Листи Михайла Матчака до Олени Степанів (1956-1958 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника

Меморіальна бібліотека-архів Я. Дашкевича

ЛИСТИ МИХАЙЛА МАТЧАКА ДО ОЛЕНИ СТЕПАНІВ (1956-1958 рр.)

Галина Сварник

Завідувач відділу історичних колекцій

Христина Процюк

Архіваріус

м. Львів

Анотація

Публікація містить 47 листів і поштових карток громадського, військового діяча, журналіста Михайла Матчака до хорунжої УСС, громадської діячки, вченої Олени Степанів-Дашкевич, написаних від 25 березня 1956 р. до 6 жовтня 1958 р. Листи містять великий масив інформації про життя М. Матчака у радянських концтаборах, про спільних знайомих та їхню долю після Другої світової війни.

Ключові слова: Михайло Матчак, Олена Степанів, листування, Ярослав Дашкевич, сталінські табори.

Halyna Svarnyk Khrystyna Protsyuk. Letters of Mykhailo Matchak to Olena Stepaniv (1956-1958)

The publication contains 47 letters and postcards of civil, military leader, journalist Mykhailo Matchak to cornet of Ukrainian Sich-Riflemen, civil leader, academic Olena Stepaniv-Dashkevych from March 25, 1956 to October 6, 1958. Correspondence contains a large amount of information about the life of M. Matchak in Soviet concentration camps, about mutual friends and their fate after the Second World War.

Key words: Mykhailo Matchak, Olena Stephaniv, correspondence, Yaroslav Dashkevych, Stalin's camps.

Під час впорядкування кореспонденції Олени Степанів-Дашкевич, яка зберігається в Меморіальній бібліотеці-архіві її сина Ярослава Дашкевича у Львові, ми звернули увагу на комплекс листів до неї від Михайла Матчака. Це був визначний військовий та політичний діяч, журналіст і книговидавець. Матчак був давнім приятелем Олени Степанів, її чоловіка Романа Дашкевича, соратником Євгена Коновальця, одним із засновників Корпусу київських Січових Стрільців та згодом - Української Військової Організації. М. Матчак зробив великий особистий внесок у боротьбу за волю України, за що був належно "оцінений" окупантами - 2 роки польської в'язниці та 12 - совєцьких таборів ҐУЛАҐу, звідки вже так і не повернувся.

Команда Січових Стрільців після розпуску Корпусу в Луцьку. Сидять зліва направо: сотн. Михайло Матчак, полк. Андрій Мельник, полк. Євген Коновалець, полк. Роман Сушко, сотн. Іван Даньків. Стоять зліва: сотн. Іван Андрух, полк. Роман Дашкевич, сотн. Василь Кучабський і сотн. Ярослав Чиж. Січень 1920 р.

У 1931 р. М. Матчак одружився із Стефанією Савицькою (1891-1977), громадською діячкою, співзасновницею кооперативу домашнього промислу "Українське народне мистецтво". Метою заснованої у Львові 1922 р. спілки було пропагування модерного застосування і збуту виробів народного мистецтва та домовиробництва, збереження чистоти їх стилю. С. Савицька була товаришкою Ольги Левицької-Басараб, Марії Бачинської-Донцової та Олени Степанів-Дашкевич ще з часу діяльності у передвоєнних жіночих організаціях¹ Див.: Залізняк Олена. Із моїх спогадів про Олену Степанів // Олена Степанів - Роман Дашкевич. Спогади і нариси /упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. - Львів: ЛА "Піраміда", 2009. - С. 260..

Перед другою комуністичною окупацією Львова М. Матчак з дружиною Стефанією виїхали до Відня. Після приходу американських військ і поділу міста на п'ять окупаційних зон перебував в англійській зоні. Знаючи англійську мову, Матчак працював урядовцем міжнародної допомогової організації УНРРА² UNRRA, United Nations Relief and Rehabilitation Administration (УНРРА) - Адміністрація Об'єднаних Націй для допомоги і відбудови - міжнародна організація, створена державами антигітлерівської коаліції 9 листопада 1943 р. у Вашингтоні для допомоги потерпілим у війні країнам. Початково до організації входило 44 держави, зокрема Бельгія, Великобританія, Греція, Нідерланди, Норвегія, Польща, СССР, США, Франція, Чехословаччина, Югославія та ін. У 1945р. до УНРРА прийняли БРСР, УРСР і Данію, а в березні 1946р. - Туреччину. Місію УНРРА у Києві очолював Макдафі. Персонал її у виконуванні своїх функцій мав труднощі з боку совєтської влади. У квітні 1946р. Київ відвідав генеральний директор УНРРА Ловелл Рукс. До кінця 1946р. в Україну вислано допомоги харчами, одягом, ліками та устаткуванням на суму 215млн доларів. УНРРА опікувалася матеріально й адміністративно втікачами і переміщеними особами зі Східної Європи в Німеччині й Австрії 1945-1947рр., організуючи репатріацію тих, хто бажав повертатися на батьківщину, та даючи захист неповоротцям. У Мюнхені УНРРА організувала міжнародний університет для студентів-втікачів, в якому вчилося багато українців та викладали українські професори. УНРРА ліквідована 1947р., а її функції щодо опіки над втікачами перебрала Міжнародна Організація для втікачів (International Refugee Organization). і був у тісному контакті з українською еміграцією. Він не підозрював, що комуністична агентура пильно стежила за кожним його кроком. 27 лютого 1947 р. Матчак разом із дружиною та сином свого брата Степана - Віктором Матчаком³ Матчак Віктор (?-1968), син Степана Матчака (?-1966) і Розалії Сомкайло (?-1929), його діти: Степан, Іван (Джон) і Розмарі Матчаки проживають з родинами у США., американським військовим, який перебував у той час у Відні, відвідав експозицію щойно відкритої виставки робіт радянських художників.

