Соціальний вимір війни у вітчизняній та зарубіжній енциклопедистиці

Воєнний період став найскладнішим для українських студентів. У ґрунтовній статті А. Жуковського «Студентство»27 наводяться дані про кількість вищих навчальних закладів в УРСР станом на 1940-1941 роки: 173 вузи, в яких навчалося 196,8 тис. студентів. Безвідносно до цього періоду наголошується на тому, що в СРСР мала місце «дискримінація в допущенні українців на студії», але ця теза ілюструється статистикою 60-х років. Крім того, зазначається, що на початку 30-х років в УРСР здійснили реорганізацію вузів і частково відновили класичну систему вищої школи. Від 1936 р. стали звертати менше уваги на соціальне походження, а успішність навчання - стимулювати стипендіями. Набір абітурієнтів на навчання «устабілізувався в основному на підставі свідоцтв про закінчення десятирічки. Іншим засобом селекції було впровадження оплати за навчання, що надавало переваги дітям науковців, фахівців та партійної бюрократії, у 1950-х рр.. вони становили 42% усіх студентів».

У матеріалі наголошується на відсутності у радянського студентства власних організацій та преси (за винятком одного московського журналу «Студенческий меридиан»), повному контролі партії та комсомолу над студентським життям.

З приєднанням західноукраїнських земель до УРСР попередні форми місцевого студентського життя радянська влада ліквідувала. У Райху нацисти обмежили діяльність Центрального союзу українського студентства, Націоналістичного союзу українських студентських організацій у Німеччині. Після того, як відбувся розкол ОУН на бандерівську й мельниківську організації та відбуття активної частини студентства на українські землі, Союз був реорганізований на Націоналістичну організацію українського студентства в Німеччині на чолі з В. Рудком (друкований орган - «бюлетень НОУСа»). НОУС мав філії в університетських містах: «Січ» (Відень, 200 осіб і Грац, 50 осіб), УАГ (Прага, 164 осіб), «Мазепинець» (Берлін, 91 особа), «Чорноморе» (Бреслау, 27 осіб), «Основа» (Данциг, 20 осіб), «Батурин» (Мюнхен, 10 осіб), осередки у Дрездені, Лейпцігу, Фрайбурзі, Геттінгені, Інсбруці - загалом близько 600 членів. У 1944-1945 рр. у Німеччині навчалося 600 українських студентів.

Нацистська окупаційна влада стримувала відновлення вищої школи в західноукраїнському регіоні. У 1942 р. у Львові виникли високошкільні фахові курси, зокрема, вищі агрономічні (1941-1943), та Об'єднання праці українських студентів при УЦК. У 1943 р. ОПУС об'єднувало 2477 членів (1355 - медичного профілю, 441 - технічного, 121 - агрономічного, 192 - ветеринарного, 182 - фармацевтичного, 184 - лісової інженерії, 93 - навчалось у Греко-католицькій богословській академії). ОПУС мав друкований періодичний орган - журнал «Студентський прапор».

Організований при УЦК «Комітет допомоги українському студентству» (КоДУС) 1943-1944 рр. сплачував 530 стипендій студентам у Галичині та 213 - у Німеччині (ці кошти формувалися з добровільних внесків української громадськості краю). Частина студентів з України отримували стипендію від «Гумбольдт-штіфтунг».

На території РКУ, як вказує А. Жуковський, німці ліквідували вищу освіту, виславши більшість студентів на примусові роботи до Райху. Румунська влада заборонила українським студентам навчатися у Чернівецькому університеті, а в Одеському університеті здійснили румунізацію. Майже 300 закарпатських юнаків та дівчат студіювали різні дисципліни в університетах Будапешта і Дебрецена, де функціонувало товариство руських студентів Підкарпаття.

У країнах Західної Європи, окупованих Німеччиною, Міжнародний Червоний Хрест відіграв значну роль в підтримці різних категорій населення та військовополонених. Значно складнішими були умови для діяльності цієї впливової організації на «східних землях», де Берлін не відчував особливих зобов'язань у сфері дотримання міжнародних угод гуманітарного спрямування.

Однак зусиллями української громадськості у 1941 р. у Львові було оформлено центральний орган для керівництва роботою місцевих ланок Українського Червоного Хреста, що діяв у контакті з Міжнародним Червоним Хрестом у Женеві. Він опікувався військовими бранцями, біженцями, хворими. У відповідному гаслі «Енциклопедії українознавства» зазначається, що у Львові координацію цих зусиль взяли на себе О. Курчаба, потім Т. Во- робець), а в Києві та Рівному - відповідно Ф. Богатирчук і Х. Кононенко. Після ліквідації німцями централі УЧХ у Львові його обов'язки і функції перебрав на себе відділ суспільної опіки УЦК.

Упродовж 1943-1949 рр., як повідомляється у тексті, під егідою УЧХ діяла підпільна «Служба здоров'я» УПА (тривалий час її очолювала К. За- рицька)28.

Матеріал А. Білинського про соціальне забезпечення на українських землях у ХІХ-ХХ ст. у різних державах дає змогу співставити соціальну політику їх урядів. У статті наголошується, що в СРСР «відкинено концепцію співдії застрахованих, а на її місце відведено т. зв. державне соціальне забезпечення». Фонд забезпечення формувався з відрахувань підприємств та установ у визначеному законом обсязі та з дотацій державного бюджету. Державне забезпечення складалося з соцзабезпечення у вужчому розумінні та соціального страхування робітників і службовців. Автор вважав, що насправді це не було власне «соціальним страхуванням», оскільки працівники не сплачували жодних страхових внесків. З фонду соцзабезпечення виплачувалася допомога тимчасово непрацездатним, вагітним жінкам, пенсіонерам.

Держава встановлювала пенсії за старістю, інвалідністю, у разі втрати годувальника для утриманців, за вислугу років (для вчителів, лікарів, ветеринарів, агрономів, військовослужбовців, працівників культури та інших). Пенсійне забезпечення охоплювало всіх робітників та службовців, які отримали на нього право Білинський А. Соціяльне забезпечення // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 8: Перевидання в Україні. - С. 2968-2969..

