Реферат Володимира Стахіва про основні напрямки дослідження зовнішньополітичної діяльності ОУН у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ ВОЛОДИМИРА СТАХІВА ПРО ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Анотація

У статті публікується доповідь Володимира Стахіва на конференції Фундації для дослідів життя та діяльності Євгена Коновальця 16 червня 1967 р. Тема виступу Володимира Стахіва - “До зовнішньої політики ОУН в роках 1931-1938”.

Ключові слова: Володимир Стахів, Євген Коновалець, ОУН, зовнішня політика, Німеччина. Дмитрий Бурим, Юрий Черченко (Киев).

Аннотация

В статье публикуется доклад Владимира Стахива на конференции Фундации по изучению жизни и деятельности Евгена Коновальца 16 июня 1967 г. Тема выступления Владимира Стахива - “О внешней политике ОУН в 1931-1938 гг.”

Ключевые слова: Владимир Стахив, Евген Коновалец, ОУН, внешняя политика, Германия.

стахів фундація коновалець зовнішньополітичний

В історії українського організованого націоналізму постать Володимира Стахіва є однією з найпомітніших. Член Революційного Проводу ОУН, проводів ЗЧ ОУН та ОУНЗ, він протягом кількох десятиліть був серед тих, хто визначав напрямки розвитку українських націоналістичних організацій. У 1950-ті та 1960-ті рр. - це також відомий публіцист, головний редактор двотижневика “Сучасна Україна” та співредактор журналу “Сучасність”. Про те, що він був фахівцем у галузі зовнішньополітичних відносин, промовисто свідчить той факт, що саме Володимира Стахіва було призначено на посаду керівника “ресорту закордонних справ” Українського Державного Правління в перших днях липня 1941 р.

Документ, який публікується нижче, очевидно є розшифровкою стенограми виступу Володимира Стахіва на конференції Фундації для дослідів життя і діяльності полковника Євгена Коновальця. Рішення про створення цієї фундації було прийнято в 1958 р., коли відзначалися 20-ті роковини трагічної загибелі Голови Проводу українських націоналістів.

Комітет для відзначення в Роттердамі 20-річчя смерті славної пам'яті полковника Євгена Коновальця, або, як його тоді скорочено називали, Роттердамський комітет було створено з ініціативи Голови Проводу українських націоналістів (ПУН) полковника Андрія Мельника. Саме він звернувся до представників ЗЧ ОУН та ОУН за кордоном (ОУНЗ), закликаючи до спільного відзначення 20-річчя загибелі Євгена Коновальця. Але одразу створити такий всенаціоналістичний комітет не вдалося, бо представники ЗЧ ОУН відмовлялися брати в ньому участь, якщо там теж будуть представники “двійкарів”. Щоб якось обійти протиріччя між бандерівцями та “двійкарями”, Андрій Мельник доручив генералові Миколі Капустянському скликати нараду колишніх співробітників полковника Євгена Коновальця в ділянках військовій, революційній і політичній та представників вояцьких організацій і суспільно-громадських централь українців у Німеччині та Голландії. На цій нараді 4 лютого 1958 р. й було створено Роттердамський комітет. До Президії комітету увійшли: Андрій Мельник (голова), Степан Бандера, Роман Дашкевич, Дарія Ребет, Василь Татарський і Юрій Студинський. Наступного дня було обрано Діловий секретаріат у такому складі: Яків Маковецький, Михайло В. Борис, Роман Дебрицький і Модест Семирозум. Діловий секретаріат зайнявся технічною підготовкою цих урочистостей. Роттердамський комітет згодом сформував Комісію трьох, до якої увійшли представники трьох гілок ОУН: Дмитро Андрієвський від “мельниківців”, Дарія Ребет від “двійкарів” та Ярослав Бенцаль від “бандерівців”.

Комісія трьох була покликана для збирання матеріалу про життя та діяльність Євгена Коновальця. 21 червня 1958 р. комісія надіслала до комітету свій звіт, в якому серед іншого було запропоновано створити при Науковому товаристві ім. Шевченка спеціальну фундацію для студій життя й діяльності полковника Коновальця. На засіданні Роттердамського комітету 27 вересня 1958 р. Андрій Мельник розповів, що він разом з Дмитром Андрієвським мав у Парижі зустріч з представниками НТШ Володимиром Кубійовичем та Володимиром Яневим. В результаті розмови було досягнуто угоду. На цьому ж засіданні комітету 27 вересня 1958 р. було розглянуто й проект угоди з НТШ, але виникли суперечки, і питання було передане на розгляд Президії комітету. Президія мала зайнятися підготовкою створення фундації, а комітет після створення фундації повинен був самоліквідуватися.

Процес підготовки створення Фундації для дослідів життя і діяльності полковника Євгена Коновальця тривав протягом 1959 р. Цим займалася відповідна Підготовча комісія. Її секретарем був Яків Маковецький. В Архіві ОУН у Києві зберігається низка листів від українських організацій в еміграції, датованих 1959 роком, в яких висловлюється прохання прийняти ці організації у члени фундації. Серед цих організацій були: Українське товариство “Відродження” з Аргентини, Українсько-бразильський клуб (Бразилія, Курі- тіба), Українська видавнича спілка в Лондоні, Відділ Союзу українців у Британії (СУБ) у Бредфорді, Відділ СУБ в Олдгемі, Відділ СУБ у Ноттінгемі, Спілка української молоді у Великій Британії, Ліга визволення України (Канада, Торонто), “Українська національна єдність” (Франція), Українська стрілецька громада в Канаді, торонтська філія Українського національного об'єднання в Канаді, Організація українок Канади імені Ольги Басарабової в Торонто. На 10 травня 1962 р. фундація нараховувала 32 дійсних члени.

У листі Головної управи Українського товариства “Відродження” в Аргентині від 7 квітня 1959 р. до Підготовчої комісії Фундації для дослідів життя і діяльності полковника Євгена Коновальця зокрема зазначалося: “Потверджуємо одержання Вашого листа-обіжника з дня 20 березня ц. р. враз з прилогою тексту проєкту Статута Фундації та висловлюємо наше вдоволення з приводу заоснування цього рода Фундації. Отсим зголошуємо наше Т[оварист]во - Українське Товариство «Відродження» в Аргентині в кандидати в дійсні члени згаданої Фундації. Вписове в сумі 10 американських долярів і річну членську вкладку 25 ам[ериканських] долярів перешлемо на вказану Вами адресу. Якщо б на Установчих Загальних Зборах Фундації була би потреба заступити наше Т[оварист]во, то ми просили б п. д-ра Якова Маковецького бути нашим представником”Архів ОУН у Києві. - Фонд Євгена Коновальця..

