Житло, двір, садиба (за матеріалами давньоруської лексики)

Історична лексикологія дає нам кілька назв окремих частин планувальної структури східноєвропейського середньовічного житла. Крім вже згаданих подъклети і подъизбицы, це сіни, светлица і горница. Сіни (ц.-сл. сінь) були неодмінною складовою жител Давньої Русі. Л. Нідерле вважав, що вони з'явилися у слов'янських житлах вже у І тис. н.е. як додаткові перегородки всередині житла або прибудови до нього [Нидерле, 1956, с. 251]. На нашу думку, правильною є лише остання теза. Етимологія цього слова -- 'тінь' -- запропонована І. І. Срєзнєвським і підтримана іншими дослідниками [Срезневский, ІІІ, стлб. 897--898; Фас- мер, ІІІ, с. 602], вказує на те, що під час виникнення ця лексема позначала примітивний, на двох стовпах, навіс над входом до заглибленого житла. Сама конструкція цього типу вимагала додаткових заходів щодо збереження внутрішнього об'єму житла від потрапляння туди вологи від опадів, адже вхід був найменш захищеним місцем. Для боротьби за комфорт (зрозуміло, відносний) житла сходинки до нього або розміщувалися всередині самої камери (що було досить незручно через зменшення її й так невеликої корисної площі), або захищалися навісом, який поступово трансформувався у додаткове приміщення біля житлової камери. Необхідність сіней була особливо актуальною для тих територій слов'янського світу, де через місцеві кліматичні умови кількість опадів (дощ, сніг) була значною, тобто, для західних і східних слов'ян. Разом із тим, за спостереженнями Л. Нідерле, для південних слов'ян (болгари, серби, хорвати) сіни не були характерною рисою домобудівництва, а їхні форми новітнього походження мають, головним чином, тюркомовні назви [Нидерле, 1956, с. 252]. Дослідник пояснив це явище досить раннім відділенням південної гілки слов'янства, хоча кліматичний фактор, на нашу думку, був домінуючим в утворенні сіней як культурного явища.

Дуже близькими за значенням є лексеми горница та светлица [Харузин, 1907, с. 258-- 260]. Перша з них відома у деяких слов'янських мовах: горницъ -- болг., gornjica -- хорв., horjenca -- в.-луж. [Будилович, 1882, с. 111]. її значення -- 'верхнє приміщення житла'. Цей термін горьница/горьнъка зустрічається у давньоруських джерелах: «и ту подъхытиша и (князя Володимира -- В. К.) подъ руці и не- соша и въ горенку (в інш. сп. на горницоу) и вложиша и въ оукропъ» [ІЛ, 6660 (1152), ствп. 463]; «и вниде неч(ис)тыи доухъ мняше пострашити раба б(о)жия бы(с) бо яко ч(е)л(о)в(е)къ гордъ ида с горници по въсходоу» (Чудеса св. Миколая Чудотворця, ХІ ст.) [Словарь., ІІ, с. 363]; «възлісти есть по степенемъ яко на горницю» («Ходіння» Даниїла, сп. XV ст.) [Історія., 1983, с. 130]. В останніх прикладах підкреслюється, що до горниці вели сходи.

Масове давньоруське житло переважно залишалося одноярусним. Та все ж реалія, яка називалася горьница, добре відома в Русі і була складовою частиною палаців та хоромів соціальної верхівки суспільства. У більшості випадків вона, ймовірно, залишалася холодним приміщенням (згадаємо вже наведену вище історію про Варлаама Печерського патерика). Саме тому пізніше горницею називали й неопалювану кімнату в трьохкамерному житлі (истобка+сіни+горниця). Але, оскільки за горницею залишалося й її первинне значення -- 'приміщення нагорі' (споруда з горницею не обов'язково мала бути двоповерховою, адже перший (нижній) ярус могло скласти напівзаглиблене приміщення господарського призначення), то холодне приміщення трьохкамерного житла отримало назву светлица, тобто, кімната без печі і кіптяви на стінах. Ця лексема також відома слов'янським мовам: svetnica -- чеш., swetlica -- слвц., swi- etlica, swietnica -- пол. [Будилович, 1882, с. 111].

