Соціальний вимір війни у вітчизняній та зарубіжній енциклопедистиці

І. Лісевич простежує кілька депортацій поляків з території УРСР. У межах Другої світової перша з них припала на кінець 1939 - поч. 1940 рр., коли за межі республіки було депортовано майже 90 тис. мешканців Західної України (переважно поляків). У квітні 1940 р. почалася друга хвиля депортацій, об'єктом якої стали державні службовці, жандарми, поліцейські та офіцери польського війська. Третя - напередодні нападу Німеччини на СРСР - охопила «суспільно-чужі елементи». Загалом у 1940-1941 рр. від 160 до 180 тис. етнічних поляків було примусово вивезені у віддалені регіони країни. Як депортація кваліфікується репатріація 810,4 тис. поляків з УРСР до Польщі у рамках трансферу 1944-1946 років.

У статті П. Овчаренка висвітлюється найтрагічніша сторінка в історії кримських татар - травнева депортація 1944 р. 35 275 родин (майже 200 тис. осіб) мешканців півострова у східні райони СРСР, здійснена в руслі виконання постанови ДКО СРСР № 5859 від 11 травня 1944 р. «Про кримських татар». У тексті згадується про те, що в процесі цієї акції у кримських татар вилучили 80 тис. будинків, 34 тис. присадибних ділянок, 500 тис. голів худоби, запаси сільськогосподарської продукції та продовольства. Крім того, було ліквідовано 112 особистих книгарень, 640 бібліотек у початкових і 221 - у середніх школах, 200 - у колгоспах, 30 - у райцентрах, 60 - у містах Криму, у райцентрах та містах - 9 тис. шкіл і 263 клуби, а в селах - 360 хат- читалень, закрито чимало мечетей Овчаренко П. Д. Депортація кримськотатарського народу 1944 [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2004. - С. 339..

У статті, присвяченій депортації народів Криму, О. Бажан вказує, що представники так званих «нелояльних народів» - німці, італійці, турки - стали об'єктом превентивної депортації, спричиненої обставинами надзвичайного стану в СРСР з початком агресії Німеччини. У травні-червні 1944 р. відбулися наступні масові «етнічні чистки». Автор вказує на особливість цих акцій: «На відміну від превентивних депортацій «неблагонадійних» національностей в початковий період війни масове виселення Криму навесні - влітку 1944 р. здійснювалося на солідарній основі - як покарання цілих народів за співпрацю окремих їх представників з німецьким окупаційним режимом». Згідно з постановою ДКО № 5984 від 2 червня 1944 р., були виселені з півострова «німецькі пособники» грецької, вірменської та болгарської національності кількістю 38,5 тис. осіб.

О. Бажан характеризує правові, соціальні й гуманітарні наслідки депортацій народів Криму, зокрема звертає увагу на те, що «режим спец- поселення для репресованих народів, які мешкали на півострові, було скасовано лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) і від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар). При цьому, хоча ці законодавчі акти скасовували адміністративний нагляд за спецпоселенцями, але цілком позбавляли їх права на компенсацію втраченого майна та забороняли повернення в місця колишнього проживання. Ці непослідовні рішення спричинили піднесення кримськотатарського національного руху.

У тексті згадується декларація ВР СРСР від 14 листопада 1989 р. «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів щодо народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», Закон України «Про реабілітацію репресованих народів (26 квітня 1991 р.), «Угода про відновлення прав депортованих осіб, національних меншин та народів» (ухвалена державами - учасниками СНД у жовтні 1992 р.), Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про громадянство України» (1997 р.), що стали правовим підґрунтям для реабілітації, повернення, облаштування й відновлення прав депортованих народів.

