Соціальний вимір війни у вітчизняній та зарубіжній енциклопедистиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Соціальний вимір війни у вітчизняній та зарубіжній енциклопедистиці

Олександр Лисенко

Соціальний сегмент Другої світової війни в традиції історієписання перебуває в затінку політичного, дипломатичного та суто воєнного вимірів війни. Між тим, саме соціальні зміни та наслідки зіткнень такого рівня і масштабу є найважчими, адже йдеться про жахливі людські і матеріальні втрати, розрив традиційних соціальних зв'язків, демографічну тектоніку, зміну життєвих стратегій та моделей поведінки, згубний вплив на мораль учасників війни, міграційні процеси та багато інших аспектів, що пов'язані опосередковано та безпосередньо з усіма іншими складовими світового збройного протистояння. Зрозуміло, що в «чистому вигляді» складно виокремити суто соціальні явища і вже зовсім непродуктивно розглядати їх ізольовано від явищ іншого порядку як самодостатні. Однак гуманізація наукового знання стимулює вивчення усіх проявів воєнного буття через призму суспільних процесів, що охоплюють різні сфери життєдіяльності людини в таких екзистенційних умовах.

Матеріал цієї статті побудований на співставленні текстів, що містяться у трьох енциклопедичних виданнях: «Енциклопедія українознавства», «Українська радянська енциклопедія» та «Енциклопедія історії України». Різні за концептуальним задумом, змістом, емпіричним наповненням, інтерпре- таційними підходами, стилістикою, вони створюють підґрунтя для компаративістики, що має, окрім суто наукової, ще й практичну мету: врахування досвіду попередників для реалізації проекту «Друга світова війна. Україна. Енциклопедія», ініційованого відділом України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ. Йдеться не тільки про композиційні рішення, структуру, співвідношення матеріалів, а й про їхнє емпіричне наповнення, трактування складних явищ і подій, визначення меж енциклопедичної біографістики, а також ілюстративний компонент.

Трактуючи соціальний вимір війни у широкому контексті, спробуємо у цій публікації окреслити основні тенденції енциклопедичної репрезентації функціонування українського соціуму у період 1939-1945 років.

Кожен з трьох згаданих енциклопедичних проектів став продуктом авторів, які перебували в різних суспільно-політичних обставинах, ідеологічному просторі й ангажементі в проекти: радянський, самостійницький/національно- визвольний, сучасний український. Ці умови визначили теоретико-концепту- альні підходи ініціаторів, промоутерів і виконавців до їхньої реалізації.

Творці «Енциклопедії українознавства», врахувавши досвід попередників, намагалися піти власним шляхом. Вони критично оцінювали «УРЕ» як продукт радянської пропагандистської машини.

Характеризуючи «Українську Радянську енциклопедію», голова НІШ у Львові член-кореспондент АН України О. Романів у передмові до І тому перевиданої 1993 році в Україні «Енциклопедії Українознавства» зазначив, що «враховуючи жорстку ідеологічну регламентацію, і, як наслідок, цей обов'язковий стереотип боротьби з українським націоналізмом, УРЕ позбавлена рис української національної енциклопедії. Вона інтерпретує Україну не як націю, а як генерал-губернське (соціалістичне) явище з чітко вираженою російською більшовицькою домінантною. В УРЕ постійно робляться спроби обходити «небезпечні» феномени українства, пов'язані з етносом, національною політичною думкою, державністю. Замовчується велика кількість видатних особистостей України, характеристики багатьох спотворені. Отже, «УРЕ», незважаючи на її великі розміри, є тенденційним сурогатом, або, як це слушно стверджують редактори «ЕУ», україномовною імперською енциклопедією, лише з певним поглибленим поглядом на українську територію як частину імперського «неподільного» простору»1.В. Косик та його однодумці створили перший національний енциклопедичний наратив, однак не залишили поза увагою радянську добу в історії України. У виданні присутні сюжети про більшовицьких лідерів, видатних діячів науки і культури, соціально-економічне життя, охорону здоров'я, освіту, культуру, релігію, фізкультуру і спорт в СРСР. І хоча автори інколи надміру захоплюються критикою описування явищ, загалом, у співставленні з досвідом зарубіжних країн, це дає доволі чітке уявлення про їх характер і наслідки.

Задіяні в підготовці «Енциклопедії історії України» науковці перебували в незрівнянно вигідніших умовах, ніж їхні попередники, адже вони мали доступ до значно ширшого кола джерел та літератури та не відчували на собі ідеологічного тиску і політичних зобов'язань. Водночас і критерії оцінки результату їх напрацювань є незмірно вищими.

Для зручності аналітичних операцій всі тексти, що тією чи іншою мірою стосуються соціальної проблематики, можна згрупувати у кілька блоків: власне соціальний, економічний, культурно-освітній, національний, релігійний, політичний, правовий, військовий, а також біографічний. Ті гасла, в яких поєднуються риси різних за природою явищ (наприклад, наука, звичаї, промисли, охорона здоров'я, фізкультура і спорт тощо) входять до складу ширших за тематикою, але споріднених за смисловими зв'язками блоків.

Слід визнати, що історики відчувають певні труднощі, коли доводиться подавати сюжети з соціальної історії в енциклопедичному форматі. Можливо, це до певної міри пояснюється звичкою розглядати події в тяглості й динаміці, у той час, коли розкриття явищ соціального порядку потребує дещо інших дослідницьких процедур.

У загальних енциклопедіях, що базуються на полідисциплінарних підходах і залученні фахівців різних галузей фундаментального знання, тексти мають виразно спеціалізований характер. Історичні ж енциклопедичні видання готують переважно професійні служителі Кліо. Це не може не позначатися на формі та способі подачі інформації.

Існує ще одна особливість енциклопедичних матеріалів. Значна частина гасел за своїм змістом виходить далеко за межі одного періоду. Так, Другої світової війни у багатьох випадках стосується лише невелика їх частина. З іншого боку, це дає змогу зрозуміти природу того чи іншого явища, його еволюцію в залежності від дії політичних, військових, соціальних, економічних та інших чинників.

