Локалізація Трахтемирова в ареалі пам’яток Черкащини: історіографія питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Локалізація трахтемирова в ареалі пам'яток черкащини: історіографія питання

Гоцуляк Віктор Володимирович, доктор історичних наук, професор кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки

Анотація

У статті, на основі аналізу наявної літератури, звернуто увагу на історію вивчення вченими унікальної пам 'ятки - Трахтимирова і трахтемирівської землі в контексті локалізації її у ареалі Черкащини. Окреслено набутий доробок з цього питання та намічені перспективи його подальшого дослідження.

Ключові слова: Трахтимирів, трахтемирівська земля, Зарубинецький монастир, трахтемирівське городище, літописні повідомлення, заповідна територія, публікації дослідників, історична думка, спрямованість історіографії, трахтимирівська легенда, достовірність звісток, давня, середньовічна, нова, дореволюційна, радянська і сучасна історіографії.

GOTSULIAK V. V., LOCALISATION OF TRAKHTEMYRIV IN THE AREAL OF CHERKASY REGION MONUMENTS: HISTORIOGRAPHY OF THE ISSUE

Historiography of the mentioned issue has not been studied yet in such dimension. However its sources come back to the medieval, new, pre-revolutionary, soviet and contemporary historiography that proves researchers ' interest, though uneven, within their historical consciousness in the history of Trakhtemyriv land as something legendary and real. Unfortunately at the end of the 1920-s and up to the end of the 1980-s under the specific conditions of the soviet monomethodology when a mutation of the history memory happened this problem was not paid the necessary attention, though archeological works could have given an impulse for the historians ' further scientific researches. After obtaining the independence of Ukraine in 1991 this tendency continued but under the new conditions connected with the methodological reorientation and showing history from the position of national and state direction. Due to the following it is necessary just to primarily, axiomatically find out about the study state of this issue and what attention is paid to it by the modern Ukrainian researchers. We also try to describe the prospects for the deep investigation of this theme already in the modern historical, source-studying and historiographical contexts.

The purpose of the article is to explore the studying process of the offered theme in the Ukrainian and foreign history sciences on the basis of the documentary sources and rich literature according to the defined historiographic periodization.

Historiographic researches of the problem showed that the complete destruction of the architectural buildings, namely castles, temples, palaces, monasteries and fortresses, was caused by the difficult situation in which the Middle Over-Dnieper region was in different periods of population's living (Tatar-Mongol yoke, boarder territories in the Lithuanian period, Polish ruling and destroying the boarder fortresses and villages by the Russian government, a part of the territory submersion in 1970-s). The same happened to Trakhtemyriv peninsula. The prosperity of Trakhtemyriv (more precise Terechtymyrov) took place at the end of the XVI century. Its decline started at the end of the XVII century, though it was well remembered in the XIX century, which is evident from the texts by Taras Shevchenko. The next blow was made to Trakhtemyriv already in the soviet time and during the interval when its master was the notorious I. Bokai. He built a whole castle for the nobility to have a rest after hunting, now it is ruined. Later Trakhtemyriv remained a poorly populated small village. However even after that something was preserved on the mountains praised by Shevchenko. We made the following periodization for the historical development of Trakhtemyriv: the first ancient period (represented by the archeological monuments); the second period «The prince age, history of the Kievan Rus, Galicia-Volyn and Lithuanian-Rus states (ХІ-xVI centuries)»; the third period «Cossack-Hetman age (XVII - the middle of the XVIII century)»; the fourth period (the second half of the XVIII century - the beginning of the XIX century); the fifth period (the middle of the XIX century); the sixth period (the end of the XIX century - the beginning of the XX century); the seventh period (20s - the beginning of the 30s in the XX century); the eighth period (the middle of the 1930s - the second half of the 1980s); the ninth period (in the late 1980s and early 1990s - up to nowadays). Studying the historiography of the issue according to the defined period showed that the history of Trakhtemyriv lands is closely connected with the available historical monuments and literature which is fixed on the history of Ukraine almost in all its periods. Analysis of the vast sources and literature proved a considerable though uneven interest to the the history of Trakhtemyriv among archeologists, historians, regional ethnographers and foreign, first of all Polish researchers. Modern Ukrainian scientists prepared separate articles as well as some monographies, namely M. I. Zharkykh, which deserve much attention. Historiography of the issue showed that it is necessary to continue the research of the Trakhtemyriv lands during all historical periods already under the new conditions and pay attention to their soviet and modern periods.

Analyzing the historical and cultural heritage of Cherkasy region we showed the peculiar meaning of Trakhtemyriv and its land for the Ukrainian state due to important events of the Ukrainian history which have happened here. The historical and cultural reserve «Trakhtemyriv» was created here in 1994. The area of the reserve is 590 hectares. The archeological cultural layer of the Trakhtemyriv reserve which was formed due to the settling at this territory during 3-4 thousand years is an especially valuable object of the national heritage of the Ukraine's people and it is an inseparable part of the all-European inheritance. The scientific research of the history especially the cultural layer of the reserve plays an important role in exploring the historical past which will contribute to the people's spiritual enrichment and its patriotic upbringing. The archeological cultural layer contains not only findings from the midibronze age (three-field system and other cultures) up the late Middle Ages but also ruins of the buildings, houses and ancient burial grounds which characterize the material and spiritual culture of the peoples who have lived her. According to the world practice we refer some evicted settlements to the category of the archeological objects which have the status of the historical settlements mentioned in the historical sources of the XI-XVIII centuries. They are: Buchak, Zarubyntsi, Trakhtemyriv and Monastyriok. All cemeteries are to be registered, conserved and preserved irrespective of their foundation time. There are 81 archeological, 9 historical and 9 natural monuments on its territory. Among them are the following: a site of the Mousterian culture (120-130 thousand years ago), Trakhtemyriv Scythian site of ancient settlement, temple ruins of annalistic Trakhtemyriv monastery, multi-layer settlement on the mountain Horodky, Cossack cemetery in the village Trakhtemyriv, nature monuments: Kaniv's dislocations, reserved area, Rozhyna Krynytsia. The development of the historical thought with its understanding the history of the Trakhtemyriv land happened at the beginning of the XI century starting from Nestor-the annalist, due to the annalists of the Lithuanian-Polish age, the Cossack annalists (Grabianka, S. Velychko, Samovydets and others) up to the author of «The History of Ruses», D. Bantysh-Kamenskyi, by means of preserving the national state tradition in the works by M. Maksymovych, M. Kostomarov,

T. Shevchenko, M. Hrushevskyi, A. Strozhenko, D. Yavornytskyi, D. Doroshenko, N. Polonska-Vasylenko, B. Rybakov, P. Tolochko, a number of archeologists, especially V. Khvoiko, E. Maksymov, V. Petrashenko and others and modern researchers. However, the biggest contribution into the studying the history of Trakhtemyriv has been made by the modern scientist M. Zharkykh who has cleared its history from the inventions and noncreditable information.