У проекті статуту фундації мета діяльності фундації була сформульована таким чином: “Фундація має завдання провадити досліди життя і діяльности полк[овника] Євгена Коновальця. В тій цілі Фундація збирає належні матеріяли й опрацьовує їх для видання друком, сприяє звеличенню його пам'яти літературними і мистецькими творами, добуває матеріяльні засоби, потрібні для виконання повищих завдань”Там само.. Відповідно до статуту Загальні збори фундації мали скликатися в міру потреби, щонайменше раз на два роки.

12 травня 1961 р. в приміщенні ЦПУЕН у Мюнхені відбулися Основоположні збори Фундації для дослідів життя і діяльності полковника Євгена Коновальця. Було ухвалено Статут фундації й обрано керівні органи. Управа фундації: Юрій Бойко (голова), Ярослав Бенцаль (заступник), Олекса Вінто- няк (секретар), Григорій Васькович, Євген Мацях, Роман Дебрицький, Яків Маковецький. Контрольна комісія: Андрій Мельник (голова), Степан Ленкавський, Богдан Кордюк, Мирон Коновалець, Василь Орелецький.

Результатом роботи фундації мала стати підготовка та публікація збірника матеріалів про життя та діяльність Євгена Коновальця. Фундація сформувала редакцію цього збірника. 8 березня 1963 р. редакція опублікувала “Інформації і побажання до шановних авторів збірника”. В цьому документі повідомлялось: “В склад редакції збірника на сьогодні входять: проф. д-р Ю. Бойко, д-р Г Васькович, М.В. Борис. В дальшому склад редакції буде доповнений новими членами”Там само.. В цій інформації визначалася структура збірника, наголошувався його науковий характер. “Характер збірника - дослідчо-науковий. Він має стояти на високому рівні під оглядом змісту, форми подання матеріялу і стилю. Статті в ньому повинні бути оперті на документи і джерела; останні мають бути піддані суворій перевірці. Абсолютно виключається пропаґандивно-ґльорифікаційний підхід і стиль”Там само..

В інформації вже було також запропоновано назву майбутнього збірника - “Євген Коновалець та його доба. Збірник статей, спогадів, документів”. Редакція не обмежувала розмір статей-матеріалів, - він міг бути 10-40 сторінок і більше. Передбачалася виплата гонорарів авторам статей “за тарифою наукових праць”. Всю роботу планувалося провести протягом року з тим, щоби “ще цього року... матеріяли повинні бути здані друкарні до складання”. Насправді ж цей збірник побачив світ аж у 1974 р.Див.: Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - 1019 с.. У передньому слові до видання з цього приводу зазначалося таке: “По довгих роках праці випускаємо у світ Божий оцей збірник. Є він плодом зусиль не якогось вузького гурту людей, в ньому виявляє себе українство в діяспорі, виявляє своїми позитивами власну духову пружність і матеріяльну спроможність, а коли є у цьому неґативи (а де ж без них обійшлося!), то вони відображують собою наші колективні спроможності”Там само. - С. 7..

У процесі роботи над підготовкою збірника фундація скликала спеціальні студійні конференції, на яких обговорювалися теоретичні питання, пов'язані з написанням матеріалів для книги. В Архіві ОУН у Києві є документ про першу таку конференцію. Це запрошення на студійну конференцію, що відбулася в Мюнхені 19 грудня 1963 р. в приміщенні Дому української науки. На цій конференції було заслухано та обговорено такі доповіді: Богдан Кордюк, “Євген Коновалець як політичний організатор”, Микола Філь, “Роля полк[овника] Євгена Коновальця у творенні Організації Українських Націоналістів”, Дмитро Андрієвський, “Обставини 30-х років і Провід Українських Націоналістів”, Михайло Борис, “Інформація про підготовку збірника-монографії”. Михайло Борис у своїй доповіді серед іншого розказав, що інформація редакції збірника з окремим листом-запрошенням до співпраці були відправлені на 129 адрес. “Воно, на перший погляд, може видаватися, надто високе число співробітників? Тут потрібний короткий коментар: у цьому випадку під окресленням «співпраця», я розумію не лише опрацювання статей-матеріялів, а якнайширше співробітництво: складання бібліографії, розшуки за фотографіями, документами, рідкісними виданнями тощо. Самих авторів є на увазі не більше 70... Проведені підрахунки показують, що дотеперішні наслідки підготовки менші ніж середні.”Архів ОУН у Києві. - Фонд Євгена Коновальця..

Реферат про зовнішню політику ОУН Володимир Стахів виголосив на конференції фундації в червні 1967 р. Про те, що це була саме конференція Фундації для дослідів життя та діяльності полковника Євгена Коновальця, свідчить, по-перше, склад учасників, які взяли участь в обговоренні реферату, а по-друге, те, що у своєму виступі Володимир Стахів кілька разів згадує про завдання фундації. Дату виступу теж легко визначити, адже В. Стахів згадує, що “якраз вчора виповнилося рівно 33 роки з дня вбивства Пєрацького”. Отже, виступав він на конференції 16 червня 1967 р. У своєму виступі В. Стахів сформулював головні напрямки для висвітлення теми та дав періодизацію зовнішньополітичної діяльності ОУН у міжвоєнний період. Можливо, через те, що в рефераті були головним чином окреслені завдання для подальшої роботи, цей текст не увійшов до збірника “Євген Коновалець та його доба”. У книзі в розділі “Зовнішня політика ОУН” було опубліковано три статті: Ігоря Каменецького “Українське питання в німецькій зовнішній політиці між двома світовими війнами”, Костянтина Зеленка “Великобританія і Україна” та колишнього представника ОУН у Великій Британії Євгена Ляховича “Діяльність ОУН в Лондоні в 1933-1935 рр.”. Але у передмові до книги головний редактор професор Юрій Бойко писав, що Володимир Стахів брав участь у редагуванні текстів, що увійшли до цього фундаментального збірника. В тій же передмові до книги Юрій Бойко називав проблеми, з якими стикалася редакція при роботі з текстами: “Редколеґія поборювала напушисту фразеологію, інерцію емоційної героїзації постаті Полковника, спроби окремих авторів випнути свою особу в історичних подіях минулого, зайву багатомовність. Деякі автори губили відчуття того, що вони пишуть до збірника, і розганялися на монографію (отримано, наприклад, статтю на 160 стор[інок] машинопису!). В таких випадках доводилося різати текст ножицями, а після всіх скорочень узгіднювати остаточну редакцію із авторами; цю делікатну місію Редакційна Колеґія переклала в основному на мене”Євген Коновалець та його доба. - С. 10..