3. ДВІР ТА ЙОГО СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Лексема dvor відноситься ще до праслов'янських часів [Вступ..., 1966, с. 500, 514, 550; Історія..., 1983, с. 126], і навіть до індоєвропейських [Львов, 1975, с. 109], що вказує на давність цієї реалії. Вона присутня фактично в усіх слов'янських мовах: двір -- укр., двор -- рос., біл., болг., макед., двор -- серб., dvor -- словен., dvor -- хорв., слвц., dwor -- пол., в.-луж., dwor -- н.-луж., dvdr -- чеш., dor -- полаб. [Бу- дилович, 1882, с. 122; Вступ., 1966, с. 550-- 551]. Первинне значення цієї номінації -- 'сукупність житлових і господарських споруд' -- збереглося до нашого часу. Одним з можливих, але зовсім необов'язкових, атрибутів двору є його огорожа. Город, що прилягав до споруд двору, також входив до його складу, хоча у сучасних східнослов'янських мовах більш поширена інша назва цієї земельної ділянки -- садиба. В українській мові сукупність усіх складових -- хати, господарських будівель, землі -- має назву садиби, усадьби, хазяйства, господарства, подвірйа, підварку, городу, загороду, пляца, селидьби чи поселини, а перших двох складових -- подворка чи селища [Корень, 1968, с. 147, 149, 152, 156; Євтушок, 1993, с. 15].

У російській мові, де це питання вивчене детальніше, всього зафіксовано 121 (!) слово, що позначає селянську садибу в цілому [Мельниченко, 1974, с. 51]. З них 54 припадає на лексеми, утворені від 4-х коренів: двір (29 слів), город, гумно (по 9), сад (7). Серед інших треба відмітити слова оседлость (з варіантами -- 5), овин (3), пепелище (2), гнездо, дача, дом, пе- чина, печище [Мельниченко, 1974, с. 52]. За спостереженням Г. Г. Мельниченка, лексема усадьба з'явилася не раніше XVI ст. [Мельниченко, 1974, с. 66--67]. Мовознавці виділяють 4 головні значення лексеми дворъ: 'садиба', 'слуги князя (єпарха)', 'приміщення', 'обмежена ділянка землі' [Словарь., II, с. 447--449].

Види дворів, що згадуються у давньоруських джерелах, можна об'єднати в кілька тематичних груп (перелік неповний): соціальної верхівки (царів, княжий, боярський, соцький); що належали церкві (церковний, монастирський, єпископський); за родом занять їхніх мешканців (попів, доместиків); зв'язаних з торгівлею (гостьовий, німецький, готський); за місцем розташування (городський, сільський); за характеристикою стану (вітхий, добрий, великий, новий). Відомі також отьнь (отчь) та теремьстіи двори. Крім цієї лексеми, яка тільки в ПМЛ згадується 35 разів [Творогов, 1984, с. 50], у Давній Русі використовувалися її синоніми подворие «Мстислав же ста на по- двори» [ІЛ, 6793 (1287), ствп. 901], дымъ [ІЛ, ствп. 12], село («Годь ти сьло возяти...» -- новг. гр. № 719, близько 1180 р. [Янин, 2000, с. 19]. Показовим є синонімічний ряд, поданий в ІЛ при описі подій довкола кн. Ізяслава Ярославича: «и дворъ княжь разъграбиша» (1068); «не выгнаша ли мене и имінье мое разграбиша (1078); колко ему створиша Кияне, самого выгнаша, а домъ ег(о) разграбиша» (1078) [ІЛ, ствп. 161, 191, 193]. Найбільш популярним на Русі (переважно в цитатах та книжкових зворотах) синонімом до лексеми дворъ було слово домъ, із загальним значенням обох термінів 'домашнє господарство' [Львов, 1975, с. 108--110]: «и въшьдъ въ домъ тъ сі сідіаше предъ храминою» (Усп. зб., XII ст.); «Ту ліпше ми волъ буръ вести в дом свои, ніже зла жена поняти» («Моління» Даниїла Заточника, XII-- XIII ст.) [Лексика., 1981, с. 25, 60]; «аже кто оумирая розділить домъ, на томь же стояти» (РП, сп. 1280 р.) [Словарь., III, с. 50].

Двір-садиба складався з кількох зон, які виконували певну функцію -- житлову, господарську, виробничу, а також городу і саду. Особливо помітним цей поділ був у сільській місцевості, де двори мали більшу площу і не були обмежені щільною забудовою, як в містах. Етнографічні матеріали дають нам назви цих зон. Зокрема у Білорусі поширені такі номінації, як надворак (частина двору біля хати), пе- редхлеуе (біля хліву), прыгумение (біля гумна) [Лучиц-Федорец, 1973, с. 8]. В Українському Поліссі тільки частина двору з тильної сторони житла має 12 (!) назв, серед яких задворок, за- двірйа, захата, зади, затінок, затилок, покутня, загуменьне [Євтушок, 1993, с. 16]. Цей перелік примітний тим, що в ньому присутній семантичний аналог давньоруської лексеми, що позначає частину двору -- застіние: «Азъ бо есмь, княжие господине, аки трава блещена, растяще на застінии, на ноже ни солнце сиаеть, ни дождь идет» («Моління» Даниїла Заточника, XII--XIII ст.) [Лексика., 1981, с. 71]. Лексема гумно також позначала частину двору.