Для позначення та розуміння природи соціальних явищ воєнної доби важливим видається термін «аномія». О. Ясь у т. 1 «ЕІУ» визначає соціальну аномію як «неврегульованість, дезорганізацію традиційних цінностей, інституцій, зв'язків у період соціальних потрясінь». Е. Дюркгейм, який увів це поняття до наукового дискурсу, пов'язував аномію з посиленням відособленості індивідів у спільнотах зі слабким консенсусом, кризою системи цінностей, втратою ефективних соціальних і моральних орієнтирів та цінностей, покликаних регулювати громадське й особисте життя.

В українському історієписанні ця дефініція часом застосовується для характеристики соціально-психологічних настроїв після поразки Української революції 1917-1921 р., Голодомору 1932-1933 рр., масових репресій 1937-1939 рр., радянської перебудови 1987-1991 рр.

На наше переконання цей термін, як і теорія соціолога Р. Мертона, цілком придатна для того, аби слугувати інструментом препарування морально- психологічних кластерів, якими позначений стан різних соціальних груп учасників Другої світової війни в умовах «організованого хаосу». Якщо користуватися типологією реакцій Р. Мертона як матрицею, то на неї цілком проектуюся всі види реагування та моделей поведінки військовополонених, комбатантів, примусових робітників, заручників, бранців концтаборів, військовослужбовців, поліцаїв, партизанів і підпільників та інших.

Серед найпомітніших соціальних явищ, спричинених війною, перебувають масові вимушені та примусові міграції людей. У першому випадку йдеться про біженців, які внаслідок вкрай несприятливих умов змушені були виїздити з місць постійного осідку і перебиратися до інших регіонів країни чи за кордон, стаючи емігрантами. У другому - про так званих «переміщених осіб», примусово вивезених на роботи чи з інших причин на територію нацистської Німеччини та інших європейських окупованих держав.

Стаття «Біженці та переміщені особи» в «ЕІУ» (автор - М. І. Павленко) містить визначення двох цих понять, що окреслюють статус вказаних категорій громадян. Водночас обійдені увагою ті соціальні групи, що стали джерелом формування корпусу «переміщених осіб» (вказано лише причини й мотиви примусового вивезення, а саме: політичні, расові, релігійні чи з метою працевикористання). Це дещо схематизує уявлення про таке складне явище, адже статус «переміщених осіб» набували ті, хто не бажав повертатися до СРСР: колишні українські остарбайтери, радянські військовополонені, колаборанти та інші. Драматизм ситуації полягав у тому, що долю людей часто вирішували без урахування її волі, на підставі домовленості між союзниками по Антигітлерівській коаліції. Примусове повернення до СРСР ламало долі тисяч людей, а для багатьох стало фатальним.

Найчисельнішою тимчасовою соціальною когортою, що сформувалася під час війни, стали мешканці України, вивезені на роботи до Німеччини. Більша частина потрапила на чужину примусово, а деяка кількість (переважно з дистрикту «Галичина») - добровільно. В «Енциклопедії історії України» ця тема розкрита в ґрунтовній статті Т. Пастушенко і Т. Першиної «Остарбайтери». Дослідниці схарактеризували мотиваційні, організаційно- режимні, економічні, соціогуманітарні аспекти працевикористання, навели дані, що характеризують віковий і статевий склад остарбайтерів, пропорції залучення до різних галузей виробництва, кількісні показники. Наголошується, що ця категорія виявилася найменш захищеною перед сваволею керівників підприємств, на яких вони працювали, охороною, а також найгірше забезпеченою харчами та одягом, належним побутовими умовами порівняно з примусовими робітниками з інших країн Європи.

Здійснюючи проекцію примусового використання на міжнародне право, автори акцентують увагу на тому, що це кваліфікується як злочин проти людяності, хоча у Радянському Союзі їх статус жертв нацизму залишалося поза межами юридичної легітимації.

Позитивною ознакою статті є те, що дослідниці пішли далі цих конста- тацій і простежили довгий шлях до визнання остарбайтерів жертвами нацистської політики та організацію компенсаційних виплат їм урядом Федеративної Республіки Німеччина на початку 2000-х років4.

Статтю про остарбайтерів для «Енциклопедії українознавства» написав О. Семененко, який стверджував, що під це визначення не підпадали представники прибалтійських народів, кавказці та мешканці Генерального губернаторства. За його даними, на роботи до Німеччини упродовж 19421945 років було вивезено 2,8 млн громадян СРСР, серед них близько 2 млн - з України. Автор пише про те, що окупанти забирали на роботи до Райху без урахування віку, родинного статусу і стану здоров'я, а мобілізаційні акції часто здійснювалися у формі облав. Остарбайтери мешкали переважно в спеціальних таборах під суворою охороною, а їхня зарплатня ледь сягала 30% найнижчої зарплати німецьких робітників, причому більша її частина вираховувалася як плата за помешкання і харчування.

Остарбайтери були виведені з-під юрисдикції німецьких судів та передані до компетенції поліції. Найсуворіші покарання - ув'язнення у концтаборі та смертна кара - встановлювалися за втечу, сексуальні зв'язки з німцями, саботаж тощо.

У літературі, присвяченій праці та побутуванню українських остарбай- терів у Німеччині, практично нічого не сказано про інституції, що ними опікувалися. Стисла інформація з цього приводу міститься у гаслі «Організація хліборобів». У матеріалі вона називається «примусовою становою організацією хліборобів у націонал-соціалістській Німеччині, при якій існували відділи для чужинецьких робітників, між іншими у 1942-1945 рр. для українців з Генерального губернаторства, яких вивезли на роботи в сільському господарстві». Український центральний відділ у Берліні очолював А. Кішка. Відділ мав кілька десятків опікунів у різних регіонах Райху, які надавали українським робітникам правничу й культурну допомогу. У 1944 р. його очолив С. Никорович. Відділ видавав власний періодичний тижневик «Земля».

На відміну від авторів цього матеріалу О. Семененко вважає, що «для оборони інтересів остарбайтерів не було ніякого органу, хоч такі органи існували для інших робітників-чужинців. Лише з серпня 1944 р. почала діяти Українська установа для обслуговування (Ukrainische Betreungstelle) з німецьким керівником, але з українським персоналом, ... яка зберігала характер громадського організму і провадила роботу в погодженні з українськими організаціями». Сам О. Семененко й керував діяльністю цієї інституції.