Key words: Trakhtemyriv, the land of Trakhtemyriv, Zarubean monastery, Trakhtemyriv site of ancient settlement, annalistic messages, reserve territory, publications of the researchers, historical thought, direction of the historiography, the legend of Trakhtemyriv, credibility of information, ancient, medieval, new, pre-revolutionary, soviet and modern historiography.

Постановка проблеми

Джерела вивчення цього питання сягають середньовічної, нової, дореволюційної, радянської й сучасної історіографії, що засвідчує хоч й нерівномірну, і все ж зацікавленість дослідників, у межах власної історичної свідомості, історією Трахтемирівської землі, як щось легендарне й реальне. Нажаль, в кінці 1920-х рр. і до кінця 1980-х рр. у специфічних умовах радянської монометодології, коли відбулася мутація історичної пам'яті, хоча, наприклад археологічні напрацювання могли б дати імпульс для подальших наукових досліджень істориків в України. Утім, цій проблемі не приділялося належної уваги. Із здобуттям незалежності України у 1991 році, ця ж тенденція частково продовжилася. Маємо лише окремі публікації, Хоча вже у нових умовах, з позиції використання сучасних методологічних надбань, існує можливість підготовки історично правдивих праць. Виходячи із зазначеного, варто лише початково, оглядово дізнатися, якій є стан вивчення цього питання, яку увагу приділяють сучасні українські дослідники його опрацюванню. Існує також спокуса окреслити перспективи поглибленого вивчення цієї теми вже у сучасному історичному, джерелознавчому та історіографічному контекстах.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Означена тема не стала предметом окремого дослідження. Побіжно до неї зверталися В. Петрашенко і Є. Максимов - автори книги «Трахтемирів. Подорож у давнину» [1]. У контексті використання окремих праць, звернулися до коротенької їх характеристики Значно більшу увагу цьому питанню присвятив М. Жарких у монографії «Терехтемирів», яку пронизує критична спрямованість до дійсної, легендарної історії, а також попередньої історіографії [2].

Виклад основного матеріалу

Не претендуючи на евристичну вартість запропонованої розвідки зазначимо, що історико-культурна спадщина Черкащини має особливе значення для Української держави. Це доленосні події вітчизняної історії, пов'язані із зародженням козацтва, козацькими і селянськими повстаннями, національно- визвольною війною проти польської шляхти, Коліївщиною, діяльністю геніального полководця Богдана Хмельницького, мислителя та поета Тараса Шевченка. Тобто, культурна спадщина Черкаської області є невід'ємною частиною національного культурного надбання, а її збереження і охорона мають важливе, всенаціональне значення. Це оцінила українська влада, запровадивши першу Державну програму «Золота підкова

Черкащини» (на 2006-2009 рр.) з метою збереження та використання культурної спадщини краю. У ній увага приділялася чотирьох основним масивам культурної спадщини Черкаської області.

Перший масив - шевченківська спадщина; місця, ідентифіковані з народженням, життям та творчою діяльністю поета (м. Канів: Шевченківський національний заповідник (могила Т. Г. Шевченка та музей), Успенський собор, Канівський історичний музей) та Звенигородщина).

Другий масив сягає культурної спадщини Чигирин - Суботів - Холодний Яр, пов'язаній з життям та державотворчою діяльністю Богдана Хмельницького (Чигиринщина), визвольними змаганнями українського народу 1917-1921 рр. та Холодноярською республікою. Тут збережені та відтворені визначні об'єкти культурної спадщини: відбудовано бастіон Дорошенка (частина Чигиринської фортеці); відтворена церква Святих Петра і Павла; упорядковані та реставровані пам'ятки історії у Суборові (Еллінська церква, Три криниці); об лаштована ділянка навколо пам'ятки природи та історії - дуба Максима Залізняка (вік якого нараховує тисячу років), поліпшено його стан (урочище Холодний Яр); створено етнографічно-туристичний комплекс «козацький хутір» (с. Спецівка); відкрито постійну експозицію музею Богдана Хмельницького.

Відбулася реконструкція гетьманської резиденції Богдана Хмельницького, створюються нові музеї у м. Чигирин (краєзнавчий, декоративно-прикладного мистецтва, історії Чигиринської фортеці), с. Суботів (Музей дитини) і с. Стецівка (млинарства), готельний комплекс «Посольська вулиця». Історичні пам'ятки: Мотронинське городище скіфського часу в Холодному Яру (кін. VII - перша пол. V тисячоліття до н.е.), поселення доби неоліту та енеоліту Молюхів Бугор (друга пол. V - перша чверть ІІІ тисячоліття до н.е.) і поселення ямної культури Десятини (ІІІ тисячоліття до н.е.) в заплаві Тясмину поблизу села Новоселиця, Суботівське городище чорноліської культури (IX - VII ст. до н.е.), замчищі Богдана Хмельницького із залишками кам'яної вежі в Суботові (середина XVII ст.), а також Чигиринська фортеця, козацький цвинтар, кам'яні фундаменти церкви Петра і Павла та будинків у нижньому місті (XVII - XVIII ст.), музей археології історико- культурного заповідника «Чигирин» та ін. визначні місця.

