Доведення шляхетства на сеймиках Люблінського воєводства в перші десятиліття XVII століття

Размещено на http://allbest.ru

ДОВЕДЕННЯ ШЛЯХЕТСТВА НА СЕЙМИКАХ ЛЮБЛІНСЬКОГО ВОЄВОДСТВА В ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ XVII СТОЛІТТЯ

Олексій Вінниченко

кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої історії України та архівознавства, історичний факультет,

Львівський національний університет імені Івана Франка

Анотація. На підставі п'яти випадків підтвердження шляхетства на сеймику Люблінського воєводства в першій третині XVII ст., які проаналізовано в статті, зауважена специфіка місцевих практик. Вона зумовлена тим, що Люблін був місцем проведення малопольської сесії Коронного трибуналу, де й відбувалось остаточне вирішення справ про оскарження у нешляхетстві, тож тамтешня шляхта була добре обізнана в судових реаліях. Виведення шляхетства (deductio nobilitatis) на люблінському сеймику відбувались нечасто, оскільки місцеві шляхтичі не поспішали оскаржувати один одного у нешляхетстві, розуміючи безперспективність безпідставних обвинувачень. Водночас учасники люблінських сеймиків проявляли винятково лояльне ставлення до бажаючих виводитися, були готові витрачати свій час на тривалу процедуру виведення та ігнорували відсутність частини свідків чи інші відхилення від звичної практики, усвідомлюючи, що під оскарженням міг опинитися фактично будь-який шляхтич незалежно від свого походження. Люблінські акти доведення шляхетства відзначалися певним розмаїттям форми самих документів та вміщених у них описів сеймикового доведення (у представленні свідків та переказі їхніх зізнань). Таку варіативність обумовлював брак детальної регламентації порядку сеймикового підтвердження шляхетства, тому люблінська шляхта залишала на власний розсуд оскаржених, в який спосіб їм доводити своє походження і яких доказів для цього достатньо. А просторова близькість Трибуналу давала виняткову можливість під час судового процесу підтвердити будь-які нюанси доведення, яке раніше відбулось на депутатському сеймику тут же в Любліні.

Ключові слова: депутатський сеймик, Коронний трибунал, доведення шляхетства, родовід, родичі, свідки, суд, Люблінське воєводство, XVII ст.

підтвердження шляхетство сеймик люблінське воєводство

Від початку XVII ст. у Речі Посполитій усталилась нова практика підтвердження благородного (шляхетського) походження, коли давній традиції „виведення шляхетства” Semkowicz W. Nagana i oczyszczenie szlachectwa w Polsce XIV i XV w. Studia nad historic prawa polskiego wydawane pod red. O. Balzera, Lwow, 1899, t. I, zesz. 1, 28. перед тим реалізованій кулуарно, в стінах судових інституцій було надано публічного виміру. Відтоді, за рішенням сейму 1601 р. Volumina legum. Przedruk zbioru praw staraniem xx. pijarow w Warszawie, od roku 1732 do roku 1782 wydanego, ed. J. Ohryzko (далі - VL), Petersburg, 1859, t. II, 390 (конституція „O nowey szlachcie”)., процедура мусила відбуватися привселюдно на зібранні шляхти воєводства чи повіту, рідного для запідозреного у плебейському походженні шляхтича (чи особи, яка вдавала з себе такого).

Дія цієї сеймової постанови поширювалась на всю державу, що мало б обумовити стандартний і одноманітний порядок проведення deductionis nobilitatis в усіх куточках Речі Посполитої. Проте ані в 1601 р., ані в наступні роки, коли сейми у своїх конституціях прописували чи уточнювали окремі нюанси сеймикового доведення шляхетства Вінниченко O. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства у Вишні (XVII - середина XVIII ст.): правова регламентація і повсякденна практика. Повсякдення ранньомо- дерної України. Історичні студії в 2-х томах, Київ, 2012, т. 1, 17, 31-32 та ін., для самої його процедури докладної регламентації ухвалено не було. На наше переконання, таку неврегульованість спричинило прагнення уникнути надмірної формалізації процедури, що могло б стати на перешкоді чи взагалі унеможливити виведення тим оскарженим у нешляхетстві, але „правдивим” шляхтичам, чиї родинні обставини утруднювали представлення свідків з числа родичів (рідня проживала у різних віддалених регіонах, не могла дістатися на сеймик через дорожні проблеми, деякі відгалуження роду вимерли тощо) Так, не виставивши на сеймику в Галичі в 1639 р. свідків по материнській лінії, Михайло Федькович Жураковський заявляв, що „безплідно цей дім матері його зійшов”, а іншу рідню „татари побрали”; предки Яна Бжуховського походили з Руського й Поморського воєводств, тож він мусив у 1636-1637 рр. виводитися там і там; деякі родичі Винницьких, котрі виводились у Вишні в 1651 р., не змогли приїхати на сеймик через паводок (Wywody szlachectwa w Polsce XIV-XVII w., wydai W. Semkowicz, Lwow, 1913, 158; Вінниченко O. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства у Вишні..., 24-25).. Відтак вирішення тих чи тих колізій у кожному конкретному випадку залишалося в компетенції сеймикового зібрання, що мало забезпечити гнучкість і дієвість цього акту.

Зважаючи на недостатню регламентованість чи то формалізованість процедури, неминуче мусила існувати й регіональна варіативність у доведеннях шляхетства на депутатських сеймиках, позаяк і самі сеймикові зібрання, діючи за спільними для усієї Речі Посполитої принципами й правилами, у кожному воєводстві відрізнялися певними регіональними особливостями. Проте виявити такі відмінності у доведенні шляхетства на сеймиках різних воєводств досить тяжко через розпорошення актів deductionis nobilitatis. На відміну від публічних сеймикових ухвал атестації про виведення шляхетства трактувались як приватні документи (хоч ті акти приймали сеймики), тож їх зберігання й копіювання повністю залежало від інтересів і потреб тих шляхтичів, які підтвердили своє благородне походження, та їхніх нащадків. Акти сеймикових доведень, як і інша сеймикова документація, відклалися здебільшого в актових книгах місцевих урядів, але облятувати їх могли вже через багато років після проведення сеймика та / або в іншому, навіть віддаленому регіоні Речі Посполитої Наприклад до галицьких ґродських книг потрапили (окремо або в складі трибунальських декретів) акти доведення шляхетства на сеймиках Сандомирського, Ленчицького і Равського воєводств (Wywody szlachectwa w Polsce..., 155-157, 167-171, 175-178)..