В іншій статті А. Білинського «Страхування» цей засіб соціального захисту трактується як «одна з форм охорони майнових й особистих інтересів застрахованих, які виплачують внески (премії до фонду (страх) організацій і дістають з цього фонду відшкодування втрат, що виникають унаслідок стихійного лиха і нещасних випадків (страхування від недуг, пожеж, крадіжок і вломів, страхування житл та ін.)». Автор вважав, що за своєю суттю радянське страхування мало чим відрізнялося від страхування в країнах ринкової економіки. Відмінність, на його думку, полягала в тому, що «страхові внески застрахованих у вільноринковій системі становлять страховий капітал (фонд) страхових організацій і не можуть видаватися на інші цілі, натомість в СССР ідуть на збільшення страхового фонду й ними диспонує держава відповідно до своїх потреб. Ідея страхової спільноти втрачає тут глузд і перетворюється на «державне» страхування» Білинський А. Страхування // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 8: Перевидання в Україні. - С. 3070-3071..

Для соціально-економічної характеристики будь-якого суспільства чи держави особливу роль відіграє така сфера як трудові ресурси, що вважаються складовою частиною продуктивних сил суспільства і безпосередньо пов'язані з чисельністю населення, його динамікою, віковою, професійною, освітньою структурою. Б. Винар у статті, присвяченій цьому питанню, пов'язує ефективність використання трудових ресурсів з такими факторами, як законодавство (зокрема, трудове), підготовка і розподіл кваліфікованих кадрів, продуктивність праці, заробітна платня, географічне розташування, життєвий рівень, міграційні та урбанізаційні процеси тощо.

Відповідно до радянського законодавства трудові ресурси охоплювали чоловіків віком від 16 до 59 років та жінок від 16 до 54 років (окрім військовослужбовців та непрацездатних матерів з 4 та більше дітьми), а також осіб за межами працездатного віку, які з тих чи інших причин працювали. У статті наводяться дані про кількість працездатного населення (потенціального за віком) в Україні у 1939 р. (23,1 млн осіб, 57% від усього населення ) й у 1959 р. (24,9 млн, 59,4%). Висока частка працюючих жінок пояснюється порівняно невисоким життєвим рівнем населення, а також загальною низькою продуктивністю праці.

До важливих параметрів внутрішньої структури трудових ресурсів віднесено розподіл працездатного населення УРСР у виробничій та невиробничій сферах. Найближчими хронологічно до періоду Другої світової війни є дані за 1965 р.: у виробничому секторі (промисловому) було задіяно 52,6% працівників, невиробничому - 17,1%, аграрному - 33%, присадибному господарстві - 2,5%. Частка зайнятих у сільському господарстві республіки була значно вищою за союзний показник (на 12,1%), у невиробничій сфері - помітно нижчою за союзний (на 3,1%).

У гаслі звертається увага на нерівномірний розподіл і нераціональне використання трудових ресурсів. У західноукраїнському регіоні внаслідок відсутності масштабної індустріальної інфраструктури існував надлишок робочої сили, натомість у Донецькому та Придніпровському економічних районах їх хронічно не вистачало. Заходами уряду під час відбудовних робіт сталися значні переміщення трудових ресурсів з західних та південних областей у промислово розвинені зони. Водночас відбувався наплив робочих рук з Російської Федерації, що сприяло русифікації цих регіонів.

Автор згадує і сезонні трудові міграції, зокрема у сільськогосподарському секторі економіки. Майже 40% сезонних робітників виїздило з західних областей республік до Дніпропетровської, Кіровоградської, Полтавської, Харківської областей, до РРФСР, де вони виконували будівельні, сільськогосподарські та інші види робіт.

Констатується помітне підвищення освітнього рівня працездатного населення у повоєнні роки в УРСР, що позитивно впливало на продуктивність праці. Якщо у 1941 р. в господарській сфері республіки працювало 513 тис. фахівців (21,3% від загальносоюзної кількості), то в 1965 р. - 2 млн 333 тис. (19,3%).

Критики соціалістичного економічного ладу вказували на неспівмірно низький рівень відшкодування трудових затрат радянських громадян. Особливо низько оцінувалася праця сільських трударів. У 1930-1931 роках в руслі колективізації було введено специфічний порядок нарахувань на так званий «трудодень». У однойменній статті в «Енциклопедії Українознавства» наводиться інформація про виплати за різними категоріями праці, яких налічувалося в окремих господарствах від 7 до 9: за найпростіші операції нараховувалося 0,5 трудодня, за 9-ю категорією - 4,5. Зароблене на трудодні виплачувалося наприкінці року з прибутку колгоспів. Трудодень трактується як метод «експлуатації колгоспників для фінансування індустріалізації». Перед розподілом заробітку на трудодні колгосп змушений був продати державі призначену норму продукції за ціну, яка до середини 50-х років була значно нижча від собівартості, оплатити податки державі і послуги МТС (до 1958 р.) та залишити певну кількість продуктів як резервний і насіннєвий фонди. Скільки залишиться до розподілу, ніколи не було відомо заздалегідь. Для колгоспника не існувало жодного зв'язку між його працею упродовж року й оплатою трудоднів, наслідком чого була дуже низька продуктивність праці в колгоспному господарстві.

Соціальні стандарти життя значною мірою визначаються такою сферою як торгівля. У гаслі «Торгівля УССР»321. Коропецький подає інформацію про оптову, роздрібну торгівлю, внутрішній і зовнішній товарообіг. Окремі дані з часів Другої світової війни тут не наводяться, однак зазначається, що в цей час було знищено багато об'єктів роздрібної торгівлі. Їхнє відновлення відбувалося повільніше, ніж підприємств інших галузей економіки. Стримувальним чинником також виступала карткова система, що діяла до 1947 р. Якщо у 1940 р. в УРСР налічувалося 92,1 тис. торгівельних установ, то в 1950 р. - 81,5 тис., хоча товарообіг за цей час зріс з 2 млрд. 817 млн руб. до 4 млрд. 941 млн руб.

До негативних рис цього сектору економіки у статті віднесено: неспів- мірно мала порівняно з містами кількість торгівельних точок у сільській місцевості, гірше устаткування в закладах кооперативної торгівлі у спів- ставленні з державними, нерегулярне постачання товарами як за сезонами, так і регіонами, незадовільний стан приміщень та рівень обслуговування, великі черги.