На жаль, Володимир Стахів помер у 1971 р., так і не побачивши надрукованої книжки. Як ми бачимо, в цьому збірнику статті, присвячені міжнародній діяльності ОУН, висвітлюють тільки два напрямки зовнішньополітичної діяльності організації - спілкування з представниками політичних кіл Великої Британії та Німеччини. У своєму рефераті Володимир Стахів набагато ширше окреслив сферу зовнішньополітичної діяльності ОУН. Чому до книги увійшли тільки ці два напрямки, Юрій Бойко пояснював так: “Розділ «Зовнішня політика ОУН», хоч і не вичерпує означеної проблематики, є все таки наскрізь свіжо і добре удокументована розгорненим (проф. д-р І. Каменецький, К. Зеленко, Є. Ляхович). Ми свідомо пішли на те, щоб для міжнародньої політики ОУН дати ширший історичний фон, представити цілість політики Англії й Німеччини перед 2-ою світовою війною. З появою наших матеріялів має остаточно розвіятися леґенда про орієнтацію Коновальця на «фашистську Німеччину»”Там само. - С. 14..

Машинописний текст виступу Володимира Стахіва походить з його особистого архіву. Після смерті В. Стахіва німецький історик доктор Франк Грелка (Європейський Університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері) з дозволу вдови Володимира Стахіва зробив копію цього документа, а вже згодом передав цю копію Дмитру Буріму. Текст є очевидно розшифровкою стенограми доповіді Володимира Стахіва та подальшого її обговорення. Така думка виникає через те, що в тексті залишено багато пропусків, особливо в кінці речень. Досить часто речення між собою не узгоджені, виклад плутаний. Складається враження, що стенографіст або не встигав все занотовувати, або не все розумів. Тому опублікувати такий документ без певного редагування практично неможливо. Про це, до речі, говорив і сам Володимир Стахів в останніх рядках доповіді: “Вибачте, що я занадто фрагментарно ті справи подавав, я спішився, й тому всі мали претензії, що не вимовляв останні слова в реченні. Може відбутися дискусія, коли йдеться, що ця доповідь може бути надрукована, бо я вважаю, що ця доповідь ще в тій формі, як я її виголосив, надрукована ще не повинна б бути”. Але оскільки за життя Володимира Стахіва цей матеріал у відредагованому вигляді не публікувався, то треба його видати хоча б у такому “чорновому” варіанті через те, що в ньому автор висвітлює важливі аспекти історії ОУН.

Цей реферат Володимира Стахіва вже було опубліковано в УкраїніДив.: Стахів В.П. Про українську зовнішню політику, ОУН, Карпатську Україну та політичні вбивства Кремля: Зб. вибр. пр. / Упоряд. О. Панченко. - Гадяч, 2005. - С. 16-51.. Упорядник, правда, не пояснив, що це за текст, коли і з якого приводу був написаний. Єдине, що було вказано, що текст походить з архіву молодшого брата Володимира Стахіва Євгена, теж відомого діяча ОУН, автора кількох книжок спогадів. Текст для публікації було відредаговано, знову ж таки не вказано, хто це робив - чи сам Володимир Стахів, чи Євген Стахів, чи упорядник Олександр Панченко. Разом з тим внесені додатки до тексту, які заповнюють пропуски, та деякі зміни в тексті, зроблені під час редагування, інколи викликають запитання. Наведемо один тільки приклад. У тексті реферату Володимир Стахів згадує про місію британського посла на Закарпатті, але оскільки події на Закарпатті відбувалися вже після вбивства Євгена Коновальця, то Стахів робить висновок: “Це вже до доби полковника Коновальця не належить”. А в збірнику, упорядкованому Олександром Панченком, висновок прямо протилежний і наступне речення просто видаленеТам само. - С. 24.. До того ж не виправлено численних помилок, зокрема у прізвищах відомих європейських та українських політичних діячів. Відповідно немає й коментарів; а коли б упорядник готував ці коментарі, то він би дізнався про правильне написання назв установ та прізвищ. Але найголовнішим недоліком згаданої публікації, на нашу думку, є те, що упорядник вилучив три сторінки тексту. З яких це міркувань робилося, важко сказати, але це було зроблено свідомо, бо замість вилученого тексту поставлено три крапки. Таким чином, не було опубліковано половину виступу брата Євгена Коновальця Мирона, виступ пана Леника та виступ Юрія Бойка. Отже, доцільність повторної і саме наукової публікації реферату Володимира Стахіва не викликає сумнівів.

Текст реферату Володимира Стахіва “До зовнішньої політики ОУН в роках 1931-1938” та стенограми його обговорення ми подаємо у максимальній відповідності до оригіналу (лише трохи підправлено пунктуацію). Слова, які ми додаємо в місцях пропусків, позначені квадратними дужками. Слова, які були додані при публікації Олександром Панченком, позначаються курсивом. Явні описки стенографіста виправлено беззастережно. Подекуди таки довелось залишити пропуски, тому що важко визначити, що хотів сказати В. Стахів, а ті варіанти, які подавав упорядник О. Панченко, нам не видаються очевидними.

ДОКУМЕНТ

Володимир Стахів. До зовнішньої політики ОУН в роках 1931-1938

Вельмишановні пані й панове!

Питання зовнішньополітичної діяльності Організації Українських Націоналістів ОУН надто широка та складна тема, щоб можна вичерпати її в одній доповіді і укласти її в такий короткий реферат. Тому доповідачеві доведеться обмежитися тільки деякими фактами та фрагментами окремих важливіших, так би мовити, ключових подій і [на] найширшому тлі з'ясувати не тільки зовнішньополітичну концепцію ОУН, але також і реалізацію її з усіма успіхами, яких, мабуть, мало та невдачами, яких, мабуть, досить багато. До того, труднощі з'ясування самої проблеми лежать ще в тому, що з'ясування саме у тій ділянці великою мірою мемуаристська література, опублікована чи тільки доступна архівна документація, документальна фіксація з боку чужоземних партнерів тих чи тих виявів зовнішньополітичної діяльності ОУН дипломатичного характеру, політичної інформації, безпосередніх розмов, публікацій журналістичного та публіцистичного характеру. У зв'язку з таким станом речей виринає оправдане і дуже коротке питання децентрального організованого, принаймні публіцистика, без винятку всіх [видань], газет, бюлетенів, журналів, альманахів, листів, звернень, брошур та інформативних книг чужими мовами. Уже не говорю про документи [офіційного] характеру, як листування, протоколи засідань, нарад, конференцій, чужомовних пам'яток, які ми популярно називаємо меморандуми, протокольні записи та звіти про політичні розмови з чужоземними партнерами тощо.