У березні 1945 р. репрезентацію інтересів українських невільників перебрав на себе Український центральний комітет.

Автор повідомляє цікаву, маловідому деталь: у 1944 р. для українців знак «Ost» замінили на зображення тризуба Семененко О. Остарбайтер // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1897..

Друга світова війна супроводжувалася масштабними примусовими міграціями. Для кваліфікації різних категорій осіб, які вимушено опинилися за межами батьківщини, вживався термін «переміщені особи». Він охоплював майже 6 млн громадян різних європейських держав, вивезених на роботи на територію Австрії, Італії, Німеччини, військовополонених, в'язнів концентраційних таборів, біженців. У статті В. Маркуса «Переміщені особи» Маркус В. Переміщені особи // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 6.: Перевидання в Україні. - С. 2010-2011. ця дефініція застосована до громадян окупованих Німеччиною країн, а після повернення більшої їхньої частини на батьківщину - тільки вихідців зі Східної Європи, які не виявили бажання повертатися. Німецькі втікачі й вигнанці зі східноєвропейських країн не називалися dp (ДП).

У матеріалі наводяться дані про кількість неповерненців у 1946 р. на території Австрії та Німеччині - майже 1,2 млн, з яких 200 тис. становили українці.

Юридичним підґрунтям опіки над «переміщеними особами» стала міжнародна угода від 9 листопада 1943 р., яку підписали представники 44 держав у Вашингтоні.

Справами «переміщених осіб» у всіх аспектах займалися ЮНРРА, ІРО, Міжнародний комітет для біженців (він виник ще 1938 р. замість Бюро Нансена і діяв до липня 1947 р.), а після ліквідації ІРО - Міжурядовий комітет для європейської еміграції, Високий Комісаріат ООН для справ утікачів у Женеві, що перебрав від ІРО юридичний захист «залишенців».

У тексті вказується, що основна маса ДП упродовж 1947-1952 років переселилася за океан, решта залишилися в Австрії, Німеччині та інших західноукраїнських країнах, «де вони отримали право азилю, зберігаючи статус втікачів. Оскільки більшість з них не прийняла громадянства, на них поширили режим женевської конвенції про втікачів» (від 28 липня 1951 р.), яку підписала більшість західноєвропейських держав.

«Переміщеним особам» українського походження надавали правову і матеріальну допомогу Злучений українсько-американський допомоговий комітет, Український католицький допомоговий комітет і Фонд допомоги українців Канади.

Значна частина «переміщених осіб» упродовж тривалого часу після закінчення війни перебувала на окупованих західними альянтами теренах Німеччини й Австрії у спеціальних місцях утримання. У статті «Табори Д. П.» (автори - В. Маруняк і Р. М.) у т. 8 «Енциклопедії українознавства» йдеться про 1,6 млн громадян різних країн (переважно зі Східної та Південно-Східної Європи), серед яких налічувалося близько 200 тис. українців, які мешкали у такому статусі у колишніх військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах та інших приміщеннях. До липня 1945 р. табори «переміщених осіб» перебували в компетенції Найвищої головної квартири експедиційних військ (SHAEF). Опікувався ними відділ DР Branche G-5, потім - Екзекутиви для ДП, до складу якої входили представники американської, британської і французької армій та Міжнародного комітету для втікачів у Женеві. Адміністрація і матеріальна опіка таборами ДП перебувала у центрі уваги допомогових організацій при ООН: від 1945 до липня 1947 р. - ЮНРРА (United Nations Relief and Reparation Administration), після цього - IRO (International Refugee Organization). Після завершення процесу переселення ДП та інтеграцію їх у німецьку й австрійську економіку правову опіку над «залишенцями» перебрав на себе Комісар ООН у справах утікачів умЖеневі. Динаміку зменшення кількості таборів ДП ілюстрували такі цифри: у 1946 р. вони скоротилася до 493, 1950 р. - до 223, а у 1956-1958 рр. вони перестали існувати (меншу частину ДП перевели до новозбудованих осель та приватних помешкань).

Утікачі з України розміщувалися у 125 таборах у 1946 році, 110 - у 1949 р., причому майже 80 з них були повністю чи переважно заповнені українськими ДП. За даними авторів, найбільші з них (по 2-5 тис. осіб мешканців) дислокувалися у Мюнхені, Ауґсбурзі, Міттенвальді, Реґенсбурзі, Ашафенбурзі, Берхтесґадені, Байройті (американська зона окупації), Ганновері та Гайденау (британська зона), Штуттґарті (французька зона), Зальцбурзі (Австрія).

Характеризуючи побутування українських «переміщених осіб» у таборах ДП, автори пишуть про те, що у 1945 р. тут постало місцеве самоуправління, хоча це було швидше формою самоорганізації, оскільки всю повноту адміністрування мали органи ЮНРРА, а з 1948 р. - ІРО. З середини 1948 р. таборове самоуправління на правових підставах співпрацювало з управами таборів, підлягаючи в адміністративних справах ІРО, а в громадських - Центральному представництву української еміґрації (ЦПУЕ).

В «українських» таборах з ініціативи ДП розвивалося громадсько-політичне, культурно-освітнє, господарське, релігійне, літературно-мистецьке життя. У 1948 р. тут діяло 102 народні школи, 35 гімназій, 12 середніх шкіл, 43 фахові школи, друкувалося 232 періодичні видання, випущено 818 книг і брошур Маруняк В., М. Р. Табори Д. П. // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 8: Перевидання в Україні. - С. 3120..

У гаслі «Переміщені особи» Я. Примаченко («Енциклопедія історії України») розглянула три аспекти проблеми: а) організаційно-правовий; б) репатріацію до СРСР; в) еміграцію в країни Заходу. З цього, як і з попередніх текстів постає, що міжнародна спільнота в особі наддержавних інституцій (у першу чергу - ООН) йшли навздогін за подіями, адже ніхто не міг передбачити гуманітарних наслідків Другої світової війни і створити засоби для їхньої амортизації. Тому й основні юридичні дефініції, міжнародні організації та механізми розв'язання проблем «переміщених осіб» припадали, за незначними винятками, на повоєнний період.