Третій масив - археологічна спадщина області, пов'язана з трипільською та іншими давніми культурами (зарубинецька, ямна, черняхівська, білогрудівська). Як зазначає О. Зараховський археологічна спадщина Черкаської області багата та різноманітна. У краї нараховується 9266 об'єктів історико-культурної спадщини, 7169 з яких - пам'ятки археології, тобто 77% [3, 39]. За даними Археологічній інспекції управління культури і туризму Черкаської обласної державної адміністрації зареєстровано 3326 археологічних пам'яток, які із внутрішньо комплексним підрахунком складають 8833 археологічних об'єктів. Серед них відомі такі види пам'яток: 7203 - кургани, 1259 - поселення, 137 - городища, 50 - ґрунтові могильники, 180 - інші пам'ятки (печери, підземні ходи, льохи, вали, святилища, замчища, майдани, зольники, скарби та ін.). Зокрема кургани належать до епохи міді-бронзи (ІІІ - ІІ тис. до н.е.) та скіфського часу СУП-ГУ ст. до н.е.). Поселення відносяться до багатьох історичних періодів: палеоліт - 4, мезоліт - 6, неоліт - 11, енеоліт - 251, епоха бронзи - 154, ранньозалізний вік - 188, зарубинецька культура - 54, черняхівська культура - 255, раннє середньовіччя - 58, період Київської Русі та Литовської доби - 42, доба пізнього середньовіччя - 43, багатошарові - 123, не визначені - 50. Городища відносяться до: епохи бронзи - 2, чорноліської культури - 14, скіфського часу - 18, зарубинецької культури - 5, ранньослов'янське - 1, періоду Київської Русі - 36, козацької доби - 43, багатошарові - 5, не визначені - 13.

Серед ґрунтових могильників відомі такі: пізній палеоліт - 1 поховання, епоха бронзи - 6, ранньозалізний вік - 3; зарубинецька культура - 5, черняхівська культура - 17, ранньослов'янський час - 1; давньоруський період - 7, литовська доба - 2, пізнє середньовіччя - 8. 28 пам'яток занесені до Державного реєстру пам'яток національного значення: стоянка первісних мисливців на мамонтів в с. Межиріч Канівського району,трипільські поселення Веселий Кут та Майданецьке в Тальнівському районі, Суботівське городище білогрудівської та чорноліської культури, Жаботинське і Мотронинське городища скіфського часу в Кам'янському та Чигиринському районах, поселення ранніх слов'ян поблизу села Монастирок Канівського району, Княжа гора - давньоруське місто Родень поблизу Канева, багатошарове поселення «Пилипенкова Гора», залишки літописного міста Заруба поблизу с. Трахтемирів та інші. З 4392 відомих трипільських поселень 2042 знаходяться на території дев'ятнадцяти областей України.

У Черкаській області відомо 278 пам'яток трипільського періоду. З двадцяти чотирьох найбільших трипільських поселень періоду розквіту даної культури вісімнадцяти знаходяться в межах Тальнівського, Уманського та Звенигородського районів Черкаської області [4, 170].

Артикулюємо увагу на тому, що Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» (створений у липні 2003 р.) охоплює 11 трипільських поселень на території Тальнівського, Уманського, Звенигородського районів, серед яких найбільші за площами поселення у тогочасному світі: «Тальянки» - 450 га, «Чичиркозівка» - 300 га, «Майданецьке» - 270 га, «Доброводи» - 250 га. Поселення-гіганти трипільської культури: Тальянки, Майданецьке, Веселий Кут, Онопрієва, Глибочок, Піщана (Тальнівського району), Доброводи, Косенівка, Аполянка (Уманського), Чичеркозівка, Вільховець (Звенигородського районів). Лише поселення «Тальянки» одно з найбільшим у світі належить до періоду раннього землеробства. Воно нараховувало майже 3000 будівель й існувало в 30-29 ст. до нашої ери.

У четвертий блок входить культурна спадщина, пов'язана з іншими важливими подіями, пам'ятками, персоналіями: батьківщина І. М. Піддубного (с. Красенівка), М. П. Старицького (с. Кліщинці); місця, пов'язані з життям та діяльністю графа М. С. Воронцова (с. Мошни), родини Шувалових (м. Тальне), «Стара Умань» - костьол Успіня Богородиці, та унікальній картинній галереї, що розмістилася у ньому. Уманська галерея - єдиний художній музей в Східній Європі, що має в своїй колекції живопис представника флорентійської школи Джузеппе Беццуолі («Ісус Христос і самарянка», 1843 р.), духовного лідера Брацлавських хасидів цадика Нахмана (м. Умань), родини Лопухіних (м. Корсунь-Шевченківський), М. О. Максимовича (с. Прохорівка), родини Давидових та Південного товариства декабристів (м. Кам'янка), родини Симиренків (с. Мліїв), А. Ю. Кримського (м. Звенигородка).

Щодо нашого об'єкта вивчення то ще з ініціативи Є. В. Максимова у 1986 р. була створена заповідна територія «Трахтемирів», що охоплювала землі навколо колишніх сіл Трахтемирова, Зарубинців, Монастирка. З ініціативи В. О. Петрашенко до цієї території приєднали околиці села Бучак, де зосереджені багатошарові пам'ятки різних епох. У 1990- і роки розпочато роботу з перетворення цієї заповідної території у ландшафтно- історичний (археологічний) заповідник [5, 556]. Як історико-культурний заповідник «Трахтемирів» створено 1994 р. Площа заповідник становить 590 гектарів. Археологічний культурний шар Трахтемирівського заповідника, що сформувався завдяки заселеності цієї території впродовж 3-4 тисяч років, є особливо цінним об'єктом національної спадщини народу України і невід'ємною часткою загальноєвропейського спадку. Науковому дослідженню культурного шару заповідника належить важлива роль в пізнанні історичного минулого, що сприятиме духовному збагаченню народу і його патріотичному вихованню. Археологічний культурний шар містить не лише знахідки від доби міді- бронзи (трипільська та інші культури) до пізнього середньовіччя, але і залишки будівель, садиб, могильників, що характеризують матеріальну і духовну культуру народів, що тут проживали.

У відповідності зі світовою практикою до категорії археологічних об'єктів слід також віднести і виселені населені пункти: Бучак, Зарубинці, Трахтемирів, Монастирьок, що мають статус історичних селищ, згаданих в історичних джерелах ХТТТ-ХУТТТ ст. Підлягають також обліку, консервації і збереженню всі кладовища незалежно від часу їх виникнення. На його території розташовано 81 археологічну, 9 історичних та 9 природничих пам'яток. Серед них - стоянка часів мустьєрської культури (120-130 тисяч років тому), Трахтемирівське скіфське городище, залишки храмів літописного Трахтемирівського монастиря, багатошарове поселення на горі Городки, козацький цвинтар в селі Трахтемирів, пам'ятки природи: Канівські дислокації, заповідні урочища, Рожина Криниця.