Порівняно більше відомо про проведення deductionis nobilitatis на сеймиках тих воєводств, в яких мешкало чимало малозаможної шляхти, бо саме на адресу її представників найчастіше лунали оскарження у нешляхетстві (зокрема, в Руському воєводстві O. Вінниченко. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства у Вишні., 13-40.). Натомість стосовно доведення шляхетства на сеймиках деяких інших воєводствах згадок або не збереглося (як, наприклад, у випадку Белзького воєводства), або знаними є лише кілька епізодів. До числа останніх належить і Люблінське воєводство, про доведення шляхетства на сеймиках якого відомо небагато Публікуючи корпус документів про доведення шляхетства, В. Семкович не подав жодного акту люблінського сеймика ( Wywody szlachectwa w Polsce., 127-201)., однак і ті кілька випадків становлять інтерес для дослідника. Адже депутатські сеймики Люблінського воєводства відбувалися в Любліні Традиційно сеймикові зібрання в Любліні відбувалися в домініканському костелі Св. Станіслава, на чому спеціально наголошено в постанові депутатського сеймика 14 IX 1609 (Akta sejmikowe wojewцdztwa lubelskiego 1572-1632, oprac. H. Gmiterek, Lublin, 2016 (далі - ASWL 1572-1632), 189) і про що також згадували у своїй протестації монахи-домініканці, оповідаючи про замішання в їхньому храмі під час депутатського сеймика 11 IX 1623 (Ibid., 291-292)., і так само в цьому ж місті тільки в іншу пору року засідала малопольська сесія Коронного трибуналу Початково Коронний трибунал засідав y Любліні щороку від Великодня і до кінця літа (Bednaruk W. TrybunalKoronny. Szlachecki sqd najwyzszy w latach 1578-1794, Lublin, 2008, 131)., на розгляд якого зазвичай потрапляли справи про оскарження / доведення шляхетства. Не виключено, що така близькість місць сеймикового й судового зібрань могла позначитися і на характері тамтешніх сеймикових доведень шляхетства, нюанси яких дозволятимуть унаочнити їх суть і трактування самими учасниками.

Найдавніша згадка про доведення шляхетства на люблінському сеймику походить з 1610 р., коли 13 вересня на підставі декрету Люблінського земського суду збирався виводитися шляхтич Марцін Станський. Але його оскаржувач Марцін Скробоновский того дня на сеймик не з'явився, тож обвинувачений відклав своє доведення на майбутній сеймик (найімовірніше, на депутатський сеймик у 1611 р., про який жодних відомостей немає), відрядивши свого сина скласти у Люблінському ґроді відповідну маніфестацію про готовність до deductionis nobilitatis ASWL 1572-1632, 192.. Щоправда з неї неясно: стало таке відтермінування особистою ініціативою оскарженого або рішенням учасників сеймикового зібрання, чи обов'язковість присутності оскаржувача під час доведення була прописана в земському декреті?

Упродовж наступних трьох десятиліть на депутатських сеймиках у Любліні наскільки це дозволяють встановити джерела Крім недоконаного виведення М. Станського в 1610 р., на депутатських сеймиках у Любліні мали доводити своє шляхетство: 1629 р. - Якуб Карвовський (див. маніфестацію Кшиштофа Ясліковського, слуги Станіслава Карновського: Archiwum Panstwowe w Lublinie (далі - APL). Zesp. 8: Ksiзgi grodzkie lubelskie (далі - Castr. Lubl.). RMO 58, k. 745 v.-746), 1630 р. - Мацєй Луґовський (Herbarz polski, cz. I: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich, uiozyli A. Boniecki i A. Reiski, Warszawa, 1913, t. XVI, 96). намагались довести своє шляхетське походження п'ятеро шляхтичів, опинившись у сеймиковому колі в ролі дедуцентів (і стосовно цього збереглись сеймикові акти):

10 вересня 1612 р. Ян Вєжховський APL. Castr. Lubl. RMO 42, k. 508 v. - 510; ASWL 1572-1632, 202-203.,

15 вересня 1614 р. Каспер Стемпковський APL. Castr. Lubl. RMO 78, k. 96 v. - 99; ASWL 1572-1632, 217-219.,

13 вересня 1627 р. Марцін Радецький ASWL 1572-1632, 333-334.,

10 ересня 1629 р. Ян Пюро APL. Castr. Lubl. RMO 58, k. 740-741; ASWL 1572-1632, 351.,

10 вересня 1635 р. Войцєх Бранвіцький APL. Zesp. 16: Trybunai Koronny Lubelski (далі - TKL), sygn. 497. S. 2-4, 9-12..

Правові підстави: загальні й конкретні. Юридичною підставою для проведення сеймикового доведення шляхетства стала згадана сеймова конституція 1601 р., тож у перші десятиліття від моменту її впровадження в дію можна було очікувати, що учасники подібних акцій чи то дедуценти, чи то від їх імені укладачі сеймикових актів частіше згадуватимуть про неї в сеймикових документах. Справді, покликання на дії „згідно з правом і коронною конституцією про виведення шляхетства, постановленою в 1601 р.” можна зауважити в акті люблінського сеймика 1612 р. ASWL 1572-1632, 202. навіть попри те, що йшлося про виконання рішень суду Великого князівства Литовського. Однак практика сеймикових deductionum nobilitatis настільки швидко мусила стати звичною, що про правові її підстави вже в люблінських сеймикових актах 1614 і 1629 рр. нічого не згадано, а в атестації 1627 р. загально й лаконічно зауважено про проведення чинності „згідно з коронним правом” так, як обґрунтовувались майже усі тогочасні публічні чи приватні правові акції.