У тексті йдеться також про систему громадського харчування, що поєднувала «функції виробництва та продажу продуктів харчування і організувала їх споживання на підприємствах (фабрики-кухні, їдальні, ресторани, чайні, закусочні, кафе, буфети тощо). Воно здійснює до певної міри і перерозподіл національного доходу у формі безплатного або пільгового постачання харчами до різних інституцій (гуртожитки тощо)». За даними, вміщеними в таблиці, постає, що кількість закладів громадського харчування зросла від 18,7 тис. у 1940 р. до 26,1 тис. у 1960 р., місць у них - від 555 тис. до 806 тис., обіг продукції - з 386 млн руб. до 1 млрд 360 млн руб., випуск продукції - з 1 млрд. 604 млн страв до 2 млрд 842 млн.

До сфери торгівлі автор відніс також побутове обслуговування населення, що мало задовольняти його промисловими товарами, забезпечувати відновлення предметів споживання й обслуговувати побутові потреби. Однак робота підприємств побутового обслуговування оцінюється як незадовільна внаслідок низької якості та нерегулярності надання послуг.

Життєві стандарти в УРСР, яка вважалася однією з найрозвиненіших в економічному відношенні союзних республік, визначалися політикою центру у цій сфері та характером і структурою виробництва, співвідношенням груп «А» і «Б», особливостями розподілу матеріальних ресурсів. Форсована індустріалізація і мілітаризація економіки у 30-ті роки залишала на периферії ті сектори промисловості, що продукували споживчі товари. Під час Другої світової війни індустріальна інфраструктура республіки була вщент зруйнована внаслідок тотальних евакуаційних заходів, «тактики випаленої землі», застосованої радянською та німецькою сторонами, бойових дій. Це відкинуло Україну на кілька десятиліть назад за рівнем життя населення і лише наприкінці відбудовної епопеї вдалося дещо «підтягнути» галузі, орієнтовані на задоволення щоденних потреб людей.

У статті «Промисловість України (1940-1971)», вміщеній в «Енциклопедії українознавства», В. Голубничий зазначив, що за радянськими даними, у 1943 р. у 9 областях УРСР та Києві уцілілими виявилися тільки 24,5% підприємств (переважно дрібних), спроможних випускати лише 1,2% від загальних обсягів продукції промислового виробництва 1940 р. У 1949 р., коли офіційно відбудовні роботи завершилися, в республіці виробництво валової продукції зросло на 15% порівняно з 1940 р. У 1945 р. в УРСР вироблялося 0,3% цементу від союзних обсягів, у 1950 р. - 2%, віконного скла - відповідно 7,4 та 24,7%, фотоапаратів - 0 та 30,4 тис. штук, радіоприймачів - невстановлена кількість та 8,5 тис. шт., мотоциклів - 0 і 12,5 тис. шт., велосипедів й мопедів - 15 тис. шт. і 216 тис. шт., шкіряного взуття - 3,8 млн і 28,7 млн шт. пар, трикотажного одягу - 2,6 млн одиниць і 35,3 млн од., цукру-піску - 0,3 і 1,8 млн т, м'яса й ковбас - 0,01 і 0,4 млн т, масла - 10 і 61 тис. т, олії і маргарину - 71 і 216 тис. т, сирів - 0,7 і 4,8 тис. т, борошна 1 круп - 2,8 і 4,7 млн т, консервів - 0 і 0,3 млрд умовних банок, горілки - 6,8 і 8,3 млн дкл, цигарок - 2,5 і 22,2 млрд шт., хлібо-булочних виробів - 1,4 і 2,8 млн т, тканин - 2,5 і 30,2 млн м/погонних. Як у абсолютному, так і у відносному вимірі з перерахунками на одну особу наведені цифри ілюструють негативну тенденцію - брак уваги до людських потреб. У відбудовний період основні обсяги капіталовкладень спрямовувалися у паливно- енергетичний комплекс і машинобудування (основу ВПК), натомість легка і харчова промисловість та аграрний сектор фінансувалися і забезпечувалися ресурсами за залишковим принципом. У зв'язку з цим практично всі декларації керівників держави про «підвищення життєвого рівня трудящих» залишалися на папері, оскільки бюджет формувався під інтереси важкої індустрії та об'єктів військово-промислового комплексу.

В «Енциклопедії історії України» спеціальні гасла, пов'язані з економікою воєнної доби та `її відродженням у середині - другій половині 40-х років, - відсутні.

У радянській енциклопедистиці ці питання висвітлювалися в суто ідеологічному ключі. воюючий окупаційний терор геноцид

Дефініції «податки», «податкова система» можна віднести до синтетичної соціально-економічної сфери. Відіграючи функцію одного з основних джерел наповнення державного бюджету, податки водночас є чинником, що безпосередньо впливає на родинний та індивідуальний бюджет, загальні життєві стандарти, купівельну спроможність громадян. І. Витанович і В. Го- лубничий у своєму матеріалі, підготовленому для «Енциклопедії українознавства», наводять дані про співвідношення опосередкованих і прямих податків у СРСР: якщо у царській Росії воно становило відповідно 63% і 37%, то у 1940 р. в Радянському Союзі - 68% і 32%, 1950 р. - 73% і 27%, 1956 р. - 63% і 37%, 1967 р. - 50% і 50%. Радянський уряд у міжвоєнний період постійно збільшував кількість акцизів, а в 1930 р. об'єднав їх у єдиний універсальний акциз - т. зв. «податок з обігу», яким обкладалися всі споживчі товари. На товари широкого вжитку він становив від 33% до 65%, харчові продукти - від 20% до 40%, горілку, сіль, вина, пиво, косметику - від 85 до 49%, дефіцитні товари - від 50% до 75%.

Унікальний для світової податкової практики податок на обіг став «найголовнішим з знаряддям акумуляції капіталу коштом обмеження народного споживання. Він є таємний і пересічний споживач не знає, який великий податок він сплачує державі. Податок з обігу включений в остаточну роздрібну ціну товару і в кінцевому рахунку його платить споживач» Витанович І., Голубничий В. Податки // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 6.: Перевидання в Україні. - С. 2127..

У 30-40-х роках заготівля (значною мірою примусова й неадекватно компенсована виробнику) сільськогосподарської продукції давала від 30% до 40% надходжень до державної скарбниці. При цьому не менше 90% податків лягало на засоби споживання, що ілюструють наведені в тексті дані:

Якщо у 1960 р. як частка національного доходу податок з обігу становив 18,6%, 1965 р. - 17,9%, то у 30-40-і рр., за припущеннями авторів, - 23-25%.

