Громадські організації переселенців з Польщі та їх нащадків в Україні

У численних працях Ю. Шаповала знаходимо цікаві фрагменти з історії стражденної Холмщини впродовж першої половини минулого століття, зокрема у редагованому ним спільному багатотомному українсько-польському виданні "Польща та Україна у тридцятих - сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи" [21, с. 348-349]. Ну, а Микола Тимошик, хоч формально не історик, для нас цікавий передусім працями про митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка), з іменем якого пов'язане бурхливе відродження Української православної церкви на Холмщині і Підляшші ("Голгофа Івана Огієнка"; "Лишусь навіки з чужиною") [22].

Київська "Холмщина" тісно взаємодіє з іншими подібними структурами депортованих в Україні - Волинською, Львівською, Рівненською. Вона є членом Координаційної ради об'єднання товариств депортованих українців Закерзоння, Київської міської правозахисної організації "Меморіал імені Василя Стуса". Очевидною заслугою київських холмщаків, передусім нинішнього голови товариства Степана Романюка, є членство в Європейському союзі виселених і вигнаних народів (ЕИЕЕР).

Виконуючи поставлені перед собою завдання, київське товариство розробило і у березні 2005 р. ухвалило програму "Десять кроків для збереження історичної пам'яті", яка "стала стратегічним і організаційним документом його подальшої діяльності" [12]. Варто наголосити, що київська "Холмщина" постійно намагається достукатися, скажемо так, до української влади стосовно задоволення потреб депортованих земляків. Зокрема, вона ухвалила "Звернення до Президента України" про опрацювання на державному рівні заходів щодо вирішення болючих проблем, породжених переселенням до УРСР, нібито добровільно, а насправді вимушено. Найважливішим пунктом документу й надалі залишається питання надання вигнанцям статусу депортованих, з відшкодуванням їм моральних та матеріальних збитків [12]. Додамо від себе, що подальше розв' язання проблеми постійно наштовхується на якісь непереборні, в умовах української дійсності, перепони. Так, у грудні минулого року передбачалося провести у відповідному Комітеті Верховної Ради розгляд цього клопотання не лише київського товариства, але й інших товариств, загалом кажучи, тих, які представляють вигнанців з усього Закерзоння. На заваді стали події на Майдані, а згодом - агресія Росії проти України, захоплення нею Криму під прикриттям спровокованого референдуму, намагання взагалі розколоти Україну як державу, з метою повернути собі терени, якими вона колись володіла. Зрозуміло, що за таких обставин розв'язання застарілих проблем, хоч, наберемося сміливості сказати, не менш важливих для Української держави, зараз не на часі. Проте, нинішнім подіям передувало понад два десятиліття, коли українська влада мала можливість вирішити ту палючу проблему переселенців з Польщі.

Щоправда, 16 вересня нинішнього року таки відбулися Підкомітетські слухання на тему "Трагедія українців Закерзоння - злочин комуністичного режиму (до 70-х роковин початку депортації українців з тереторії Польщі)", зорганізовані Підкомітетом з питань трудових мігрантів та національно- культурної співпраці Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції разом з Українським інститутом національної пам'яті. У слуханнях взяло участь понад півсотні осіб - народних депутатів, науковців, представників товариств депортованих, журналістів тощо. Відкрив слухання і вів їх народний депутат Олег Панькевич. Він і директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович у своїх вступних промовах наголосили на нагальній потребі здійснити рішучі кроки щодо розв'язання наболілої проблеми депортованих з Польщі українців. Зібрані заслухали дві доповіді - "Депортації 1944-1951 років як складова комуністичної політики геноцидів українства", виголошеної доктором історичних наук, професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Сергійчуком та "Стан і перспективи відновлення прав українців, примусово виселених (депортованих) з території Польщі на територію УРСР" у 1944-1951 рр., голови Київського ветеранського правозахисного товариства "Холмщина" Степана Романюка. Передбачалася ще доповідь доктора юридичних наук, професора КНУ Петра Захарченка на тему "Політико-правова оцінка примусового виселення українців зі своїх етнічних територій", але, з невідомих причин, доповідач на слухання не прибув.

Після доповідей слово надали керівникові авторського колективу праці про долю холмство-підляських українців Юрієві Макару, який презентував перших два її томи, які вже вийшли друком. У своєму виступі він розповів про виникнення задуму щодо написання роботи, збір документальних матеріалів, спогадів, зустрічі з зацікавленими особами і науковцями у різних країнах, а також дорікнув депутатам Верховної Ради України за недостатню увагу державної влади до проблем депортованих з Польщі, і не тільки. Загалом виступило понад 20 осіб - народні депутати Богдан Бенюк, Анатолій Вітів, Євген Мельник, представники товариств депортованих українців, науковці, журналісти.

Присутні уважно заслухали виступ представника лемківських переселенців, яких доля занесла на Луганщину, а тепер сепаратисти вивезли усе село у невідомому напрямку. На завершення учасники слухань ухвалили резолюцію з дев'яти пунктів, у якій, власне кажучи, повторені вимоги депортованих стосовно задоволення їх нагальних потреб [24].

Правління київської "Холмщини" у цій справі, як і в усіх інших ділянках своєї діяльності, про що ми вже дещо сказали вище, підтримує зв'язки з усіма громадськими організаціями, які об'єднують депортованих українців, що компактно проживають у західних областях України. З ініціативи київської організації збори керівників товариств депортованих українців прийняли Ухвалу про вступ до Європейського союзу виселених і вигнаних народів (скорочена англомовна назва ЕИЕЕР) та делегували київській "Холмщині" повноваження представляти їх інтереси в міжнародній організації. Згідно з рішенням Генеральної асамблеї Європейського союзу виселених і вигнаних народів, київський осередок з 1 січня 2009 р. є повноправним членом цієї міжнародної організації, в якій представляє практично всі товариства в Україні, які об'єднують депортованих українців [12].

Якщо ж говорити про поточну роботу, то київська "Холмщина" організовує або бере участь у загальноукраїнських або місцевих заходах, присвячених, наприклад, вшануванню жертв політичних репресій та голодоморів. Не просто бере участь, але виступає ініціатором відзначення роковин примусової депортації українців з Польщі до УРСР, горезвісної акції "Вісла" тощо. Яскравим прикладом подібних заходів є, зокрема, проведення 9 вересня 2014 р. мітингу- реквієму в Києві біля пам'ятного хреста "Жертвам репресій 30-х - початку 50-х років" за участю понад 150 осіб депортованих та їх нащадків з нагоди 70-х роковин початку депортації українців з території Польщі. Учасники мітингу- реквієму одностайно ухвалили Звернення до Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України з вимогами відновити історичну пам'ять і правду про депортацію протягом 1944-1951 рр. близько 700 тис. українців з Польщі та вирішити інші пов'язані з нею проблеми [24].