Увечері дорогою додому, на виході із кав'ярні "Ring", розташованої навпроти Віденського університету, на Михайла напали два комуністичні агенти, силоміць заштовхали в авто і перевезли в совєтську зону. Звідти 5 березня 1947 р. його літаком переправили до Києва. 15 місяців він перебував під слідством у Лук'янівській в'язниці; на короткий час його вивозили на допити до Москви. На основі рішення ОСО ОСО - Особое Совещание при МГБ СССР (рос.). МВД СССР за "зраду Батьківщини", "антикомуністичну пропаганду" та інші провини перед комуністичною державою, громадянином якої не був, 53-річний Михайло Матчак був засуджений до 25 років невільничої праці в таборах ҐУЛАҐу. 1 липня 1948 р. його відправлено з Києва етапами до Караганди в Казахстан. 23 липня його привезено в табір біля місцевості Спаськ, де приділено до бригади, що копала торф. На цій роботі він перебував до 1954 р. У першому листі, який Матчакові дозволили надіслати дружині, 1 серпня 1948 р. він писав: "Я здоров фізично і душевно - оптиміст. Вірю, що і в моїй справі скоро побідить правда і справедливість" Див. родинний архів М. Матчака (Львів).. Але так не сталося! У 1955 р. разом з іншими каторжанами, які не були громадянами СРСР, його перевезено до табору в Караганді, а у 1956 р. - до табору в Чурбай-Нурі. Там з огляду на погіршення здоров'я його зарахували до бригади інвалідів та поставили до легшої праці. 25 вересня 1956 р. начальник табору повідомив М. Матчака про те, що указом Верховного Суду СССР він достроково звільнений з правом повернення на останнє місце проживання (тобто в Австрію, до Відня). Після цього його переправляють в репатріаційний табір для колишніх в'язнів в селищі Потьма в Мордовії, де повідомляють рішення властей про заборону його виїзду до Відня. Матчак рішуче відмовився залишатися в СРСР і, посилаючись на рішення Верховного суду, подав клопотання до Президії Верховної Ради та Міністерства Внутрішніх Справ СРСР про надання йому дозволу на виїзд за кордон. Звичайно, ці клопотання не принесли бажаного результату. Коли його дружина С. Савицька, яка на той час вже жила у США, довідалася про звільнення чоловіка, вона розпочала боротьбу за його повернення до Відня. Завдяки її старанням уряд Австрії відразу надав Матчаку дозвіл на в'їзд до Австрії, а пізніше - і громадянство Див. родинний архів М. Матчака (Львів). Записник, арк. ненумеровані..

Та ані це, ні інтервенції Міжнародного комітету Червоного Хреста та дружини президента США Франкліна Рузвельта Елеонори не допомогли визволити в'язня з лабет комуністичного режиму. Його перевезли до дому інвалідів в Зубові біля селища Потьма (Мордовія), де він важко захворів. Співтовариш недолі повідомив про важкий стан М. Матчака його брата Петра у Львові. Та Петро Матчак не встиг на останню зустріч з братом - коли він з дружиною приїхав у Потьму, то вже не застав його серед живих. М. Матчак помер 19 листопада 1958 р., і навіть його тіла не хотіли віддавати Там само.. Рідним з великими труднощами вдалося його викупити, перевезти до Львова і 28 листопада 1958 р. поховати при центральній алеї Личаківського цвинтаря. Поруч поховані сестри його дружини Марія й Ольга Савицькі.

Листи з Мордовії, написані Михайлом Матчаком до Олени Степанів в останні три роки його життя, надзвичайно драматичні. На пожовклих від часу сторінках дешевого радянського паперу - розмова двох військових, які 100 років тому стояли біля витоків українських національних збройних формувань. Ними могла б пишатися не одна країна в світі.

З листів ми довідуємося, про що писала О. Степанів своєму бойовому побратимові, чим турбувалася, як допомагала та підтримувала. Сила духу цих людей вражає - за півроку до смерті М. Матчак просить прислати йому підручник з англійської мови, "щоб не забути зовсім того, що колись зналося" Див. лист № 35 від 25 листопада 1957р.. Треба сказати, що в останні роки життя О. Степанів також займалася мовами - вивчала італійську, повторювала англійську, тренувала розум математикою та кросвордами. У вересні чи жовтні 1958 р., "а то може і пізніше" Див. лист № 44 від 29 червня 1958р. (пізніше настала смерть), Михайло Матчак планував провести відпустку у Львові й обіцяв обов'язково відвідати своїх друзів. Але "дотеперішній гіркий досвід каже мені обережно строїти плани. Я приготований, що всетаки треба бути терпеливим і то дуже терпеливим" Див. лист № 46 від 26 серпня 1958р., - писав він у передостанньому листі. І останній лист, за два місяці до смерті: "я все чекав і чекаю відповіді з посольства куда я написав при кінці серпня" Див. лист № 47від 6 жовтня 1958р.. До останку сподівався і боровся за життя на волі.

Довідка, видана Лагвідділом № 6 МВД СССР громадянці Степанів Олені Іванівні після звільнення з мордовських таборів. Липень 1956 р.

"Я был... заключен в Исправительно-Трудовой Лагерь МВД СССР", - пише в одному з листів Див. лист № 29 від 28 травня 1957р. Матчак до О. Степанів, яку тоталітарна система також пробувала "ісправляти". В таборі Табір № 3 МВД, пос. Явас Мордовської АССР. О. І. Степанів була засуджена 2.ІХ.1950 р. Особливою Нарадою при МҐБ СССР за ст. 54-1 "а", 54-11, 54-10, ч. ІІКК УРСР до 10 років. Звільнена з Дубравного ІТЛ МВД РСФСР 15 червня 1956р. Комісією Президії Верховної Ради СРСР. Термін зменшений до фактично відбутого зі зняттям судимості. вона протягом 4-х років працювала на загальних роботах, а від 1951 до 1956 р. - в бібліотеці палітурницею. У листах багато інформації про роботу совєцької каральної системи, яка називала злочинцями всіх, хто був цвітом української нації.

Сорок сім листів і поштових карток, написаних від 25 березня 1956 р. до 6 жовтня 1958 р., О. Степанів зберегла в саморобній табірній сумці й передала у спадок синові. Я. Дашкевич відбував свій табірний термін разом з Матчаком в тому самому "Песчлагу" в казахстанському Спаську, який символічно називали "Долиною смерті". Матчак був першою "своєю" людиною, яка зустріла молодого в'язня по прибутті в табір.