Загалом проблема депортацій та їх соціо-гуманітарних і юридичних наслідків постає в сучасній історіографії загалом та енциклопедистиці, зокрема, як одна з найкраще опрацьованих. Не в останню чергу, за це слід завдячувати спільним зусиллям істориків та архівістів, які лише останніми роками наповнили історієписання кількома фундаментальними археографічними та конкретно-історичними працями Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940-2015): зб. документів і матеріалів / Упоряд.: Бажан О. Г. та ін. Вид. 2-ге. Київ: ТОВ «Видавництво «Кліо»», 2016. 1092 с. - (Серія «Студії з регіональної історії»); Смолій В., Кульчиць- кий С., Якубова Л. Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи. Аналітична доповідь / Відп. ред. Г. Боряк. НАН України. Інститут історії України. - К.: Інститут історії України, 2016. - 616 с..

В т. 11 «Енциклопедії українознавства» майже третину обсягу займає матеріал «Історія України». Її розділ 8 присвячений подіям 1939-1945 років. Дуже стислий, він, все ж містить окремі оцінки ситуації, що склалася на українських землях у цей період. Основними сюжетами є політичні та ін- ституційно-адміністративні, однак зустрічаються фрагменти з соціальною характеристикою. Зокрема, вказується, що більшовицька влада, скориставшись затримкою Вермахту на дніпровських рубежах, знищувала промислові об'єкти, харчові запаси, залізниці, затоплювала шахти на Донбасі, підірвала Дніпрогес, зруйнувала частину інфраструктури кількох міст. Значних збитків республіка зазнала від евакуації людей і матеріальних ресурсів углиб країни, причому багатьох представників наукової, культурно-освітньої сфери вивозили примусово, а деяких спеціально знищували (В. Свідзін- ського, І. Юхименка, А. Кримського, К. Студинського, П. Франка та ін.)

Торкаючись окупаційної доби, автори окреслюють роль УКК й УЦК як небагатьох легальних інституцій, що ставили своїм завданням захистити український соціум від деструктивних впливів економічних негараздів та нищівної політики окупаційної адміністрації в Генеральному губернаторстві.

Стосовно Райхскомісаріату «Україна» зазначається, що німці запровадили там «жорсткий окупаційний режим з поліційним терором, позбав- ляючи місцеве населення мінімальних прав. З економічного боку Райхско- місаріат був перетворений на німецьку колонію, яка входила в обсяг німецького «життєвого простору» ^еЬешгаит) і мала бути джерелом постачання робочої сили». Звертається увага на характерну рису організації сільськогосподарського виробництва, оскільки в аграрній сфері була фактично збережена колгоспна система господарювання. Тим часом приватну торгівлю, за винятком базарів та української кооперації (з доволі обмеженими можливостями) окупанти заборонили, прагнучи до мінімуму скоротити обіг непідконтрольних їм харчових продуктів. Зазначається, що німецька адміністрація відмовилася від відбудови промислової інфраструктури за винятком видобувних галузей (марганцева та інші руди).

У культурно-освітній сфері також відбувалися руйнівні процеси, що супроводжувалися ліквідацією всіх культурних товариств, зокрема «Просвіти» (тут автори дещо відступили від істини), наукових установ, бібліотек, театрів музеїв. Періодичну пресу (майже 115 часописів) окупаційний ідеологічний апарат поставив під цілковитий контроль. Щоправда, дещо лояльнішою виявилася лінія стосовно релігійних об'єднань, що створило умови для відродження Української автокефальної православної церкви.

У тексті наводяться дані про нацистський терор в Україні. Лише восени 1941 р. спецпідрозділи СС убили на українських теренах майже 850 тис. євреїв. Узимку 1941-1942 рр. сотні тисяч полонених червоноармійців загинули від голоду, холоду і на етапах. Майже 2 млн мешканців України було вивезено на примусові роботи до Райху. Все це, на думку авторів, спричинило масовий спротив окупаційній політиці нацистів.

Стосовно окупаційної практики румунських властей наголошується, що вона «йшла традиційною лінією заперечення прав місцевого українського населення, румунізації, колонізації і господарської експлуатації, наслідуючи до певної міри політику свого протектора - гітлерівської Німеччини. Проте заведені румунами порядки та їх застосування не мали таких екстерміна- ційних наслідків, як запроваджені німцями, тому населення Трасністрії воліло румунську ніж німецьку окупацію». Очевидно, місцеве населення все ж не бажало ніякої окупації, що в той чи інший спосіб позбавляла його нормальних умов господарювання й прийнятих умов існування.