Мені здається, що одним з основних завдань фундації було власне стати такою установою, де центрально були [би] архівізовані ці документи публічного й [довірочного] характеру. Бо це все таки дуже потрібне не тільки для відсвіження пам'яті про ці чи ті факти, події, персоналії, навіть прізвища, але також, зокрема передусім для перевірення вірогідності повищих даних у пам'яті, перевірення часової послідовності окремих фактів, їхньої логічної пов'язаності та взаємозалежності. Зовнішньополітична діяльність ОУН з усіма її піднесеннями та спадами є чимось у роді гарячого заліза, за яке ніхто братися не хоче, що[б] не попекти собі своїх політично делікатних і чистих рук. Чи не так? [Всі], що досі висловлюються на цьому форумі чи деінде, наприклад, на сторінках українських газет, дуже старанно обминають тематику зовнішньополітичної діяльності ОУН в її не підфарбованій конкретності. Якщо дехто з них і брався за це питання в пресі або в окремих публікаціях, то [не] виходив поза межі дифірамбів і пласких дуже патріотичних слів.

Чому так послідовно відмовчувалися і відповідальні особи, які мали б багато дечого сказати, про окремі фази чи періоди закордонної політики ОУН. Говорю тут про закордонну політику, хоч я радше схильний вживати окреслення зовнішньополітична діяльність. Наприклад, цікаво було б почути міркування з цієї ділянки політичного референта¹ проводу Організації Українських Націоналістів, покликаного першим конгресом ОУН у лютому 1929, референта відповідального на відтинку за концептування, плянування та реалізування української закордонної політики у виданні розумінь та формувань Організації Українських Націоналістів. Або почути оцінку всіх заходів ОУН на терені Королівства Італії з-під пера тамошнього представника ОУН, який одночасно виконував обов'язки секретаря організації на тому терені². А 1932 і 1933 років відомою й популярною була, так сказати, установа трьох уповноважених крайової екзекутиви, ще популярніша, трьох комісарів, які вважали себе компетентними концепційно унапрямлювати та контролювати політичну діяльність ОУН за кордоном і синхронізувати її з революційною акцією КЕ ОУН на ЗУЗ, в тому й зовнішньополітичну діяльність. Справді цікаво було б довідатися, чи вони мали будь-які застереження до тих чи тих подій чи форм у реалізації заходів закордонної політики ОУН. Обидва колишні уповноважені К[райової] Екзекутиви, що пережили Другу світову війну³, також відмовчуються від цього комплексу питань так само, як і обидва згадані представники старої ґвардії націоналістів. Для всіх їх зовнішня політична діяльність ОУН залишається таки великою мірою гарячим залізом. Я особисто довго вагався, чи взагалі виступати саме на цьому полі з повищою тематикою. Довго важив усі “за” і “проти” і визнаю те, що сьогодні шкодить цікавість, хто дав себе переконати деяким старим чоловіком і давнішого часу другом ОУН, щоб дати перевагу елементам та аргументам “за”.

Неохота та вагання зумовлені між іншим такими 4-ма причинами: по-перше, занадто складна тематика, яка, так би мовити, відстрашувала всіх інших, які були доповідачами саме цього питання. Складність лежить передусім у тому, що треба нарешті залишити [політичні перестороги] і говорити так, як справді було, неза- бронзовувати і не відбронзовувати недавнє минуле, бо, на мою думку, ні ОУН, ні її відповідальні особи бронзи не потребують. Однак таки треба демонтувати багато т. зв. позитивів, як також і негативів, леґенд, що їх натворила впродовж часу пропаганда приятелів і недругів ОУН. Ці леґенди не тільки треба демонтувати, а кожний визнає, що в нашій дійсності робити ці речі надто прикро. По-друге, [важливе] уточнення: це єдиний форум, де зустрічаються ще всі три фракції, а можна окреслити ще точніше: три відлами розриву колись єдиної ОУН, щоб спільно простежити факти і події своєї політичної молодости, факти свого безповоротного минулого і теперішности. Конкретна дія цієї теперішности і майбутнє координування заплянованої діяльности.

Ні, панове, теперішня політична дійсність між трьома фракціями аж ніяк не мобілізує морально виступати з доповідями і обговорювати те з співавторами та учасниками, що ми разом робили. Такий форум присвячений справам історії. Тепер уточнюю: зобов'язує принаймні чесну гру, “фейр плей” тепер, в давності і післязавтра. А то цей форум стане подібним, єдиним помостом, яким є американсько- китайські дипломатичні розмови у Варшаві. Стане, так би мовити, націоналістичною рутиною.

По-третє, на наших договірних та дискусійних форумах не тільки на цьому відтинку виступають часто некваліфіковані диспутанти, [що] знеохочує дискусії принаймні такого доповідача, як я.

По-четверте, відсутність документації, як я згадував.

Ці вступні зауваги треба було мені зробити, навіть наражаючись на небезпеку, що вони звучатимуть прикро, може, навіть прикріше, ніж наміряв доповідач. Прикрість лежить не в тих чи в тих формулюваннях, а в фактах, подіях, але про це буде мова в формулюваннях.

Зовнішньополітична концепція ОУН

Я спрощую для розуміння її. По-перше, організувати реальні сили для боротьби за державну самостійність України. Ця боротьба, а внаслідок її постання незалежної держави в тій чи тій формі, порушували міжнародний уклад сил. Отож організація цих реальних сил мала вплив на досвід, на політичну концепцію ОУН. До реальних сил зараховуються не тільки бойові кадри на всіх щаблях життя, політичні пропаґандисти. До цих зараховуються усі фактори усього суспільного життя нації, тобто організування реальних сил. У нас окреслення “реальний”, “реалітет” набрало в політиці згірдливого посмаку. Немає справжньої не реальної політики. Принципіяльна політика завела Гітлера туди, куди ми бачили, сьогодні Насера⁴ також у сліпу вулицю. Поняття принципіяльної і реальної політики висунули в такому принципі публіцисти, як Дмитро Донцов і Володимир Мартинець⁵. І завели плутанину в українській політичній термінології.

Я ще буду говорити також про опортунізм. Отож, не принципіальна політика, а політика послідовна і таки реальна. Отож, політика ОУН є реальна, послідовна, і таку її вона виконує. По-друге, створювати революційну ситуацію. Нехай нікого не бентежить запозичення в Маркса чи марксистів, але ми це окреслення не видумали, і, по-третє, довести цю революційну ситуацію до революційного завершення, вкаль- кульовуючи при цьому революційне завершення в формі національного повстання, вкалькульовуючи при цьому відповідний міжнародний уклад сил чи міжнародних факторів. Концепція була реальною, революційною і калькулятивною. Тверджу, що ОУН єдино посідав політичну концепцію. Це, однак, ніяк не означає, що ця концепція була єдино правильна, але правильність концепції міряється застосуванням мір життя, послідовністю реалізації і передусім [досягненням] успіху чи неуспіху. Інші українські формації того часу за винятком деякою мірою УНДО жадної власної політичної концепції не посідали. А заборонялося орієнтаціям політичним нереальним, пристосованським, спекулятивним.