У листах Я. Дашкевича (5 листопада 1951 - 14 травня 1956 р.) з таборів у Карабасі, Спаську, Караганді в Казахстані до матері, в таборах у Мордовії з турботами про стан її здоров'я, повідомленнями про своє життя і працю, зі звістками про спільних знайомих: родини Крип'якевичів, Франків, Деркачів, Заставного, о. Давидовича, Германа Таннера та Романа Дашкевича, - часто згадується прізвище М. Матчака, який став для них обох однією зі зв'язкових ланок з попереднім життям Листи Я. Дашкевича до О. Степанів (93 листи, 1 телеграма, 1 поштова картка) // Меморіальна бібліотека-архів Я. Дашкевича (м. Львів). - Особистий архів Я. Дашкевича.. Так, уже в листі від 21 вересня 1955 р. Я. Дашкевич повідомляє матір про отриману від Матчака звістку про його зустріч з батьком (Романом Дашкевичем) у таборі для переміщених осіб в Австрії: "Від Михайла мав я недавно листа - я писав Тобі про це. Нажаль - ще тоді, коли я був з ним разом - він не міг мені нічого більше сказати про Романа. Які були його дальші плани, куди він переїхав - Михайло не знав. Коли Ромко перебував у таборі для переміщених, почував себе не дуже погано - та нічого більш детального Михайло розказати мені не міг. Між іншим, не знаю чи писав я Тобі про це раніше. Михайло був першою знайомою людиною, яка ось тут зустрічала мене чотири роки тому назад (8 листопада я приїхав сюди). Була доволі дивна та цікава зустріч" Листи М. Матчака до О. Степанів (47 листів і п/к за 25 березня 1956р. - 6жовтня 1958р.) // Меморіальна бібліотека-архів Я. Дашкевича (м. Львів). - Архів Олени Степанів..

І після повернення до Львова у червні 1956 р. в кореспонденції О. Степанів і Я. Дашкевича адреса Михайла Федоровича Матчака ("Мордовская АССР, п/о Явас") залишалася однією з постійних. У записниках Я. Дашкевича з цього періоду є згадки про отримані листи від Матчака: 3.Х.1956: "Лист від М.Ф. - Матчак звільнений" Щоденник Я.Р. Дашкевича № Ш. (24.VIII. - 12.ХІ.1956) // Меморіальна бібліотека-архів Я. Дашкевича (м. Львів). - Особистий архів Я. Дашкевича.. 19.ХІ.1958 р. зроблено запис: "В Потьмі помер Михайло Федорович Матчак", а 29.ХІ.1958 р. - "Похорон Матчака у Львові на Личаківському кладовищі. Останні могікани на кладовищі" Щоденник Я. Р Дашкевича № VII. (4.І.1958 - 23.ХІІ.1958) // Там само., - занотував для себе історик. Справді, це були останні могікани з покоління учасників українських визвольних змагань Першої світової війни. лист матчак радянський концтабір

Окрім інформативності, листи М. Матчака до О. Степанів цінні тим, що написані талановитим журналістом "львівською" говіркою, якої вже майже немає, вони містять чимало згадок про високоосвічених українців, видатних у своєму часі і несправедливо забутих сьогодні.

У публікації збережено мову оригіналу. Мінімальні втручання зроблено лише в пунктуацію листів для полегшення їх сприйнят тя. Датування листів - авторське. Нумерація листів, яку здійснив сам автор, збігається з номерами, наданими упорядниками, майже повністю - бракує лише одного листа (авторський № 8, писаний між 4 і 21 травня 1956 р., в упорядників це № 9, і, відповідно, перенумеровані всі наступні листи). В публікації не вказуємо виду поштового відправлення (лист чи поштівка). Також поза нумерацією додано дві скарги М. Матчака до вищих органів влади, писані по-російськи й переслані О. Степанів для ознайомлення.

Родина Матчаків (брати Андрій, Іван, Степан),с. Якубова Воля. 1931 р.

Публіковані листи - це нове документальне джерело до історії репресій радянської тоталітарної системи проти відомих представників української інтелігенції та їхніх родин, які залишилися після Другої світової війни в Галичині чи намагалися врятуватися від СМЕРШу, виїхавши до Західної Європи. Багато з них пройшли сталінські тюрми й табори і загинули у Казахстані, Мордовії та "неісходимих" Сибірах, як Михайло Матчак, або повернулися на рідну землю з підірваним здоров'ям і зламаною долею, як Олена Степанів і її син Ярослав Дашкевич. Але зберегли свою гідність і волю українців.

Упорядники висловлюють велику вдячність за надані родинні світлини і листи з особистого архіву п. Михайлу Матчаку, синові брата Михайла Федоровича Матчака, Петра. Михайло молодший народився у в'язниці (1946 р. його мати перебувала в тюрмі на Лонцького), його доля має містичні перегуки з долею його дядька Михайла, ім'я якого він носить.

Лист М. Матчака до [Лиса] Ідентифікувати особу не вдалося. Можливо, йдеться про "Лиса", який згадується в листі № 11.

25 березня 1956 р., Явас

Шановний Товаришу!

Перед кількома днями передали мені листа п. Олени, але при ньому не було ніякої записки від Вас і я не знав, через кого передано листа. Сьогодні щойно одержав я Вашу записку. Я дуже зобов'язаний Вам за цю велику послугу, яку Ви зробили для мене Вашим посередництвом. Я потвердив вже карткою, висланою п. Олені поштою, одержання її листа, а тепер прошу ще й Вас, - якщо можете, - передати її мою відповідь. Буду вам дуже вдячний, якщо Ви захочете і зможете піддержати зв'язок між нами. Ми старі знакомі, і я знав, що вона в сусідстві, і дуже хотілося мені з нею зв'язатися.

Сам я приїхав 20 січня із Караганди. Арестований я у Відні (в Австрії), там осталась дружинаЛьвова, працювала бухгалтером у нафтовій компанії "Прем'єр". Брала участь у підготовці та проведенні Всеукраїнського жіночого з'їзду у Львові в грудні 1921 р, де було створено "Союз українок". Обрана до Головного виділу та Надзірної ради СУ. 1922 р. стала тівзасновницею кооперативу "Українське народне мистецтво". У лютому 1924 р. польська поліція заарештувала С. Савицьку разом з О. Басараб, звинувативши у шпигунстві на користь Німеччини та більшовицької України й ув'язнила в тюрмі (до листопада 1924р.). В 1925р. брала участь у заснуванні жіночого часопису "Нова хата". В 1931 р. одружилася з М. Матчаком. Під час першої радянської окупації в 1939-1941рр. працювала інженером-плано- виком у нафтовій компанії "Прем'єр", під час війни - бухгалтером в кооперативі "Українське народне мистецтво". У 1944р. разом з чоловіком виїхала до Австрії. Після викрадення агентами НКВД Матчака у лютому 1947р. з англійської зони Відня емігрувала до США. Працювала бухгалтером в українському кооперативі "Базар" (Філадельфія), адміністратором журналу "Союзу українок" Америки "Наше життя", в канцелярії товариства. Від 1956р. докладала всіх старань для повернення чоловіка до Відня, однак безуспішно. Останні роки жила в Торонто (Канада) під опікою своєї родички Євгенії Савицької (Вербицької). і я звичайно хотів би вернути там. Але як воно буде й коли - це Бог один знає.