Угорська окупаційна політика характеризується через призму мовних і національних складових. Після невдалих спроб запровадження «рутенської» мови угорці дали дозвіл на діяльність «Прикарпатского общества наук» на чолі з А. Годинкою, яке перешкоджало русифікації та русофільству й намагалося розвивати місцеву («руську») мову й культуру. Будапешт санкціонував початкову освіту українською мовою.

Про соціальні наслідки війни та окупації у статті не сказано Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубі- йовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2003. - Т. 11: Перевидання в Україні. - С. 90-93..

У згаданих енциклопедичних виданнях по-різному представлена проблема Голокосту. У т. 1 «ЕІУ» вміщено статтю С. Кульчицького «Антисемітизм в Україні», однак вона виконана з етатистських позицій і не дає уявлення про побутовий антисемітизм, роль представників інших етнона- ціональних груп України в сприянні нацистам в «остаточному розв'язанні єврейського питання» у період Другої світової війни.

В «Енциклопедії українознавства» та «УРЕ» матеріали з цієї теми зовсім відсутні.

У статті «Бабин Яр» (М. Коваль) стисло викладено події, що передували «акції» знищення євреїв у Києві, її перебіг, наведено дані про кількість загиблих (33 771 єврей упродовж 29 і 30 вересня та 50 тис. за період окупації разом з радянськими військовополоненими, учасниками антинацистського комуністичного та націоналістичного підпілля). Натомість матеріал не містить інформації про замовчування цієї трагедії в політиці пам'яті радянської держави.

Зловісним проявом антисемітизму у роки Другої світової війни стали погроми. Гасла з такою назвою в «Енциклопедії українознавства» та «Енциклопедії історії України» хронологічно обмежуються добою Української революції. І лише в розлогій статті «Євреї в Україні» (Владислава і Людмили Гриневичів) у «ЕІУ» міститься згадка про те, що «у перші дні гітлерівської окупації антиєврейські погроми відбулися в десятках місць і містечок Західної України, під час них загинули тисячі осіб, а українська місцева поліція нерідко використовувалася німцями для пошуку, охорони арештованих та знищених євреїв. Водночас частина українців брала участь у рятуванні євреї: у Галичині за допомогу євреям гітлерівці стратили 126 осіб».

Погроми стали жахливими передвісниками масового знищення єврейського населення України. У статті «Голокост» (А. Подольский) в «Енциклопедії історії України» окреслено лише загальні обриси проблеми, наведено назви кількох найбільших таборів смерті, а також дані про кількість жертв політики «остаточного розв'язання єврейського питання». Зауваження автора про те, що у радянській історіографії тема Голокосту ніколи не була об'єктом досліджень, знаходить підтвердження в тому, що в радянській енциклопедистиці гасла з цієї теми відсутні.

Про масове знищення ромського населення в Україні йдеться одразу в двох гаслах «Енциклопедії історії України». У статті «Цигани в Україні» (В. Наулко та Н. Зіневич) цифра жертв нацистського терору становить близько 30 тис., більше половини яких були депортовані в Україну з Румунії. Дослідники акцентують увагу на тому, що убивства циган мали як організований, так і спонтанний характер. У тексті також ідеться про те, що відповідно до постанови Верховної Ради України № 2084-ГУ від 2004 р. в Україні на державному рівні щорічно (2 серпня) відзначається Міжнародний день голокосту ромів.

Геноциду ромів присвячена спеціальна стаття М. Тяглого в 9-у томі цього видання. У цьому ґрунтовному матеріалі розкривається механізм, організаційні аспекти, способи знищення ромського населення в Україні, перелічуються факти геноциду в різних регіонах республіки, дані про кількість жертв екстермінаційних акцій, здійснених румунськими та німецькими підрозділами. У тексті наводиться періодизація політики і практики масового винищення ромів, а також простежується ставлення до них керівників українського самостійницького руху, роль місцевих органів управління у цих заходах, а також оцінки загальних втрат ромської спільноти від терору окупантів.