Авторка наголошує, що Ялтинські угоди змусили західних союзників співдіяти з СРСР у справі репатріації, хоча вона мала примусовий характер. А від позиції Заходу залежала доля майже 3 млн радянських громадян, які перебували в зонах окупації альянтів з усіх 5 млн Також підкреслюється, що «головним пунктом розбіжностей між союзниками щодо репатріації стало визнання радянського громадянства західних українців, оскільки до початку Другої світової війни вони були громадянами інших держав». У той час, коли радянська сторона наполягала на тому, що точкою відліку для цього параметра вважався 1941 рік, американська й британська позиція полягала в тому, щоб не допускати репатріації колишніх мешканців Буковини й Г аличини до СРСР.

У тексті йдеться про 2,4 млн осіб, яких союзники передали радянським репатріаційним органам до березня 1946 р., що разом з «внутрішньо переміщеними» (з радянської зони окупації) становило 4,4 млн осіб. Найчисель- нішою національною групою серед них були українці - 1,7 млн осіб (37,2% загальної кількості репатріантів). До серпня 1946 р. 3,3 млн поверненців відбули до місця попереднього замешкання (з них 1,1 млн - в Україну).

У статті зазначається, що радянська влада не застосовувала до репатріантів заходів репресивного спрямування, хоча й не демонструвала до них довіри: репатріанти в умовах «холодної війни» та боротьби з «космополітизмом» та «іноземщиною» «зазнавали відкритої, або ж завуальованої дискримінації, зокрема при висуванні на керівні посади, вступі до вищих навчальних закладів».

До 1952 р. в СРСР повернулося 4,5 млн громадян. Решта залишилася в місцях утримання чи поблизу них або виїхала до різних європейських країн та в Америку.

У рубриці «Еміграція в країни Заходу» Я. Примаченко окреслює основні вектори міграційних потоків у повоєнні роки. З 250 тис. українців, які змогли уникнути репатріації до СРСР (серед них налічувалося від 130 до 150 тис. «переміщених осіб»), станом на кінець 1947 р. не всі могли розраховувати на працевлаштування у Європі. Наявність діаспорних громадських інституцій в Канаді та США дала змогу спрямувати значну частину цих людей за океан. Впорядкуванню цього руху сприяв законопроект Ф. Фел- ловза, згідно з яким США могли упродовж 2 років прийняти 510 тис. осіб за національними квотами. У 1950 р. ця кількість зросла до 340 тис. осіб на рік. Натомість канадський уряд ще в 1947 р. зняв обмеження на в'їзд іммігрантів, прийнявши до 1952 р. 160 тис. переселенців, 26 тис. яких були етнічними українцями.

Дослідниця звертає увагу на те, що з ідеологічних, медичних та інших причин до Північної Америки потрапило тільки 47 тис. зі 120 тис., які залишили територію Австрії та Німеччини. А загальна кількість тих, хто емігрував до США в цей період, становила близько 100 тис. осіб, Канади - 37 тис. українців. Іншими векторами міграційних потоків стали Велика Британія (20 тис. українців), Австралія і Нова Зеландія (20 тис.)

Насамкінець констатується, що порівняно високий інтелектуально-професійний рівень представників третьої хвилі української еміграції, наявність серед них значної частки національно свідомих елементів за розгалуженої мережі українських громадських об'єднань спричинив остаточне переміщення центрів українського еміграційного життя до США та Канади.

Міграції інколи набувають форми оптації. У відповідному гаслі «Енциклопедії українознавства» вона визначається як «право вибору громадянства, забезпечена міжнародним правом або внутрішнім законодавством, зокрема при переході території з однієї під другу залежність. Оптація пов'язана звичайно з переселенням оптанта в країну прибраного громадянства». Автори матеріалу висловлюють переконання в тому, що «переселення й обмін населення між Німеччиною й СССР у 1939-1940 рр. та Польщею й СССР у 1945-1946 рр. не відповідали принципові добровільної оптації.

Як приклад оптації наводиться угода між Радянським Союзом і Чехо- словаччиною від 10 липня 1946 р. про переселення чехів та словаків з Волині й Закарпаття до Чехословаччини і росіян, білорусів та українців з Чехосло- ваччини до СРСР. Майже 10 тис. етнічних українців у 1946-1947 рр. оптували радянське громадянство і прибули в УРСР. Спізнавши радянських реалій, вони наприкінці 50-х років домоглися повернення у попередні місця проживання. Та лише у 1968 р. репатріанти змогли відновити чехословацьке громадянство Б. А., М. В. Оптація // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1860..

Міграції в СРСР, окрім іншого, набували форми централізованих організованих наборів робочої сили в усіх областях УРСР та суміжних з нею областях РФСР для відбудови індустріальних об'єктів Донбасу і Придніпров'я. У відповідному гаслі «Енциклопедії Українознавства» до цих форм примусового працевикористання його автор Б. Левицький відніс: «плановий набір підприємствами, добровільне переселення робітників до праці на інші підприємства, або ж до іншої галузі, державний розподіл випускників профтехнічних училищ, організована праця випускників технічних інститутів і вищих шкіл, громадські призови, комісії для справ неповнолітніх і органи соціального забезпечення для трудовлаштування інвалідів». Організовані набори, за словами автора, відігравали важливу роль у перерозподілі трудових ресурсів усередині кожної республіки, а також між окремими економічними районами СРСР. Для координації цієї роботи при союзному уряді функціонувало Головне управління організованих наборів робітників та переселення, при облвиконкомах - його відділи, а у великих містах і районах - уповноважені. Цей розгалужений апарат тісно співпрацював з апаратом трудових резервів при Держплані СРСР та союзних республік.

Залучені шляхом оргнабору працівники укладали трудову угоду, отримували одноразову грошову допомогу, оплату переїзду до нового місця роботи, мали забезпечуватися житлом та умовами для освоєння певних професій.

У тексті наголошено, що в радянській Україні організований набір робітників відігравав головну роль у переселенні трудових ресурсів у межах республіки.