Ще раз дякую за посередництво і остаю з поважанням

Мих[айло] Матчак

P. S. Вже після написання цеї записки я одержав другу вашу записку.

Матчак

Листи М. Матчака до О. Степанів

№ 1

25 березня 1956 р., Явас

Вельмишановна Олено Івановна!

Ваш лист приніс мені справжню радість. В першу чергу я відчув в ньому велику бадьорість та віру в будуще. Це я відчуваю зокрема тому, що сам я дуже постарівся і впав духом. Від вересня 1954 року нас возять з табору в табір, завжди з тим, що "Вашу справу розглядають. Скоро прийде остаточне рішення". А наділі ждеш безконечно, а побутові та режімні відносини, можливості зв'язку зі світом тут куда гірші, ніж були в Казахстані.

Непотребую хиба запевняти Вас, що як тільки буде в мене фізична можливість, всі Ваші побажання будуть точно виповнені.

Ви мабуть вже знаєте, що задержано мене у Відні. Трапилося це 27 лютого 1947 р. вечером на Ring, viz a viz Навпроти (франц.). Університета. Дня 5 березня перевезено мене літаком до Київа, ну а дальша історія відома: Київ, Москва, Куйбишев, Карабас, Караганда і т. д.

Стефа Тут і далі йдеться про дружину М. Матчака Стефанію Савицьку (див. прим. до попереднього листа). оставала після цього ще деякий час у Відні, а опісля переїхала в Філадельфію, де працює бухгалтеркою і живе там разом з Іцею Бонковською Бонковська Ірина (Боньковська Іця) (1898-?) - громадська діячка, секретар кооперативи "Труд", разом з С. Савицькою належала до Надзірної ради кооперативу "Українське народне мистецтво".. (Про Миколу Бонковський Микола - громадський діяч, член товариства "Молода громада" у Львові. вже років десять ніяких вісток немає). Я щойно літом 1955 року одержав можливість відновити зі Стефою поштовий зв'язок і тепер піддержую його постійно за посередництвом віденських знакомих. Наша віденська адреса: Wien XIX, Billrothstr. 12 bei Annie Hauck, а поштова тепер Wien, Postamt 69, Fach 25 Frau Annie Hauck.

При кінці вересня 1946 р. я виїжджав з Відня в Зальцбург на похорони Івана Макуха ²³ Макух Іван (1872-1946) - український громадський та політичний діяч, організатор "Січей", один з провідних діячів Української радикальної партії (згодом - Української соціалістично-радикальної партії) в Галичині, редактор її органу "Громадський голос" (1905); посол до Галицького сейму (1908-1918), член Національної ради й секретар внутрішніх справ ЗУНР, у грудні 1919р. голова Крайової ради в Хмільнику на Поділлі, 1920 р. товариш міністра внутрішніх справ УНР, 1928-1935 член польського сенату. З початком радянської окупації Галичини у вересні 1939 р. І. Макух перейшов на нелегальне становище. Під час німецької окупації був заарештований Ґестапо. Після звільнення разом з родиною переїхав до Австрії.. При тій нагоді, я побував також в Інс- бруку, де бачив багато знакомих. Тодіж бачився я в послідний раз з Ромком Дашкевич де Корибут Роман-Микола (Ромко) (1892-1975) - український військовий та громадський діяч, організатор військово-спортивних товариств "Січ", "Луг", публіцист, видавець. Генерал-хорунжий Армії УНР. Чоловік Олени Степанів і батько Ярослава Дашкевича. У 1914 р. організатор парамілітарно- го товариства Січові стрільці ІІ у Львові, що стало ядром Легіону УСС та УГА. В російському полоні у 1916-1917рр. (Сибір, Забайкалля). У Києві в листопаді 1917р. - один з організаторів (разом з М. Матчаком) Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Командир гарматної батареї, голова Стрілецької ради. У 1918р. брав участь у боях за Київ; бронепоїзд під його командою вирішив долю бою під ст. Мотовилівкою. У 1919р. командир гарматної бригади в складі Корпусу Січових Стрільців. В еміграції в Чехословаччині у 1920 р. став одним із засновників УВО. Після повернення до Львова у 1921 р. здобув ступінь доктора права. Відновив мережу товариств "Січ", а після їх заборони у 1926 р. створив мережу парамілітарних організацій "Луг" (проіснувала до 1939). У 1939 р. емігрував на Лемківщину, у 1943 р. до Австрії. Перебував у таборах для переміщених осіб у Фельдкірху, Форарльберґу, Ляндеку та Куфштайні. Брав участь у громадській діяльності на еміграції. Автор спогадів про артилерію Січових стрільців, редактор журналу "Січові вісті" (1922-1924) та "Вісти з Лугу" (1926-1939). Помер і був похований у містечку Куфштайні в Тиролі; у червні 2008 перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові., який тоді проживав "постійно" в Форальбергу. Точних планів на будуче тоді в нього ще не було. Зрештою, тоді плани родилися і мінялися часто в залежності від обстановки.