Переходячи до розгляду питання, зазначимо, що нас цікавить, перш за все, у який спосіб відбувалося формування джерельної основи та якою була і є історична думка щодо Трахтемрівської землі. Отже, враховуючи вироблені наукові історіографічні традиції та вплив, державницьких, суспільно-політичних факторів на історичну думку окреслимо періодизацію накопичених знань із обраної теми з позиції тяглості українського історіографічного процесу. Можна з великою достовірністю твердити, що починаючи з ХІ ст. від Нестора-літописця, через літописців литовсько-польської доби, козацьких літописців (Граб'янка, С. Величка, Самовидця та ін.) до автора «Історії Русів», Д. Бантиш- Каменського, через збереження національно-державної традиції у творах, М. Максимовича, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Грушевського, А. Стороженка, В. Хвойка, Д. Яворницького, Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко, Б. Рибакова, П. Толочка, чисельного загону археологів та сучасних дослідників відбувався розвиток історично думки з її осягненням історії Трахтемирівської землі.

Мова має йти, на нашу думку, про такі періоди: перший давній період (репрезентований археологічними пам'ятками); другий період «Княжа доба, історія Київської Русі, Галицько-Волинського і Литовсько-Руської держав (ХІ-ХАІ ст.); третій період; «Козацько-Гетьманська доба (XVII - середина XVIII ст.)»; четвертій період (друга половина XVIII - початок XIX ст.); п 'ятий період (середина XIX ст.); шостий період (кінець XIX - початок XX ст. ); сьомий період (20-і початок 30-х рр. XX ст.); восьмий період - середина 1930 - друга половина 1980-х рр.; дев'ятий період (рубіж 1980-1990-х рр. - і по наш час).

Останній - сучасний період пов'язаний з відновленням державної незалежності України в 1991 р., зі зміною соціокультурних умов, підходів й образів української історіографії в свідомості вітчизняних істориків, які не лише повернули академічну спадщину але й стали та позиції національно-державницької ідеології. Його специфіка тісно пов'язана із зміною поколінь істориків, появою нової генерації незаангажованих науковців, потребою підготовки синтетичних праць. присвячених української історії, потужним краєзнавчим рухом, що стимулювало зацікавленість також й регіональною історією. Утім все ж звернення до історії Трахтемирівських земель відбувалося, перш за все, в контексті загального перебігу української історії. Через все ще недостатню документальну базу, має місце, і в наш час, як й в попередні століття, причинковий характер публікації.

I все ж розвідки, окремі статті поява двох монографій, початок проведення, як сподіваємося міжнародних науково-практичних конференцій «Трахтемирів: історія та сучасність» стимулюватимуть дослідницький процес. Названі вище періоди варто все ж розглядати у їх єдності і не пориваючи з загальним перебігом української історії. Окреме місце в історіографічному огляді цієї теми посідає зарубіжна, в основному польська історіографія (починаючи з друга половина XVI ст. - до сьогодення). Вона потребує спеціального розгляду [6].

Утім, ураховуючи незначний обсяг цієї публікації, на проблему можна подивитися і дещо узагальнено, особливо в сучасних умовах, коли історична думка, як найбільш розвинена ділянка соціогуманітаристика має рухатися більш динамічніше, ніж у попередні періоди, щоб ствердити свою провідну роль у суспільстві та відповідати загальносвітовим тенденціям. Адекватному розумінню проблеми буде сприяти й виховний чинник, який має «запалювати серця» підростаючого покоління: школярів, студентів, істориків, краєзнавців, будити інтерес у суспільності, майбутньої сучасної української інтелігенції, яка не порушуючи своє соціальне покликання не буде жити з політики, а зберігати нерв порядності та здорового глузду у відношенні до історичного минулого.

Перш за все відзначимо, що джерельна база представлена опублікованими матеріалами, які, в хронологічному вимірі свідчать, що завдяки Володимиру Мономаху, Святославу Ізяславичу маємо першу письмову згадку про Заруб та дніпровську переправу біля нього. «Іпатіївський літопис» 1096 і 1168 рр. повіствує, про місто Заруб з монастирем, а біля міста на Дніпрі існував «Зарубінецький брід»); у «Повісті минулих літ» (1113) Нестор-летописець; згадує Заруб, коли оповідає про переправу дружинників князів Святополка Ізяславича та Володимира Мономаха на переяславський бік під час воєнних дій проти половців; в 1163 р. згадується в літописах, як кандидат на повторне очолювання Церкви України-Руси Клим Смолятич, колишній чернець Зарубського (Трахтемирівського) монастиря, котрий був митрополитом Київським і Всієї України- Руси в 1147-1149 рр. до моменту захоплення влади в Києві Юрієм Довгоруковим. Як зазначає В. О. Петрешенко «село Монастирок походить від православного Успенського Зарубського монастиря, що виник ще в XI ст. Після XIII ст. монастир був деякий час занедбаний, але десь з кінця XV ст. почав відроджуватись вже під новою назвою Трахтемирівського. Поселення біля монастиря виникло близько XVII ст. Зарубський монастир був досить значним культурно-релігійним центром, з боку Дніпра він мав штучні укріплення у вигляді рову та валу. В ХТ-ХТТ ст. тут функціонувало два кам'яні храми, прикрашені фресковим розписом та полив'яними плитками. У храмах та навколо них здійснювали поховання визначних церковних та цивільних осіб, археологами знайдені шиферні саркофаги давньоруського часу. На захід від монастиря розміщувались печери, з яких, напевне, і почалось монастирське життя. Про існування печер в XI - XIII ст. свідчить назва одного з давньоруських повчань, відомого по списку XIII ст., в якому згадуються зарубські печери. Про сам монастир повідомляється у літописах під 1147 р., коли київський князь Ізяслав Мстиславич запросив на посаду митрополита Зарубського монаха Клима Смолятича, що мав славу книжника і філософа, рівного якому не було в Руській землі [5, 557].

Продовжуючи далі зазначимо: вимисел чи правдива легенда стверджує, що 1578 р. король Стефан Баторій дарує козакам містечко Трахтемирів з околицею і монастирем. Останні отримує особливий статус шпиталю для поранених і старих козаків. Містечко стає резиденцією реєстрових козаків і у той час гетьман отримує клейноди, серед яких, за твердженням літописця Граб'янки - військова печатка, яку й донині знаємо як головний геральдичний символ українського козацтва».