Правління товариства організовує поїздки своїх членів та їх нащадків до Польщі для участі в богослужіннях на честь Турковицької Божої Матері, Хомської Богородиці, а також з метою відвідання місць свого походження. Хочеться з цього приводу навести цікавий, а заразом повчальний приклад. Мова про давнє українське село Березно, неподалік Холма, власне на півдороги від нього до Дорогуська - контрольно-пропускного пункту на кордоні з Україною (з українського боку - Ягодин). Під час депортаційних процесів середини 40-х рр. минулого століття частина мешканців села опинилася в Україні, частина залишилася в Польщі, спочатку майже поголовно вивезена на багато разів згадувані понімецькі землі, але згодом, бодай частково, повернулася до рідного села. Нинішній заступник голови київської Холмщини Ілля Басаковський, розповів нам, зрештою, передав матеріали стосовно свого та інших мешканців Березна родоводу. Суть справи полягає в тому, що один із березненців - Станіслав Ковальський, спогади якого, до речі, опубліковані у нашому другому томі, не потрапив до УРСР, а разом з батьками - на понімецькі землі в Польщі, але таки повернувся до рідного Березна. Разом із іншими березненцями його син Владислав Ковальський виступив ініціатором відбудови у селі православної церкви. Її висвячення відбулося десять років тому. А тепер щорічно у Березному відбуваються храми - зустрічі тих, хто проживає у селі, з тими, хто приїжджає з України та інших місцевостей Польщі. Відбуваються вони наприкінці липня, на день Володимира Великого - рівноапостольного київського князя. До речі, Владислав Ковальський бере активну участь у відродженні українського духовно-культурного життя на Холмщині, будучи заступником голови

Українського товариства в Любліні, відомого історика і громадського діяча Григорія Купріяновича, з яким ми підтримуємо тісні стосунки і використовуємо надані ним матеріали для роботи над нашим проектом [1, с. 433-437].

Делегації київської "Холмщини" під час відвідин Польщі мають зустрічі з керівництвом українських громадських структур, зокрема: з нинішнім головою Об'єднання українців Польщі Петром Тимою, згаданим Григорієм Купріяновичем. Київські холмщаки брали активну участь у презентації колективної праці "Холмщина і Підляшшя", за редакцією В. Борисенко, у переглядах відеофільмів "Ти не згасла, зоре ясна" та "Акція "Вісла"". Насиченою і цікавою є культурно-освітня програма громади київських холмщаків. Для прикладу, вони залюбки відвідували концерти ансамблю "Київські солісти" під орудою почесного члена київської Холмщини Богодара Которовича, сольні авторські концерти члена товариства Миколи Сікори, перегляді фільму "Не плач за мною, Аргентино!", про скульптора-холмщака Михайла Грицюка, також почесного члена товариства тощо [12].

Спільно з Управлінням у справах національностей і міграції Київської міської державної адміністрації для активу національно-культурних товариств столиці товариство Холмщина провело два семінари. Один з них присвячувався трагедії українців, примусово виселених з Польщі. Інший - 60-м роковинам недобрим словом згадуваної акції "Вісла". Було це десять років тому [12].

Написаним вище, діяльність київської "Холмщини" далеко не вичерпується. Ми подали лише загальний нарис того, чим вона займається. Додамо тільки, що на Інтернет-сторінці товариства знайшлося місце і для низки важливих, з точки зору дослідника, матеріалів стосовно трагедії, пережитої не лише холмщаками чи підляшуками, але й усіма закерзонцями на заключному етапі Другої світової війни, у зв'язку з вигнанням з прабатьківських земель. Це й ряд звернень та листів 1943-1946 рр. священослужителів, громадських українських організацій, жителів окремих регіонів і конкретних сіл з проханням порятунку від масових вбивств у ні в чому не винних людей. Можна знайти тут і витяги із звітних документів радянських і польських властей [12]. Для нас усі ці документи знайомі. Ми широко залучали їх до праці над проектом. Проте, з ними не дуже, м' яко кажучи, обізнаний широкий загал тих же холмщаків, підляшуків, надсянців чи лемків, вигнаних з рідних земель, та їх нащадків. Тому виставлення тих документів на Інтернет-сторінку київської "Холмщини", на нашу думку, на часі.

Організація холмщаків Львівщини

Далі зупинимо увагу шановного Читача на Львівському суспільно- культурному товаристві "Холмщина".

Відомі події другої половини 80-х рр. минулого століття, які загалом можна охарактеризувати як розрекламовану в усьому світі перебудову (російською - "пєрєстройка"), насправді були завершальним етапом глибокої суспільно- політичної та соціально-економічної кризи тодішнього СРСР. Відповідно, в українському суспільстві з'явилася можливість для виникнення громадських рухів та організацій, про що раніше ніхто не смів навіть мріяти. Деталізувати цей аспект немає потреби, оскільки про нього вже дещо сказано вище. Проте, у той час, коли масово виникали подібні організації, серед яких, наприклад, поява Народного Руху України, установчий з'їзд якого відбувся 8-10 вересня 1989 р. у Києві, зауважимо, не без активної участі українських демократичних діячів зі Львова, з'явилася ідея створення організації депортованих холмщаків у Львові. Її висунув поет, член Спілки письменників України, холмщак Володимир Лучук, що заохотило інших земляків разом з ним взятися за втілення ідеї у життя. Між іншим, його мати походила із знаного роду Головерсів, один з нащадків якого Олександр Головерса тривалий час працював актором Львівського музично- драматичного театру імені Марії Заньковецької та понад сорок років - викладачем вокалу Луцького педадогічного училища. Виховав чимало відомих співаків. Будучи членом ради волинської "Холмщини", тривалий час керував чоловічим квартетом "Жайвір", жіночим тріо "Віра, Надія, Любов" тощо [9, с. 29]. Сам Лучук вже у молоді роки став відомим українським поетом, який значну частину свого доробку присвятив рідній Холмщині. До речі, про долю холмщаків з ним мав цікаву розмову Ю. Макар ще у середині 1960-х рр., коли той у складі триособової делегації львівських літераторів відвідав молоде шахтарське місто на Львівщині - Червоноград, а Юрій там працював директором школи [8].