Від Вашого Славка Дашкевич Ярослав-Іван-Ананія (Славко) (1926-2010) - український вчений, історик, політолог, культуролог, бібліограф, сходознавець, громадський діяч. Син О. Степанів і Р. Дашкевича. У 1944 р. закінчив українську Академічну гімназію у Львові, навчався у Львівському медичному інституті, 1944-1949 рр. - у Львівському державному університеті ім. І. Франка (філологічний факультет). У 1944-1949 рр. працював у Львівській філії Бібліотеки АН УРСР. 10.12.1949 р. заарештований МҐБ як син "відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків Олени Степанів", звинувачений у зберіганні й поширенні "контрреволюційної літератури". Згідно з заочним рішенням ОСО при МҐБ у Москві 2.09.1950р. засуджений до 10років виправно-трудових таборів. У 1949-1956рр. відбував ув'язнення у тюрмах МҐБ, МВД у Львові, Золочеві, в пересильних в'язницях у Львові, Києві, Харкові, Петропавловську, пересильному таборі в Карабасі (Казахстан); у виправно-трудових таборах - у спецтаборі Піщаному (Песчлаг) в Спаську, в Карагандинському таборі (Карлаг). Звільнений 2.06.1956р. Повернувся разом з матір'ю до Львова, зазнавав постійних утисків і переслідувань. У 1957-1966 рр. працював бібліографом відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР. 15.03.1963 р. захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV- ХІХст.". У 1966-1967, 1972-1973, 1973-1974 і 1980-1990рр. був безробітним. У 1967-1972 рр. працював у Музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР. Від січня до червня 1973 і в 1974-1980 рр. - у ЦДІА УРСР у Львові. 1990-1992 - в Інституті суспільних наук АН України; керівник Львівського відділення Археографічної комісії АН України, від 1.09.1992 р. - Львівського відділення Інституту української археографії АН України (від 1.02.1995 р. - Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ). Від 1992 р. - провідний науковий співробітник Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАНУ. Від 1993 р. - старший науковий співробітник Інституту Східноєвропейських досліджень НАНУ. 30.05.1994 р. отримав ступінь доктора історичних наук. Реабілітований 1995 р. на підставі ст. І Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні". 1995-2000рр. - викладач кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін, від 1996 - професор ЛДУ ім. І. Франка. Від 1998 р. - завідувач кафедри сходознавства Львівського національного університету ім. І. Франка. У 2002 - співзасновник Центру досліджень визвольного руху. Помер 25 лютого 2010р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові поблизу могили матері О. Степанів й бабусі Марії-Минодори Степанів. одержав я на днях листа з Вашою адресою. В Спасску ми часто зустрічалися. Він виріс у Вас на гарного у всіх відношеннях "парубка". Тоді коли я був у Спасску, він дружив з гарними нашими молодими товаришами, багато працював над собою і ці всі, що зустрічалися з ним, любили його й шанували. По моїм підрахункам, через 10-11 місяців він закінчить свою службу в Казахстані та вернеться до Вас і зможе працювати по спеціальності. Що до мене, то ще в серпні 1955 року австрійське міністерство внутрішніх справ надіслало в Москву потрібні мені документи і прохання Австрійського Уряду репатріювати мене в Австрію. Формально тут, однак, записали мене в группу "без гражданства", і тому приходиться ждати "остаточного" рішення. ²⁶

Кінчаю в надії, що наш зв'язок, пока я буду тут на 7 л/о Тут і в усіх наступних листах "л/о" - лагерное отделение (рос.)., буде завдяки добрим людям постійним.

Щиро здоровлю! Ваш Михайло

№ 2

28 березня 1956 р., Явас

Вельмишановна Олено Івановна!

Перед кількома днями я післав Вам першого листа, а сьогодні пишу другого. Вашого першого листа з 16.ІІІ. я одержав і мій перший лист був відповідю на нього. Цього другого листа передаю другим товаришом. Рівночасно передаю Вам як привітання від Стефи дві дрібнички (шоколад і хусточки) з моєї віденської посилки. Хочу на початок перевірити, наскільки надійна дорога, якою передаю сьогодні листа.

Вже в першому мойому листі я запевняв Вас і тепер повторяю, що, як тільки буде в мене фізична можливість, всі Ваші побажання будуть негайно і точно виповнені.

Сьогодні одержав я листа від сестер Стефи Савицькі Марія і Ольга - сестри дружини М. Матчака Стефанії. Савицька Ольга (1885-1971) - педагог, науковий працівник Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові. Про Марію Савицьку ближчих відомостей встановити не вдалося.. Вони живуть на старому місці і все чекають і не можуть діждатися, коли скінчиться моє подорожування. В останніх місяцях вони налагодили вже безпосередній поштовий зв'язок зі Стефою. Лист зі Львова до Стефи авіопоштою йде 12 днів. Я пишу до Стефи картки Червоного Хреста раз в місяць на її віденську адресу. Всі ці мої картки до неї доходять, але її відповіді до мене доходять дуже неправильно і далеко не всі. Коли я був у Караганді, то там наладився був уже безпосередній зв'язок. Лист, висланий з Відня авіопоштою 25.ХІ.55, я одержав в Караганді вже 10.ХІІ.55. Тут тепер цей зв'язок покищо порвався.