Городи й садки були складовою частиною сільських і, ймовірно, деякої кількості міських садиб. Сади, городи і ниви оточували не тільки дрібні укріплені центри, але й найбільші міста, наприклад, Київ чи Переяславль: «Изяслав же виправися весь из города (Переяславля -- В. К.) и ста на болоньи и с товары за огороды» [ЛЛ, 6657 (1149), ствп. 322]; «и велику пакость створиша оно ратнии а оно своі... и огороды всі посікоша»; «... сташа от Золотыхъ воротъ по тімь огородомъ до Лядьских воротъ» [Ш, 6659 (1151), ствп. 428]; «Берендичи... взяша Игореви товары передъ Золотыми вороты и подъ огороды» [Ш, 6654 (1146), ствп. 326]; «Мьстис- лавъ же съ братьею ста передъ Золотыми вороты, въ огородкхъ» [Ш, 6680 (1172), ствп. 549]. Сади з виноградниками, а також городи для вирощування «зелія» та овочів, судячи з Студійського уставу, повинні були існувати в усіх монастирях. При дослідженні території Димитріївського (Михайлівського Золотоверхого) монастиря ХІ--ХІІІ ст. у Києві було знайдено кілька десятків черепашок равликів, що непрямо підтверджує існування монастирського саду [Івакін, 2002, с. 83]. У палінологічних пробах, взятих з об'єктів ХІ--ХІІІ ст., що розташовувалися в згаданому монастирі та біля нього, було знайдено пилок капустяних, бурякових, бобових, злакових, гречкових, що дають далеко неповний перелік культур, які вирощувалися на міських городах Верхнього Києва [Безусько, 1999, с. 60]. Данило Галицький у Холмі «посади же садъ красенъ» [ІЛ, 6767 (1259), ствп. 845]. Збереглася дарча грамота Х ст. мешканця Полоцька Івана Никоновича, який серед іншого заповів монастирю Св. Трійці «огородъ оу старомъ городе» [Соболевский, 1886, с. 9].

Про існування садиб пересічних мешканців у пригородах великих міст згадується у літопису: в Києві 1140 р. кн. Всеволод Ольгович почав «зажигати дворы иже соуть предъ городомъ в Копьіреві кончи» [ІЛ, 6648 (1140), ствп. 302]; біля м. Опави кн. Данило Галицький з союзниками «да пожгоуть вся внешняя храмы и ограды и гумна» [ІЛ, 6762 (1254), ствп. 823]. Двори також існували у сільській місцевості: «Пославше же по селомъ, (коаліція проти кн. Святослава Ольговича -- В. К.) пожгоша жита и дворы» [ІЛ, 6654 (1146), ствп. 332]; «и мастері всяции біжахоу ис Татаръ, сіділ- ници и лоучници, и тоулници, и коузниці желізоу и міди и среброу... и наполниша дворы окр(е)стъ града (Холма -- В. К.) поле и села» [ІЛ, 6767 (1259) , ствп. 843].

Про садівництво і городництво середньовіччя в цілому та пов'язані на цьому ґрунті юридичні суперечки сповіщають «Закони земледільніи...» За їх ст. 20 «Аще земледілець храмы поставит, или виноградъ, или садъ насадит на пустой чюжей земли.», то через 1 рік, якщо він зможе «дати місто противъ міста» (тобто, компенсує зайняту земельну ділянку іншою) власнику землі, то землероб залишається на обжитій ділянці [Павлов, 1885, с. 46-- 47]. Ст. 30 цього закону розглядає випадок, коли «дріво садовное стоить промежи двою огородоу... и с нь творить единомоу огородоу и пакость творить» [Павлов, 1885, с. 49]. Якщо ж плоди дерева падали на землю сусіда, то той мав на них право (ст. 81) [Павлов, 1885, с. 62]. Каралися також несанкціоновані підпали чужих садів: «Если кто судится, и без властельска повеліниї а зажжеть виноградъ или иное каковое садовое деревье...» (ст. 76). За законом (ст. 66), ретельно розглядалися справи, коли необережне поводження з вогнем призводило до пожежі чужих нив, виноградів і садів [Павлов, 1885, с. 60]. Покаранню підлягала як крадіжка плодів з садів (ст. 58), так і знищення самих дерев: «иже січеть сады плодовитый или въсторгая исікорене» (ст. 56) [Павлов, 1885, с. 55--56].