Установчі збори Львівського суспільно-культурного товариства "Холмщина" відбулися 24 лютого 1990 р. у Львові [25, с. 3]. Немає сумніву, що це був перший подібного типу форум вигнанців з Холмщини, і відразу зауважимо, що в ньому взяли участь не лише вони, а й представники депортованих з інших українських етнічних земель у Польщі.

За підрахунками організаторів зборів, у них взяло участь 200 осіб, 191 з яких подали заяви про вступ до товариства. У зборах взяли участь, крім делегацій з Львівщини і самого Львова, вигнанці, які осіли на Волині, Рівненщині, Тернопіллі, Києві, Вінниці, Одесі. Чернівці представляли Ю. Макар та його дружина Леонора (не холмщачка за походженням). Як і годиться, на Установчих зборах були ухвалені всі необхідні для реєстрації товариства документи. Обрали 21-особову Раду товариства та її голову. Першим головою товариства став уродженець села Голя Володавського повіту Леонід Квітковський, доктор технічних наук, професор кафедри хімічної технології переробки нафти та газу Львівської політехніки [25; 8]. Головним завданням товариства, як визначили його засновники, стало "згуртування холмської громади, дослідження і вивчення історії нашого краю, особливо першої половини ХХ століття, його культурних надбань, релігійного життя наших предків, відродження фольклору, традицій і звичаїв народу, зберігаючи пам'ять і шанобливе ставлення до наших предків, що відійшли у вічність" [12]. З метою виконання таких амбітних завдань при Раді товариства було створено ряд секцій та визначено їх керівників:

а) історична - доктор історичних наук, професор Микола Кравець, про якого шановний Читач знайде матеріал у другому томі "Від депортації до депортації" [1, с. 127-129];

б) мови і фольклору - доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Львівського університету імені Івана Франка Ярослава Закревська, відомий фахівець в галузі мовознавства, уродженка Звяртова Томашівського повіту [1, с. 135-136];

в) матеріальної культури - лікар Олег Матвійчук, виходець із відомого на Холмщині священицького роду, і не менш відомий лікар-практик вже на теренах України після переселення [1, с. 153-154];

г) зовнішніх зв'язків - кандидат технічних наук Юрій Головач [25, с. 4];

д) видавництва - виходець з села Матче Грубешівського повіту, відомий український поет, член Спілки письменників України Володимир Лучук [25].

Що ж стосується початку діяльності секцій львівської Холмщини та їх керівників, які, до речі, усі входили до Ініціативної групи, яка займалася підготовкою та створенням товариства, то вона виявилася доволі вдалою, про що красномовно свідчили вже перші результати діяльності. Рада товариства звернулася з закликом до його членів взяти активну участь у роботі зі створення секцій. Варто підкреслити, що на хвилі патріотичного піднесення виникли філії товариства в різних місцях Львівщини, де проживала певна кількість депортованих холмщаків, зокрема: у Кривчицях (голова Лідія Левицька), Сокалі (голова Алісія Петришин, Городку (голова Ярослав Спільник), Золочеві (голова

Світлана Наливайко). Станом на сьогодні збереглися і активно працюють осередки в Кривчицях і Городку [25].

Важливо нагадати, що в перші роки своєї діяльності львівське товариство виступало ініціатором і проводило самотужки, а частіше з науковими установами і навчальними закладами, різноманітні культурно-просвітницькі заходи, наприклад, такі як: науково-краєзнавча конференція у 1991 р., на якій присутні заслухали доповіді про найдавніші міста Холмської землі, сакральну архітектуру, говірки Холмщини, про українських вчених середини ХІХ ст., вихідців з Холмщини і Підляшшя, про Михайла Грушевського, митрополита Іларіона, архівні матеріали про Холмщину і Підляшшя. З доповідями виступили провідні вчені - історики, філологи, мистецтвознавці - Лариса Крушельницька, Ярослав Дашкевич, Ігор Середюк, Ярослава Закревська, Ярослав Грицак, Ярослав Серкіз, Петро Костик, Олег Купчинський та ін. Іншим важливим заходом з точки зору відновлення історичної пам'яті стала міжнародна наукова конференція "Проблеми переселення і депортації українського і польського населення в 19441951 роках", організована суспільно-культурними товариствами Закерзоння, разом зі Львівською обласною організацією Меморіал, Інститутом суспільних наук НАН України, Львівським державним (тепер - національним) університетом імені Івана Франка. Учасники конференції одностайно визнали особливо цікавою доповідь професора Степана Макарчука, тодішнього декана історичного факультету, "Українсько-польська етнічна межа напередодні Другої світової війни" [25, с. 4-5].

Львівська "Холмщина" з часу свого заснування взялася за проведення різноманітних тематичних вечорів зі вшанування пам'яті видатних українців, зокрема Тараса Шевченка, уродженця Холма Михайла Грушевського та інших. Налагодила також організацію етнографічних виставок. І що чи не найважливіше, розпочала збір спогадів про рідний край. Вочевидь не помилимося, коли скажемо, що львівські холмщаки започаткували цю конче потрібну справу, якщо мати на увазі збереження історичної пам'яті. Між іншим, значна частина тих спогадів у різних виданнях вже побачила світ. Деякі матеріали ми опублікували на сторінках нашого другого тому, інші знайдуть належне місце в третьому. На жаль, частина спогадів, як виглядає, на завжди залишиться родинними рукописами. Прикро, але життя є життям, щось потрапляє до широкого загалу, а щось ні, залишаючись назавжди невідомим, хоч могло б принести неоціненну користь для збереження, в нашому випадку, української національної пам'яті, будучи опублікованим.