У Трахтемирові, як знаємо, існувала найважливіша козацька святиня - Зарубинецький монастир. 1573 р. під час морської битви козацької морської ескадри проти флотилії турецького султана до полону потрапив гетьман Самійло Кішка, уродженець Канева. Через 25 років перебування у полоні, він підняв повстання невільників на турецькій галері - перебивши команду, вони повернулися в Україну. Зовсім скоро (1601 р.), взамін за допомогу Польщі у війні проти Швеції доб'ється від Варшави відновлення козацьких привілеїв та повернення козакам Трахтемирова, де сам він, як канівчанин, надзвичайно часто бував...; (1618 р.) перемогою завершився спільний українсько-польський військовий похід проти Московії, у якому козаками командував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, чия резиденція певний час знаходилася у Трахтемирові.

Через Сербину долину під Трахтемировим вирушили у похід козаки Сагайдачного, щоб з боєм здобути величезну територію Московії, увірватися через Арбатські ворота до Москви і взяттям Калуги, поставити крапку в ганебній для Москви війні, після якої вона втратила 29 міст; 1638 р. у Трахтемирові перебували визначні козацькі ватажки - гетьман нереєстрового козацтва Яків Остряниця та переяславський полковник Ілляш Караїмович; 1643 р. у замку в Трахтемирові зупинявся польський Великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський; 1648 р. помер від ран і похований у чорногорському Которі на Балканах Александер Яхія, авантюрист і самозванець, що видавав себе за нащадка роду Османів і претендував на султанство під час Боспорської війни, а перед початком спільного з козаками походу на турецький Трапезунд певний час жив у Трахтемирівському монастирі; 1678 р. орди турецьких завойовників цілком знищили укріплення Трахтемирівського замку й спалили Трахтемирівський монастир.

1683 р. страчений за поразку у битві за Відень великий візир Османської імперії Кара-Мустафа, чиї війська спалили Трахтемирів у 1678 році; 1733 р. завершено написання «Даріуша подорожнього» - щоденника гетьмана Пилипа Орлика, творця першої Української конституції, який всіляко відстоював повернення Трахмерівському монастирю статусу козацького шпиталю; 1748 р. гайдамацький загін отамана Майбороди взяв приступом і знищив Трахтемирівський монастир, який на той час належав ченцям- уніатам Ордену Василіанів; 2008 р. Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Руси-України, благословив приєднати до лику Святих (канонізувати) святителя Йова (Борецького), Митрополита Київського і всієї Руси (у 1620-1633 рр.), що особливо опікувався Трахтемирівським монастирем, часто використовуючи його як резиденцію для дипломатичних переговорів найвищого рівня... Наведений лише побіжний перелік історичних дат та подій пов'язаних з Трахтемирівською землею демонструє їх тісний зв'язок з загально-історичними етапами розвитку української держави.

В археологічному вимірі вченими досліджено, що територія села Трахтемирова заселена вже близько 120-130 тисяч років тому. Зазначене підтверджують стоянки епохи мустьє. Трахтемирівські землі були свідками існування багатої культур починаючи від скіфської, зарубинецької, черняхівської, давноукраїно-руської та сучасної української. За свіченнями античних істориків, скіфи вважали себе автохтонними мешканцями на території України і стверджували, що вони прожили над Дніпром понад 1000 років. Навіть давньогрецький історик Геродот (5 ст. до н.е.) перебуваючи на цих землях вважав, що скіфи мали стародавню міфологію пов'язану з Дніпром і був вражений їх природою, тваринним світом та людьми (сколотськими племенами). Відомий український археолог В. В. Хвойко цікавився трахтемирівськими місцевостями. 1889 року недалеко від села Зарубинці на одному з пагорбів було найдене ним перше поховання з перепаленими кістками, незвичайним ліпним посудом, та бронзовими прикрасами. Ім'ям цього села, що виникло на місці древнього Заруба, названа відома слов'янська археологічна культура - зарубинецька. В. В. Хвойка, як перший дослідник зарубинецьких пам'яток, вважав їх слов'янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони являли собою проміжну ланку між пам'ятками ранішої скіфської доби і пізнішої черняхівської культури (Хвойка, 1913). Відомо більш як 500 поселень та могильників Зарубинецької культури.

На думку П. Третякова, Зарубинецька культура відіграла важливу роль в древній історії слов'ян, особливо це помітно на прикладі пам'ятників І - ІІ ст. н. е. на території Верхнього Подесення, котрі стали основою праслов'янських древностей III - V ст. В кінці 80-х рр. ХХ ст. Б. О. Рибаков стверджував, що племена траспії, катіари, ахати і парадати жили на Тірасі (Дністрі), Верхньому Бізі, Гіпанісі (Бузі) та Борисфені (Дніпрі). За наслідками багаторічних досліджень В. О. Петрашенко стверджує, що територія Канівщини в ранньослов'янський час була місцем активного розселення слов'ян. Про це свідчать знахідки скарбів так званого антського періоду V-VI ст. н. е. Саме спираючись на ці знахідки, Б. О. Рибаков вважав Канівщину центром антів-русів [5, 556]. Цей учений у нарисі «Народження богінь і богів» [7] зазначав, що вже в ті часи Зарубинецький брід, відомий ще зі сколотських часів, він, можливо, був дорогою поломників.

До цієї проблематики звернувся П. П. Толочко у монографіях присвячених Києву і Київській землі в ХТТ-ХТТТ ст. (1980) та Давнеруське феодальне місто (1989) [8]. Отже, саме Трахтемирівське городище учені=археологі відносять до доби сколотів, зарубинецької та черняхівської культур й Київського Русі за часів якої городище ідентифікують з містом Заруб, сторожове, яке з'явилося у давньоруську добу на території півострова, котре контролювало брід через Дніпро й захищало розкидані неподалік мирні поселення.