До таких же загальних резонів (тільки у дещо розширеній формі), як видається на перший погляд, можна зарахувати й апеляцію до „статутів і конституцій Королівства про плебеїв” під час виведення шляхетства на люблінському сеймику 1635 р. Проте згадка про сеймові ухвали (у множині) означала, що укладачі атестації посилалися не лише на конституцію 1601 р., а й врахували прийняту на коронаційному сеймі 1633 р. постанову, що стосувалася deductionum nobilitatis: хоч конституція називалася „Про виведення шляхетства”, однак уже в першому її реченні йшлося про „людей простого стану”, тобто плебеїв VL, t. III, 382 (конституція „O wywodzeniu szlachectwa”)..

Згідно зі згаданою ухвалою сейму 1601 р., положення якої пізніше уточнили і підтвердили конституції інших сеймів, виведення шляхетства потрапило до компетенції депутатських сеймиків Вінниченко О. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства у Вишні..., 14-16., проте остаточне рішення і далі залишалося в рамках судових процесів щодо оскаржень у неблагородному походженні, які розглядали різні судові інстанції найчастіше Коронний або Литовський трибунали. Відтак особа, якій закидалося плебейське походження, за ухвалою суду мала звертатися до депутатського сеймика свого воєводства. Саме так здійснили люблінські дедуценти в 1612, 1627, 1629 і 1635 роках: вони пред'явили судові декрети, якими їх зобов'язано пройти процедуру виведення шляхетства, отримавши відповідні свідчення, та яким вони прагнули „досить вчинити”. Причому в сеймиковому акті 1635 р. спеціально було наголошено, що „виведення” відбулося згідно з люблінським трибунальським декретом, який зацікавлена особа пред'явила шляхетському зібранню APL. TKL, sygn. 497. S. 3.. Про попередні судові ухвали говорилося також в акті 1612 р., коли оскаржений у нешляхетстві з'явився перед сеймиком „з декретами Віденського Трибуналу”ASWL 1572-1632, 202.. Хоча виведення шляхетства відбувалося зазвичай за судовим рішенням, однак лише в одному випадку було вказано його точну дату: на сеймику 1629 р. Ян Пюро показав декрет, ухвалений на люблінській сесії Коронного трибуналу в суботу після свята Св. Апостола Якова того ж року, тобто 28 липня (за 44 дні до проведення депутатського сеймика в тому ж Любліні, куди оскарженого було скеровано). Люблінські акти доведення шляхетства цими деталями не відрізнялися від атестацій сеймиків інших воєводств, укладачі яких лише подекуди вказували принаймні рік судових декретів Акти доведень з вказаними датами судових декретів див.: Wywody szlachectwaw Polsce... 145, 176, 196, 199..

Зв'язок із судовими інстанціями. Можна було б припустити, що на люблінському сеймику мали відбуватися виводи шляхетства за вказівками Коронного трибуналу, одна з двох річних сесій якого засідала якраз у Любліні. Однак із п'яти deductiones nobilitatis, що відбулися тут на сеймиках, тільки два стосувалися процесів, що розглядалися в Коронному трибуналі (1629 і 1635 рр.), ще два провадилися за ухвалою судів Великого князівства Литовського (Литовського трибуналу в 1612 р. та Новгородоцького земського суду в 1627 р.), а у виведенні 1614 р. взагалі не згадано про судовий декрет. Невідомо, чим завершилися судові процеси для люблінських дедуцентів, котрі відбули deductionis nobilitatis в 1612, 1627 і 1629 рр., хоча вже сам факт отримання від сеймикових зібрань 1612 і 1629 рр. актів про успішне доведення шляхетства мав забезпечити відповідний, позитивний для оскаржених вирок суду. На відміну від аналогічних сеймикових атестацій тих дедуцентів, котрі підтверджували своє шляхетство в інших воєводствах, документи про виведення на люблінських сеймиках в 1612, 1627 і 1629 рр. збереглися не в складі остаточних судових вироків у справах про узурпацію шляхетства, а були вписані окремо в акти місцевого іроду невдовзі після проведення депутатських сеймиків. Такий поспіх був нехарактерним для оскаржених у нешляхетстві, які зазвичай воліли спочатку добитися остаточного і, очевидно, позитивного для себе вироку суду, а вже потім (іноді навіть через багато років) вписати судовий декрет разом із вміщеним у ньому сеймиковим актом deductionis nobilitatis в книги суду / уряду „свого” повіту. З-поміж люблінських доведень шляхетства такий варіант репрезентує справа В. Бранвіцького. Сеймиковий документ відклався у складі трибунальського декрету, ухваленого, вочевидь, вже на наступній після сеймика річній сесії Трибуналу 1635/1636 рр. Проте сам декрет майже не зберігся, тож про перебіг і результат судової справи говорити не доводиться (із вцілілого фрагменту ясно, що оскаржений справді був скерований виводитися саме на депутатський сеймик у Любліні) APL. TKL, sygn. 497, s. 1-4, 9-12..

Актикація (урядове затвердження) документів. Троє із п'яти люблінських дедуцентів подбали про швидке урядове затвердження й копіювання документів, отриманих від люблінських депутатських сеймиків: акти про їх виведення були вписані в книги Люблінського іроду, причому на відміну від облятування аналогічних сеймикових атестацій тих дедуцентів, котрі підтверджували своє шляхетство в інших воєводствах Наприклад, серед опублікованих В. Семковичем сеймикових актів про успішне доведення шляхетства жоден не був облятований одразу (впродовж тижня) після проведення депутатського сеймика (Wywody szlachectwa wPolsce..., 127-201). це сталося невдовзі після проведення депутатських сеймиків:

? Пйотр Вєжховський, відбувши процедуру доведення 10 вересня 1612 р., отриманий від сеймика документ особисто подав до Люблінського ґродського уряду за п'ять днів після його проведення 15 вересня APL. Castr. Lubl. RMO 42, k. 509. (сеймик відбувся в понеділок, а акт було вписано в суботу).

? Атестацію про виведення Марціна Радецького на сеймику 13 вересня 1627 р. до актів Люблінського іроду облятував тодішній сеймиковий маршалок Анджей Слуґоцький, з'явившись через три дні після зібрання 16 вересня ASWL 1572-1632, 332, 333. (сеймик відбувся в понеділок, атестацію вписано в четвер).