З відродженням Люблинсько-Холмської православної єпархії, у 1989 р., з осідком в Любліні, власне так вона названа з часом відновлення, бо до її ліквідації після депортації українців до УРСР, а також внаслідок акції "Вісла" в Польщі, вона називалася Холмсько-Підляською, з осідком в Холмі, львівське товариство холмщаків нав'язало з нею ділові контакти. Йдеться про те, що єпархія, значною мірою особистими зусиллями архієпископа Авеля, робить чимало для повернення "духу українства на Холмщині і південному Підляшші" [25, с. 5]. А львівська "Холмщина", відповідно започаткувала дуже важливий паломницький захід колективного відвідування храмових свят, важливих споконвіків шанованих осередків духовної культури українців Холмщини" [12]. Так уже в липні 1990 р., тобто менше ніж за півроку після заснування товариства відбулася перша поїздка до рідних місць. Поїхали до Холма, Грубешева і на храмове свято Антонія Печерського до села Голя Володавського повіту, де прийшов на світ перший голова львівської "Холмщини" Леонід Квітковський [12].

Такі поїздки до рідного краю стали важливою складовою діяльності львівського товариства холмщаків. Протягом багатьох років відбуваються мандрівки не лише до місць, пов'язаних з давнім минулим малої історичної батьківщини, але й передусім до місць братських захоронень помордованих українців у 1943-1945 рр. А сказане, на жаль, стосується багатьох місцевостей, рясно политих невинною кров'ю. Найболючішою раною для кожного холмщака є трагедія Сагриня. Точну кількість загиблих 10 березня 1944 р. мешканців цього села неподалік Грубешева, а також жителів інших сіл, які тут шукали захисту від нападників, швидше всього, так ніколи не доведеться встановити. Зусиллями голови волинського товариства "Холмщина" Миколи Онуфрійчука документально встановлено, що того трагічного дня 70 років тому загинуло понад 600 людей [5]. Проте, в архівосховищах України, Польщі, Канади зустрічається чимало свідчень про безжалісне замордування від 700 до понад 1000 осіб - здебільшого жінок, дітей, людей похилого віку [26, с. 97].

Цю роботу львівські холмщаки проводять погоджено і доволі часто, спільно з побратимами з Луцька, Рівного, Тернополя. Ми, як науковці, практично щороку отримуємо запрошення від земляцьких товариств до участі у згаданих подорожах. Проте, не завжди маємо можливість взяти у них участь. Але з приємністю відзначаємо, що в Холмі, Турковичах або в інших місцях, пов'язаних з нашою історичною пам'яттю, зустрічаємося практично кожного разу, чи то на наукових конференціях, чи на богослужіннях.

Тут очевидно буде доречним сказати про те, що з ініціативи львівської "Холмщини" і з благословення архієпископа Львівської єпархії УАПЦ Макарія та за підтримки єпархіального управління у Львові збудовано церкву на честь ікони Хомської Божої Матері. Організацією будівництва церкви та фінансуванням проекту особисто займався архієпископ Макарій. Матеріально- фінансову допомогу надали президент МІ IIІ ВКФ Гелікон, один із співавторів нашого проекту, Михайло Горний, інші підприємці Львова, парафії Львівської єпархії УАПЦ, товариство Холмщина і доброчинці. 2 листопада 2008 р. архієпископ Макарій освятив церкву. Хресним ходом холмщаки перенесли копію дорогої їх серцю ікони Богородиці з Успенського собору Львова до новозбудованого храму. Чин освячення та Божественна Літургія відбулися за участю двадцяти священиків Львівської єпархії УАПЦ та сотень холмщаків й інших парафіян [25, с. 20-21].

Надважливою справою, яку зробило львівське товариство "Холмщина" є пам'ятник, на якому викарбувано напис "Жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр.". Пам'ятник споруджено на терені Сокальського району Львівської області, неподалік кордону з Польщею і зовсім близько від холмського села Пісочне, єдиного, яке після війни опинилося в межах України. Рішення про побудову пам'ятника було прийнято на четвертому Світовому конгресі українців Холмщини і Підляшшя у 2004 р. Відповідно тоді ж створено Оргкомітет для його спорудження. Очолив його Володимир Бойчук із Львова. До складу увійшли: Микола Барчук із США, Любов Василів-Базюк з Канади, Олександр Волошинський, Володимир Піскорський, Олексій Літковець, Володимир Грисюк, Надія Давидюк, Ірина Волощак, Лідія Левицька і Василь Рибчинський - з України, переважно зі Львова [25, с. 34]. Оргкомітет звернувся до людей доброї волі з проханням підтримати грішми ініціативу. Відгукнулося чимало холмщаків з України та діаспори. Врешті, наприкінці 2009 р. будівництво пам'ятника завершено, його відкриття відбулося влітку наступного року. Тепер він символізує єдність трьох українських етнічних земель - Волині, Галичини і Холмщини [25, с. 35].

На початку статті ми зазначали, що не ставимо собі за мету влаштовувати якесь змагання про те, яке з товариств холмщаків, чи окремі особи в товариствах, працюють краще від інших. Але упродовж понад двадцяти років склалось так, що члени того чи іншого обласного осередку одностайно відзначають, що котрийсь з його керівників або активістів заслуговує на вирізнення за свою жертовну працю в ім'я збереження пам'яті про рідний край, залишений не з власної ініціативи. До таких, не лише, на нашу думку, належить один з голів львівської "Холмщини" - Йосип Романюк. На підтвердження сказаного дозволимо собі подати цитату про те, що сказав про цю людину перший голова того товариства Леонід Квітковський. Отже, "з травня 1992 по 2006 рік головою суспільно-культурного товариства "`Холмщина" був доцент Йосип Романюк (виділення наше. - Авт.). Сьогодні Йосипа Дмитровича вже немає серед нас. Але своєю багаторічною воістино подвижницькою працею в ім'я утвердження історичної правди про Холмсько-Підляшський край, увічнення пам'яті невинно убієнних холмщан і підляшан - увіковічнив себе назавжди" [25, с. 6].

Саме за часів головування Й. Романюка широко розгорнулась науково- дослідницька робота львівської "Холмщини" у відповідності з поставленими завданнями на Установчих зборах. Власне Й. Романюк продовжив розпочату Квітковським справу проведення історико-краєзнавчих конференцій. У 1993 р. у Львові холмщаки провели другу науково-краєзнавчу конференцію "Холмщина і Підляшшя в історії та культурі України". Очевидно немає потреби деталізувати тематику конференції, оскільки вона була подібною до попередньої. Проте варто наголосити на іншому. Наступного року, точніше 17-21 вересня 1994 р., за ініціативою львівського товариства пройшов перший Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Не важко здогадатися, що він присвячувався 50-й річниці початку депортації українців з Польщі. А, по-друге, що не менш важливо, з часів самої депортації це був перший подібного типу захід. Його особливістю, додаймо - важливою, було те, що він пройшов, як і передбачалося, у двох княжих столицях - Львові і Холмі [25].