Ще раз повертаюся до публіцистики Донцова і Мартинця, якими протиставлена політика принципіяльна і опортуністична. В кожній зовнішній політиці є велика доза того, що називаємо опортунізмом, тобто принципом доцільности. Отож, не опортуністична політика, а пристосованська, не опортуніст, а політичний пристосованець. В політиці, зокрема в зовнішній, існують два критерії: калькулятивний і спекулятивний. До речі, між іншим, уся наша еміграційна політика має характер спекулятивний.

Під час визвольних змагань 1917 р. такі концепції, а може, тільки ситуації існували, і в тому контексті моєї доповіді обов'язково треба про них згадати, бо якоюсь мірою, думаю, і нав'язувати зовнішньополітичну концепцію ОУН. На першому місці ставлю концепцію власних сил. Нехай нікого не здивує, що вважаю представниками цієї концепції Михайла Грушевського, а з другого [боку], Миколу Міхнов- ського. Друга, це концепція орієнтації на центральні держави, із верховодством Німеччини. Галицькі політики, СВУ а між ними й Дмитро Донцов. По-третє, орієнтація на Антанту, реальна вже в 1917 р., за жовтневої революції, а пізніше в 1919 р. в справі Денікіна, переговори в Одесі, Варшавський договір. По-четверте, орієнтація на Росію, зокрема на сьогоднішні ювілеї. Вона була однією мірою концепційна орієнтація, а потім, уже в 20-х роках, пристосованською. Всі вони, ці 4 концепції, не дали успіху, всі вони практично провалилися.

Існує ще одне питання, яке треба з'ясувати, періодизації зовнішньої політичної діяльності ОУН. Критичний спостерігач може слушно заявити, що такий короткий час, як семиріччя, тобто 1931-1938, не вимагають якоїсь періодизації. В справ[ж]нім часі у факультетних вимогах політичних партій. Кінцева дата в 1938 зумовлена смертю полковника. Початкова 1931, на мою думку, виявляє конкретно реальний стан на міжнародному форумі, наслідки польської пацифікації. Семиріччя щодо теми моєї доповіді має такі періоди, на мою думку: роки 1931-34 до атентату на польського міністра внутрішніх справ Пєрацького⁶, і, здається, вчора минуло 33 роки, як ця подія сталася. Я цей рік взяв як передумову дати до оцінки політичної ситуації 1934-1937 років, тобто до виникнення перших ознак загострення в міжнародній европейській політиці, і третій, найкоротший, отже, 1937 і [по] 30 травня 1938 - смерти Євгена Коновальця.

Виникає у зв'язку з тим питання, чи з'ясовувати та характеризувати окремий факт та події згідно з цією періодизацією, чи хронологічно. Я особисто вибираю можливість систематично по окремих країнах і комплексах країн, при чому буду притримуватися такої системи, поданої мною. Кажу, що розумна людина, стоячи перед завданням перекидати купу каміння з одного місця на друге, починає роздумувати. Я не хочу бути зразком цієї категорії людей. Отож починаю з менше важливих справ з погляду зовнішньополітичних країн - США та Канади. Хоч основна фінансова база для зовнішньополітичної діяльності ОУН були українці в цих країнах, то для зовнішньої політичної діяльности ця база використана не була. Це виникало з помилкової оцінки щодо ролі США. Помилковість була зумовлена дуже великими, конкретними, об'єктивними даними. В Америці були в тих часах тенденції до ізоляціоністської політики супроти европейських справ, уже тоді виникало незадоволення, головно в Азії, конкуренції Японії, в Маньчжурії, а зумовлена також невдачею в 1922 р., плян ген[ерала] Канака⁷ до гегемонії в Азії, японський плян проектувань тощо. Внаслідок цього - зближення в листопаді 1933 р. з СССР, з одного боку гарантувати засаду політичної безпеки в Европі, проти наростаючої Німеччини, і як противага Японії в Азії. Відомо, зумовленою Рузвельтовою політикою.

До цього я зауважив би, що сьогодні аналогія до міжнародної політики, якщо аналогії в міжнародній політиці взагалі можливі, тепер Америка бажає використати СССР проти Китаю. Але все ж були дані для розваження зовнішньої політики і політичної діяльности на терені США, Вашінґтон. Зумовлені фактом, що США, яких президент Вілсон був архитектором Версальського договору, не ратифікували цього договору і тим самим не гарантували версальської системи договору. Треба було і можна було апелювати до волелюбних принципів американського народу, зафіксованих у конституції, і до його революційних визвольних традицій. В той час, у першому періоді до 1934 р., у цій ділянці українці зробили мало або нічого. На мою думку, відповідальний за такий стан речі поносить Омелян Сеник⁸, який перебрав справи американського сенату. Далі такі особистості, як полк[овник] Мишуга⁹ та Дмитро Галичин та політичні прихильники концепції ОУН. А навпаки, на американському терені власне з 1933 і 1934 рр. наступила досить дивна політична орієнтація на можливості націонал-соціалістичної Німеччини. На ділянці націоналістичної публіцистичної інформації великі занедбання. Тільки внаслідок суґестій або думок т[ак] зв[аної] ініціативної групи, США були тільки, так би мовити, фінансовим податковим запіллям.

Коли я говорив про відповідальність, то в нас [це] ототожнюється з людиною. Відповідальність це є тільки на те, щоб тільки шукати потім за людиною. Отож канцлер Канцлер - псевдонім Омеляна Сеника. був знаменитим політичним організатором, мав передусім величезне внутрішньополітичне зацікавлення, але важкий був для думок зовнішньополітичної діяльности. Над США довше розводитися не потрібно.

Там досить пізно організувалося націонал-політичне об'єднання на базі Української стрілецької громади, члени якої давніше підтримували УВО, а тепер політику ОУН не так в той час націоналістичних, а соборницьких позицій, бо на Україні не було, крім ОУН, на жаль, політичних формацій, які б послідовно стояли на засадах соборництва. Канада могла стати помостом у політиці Великобританії. В останній частині моєї доповіді така спроба заіснувала, про що не буду говорити, переходячи до Великобританії.