Розглядаючи сталінську політику індустріалізації через призму податкової системи, дослідники наголошують, що основну вагу податкового пресу було перенесено спочатку на селянство, а після 1930 р. - і на робітництво завдяки різкому підвищенню цін на споживчі товари, що підпадали під податок від обігу. «Реальна заробітна платня й життєвий стандарт населення були таким чином знижені і створено ресурси, що вкладалися у прискорений розвиток важкої та воєнної промисловості».

Автори зауважують на дискримінаційному характері податку на обіг, оскільки він не накладався на «закриті» крамниці, ресторани, об'єкти Міноборони, МВС, МДБ, творчі спілки тощо, а також на експортні товари і продукцію, що надходила до державних резервних фондів, пальне та будматеріали, які купували у держави радгоспи (на відміну від колгоспів, які сплачували вказаний податок).

Іншим вагомим джерелом наповнення держбюджету й капіталовкладень був прямий податок на чисті прибутки підприємств. Починаючи з 1931 р., цей вид податку накладали на кожне підприємство осібно, вилучаючи від 10% до 99% зиску і він входив до плану роботи як обов'язковий показник.

Ще одним видом оподаткування став подоходний податок з населення, частка якого становила 7,5% бюджетних надходжень. У статті наголошується, що в той час, коли в розвинених державах подоходний податок слугував для вирівнювання різниці між доходами представників різних за статками соціальних груп, то в СРСР він не мав прогресивного спрямування і був «більше сприятливий для бюрократії».

Одночасно подоходним податком у період від 1931 до 1941 рр. громадяни обкладалися ще й так званим збором на потреби житлового та культурно-побутового будівництва, що в середньому сягав 7% зарплати і часом перевищував подоходний податок.

Прямим видом оподаткування вважався податок на неодружених та бездітних, запроваджений 1944 року (він становив від 0,4 до 6% зарплатні). За одержання нотаріального свідоцтва на право спадщини встановлювалося мито (5%, коли її вартість оцінювалася у 1000 руб., і 10% - понад 1000 руб.).

Подоходний податок з прибутків об'єктів кооперації та громадських об'єднань приносив до скарбниці менше 1% надходжень, причому Компартія і ВЛКСМ від будь-якого обкладання звільнялися.

6% до держбюджету давали відрахування на соціальне забезпечення працюючих.

Прямий подоходний податок сплачували також колгоспи та сільськогосподарські підприємства і члени колективних господарств (понад 2% бюджетних надходжень).

Форми прямого додаткового податку набувало примусове страхування будівель, худоби і посівів від стихійного лиха й пожеж (окрім радгоспів), а також заготівлі сільськогосподарської продукції у колгоспів (частково компенсованих державою).

Обкладали сільськогосподарським податком і присадибні ділянки сільських мешканців за диференційованою шкалою у грошовому й натуральному вигляді.

Цікаві спостереження І. Витановича і В. Голубничого стосуються динаміки оподаткування. Вони наводять підрахунки Держплану УРСР, згідно з якими у 1913 р. усіх податків на одного мешканця сучасної України припадало в середньому 3,74 золотих руб. (на 3%, ніж на інших громадян Російської імперії), у 1924-1925 рр. - 7,03 золотих руб., тобто (на 28,4% більше, ніж у інших регіонах СРСР, а на селі - на 70%). До речі, тогочасні українські економісти (зокрема В. Доброгаєв) звертали увагу на дискримінаційний характер фінансової політики більшовиків Доброгаев В. Проблема финансового баланса Украины // Хозяйство Украины, 1927. - Харьков. - Часть 2. - С. 51-73..

Сукупно грошові податки в Україні в масштабах цін 1961 р. зростали так: 1940 р. - 43 руб., 1950 р.- 107 руб., 1960 р. - 144 руб., 1965 р. - 193 руб. Вчені вказують на таку тенденцію: у 30--40-і роки тягар податків на зарплатню зростав, у 50-ті у зв'язку зі зниженням цін на споживчі товари зменшувався податок з обігу, а тягар податків зміщувався з міста в село.

Аналіз податкової політики радянської держави дав підстави авторам гасла констатувати, що, як і за Російської імперії, «московський уряд продовжував фінансово визискувати Україну за допомогою податків; він стягав значно більші суми податків, ніж робив витрат на території УРСР. .. .Перевищенням податків над витратами уряд СРСР відбирав в УССР позитивний тор- гівельний баланс, що виникав з торгівельних зв'язків УССР з рештою СССР і відносно обнижував життєвий стандарт на Україні, який уже у середині 1950-х рр. вже став нижчим, ніж в РСФСР». У тексті також підкреслюється: попри те, що Радянський Союз декларував себе як федеративну державу, право накладати й розподіляти податки монополізувала Москва, що закладало вказані вище диспропорції Витанович І., Голубничий В. Податки // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 6.: Перевидання в Україні. - С. 2128-2129..

Співставити підходи авторів різних енциклопедичних видань до висвітлення цього питання не видається можливим за відсутності в них аналогічних матеріалів.

Загалом слід зазначити, що податкова система, сконструйована більшовиками, виразно ілюструвала не лише ідеологічні постулати, а й засадничі підходи до конструювання економічної політики та соціальної інженерії, рельєфно віддзеркалювала пріоритети Кремля, для якого життєвий рівень власних громадян вважався третьорядним на тлі геополітичних стратегій та вузькокланових владних інтересів.

У вітчизняних історичних енциклопедіях відсутні також гасла, присвячені такій формі залучення коштів громадян до держскарбниці, як державні позики. Лише в «Енциклопедії українознавства» вміщена відповідна стаття В. Голубничого. У ній ці заходи трактуються як внутрішні позики, право на які УРСР втратила у 1937 р. У 30-ті роки вони набули примусового характеру: кожен працюючий зобов'язаний був щороку передплачувати позику пересічно на місячну платню і сплачував її упродовж року у формі автоматичних вирахувань у платні до нової позики. Ощадкаси купували облігації під фіктивною формою закладу, але тільки за 1/3 їх вартості.