До Львова з'їхалося понад 700 делегатів з багатьох регіонів України, а також з Польщі, Німеччини, США і Канади, куди доля закинула вигнанців з рідного краю. Під час відкриття Конґресу його учасників вітали ієрархи львівських Церков, представники місцевих органів влади, голови львівських товариств Надсяння і Лемківщина, волинського та рівненського товариств Холмщина, голова Об'єднання українців у Польщі. Були зачитані численні привітання, що надійшли від українських та зарубіжних делегацій і окремих осіб. У рамках Конґресу пройшла наукова конференція, у роботі якої взяли участь українські та польські вчені. Їхні ґрунтовні доповіді, наукові повідомлення та виступи були присвячені Холмщині, зокрема в роки Другої світової війни і повоєнний час, коли відбувалася депортація українців з Польщі та в її межах, культурно-освітнім та релігійним проблемам [25, с. 6-7].

Разом з тим, учасники Конґресу мали можливість оглянути етнографічну виставку, на якій експонувались холмські вишивки, одяг, предмети побуту, знаряддя праці, збережені нашими краянами. До уваги делегатів була й цікава виставка фотосвітлин за тематичною спрямованістю: храми, релігійне життя, освіта, культура, побут. Обидві експозиції підготували члени товариства: Лідія Левицька, Любов Поліщук, Ніна Романюк, Валентина Яблонська, Володимир Гаврилюк, Олег Матвійчук - за допомогою Львівського музею етнографії. Журналіст Віктор Робочек, уродженець села Клятви Томашівського повіту після закінчення Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого протягом 35 років працював режисером Львівської студії телебачення. Разом з творчою групою студії, яка обслуговувала Конгрес, він створив телевізійний фільм "Земля Холмська - печаль моя", який неодноразово демонструвався на Львівському і центральному телебаченні [25].

У рамках Конґресу відбувся третій з'їзд колишніх учнів Холмської української гімназії за участю й колишніх учнів інших загальноосвітніх і духовних шкіл Холмщини та Підляшшя [12].

Друга частина Конгресу пройшла в древньому Холмі. Туди доїхало понад 300 осіб. Урочисті заходи розпочалися Літургією у православному храмі Івана Богослова. Того ж дня відбулася урочиста академія, присвячена 75-літтю просвітницького товариства "Рідна Хата" [12]. Тут варто б дещо відхилитися від основної думки і бодай побіжно сказати про "Рідну Хату". Товариство виникло восени 1919 р. Дотепер про нього та його діяльність, на жаль, відомо дуже мало, особливо про її початки. Ініціатором створення і керівником товариства був холмщак Антін Васильчук (Васиньчук). Довго тодішня польська влада не хотіла його легалізувати. Лише 22 червня 1922 р. це було зроблено рішенням люблінського воєводи. Воно отримало офіційну назву Руське (згодом - Українське. - Авт.) доброчинне товариство "Рідна Хата" в Холмі. Як годиться, був затверджений і статут товариства, який створював певні можливості для діяльності в українському середовищі. Проте, насправді товариство постійно відчувало утиски з боку владних структур. Але, незважаючи ні на що, упродовж 1920-х рр. розгорнуло доволі широку діяльність. Однак, наприкінці 1930 р. "Рідна Хата" була остаточно заборонена. А її осідок Український народний дім згодом продано на аукціоні польським громадським організаціям, що викликало обурення не лише української громадськості [27, с. 408-420].

Повертаючись до Конґресу зазначимо, що на закінчення його робіт було прийнято ряд документів, а саме: Ухвала світового Конгресу українців Холмщини і Підляшшя з одинадцяти пунктів [27, с. 869-870], листи до Президента України, голови Верховної Ради, а також до Президента Польщі. Якщо говорити про всі згадані документи, то учасники Конгресу поставили в них перед холмсько-підляськими товариствами в Україні відповідні завдання, а до представників влади обох країн висунули вимоги:

а) визнати виселення українців з їх етнічних земель у Польщі в 1944-му і наступних роках примусовими і надати переселенцям статус депортованих (лише через 10 років їм надали статус, але учасників війни; за статус депортованих боротьба триває ще й тепер і невідомо, коли і чим закінчиться. - Авт.);

б) засудити протиправну, горезвісну акцію "Вісла" (коли це остаточно станеться, досі невідомо. - Авт.) [25, с. 7-8].

У заключний день делегати Конґресу відвідали село Столп'є (Стовп'є), неподалік Холма, де збереглася княжа сторожова вежа ХІІІ ст., до речі, вміщена на обкладинку нашого тритомника. Відвідали також село Верховини, в 10-15 км від Холма по дорозі до Замістя, щоб вшанути пам'ять 194-х українців, убитих польським загоном НСЗ уже після закінчення військових дій в Європі, 6 червня 1945 р., посеред білого дня, які захоронені в братській могилі в центрі села [25]. Оскільки нам доводиться бувати в Холмі майже щороку, то ми також відвідуємо цю братську могилу, вшановуємо пам'ять загиблих і завжди бачимо там квіти і лампади. Але не можемо не сказати, що в тому колективному похованні не всі останки жертв тієї страхітливої розправи спочивають. На узліссях ми знаходили поодинокі захоронення верховинчан, яких смерть наздоганяла при намаганні уникнути її [8]. Делегати ж Конґресу, повертаючись в Україну, відвідали залишки Червенських городів - Червенські вали, поблизу одного з релігійних центрів православних Холмщини - Турковицького монастиря, зруйнованого у міжвоєнній Польщі.

Що ж до подальшої діяльності львівського товариства "Холмщина", то вона продовжувалась, зрештою, продовжується й тепер, на засадах власного Статуту, а також інших установчих документів, чи, скажімо, рішень, наприклад, щойно згаданого Коґресу. Так, 15 травня 1997 р. у тодішнього віце-прем'єра українського уряду Івана Кураса відбулася нарада з представниками товариств Холмщина, Надсяння, Лемківщина та найвищих державних установ. Паралельно 14-17 травня у Львівському державному (тепер - національному) університеті імені Івана Франка пройшла міжнародна наукова конференція "Депортації українців та поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (до 50-річчя операції "Вісла")". На конференції було схвалено заяву, спрямовану на пошуки справедливого розв'язання проблеми українсько-польських конфліктів. На жаль, гарний початок, так само як й інші тогочасні ініціативи, ще до даної конференції, так і після неї досі не знайшли позитивного продовження з боку української влади. Про це ми писали і в першому, і в другому томах нашої праці. Знову, на жаль, доводиться порушувати це питання. З' явилася надія, що події кінця минулого і нинішнього років повернуть українську владу кінець-кінців обличчям до нагальних проблем суспільства в усіх сферах життя, включно з проблемами колись депортованих закерзонців, не лише у сфері соціальній, що ніяким чином не шкодитиме налагодженню міжлюдського добросусідства обабіч українсько- польського кордону [25, с. 8].