Кілька статей «Закону земледільного» присвячено такому явищу як потрава (истрава) -- ст. 36, 46, 47, 51, 75 [Павлов, 1885, с. 51, 53, 54, 60]: «Аще кто обращеть волъ, или конь, или коую иноую животиноу в винограді, или в огороді, или в ниві, или въ каковомъ місті истравоу творяще» (ст. 36). За цією та іншими статями (№ 46, 47, 51) заборонялося вбивати чи калічити тварину, доки цей випадок не повториться тричі. Про потраву, зроблену коровою, згадує новгородська берестяна гр. № 8 (перша чверть ХІІІ ст.) [Янин, 1998, с. 178]. Серед тварин, «пакость творяща», згадуються також свиня, вівця та пес (ст. 47). Як видно, домашня худоба повинна була знаходитись або під пильним наглядом свого господаря (особливо в межах поселення), або в загонах та загородках, аби не нашкодити своєму чи сусідському господарству. Проти свійських та диких тварин селяни були змушені огороджувати свої ниви, сади й городи різними типами огорож, копати рови і навіть ставити пастки (стоупици -- ст. 50). При цьому «Аще волъ или конь, хотя внити (скочити -- в списку) в виноградъ или въ огородъ или в нивоу, и впадеть в ровъ ихъ (или на тынъ наколется -- додано в списку) и оумреть, неповиненъ есть осподарь винограда или нивы или огорода (или тыноу -- додано в списку)» (ст. 48). У ст. 49 уточнюється, що у випадку, коли тварина «на тинь аще наколется, въскочити хотя въ огороженое, неповиненъ есть осподарь тыноу» [Павлов, 1885, с. 53--54].

Таким чином, за писемними джерелами давньоруського часу двір постає як головна складова забудови міст і сіл. У складі двору існувало кілька частин, які виконували певні житлові чи господарські функції. Огорожа двору слугувала не лише маркуванням приватної земельної власності, але й ускладнювала проникнення на його територію сторонніх, забезпечувала контроль за переміщеннями домашніх тварин на подвір'ї і запобігала проникненню інших тварин на подвір'я, город чи до саду.

4. БУДІВЛІ В САДИБАХ

До складу садиби, окрім самого житла, безпосередньо входили наземні, напівзаглиблені та заглиблені (погреби, господарчі та сміттєві ями) об'єкти, які виконували різноманітні функції, пов'язані з забезпеченням повсякденного життя конкретної родини. За нашими підрахунками, тільки перелік назв (не враховуючи дериватів) різноманітних садибних споруд (без урахування прибудов, інженерних конструкцій та номінацій огорож), відомих за давньоруськими та пізньосередньовічними писемними джерелами, а також етнографічними матеріалами, становить для українських земель не менше 70 позицій. Зрозуміло, що таке розмаїття, пов'язане з довготривалим еволюційним розвитком присадибного господарського комплексу, не могло існувати в часи Давньої Русі. Разом із тим, відома номенклатура цієї лексико-семантичної групи назв споруд не може вважатися вичерпною, оскільки через кількісну та змістовну обмеженість давньоруських писемних джерел ця група не могла бути повністю представлена в останніх.

Усі споруди на подвір'ї за їхнім побутово-господарським призначенням можна віднести до кількох груп -- для зберігання майна, для утримування худоби та птиці, для обробки і збереження сільгосппродуктів, для здійснення промислово-ремісничої діяльності тощо. Існували будівлі й загального призначення, які виконували ту чи іншу функцію в разі необхідності або одночасно були поліфункціональними.

Для визначення кола номінацій надвірних споруд господарського чи іншого призначення, які існували чи могли існувати у давньоруський час, спочатку назвемо будівлі дворів можновладців (князів, бояр) та монастирів. Серед них -- полата, теремъ, гридьница -- помешкання і місця зборів нобілітету і дружини. Останній термін у значенні 'помешкання для слуг' побутував і в більш пізній час і у дуже трансформованому вигляді (рыдня) зберігся у назві господарської будівлі на Поліссі [Лучиц- Федорец, 1973, с. 7]. Лексема порубъ досить часто зустрічається на сторінках літописів у значенні 'в'язниця', а синонімічна заміна терміна погребъ [ІЛ, 6601 (1093)], на порубъ (Воскрес., Єрмол.) чи темницу (Никон.) [Филин, 1949, с. 245] вказує на можливе використання погреба як місця заточення. До споруд, відомих з монастирського побуту, належать поварница (поварня) -- 'кухня', місильница та пєкльница -- 'пекарня' [Історія..., 1983, с. 131; Poppe, 1962, с. 53; Львов, 1975, с. 128]. Від дієслова варити, крім згаданого поварница, походять назви спеціалізованих будівель для виробництва солі (варьница) та пива (варя), відомі за джерелами XIV ст. [Словарь., І, с. 374--375]. До нашого часу ця давньоруська основа дійшла у назві спеціальної утепленої споруди для зберігання овочів та іншої сільгосппродукції -- варивня (варевня) [Корень, 1968, с. 132; Харузин, 1907, с. 117].