Вивчення історії України, і в її контексти історії Трахтемирівської землі, неможливе без осягнення періоду становлення та розквіту козацької держави. Джерельна база цього періоду представлена різноманітними видами джерел, помітне місце серед яких займають і козацько-старшинські літописи: генерального канцеляриста Самійла Величка, гадяцького полковника Григорія Граб'янки та Самовидця [9]. У них історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори написані іншими авторами. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI - XVII ст. Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури і подібність тематики очевидна. У літописах йдеться про період визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, у більшій чи меншій мірі автори торкаються раніших часів та розповідається про події періоду Руїни. Суспільні та політичні погляди авторів на власну історію випливають з конвою наративних джерел.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848-1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. І-ГУ. Самійло Величко дотримується загальнокозацької точки зору на історичні події. Він виступає за становий поділ на посполитих і козацтво, відстоює інтереси козацького стану, ратує за справедливість серед козаків. ідеал суспільного устрою для нього - Запорізька Січ - вільна республіка, де кожний її член має змогу бути вільним у своїх діях, хоча й підлягав би безсумнівній дисципліні; кожен чоловік має право голосу. Дещо негативний підтекст зустрічається у його творі щодо старшини. С. Величко звинувачує полковників у тому, що вони вболівають тільки за власний добробут.

Самовидець навпаки співчуває шляхетському стану, «значним козакам», виявляє неприхильність до низів, що грабують «значних». Центральна постать літопису Г. Граб'янки - образ Богдана Хмельницького, який поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя.

Граб'янка приписує Хмельницькому промови у найзначніших справах та історичних моментах. Посмертну характеристику Б. Хмельницького автор витримує в дусі традиційних доброчесностей воїна-богатиря. Хмельницький має дві основні заслуги - визволення України від «тяжкого ярма лядського» та приведення її до російського монарха у підданство. У нашому контексті Граб'янка зауважує, що на козаків звернув увагу сам король Стефан Баторій, який «... опріч давнього старовинного міста складового Чигирина, віддав низовим козакам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем» [10, 884]. Усі ці козацькі літописи пронизані думкою про автономію України в складі Російської імперії, яка намагалася всіляко заручити Україну у сферу свого впливу й претендувала на її історичну спадщину з часів Київської Руси. У розпорядженні учених є достатньо таких свідчень. Загальне і навіть побіжне уявлення про зацікавленість правлячих кіл, у ому числі історію Трехтимирівської землі засвідчує наукова спадщина ХІХ - початку ХХ ст, яка також чекає на глибоке дослідження.

Не зупиняючись так докладно на характеристиці історичних джерел, лише зазичимо, що в наступній історіографічні періоди джерельна база історії України, як і нашого питання поповнювалася за рахунок розвідок Є. Болховітінова, творів Г. Миллера, повного зібрання законів Російської імперії, пам'яток виданих Тимчасовою комісією з розбору давніх актів, актів, які відносяться до історії Південної і Західної Росії, її літописів, південноруських літописів, опублікованих М. Білозерським, повного зібрання руських літописів, документів Архіву Піденно-Заходу Росії, джерел малоросійської історії, описів документів, справ і актів, описи київського намісництва 70-80 років XVIII ст., джерел малоросійської історії зібраних Д. Бантиш-Каменським, історії про козаків запорожських, щоденників Еріха Лясоти із Стебліва, С. Освенцима, «Історії Малоії Росії...» Д. Бантиш- Каменського, «Історії Русів», дослідження П. Симоновського, вже згаданих вище Літописів С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця, творів І. Фундуклея, праці Л. Похилевича, історії руської церкви (Макарія), щоденника С. Осенцима, видання історичних пісень (українського) малоросійського народу В. Антоновича і М. Драгоманова, досліджень П. Куліша, В. Науменка, С. Голубєва, М. Костомарова, М. Біляшевського, П. Лебєдінцева, М. Грушевського («Історія України-Руси» (1898-1936) та окремі її джерела), Д. Яворницького, В. Хвойко, А. Стороженка, В. Пархоменка, П. Клепацького та ін. [11]. Отже частина четвертого, п'ятого й шостого періодів в історіографії питання, яке розглядається характеризується найінтенсивнішим поповнення історичний відомостей та звісток про трахетмирівські землі. Вони засвідчили той історіографічний факт, що учені скористалися увагою російських урядових кил до «своєї» історії і в цьому контексті накопичили значний фактологічний матеріал, не лише до української історії у цілому, але до історії трахтемирівських земель.

У наступні сьомий і восьмий історіографічні періоди, у контексті вітчизняної історії вивченням теми, минулим трахтемирівських земель не дуже цікавились репрезентанти радянської правлячої верхівки та українські дослідники. У ці десятиліття здійснювалися окремі спроби осягнути історію трахтемірівських земель. Зокрема, В. О. Романовський 1919 р. у своїй книзі «Від Київа до Каніва» репрезентував історичний огляд місцевостей Наддніпрянського побережжя [12]. У 1926 р. В. В. Ризниченко надрукував свій геологічний путівник «В горах і кручах района Канівськой дислокації» [13].

У післявоєнний - 1945 рік була здійснена пороська археологічна експедиція. Тоді разом, з іншими знахідками, археологи дізналися про артефакти з трахтемиріських земель [14]. Розгорнуті відомості про розкопки трахтемирівського городища наводять такі учені, як М. Я. Рудинський [15] та у середині 1960-х рр. у трьох публікація Г. Т. Ковпаненко [16]. Хочеться окремо наголосити на внеску Г. Т. Ковпаненко у дослідження Трахтемирівського городища (поселення ранньоскіфського часу) - одного з найбільших в у Східній Європі та завдяки її зусиллям - одного з найбільш досліджених. Нажаль завантаженість поточною роботою, а згодом важка хвороба стали причиною того, що вже майже підготовлена монографія про цю видатну пам'ятку, яка готувала дослідниця, на жаль, залишилась незавершеною. пам'ятка історичний козацький святиня

Вчених не переставала цікавити історія Зарубського монастиря (1147 р.). Як з'ясував ще 1950 р. М. К. Каргер, храми цього монастиря за археологічними міркуваннями датовані кінцем ХІ ст. [17]. 1965 р. у видавництві Київського державного університету побачила світ монографія Г. Г. Мезенцевої «Канівське поселення полян» підготовлена за матеріалами розкопок, у тому числі городища Монастирок [18].

Змістовністю та вичерпністю викладу матеріалів відрізняються напрацювання М. Ю. Брайчевського і Н. М. Кравченко та М. П. Кучера [19], які підготували звіти про розвідку на території Канівського водосховища 1960 р. Цінні матеріали для вивчення історії і культури трахтемирівських земель оприлюднені в публікації В. Г. Петренка «Правобережье Среднего Приднепровья в вв. до н. э.» (1967) [20]. М. М. Шмаглій року поділився з науковою громадськістю інформацією про археологічні знахідки трипільського поселення біля с. Григорівка на Дніпрі [21].