На жаль, стаття не містить інформації про ідеологічне підґрунтя геноциду ромів, а також згадок про випадки порятунку потенційних жертв представниками місцевого населення50.

Найважчими наслідками Другої світової війни стали людські втрати. Демографічне, соціальне та морально-психологічне відлуння цієї трагедії відчувається донині. В «ЕІУ» цій проблемі присвячена невелика стаття «Втрати людські України в Другій світовій війні» (О. Лисенко, І. Муков- ський). У ній наводяться дані, що ілюструють масштаби нацистського терору і геноциду, жертвами яких стало 4 млн цивільних мешканців республіки. Якщо станом на 1 січня 1941 р. у 109 містах республіки проживало 8,5 млн осіб, то після вигнання гітлерівських військ - 3,2 млн. Значно скоротилася і кількість сільського населення. Основними причинами різкого скорочення населення України стали: фізичне знищення, терор голодом, хвороби, бойові дії на німецько-радянському фронті. 4,1 млн радянських військовослужбовців, мобілізованих з території республіки, було вбито в боях, загинуло в полоні, померло від ран контузій, хвороб під час війни на перші повоєнні роки, таборах ГУЛАГу.

Понад 2,4 млн громадян УРСР були вивезені на роботи до Райху. Значна частина їх не повернулася через смерть та еміграцію.

Загальні людські втрати оцінюються в 9 млн осіб, а демографічні - понад 13,5 млн осіб.

Відсутність точних даних (а не оцінок) у доступних джерелах підвищує актуальність досліджень демографів. За їхніми розрахунками, наведені в історичній літературі дані є близькими до вірогідних.

В «УРЕ» про втрати України у Другій світовій війні окремо не йдеться. Лише у статті «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу» наводяться офіційні дані, які на той час тиражувалися в радянській літературі.

До речі, у цій статті, що є узагальнюючою з вказаного періоду, практично відсутня інформація про соціальний вимір війни. Її автор, В. Нем'ятий обмежується викладом воєнних дій, наводить сюжет про «червоних» партизанів і в кращих традиціях тодішнього канону подає глорифі- кований образ війни та її героїв.

Демографічні наслідки Другої світової війни для України проступають, окрім іншого, через дані, вміщені в т. 11 «Енциклопедії українознавства» В. Наулком. Вони виведені з використанням статистичної інформації, вміщеної у таких виданнях, як «Население СССР. 1987. Статистический сборник» (М., 1988) та «Розподіл населення України за статтю та віком на 1.01.1991. Мін-во статистики України» (К., 1991). Динаміка чисельності та складу населення була такою: 1926 р. - 29 млн 515 тис. (5 млн 673 тис. міського й 23 млн 842 тис. сільського); 1939 р. - 20 млн 469 тис. (13 млн 569 і 26 млн 900 тис.); 1940 р. - 41 млн 340 тис. (14 млн 23 тис. і 27 млн 317 тис.); 1950 р. - 36 млн 588 тис. (12 млн 777 тис. і 28 млн 811 тис.); 1959 р. - 41 млн 896 тис. (19 млн 147 тис. і 22 млн 702 тис.). Відсоток сільського населення до загальної його кількості становив: у 1926 р. - 80,7%; 1939 р. - 66,4%; 1940 р. - 66,15; 1950 р. - 65%; 1959 р. - 54,2% Наулко В. Село // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2003. - Т. 11: Перевидання в Україні. - С. 180..

Як бачимо, людські втрати України у Другій світовій війні вдалося компенсувати тільки наприкінці 50-х років, тобто через 15 років після війни.

Інша тенденція - поступове, але неухильне, скорочення сільського населення у співвідношенні з його загальною кількістю - мала світовий характер, тому українські реалії слугують лише підтвердженням глобальних закономірностей.