За підрахунками львівських холмщаків, пройшло чотири світових конгреси українців Холмщини і Підляшшя, які продовжили і розвинули питання, порушені на першому. Отже, другий відбувся у Рівному 19-21 вересня 1997 р., третій - 1921 вересня 2000 р., в Луцьку і четвертий - через десятиліття після першого, знову у Львові та Холмі. На всіх конгресах, без виключення, в тому й не на світових, а також на форумах під менш претензійними назвами, постійно йдеться про суспільний статус переселенців, спрощення перетину ними українсько- польського кордону з метою відвідування рідних місць, місць національної пам'яті, місць захоронення пращурів [25, с. 8-9]. Можливо, нинішнього року мав би пройти знову Світовий конґрес, враховуючи те, що саме 70 років тому започатковано отой великий для переселенців з обох боків процес обміну населенням, що завдав непоправної шкоди тим, кого вигнали з рідної домівки в ім'я прокламованого наведення ладу і спокою на міжетнічному прикордонні. Але нашій державі тепер не до відзначення трагічних ювілеїв минувшини, оскільки розігрується сучасна трагедія, яка може остаточно вирішити долю всього українського народу, будемо сподіватися, в належному напрямі.

Небезпідставно львівське товариство "Холмщина" цілком справедливо вважається одним із засновників Об'єднання товариств депортованих українців (ОТДУ). Це сталося у грудні 1998 р., коли вигнанці з Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини та Підляшшя ухвалили таке рішення. З 2005 р. воно прибрало назву "Закерзоння". Об'єднані в ньому товариства зберігають власні статути юридичних осіб. Головою ОТДУ обрано голову львівського товариства Надсяння, доцента Володимира Середу [25].

Нам, як авторам здійснюваного проекту, приємно нагадати читачеві одну важливу деталь. Проектуючи макет обкладинки для нашої праці, ми розглянули цілий ряд її можливого змістовного наповнення. Зупинилися на тому, що зображено, крім Стовп'єнської вежі і уявного простору наших рідних земель, на обкладинках двох перших томів, і буде на третьому. Це фрагмент україномовної карти "Територія розселення українців у межах сучасної Польщі на середину ХХ ст.", виданої 2008 р. за ініціативи Всеукраїнського товариства "Лемківщина" та Світової федерації українських лемківських об'єднань, за сприяння товариств "Холмщина", "Надсяння", "Любачівщина". Карту створено і видано за фінансового сприяння Львівської обласної ради та Львівської ОДА. Хочеться відзначити, що серед тих, хто консультував праці зі створення карти є прізвища активістів львівської Холмщини - Івана Банащука і Анатолія Салюка.

Працюючи над проектом "Від депортації до депортації", ми вже неодноразово згадували про наші контакти з активом холмщаків, як зрештою й інших закерзонців. Львівський національний університет став першим, де ми спільно з місцевими холмщаками, надсянцями, любачівцями, лемками та науковцями Львова провели наприкінці жовтня 2011 р. презентацію першого тому публікації [8]. 12 вересня нинішнього року, під час ХХІ Форуму книговидавців у Львові, в Державній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника таким же чином презентували два томи разом. Особливістю цьогорічної презентації, в якій взяли участь, як і в попередній, керівники усіх осередків депортованих, було те, що в стінах славетного книгосховища пролунали холмсько-підляські народні пісні у виконанні доцента Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, заслуженого артиста України Івана Дерди [8].

Про що б не говорили холмщаки з підляшуками, як і всі закерзонці, то так чи інакше повертаються до трагедії виселення з Польщі на підставі Угоди від 9 вересня 1944 р. і переселення в межах Польщі за рішенням влади, що набуло зловісної назви акція "Вісла". Львівське товариство "Холмщина", разом з іншими товариствами, згуртованими в Об'єднанні товариств депортованих українців, систематично бере участь у заходах до річниць тих трагічних для українців явищ. Так, наприклад, до 60-ї річниці акції Вісла у Львівському театрі опери і балету відбулися збори громадськості, на яких був присутній і виступив з промовою Президент України Віктор Ющенко [28, с. 9].

Не можна не звернути уваги на те, що львівські холмщаки дуже добре розуміють роль друкованого слова у справі збереження та плекання національної ідентичності, більше того, на їх думку - "це єдиний засіб пам'яті про нашу історію, звичаї, обряди, традиції, культуру, побут і взагалі: хто ми і яка випала нам справді доля" [28]. Сказане, безумовно стосується вигнанців з Польщі після Другої світової війни - конкретно холмщаків з підляшуками. Але, якщо узагальнити наведену фразу, то чи не є вона побажанням, або краще - завданням для всіх українців, на Землі сущих. Поза будь-яким сумнівом - так. У цьому плані львівське товариство співпрацює не тільки з науковцями свого регіону, хоч їх там немало в різних галузях знань. Взаємодіє воно з ученими - переселенського чи не переселенського походження - з інших наукових центрів України, починаючи зі столиці. Важливим є й те, що товариство налагодило контакти й із зарубіжними українознавчими осередками.

Рівненські холмщаки

Про організацію рівненських холмщаків, з одного боку, писати легше, бо на її зборах нам - авторам проекту, доводилося доволі часто бувати. З іншого ж боку, складніше, бо маємо менше писемних джерел. Тим не менше, протягом десятиліть беззмінно керована Олександром Боровиком, вона зробила помітний внесок у збереження пам'яті вигнанців з рідних земель, як у масштабах Рівненської області, так і загалом всієї України.