У давньоруській лексиці відомо ще кілька назв споруд, що пов'язуються з князівським двором. Серед них -- бретьяница, скотница та медуша. Бретьяница двічі згадується в літописному повідомленні про розорення у 1146 р. дворів князів Ігоря та Святослава Ольговичів: «бі же тоу готовизни много въ бретьяничахъ и в погребіх вина и медові»; «и тоу дворъ Святославль разділи на 4 части и скотьниці, бре- тьяниці, и товаръ» [ІЛ, 6654 (1146), ствп. 333, 334]. Як видно, під словом бретьяница слід розуміти великий продовольчий склад, але етимологія самої назви нез'ясована. Лексема скотьница мала два значення -- 'приміщення для худоби' і 'скарбниця': “Кому ты, несмыс- лене, убираеши имение, скота в скотинници и жито в житници» (Із сказань Іоанна Хризостома, X!V ст.) [Срезневский, ІІІ, с. 386]; «повелі (кн. Володимир -- В. К.) нищю всяку и оубогоу приходити на дворъ на княжь и взимати всяку потребу... и от скотьниць кунами» [ІЛ, 6504 (996), ствп. 110]. Останнє значення, безперечно, походить від слова скотъ -- 'гроші'. Княжі ме- душі, в яких зберігався мед та хмільні напої, згадуються в літописних повідомленнях 997 і 1175 р. [ІЛ, ствп. 113, 586]. Подібна споруда археологічно досліджена у Чернігові [Гребінь, 1993, с. 18--20]. Медуші мали розташовуватися не тільки на дворах можновладців, а й купців (адже мед був одним з головних продуктів внутрішньої й зовнішньої торгівлі) і ремісників-медоварів. Остання професія згадується вже у другій половині ХІІІ ст. [Словарь., IV, с. 516], але її існування у більш ранній час не підлягає сумніву.

Частина господарських будівель, за історичними та етнографічними матеріалами, має іншомовні назви. До тюркизмів належать амбар і сарай, до литуанізмів -- клуня, свирон, пуня, до полонізмів -- стодола, шопа, спижарня [Питання., 1970, с. 12, 14; Історія., 1983, с. 412, 413; Евтушок, 1989, с. 15]. З прибалтійсько-фінської підгрупи угро-фінських мов походить рига [Бломквист, 1956, с. 300]. Згадані полонізми, у свою чергу, мають нім. відповідники. Примітним є те, що ці назви прийшли в Україну як із Сходу, так і з Заходу й Півночі. Це пояснює явище в нашій мові, коли однакові за функціональним призначенням будівлі мають різні назви, наприклад, стодола-- клуня чи свирон--амбар. Деякі з цих назв у XV--XVH ст. витіснили місцеві давньоруські (наприклад, стодола--клуня житниця), інші увійшли в українську мову через збільшення номінацій споруд, що було пов'язано з розмежуванням їхніх функцій.

Є ще дві лексеми, комора і кошара, які вважаються запозиченнями. Зокрема загальнослов'янське слово komora пов'язують з лат. camara, camera та гр. карара [Питання., 1970, с. 13; Нидерле, 1956, с. 255]. Лексема комора (комара) у значенні 'склад', 'скарбниця' відома з джерел XLV ст.: «и повелі (Ярослав Мудрий -- В. К.) куны возити на возіхь и в комары золотых воротъ» (Пролог «Прилуцький», X!V-- XV ст.) [Словарь., IV, с. 247, 248]. Комора в часи активного використання цього слова у східноєвропейській лексиці так і не стала назвою окремої споруди. З розвитком функціонального членування площі житла і відповідно більш складним його планом за коморою закріпився статус допоміжного приміщення в цьому житлі.