Якщо у 1932 р. державний борг, нагромаджений на території УСРР, становив 1 млрд 23 млн руб. (23,1% від союзного), то у 1936 р. - 3 млрд 78 млн руб. (18,3%), а в 1957 р. - 260 млрд руб. (19%). Остання цифра пов'язана з цілою серією військових держпозик. Масштаби держборгу, сформованого у такий спосіб, досягли рівня, за якого наступний випуск облігацій було вирішено зупинити. На державний борг запровадили механізм мораторію з виплатою відсотків та поверненням «тіла» позики, відтерміну- вавши їх на 1977 рік. З цього часу обіцяно упродовж 20 років погасити борг держави пропорційно рівними сумами. Автор вважає, що така форма ліквідації заборгованості держави перед населенням «рівнозначна з її банкрутством і можлива лише в совєтській системі».

Катастрофічні соціальні збитки, яких зазнав народ України під час Другої світової війни, було неможливо подолати у стислі терміни без допомоги міжнародної громадськості. Свою готовність сприяти Україні у подоланні цих наслідків висловила Адміністрація Об'єднаних Націй для допомоги і відбудови (ЮНРРА). В однойменній статті (автор - В. М.), вміщеній у т. 9 «Енциклопедії українознавства», констатується, що УРСР офіційно приєдналася до програми ЮНРРА 18 грудня 1945 р. Місію цієї організації у Києві очолював Макдафі, який змушений був долати певні труднощі, що виникали з вини радянської сторони. В Україні навесні 1946 р. навіть побував генеральний директор ЮНРРА Ловелл Рукс. Республіка одержала до кінця 1946 р. по лінії ЮНРРА обладнання, медикаменти, продукти харчування, одяг тощо на суму 215 млн дол.

Крім того, ЮНРРА надавало організаційне й матеріальне сприяння «переміщеним особам» та біженцям зі Східної Європи, які перебували на території Австрії Німеччини: одним допомагали повернутися на батьківщину, іншим - уникнути примусової репатріації. Завдяки ЮНРРА у Мюнхені було створено університет, у якому одержало можливість навчатися багато вихідців з України38.

У понятійно-категоріальному апараті економічного та соціологічного і наукового дискурсу вагоме місце посідає праця. Як рушій усіх господарських зв'язків та засобів виробництва, праця водночас залишається соціальним феноменом, через призму якого простежуються проблеми зайнятості населення, джерела існування, життєві стандарти, питання підготовки кадрів, особистісної реалізації, дія соціальних ліфтів, трудові міграції та багато інших аспектів.

У статті В. Голубничого в «Енциклопедії українознавства» наводяться статистичні виклади, що ілюструють ситуацію з трудовими ресурсами в УРСР (у млн осіб):

У коментарях вказується на те, що «фактично зайнятими вважалися всі ті, хто має працю і заробіток поза домашнім та присадибним господарством, включаючи підлітків і пенсіонерів, які працюють повний час. Незайняті працездатні - це військові, студенти, утриманці, жінки, які працюють у домашньому і присадибному господарстві, тимчасово безробітні, хворі тощо». Простежуючи динаміку частки жіночої праці, дослідник пов'язує її зростання в Україні у повоєнні роки з великими втратами чоловіків на війні, їх міграцією за межі республіки, а також нездатністю одного працюючого прогодувати родину.

За даними В. Романцова, у 1947 р. у легкій промисловості частка жінок становила 63,5%, 1967 р. - 51,1%, харчовій - відповідно 53% та 80%, машинобудівній - 35,6% та 38,3%, вугільній - 35,6% і 16%, будівництві - 35% і 32%, чорній металургії - 29,4% і 31%, на залізниці - 25,4% і 28% Романцов В. О. Про зміни структури робітничого класу УРСР за статтю та віком у післявоєнний період // Український історичний журнал, 1971. - № 4. - С. 27-34..

Іншим джерелом поповнення робочої сили в УРСР була молодь, якій штучно обмежували доступ до вищої освіти (особливо з початку 50-х років). Наприклад, у 1969 р. з 3714 тис. випускників лише 20,9% вступили до вузів. Решта здебільшого через систему спеціальної середньої освіти потрапляла на виробництво, де мали відпрацювати не менше 3 років.

Попит на працю задовольнявся в СРСР у плановому порядку. Від 1931 р. в щорічні господарські плани закладали орієнтовні цифри зайнятих на кожному підприємстві та за кожним фахом.

Підготовлених спеціалістів у навчальних закладах союзних міністерств часто відправляли за межі УРСР, у республіканських - здебільшого призначали на місцеві підприємства промисловості та аграрної сфери.

Ще однією формою залучення потенційних трудових ресурсів, що широко практикувалася в Радянському Союзі в 40-50-ті роки, стали організовані набори робочої сили. Цим процесом керували Республіканська комісія з працевлаштування молоді, а в межах СРСР - Державний комітет з праці та заробітної плати при союзному уряді й Держкомітети з використання трудових резервів у республіках.

За формальними ознаками (відсутністю обліку та допомоги безробітним) безробіття в СРСР не існувало, хоча тривалість пошуку роботи могла сягати місяця й більше.

У період між 1940 та 1956 роками працівники могли змінювати місце роботи винятково з дозволу адміністрації, а самовільна зміна означала втрату стажу.

Соціальні гарантії у вигляді обов'язкової згоди профспілки на звільнення працівника у випадку ліквідації установи чи скорочення її штатів, механізації чи автоматизації (що зобов'язувало адміністрацію надати працівнику місце роботи з попередньою платнею) тощо, між іншим, спричиняли наявність на виробництві та в установах значної кількості надмірної робочої сили.

Початок централізованого регулювання, що до того часу визначалося колективними договорами, покладено у 1934 р. Союзним і республіканським законодавством приписувалося, що в разі невиконання працівником встановленої для цього норми виробітку з його власної провини оплата праці здійснювалася з огляду на кількість і якість виконаної ним роботи чи виготовленого продукту без гарантії мінімального заробітку. Визначену мінімальну тарифну платню було відновлено у 1957 р.

Основною формою оплати праці в СРСР була відрядна, а почасова застосовувалась набагато рідше. У 1922 р. для робітників та службовців запровадили тарифну сітку з 17 розділів, що мала співвідношення між нижчим та вищим щаблями, як 1:8. Надалі цей люфт зростав через швидке збільшення зарплат партійно-державної бюрократії. А от у індустріальних працівників різниця у тарифній (погодинній) оплаті праці скорочувалася: у 1931 р. вона становила 1:3,6; у 1956 р. - 1:3.