Тричі були спроби з боку деяких членських політичних кіл нав'язати політичні контакти до українського політикуму, в тому числі до Організації Українських Націоналістів. В 1930 зокрема питання пацифікації, то тільки коротко подаю та нагадаю акцію англійських парляментаристів на терені Ліги Націй, діяльність відомого журналіста, українцями вже призабутого, у “Манчестер ґардіян”, великого ліберала [Фредеріка Войта]¹⁰, якого в 1933 р. після приходу до влади Гітлера, тоді у Лондоні у своїх причинках до тієї теми обмежується, на жаль, тільки до справи, я би назвав колонела Мела¹¹. До того часу в Лондоні вже діяли такі українські особи: Володимир Коростовець¹² з боку гетьманців, невеликі успіхи він міг мати, справи були пов'язані зі скандалами перед англійськими консерватистами.

Не знаю, чи на цьому форумі так виразно можу сказати, як тепер скажу, існувала також діяльність афериста міжнародно-політичного Якова Макогона¹³, котрий подавав себе дискретно і так дискретно хотів почути, що він є нащадком князів Розумовських. І тільки допис пресового бюра в Женеві. Хто міг стояти політично за Володимиром Коростовцем, ясно, коли зважити, що діяльність гетьманської організації обмежувалася тоді найбільшою мірою безпосередньо німецьким тереном. Центр політичної діяльности знаходився в Берліні. Хто стояв за Яковом Макогоном, мені важко сказати, а якісь пропозиції ставити не хочу. Окей Окей - псевдонім Євгена Ляховича., тобто Євген Ляхович¹⁴, у своїх причинках не згадує про свої розмови з Форейн оффіс, про свої розмови з містером Стренґом¹⁵, може, тому, що він свій причинок базує в основному ситуацією, в якій описує, це його стаття в “Трайденті”, де він хотів оправдати зовнішню політику ОУН в очах американського суспільства чи українців, які не знали й тоді української мови.

Окей здається знаходить у своїй розмові, що реферував у травні у складі адміністративної групи. Містер Стренґ був членом департаменту східньополітичних справ в британському [міністерстві закордонних справ]. В 1939 р. був з тією делеґацією нещасливою, що їхала [напередодні] договору зі Сталіним і Гітлером, опісля війни був політичним дорадником у першій фазі британської окупації Німеччини і якийсь час...

І тоді в той час 1933 і 34 рр. у Форейн оффісі, за висловами Ляховича, які він досі згадує, такі стосунки в організації Німеччини. В дипломатії, як відомо, говориться неправда, але говориться правда не в усьому, але пристосована так, щоб партнер не міг зрозуміти. В той час англійці мали славу таких, що знали майже про все, що діялося в світі. І на це містер Стренг [також знав багато]. А що наша організація? Власне через оффіс Альфреда Розенберґа це була [політика] національна. Розенберґ після приходу Гітлера до влади їздив до Лондону, щоб організувати англійську громадську думку для тих плянів східньоевропейських, які були з'ясовані в [“Майн кампф”] чи Розенберґовому “Міфі ХХ ст.”¹⁶, і поніс там жахливу невдачу. Можливо, що суґестії містера Стренґа були базовані власне на тих розмовах Розенберґа, над тим застереженням, що зв'язане з офісом Розенберґа, буде українське національне нещастя.

У тому причинкові Ляхович подає, що англійці в той час - офіційні кола, не тільки полковник Мел - були за те, що[би] полк[овник] Коновалець їхав до Лондону на політичні розмови. Виникає питання, які Ляхович з'ясував, чому полк[овник] Коновалець у той час до Лондону не поїхав: з фінансових труднощів, а фінансова ситуація Організації Українських Націоналістів і діяльність її за кордоном [були у прямій залежності].

Ситуація не була така, як собі уявляли і уявляють недруги на другому боці. Чи з фінансових труднощів, чи брак відваги - не його, але усього проводу, а може, третє - внутрішньоорганізаційних заходів, були і версії з Ярим¹⁷, нарешті й чужі впливи.

Далі виникає питання, чому пізніше після відходу з Лондону не було спроб та заходів. Аж у 1937 р. у Великобританію приїхав п[ан] Давидович з Канади. Його повновласті були дуже обмежені, тобто пристосовані до пресово-інформативної діяльности. Це можна знайти на сторінках журналу “енд Раша”.

Я не буду на цьому форумі давати відповіді на ті питання, які би поставили, і то з різних причин. Перша причина основна, і хочу її тут подати, а зрештою немає документарних даних. Але хочу заперечити, щоб за організацію англійської справи ця справа відбувалася не тільки за його відомом, але вже найменше, що тут неґативний вплив могла мати група або навпаки. Це ще тоді відбувалося поширення політичної діяльности ОУН таки великою мірою суґестіями, може, допомогою. Але хочу тільки сказати, що, може, для ілюстрації може послужити факт, дехто скаже суб'єктивний, що говорю про себе. В 1937 р. як хотів переселитися до Англії на студії, і знаю позитивно, що ту справу скапіталізував Омелян для себе.

В 1937-38 рр. була третя спроба нав'язати контакти британських політичних кіл з ОУН, також і з іншими політичними середовищами. Був час загостреної міжнародної ситуації. Звичайно, це не належить тут [щодо] англійського посла і його місії на Закарпатті. Це вже до доби полк[овника] Коновальця не належить. Це було [б] уже темою для фундації.

Труднощі робити яку-небудь політичну діяльність у Франції були утруднені фактично не політичними моментами, а психологічними. Існували взагалі в українській політичній ментальності ресантименти до Франції з приводу епізоду [вбивства] Петлюр[и], [також] на адресу генерала тоді Грекова¹⁸ в Одесі, ресантименти, що 14 березня 1923 дипломатія була промотором визнання Галичини за Польщею. Політику з ресантиментів робити не вільно, але, на жаль, так було, і хочу з'ясовувати факт, як воно було. Але вже в 20-ті роки велика група депутатів французьких зокрема виступили проти білого терору в Польщі. Тільки собі пригадую - між підписами був підпис Леона Блюма та інших. А після пацифікації, наприклад, зокрема мовляв, з'ясуйте нам, поляки - як справи маються, тобто з'ясуйте нам, яким сильним союзником ми вас маємо вважати. Отож з українського боку було незацікавлення французькою справою - уживаю такі окреслення, які тоді уживалися - незважаючи на те, що Франція в той час була політичним гегемоном.