На жаль, стаття А. Бабійонишева й Ж.-П. Химки «Селянство» у цьому ж виданні, оминає період Другої світової війни, хоча процеси загального порядку, сформульовані й простежені дослідниками, можна екстраполювати і на цей час Бабійонишев А., Химка Ж.-П. Селянство // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2003. - Т. 11: Перевидання в Україні. - С. 185-189..

У 4 і 5 томах «Енциклопедії українознавства» вміщено розлогу статтю «Місто», яку підготували В. Голубичнний, В. Кравців, В. Кубійович, О. Оглоблин. У ній розглядаються урбанізаційні процеси на території України з античних часів. Стосовно періоду Другої світової війни зазначається, що у 1941-1945 рр. чимало міст було знищено, а кількість населення в них скоротилася до 60% порівняно з 1940 р. Станом на 1 січня 1940 р. в містах республіки мешкало 13,6 млн осіб (33,6% усього населення), 1945 р.- 8,7 млн (27,7%). Автори наголошують, що «разом з цим цілковитої зміни зазнав національний склад людності міст внаслідок війни» (через винищення євреїв, виїзд поляків, напливу до міст українців з сіл, а особливо росіян під час відбудовних робіт).

З усіх 179 міст УРСР (без селищ) у 1940 р. мали водогін 145, каналізацію - 57, газову мережу - 11, трамвай - 26, тролейбус - 4 Голубничий В., Кравців Б., Кубійович В., Оглоблин О. Місто // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1994. - Т. 4: Перевидання в Україні. - С. 1585-1596; Голубничий В., Кравців Б., Кубійович В., Оглоблин О. Місто (продовження статті з 4 тому) // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. У 11 т. / За ред. В. Кубійовича. - Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1996. - Т. 5: Перевидання в Україні. - С. 1605-1609..

У підготовленій А. Білинським статті «Міське самоврядування» наголошується, що в УРСР міське самоврядування «є адміністративною одиницею, підлеглою державному апаратові». Структуру адміністративних органів міського самоврядування регулювали положення про міські ради, які, згідно з конституціями 1924 і 1936 років, належали до компетенції союзних республік. У 1931 р. в УРСР вийшло нове положення про міські ради депутатів трудящих, що діяло до 1957 року.

Повноцінне функціонування соціуму передбачає наявність засобів захисту його інтересів перед державою. У демократичних суспільствах однією з про- тестних форм є страйки, спрямовані на обстоювання певних економічних, соціальних та політичних вимог. У статті Ф. Гаєнка «Страйк»55 з цього приводу вказується, що в СРСР страйки як форма розв'язання конфлікту між працюючими не припускалися й кваліфікувалися як «ворожі антирадянські виступи», хоча офіційно в законодавчому порядку заборонені не були.

Комуністична пропаганда декларувала відсутність соціальної бази для антагонізмів, а, отже, і страйків, оскільки, як це було зафіксовано у Статуті профспілок, «сама держава захищає права трудящих».

Однак іноді працівники вдавалися до цієї форми протесту проти надуживань влади, хоча в тоталітарній державі, зокрема, за доби Сталіна це дорівнювало самовбивству. Хвиля страйків прокотилася таборами ГУЛАГу після смерті «вождя всіх народів».

У будь-якій соціальній спільноті виникають конфлікти, для розв'язання яких існують арбітражні органи. У статті «Народний суд», вміщеній у «Енциклопедії українознавства», вказується, що народний суд є судом першої інстанції в радянській судовій системі. Існували районні та міські суди (у великих містах - суди в кожному міському районі), до складу яких входили: голова, народні судді, народні засідателі, виконавці, секретарі. Народні судді обиралися місцевими мешканцями на 5 років, засідателі - на 2 роки. Останні засідали в суді по черзі й не більше двох тижнів на рік, теоретично користуючись у судовому процесі такими ж правами, як і судді. Насправді, народні засідателі, які здебільшого не мали спеціальної освіти, були формальним «атрибутом», що мав свідчити про демократизм радянських судів та їхню «справедливість».

Народні суди розглядали всі цивільні та більшість кримінальних справ. Касаційною інстанцією для них слугував обласний суд55.