Середньомісячна фактична зарплата в УРСР була дещо нижчою, ніж, для прикладу, в РРФСР. Так, в Україні у 1953 р. вона становила 64,3 руб., 1960 р. - 78 руб., 1966 р. - 95,6 руб., 1969 р. - 110,7 руб., а в РРФСР у 1960 р. - 83,1; 1969 р. - 120,9 руб.

Розмір оплати праці встановлювався урядом через відповідний Держко- мітет, і ні одержавлені професійні спілки, ні інші інституції не могли впливати на ці рішення. До найвисокооплачуваніших у статті віднесено шахтарів, рибалок, гірників, сталеварів, науковців, митців, вантажників та будівельників, найнижче - працівники пошти, медперсонал, робітники радгоспів, бібліотекарі, вчителі, працівники легкої та цукрової промисловості.

Світова тенденція скорочення тривалості щоденної праці в СРСР виявилася ще прогресивнішою від загального стандарту у 8 год. Вона навіть зазнала скорочення: упродовж 1929-1933 років запровадили робочий день у 7 год., а робочий тиждень - у 5 днів. У другій половині 30-х років спочатку відновили 6-денний робочий тиждень, а у 1940 р. - й 8-годинний робочий день. У 1943-1945 р. робочий день подовжено до 11 год., а відпустки відновлено тільки в 1947 р. Хоча понаднормова праця була на законодавчому рівні заборонена ще 1921 року, її часто практикували в обхід існуючих приписів.

Середня сплачувана відпустка робітників та службовців у 1930 р. сягала 12 днів на рік, 1958 р. - 18, 1968 р. - 20. Автор відносить до «вищих класів» ті групи працюючих, які мали 48-денну відпустку. Насправді, більшість серед них становили якраз вчителі, що отримували невисоку платню, а також викладачі вузів, науковці, митці та деякі інші категорії, пов'язані зі шкідливими та небезпечними видами робіт.

Конфліктні ситуації між працівниками та адміністрацією установ, підприємств та організацій полагоджувалися профспілками й народнимисудами, оскільки страйки в СРСР були під забороною. Однак це не виключало окремих випадків стихійних виступів працівників проти дій керівників виробничих об'єктів.

В. Голубничий вважав, що охорона праці в СРСР перебувала на низькому рівні, попри існуюче законодавче закріплення. Інститут фабричної інспекції був слабким і часто корумпованим. У період непу ще традиційно публікувалася статистика виробничого травматизму, та згодом ці дані стали втаємничувати. Втім, за опосередкованою інформацією, найчастіше такі факти траплялися на підприємствах вугільної галузі, на будівництві та сільському господарстві. Натомість у хімічній, урановій, ртутній, залізорудній та вугільній галузях індустрії найпоширенішими були професійні недуги.

З цих причин на таких підприємствах звичайним явищем були часті пропуски робочих днів через хвороби: у 1960-1969 рр. цей показник становив у розрахунку в середньому на робітника 15 днів на рік40.

У статті цього ж автора «Примусова праця» ця дефініція трактується у двох видах: 1) як безпосередні соціально-економічні стосунки; 2) як інституція карного права.

Більшовицька верхівка одразу широко вдалася до застосування примусової праці. Конституційно закріплений обов'язок кожного громадянина працювати в інтерпретаціях інших нормативно-правових актів перетворився на низку перешкод, пов'язаних з обмеженням права на вибір місця праці, пересування, обов'язковими термінами відпрацювання після навчання тощо. У тексті згадуються «трудові книжки» (запроваджені 1938 р.), до яких заносилася інформація не тільки службового характеру, а й санкції (догани, штрафи, інші стягнення), що ускладнювало працевлаштування в іншому місці.

У 1939 р. в колгоспах запровадили обов'язковий мінімум виробітку - трудодні, що також слугувало ознакою примусової праці.

У Радянському Союзі примусова праця широко практикувалася як вид кримінального покарання. У судовій практиці 1944-1946 років «каторжні роботи» відновили як одну санкцій кримінального характеру і застосовували до тих, хто був засуджений на 25 років ув'язнення, переважно німецьких воєнних злочинців та колаборантів.

У статті вказується, що в пенітенціарній практиці першої третини ХХ ст. примусова праця трактувалася як засіб перевиховання злочинців. Та, якщо на Заході незабаром від неї відмовилися як такої, що не виправдала себе, то в СРСР широко застосовували. Тут сформувалися «виправно-трудове право», виправно-трудові кодекси та виправно-трудова політика й разом з засланням і тюрмами легітимізували примусову працю і надавали їй значення головної інституції карного процесу.

Для соціальної характеристики велике значення має природний рух населення. У матеріалі В. Кубійовича, присвяченому цій проблемі в «Енциклопедії українознавства» Кубійович В. Природний рух населення // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 6.: Перевидання в Україні. - С. 2340-2342., ця дефініція трактується як «шлюби, розлучення, народжуваність і смертність; різниця числа народжень і смертності на даній території становить природний приріст населення». У статті наводиться чимало статистичних даних, що ілюструють згадані параметри. Так, на 1000 населення України у 1940 р. було зареєстровано 7,3 шлюбів і 0,9 розлучень, 1950 р. - 11,7 і 0,3, 1955 р. - 10,7 та 0,5, 1960 р. - 10,7 та 1,2.

Ситуацію з народжуваністю і смертністю в Україні ілюструє таблиця (на 1000 осіб):

Відсутність даних за 30-ті роки не дає змоги показати різке зростання таких показників, як смертність і народжуваність.

Період Другої світової війни пов'язаний з черговим списком смертності внаслідок бойових дій, загибелі в полоні, летальності на окупованій території через брак харчового забезпечення, лікувальних установ, поширення інфекційних недуг, а також зменшення народжуваності з відомих причин.

Після війни обидві тенденції різко змінилися: скоротилася дитяча і доросла смертність, але невдовзі після сплеску народжуваності цей показник також став скорочуватися. За спостереженням дослідника, відмінності у природному русі населення спостерігають рідше у сільському й міському соціумі й частіше - між регіонами. Ті з них, з яких люди мігрують/виїздять, мають вищу смертність, оскільки там залишалося більше мешканців похилого віку.