? Акт доведення шляхетства Яном Пюром на сеймику 10 вересня 1629 р. для вписання до люблінських ґродських книг також подав сеймиковий маршалок Станіслав Снопковський, з'явившись того ж дня до іродської канцелярії (цей запис закономірно виявився останнім серед здійснених у реляційній книзі 10 вересня) APL. Castr. Lubl. RMO 58, k. 740; ASWL 1572-1632, 351..

Причин такої поквапливої облятації трьох люблінських актів deductionis nobilitatis можна дошукуватися в об'єктивних і суб'єктивних обставинах. Зрозуміло, що в Любліні адміністративному центрі однойменного воєводства та його головному місті, де розміщувався місцевий ґродський уряд і де збиралися воєводські сеймики, для учасників останніх нескладно було швидко подати будь-які документи для вписання в ґродські акти вистачало пройтися від костелу Св. Станіслава до замку, де розміщувалась іродська канцелярія. Водночас мусили діяти й конкретні логістичні та хронологічні фактори. Пйотра Вєжховського і Яна Пюра чекала неблизька дорога до Великого князівства Литовського (відповідно до Вільна й Новгородка), в судах якого розглядалися їхні справи, тож перед тривалою подорожжю вони прагнули убезпечити щойно набуті й важливі для них сеймикові документи від ймовірної втрати. Здійснення обляти у Люблінському ґроді давало можливість у будь-який момент, звернувшись до його канцелярії, отримати точну копію акту deductionis nobilitatis, юридичні якості якої не були гіршими за оригінал (а облятація додавала йому автентичності). Так само і Марцін Радецький, якого люблінський сеймик відіслав виводитися на сеймик сусіднього Підляського воєводства, був зацікавлений у збереженні й канцелярському завіренні відповідної атестації, що підтверджувала його готовність виконати трибунальське рішення.

У справі облятації в Люблінському ґроді документів про виведення М. Радецького і Я. Пюра показовою є особиста участь сеймикових маршалків. Хоча в самих сеймикових актах deductionis nobilitatis подекуди вказувалось, що учасники зібрання зобов'язували головуючого подати акти до місцевих ґродських канцелярій, проте така практика не була ані повсюдно поширеною, ані постійною З-поміж опублікованих В. Семковичем актів доведення шляхетства лише в атестації лен- чицького сеймика 1643 р. вказано, що маршалок повинен її подати до ґроду (Wywody szlachectwa w Polsce..., 171).. Шляхта на сеймику традиційно доручала маршалкові скріпити документ своїми підписом та / або відтиском печатки, і таке доручення вміщене в усіх п'яти люблінських актах deductionis nobilitatis. Натомість подати „до іроду тутешнього Люблінського” зобов'язано тільки маршалка депутатського сеймика 1629 р., що, як уже згадувалося, він і зробив того ж дня.

Найлегше пояснити дії А. Слуґоцького і почасти С. Снопковського їх заохоченням з боку дедуцентів. Останнім справді могло залежати на персональному залученні сеймикових „директорів” до облятування, адже коли маршалок незабаром після зібрання особисто приносив до іроду акт deductionis nobilitatis, ним же власноручно підписаний і опечатаний (як це зазвичай робилося з публічними сеймиковими актами Актикувати свої постанови до книг місцевого ґроду учасники люблінських депутатських сеймиків 1600, 1607, 1609, 1627, 1631, 1632 рр. доручили маршалкам, що ті й зробили не пізніше середи (ASWL 1572-1632, 112, 164, 189, 333, 364, 380).), то жодних сумнівів стосовно автентичності документу, зокрема щодо його публічного укладення й прийняття сеймиком, вже не мало б виникати. Всі ці деталі фіксувалися у канцелярському протоколі і далі, відповідно, потрапляли до екстрактів, які могли отримати дедуцент і його нащадки. Заради цього зацікавлені особи могли звертатися з відповідними проханнями чи то безпосередньо до учасників сеймика, а ті доручали здійснити обляту маршалкові (як це сталося в 1629 р.), чи то вже після завершення зібрання до його голови, напевно вдаючись і до неформальних стимулів.

Власне так можна пояснити часовий інтервал між актикацією сеймикової ухвали та вписом атестації про виведення шляхетства після депутатського сеймика 1627 р. Маршалку А. Слуґоцькому простіше було б облятувати обидва документи відразу, однак laudum він особисто приніс до ґроду у вівторок, наступного дня після зібрання, а заради подачі атестації, що стосувалась М. Радецького, спеціально приходив до ґроду ще й у четвер Ibid., 332, 333.. Причому ця дводенна різниця не могла бути спричинена якимось складнощами із остаточним оформленням ним документу: атестація була простою і короткою за змістом, оскільки не містила опису повноцінного deductionis nobilitatis, тож її написання не потребувало надто багато часу. А. Слуґоцький облятував laudum, виходячи зі свого маршалківського обов'язку і керуючись дорученням учасників зібрання як документ, що стосувався публічних справ (зокрема обороноздатності воєводства) та потребував офіційного оприлюднення й актової фіксації. А щодо атестації він такого обов'язку, очевидно, не відчував, бо йшлося про акт, який хоч і був ухвалений публічно на сеймику, проте стосувався приватної особи. Але за три дні після завершення сеймика ця позиція маршалка мусила змінитися, він не лише завірив атестацію для М. Радецького, але й сам заніс її до іроду, і така зміна відбулась не без прохань і, очевидно, заохочення з боку дедуцента.