Слово кошара виводять з лат. casearia (макед., рум. kasare) -- 'загородка для овець' [Історія..., 1983, с. 410], хоча воно добре відоме фактично в усіх слов'янських мовах: кошер, кошара -- болг., кошара -- серб., koscara -- хорв., kosara -- хорут., kosar -- слвц., koszara -- пол. [Будилович, 1882, с. 113]. Свого часу О. Хару- зін висунув припущення, за яким це слово -- давньоруського часу із значенням 'плетене приміщення для овець' [Харузин, 1907, с. 82]. Ця версія, на нашу думку, має серйозне підґрунтя. Дійсно, давньоруські іменники кошь, кошица, кошьница -- 'корзина' (порівн. укр. кошик) мають семантику плетення, а кошари, за етнографічними матеріалами, мали плетені стіни. До того ж, ця лексема була в активному користуванні вже у XIV ст., що опосередковано свідчить про її більш давнє походження: «всімь д(у)шамъ скотьямъ въ віці семь едино місто кошяря едина и паствина» (Мерило Праведне, XIV ст.) [Словарь., IV, с. 278].

Серед найпоширеніших у Давній Русі назв господарських будівель постає лексема кліть (клітька, клітьца). Це слово праслов'янське (кійґь) і відоме у багатьох слов'янських мовах: кліть -- укр., клець -- біл., клетка -- болг., кли]ет -- серб., kljet -- хорв., klet -- хорут., kletka -- чеш., слвц., kletka -- в.-луж., klec -- пол. [Будилович, 1882, с. 110]. За східнослов'янськими етнографічними матеріалами, кліть -- спеціальне приміщення (прибудова) у хаті чи окрема нежитлова будівля для зберігання продуктів харчування і одягу [Корень, 1968, с. 139]. В Українському Поліссі найбільш поширеними є такі компоненти семантичної структури лексеми кліть (подано за ступенем поширення від найбільшого): невелике приміщення для тварин і птахів; комірка -- приміщення в хаті; комора -- окреме приміщення (будівля) [Євтушок, 1993, с. 66, 67, 79]. Якщо розглядати кліть як окрему споруду, то вона, як правило, наземна зрубна, квадратна [Данилюк, 1993, с. 8], часто має стелю і дерев'яну підлогу (в якій нерідко шпарини промазані глиною) [Харузин, 1907, с. 105]. Все це зроблено для надійного зберігання майна від злодіїв та звірів.

Кліть була одним з найдавніших атрибутів людських осель. Оскільки давні слов'янські заглиблені житла були однокамерними й доволі тісними, їх мешканцям була необхідна додаткова окрема споруда для зберігання речей (одягу, полотна, побутового і сільськогосподарського реманенту) та деяких видів продуктів харчування (зерна, борошна, овочів тощо). Втрата цього майна (через крадіжку чи стихійне лихо) могла привести родину до межі виживання, тому кліті ставили на видноті поруч із житлом для постійного контролю за ними: «Против избушки и клетку ставят» (прислів'я XVII ст.) [Мудрое., 1989, с. 386]. Продукти харчування, що зберігалися в клітях, приваблювали звірів і домашніх тварин, які через солом'яний дах чи проритий підлаз могли потрапити всередину. За такі дії сусідського собаки закон дозволяв вбити тварину: «Пес аще проказы дееть, подрыв клеть или продрав строп влезеть, да убиют я» (Судебник царя Константина або Закон судний людем, X--XI ст.) [Спегальский, 1972, с. 47]. Кліть на подвір'ї, як місце злочину, згадується в таких юридичних пам'ятках, як Руська Правда і Устав Ярослава [Козюба, 2003, с. 38, 39]. Одним із засобів запобігання розкрадання клітей стало їх включення до складу житла. На археологічних матеріалах давньоруських міст можна простежити поступове поширення трьохка- мерного житла -- хата+сіни+кліть. Кліть спочатку виконувала ті самі функції зберігання майна, але згодом стала більш активно використовуватися в інших цілях (світлиця). Пізніше ця лексема -- (прибудована) кліть -- почала витіснятися спеціальними номінаціями -- комора і коувната (Лексикон Памва Бе- ринди, 1627) [Питання., 1970, с. 15].

Господарське призначення кліті добре характеризує літописне повідомлення про стихійне лихо біля Котельниці 1143 р.: «в то же літо быс боуря велика... и розноси хоромы, и то- варъ, и кліти, и жито из гоуменъ, ...и не ос- тася оу клітехь ничтоже» [ІЛ, 6651 (1143), ствп. 314]. Кліті замикалися ключами на замки: «разбиша замки и влізоша вь кліть сь свищами» (Чудеса св. Миколая Чудотворця, ст.) [Словарь., III, с. 325]; «рекошаразбиемь ключь да видимь или татие или кто и вьжь- гьше свіща многь разбиша ключа и вьлізоша вь кліть» (Чудеса св. Миколая Чудотворця, ст.); «ключь взяли силою клетныи и пошли прочь» (Грамота рижан до вітебського кн. Ми- хаїла Костянтиновича, близько 1300 р.) [Словарь., IV, с. 226].