Для більшовицької правлячої верхівки принципове ідеологічне значення мала проблема приватної власності. Оголосивши поза законом великих власників - капіталістів, поміщиків, заможну інтелектуальну еліту, - кремлівські правителі прагнули на цьому не зупинятися й послідовно викорінювали будь-яку приватну власність, що, на їхнє наївне переконання, була головною перешкодою на шляху до побудови соціалізму та «світового комуністичного майбутнього». І, хоча злам віковічних традицій проходив складно, керівники держави йшли на все, аби змінити психотип людини й насадити нове, протиприродне ставлення до власності. Втім, швидше неприродними, штучними формами виявлялися ті форми власності, які породжувала схильна до екстазивних імпульсів уява теоретиків більшовизму. Г асло «Землю - селянам, фабрики і заводи - робітникам!» втілювалося в життя у такий спосіб, що дистанціював безпосередніх працівників від власності на засоби виробництва і продукцію, а управлінські функції, до яких вони дозовано долучалися, були, переважно, покликаними камуфлювати державну форму власності. Одержавленими виявилися земля, угіддя, ліси, надра, водні ресурси, але це не наблизило пересічних громадян до власності. Колгоспно-кооперативна власність стала евфемістичним перевтіленням державної задля підкріплення декларацій про розмаїття форм власності в СРСР. Фактично одержавленими стали профспілки, творчі, наукові, спортивні та фахові спілки, оскільки всі важелі управління матеріальними та фінансовими ресурсами перебували в руках партійної бюрократії.

Прагнучі до соціально-економічної та ментальної уніфікації суспільства, влада намагалася якомога швидше витравити приватновласницьку психологію, а приватного власника ліквідувати як явище, не зупиняючись перед фізичним знищенням.

У статті «Приватна власність в УССР»43 В. Голубничий запропонував таку її дефініцію: «Це майно, що належить комусь (індивідуумові, родині чи юридичній особі, але не державі чи місцевому урядові), що має право ним вільно володіти, диспонувати: продавати, купувати обмінювати, ставити в заклад, передавати у спадщину, орендувати, дарувати тощо».

Автор нагадує про те, що дореволюційні часи в Україні існували такі форми приватної власності: індивідуальна й пайова (більшість власників); акціонерна (концентрувала більшість капіталів) та інституційна (церкви, кооперації, інших інституцій, яка за обсягами була порівняно невеликою). Одночасно існували муніципальна (міська, общинна/громадська (сільська) та державна (для прикладу, майже 70% залізниць були державними).Концентрація основних обсягів власності у невеликої верхівки суспільства супроводжувалося зростанням майнової диференціації, причому «без- власницький клас» був набагато чисельнішим, ніж у Західній Європі. Ця поляризація стала головною причиною революційних подій 1917 р.

В офіційному радянському ідеологічному й правовому дискурсі заперечувалося саме існування в СРСР приватної власності, натомість ішлося про «особисту власність», тобто те, що перебувало в повному розпорядженні громадян і стало результатом власної праці. Особиста власність була конституційно закріплена, охоронялася законом і за її ушкодження чи викрадення (грабунок, розбій) передбачалися сурові міри кримінального покарання (до 12 років ув'язнення).

В. Голубничий висловлює міркування про те, що між особистою і приватною власністю в СРСР не існувало принципових відмінностей, позаяк закон не забороняв «купувати й продавати іншим особам, передавати власність у спадок, в оренду тощо. У місті і селі існував вільний ринок, на якому можна набути й збути найрізноманітніші речі, включно з засобами виробництва. Офіційно визнаний т. зв. «колгоспний ринок», на якому продаються продукти з присадибного господарства, є лише частиною вільного ринку. Дозволена «товкучка», що на ній продаються нібито старі речі (одяг, взуття, меблі тощо). Але є ще й напівлегальний «чорний» ринок, на якому продається все: будівельні матеріали, паливо, інструменти, валюта, товарні й касові чеки підприємств, різні дефіцитні матеріали і т. д.; на селі також існує сільський ринок, на якому продається худоба, зерно і т. п.». Державна статистика завдяки вибірковим методам володіла деякою інформацією про масштаби і характер обігу лише на колгоспному ринку, натомість точного уявлення про весь «вільний» ринок керівництво держави не мало.

У тексті справедливо піддається критиці непослідовність і недовершеність радянських підходів до регулювання цього сегменту економіки. Значна частина з них мала обмежувально-заборонний характер, інша - окреслювала певне правове поле, в якому функціонував увесь «вільний» ринок. Автор наводить як приклад можливість продавати будівельні та інше рухоме майно селян, які зводили споруди на присадибних ділянках, наданих колгоспами у користування. Аналогічним правом користувалися мешканці міст, які зводили власне житло чи мали квартири. Коли такий будинок продавався, зазначає він, земля і все, що на ній перебувало, переходило у нову приватну власність автоматично. У 1940 р. міський житловий фонд становив 49,6% усіх фондів житла в країні, 1960 р. - 50%, 1969 р. - 43,2%, у той час, коли на селі майже все житло мало статус приватної власності.

В. Голубничий виокремлює ще одну категорію приватної власності - гроші, лишки яких люди могли вкладати на депозити ощадкас чи у державні облігації під 2-3% на рік.

Спочатку більшовики скасували право спадщини, підриваючи таким чином економічну основу існування «експлуататорських класів». Згодом, у 20-ті роки, його відновили, але обмежили розміри та обклали великим податком. У 1926 р. лімітне обмеження в розмірі 10 тис. руб. скасували, а 14 березня 1945 р. законодавчо ліквідували будь-які обмеження на спадщину.

Звичайно, не всі твердження автора цього матеріалу вивірені, але основні тенденції ставлення радянської держави до приватної власності простежуються ним вірно.