Подібних стимулів не мало би бракувати під час виведень шляхетства на люблінських та інших сеймиках Маршалки не завжди встигали оформити документи під час сеймика і, за згодою й дорученням учасників, інколи виставляли їх вже після завершення зібрання, що відкривало можливість для неформальних перемовин і спроб скорегувати зміст сеймикових актів (Вінниченко О. З історії діяльності депутатських сеймиків Руського воєводства в першій чверті XVII ст. Вісник Львівського університету, 2001. Серія історична, вип. 35-36, 514-516)., однак їх маршалки не завжди особисто приносили акти deductionis nobilitatis до уряду. У випадку Любліна, як можна припускатися, більшу активність сеймикових маршалків обумовлювала та сама просторова близькість як між сеймиком та іродом, так і між іродом та Трибуналом. З одного боку, вписані в люблінські іродські книги документи надавалися до зручного (в будь-який момент) їх використання в судових процесах, що розглядалися на люблінській сесії Коронного трибуналу. З іншого боку, представники люблінської шляхти були краще ознайомлені з роботою Трибуналу і ліпше орієнтувалися в його „документальних” практиках (бо щороку мали можливість споглядати перебіг малопольських трибунальських сесій), відповідно уважніше ставилися до актового підтвердження будь-яких правових чинностей, зокрема й сеймикових deductiones nobilitatis.

Облятація чи, точніше, актикація люблінських сеймикових актів доведення шляхетства у місцевому іроді стала іншою формою реляцій сеймика із судово-адміністративними органами, тільки вже на воєводському / повітовому рівні. Такий офіційний запис фактично ставав своєрідною апробацією сеймикового рішення щодо шляхетського статусу дедуцента, його підтвердженням ще до остаточного вироку суду. Це відповідало інтересам усіх учасників сеймикових deductiones nobilitatis і присутньої на сеймиках шляхти, котра прагнула до розширення повноважень та остаточності сеймикових рішень, і самих дедуцентів, які здобували певну гарантію позитивного вирішення справи у майбутньому суді.

Окрім актів deductionis nobilitatis 1612, 1627 і 1629 рр., до люблінських ґродських книг (аж в 1650 р.) було вписано атестацію сеймика 1614 р., але позаяк це сталося 35 роками пізніше, то йшлося вже не про її урядове затвердження (актикацію), а лише про звичайне облятування задля збереження „страхової” копії документу, важливого для нащадків дедуцента.

Безпосередні причини /мотиви. Про передумови, які змусили дедуцентів виводитися на люблінському сеймику, в актах deductionis nobilitatis зазвичай згадувалося лаконічно й дуже загально. В усіх чотирьох випадках, коли виведення відбувалися на підставі судового рішення, поіменно названі особи, які виступали оскаржувачами / позивачами, натомість про суть судової справи говорилося без пояснення її першопричин: Я. Вєжховському (батькові Пйотра, котрий виводився) закинув нешляхетство пан Ян Міколай з Кіндча ASWL 1572-1632, 202., М. Радецькому пан Ян Фронцкєвич та „його умоцований” Ibid., 333., Я. Пюру пан Ян Івановський Ibid., 351.. За яких умов їх було оскаржено і чи йшлося тільки про обвинувачення в узурпації шляхетського статусу, можна лише здогадуватися. Однак згадка про „умоцованого” в акті 1627 р. дозволяє припустити, що М. Радецькому закинули нешляхетство під час якогось іншого судового провадження: в такий простий спосіб адвокат його опонента намагався ускладнити життя М. Радецькому та тимчасово паралізувати його правову дієздатність (зокрема в тому ж суді) Колоритний приклад дискредитації адвоката протилежної сторони через нагану його шляхетства (у 1630 р.) див.: Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV- до серединиXVII ст. Волинь і Центральна Україна, вид. 2, Київ, 2008, 253-254..

Лише у початковій частині акту 1635 р. зазначено, що В. Бранвіцькому наказали вивестися „в певній справі, яку [він] має за позовом інстиґатора Священного Королівського Маєстату та того позивача уродженого Анджея Маліцького на люблінський трибунал”. Далі в розлогому фрагменті, рясно наповненому латинськими фразами й юридичними термінами, загально апелюється до „статутів і конституцій Королівства, ухвалених про плебеїв”, які посідали „земські маєтності”, та про кари, передбачені проти таких у праві APL. TKL, sygn. 497, s. 2-3.. Тож, слід гадати, ця справа стосувалася спроби А. Маліцького заволодіти земельною власністю В. Бранвіцького за допомогою кадуку, отриманого якраз на тій підставі, що нібито останній не є особою шляхетського роду, тому і не може бути землевласником (про обґрунтованість такого оскарження саме щодо В. Бранвіцького див. далі).

Натомість детальніше на причинах свого доведення мусив зупинитися Каспер Стемпковський, який виводився на сеймику 1614 р. з власної ініціативи і без будь-якого оскарження у нешляхетстві. Він спеціально наголошував, що „сам без будь-якої нагани свій вік до того часу провадив і провадить”, а потребу у підтвердженні свого соціального статусу мотивував своїм способом життя. Зокрема дедуцент розповів учасникам люблінського сеймика, що у 12-річному віці подався від свого батька (нині вже покійного) „в краї чужі” та по молодості служив різним панам, проявляючи найбільшу охоту до господарської діяльності. Ставши економом на службі в литовського стольника Кшиштофа Вєсьоловського Литовський стольник у 1604-1618/1620 рр. (Urzзdnicy centralne i dygnitarze Wielkiego Ksiзstwa Litewskiego XIV-XVIII wieku. Spisy, oprac. H. Lulewicz i A. Rachuba, Komik, 1994, 188, 248). та плануючи й надалі залишатися в його домі, К. Стемпковський переймався майбутнім своїх малолітніх дітей, які народилися в шлюбі з Доротою (її покійний батько Рафал Рутковський був обивателем Бєльського повіту Очевидно йшлося про дрібношляхетський рід Рутковських (гербу Боньча), чиє родове гніздо знаходилось у Мазовії, однак представники однієї з гілок роду перебрались до Підляшшя й Литви (Rodzina. Herbarz szlachty polskiej, oprac. A. Wlodarskiego, Warszawa, 1931, t. XV, 319).). Власне на випадок, якщо б йому судилося померти, залишивши неповнолітніх дітей, а їм по досягненні дорослого віку довелося б набувати маєтки (і це справді могло бути ключовою мотивацією) в „краях віддалених”, К. Стемпковський прагнув залишити своїм нащадкам „певну відомість про своє становище й походження”.