Щороку в Донецько-Придніпровський промисловий район прибувало 45-50 тис. постійних працівників, у колгоспи й радгоспи південних районів - 5-10 тис. осіб (переважно з західноукраїнських областей).

За даними автора, упродовж 1946-1962 років оргнабори в Україні охопили 2,2 млн осіб, з яких 810 тис. вибули за межі республіки. 277 тис. працівників у такий спосіб залучили в аграрну сферу (88 тис. з них вивезли за межі республіки)12.

Під час німецької окупації України надзвичайно гостро стояла проблема джерел поповнення родинного й індивідуального бюджету. Нацисти проводили політику примусового працевикористання, залучаючи через біржі праці та шляхом примусових мобілізацій робочу силу на роботи до Німеччини та на окупованій території, однак оплата праці була невисокою, а купівельна спроможність працюючих - ще нижчою.

У зв'язку з цим громадськість Галичини вживала заходів, аби пом'якшити дію негативних чинників. У статті К. Паньківського в «Енциклопедії українознавства» вказується, що з цією метою при УЦК було створено об'єднання праці, яке виконувало функції статутових товариств, яких за законами Генерального губернаторства не могло мати місцеве населення - українці й поляки. Деякі об'єднання праці заміняли довоєнні товариства, інші виникли за німецької окупації. Вони були пов'язані з відповідними відділами УЦК - господарським, культурної праці, суспільної оцінки. Їхню роботу координували «мужі довір'я», призначені керівництвом УЦК, а допомагали в цьому співробітники. Основні напрями діяльності мали затверджуватися урядом Генерального губернаторства. Деякі об'єднання праці стали великими організаціями крайового масштабу, інші - локальними і найчастіше мали професійний характер.

Найбільш розгалуженим було Українське учительське об'єднання праці (на чолі з С. Левицьким), що постало у середині 1941 р. і налічувало 10 тис. членів. Другим за чисельністю було об'єднання праці медико-сані- тарної служби (голова - Р. Осінчук), яке мало секції лікарів, медсестер, ветеринарів, а також об'єднання абстинентів (очільник - М. Никифорчин). Активно діяли спілки образотворчих митців (І. Іванець), письменників (Г. Лужницький), журналістів (О. Бондарович), музик (С. Людкевич) та діячів сцени (В. Блавацький). Об'єднання праці ремісників, що виникло на базі товариства «Зоря» (голова - Н. Кушик) у 1943 р., лише у Львові мало 1232 члени (367 були індивідуальними майстрами). Менш чисельними були об'єднання праці науковців, правників, інженерів і техніків, купців, промисловців, робітників, службовців, священиків, домовласників та представників інших родів занять Паньківський К. Об'єднання Праці при Українському Центральному Комітеті // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1799..

Видання містить ширшу інформацію про об'єднання праці українських студентів на чолі з Б. Лончиною (ОПУС), в якому згуртувалося 1400 студентів львівських вищих навчальних закладів (т. зв. «фахових курсів») і яке діяло від червня 1942 р. до літа 1944 р. У складі ОУПС перебувала «Медична громада» (47 чл.), громади українських студентів політехніки: «Основа» (40 чл.), агрономії (212 чл.), ветеринарії «Ватра» (119 чл.), фармації (104 чл.), лісової інженерії (80 чл.)

Крім того, при ОПУС працювали Український студентський спортивний клуб (450 чл.), студентський хор «Бандурист». ОПУС видавав щомісячник «Студентський прапор» Об'єднання Праці Українських Студентів // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. -- С. 1800..

Ця форма суспільної самоорганізації мала на меті гуртування української спільноти перед викликами війни та конкуренції з польськими громадськими силами, а також репрезентації її інтересів перед німецькою окупаційною адміністрацією.

До 1939 р. на західноукраїнських землях розвивалися різні фори соціально-економічної самодіяльності, що посилювали позиції українців у конкуренції з польськими та єврейськими економічними чинниками. Однією з перших серед них стала «Народна Торгівля» - споживчий кооператив, заснований у Львові ще 1883 р. з ініціативи В. Нагірного й А. Ничая, які прагнули перетворити цю установу на центральний склад сільських та ма- ломістечкових громадських і приватних крамниць, навчити їх персонал, постачати гуртом закуплені з перших рук товари і призвичаювати українське населення до власної торгівельної діяльності. У міжвоєнні роки «Народна Торгівля» спеціалізувалася на постачанні т. зв. «колоніяльних товарів», підтримувала торгівельні зв'язки з великими кооперативними гуртівнями світу й безпосередніми продуцентами, впроваджувала у продаж товари української кооперації та приватного виробництва.

За даними І. Витановича, який підготував відповідний матеріал для «Енциклопедії Українознавства», станом на 1937 р. «Народна Торгівля» мала: 31 склад-крамницю, 6443 членів (серед них - 5837 фізичних, 86 міських споживчих кооперативів, 33 повітових кооперативних союзи з Центросоюзом), 224 тис. злотих «уділів» (внесків) (44 307 припадало на фізичних членів, 18 103 - на повітові союзи кооперативові та Центросоюз і лише 9696 - на міські споживчі кооперативи). Торгівельний обіг цієї організації становив у 1938 р. 6,6 млн злотих (63,4% припадало на власні крамниці, решта - на гуртові). Було закуплено товарів на суму 5,3 млн зл. (зокрема, на українських постачальників припадало 16,5% цієї суми). Упродовж 1883-1936 рр. «Народна Торгівля» підготувала 2200 українських фахівців торгівельної справи.

У 1939 р. радянська влада націоналізувала майно «Народної Торгівлі», інтегрувавши її в систему державної торгівлі.

У період німецької окупації «Народна Торгівля» в обмежених обсягах відновила діяльність в системі західноукраїнської кооперації, займаючись розподілом раціонованих споживчих товарів серед міського населення. Загалом обсяг цих операцій становив 134 млн зл., з яких 64 млн припадало на власні склади-крамниці, 70 млн - на об'єднані міські споживчі кооперативи.

Після реставрації радянського режиму «Народна Торгівля» була ліквідована Витанович І. Народна Торгівля // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1688..