Про мене я вже вам писав, що мене привезено з Відня в Київ літаком 5 березня 47 р. При кінці вересня 1946 року я виїздив з Відня в Зальцбург на похорон д-ра Макуха Див. прим. 24.. При тій нагоді я бачився з Іреною Пав[ликовською] Макух (Павликовська) Ірена (1901-1975) - українська громадська діячка, донька Івана Макуха. Співзасновниця і членка управи "Союзу українок" (1923-1928), директорка кооперативу "Українське народне мистецтво" (1925-1939), товариства Українська Захоронка і Вакаційні Оселі (1926-1939); членкиня крайової управи Секції Сільських Господинь (1935-1939) у Львові. Ще студенткою Українського таємного університету у Львові була заарештована за звинуваченням у підготовці замаху на керівника Польської держави Юзефа Пілсудського, звільнена за недостатністю доказів. В еміграції в Німеччині й Канаді; засновниця і голова Об'єднання українських жінок у Німеччині (1945-1950), член-засновник і член управи Світової федерації українських жіночих організацій (з 1948), голова крайової управи Ліґи Українських Католицьких Жінок Канади (1964-1968)., яка приїжджала з Мюнхена. Тодіж, будучи в Інсбруку, я бачився там з Ромком Тут і далі йдеться про Романа Дашкевича. Див прим. до попереднього листа., який проживав постійно в Форальбергу. Про кого Вам ще написати? Луцька Луцька Ірина (Орися, ур. Смаль-Стоцька) - мисткиня, донька українського вченого і громадського діяча, професора Чернівецького університету Степана Смаль- Стоцького. Дружина Остапа Луцького, українського військового, політичного і громадського діяча, кооператора, публіциста і поета, мати Юрія Луцького. Після закінчення визвольних змагань О. Луцький жив деякий час у с. Рожнові біля Косова у священика о. Михайла Заревича, діда дружини Ірини. Після арешту О. Луцького 2.10.1939 р. і висилки його до Котласа Архангельської обл., дружина з донькою Мартою виїхала до Німеччини. Лише у травні 1950р. довідалася про смерть чоловіка (точний час і місце невідомі). виїхала з Відня в Зах. Німеччину до сина Луцький Юрій (1919-2001) - український літературознавець, літературний критик, славіст, видавець, перекладач, син сенатора Остапа Луцького. Член Об'єднання українських письменників "Слово". Навчався у Берлінському, Бірмінгемському та Колумбійському університетах. Служив у британській армії (1943-1947). Докторську дисертацію захистив у Колумбійському університеті (1953). Викладав у Саскачеванському (1947-1949), Торонтському (з 1952) університетах. Професор, голова Славістичного департаменту Торонтського університету (1956-60). Директор Канадського інституту українських студій (КІУС) у 1976-82рр., який служив там в англійській окупаційній армії. Мій шеф з видавництва та научна братія проживала тоді в Аугсбургу. Мілена Рудницька Мілена (1892-1976) - політична і громадська діячка, журналістка, педагог, одна з ідеологів та провідних діячок українського жіночого руху на Західній Україні у 1920-1930-х рр., голова центральної управи "Союзу українок" у Львові, Дружини княгині Ольги, Українського жіночого конґресу в Станіславові (1934), світового "Союзу українок", редакторка двотижневика "Жінка" (1935- 1939), учасниця і представниця українського жіноцтва на міжнародних жіночих з'їздах. Активна діячка УНДО, посол до польського Сейму (1928-1935). Як делегатка Української парламентарної репрезентації захищала в Лізі Націй українські петиції, зокрема в справі т. зв. "пацифікації" і голоду в Радянській Україні. У 1936-1939рр. членка президії Українського координаційного комітету у Львові. Від 1939 р. в еміграції: Краків, Берлін, Прага, Женева (де у 1945-1950 рр. була директоркою Українського допомогового комітету), Нью-Йорк і Мюнхен. була в Швайцарії, а її брат Іван Рудницький Іван, псевд. Кедрин (1896-1995) - журналіст і політичний діяч, член ЦК УНДО, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. В 1915р. мобілізований до австрійської армії. У битві в Бережанському лісі у 1916р. був поранений і потрапив у російський полон. В 1919 р. вступив до Армії УНР, редагував військову газету, брав участь у бойових діях. За виявлену мужність нагороджений Хрестом Симона Петлюри. В 1920-1922рр. вчився у Віденському університеті, був співредактором журналу "Воля". У 1922р. повернувся до Львова, де за рекомендацією Є. Коновальця прийнятий до редакції часопису "Діло". Співпрацював з УНДО. В Австрії у 1946-1949 рр. очолював Українське центральне допомогове об'єднання. Від 1949р. проживав у США. Дійсний член НТШ, член Президії НТШ в Америці, почесний доктор Українського Вільного Університету. був в Інсбруку. Але я пишу Вам про це все і маю сумніви, чи Вас це тепер може цікавити, а можливо, все це Вам давно відоме.

Тут зі мною є також Кладочний Кладочний Йосиф, о. д-р (1906-1994) - священик, доктор теології. У 1932 р. став капеланом українських в'язнів (кримінальних і політичних) на території Польщі. Виконуючи ці обов'язки, зустрічався з провідниками і членами ОУН, зокрема Степаном Бандерою, Миколою Лемиком, Зеноном Коссаком, Дмитром Мироном, Миколою Климишиним та іншими. Від 1933р. сповняв обов'язки сотрудника собору св. Юра у Львові, згодом - пароха присілка Клепарів. Редагував часопис "Лицарство Пресвятої Богородиці" (1936-1938), в той же час був душ- пастирем студентської молоді. Двічі арештований польською поліцією (1938 і 1939, вдруге вивезений до Берези Картузької). Під час першої радянської окупації Галичини нелегально відвідав Рим як посланець від митрополита Андрея до Папи Пія XII. У 1941-1942рр. був парохом греко-католиків Києва. У 1943 р. став капеланом дивізії "Галичина". В 1947-1956рр. відбував ув'язнення в таборах ГУЛАГу. Повернувся до Львова у 1956 р., працював вантажником на фабриці, підпільно душпастирював. У 1980р. став ченцем-студитом, прийнявши мона- ше ім'я Єфрем. Помер 14 вересня 1994р., похований на Янівському цвинтарі у Львові., який приїхав з Воркути, а в сусідньому лагпункті музик Барвінський Барвінський Василь (1888-1963) - композитор, піаніст, музикознавець, педагог, д-р мистецтвознавства, до війни - професор і директор Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, згодом - Львівської консерваторії, голова Львівської організації Спілки композиторів України. У 1948р. був заарештований і засланий у Мордовські табори на 10 років. і єп. Чарнецький Чарнецький Миколай, блаженний священномученик (1884-1959) - єпископ УГКЦ, монах Чину Найсвятішого Ізбавителя, професор, Апостольський візита- тор Волині. У 1946р. засуджений до 6років ув 'язнення і 5років заслання. Останні роки свого ув 'язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. Після повернення до Львова висвячував священиків. У 2001 р. беатифікований. У листі № 2 є фото з написом "Еп. Чернецький, 72р.".. Іванець (старий) Іванець Михайло - український правник, дядько Івана Іванця. Після війни перебував у мордовських таборах. Помер після повернення до Львова. переїхав на 19 л/о. Від Славка Тут і далі йдеться про Ярослава Дашкевича. Див. прим. до листа № 1. одержав я листа. Він в гарному пише настрої і рахує вже місяці до кінця своєї служби.

В нас ходять вперті поголоски, що в найблищому часі нас мають перевезти на 11 або на 18 л/о. Але я перед цим хочу мати тут ще відповіді від Вас і надіюся, що наш поштовий зв'язок вдасться нам продовжувати безпереривно.

Щиро здоровлю Вас

Ваш Михайло

№ 3

28 березня 1956 р., Явас

Вельмишановна Олено Івановна!

Сьогодні 28.ІІІ.56 післав я Вам мойого другого листа, а вечером одержав Вашу відповідь на моє перше письмо. Користаю з нагоди, щоб потвердити Вам, що пошта працює бездоганно. Радію Вашим добрим настройом і бадьорістю.