Володимир Мартинець і Микола Сціборський¹⁹, який в той час був редактором “Українського слова” в Парижі (редагували, до речі, газету дуже добре), не мали зовнішньополітичних зацікавлень, а мали, по-моєму: Сціборський - ресантимент до внутріорганізаційної діяльності, а Мартинець - до рішення Ради амбасадорів, зокрема не мали зацікавлення розгортати політичної діяльности на терені Франції. З боку французів були спроби. Наприклад, згадують такого журналіста, [як] Андре Жермен²⁰, який пропонував контакти до парламентської групи у 1937 р. управі журналістів. Правда, ця права демократична група - на це тільки відповідь була лише двох членів діячів у Парижі, що це мала група 3-4 депутати і сподівану... Закінчення фрази відсутнє.

Навіть і спроби інформувати французьку громадськість не знаходили чомусь зрозуміння в колах ОУН. Отже, так, з одного боку, за суґестіями згаданої ініціятивної групи постав бюлетень, який коротко тривав, “Сервіс де ля прес украєніян” на чолі з Рудьом, який був на практиці в Берліні десь у пресовій службі. Треба у зв'язку з цим також згадати і про терен Ліґи Націй, незважаючи, що то це ще окремий терен, де повинна була зокрема Організація Українських Націоналістів з дуже чіткою світо- глядовою системою більше себе активізувати. Так і було, що [протягом] року була розгорнена пресова і [інша] діяльність у зв'язку з пацифікацією в 1931 р. Тоді там видано декілька чисел бюлетенів французькою та англійською мовами. Згадаю мимоходом тільки такі прізвища, [членів ОУН], які брали участь у цьому бюлетені: Андрієвський, Кушнір²¹, полк[овник] Євген Коновалець. Але в основному було занедбання цієї установи, так як, тепер, до речі, занедбання українського політикуму на терені Об'єднаних Націй, до яких можна ставитися так або інакше, але бути там в тій чи іншій формі треба.

До речі, в Женеві в рамах Ліґи Націй відбувалися конгреси европейських національних меншин. Мілена Рудницька²², зубний лікар, депутат до варшавського сойму д-р Макарушка²³, з якими ОУН чи відповідні установи ОУН [підтримували] дуже тісний політичний контакт. Пригадую також малий епізод з 1936 р., що в департаменті в Берні, тобто президентові швайцарському було сказано, що Коновалець виїхав на власне бажання зі Швайцарії, коли довідався про тиск вета на швайцарський уряд. Мушу сказати, що тут ясно, недвозначно сформульовано, [як] високий урядовець політичного департаменту в Берні висловився, що це власне бажання, коли довідався. Це тиск був на полковника Конвальця, коли взяти до уваги, що полк[овник]. Коновалець був людиною не тільки з огляду людського, але і в суспільній політиці. Це відбувалося в такій країні як Швайцарія, що Ліґа Націй мала свій осідок. Отож швайцарська преса дуже прихильно ставилася до українських справ, особливо виділявся журнал “Де Женев”, [де] публіцист Брюке [був] під впливом певної політичної групи - Розан, Вернер Ґунт, і для прикладу мушу сказати, що Закінчення речення відсутнє....

Пригадаю, що тоді після смерти полк[овника] Коновальця були відповідні інформації у швайцарській пресі, які дуже використані в цій пресі з українських джерел, після того появилися листи, [що їх писали] Микола Троцький²⁴, Єреміїв²⁵. То для ілюстрації того, які тут я міг би подавати газети більше з терену, але це радше могло б належати до ділянки внутрішньої.

Цим я замкнув би першу частину цих з'ясувань, тих малих, може, дрібних. Цікаве є, що передусім західні, те, що ми називаємо країнами демократичного світу, формально мало зацікавлені були українським питанням.

Тепер у другій частині переходжу до другого світу, який властиво є тим залізом гарячим, хочу його з'ясувати. То є проблема Італії, Еспанії, Японії і нарешті Німеччини.

Шановні пані і шановні панове, отже, я продовжую тепер другу частину не часово, тематично, продовжую її, бо тут ідеться тепер про ті країни, які в другій світовій війні понесли поразку, і наслідки якої були з боку ОУН дуже жваві, і, може, тому власне зовнішня політична тематика в розумінні ОУН є таким гарячим залізом. Я вже подав, вибачте, мені зауважують, що я дуже швидко говорю, часу мало, отже, тема дуже широка. Я прагну таки багато справ скорочувати, тим більше, що під заголовком моєї доповіді є подані фрагменти подій. Отож переходжу тепер до теми.

Після Німеччини, часово беручи, Італія була другою країною, до політичних кіл якої ОУН нав'язала контакти. Не тому, що це була країна з фашистським режимом чи режимом національної диктатури, бо в той час ОУН підтримувала контакти з політичними колами і військовими колами демократичної Ваймарської Німеччини, а просто тому, що в Римі політичну й інформативну діяльність ще до заснування Організації Українських Націоналістів розгорнув Євген Онацький. Початок цих контактів треба датувати 1927 роком, коли постав Провід українських націоналістів і коли планувалося творення Організації Українських Націоналістів, може, тоді ще не під цією назвою. Або, точніше висловившись, творення політичної організації революційної. УВО, як сама назва вказує, була військово-революційною організацією. Але Євген Онацький, який повинен би докладніше з'ясувати римські заходи, також належить до тих, хто відмовчується від питань зовнішньополітичної діяльности на терені Королівства Італії.

Тут я буду тільки говорити деякими фрагментами, може, у дискусіях, запитах, постараюся бути точнішим і в доповіді. Тут в Італії, під паролем Беніта Муссоліні та східньоевропейських справ, в тому числі передусім для справи української, був колишній депутат католицької “Партіто популяре” Інсабато²⁶, який, наприклад, у травні 1934 р. об'їхав центри української еміграції, побував також у Варшаві в колах УНР, тоді в націоналістичних колах окреслювалося, в колах варшавської угодовської групи, в колах УНР, для відрізнення від інших груп УНР, не варшавських, але польонофільських, або не варшавських і не польонофільських, наприклад, в ЧСР. Інсабато був також добре обізнаним інформатором свого уряду в українських справах. Позиції Італії були тоді ясні і, може, для української зовнішньополітичної концепції некорисні. Італія була зацікавлена сильною Польщею, у 1934 р. політичне зацікавлення було спрямоване радше на становище України, в Радянському Союзі. А ОУН не тільки в очах української громадської думки, але й політичної думки Европи розгортала свою практичну революційну діяльність у всіх західних областях України, тобто під окупацією польською, румунською, чехословацькою.