Міським органом влади вважалася міська рада депутатів трудящих, що обиралася під час загальних виборів на 2 роки. Право висувати кандидатів у депутати мали «т. зв. громадські організації (точніше - компартія), причому кількість кандидатів не перевищувала кількості мандатів». У такий лаконічний спосіб наголошується на принциповій відмінності між демократичними органами міського самоврядування й радянськими адмінорганами, що були органічною частиною владного апарату, цілковито підпорядкованого одній політичній партії Білинський А. Міське самоврядування // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1610-1613..

Аби здійснювати комплексне планування і прогнозування макроеконо- мічної та соціальної політики, уряди вдаються до періодичних переписів населення. Отримані у такий спосіб знання про чисельність, віковий, статевий, національний, конфесійний, професійний, освітній склад громадян придатні для використання як засіб соціальної інженерії. В «Енциклопедії українознавства» переписи населення визначаються як «безпосереднє масове статистичне обстеження всієї людності даної теорії для визначення її числа, складу... і розміщення на певну дату. Передостанній перед Другою світовою війною перепис в УРСР був проведений Центральним управлінням народно-господарського обліку на початку 1937 р. В. Кубійович вказує на те, що, згідно з урядовою версією, він був проведений з грубим порушенням принципів статистичної науки та інструкцій центру, внаслідок чого розпорядженням РНК СРСР від 25 вересня 1939 р. його результати анулювали до публікації підсумків. Насправді автор вважає, що цей крок був спричинений тим, що перепис виявив катастрофічні людські втрати (в Україні, зокрема) від голоду 1933 р. та масових репресій.

У січні 1939 р. було проведено ще один перепис. Його результати В. Кубійович вважає зумисно сфальшованими. Населення СРСР штучно «збільшено» на 6 млн, УРСР - на 2 млн, аби завуалювати величезні втрати з наведених вище причин. У зв'язку з цим, посилаючись на початок війни з Німеччиною, радянське керівництво оприлюднило лише загальні дані, адже детальна статистика робила б очевидними фальсифікації Кубійович В. Переписи населення // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 6: Перевидання в Україні. - С. 2012..

У міжвоєнний період проводилися переписи населення у Польщі (останній у 1931 р.), Чехословаччині (1930 р.), Румунії (1930 р.) і скрізь, на переконання дослідника, кількість етнічних українців применшувалася Там само - С. 2012-2013..

У статті «Всесоюзні переписи населення» (В. Стешенко), вміщеній у т. 8 «Енциклопедії історії України», наводиться детальна інформація про обставини перепису 1939 р. Зокрема, у програмі перепису, що здійснювався шляхом заповнення переписних листів поособово в помешканнях та в їх межах посімейно завдяки опитуванню, містилися питання про характер родинного зв'язку з очільником сім'ї, спосіб проживання (постійно чи тимчасово), місце постійного проживання і тривалість відсутності в місці перепису (для тимчасово відсутніх), стать, вік, шлюбний стан, національність, рідну мову, грамотність, громадянство, назву навчального закладу та рівень навчання (для учнів), закінчення середньої чи вищої школи, рід занять та інші джерела засобів до існування, місце роботи, суспільний про- шарок/групу.

Механізм перепису передбачав суцільний контрольний обхід після перепису, однак всі ці заходи не вивели на бажаний для керівництва держави результат, оскільки він практично повторив статистику попереднього перепису. У матеріалі зазначається, що обрахунки й інтерпретація даних, отриманих внаслідок перепису, здійснювалися в режимі таємності та без будь- якого контролю з боку громадськості. Це дало змогу штучно завищити його результати щонайменше на 2,9 млн осіб загалом по СРСР. А вперше результати перепису 1939 р. були опубліковані тільки у 1992 р.19

Серед багатьох форм суспільної самодіяльності західноукраїнської громадськості особливе місце посідає крайове товариство «Сільський господар» з осідком у Львові, засноване ще 1899 р. з метою розвитку аграрного виробництва й соціальної підтримки селян. Станом на 1939 р. у краї налічувалося 60 філій товариства, 2040 гуртків, 160 тис. членів та 167 осіб фахового персоналу.

Зусиллями активу організовувалися курси і вишколи, на яких господарі могли підвищити агрокультуру, дістати корисні практичні поради. Фінансувалася інституція завдяки надходженням від української кооперації. У вміщеній у т. 8 «Енциклопедії українознавства» статті (П. Зелений і Р. М.) зазначається, що після початку Другої світової війни на зайнятій радянськими військами території товариство було ліквідоване, а на території Генерального губернаторства діяло лише на Засянні (керівний центр на чолі з Л. Бачинським і М. Каплистим перенесено до Ярослава). «Централя» видала 17 чисел місячника «Сільський господар» та з десяток брошур і календар. У Кракові упродовж 1940-1941 років також функціонувало обласне товариство «Сільського господаря», яке мало близько 130 гуртків на Лемківщині й Посянні й підтримувало зв'язки з УЦК.

З окупацією німцями Галичини, товариство відновило свою діяльність на чолі з Є. Храпливим та Я. Зайшлим й тісно співпрацювало зі Львівською Хліборобською палатою (її також очолював Є. Храпливий), отримавши статус «фахового союзу хліборобів (під німецьким контролем)». Попередню триступеневу структуру товариства трансформували у чотириступеневу: централя, округові товариства, повітові філії, гуртки. Виходили друком «Сільський господар» (редактор - І. Драбатий) та «Український пасічник» (І. Яцура), календарі, брошури з аграрної тематики (останні - коштом німецького Хліборобного товариства).

За словами авторів, «Сільський господар» «спричинився не лише до економічного піднесення селянських мас, а й до підвищення їх національної свідомості». Цьому сприяли найактивніші діячі: О. Лучмінська, П. Зелений, М. Хроновят, М. Творидло, В. Вакуловський та інші Зелений П., М. Р. Сільський Господар // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 8: Перевидання в Україні. - С. 2830-2832..

Одним з виявів соціальної самоорганізації української спільноти в роки війни стали благодійні акції.