Від нас також вивезли перед кількома днями частину Румунів, а через два-три дня повезуть дальшу їх групу. Поляків тут реєстрували, а з ними також і євреїв, які мали польське громадянство на день 17 вересня 1939 р. На основі польського закону з 4.01.51 року і польсько-радянського договору з тогож самого року право на польське громадянство і право на репатріацію в Польщу мають тільки ці, що мали польське громадянство на 17.09.39 року. Я сам відмовився користати з цього права, щоб не міняти своєї давнішньої заяви, що я бажаю повернення в Австрію, де мене арештовано і де осталася дружина.

Як не важко мені про це згадувати, але нігде правди діти, мій братанич Федь Федір Матчак - син брата Михайла Матчака, Івана., який був ревізором і про якого згадуєте, за десять років не мав відваги, а може й бажання, - написати мені хочби одно письмо. Та Бог з ним і з другими такими як він. Навіть в найтяжчі для мене роки 1947-1950 я їх допомоги не просив.

В Спасску був зі мною між іншими також Кость Чехович Чехович Кость (1896-1987) - доктор філософії, філолог-славіст, хорунжий УГА, дійсний член НТШ. В 1945р. заарештований, у 1946р. засланий у Сибір, після повернення у 1956р. працював директором Публічної бібліотеки у Тчеві (Польща).. Він вже звільнився весною 1955-го року і живе тепер в "Тихоновском Доме Инвалидов" в гор. Караганда. Він інвалід. Його переїхало авто, пошкодило йому хребет і він ходить на милицях. Він старається тепер виїхати в Польщу до своєї жінки, але чи й коли йому це вдасться, не відомо. Він остався бодрим духом і не змінив своїх переконань. Зі Спасска звільнився та вернув до Львова також інженер Андрій Сербин Сербин Андрій - інженер, активний діяч пластового руху, кооператор. У 1925р. створив кооператив "Пласт", який займався постачанням різного спорядження для пластування та табірництва..

Я звичайно не знаю причини повороту Семена Васильовича Стефаник Семен (1904-1981) - державний і громадський діяч УРСР, син письменника Василя Стефаника. Від 1946р. заступник голови Львівського облвиконкому, в 1953-1954рр. заступник голови Ради Міністрів УРСР, в 1954-1969рр. голова Львівського облвиконкому, згодом директор Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. з Київа до Львова, але мені здається, що добровільно і з радістю ніхто не міняє становиська "зам. міністра"" на становисько "голова облвиконкому". Цікаво, чи будучи в Канаді, бачився він зі своїм братом Юрком Стефаник Юрій (1909-1985) - український громадсько-політичний діяч і письменник, журналіст, редактор, літературний критик, син Василя Стефаника. Під час першої радянської окупації Галичини - науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР і викладач української мови у Львівському ветеринарному інституті. У 1940-1941 рр. був ув'язнений за приналежність до ОУН. За німецької окупації - співредактор Українського Видавництва у Львові. Від 1944 р. - в еміграції в Німеччині, від 1948 р. в Канаді. Помер у 1985 р. в Едмонтоні (Канада), похований в с. Русові на Покутті., який виїхав там небаром по закінченні війни.

Ґеня Вербицька Савицька (Вербицька) Євгенія (Ґеня) - родичка дружини М. Матчака. Останні роки проживала з сином Юрієм у Торонто (Канада) й опікувалась дружиною Матчака Стефанією Савицькою. зі сином Юрком в Філядельфії. Де її муж Михайло Вербицький Михайло - особу встановити не вдалося., не знаю. Совітський посол в Боні, Зорин, в свойому письмі до німецького уряду згадує про Вербицького, який хоче вернути до СССР і якого з цього приводу арештували. Батько Вербицької жив разом з сестрами Стефи і помер вже більше рік тому.

"Жалібну Книгу" приходиться продовжувати в безконечність. Та деякі прізвища померших і тих, яких я лишив ще живими подам вже другим разом.

Щиро Вас здоровлю Михайло

P. S. Прошу ставити чергові числа на Ваших письмах, щоб знати, чи всі доходять. Це моє третє письмо до Вас.

М.

№ 4

7 квітня 1956 р., Явас

Вельмишановна Олено Івановна!

Зовсім несподівано я вийшов сьогодні на роботу на парники і тут стрінув товаришів із 7 л/о і користаю з нагоди, щоб вам написати кілька рядків. Тому прошу вибачити, що пишу олівцем і в поспіху не зовсім складно. В першу чергу дякую за вашого листа ч. 3. На днях одержав я листа від сестер Стефи. Вони живуть на старому місці. З ними жив також батько Ґени Верб[ицької], але він помер ще в 1954 році. Я Вам вже писав, здається, що Ґена разом зі сином Юрком є разом з моєю Стефою Тобто в Канаді, у м. Торонто - збереглися листи Євгенії Вербицької (Савицької) та її сина Юрія Вербицького до Олени Степанів та Ярослава Дашкевича.. Сестри пишуть мені, що Іця Бон[ковська] прислала своїй Маланці посилку.

"З моїх часів" Мілена була в Берні, а Ірина [Макух] в Мюнхені, і тому й була членом Центр. Комітету, очолюваного Мудрим Мудрий Василь (1893-1966) - український громадський і політичний діяч, журналіст, організатор Львівського (таємного) українського університету, член Головної управи Товариства "Просвіта", співзасновник Українського національно- демократичного об'єднання (УНДО), віце-маршалок польського Сейму, віце-президент УГВР. З осені 1944р. - на еміграції в Німеччині, де очолював Центральне представництво української еміграції, був заступником голови Виконавчого органу Української Національної Ради. У 1949 р. виїхав до США, працював в Українському конгресовому комітеті Америки, був головою Об'єднання українців в Америці. З 1953р. - дійсний член НТШ. з осідком в Франкфурті. Горникевич Можливо, йдеться про о. Мирона Горникевича (1886-1959) - священника УГКЦ, доктора теології. Під час Першої світової війни перебував у російському засланні. Від 1923р. парох церкви св. Варвари у Відні. 1945р. призначений генеральним вікарієм для українців греко-католиків в Австрії. Після війни змушений переїхати з Відня до Тиролю (французька окупаційна зона в Австрії), помер у м. Зольбад Галь. Дружина М. Горникевича - Емілія з роду Ортинських (1892-1961). Про її долю більше дізнатися не вдалося. своєчасно виїхав в Зальцбург, а його жінку привезли в СССР, но де вона попала, в які сторони не знаю.