Учені-археологи, як В. І. Довженок і О. М. Приходнюк склали звіті про роботу в р. Канівської слов'яно-руської експедиції в с. Халеп'я та с. Григорівка [22]. Значно пізніше, вже у 1980 р. О. М. Приходнюк оприлюднив цікаве дослідження, присвячене результатам роботи на цих поселення [23]. Д. Гопак, починаючи з 1980-х років і вже у сучасний період, особливо систематично досліджував знахідки, пов'язані із залізними виробами VШ-X ст. з городища Монастирьок на Середньому Дніпрі. Результати його роботи, як цінні історичні матеріали стали широко відомі, завдяки їх друку у трьох томах «Давньої історії України» [24]. Варто також зазначити, що в 1993-93, 1997 рр. низку напрацювань пов'язаних із розкопками трипільських, давньоруських поселень та наслідками охоронних робіт пізньосередновісного загону Каневської експедиції на території Трахтемирівського заповідника оприлюднили Л. І. Віноградська і О. Петрашенко, Н. Б. Бурдо та М. Ю. Віденко [25].

Згаданий вище, знаний археолог Є. В. Максимов (1921-2008), починаючи з 1972 р. книгами «Среднеє Поднепров'є на рубежі нашей ери» [26] «Зарубинецкая культура на территории УССР» (1982) зарекомендував себе як відомий вчений та дослідник історії трахтемирівських земель [27]. 1988 року побачила світ ще одна книга Є. В. Максимова підготовлена у співавторстві з В. А. Петрашенко «Славянские памятники у с. Монастьірек на Среднем Днепре» [28]. У монографії йшлося про наявність в с. Монастирьок упорядкованого планування поселення та оборонних споруд, розвинутих ремесел й широкого торгівельного обміну з центрально-європейськими країнами, що засвідчило існування тут давньослов'янського поселення міського типу. Маємо в розпорядженні також низку інших його статей написаних у співавторстві з В. А. Петрашенко,

Є. Максимовим, Л. О. Циндровською, О. С. Ригін та одноосібно підготовлену ним, присвячених розкопкам поселення Монастирьок, літописному місту Заруб за даними археології, історії і лінгвістики, Зарубінецькому могильнику у с. Григорівка на Дніпрі та Трахтемирівському Зарубінецькому монастирю [29].

Окрім співавторства названої вище монографії, В. О. Петрашенко підготувала низку змістовних публікацій, які заслуговують на більш глибоке дослідження [30]. Ми лише зазначимо, що В. О. Петрашенко, разом із колегами, такими ученими, як А. Я. Радзивіл і Ю. А. Куделя підготували і оприлюднили 1997 р. змістовну «Програма наукового дослідження памяток археології та геології Трахтемирівського заповідника» [31]. У ній, поруч із іншими важливими завданням, учені окресли багатющу археологічну спадщину, які потрібно уважно дослідити.

Зокрема, вони зазначили, що «... збереглися фундаменти і підвальні приміщення цих споруд, а також в археологізованому вигляді житлові, господарські і виробничі приміщення, що можуть бути використані для музеєфікації розкритих архітектурно- археологічних залишків. Такі об'єкти виявлені як на городищах, так і поселеннях різного періоду. Далі вчені навели беззаперечні докази існування масиву культурного фонду Трахтемирівських земель а саме: «важливим об'єктом дослідження є скіфський вал Великого Трахтемирівського городища доби раннього заліза, що зберігся на висоту 3 - 6 м. Площа городища біля 500 га. Розкопки своєрідного акрополю цього городища, що має назву «Малі валки», проведені Г. Т. Ковпаненко, довели перспективність і необхідність збереження і дослідження Трахтемирівського городища. На переконання вчених, об'єктом окремої уваги виступають поселення трипільської культури (ур. Хатище, Ігнатенкова гора та ін.), що вимагають постійної уваги і невідкладних охоронних заходів. Оскільки трипільські об'єкти знаходяться відразу ж під орним шаром, а інколи і в самому орному шарі, вони постійно розорюються і руйнуються під дією природно-атмосферних явищ. Некрополі і окремі поховання вимагають ретельного і суцільного картографування, архівно-бібліографічного аналізу. У ряді випадків на основі археологічних даних доцільно здійснити меморіальні заходи (спорудження каплиці, пам'ятного хреста тощо). Можливо, також доцільно виділити окремий напрямок дослідження і охорони «Некрополі Трахтемрівського заповідника». Давньоруські городища (літописний Заруб - городище Монастирьок), Городок (Григорівка), ур. Туз (Бучак), ур. Городок (Бучак), де добре збереглися земляні вали з залишками дерев'яних елементів фортифікації, виступають першокласним матеріалом для натурної реконструкції» [31, 101]. Також у Програмі вчені зазначили, що «культурний шар на цих городищах, а також залишки житлових споруд та окремих садиб, що є цінним науковим джерелом, також можуть бути використані для музеєфікації, створення експозицій, діорам та окремих виставок. Багатошарові поселення, розташовані вздовж узбережжя водосховища, що складають з городищами один археологічний комплекс (передграддя, окольні селища, посади, могильники) потребують негайних охоронних заходів. Учені висловили також занепокоєння тим, що постійно відбувається розмив культурного шару з цих поселень. Це вимагає проведення щорічних рятувально-охоронних археологічних розкопок та постійного збору археологічних знахідок з водоймища». Колишні річкові тераси Дніпра та його долина, що на значній площі затоплені, становлять значний науковий інтерес в зв'язку з системою городищ зарубинецької доби, з функціонуванням «Путі з варяг у греки», а також з Дніпровською оборонною лінією, що остаточно оформилась у ХІІ ст. Реконструкція ландшафтно- топографічної ситуації цієї ділянки Дніпра в різні історичні періоди повинна стати окремим напрямком дослідження [31, 101]. Окрім того, дуже важливо, на думку розробників програми, звернути увагу на побережжя і острови Дніпра. Вони також могли заселятися людиною кам'яного віку. Авторами програми відмічені «тимчасові артефакти» доби мезоліту і неоліту (вони виявлені під час охоронних розкопок нижніх терас, що розмиваються водосховищем). На їх переконання, окремий напрямок дослідження складають пізньосередньовічні пам'ятки XIV - XVIII ст. Зважаючи на особливий статус Трахтемирова - козацької столиці впродовж XVI - XVII ст., пошуки та дослідження пам'яток цього періоду стають актуальним науковим завданням. Об'єктом дослідження повинні стати не лише берегові тераси і пагорби, де виявлено культурний шар козацької доби, а й затоплені села Трахтемирів, Монастирьок, Зарубинці, які в силу обставин стали першокласним археологічним джерелом [31, 102].