Процес об'єднання вигнанців з Холмщини та Підляшшя у структуру, яка дбала б про відновлення їх ідентичності та її поширення на покоління, вже народжені поза межами малої батьківщини, розпочався, так само як у Львові й Луцьку, чи Києві з часом назрівання краху світової системи соціалізму і розвалу Радянського Союзу. На чолі об'єднавчого руху став енергійний, цілеспрямований, рішучий вихідець зі знаного українського села Городиславичі, що на Томашівщині, Олександр Боровик, який налагодив контакт із львівською історико-просвітницькою організацією "Меморіал", розробив анкету з дев'яти питань для збору інформації серед депортованих земляків, яку потім використано при створенні рівненської організації. В нашому розпорядженні Протокол № 1 зборів ініціативної групи по утворенню громадської організації Товариство "Холмщина" від 16 вересня 1990 р. Порядок денний зборів складався з трьох питань:

Утворення громадської організації "Холмщина".

Реєстрація товариства.

Обрання керівних органів.

Отже, на тих зборах ухвалили:

Утворити рівненську громадську організацію товариство "Холмщина".

Головою товариства обрати Олександра Боровика.

Членами Ради товариства обрати М. Ревуху, А. Лагоду, С. Мазурка, Г. Грушка.

Доручити голові товариства Олександру Боровику зареєструвати товариство у львівському "Меморіалі імені Василя Стуса".

Таким чином, початок діяльності рівненської "Холмщини" слід віднести до осені 1990 р., бо наведений вище протокол датований 16 вересня того року [28, с. 26-27]. З доступної документації видно, що рівненська Холмщина на лютий наступного року, тобто на час її реєстрації у львівському Меморіалі налічувала 51 особу. Щоправда, за іншими даними на час реєстрації товариства у Львові воно налічувало 42 особи. Виникає різниця у 9 осіб. Для нас, як дослідників, вона особливого значення не має, бо наявний список все ж налічує 51 особу [28, с. 2829]. Зрештою, й це не має особливого значення, бо організація, яка, за словами її керівника, перших чотири роки діяла як нелегальна, оскільки не була зареєстрована в місцевих органах влади [28, с. 35].

Остаточна легалізація рівненського товариства "Холмщина" відбулася у 1995 р., коли 15 травня того ж року Відділ юстиції Рівненської міськради видав йому свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи під назвою Рівненська міська громадська ветеранська організація "Товариство Холмщина", яка протягом трьох місяців кількісно зросла до 327 осіб [28, с. 32, 34]. З того часу йшло бурхливе кількісне зростання організації і набирала розмаху її діяльність. Товариство проводить багатолюдні збори переселенців та їх нащадків, особливо в часи Великодних і Різдвяних свят, що дає людям можливість підтримувати свої давні народні традиції.

Рівненське ветеранське товариство холмщаків проявило ініціативу щодо створення загальноукраїнської організації вигнанців з Холмщини. Вона була створена у 1998 р. Власне, 19 листопада того року її було зареєстровано у Міністерстві юстиції України під назвою Всеукраїнська громадська організація "Конгрес українців Холмщини і Підляшшя". До неї увійшли 16 осередків з 14 областей України - від західних, де після поселення і перепоселення вигнанців з Польщі, осіла їх більшість, до південних і східних, де залишилася якась частина з них [28, с. 34]. Не всі, щоправда, обласні осередки спочатку підтримали почин. Причини могли бути різними. Проте, це ніяким чином не відбилося на спільних зусиллях стосовно втілення у життя основної мети - соціального захисту депортованих у місцях нового, остаточного поселення на теренах України, визнання їх права безперешкодного відвідування місць їх походження, вшанування могил пращурів і, власне на базі цього, збереження своєї національної ідентичності.

Повертаючись до суто рівненської організації "Холмщина", то слід наголосити, що вона, як і в інших областях України протягом 90-х рр. минулого століття, переживала період бурхливого організаційно-структурного розвитку. Так, вже у липні 1991 р. на чергових зборах холмщаків було утворено три осередки товариства у Рівному - Центральний, Південний та Південно-Західний, головами яких стали - М. Ревуха, А. Лагода, Г. Грушко. А у вересні наступного року виникли осередки в Рівненському, Здолбунівському та Млинівському районах. У травні 1993 р. - в Острозькому, Дубнівському і Костопільському районах [28, с. 35].

Важливо підкреслити, що рівненські холмщаки, як і їх побратими в інших областях, не забувають передавати своїм нащадкам національно-культурні надбання своєї малої батьківщини. Паростки молодіжної організації нащадків вигнаних з Польщі українців з'явилися на Рівненщині ще у 90-х рр. Власне, тоді виникла Молодіжна секція чисельністю майже у сто осіб [29, с. 617]. З травня 2006 р. вона діє під назвою Товариство "Холмщина імені Івана Огієнка".

Авторам проекту доводилося неодноразово брати участь у різноманітних заходах вигнанців з Холмщини в Рівному і спостерігати активну участь в них молодої генерації, яка успішно перебирає від батьків естафету збереження історичної пам'яті холмсько-підляського люду. Як висловився голова рівненської Холмщини Олександр Боровик, "Товариство повинно існувати і активно діяти доти, доки існує Холмська земля і живуть на ній українські люди" [29]. А, отже, справу ще живих вигнанців з рідних земель належить далі плекати вже тим, хто народився поза історичною батьківщиною.

У діяльності рівненської "Холмщини" заслуговує на увагу те, що зусиллями свого керівника вона намагається проводити масові організаційні заходи для вирішення тих, чи інших наболілих проблем вигнанців з Польщі - соціальних, суспільно-політичних тощо. В усякому випадку нам, авторам проекту, доводилося брати в них участь на запрошення Олександра Боровика щонайменше з вересня 1997 р., коли в Рівному проходив Другий світовий конґрес Конгресу українців Холмщини і Підляшшя. Через два роки, тобто у вересні 1999 р., ми взяли участь у всеукраїнських зборах Конґресу українців Холмщини і Підляшшя у Києві, в Будинку вчителя, в яких брали участь представники 14 областей України. До речі, серед виголошених там доповідей прозвучала й доповідь Юрія Макара "Історична Холмщина" [30, с. 21-29]. Інші доповіді оприлюднили: Іван Білас - доктор історичних і юридичних наук, депутат Верховної ради України - "Від депортації до депортації українців Закерзоння. Політико-правові аспекти"; Володимир Сергічук - доктор історичних наук, професор - "Добровільне переселення, чи депортація українців з Польщі"; Йосип Пацула - кандидат педагогічних наук, доцент - "Морально-правові аспекти процесу адаптації до радянського способу життя переселенців з Холмщини" [28, с. 49]. Щоб закінчити з організаційним аспектом життєдіяльності рівненської Холмщини, зазначимо, що нам довелося ще декілька разів брати участь у Всеукраїнських зборах наших земляків у Рівному. Наприклад, це було в липні 2001 р., а востаннє - у травні 2011 р. До речі, у тих травневих зборах брали участь представники земляків з 12 областей України. Кожного разу Юрій Макар робив на цих зборах доповіді про сумну долю українців як в часи проживання на рідних землях, так і про їх трагедію під час депортацій та внаслідок їх [28, с. 36-37]. Нам відомо, що такі чергові збори передбачалися на вересень 2014 р. Навіть була погоджена з нами тема доповіді на них. Проведенню заходу завадили події на сході України і, відповідно, брак коштів на їх проведення.