Традиції доброчинності в українській еміграції виявлялись у створенні різних організацій, які займалися такою діяльністю і в період Другої світової війни. Ще наприкінці 1938 р. у Берліні виникла Українська установа довір'я у німецькому Райху. У відповідному гаслі, підготовленому для «Енциклопедії українознавства», вказується, що німецький уряд ставив перед нею завдання «відстоювати інтереси бездержавних українців, ... уможливлювати їм зв'язок з державними інституціями, зокрема забезпечити їх паспортами та документами дозволу на перебування і працю, допомагати порадою кожному українцеві в його особистих справах». Завдяки зусиллям цієї інституції було звільнено майже 50 тис. українських військовополонених. Головні відділи УУД діяли у Відні, Лодзі, Празі та проіснували до квітня 1945 р. Очолював УУД М. Сушко Українська Установа Довір'я в Німецькому Райху // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 9: Перевидання в Україні. - С. 3401..

У вересні 1941 р. у Львові за згодою німецької адміністрації було сформовано Український крайовий комітет. За словами М. Добрянського, він став єдиною українською легальною суспільно-громадською установою в Г али- чині, що представляла інтереси українців перед німецькими властями. Він мав такий самий статут, як Український центральний комітет (УЦК) у Кракові (провідник В. Кубійович відмовився поширити діяльність УЦК на Галичину з уваги на її особливу політичну ситуацію). Головою УКК за згодою німців став секретар УНРади К. Паньківський, його заступником та діловим керівником - М. Добрянський-Демкович.

Упродовж вересня-грудня 1941 р. склалася організаційна структура УКК, що охоплювала організаційний (М. Росляк, Ценко), фінансовий (Ю. Савчак, В. Пушкар), правовий (В. Лисий, М. Волошин), суспільної опіки (о. В. Лициняк, П. Саноцький), господарський (М. Бачинський, потім - М. Мазурик і П. Конюх), шкільний (З. Зелений), культурної праці (В. Зуб- рицький), молодіжний (С. Левицький), жіночий (М. Біляк, М. Заячківська), опіки над полоненими (Т. Воробець, І. Черкаський), праці (І. Ткач), контрольний (Д. Квасниця) відділи.

Українські окружні комітети (УОК) та делегатури, мужі довір'я по селах діяли відповідно до встановленого німцями адміністративно-територіального устрою.

У тексті викладено основні завдання, що ставилися перед УКК: допомагати всім потерпілим від війни, захищати українського населення від зловживань окупаційних органів, пом'якшення економічних труднощів, створення умов для розвитку національних форм життєдіяльності, досягнення максимально можливого впливу на ті німецькі інституції, від яких залежало існування українського соціуму.

УКК тісно співпрацював з УЦК, а в березні 1942 р. влився до складу останнього, згідно з рішенням керівництва Генерального губернаторства.

Серед здобутків УКК наводяться такі акції: звільнення з німецького полону радянських військових бранців родом з Галичини, повернення частини полонених у Наддніпрянську Україну, допомога населенню Прикарпаття, яке потерпало від голоду завдяки організації громадських, шкільних їдалень, створення гімназій та професійних шкіл22.

Найпомітнішою громадською інституцією в суспільному житті на окупованих українських землях став Український центральний комітет на чолі з проф. В. Кубійовичем. Попри те, що його компетенція охоплювала лише Генеральське губернаторство, він став найбільшою недержавною організацією, що діяла у всіх територіально-адміністративних утвореннях під німецькою, румунською, угорською окупацією. Розлогу статтю про УЦК для «Енциклопедії України» підготував сам В. Кубійович. Оскільки у цьому матеріалі для її детального аналізу бракує місця, зупинимося на основних напрямах діяльності цього об'єднання.

Принципова заборона німецьких властей на політичний вектор діяльності залишала для українського активу лише соціально-економічну та культурно-освітню сферу, а також доброчинність та меценатство. Уявлення про напрями роботи УЦК дає перелік відділів, що виникли з оформленням УЦК: організаційний (його почергово очолювали О. Бойдуник, М. Ценко, А. Фі- ґоль), фінансовий (О. Зибенко, Р. Мицик, О. Тарнавський), суспільної опіки (отець О. Малиновський, отець М. Сопуляк), культурної праці (М. Дужий, М. Кушнір), шкільництва (Н. Гірняк, І. Тесля, П. Ісаїв), господарський (М. Хронов'ят, А. Мілянич, О. Котик-Степанович та ін.), молоді (Я. Рак, Ю. Татомир, С. Левицький, З. Зелений).

З літа 1940 р. актив УЦК зосередився на національному відродженні периферії Західної Галичини, що постраждала від політики польських властей. Силами місцевої громадськості майже в кожному українському селі з'явилися українські школи і кооперативи, 70% сіл мали мужів довір'я, 80% - осередки українського освітнього товариства, 50% - курені молоді й дитячі садочки. Найінтенсивніше ця робота проводилася в Холмі, Ярославі, Перемишлі, Сяніку, Криниці й Кракові та їх околицях.

Початок Другої світової війни викликав масштабні міграції мешканців Східної Галичини на територію створеного гітлерівцями Генерального губернаторства. Напад Німеччини на СРСР зумовив бажання багатьох біженців повернутися до рідних місць. Аби замортизувати можливі соціальні наслідки цих процесів, УЦК сформував у Львові бюро праці для українців на чолі з А. Міляничем.

З ліквідацією УКК до Львова перебралися відділи праці й молоді.

В. Кубійович звертає увагу на ту обставину, що спроби української сторони налагодити життя у краї часто наштовхувалися на протидію деяких німецьких чинників через дії радянських партизанів (наприклад, рейд з'єднання під командування С. Ковпака), Української повстанської армії, польсько-український конфлікт. «За цих несприятливих умов, - наголошується в тексті, - діяльність УЦК обмежувалася головним клопотанням перед владою і поданням матеріальної допомоги населенню. Виникли нові проблеми: опіка над утікачами з Наддніпрянщини, справа набору юнаків до німецької протиповітряної служби, опіка над робітниками в Райху, зв'язок з Дивізією «Галичина». Разом з тим збільшилися обов'язки представництва УЦК в Берліні23.

Керівництво УЦК одразу визначилося з тим, що головним вектором його зусиль має стати суспільна опіка в широкому сенсі, об'єктом якої були діти, хворі, інваліди, охорона здоров'я, сприяння студентам, допомога військовополоненим, розв'язання харчової проблеми.