Що в Ірини [Макух] помер не тілько батько, але й муж - Ви певно знали, ще будучи у Львові.

В нас поки що без змін, тільки всякі комісії турбують нас майже кожного дня. Поляки не терпеливо ждуть виїзду. Вчера прийшло багато листів і карток з Польщі безпосередньо з Польщі на адресу табору і всі запевняють їх, що до літа будуть в Польщі. Нас всіх радує всякий від'їзд тому, що він збільшує надію і на наш від'їзд.

Від Славка одержав я вчера листа.

Щиро здоровлю. Ваш Михайло

№ 5

12 квітня 1956 р., Явас

Вельмишановна Олено Івановна!

Дуже дякую за листа (4) з 9 квітня. Від Славка я одержав листа з 18 березня. Пише, що працює на старому місці і що в нього все в порядку. Одержав я також вістку від Костя Чеховича з Караганди з "Дому Інвалідів". Він надіється, що скоро одержить дозвіл виїхати в Польщу до жінки. Кладочний одержав вістку від Митр. Сліпого Сліпий Йосиф (1892-1984) - ректор Богословської академії, єпископ, верховний архиепископ УГКЦ, кардинал. У 1945р. ув'язнений радянською владою і засуджений до 8 pоків каторжних робіт. Відкидаючи постійні пропозиції переходу на православ'я, був знову засуджений у 1953, 1957і 1962рр. Відбув 18pоків ув'язнення

у радянських концтаборах. Внаслідок численних заходів впливових осіб та на клопотання св. папи Йоана XXIII звільнений з ув'язнення. В 1963р. прибув до Рима. Засновник Українського Католицького Університету в Римі і його філій у різних

країнах діаспори. Був почесним членом НТШ, членом Тіберійської Академії в Римі, почесним доктором УВУ та трьох американських і одного канадського університетів. 27-29 серпня 1992р. прах кардинала перепоховано із собору святої Софії в

Римі до крипти собору св. Юра у Львові., який живе в Домі Інвалідів в Красноярському краю, що йому запропоновано виїхати із Радянського Союзу, але він відмовився.

Про Дмитерко Дмитерко-Ратич Ганна (Гандзя) (1893-1981) - товаришка О. Степанів по учительській семінарії у Львові й сокільському товариству. Була членкою Пласту, десятником Легіону УСС, згодом - УГА. Брала участь у боях на горі Маківці. Від вересня 1915р. служила при інтендатурі в Коші УСС, а в 1918-1920рр. при допоміжній службі в Бригаді УСС. Після Першої світової війни вчителювала, а в час Другої світової війни, у 1944р, разом з чоловіком Василем Ратичем і молодшими дітьми емігрувала до США. Брала активну участь в українських громадських організаціях і товариствах, була членкинею проводу Пласту і Товариства українських комбатантів, працювала в Союзі українок Америки, одну із філій якого назвали її ім'ям. я, нажаль, нічого не знаю. Юна Навроцький Осип (Юно) (1890-1972) - український громадський і політичний діяч. В часи Першої світової війни служив у Легіоні УСС. В 1916 потрапив у російський полон, після звільнення з полону повернувся в Галичину. Брав участь в українсько-польській війні 1918-1919рр. був поручником, згодом сотником УГА, пізніше - квартирмейстером 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. У 1920р. - спів- засновник УВО, до 1926р. - член Начальної команди УВО, член головної управи Української радикальної партії. У 1920-1921 рр., 1922-1923 рр. ув'язнений у польській тюрмі. В 1920-1939рр. - директор видавництва "Червона Калина" у Львові, секретар товариства "Молода громада". У 1940-1942 рр. голова Українського допомогового комітету в Криниці на Лемківщині, в 1943р. - заступник голови Українського допомогового комітету у Львові, в 1943-1945 рр. начальник канцелярії Військової управи Дивізії "Галичина". В 1948 р. емігрував у Канаду. В 1948-1962рр. очолював канцелярію Комітету українців Канади. з дружиною я оставив в Регенсбургу над Дунайом (Північна Бавария), де тоді були згуртовані всі з його Управи. Дмитро Паліїв Паліїв Дмитро (1896-1944) - політичний і військовий діяч, журналіст, підхорунжий УСС, у 1918 р. один з організаторів Листопадового зриву в Галичині, четар УГА і ад'ютант ген. М. Тарнавського. Після визвольних змагань - один із засновників УВО і член її Начальної команди, згодом співзасновник Української партії національної роботи та співредактор (разом з Д. Донцовим) її органу "Заграва". У 1925р. один із засновників УНДО і член його Центрального комітету. У 1928-1930рр. посол до польського сейму від УНДО. Кілька разів ув'язнюваний у польських тюрмах. Провідник легальної націоналістичної організації "Фронт Національної Єдності". У 1943р. один з організаторів Дивізії "Галичина". Загинув у бою під Бродами. загинув під Бродами. Юрко Полянський Полянський Юрій (1892-1975) - геолог, географ і археолог, старшина УГА і перший крайовий комендант УВО (1920). У липні 1941 голова українського Тимчасового управління м. Львова. З 1944 р. на еміграції в Австрії, Німеччині, Аргентині. Дійсний член НТШ, почесний член Аргентинського геологічного товариства та низки наукових товариств. збирався виїхати до свого брата Стефана в Північну Америку. Кость Паньківський Паньківський Кость (1897-1973) - український політичний діяч, публіцист, адвокат, голова уряду УНР на вигнанні (1945-1948). В 1924-1939рр. виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовував польський окупаційний режим над членами УВО та ОУН. Працював в Українському центральному комітеті, створеному в 1940 р. у Генеральній Губернії, потім головою Українського крайового комітету як філії УЦК у Львові, заступником керівника відомства внутрішніх справ в українському уряді, проголошеному 30 червня 1941 р. У 1945- 1949рр. перебував у Німеччині, належав до Українського національно-державного союзу. Від 1949р. жив у США. проживав в Райнланді. Ліда Бурачинська з мамою проживала в Ґраці. Після смерти прекрасного сина і батька її непокидав меланхолійний настрій.