Кліть, як ми вже зазначали, первинно була зрубною наземною, квадратною, холодною не- житловою спорудою. Дуже важливо підкреслити, що семантика цієї назви пов'язана не з функціональним призначенням споруди (як то истъба, хоромъ чи хлквъ), а з її конструкцією. Крім кліті -- частини житла чи кімнати (про це див. вище), у джерелах згадуються інші функції кліті як певного типу споруди -- приміщення для торгівлі, хліву, приміщення для спання (про це див. далі), складського приміщення, скарбниці і навіть церкви [Словарь., IV, с. 222--223]. Виходячи з цього, ми не погоджуємося з А. Г. Данилюком, який вважає, що в процесі еволюції типів слов'янського житла кліть була перехідною ланкою між хатою земляною і наземною хатою етнографічного часу, причому ця перехідна форма утворилася внаслідок пристосування кліті до житла [Данилюк, 1993, с. 9].

За етнографічними матеріалами відомо, що кліті (окремі споруди) використовувалися як місце спання. Зокрема у ХІХ ст. в селах навколо Турова молоді члени родин спали в клітях (амбарах) не тільки влітку, але і взимку, навіть при 25°С морозі [Спегальский, 1972, с. 179; Шенников, 1966, с. 9]. Подібні свідчення привели деяких дослідників (О. Харузін, Є. Бломквіст) до висновку, що у давнину кліть була самостійним неопалюваним житлом [Харузин, 1907, с. 113; Бломквист, 1956, с. 21]. З цим можна посперечатися, оскільки, на нашу думку, теза, за якою приміщення (споруду), в якому люди тільки ночують, можна вважати житлом, не є очевидною. Тільки споруда з піччю чи іншим опалювальним пристроєм може вважатися житлом у повному розумінні цього слова. Інша річ, коли неопалюване приміщення є складовою частиною житла. У разі ж використання кліті, хліва, амбару, сінника чи іншої господарської споруди як місця ночівлі, вважати їх на цій підставі житлом недоречно.

Хлів можна вважати найдавнішою за походженням спорудою господарського призначення. 1.1. Лучиць-Федорець припускає, що ця реалія відноситься ще до часів тваринництва і пастушества [Лучиц-Федорец, 1973, с. 8]. Цей термін широко розповсюджений у слов'янській лексиці: хляв -- болг., hlev -- хорв., хорут., chlew -- чеш., chliev -- слвц., пол., khw -- в.- луж., chlew -- н.-луж., chlev -- полаб. [Будило- вич, 1882, с. 112; Лучиц-Федорец, 1973, с. 9]. Його походження пов'язують з гот. hlija, hlaiw, але вбачати в традиції будувати поруч з житлом спеціальні навіси для худоби германський вплив [Нидерле, 1956, с. 261] немає жодних підстав. Про індоєвропейські корені цього слова, пов'язаного з лексемою хлібь, свідчать наступні приклади: hlaifs -- гот., Laib -- нім., hlaf -- анг., lawyz -- осет., lewa§ -- курд., lavas -- гіл., lavas -- перс., ravas -- афг., l'evas -- вепс. [Стецюк, 2000, с. 80]. Таким чином, праслов'янське xlevb давало родову назву господарській споруді взагалі, в якій спочатку зберігали зерно і пізніше почали тримати худобу. Місце утримування худоби як головна функція хліва фіксується в джерелах давньоруського часу: «Аже крадеть кто скотъ в хліві» (ст. 37 Тр. сп. РП, ХИ--ХІІІ ст.); «продайте половъиконь, аризьи кърините въ (х)лЪвъ» (новгородська берестяна гр. № 160, середина ХІІ ст.) [Янин, 1986, с. 231--232]; «Друзии бо в затворы влазять... и ту кормлящеся аки свинья въ хлі- вині пребывають» (Пролог «Юр'ївський», ХІУ ст.) [Словарь..., ІІІ, с. 351]. Незважаючи на процес збільшення видів господарських будівель через тенденцію до їхньої монофункціональності, лексема хлів (хлєв, хлівець, хлєвчик) збереглася у назвах будівель для свійської худоби й птиці або для зберігання зерна, борошна [Євтушок, 1993, с. 79, 84, 86, 88, 95]. Хлів взагалі міг бути єдиною господарською спорудою на подвір'ї, і тому використовувався не тільки для утримування худоби і птиці, але й для зберігання продуктів харчування, одягу, сіна, дров та ін., а також був місцем ночівлі [Нидерле, 1956, с. 256].