Через українські допомогові та окружні комітети харчову допомогу отримували народні кухні, бурси, відпочинкові оселі для дітей і молоді, а також співробітники адміністрації та вчителі. Коли восени 1941 р. на Прикарпатті трапилася повінь, що спричинила навесні наступного року голод, у Львові створили комітет для боротьби з голодом і його організаційними зусиллями переселили на весняно-літній період 30 тис. дітей з гірських районів до селянських родин Поділля й Покуття. До кінця 1943 р. в Генеральному губернаторстві діяло 1366 українських кухонь, харчування в яких одержували майже 100 тис. осіб. Це врятувало багатьох людей від голодної смерті та хвороб, пов'язаних з систематичним недоїданням.

З самого початку Другої світової війни керівництво УЦК взялося за вирішення проблеми військовополонених. Спершу йшлося про звільнення українських військовослужбовців польської армії, які потрапили до німецькогополону. 85 тис. з них невдовзі вдалося звільнити: частина з них повернулася на місця колишнього проживання, а дехто залишився працювати в Німеччині. Набагато складнішою виявилася ситуація з полоненими червоноар- мійцями. З полону звільнилася більшість галичан і якась частина мешканців інших регіонів України. Однак більшість військових бранців загинула, хоча референт у справах полонених в УКК і УЦК Р. Данилевич побував майже у всіх таборах на території України, де вони утримувалися. У 1939-1940 роках УЦК спрямовував свої зусилля на облаштування біженців, які в руслі німецько-радянської угоди (зокрема 10 тис. українців) перетнули лінію розмежування між двома державами на захід.

Спільно з українськими організаціями у Німеччині УЦК налагодив опіку над українськими остарбайтерами, політичними в'язнями. Завдяки зусиллям цієї інституції інваліди українських визвольних змагань 19171921 рр. та німецько-польської війни отримали пенсійне забезпечення.

Постійною увагою була оточена українська молодь і діти. Відділ шкільництва УЦК вживав заходів для підготовки кадрів учителів та вихователів дитячих дошкільних установ («садівничок») і викладачів професійних навчальних закладів. За кошти з фондів суспільної опіки у 1943-1944 рр. утримувалася 131 бурса («виховний інститут»), в яких налічувалося майже 7 тис. учнів. Створення умов для отримання українськими юнаками та дівчатами вищої освіти передбачало їхню організаційну та матеріальну підтримку. По лінії сформованої під егідою УЦК Комісії з допомоги українському студентству (КОДУС) у 1943 р. надавалися стипендії 730 (на суму 1 млн 350 тис. зл.) студентам, які навчалися у вишах Львова й Німеччини.

Під орудою відділу молоді функціонували курені молоді, тіловиховні й спортивні товариства і клуби. Влітку 1941 р. при УОТ налічувалося 52 шкільні курені молоді, 28 куренів юнацтва, 18 спортивних товариств, 46 товариств пожежної сторожі. Виховні спільноти української молоді (ВСУМ) на пластових засадах організували роботу у 60 місцевих осередках, що об'єднували понад 250 осіб.

У зв'язку з тим, що німецька адміністрація запровадила для молоді обов'язкову працю (на будовах, комунікаціях тощо), УЦК домігся об'єднання українських юнаків та дівчат в рамках Української служби Батьківщини, якою також опікувався відділ молоді.

Позашкільна освіта здійснювалася під керівництвом відділу культурної праці. Восени 1939 р. відновили роботу читальні «Просвіти» й Товариства ім. Качковського, ліквідовані в Польщі «Рідні Хати» на Холмщині та Під- ляшші. Широку діяльність розгорнули українські освітні товариства, кількість яких у березні 1941 р. сягала 88, а членів - 46 тис. осіб. На двох курсах референтів культурної праці було підготовлено кілька десятків працівників для цієї сфери.

У Львові розгорнули діяльність Інститут народної творчості й Інститут народної освіти, 10 диригентських курсів, професійні об'єднання журналістів, митців, письменників, музикантів, акторів, фотографів, науковців, літературно-мистецький клуб.

Широка суспільна діяльність УЦК була б неможливою без належних матеріальних та фінансових ресурсів. Їх джерелами слугували бюджетні надходження від керівництва Генерального губернаторства (головним чином адресовані в суспільну опіку), добровільні збірки громадськості краю (зокрема, й у формі т. зв. «національного податку»), матеріальні засоби (продукти харчування, медикаменти, одяг), отримувані по лінії Міжнародного Червоного Хреста. Це давало змогу надавати соціальну підтримку тим категоріям українського соціуму, які виявилися найвразливішими в несприятливих умовах війни та окупації Кубійович В. Український Центральний Комітет // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 9: Перевидання в Україні. - С. 3443-3445..

Наймасовішою ланкою УЦК стали Українські освітні товариства. У гаслі про них (автор - В. К.) в «Енциклопедії Українознавства» наводяться дані, що ілюструють розмах їхньої діяльності: на початку 1943 р. налічувалося близько 4 тис. УОТ з 230 тис. членів (у «Просвіті» - 360 тис.), третина з них мала власні будинки, 2200 бібліотек (понад 360 тис. одиниць зберігання). При УОТ працювало 1770 театральних, 870 хорових, 670 самодіяльних гуртків, курси для неписьменних, курені молоді, дитячі дошкільні установи, жіночі секції, курси підготовки фахівців для різних сфер суспільного життя К. В. Українські Освітні Товариства // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 9: Перевидання в Україні. - С. 3447-3448..

Велику роль в консолідації українського соціуму відігравали культурно- просвітницькі громадські інституції. У статті «Народні бібліотеки і читальні» в «Енциклопедії українознавства» вказується, що на українських землях під Польщею «Просвіта» на початку 1939 р. мала 3208 читалень з 2997 бібліотеками. Книгозбірні існували також при читальнях Товариства ім. Качковського. На Закарпатті діяли бібліотеки-читальні «Просвіти» і Товариства ім. А. Духновича, а також загальні бібліотеки Народного просвітнього союзу, що перебував у системі крайового управління за часів Чехо словаччини Р. М. Народні бібліотеки і читальні // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1701..