Таким чином, вдавшись до доведення шляхетства перед люблінським сеймиком, К. Стемпковський фактично спробував запобігти майбутнім ймовірним оскарженням у плебейському походженні. Його діти (точніше сини, бо жінки-шляхтянки ніколи не потрапляли під нагану шляхетства) справді могли опинитися під підозрою, якби набули нерухомість у Великому князівстві Литовському, адже, по-перше, жодних дідичних володінь там вони не мали; по-друге, їх батько провадив спосіб життя, який не шкодив його шляхетському статусу Згідно з сеймовою конституцією 1633 р., шляхетство назавжди втрачав лише той шляхтич, який осів у місті, займався торгівлею та обіймав міські посади (VL, t. III, 382), тобто вів типовий для міщан спосіб життя, натомість інші заняття (у тому числі й служба) не могли зашкодити шляхетському статусу., але фактично залишався безземельним (неосілим) прибульцем; по-третє, поряд з ними не було кровних родичів, позаяк ті проживали в інших регіонах Речі Посполитої (рідня батька у Люблінському, матері у Підляському воєводствах).

Однак К. Стемпковському могло йтися не лише про гарантію майбутніх маєткових прав своїх нащадків. Таку увагу до забезпечення власного соціального статусу мусила актуалізувати постійно існуюча і для самого Каспера загроза бути звинуваченим у нешляхетстві. Шляхтича, який переїжджав до іншого воєводства, особливо якщо воно було віддалене від колишнього місця проживання і, відповідно, його рід не був знаний місцевій шляхті, легко було оскаржити у неблагородному походженні (з іншого боку і для плебеїв вдати з себе приїжджого шляхтича було реальною можливістю „підшитися під шляхетство” Trepka Nekanda W. Libergenerationisplebeanorum („Liber chamorum”), wyd. W. Dworza- czek, J. Bartys, Z. Kuchowicz, pod red. W. Dworzaczka, Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1963, cz. I: Wstзpy wydawcow i tekst, 7.). А можливо ініціатива Каспера була проявом завбачливості, властивої для представників роду Стемпковських, які прагнули до документального впорядкування своїх справ. Недаремно через 35 років Адам Стемпковський (син на той час уже покійного К. Стемпковського), який проживав у Великому князівстві Литовському і Підляському воєводстві (застосована саме така, подвійна локалізація його актуального місцеперебування), подбав про додаткове підтвердження сеймикової атестації 1614 р., уповноваживши свого приятеля „уродженого” Яна Копчинського подати її для вписання в акти Люблінського ґроду, що той і здійснив 4 лютого 1650 р. APL. Castr. Lubl. RMO 78, k. 97.. Навіщо сеймикову атестацію знадобилось облятовувати саме в люблінську ґродську книгу? З меншими логістичними клопотами це можна було зробити в одному із повітових урядів того ж Підляського воєводства, де на той час мешкали Стемпковські, як і згодом отримати при потребі екстракт. Очевидно витяг із актової книги Люблінського ґродського уряду місцевого щодо сеймика Люблінського воєводства (а в обляті спеціально наголошувалося на походженні покійного К. Стемпковського „з тутешнього воєводства” (de palatinatu praesenti), зокрема з Луковської „землі”), знадобився для більшої достовірності й автентичності акту доведення, який на відміну від інших deductiones nobilitatis не отримав пізнішого затвердження у вигляді судового декрету.

Незалежно від того, чи К. Стемпковський побоювався конкретних оскаржень на свою адресу (байдуже обґрунтованих чи ні), чи справді дбав про майбутній статус своїх потомків, мусимо констатувати, що виведення 1614 р. в Любліні засвідчило, наскільки практика доведення шляхетства саме на депутатських сеймиках стала звичною для шляхти вже через десять років після його впровадження сеймом 1601 р.

Приналежність дедуцентів до люблінського сеймика. Характерним елементом люблінських актів deductionis nobilitatis стало обґрунтування належності дедуцента саме до шляхти Люблінського воєводства і, відповідно, доречність виведення шляхетства саме під час депутатського сеймика у Любліні. Саме ця обставина відображала існування у свідомості люблінської шляхти уявного поділу представників шляхетського стану на „своїх” (чи то „наших”) і „чужих”, що відобразилося у лексиці сеймикових актів.

Непрямо на зв'язок з люблінським шляхетським соціумом вказували згадки про те, чиїми синами були особи, котрі виводились. Ця інформація вміщена в початкових частинах деяких актів deductionis nobilitatis одразу після імені дедуцентів, однак ще до того, як починалося представлення родоводу. Тому вона лаконічна, як от „син небіжчика пана Анджея Стемпковського” (1614 р.) чи „син небіжчика шляхетного пана Мацєя Бранвіцького” (1635 р.). Натомість розлога вступна частина в документі 1612 р. була обумовлена тим, що процедуру доведення замість оскарженого і вже покійного батька проходив його син Ян Вєжховський. Отож в акті згадано не лише батька дедуцента, але й його діда і бабу („шляхетний колись пан Ян Вєжховський, син шляхетного Міколая Вєжховського, названого Сухим, зі шляхетної пані Гальшки Равшицької, дружини того ж небіжчика пана Міколая Вєжховського, уроджений”). В усіх трьох випадках йшлося про вже померлих батьків, вочевидь такі філіаційні уточнення мали актуалізувати в пам'яті присутніх на сеймику шляхтичів зокрема тих із них, котрі особисто знали покійних, місцеве походження дедуцентів.

Поза тим приналежність дедуцентів до Люблінського воєводства (точніше до його шляхетського соціуму) визначалась через їх походження з тутешніх населених пунктів („із села Вєжховиськ, парафії мелґєвської у воєводстві тут нашому Люблінському”, 1612 р. ASWL 1572-1632, 202.; „із села Пйор повіту Луковського”, 1629 р. Ibid., 351.), або через означення їх як „обивателів” воєводства чи одного з його повітів („обиватель повіту Луковського”, 1614 р. Ibid., 217.; „обиватель наш, землі Люблінської, з повіту

Ужендовського”, 1635 р. APL. TKL, sygn. 497, s. 2-4, 9-12.). Як видається, в обох випадках йшлося про одне й те саме про осілість шляхтича Недаремно в акті галицького сеймику 1617 р. дедуцент означений як „terrigena” (Wywody szlachectwa w Polsce..., 139)., тобто про наявність у нього земельних володінь у Люблінському воєводстві, бо обивателем міг вважатися лише землевласник, а згадані села були родовими гніздами тих шляхетських родів, до яких належали (чи стверджували, що належали) оскаржені.