У статті «Обласний суд» наголошується на тому, що у 1940-1959 рр. «політична юстиція була зосереджена головним чином при військових трибуналах, а опісля перейшла знову до обласних судів»57.

Певна частина інформації соціокультурного характеру міститься у матеріалах, присвячених окремим регіонам та містам України. Вона дає уявлення про розмаїття традицій, культурних виявів, форм суспільної самодіяльності, занять і промислів у різних куточках України.

Підсумовуючи викладене, слід констатувати кардинальні відмінності в наповненні вказаних енциклопедичних проектів соціальною проблематикою з періоду Другої світової війни, їх ідеологічному спрямуванні, глибині аналізу явищ і процесів, що віддзеркалювали соціальну сферу воєнної доби.

Найбільшою повнотою відображення тогочасних подій позначена «Енциклопедія українознавства». Це можна пояснити тим, що більшість її виконавців були сучасниками й учасниками подій. Оцінюючи ці тексти, звісно, варто брати до уваги ту обставину, що їх автори не мали доступу до спеціальних джерельних пластів, що зберігалися в архівосховищах СРСР.

«Українська радянська енциклопедія» практично оминула соціальні аспекти війни, а наявні сюжети в ній подані за ідеологізованою схемою.

В «Енциклопедії історії України» відведено небагато місця спеціальним проблемам, хоча деякі аспекти соціального виміру Другої світової війни у ній зафіксовані.

Все це дає підстави вважати соціальну проблематику такою, що потребує комплексного опрацювання в руслі виконання проекту «Україна. Друга світова війна. Енциклопедія».

Анотація

У статті зроблено спробу порівняльного аналізу трьох енциклопедичних видань - «Української радянської енциклопедії», «Енциклопедії українознавства» та «Енциклопедії історії України» - на предмет соціального компоненту в матеріалах, присвячених Другій світовій війні. Підраховано загальну кількість гасел з цієї проблематики в кожному проекті, встановлено їхнє співвідношення з іншими тематичними блоками. На основі компаративістських прийомів з'ясовуються відмінності в концептуальних підходах до реалізації творчих задумів, рівень впливу ідеологічних чинників, характер залучених джерел та літератури, масштаби охопленнярізноманітних аспектів, пов'язаних з соціогуманітарними виявами воєнної доби. Простежуються особливості репрезентації таких явищ, як мобілізаційні засоби воюючих сторін, сфокусованих на громадянах України, специфіка окупаційних режимів, терор, геноцид, Голокост, вимушені та примусові міграції, людські і матеріальні втрати. Просопографічні характеристики підводять до розуміння того, які персоналії в кожному проекті позиціонувалися як найбільш впливові в тогочасному суспільному житті.

Ключові слова: «Енциклопедія українознавства», «Українська радянська енциклопедія», «Енциклопедія історії України», Друга світова війна, соціум, соціальні відносини, терор, геноцид, людські і матеріальні втрати України.

The article attempts a comparative analysis of three encyclopedic editions - the Ukrainian Soviet Encyclopedia, the Encyclopedia of Ukrainian Studies and the Encyclopedia of History of Ukraine -for the content of the social component in materials devoted to the Second World War. The total number of slogans for this problem in each project is calculated, their correlation with other thematic blocks is established. On the basis of comparative techniques, differences are found in the conceptual approaches to the realization of creative ideas, the level of influence of ideological factors, the nature of the sources involved and literature, the scope of coverage of various aspects related to the socio-humanitarian manifestations of the war age. The features of the representation of such phenomena as mobilization means of the warring parties, focused on the citizens of Ukraine, the specifics of the occupation regimes, terror, genocide, forced and compulsory migration, human and material losses, are traced. The descriptive characteristics bring to the understanding of which personalities in each project were positioned as the most influential in public life.

Keywords: "Encyclopedia of Ukrainian Studies", "Ukrainian Soviet Encyclopedia", "Encyclopedia of History of Ukraine", Second World War, social, social relations, terror, genocide, human and material losses of Ukraine.

Размещено на Allbest.ru