювати необмежено їх необмежені матеріальні апетити»⁸⁷. Демократична буржуазія захоплює владу, коли їй вдається розкласти повністю охлократичний державний апарат і усунути її чільника (або диктатора, або абсолютистського монарха) і захопити в свої руки центри державного життя. «Так дійшла до влади демократія французька, так хотіла і хоче дійти до влади демократія російська і т. д. »⁸⁸.

Цілком логічним видається висновок В. Липинського, що «ні одна нація не почала і не може почати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть існувати тільки там, де вже була або єсть своя власна національна держава, тобто там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії»⁸⁹.

Період демократичного буття тої чи іншої нації завжди зв'язаний зі знищенням класократії чи охлократії. Вчений зауважує, що для створення сучасної демократії у Франції, скажімо, необхідно було розкласти місцеву пануючу абсолютистську охлократію. Англія, Франція, Німеччина і т. д. стали націями лише тоді, коли в них сформувалася класократія, наголошує вчений. Ось чому у боротьбі за владу демократія прагне досягнути расового і духовного розкладу решток класократії. Вона намагається всіляко дискредитувати всіх тих, кого вона вважає «аристократами». Вона завжди намагається відсунути у тінь усіх вартісних, активних і державницьки налаштованих організаторів і заміняє їх пасивними виконавцями. Ось чому демократія культивує запасних «конкуренційних» генералів - у Польщі проти Пілсудського Галлєра, у Франції проти Фоша - інших маршалів, в УНР проти Болбачана - Волоха і т. д.

В. Липинський наголошує, що мирне проникнення чужинецьких «активних» на об'єкт експансії відбувається внаслідок низької моралі, расового і духовного розкладу, що має місце серед підкореної більшості. Цей розклад проявляється у слабкості та роз'єднаності її аристократії і бунті проти неї пасивних мас, піднятому анархічною частиною цієї аристократії. Вчений наводить переконливі приклади цього процесу зі світової та української історії. Саме завдяки тому, що Фернандо Кортесу вдалося підняти бунт «мас» проти місцевої правлячої аристократії, він зміг з купкою авантюристів у 660 осіб підкорити державу ацтеків, яка мала високий рівень цивілізованості, прекрасну армію і розвинену інфраструктуру.

В Україні значною мірою завдяки бунтам «людей татарських» проти княжої еліти було зруйновано старокиївську Русь. У Галичині польській окупації її теренів сприяло вбивство збунтованими галицькими боярами останнього династа з Романовичів короля Юрія-Болеслава, який прагнув зміцнити монархічну державну владу.

Саме збунтований проти гетьманської влади полковник М. Пушкар покликав перші московські війська в Україну. В новітні часи бунт «демократичних українських патріотів» знищив гетьманську державу Павла Скоропадського і проклав шлях більшовикам в Україну і т. д.

У колоніях творення власної національної аристократії, без якої не може бути нації, зустрічає найбільше перепон. При цьому метрополія знаходить допомогу у винищенні зав'язків такої аристократії у самих «демократичних» мешканців колоній, завжди охочих і готових винищити власну аристократію, викликавши найгірші форми деморалізації і національної руїни. Ось чому метрополія робить усе, щоб налаштувати місцеві маси проти місцевих державотворчих аристократичних елементів. Саме цим живе «демократичний метис», готовий у будь-який момент спровокувати «народні» маси проти власного «панства». В таких умовах спрямування громадського життя в колоніях відбувається в напрямку зречення від боротьби за державне і національне визволення колонії. Прикладом може бути Прованс, де усі прояви національної окремішності були спрямовані у сферу красного письменства, культу місцевих поетів, фольклористики та історичної науки.

Сформований демократією суб'єкт суспільного процесу позбавляється таким чином націєтворчої потенції, усвідомлення необхідності боротьби за національну і державну окремішність і переносить її у сферу літературних мрій. В. Липинський зазначає, що саме в цьому контексті слід розуміти «всю трагедію нашого літературного відродження», яке відбувалося паралельно із занехаянням політичних ідеалів. Цією відсутністю політичних, незалежницьких тенденцій характеризується «гіркий “юмор” Котляревського і Гоголя; трагедія літературних епігонів козацтва: лівобічного - Куліша і правобічного - Михайла Чайківського; трагедію Антоновича, зразу активного самостійника, врешті археолога і т. д. »⁹⁰.