Визначення приналежності дедуцента до Люблінського воєводства в очах місцевої шляхти, що збиралася на сеймик, не було формальністю, і про це свідчить ситуація, в яку потрапив у 1627 р. Марцін Радецький ASWL 1572-1632, 333-334.. Він прибув зі своїми кровними родичами на сеймик і був готовий виводитися, але учасники зібрання йому відмовили. На їх переконання, „село, з якого походять ці пани Радецькі” знаходиться „поблизу” (in contiguitate) „нашого воєводства”, але в межах Підляського воєводства, тому М. Радецький мав отримати від Трибуналу новий декрет, який би скерував його для виведення на „підляський сеймик” Ibid., 333..

Як сталося, що оскаржений у нешляхетстві був відряджений Коронним трибуналом на сеймик іншого, чужого воєводства? Адже трибунальські судді, скеровуючи М. Радецького до Любліна, могли керуватися тільки його власними словами про походження з певного воєводства. Відтак дедуцент проявив гідну подиву необізнаність щодо адміністративного підпорядкування родового гнізда Радецьких, яка кидала тінь на правдивість його тверджень про власне шляхетське походження. Її можна пояснити хіба тим, що Марцін чи то дуже давно покинув рідне село, чи то взагалі ніколи в ньому не бував. Така ситуація в середовищі малозаможної шляхти, представники якої часто мусили покидати рідні краї і шукати кращої долі деінде, звичайно не була аж такою неймовірною. Але в даному випадку причина полягала в іншому, і саме тому в словах М. Радецького учасники сеймика не зауважили жодної невідповідності або неправди. З XVI ст. існувала суперечка з приводу кордону між Берестейським воєводством Великого князівства Литовського та Люблінським, Підляським і Руським воєводствами Корони Польської, зокрема стосовно юрисдикційної приналежності окремих прикордонних територій. У першій чверті XVII ст. проблема обговорювалась на сеймах, але призначені ними спеціальні комісії або не відбувалися, або не могли досягнути рішення, яке б задовольняло усі сторони конфлікту Gmiterek H. Komisja graniczna z 1623 r Przyczynek do dziejow sporow granicznych polsko- litewskich w XVII w. Rocznik Bialskopodlaski, 2003, t. XI, 25-32.. Тож родове гніздо Радецьких могло знаходитися на спірній території, юрисдикційний статус якої залишався невизначеним.

Чому учасники депутатського сеймика в Любліні прийняли таке рішення щодо М. Радецького і не погодились на проходження ним процедури доведення шляхетства саме на люблінському сеймику? Адже в такому випадку люблінська шляхта могла закріпити спірні землі за Люблінським воєводством, оскільки їх статус якраз і визначався через публічні дії тамтешніх землевласників: до судів якого воєводства вони зверталися, поборцям якого воєводства сплачували податки зі своїх маетностей, на сеймик якого воєводства їздили тощо. Як видається, ключову роль тут відіграла позиція тодішнього сеймикового маршалка Анджея Слуґоцького, бо ж недаремно саме він підписав (очевидно і написав) видану М. Радецькому атестацію і особисто заніс її до іроду. Займаючи посаду люблінського граничного коморника, А. Слуґоцький особисто брав участь у роботі чергової прикордонної комісії, яка працювала в Коденцю в 1623 р., та активно відстоював інтереси Люблінського воєводства Ґмітерек Г. Прикордонна комісія 1623 р.: епізод з історії польсько-литовських прикордонних суперечок у XVII ст. Вісник Львівського університету, 2005. Серія історична, вип. 39-40, 551, 555, 561, 568.. Він мусив добре орієнтуватися в ситуації навколо спірних територій. Вочевидь він був зацікавлений і як член підкоморського суду, і як учасник комісії 1623 р. (на яку їздив напевно не заради дотримання формальностей) у врегулюванні прикордонної суперечки, що виникла власне через юрисдикційні маніпуляції деяких пограничних землевласників. Можливо тому А. Слуґоцький і не допустив виведення М. Радецького на сеймику Люблінського воєводства, щоб додатково не заплутувати ситуації навколо кордону та не створювати нових межових конфліктів зі шляхтою Підляського воєводства.

Процедура. Про порядок того, як відбувалися доведення шляхетства під час депутатських сеймиків у Любліні, можна судити виключно зі змісту їхніх документів, зокрема з тієї послідовності, в якій викладено аргументацію на користь дедуцентів. Як можна припускати, акти виведень (принаймні їх чорнові варіанти) писали одразу під час зібрання. Зрештою, немає підстав вважати, що люблінські сеймики принципово відрізнялися від зібрань інших воєводств: будь-якої регламентації жодної сеймикової процедури не існувало, учасники керувались усталеною, але неписаною традицією. Доведення відбувалися після виборів депутата до Коронного трибуналу від Люблінського воєводства, тож обрання мало бути успішним у всіх п'яти випадках На депутатських сеймиках у Любліні представниками до Трибуналу були обрані: в 1614 р. - Пйотр Борковський, в 1627 р. - люблінський староста Міколай Фірлей, в 1629 р. - Прендота Дзєржек, в 1635 р. - белзький стольник Станіслав Віотеський (Deputaci Trybunalu Koronnego 1578-1794. Spis, Warszawa, 2017, cz. I: 1578-1620, oprac. H. Gmiterek, 238, 250; cz. II: 1621-1660, oprac. D. Kupisz, 75, 89, 127). Приміром, учасники депутатського сеймику у Вишні 1646 р. відмовили братам Стрель- бицьким у виведенні саме через те, що сеймик був зірваний „через незгідне обрання маршалка” (Wywody szlachectwa w Polsce..., 175; Вінниченко О. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства у Вишні., 33).. Щоправда невідомо хто став депутатом на сеймику 1612 р., але навряд чи в разі провалу елекції шляхта перейшла б до deductionis nobilitatis⁵¹.