Цікавий матеріал того ж дослідника присвячений характеристиці присадибного господарства в СРСР. До присадибного господарства тут віднесено «дрібне приватне господарство колгоспників, робітників радгоспів та службовців у малих і середніх містах (напр., пенсіонерів, залізничників тощо), як також городи і сади робітників і службовців великих міст. Присадибне господарство звичайно складається з житлового будинку, малого земельного наділу на двір (садиби), з господарських будівель (хлів, льох тощо), городу, садка та обмеженої кількості свійських тварин. У тексті акцентується увага на непослідовній позиції радянського керівництва, яке під час суспільної колективізації майже знищило присадибні господарства, а пізніше змушене було відновлювати їх як засіб збільшення надходжень сільськогосподарської продукції (хоча це подавалося як «тимчасова поступка приватновласницькій стихії» і називалося «пережитком капіталізму»).

Розмір присадибних ділянок встановив «зразковий статут» колгоспів 1935 р. (0,4 га), а в червні 1939 р. його скоротили до 0,25-0,3 га. Одразу по Другій світовій війні, у 1946 р., після обліку земельних угідь у селян вилучили надлишки.

Аналогічні підходи сповідувалися також щодо приватної худоби селян, які за статутом 1935 р. мали утримувати одну корову, двоє телят, одну свиню з підсвинками, до 20 овець чи кіз, до 20 бджолиних вуликів, зате необмежену кількість кролів та птиці. Та внаслідок браку кормів та великі податки приватні господарства лише в меншій частині випадків утримували домашню худобу. Але там, де така можливість існувала, селяни чверть родинного бюджету формували з цього джерела.

Частину продукції усіх підсобних господарств у всій сільськогосподарській продукції України ілюструє таблиця:

З цих даних незаперечно постає фактична картина, що свідчить про величезний потенціал приватних господарів у порівнянні з колгоспною системою, що до кінця 50-х років були основними виробниками тваринницької продукції44.

Одним з найдеструктивніших чинників, що чинили вплив на соціальну сферу, став терор. Друга світова війна сформувала новий вимір терору, надавши йому тотального характеру і найбрутальніших форм.

Радянська машина державного терору у 1939-1941 рр. поширила свою дію на щойно приєднані західноукраїнські землі. У статті «Терор» (автори - В. Маркусь і Р. М.) вказувалося, що радянський терор охопив і польське, і українське населення. З початком німецько-радянської війни було заарештовано і знищено кілька тисяч українців, зокрема тих, які не бажали евакуюватися вглиб СРСР. У тексті зазначається, що під час окупації України «агенти НКВД інфільтрували німецьку поліцію і через неї винищували українських комуністів, які легалізувалися під німецькою окупацією, допомагали поборювати націоналістичне підпілля, провокували репресії німців, сприяли польсько-українській боротьбі, навіть загострювали відносини між двома православними церквами на Україні, щоб таким чином створювати сприятливу для своїх цілей атмосферу».

Стосовно нацистського терору в Україні наголошується, що він став частиною планової окупаційної політики на загарбаних територіях і набув таких форм: винищення голодом військовополонених Червоної армії, поголовна екстермінація єврейського населення, репресії проти національно-активних елементів (арешти, розстріли, вивезення у концтабори), примусове вивезення цивільного населення на роботи до Райху, так звані «відплатні акції» за активні дії комуністичного і національного підпілля (спалення сіл, розстріл місцевих жителів і заручників), що створювало атмосферу загального психологічного терору. За словами авторів, нацистський терор на окупованій Україні здійснювало гестапо (таємна державна поліція), очолюване Г. Гім- лером. Насправді, політику і практику нацистського терору втілював розгалужений апарат насильства, що включав різні силові структури і Вермахт.

У тексті дії українського підпілля трактуються як «акти терору»: «Терор став засобом боротьби різних воюючих груп, часто й неконтрольованих елементів, коли терористичні дії набирали характеру помсти чи сліпого впливу насильства. За тих складних умов дійшло до кривавої польсько-української боротьби з невинними жертвами по обох сторонах у 1943-1945, зокрема на Волині, Холмщині і Посянні (з польського боку брали участь різні боївки Армії Крайової та «Вольносць і Неподлеглосць», а також цивільне населення), та до самопоборювання українських націоналістичних груп. Дії УПА у 1945-1946 проти совєтської і польської влади, як і проти їх співробітників серед населення, мали скоріше характер самооборонної і визвольної повстанської дії, ніж політичного тероризму» Маркусь В., М. Р. Терор // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. - Т. 8: Перевидання в Україні. - С. 3179-3182..

Як бачимо, у цьому випадку дві дефініції - «терор» і «тероризм» сино- німізуються. Тут потрібне уточнення, оскільки маємо справу з однокорене- вими, але не зовсім тотожними поняттями. Терор здійснюють тільки держави та їхні органи. До терористичних дій вдаються недержавні організації, політичні сили та індивіди Вронська, Т, Лисенко О. Терор і тероризм у світлі міжнародного збройного конфлікту: історичний та правовий аспекти. - У кн.: Політичний терор і тероризм в Україні. - К.: Наукова думка, 2002. - С. 596-600..

В «Енциклопедії історії України» проблеми депортації у період Другої світової війни стосуються 6 гасел. О. Бажан підготував дві з них: «Депортації в ретроспективі української історії» та «Депортації народів Криму в роки Другої світової війни». Даючи уявлення загалом про цей вид державного терору, дослідник наводить дані про масове примусове виселення громадян України з політичних мотивів, що охопило представників різних регіонів і національностей. Зокрема, йдеться про понад 203 тис. мешканців західноукраїнського регіону (серед них - понад 182,5 тис. членів родин учасників українського національно-визвольного руху), вивезених на спец- поселення у віддалені райони країни.

У гаслі, підготовленому М. Ковалем, розкривається практика нацистів, які зганяли населення окупованих земель під час відступу і виводили його у свої тили як робочу силу, утримуючи людей у вкрай важких умовах упродовж тривалого часу. Масштаби таких «евакуаційних заходів» проілюстровано такою цифрою: лише з районів дій груп армій «А» та «Південь» у січні-лютому 1944 р. у такий спосіб було виселено 284 тис. осіб.

Т Першина розкрила механізм депортації громадян німецької національності з території УРСР у 1941-1942 рр., приводом до чого стали звинувачення у «пособництві гітлерівським окупантам». «Правовою» підставою цих дій стали ухвали ДКО, а також військових рад деяких фронтів. Загалом у цей час у східні райони СРСР (на Алтай, у Казахстан, Середню Азію, Сибір) було примусово вивезено понад 100 тис. етнічних німців з України.