Посередниками між демократичною багатою буржуазією і народом є інтелігенція, чисельність якої швидко зростає в умовах піднесення «хаотичної матеріальної культури» буржуазного суспільства. В. Липинський надавав важливого значення визначенню ролі і місця інтелігенції у боротьбі суспільних верств за владу. Ця увага, зокрема, набувала особливого суспільного значення, оскільки саме цей соціум в основному при владі в Україні в добу національно-визвольних змагань показав свою повну неспроможність у керівництві визвольною боротьбою, яка в результаті його недолугих дій зазнала нищівної поразки. Узагальнення європейського історичного досвіду давало можливість у цьому контексті винести вкрай важливі практичні висновки українському руху і використати їх у боротьбі за визволення України.

Учений констатує, що боротьба за світську політичну владу між матеріально непродукуючою інтелігенцією та озброєними продуцентами в Європі завжди посилювалася, коли нації багатіли і накопичували необхідні для життя цінності. Нагромадження багатств у суспільстві звільняло дедалі більшу його частину від обов'язків матеріальної праці і військової діяльності. І доки представники цього соціуму, звільнені суспільством від мілітарних зобов'язань і матеріального виробництва, служать творенню духовних цінностей нації, вони дають вкрай необхідний фермент, який підтримує їхнє життя і розвиток⁹¹.

Водночас В. Липинський зазначає, що руйнівна суспільна роль інтелігенції починається тоді, коли цей, фактично здекласований соціум намагається сам обійняти провід у політичному житті і зайняти місце реальної провідної верстви, представленої продуцентами і військовими.

Переконливим свідченням негативного впливу цього процесу, зауважує В. Липинський, був «страшний моральний упадок і руїна західно-європейських націй в середніх віках», який відбувався паралельно з «бажаннями тодішньої інтелігенції, зорганізованої в релігійній організації католицької Церкви, захопити в свої руки світську владу і, усунувши здегенероване феодальне лицарство, стати скрізь на його місце правлячою аристократією». Це прагнення католицького духовенства, яке вилилось у тривалу й виснажливу боротьбу між папським престолом та німецькими імператорами, зрештою завершилося перемогою імператорів в «світі реальному» і «великим моральним відродженням католицької Церкви та перемогою тодішньої інтелігенції в світі духовному»⁹².

Імператори, які очолили «відроджених вояків і продуцентів», переживши кризу, знову стали «правити націями», а духовна інтелігенція, переконавшись, що її влада може виявлятись ефективною лише у сфері духовній, саме в ній почала знову творити найвищі людські цінності. «Воїнствуючі» єпископи, які за допомогою збунтованої ними та сфанатизованої ними ж «обдуреної середньовічної черні» хотіли зайняти місце правителів нації, зрештою відмовилися від безплідних намагань захопити світську владу. Найбільш освічені і моральні інтелігенти з середовища духовенства лишили світські оборонні замки, якими вони не вміли порядкувати, повернулися до своїх монастирів, де були створені найбільші духовні цінності, які лягли в основу подальшого розвитку культури Європи.

В. Липинський доходить висновку, що позитивістська утопія Огюста Конта, згідно з якою націями мають правити виборні найбільш освічені інтелігенти, залишиться, мабуть, навіки неосягненою мрією, оскільки в інтелігенції немає необхідних для цього матеріальних сил.

Правляча верства, яка не володіє власними матеріальними силами і не володіє зброєю, щоб їх здобути і захистити, може правити лише з чужої ласки. Ці правителі, зауважує В. Липинський, «що своїм облесливим підхлібством деморалізують тих, ким вони правлять - це моральна хвороба а не здоров'є націй, це перша ознака упадку і виродження, а не відродження і зросту сили націй»⁹³.

Учений зазначає, що сучасні йому європейські політичні лідери, наприклад «доктор Клемансо» та «оратор Бріан», які належать до інтелігенції і не володіють засобами продукції, правлять країною «на підставі часових мандатів, тобто лише по дорученню тих, хто дійсно володіє у Франції землею, фабриками і зброєю». Це могло статися тому, що у Франції вже давно склався державний та військовий апарат, створений носіями національної традиції, які володіють засобами продукції, на чолі яких стояв «перший лицарь і перший власник землі король»⁹⁴.

Здекласована інтелігенція править націями як комісіонери вже здегенерованої на певному етапі національної аристократії, яка з різних причин боїться особисто здійснювати правління і доручає це непродукуючій інтелігенції. «Скрізь на цілім світі, державний організаційний апарат осілих хліборобських націй, - пише В. Липинський, - був сотворений не словесністю таких чи інших здекласованих інтелігентів, а кров'ю, працею і розумом тих, що володіючи мечем і плугом, володіли матеріальною силою серед своїх націй»⁹⁵.