Вище згадували про організацію рівненською Холмщиною Різдвяних і Великодних святкувань. У цьому плані слід віддати належне голові товариства Олександрові Боровику, виходцеві, до речі, із священицького роду, батько якого отець Михайло очолював православну парафію в Городиславичах і загинув від рук польських підпільників напередодні Великодня 1944 р. [1, c. 291]. Не випадково, вже у вересні 1994 р. голова організував першу поїздку рівненських холмщаків, щоб вклонитися рідній Холмщині, відвідати святі для кожного вигнанця місця. Такі поїздки стали традиційними, здійснюються щорічно, а у 1996 р. їх відбулося у липні-вересні аж три [28, с. 35-37].

Ми, як автори проекту, доволі часто відвідуємо Польщу, в тому й рідну Холмщину. Кожного разу, коли наші візити до Польщі співпадають з масовими заходами, постійно зустрічаємося з рівненською делегацією, як, між іншим, й з інших областей, де компактно проживають депортовані земляки. Мова про роковини народження Михайла Грушевського, руїни Православ'я, храмових свят у Турковичах, Холмі тощо. Десять років тому, у вересні 2004 р. делегація рівненських холмщаків подарувала копію ікони Хомської Божої Матері церкві Івана Богослова в Холмі [28, с. 37].

У Рівному, у травні 2007 р. відкрито пам'ятник депортованим з Польщі українцям. Світлину урочистої події, отриману від рівненського товариства Холмщина, ми подали на кольоровій вкладці другого тому нашого видання. Ще у другій половині 1990-х рр. в Рівному створено хор холмщаків. Тоді ж, до речі, закладено музей товариства. Усі заходи, а їх відбувається чимало, супроводжуються художніми виступами як старших аматорів сцени, так і молодих забужанців. Як правило, всі заходи товариства фіксуються в публікаціях їх матеріалів [28, с. 35-37].

Організоване життя холмщаків на Тернопіллі

Коли доводиться говорити про вигнанців з Холмщини на теренах України, то до них зараховують і українців, депортованих з Грубешівського і Томашівського повітів Люблінського воєводства, які походять із сіл історичної Галичини, віднесених у Польщі ще з міжвоєнних часів до названих повітів, або під час Другої світової війни німецькою окупаційною владою до Грубешівського повіту, включно з частиною сіл колишнього Сокальського повіту, частина з яких після війни повернулася до Сокальського району Львівської області України.

Як стосується сказане Тернопільської області? Безпосередньо. До неї почали потрапляти перші переселенці ще починаючи з 1939 р. після радянсько-німецького Договору про дружбу і кордони, коли Радянський Союз, встановлюючи розмежування з Німеччиною, розпочав відселення мешканців з свого боку прикордонної смуги, в якій не повинно було бути взагалі будь-якого життя.

Оскільки поляки в межах тодішнього Тернопільського воєводства складали на час війни доволі значний відсоток його населення, то на підставі Угоди від 9 вересня 1944 р. його депортували до Польщі, а на вивільнені місця приймали українців, депортованих звідти. Тому серед тих, хто потрапив до Тернопільської області (за польського панування - Тарнополь, тепер - Тернопіль), виявилося чимало холмщаків, а з ними і галичан з тих же двох названих повітів [32, с. 102, 115].

З часу здобуття Україною незалежності тут, як і в інших областях, поширився рух за створення земляцьких товариств депортованих з Польщі холмщаків, надсянців та лемків, які потрапили сюди або безпосередньо з Польщі, або внаслідок втечі з південно-східних областей України через несприятливі умови проживання там, чи, плекаючи надії повернувся на свої рідні землі, бути про всяк випадок ближче до кордону.

Отож, знайшовся енергійний, діловий організатор в особі Євгена Контролевича, який взявся за справу згуртувати навколо себе однодумців. Народився він у селі Ощів Грубешівського повіту 23 вересня 1928 р. у свідомій українській родині. Батько свого часу був вояком Української галицької армії, вдома очолював "Рідну хату", входив до управи сільської кооперативи. Переслідувався польською владою, відбував покарання в Люблинській політичній в'язниці. Після звільнення, трагічно загинув при загадкових обставинах. Після смерті батька, Євген з матір'ю переїхав до її рідного села Гонятин, що розташовувалося поруч. Будучи підлітком, допомагав місцевим осередкам ОУН і УПА. У серпні 1946 р. село оточили польські військові й радянські енкаведисти, дали дві години на збори і відвезли на залізничну станцію Сокаль-Забужжя, а звідти товарним потягом до Володимира-Волинського. Звідти, наприкінці року, депортовані потрапили до Збаража на Тернопіллі [29, с. 626-630; 33, с. 879-880].

Коли Україна здобула незалежність, Євген Контролевич уже тривалий час жив і працював у Тернополі. Тож він з головою занурився у вир подій. Разом з лемками і надсянцями найперше взявся до створення там Лемківщини - товариства, яке на початках об'єднало надсянців і холмщаків, оскільки ці три етнічні групи закерзонців значною мірою осіли на Тернопіллі. Через деякий час з ініціативи його та однодумців повстало Тернопільське суспільно-культурне товариство "Холмщина", зареєстроване в Управлінні юстиції Тернопільської області 26 червня 1995 р. Як і всі подібні земляцькі товариства, воно доволі швидко розвивалося і зростало чисельно, охоплюючи своєю діяльністю місцевості найбільшого скупчення холмщаків і підляшуків, хоч останніх було порівняно менше [29, с. 630; 8].