Історична тенденція до збільшення у дворах кількості будівель була пов'язана з функціональною спеціалізацією останніх. У давньоруський час тваринництво було невід'ємною частиною домашнього господарства, у тому числі й міського, і тому споруди для утримання домашньої худоби й птиці підлаштовувалися під специфіку вирощування цих тварин. Природно, що чим більшим було поголів'я домашньої худоби і його різновиди (коні, велика і дрібна рогата худоба, свині), тим більшим за кількістю і розмірами був комплекс будівель для утримування цих тварин. Ця спеціалізація і, відповідно, лексична диференціація назв господарських споруд, ймовірно, почала формуватися ще у переддержавний період, коли у господарстві громад існували великі стада свійських тварин.

Серед спеціалізованих господарських будівель насамперед потрібно згадати стаю. Лексема staja добре відома слов'янським мовам: стайня -- укр., стая -- болг., стаjа -- серб., staja -- хорут., слвц., staj, staje -- чеш., stajnia -- пол., stajnisco -- н.-луж. [Будилович, 1882, с. 113; Лучиц-Федорец, 1973, с. 9]. У більшості мов значення цього слова -- 'конюшня'. Саме у такому значенні воно відоме і в писемних пам'ятках Русі: «воиникомъ жилище и конемъ стаю... створи» (Хроніка Георгія Амартола, сп. ХІІІ--ХГУ ст.) [Історія., 1983, с. 131]; «и не оудуоси его в городі, искаше ею по стаемь, посылая люди, и не обріте ею» [ІЛ, 6768 (1260), ствп. 847].

Інша загальнослов'янська назва -- обора: обор -- болг., серб., obora -- хорут., чеш., слвц., пол., wobora -- в.-луж. [Будилович, 1882, с. 112]. Найбільш поширене значення цієї лексеми -- 'загорожа для великої рогатої худоби', 'корівник' [Харузин, 1907, с. 79, 81; Бломквист, 1956, с. 204]. Слід відзначити, що воли («говяда») та корови грали провідну роль у господарстві Південної Русі. Перші були головною тягловою силою при обробці південноруських чорноземів («къ ярму приводится волъ орныи и про- черае(т) сладкую бразду» (Слово Григорія Богослова, ХГУ ст.) [Словарь., І, с. 471] та в гужовому транспорті («не дадяше въпрячи коня ни волу» [ІЛ, ствп. 9], другі давали молоко, м'ясо та шкіру. У джерелах згадуються ясла скотинь- скыя [Срезневский, ІІІ, стлб. 1666], за допомогою яких годували худобу в хлівах та інших будівлях. Єдина згадка про забой не дозволяє точно визначити, чи це був загін для худоби, чи загородка всередині будівлі: «Аще изъ забоя выведуть (скотину -- В. К.), закупу того не платити» (ст. 72 Кар. сп. РП, ХІІІ ст.). Такі назви будівель, як овчарня, воловня, козярня, поширені в Україні у ХУІІ ст. [Історія., 1983, с. 411], не зафіксовані у писемних джерелах давньоруського часу.

Окреме невелике приміщення або відділення у більшій споруді для утримування свиней мало назву котьць: «і пасту(х) стадомъ, і зимі стаі скотомъ, свиньямъ котьци, псомъ кучи, ястрябомъ колодици -- о всккъ промыслимъ» (Мерило Праведне, XIV ст.); «Илья же судивъ лъжепр(о)р(о)комъ, яко свиньі в котьці издріза» (Пандекти Никона Чудотворця, ст.) [Словарь..., IV, с. 278]. Ця назва у формі котєць 'хлів' збереглася в українській мові [Лучиц-Федорец, 1973, с. 9]. Поширена з XVIII ст. лексема саж -- 'свинячий хлів' -- не була відома у давньоруський час, принаймні у цьому значенні, з двох причин. По-перше, у XVI ст. цим словом називались хлівці для утримування птиці [!сторія..., 1983, с. 411]. Подруге, саж розрахований на постійне, безперервне перебування тварин у ньому, що зменшувало рухливість свиней і збільшувало їхню вагу, в той час як у Давній Русі й пізніше, у XIV ст., випасання тварин було головною формою їхнього годування [Питання., 1970, с. 34].