Про подорож Інсабато по Европі в українській справі згадує також Розенберг у своєму фрагментарному щоденнику. Далі до персонажів, [що в] такій чи іншій формі заступали український погляд на справи східньої Европи, належали професор Сальвіні²⁷, професор Маніно. Та взаємна співпраця відбувалася радше на культурно- інформативній ділянці. Нагадаю, що була створена в їхньому Східньому інституті в Неаполі катедра української мови, очолена Євгеном Онацьким. Переклад в той час української літератури, в тому числі й переклад Хвильового, стеження за українською пресою і навіть докладніше, ніж в інших країнах европейських. В міністерській пропаганді був навіть окремий референт ... чи Конформо. Вивчалася українська проблема, вивчалася українська мова. Наприклад, для ілюстрації подаю, що прекрасно українську мову й літературу опанував молодий студент у Євгена Онацького, який загинув як надпоручник на донському фронті і до того часу був керівником для цензури українського видання в Европі через Італію до США і Канади, поки Італія була на статусі ... , тобто необ'єднана, до осени 1939 р. - червня 1940 р. І тими словами хочу підкреслити, що італійські політичні кола мали якнайдокладніші інформації, навіть з-за лаштунків української політики під час другої світової війни. Існували в той час в Італії т[ак] зв[ані] муссолінівські стипендії, вистарані Онацьким для українських студентів в 1932 р. До тих стипендіатів належали Михайло Коло- дзінський²⁸, Михайло Мушинський²⁹, Олександр Бандера³⁰ та ін.

Отож італійське зацікавлення було обмежене тим балянсом політичної концепції італійської за всяку ціну мати сильну Польщу як забороло проти поширення комунізму. Незважаючи на цю оцінку щодо ОУН і щодо засягів її впливів, італійські політичні кола таки вважали Організацію Українських Націоналістів однією з компетентних організацій проблеми українців. У 1934 р. після марсельського атентату на сербського короля Александра і французького міністра закордонних справ Барту здеконспіровано українських учасників в одному вишкільному таборі в Ітаці³¹. На цю вістку, кажуть, Муссоліні рвав собі волосся. Їх тоді заслано на Липарські острови, щоб зберегти абсолютно мовчанку в цій справі. Восени 1937 р. їх звільнено. Це у фрагментах тільки подаю, уважаю в італійській справі повинні нарешті зреферувати Євген Онацький, його часовий заступник і помічник доктор Михайло Турчманович³² та Михайло Мушинський. Я тільки це все згадав, щоб картина була повніша.

В 1936 р. в колах ОУН, у їх діяльності за кордоном, виникла цікава дискусія у зв'язку з вибухом абіссінсько-італійської війни. Дискусія, яку я сформулював би “на яку ногу стати”. Дехто хотів лявірувати публіцистично в тій справі, висловлюючи симпатії радше по боці абіссінців, але секретаріат ПУН-у на це не дозволив. У зв'язку з тим хочу тут нагадати такий епізод, редаксіон університету де насіонал або коротко ..., епізод з академічною міжнародною організацією для справ Ліґи Націй на чолі [з] англійським лордом, секретаріат якої знаходиться в Копенгагені, секретарем був данець Хрістіян³³. В той час членами були також університетські професори, зорганізувала опит серед різних студентських і академічних організацій щодо їх поглядів на абіссінську війну. Брошура мала виразний протиіталійський характер, проти італійської агресії і потрібна була для організування протиіталійської і протиагресорської кампанії на терені Ліґи Націй. Від України на окладинці всіх публікацій цієї організації міжнародної було моє прізвище як вільного члена, без права голосу. Федерасйон інтернаціонал звернулася також до групи фашистів [з] студентської організації, яка дала заключне слово, тобто відповідь на всі застереження, напади, гостру критику полемічну, що були в брошурі некорисні. Я тоді питав [про те], яке становище забрати, сказав - найкраще не приєднуватися до цієї справи. Була гостра інтервенція Євгена Онацького, мовляв, на окладинці була тільки “вільна Україна”, що, мовляв, це жахливо погане враження в офіційних італійських колах. Це тільки так, для малої ілюстрації.

У зв'язку з тим також треба згадати еспанський епізод. В 1936 р. Орест Чемеринський³⁴ (публіцистичний псевдонім Ярослав Оршан) побував в Еспанії як кореспондент на фронтах громадянської війни. В той час булавний³⁵ української армії, примат в Арґентині, [керівник] тамошньої української стрілецької громади, робив заходи для оформлення українського леґіону, як допомогу генералові Франкові. Той відмовився від [будь]-яких підйомів цього роду. Пробували також між іншим росіяни від НТС, щоб боротися на еспанському терені з комунізмом.

Спроби мали фрагментарний характер, не були ні в рутині розбудови у 1938 р., хоч на Еспанію як терен невтральний у випадку світової війни (у 1938 р. було ясно, що европейська світова війна може постати) ішлося, що еспанський терен може в такій ситуації відіграти ролю як сполучний невтральний терен між країнами двох [воюючих таборів]. Це не належить до цієї теми, але зобов'язаний подати для повноти і ясности картини, що в 1939 р. влітку власне для зондування і підготовки цієї справи виїхав туди Михайло Мушинський. Отже, йшлося про спробу поліційну тоді на випадок війни [створити] політично-керівну станицю ОУН, і ця спроба не була здійснена. Тоді прийшло до прикрої справи розламу ОУН. Мушинський у 1940 р. залишив Еспанію. А у випадку, якби Еспанія в тій чи іншій формі відійшла до невтралістського статусу, ця дискусійна станиця була бути перенесена до Португалії.

Я дозволю собі ці дві країни коротко з'ясувати. Проблема Японії в зовнішньополітичній діяльності мало відома. Вона навіть для з'ясування теми дуже широка. Я обмежуся тільки деякими, так би мовити, ключовими фактами. Цікаво властиво підкреслити, що до політичних кіл Японії контакти були нав'язані лише в 1934 р. А я вважаю і перед тим подавав у своїй періодизації цей рік межовим роком у зовнішньополітичній діяльності ОУН. Точніше про це у розділі про політику в Німеччині. Отож влітку 1934 р. нав'язано серйозні зв'язки з японською амбасадою в Берліні, посередництвом німців, що не погоджувалися з політикою Гітлера, на базі польсько-німецького договору про ненапад від 26 січня 1934 р. З Токіо доручено вести політичні розмови і доводити їх до такого завершення, доручено військовому аташе, полковникові Ошіма. Людина великого політичного формату, пізніше був амбасадором у Берліні двічі, уперше він подався на демісію 1939 р. після заключения німецько-радянського пакту про ненапад. І Ошіма був зобов'язаний інформувати амбасадора про кожну фазу розмов і наладнання співпраці. Для практичних справ був призначений секретар чи ад'ютант, полковник Імамото. Опісля полковника Ошіму замінив полковник Манакі, його співробітник - не плутати, бо подібне прізвище [було також у] генерала Японії.