У цьому сенсі наголошують автори археологія території Трахтемирівського заповідника невід'ємно пов'язана з археологією акваторії Дніпра. В майбутньому необхідно організувати підводні археологічні роботи, які вже зараз дають першокласний археологічний матеріал. Ці роботи повинні стати окремим напрямком діяльності заповідника [31, 105].

Отже, наведені фрагменти Програми свідчить, що з історіографічної точки зору вона є важливим джерелом, яке засвідчило вимогу до урядових кіл і громадянства прикласти чимало зусиль у напрямку дійсної «реставрації» й оживлення історичної української традиції та формування сучасної складової історичної пам'яті трахтемирівщини. Варто також наголосити, що В. О. Петрашенко і далі невтомно працює, щоб дослідити пам'ятки трахтемирівської землі. Про це свідчить низка наступних публікацій [32], і серед них змістовна книга «Древнеруське село за матеріалами поселень у с. Григоровка» (2005), підготовлених протягом 2000-х рр. [33].

Щодо сучного періоду вивчення теми, то ще на рубежі 80-90-х рр. XX ст. він відкрився виданням літописів. Так, писана триста років «Літопис руський» за Іпатським списком (Іпатський літопис), як зазначалося вище, охоплює епопеї та події світової історії та історії України-Русі від незапам'ятних часів до кінця XIII ст. Сучасний переклад українською мовою здійснене вперше. Складається з «Повісті минулих літ», Київського літопису та Галицько-Волинського літопису до яких додано твори Володимира Мономаха [34]. Відбулося поверненням спадщини. перш за все, М. Грушевського, Д. Яворницького інших дореволюційних вчених і тих, хто презентував з 1920-і рр. і пізніше десятиліття зарубіжну гілку української історичної науки. Ученими приділяється увага публікації джерел з історії України: літописів доби України-Русі, козацьких літописів, Архіва Коша Запорозької Січі, «Історії Русів», описів намісництв і губерній, у тому числі, «Історичний та географічний опис Київського намісництва 1787 р.» та ін.

Істотно поглиблюють сучасні знання в галузі вітчизняної історії й нашої теми 3-х томна «Давня історія України». Значні напрацювання має Інститут історії України ініціювавши проекти підготовки підручників з історії України, численних монографії, присвячених різним періодам української історії і, зокрема 2006 р. «Історії українського козацтва» (нариси у двох томах), видання «Українське козацтво. Мала енциклопедія». До речі авторами статей енциклопедії були 118 вчених з різних регіонів України. Енциклопедія містить 1376 статей, 283 ілюстрації і 79 карт. Широко відома стала вже класичною «Енциклопедія історії України». У ній, зокрема в 3-4, 10-му томах «вміщено статті О. П. Толочко «Заруб», В. О. Щербака «Козацтво українське», М. І. Жарких «Трахтемирів» та ін. Ці видання кардинально розширили уяву сучасників про просторово регіональну конфігурацію історичного процесу в Русі-Україні й поступово, разом із напрацюваннями сучасних українських науковців, стають своєрідними цеглинами, підготовчим матеріалом, не лише для творення українського гранд-наративу, але й історії трахтемирівських земель [35]. З пізнавальної точки зору розширюють попередні відомості про трахтемирівську сотню сучасні публікації В. В. Кривошеї, П. І. Аброскіна, О. М. Стасенко та В. М. Заруби, які побачили світ в 1998, 2004-2005 і 2007 рр. Воно, як інші все більше привертають увагу дослідників [36].

Утім названі автори, окрім М. І. Жарких, лише опосередковано досліджували окремі аспекти нашої теми. Саме через це увагу привернула названа вище книга «Терехтемирів» за авторством М. Жарких [37]. Вона доступна в Інтернеті. Книга складається зі вступу далі йдеться про назву, географію, давню історію: літопис, середина 16 ст., 4-а чверть 16 ст., початок 17 ст., візит патріарха Феофана, 1620-1621 рр., 16211624 рр., ув'язнення уніатів, 1622 р., перебування Яхії, 1625 р, 1627-1637 рр., війну 16371638 рр., 1639-1647 рр.,: Добу Хмельницького, 1648-1657 рр., 1658-1660 рр., 16611686 рр., 1700-1709 рр., 1710-1750 рр., 1751-1765 рр., 1766-1800 рр., джерела 19 ст., відлуння в Європі, картографію: карти 17 ст. - 18 ст., Терехтемирив (така вповні оправдана назва у автора - В. Г.) на картах 17-18 ст. Дослідник детально зупиняється також на історії: 16 ст., кінець 16 ст., перша половина й 7 ст. , дуга половина 17 ст., 18 ст. Окремий розділ має назву «Баснословіє» де йдеться про розвиток терехтемирівської легенди, її зміст, мету та практичне використання, історіографію як частину баснословія, сфальшований універсал Баторія - Хмельницького, копії універсалу їх видання, текст універсала, думки урядовців, істориків про універсал, критичний розгляд форми та змісту універсала, кордони надання,генезис універсала та висновки. М. Жарких також звертає увагу на наукову історіографію та робить висновки. У них науковець звертає увагу на гіпотетичну передісторію, реальну, фантастичну історії Тарахтемирова, а також акцентує увагу на реальній, фантастичній історіографії, сфальсифікованому універсали Баторія - Хмельницького, картографії Терахтемирова. М. Жарких на останок робить висновки з висновків [37, 248-249]. Далі автор пропонує методичні поради та наводить «Додатки: Терехтемирівський монастир; До історії Терехтемирова; Хронологія перебування Яхії в Україні; Справа козацької армати; Урочище Білобережжя [37, 250-277]. Отже, головним лейтмотивом праці М. Жарких є очищення історії Трахмирова від вимислів, фальсифікацій та пошук й окреслення достовірних звісток про Трахтемирів. За висновками автора таких є 76 відсотків, які розсипані по численних (понад 100) виданнях, які М. Жарких зібрав та узагальнив. Найінтенсивнішим життя було у півстолітті 16271657 рр. - на нього припадає 70 звісток, або 42 відсоток із загального числа.