На початку процедури виведення шляхетства дедуцент виходив на середину сеймикового зібрання (про це прямо сказано в акті 1635 р.: „явно прийшовши в осередок нашого кола”), розповідав про свою ситуацію, показуючи документи „автентичні” судові декрети, про пред'явлення яких згадано в усіх випадках, окрім 1614 р., коли дедуцент лише описував („дав нам таку справу”) свої життєві обставини. Далі обвинувачений у нешляхетстві просив у присутніх дозволу почати виведення, що не було лише формальністю. Хоч учасники і розуміли свій обов'язок, „посполитим правом будучи зобов'язані” (як записано в акті 1635 р.), проте могли відмовити прохачеві, коли не бачили достатніх юридичних підстав для deductionis nobilitatis. Як уже згадувалося, так сталося в 1627 р., коли люблінська шляхта відіслала М. Радецького виводитися на сеймик іншого воєводства, заперечивши його приналежність до люблінської шляхти. Натомість в інших випадках зібрання охоче пішло назустріч дедуцентам, навіть коли ті не мали формальних підстав для виведення, зокрема дозволивши вивестись в 1612 р. П. Вєжховському (хоча обвинуваченим у нешляхетстві був його батько, на той час уже покійний) У сеймиковому акті 1612 р. сказано, що П. Вєжховський „вивів походження свого батька небіжчика і своє”. Однак з канцелярського впису перед цим документом, вміщеним у реляційній книзі Люблінського ґроду (APL. Castr. Lubl. RMO 42, k. 509), відомо, що його особисто подав шляхетний Пйотр Вєжховський, представивши урядові саме як „своє” доведення („literas deductionis suae nobilitatis”), хоча фактично воно стосувалось підтвердження шляхетства його батька Яна Вєжховського. і в 1614 р. К. Стемковському (попри те, що в суді його ніхто не оскаржував у плебейському походженні).

Дедуцент з'являвся у сеймиковому колі одразу зі своїми родичами-свідками, у такий спосіб демонструючи готовність до виведення та їхньою присутністю підкріплюючи своє прохання (присутність свідків фактично надавала публічного звучання проханню оскарженого до учасників зібрання, яке наче переставало бути виключно його особистою справою): „тут перед нами з декретами Віленського трибуналу і з рідними своїми ставився” (1612); „в порядок кола нашого ставив шість шляхтичів” (1614); „виставив свідків ... для доведення свого шляхетства, прохаючи, аби ми їх зізнання про його походження вислухали” (1635). Навіть у атестації 1627 р., коли на сеймику до виведення не дійшло, її укладач уважав за потрібне відзначити появу оскарженого разом з родичами: „ставився в середину кола нашого з приятелями своїми”. Відтак свідки були присутні від самого початку доведення, а під час процесу вони відігравали ключову роль: саме на підставі їх зізнань сеймик приймав рішення щодо шляхетства дедуцента та видавав йому відповідний документ.

Свідки. Згідно з практикою підтвердження шляхетства, що сформувалась і усталилась до початку XVII ст., оскаржений мусив виставляти свідків із числа своїх шляхетних родичів, а ті у публічно виголошених зізнаннях підтверджували свій родинний зв'язок із оскарженим та його приналежність до свого роду, відтак і його шляхетське походження. Саме у такий спосіб реалізовувались доведення шляхетства і на депутатських сеймиках у Любліні в першій половині XVII ст.: дедуценти з'являлися у сеймиковому колі разом зі своїми, як їх називали, „родичами” (powinnymi; 1612, 1629, 1635) чи-то „приятелями” (przyjaciofy; 1612), „кровними, спорідненими й приятелями” (krewni, powinni i przyjacele; 1614), „зі своїми приятелями з ліній єдинокровними” (zprzyjacioimy swymi de lineispokrewnymi; 1627). В актах доведення шляхетства їх додатково окреслювали вже з позицій учасників зібрання як „людей шляхетських, нам добре знайомих і віри гідних” (1612), „шляхтичів віри гідних, статечних і непідозрілих” (1614), „шляхтичів, нам добре знайомих” (1635).

Однак порядок виставлення й заслуховування свідків на депутатських сеймиках не був прописаний законодавчо, тож шляхта прийняла віддавна існуючу звичаєву традицію, фактично перенісши її із судової зали у сеймикове коло. А звичай передбачав, що свідків мало бути шестеро: таке число виставили дедуценти на сеймиках у 1614 і 1635 рр., причому в акті 1614 р. ще перед самими зізнаннями спеціально відзначено, що оскаржений виставив саме шість свідків-шляхтичів. Можна припустити, що й у 1627 р., коли доведення не відбулось, дедуцент також планував залучити таку ж кількість родичів, а в 1629 р. оскаржений представив трьох або чотирьох рідних (цей акт дещо плутаний у частині, де зафіксовані зізнання свідків) і розраховував на прибуття ще двох. Натомість лише на сеймику 1612 р. було виставлено більше число свідків (восьмеро), тому слід вважати, що для люблінського сеймику не відразу усталилась (або не стала жорстко детермінованою) практика виставляти під час сеймикового deductionis nobilitatis саме шістьох осіб.

Законодавчо не були окреслені й „якісні” характеристики цих свідків, зокрема їх приналежність до родів, з яких походили предки запідозреного у плебейському походження шляхтича. Відтак дедуценти проявляли в їх обранні певну варіативність, що в учасників люблінських сеймиків, однак, не викликало застережень. Так, П. Вєжховський у 1612 р. запросив свідчити спершу трьох родичів „від батьківської генеалогії”, потім п'ятьох „свідків з материнської генеалогії”. К. Стемпковський у 1614 р. послідовно виставив по двоє „приятелів” спершу „зі свого дому по батькові”, далі по матері та „від дідів / бабів” (ab avis). Стосовно останньої пари свідків укладач сеймикової атестації вважав за потрібне спеціально наголосити, що це здійснено „згідно статуту”, фактично ж ішлося не про діда чи бабу, а про прапрабабу (матір батькового діда) дедуцента ASWL 1572-1632, 218.. На користь Я. Пюра в 1629 р. свідчили четверо родичів з батькового роду (наскільки можна зрозуміти з їх сумбурних зізнань), а двоє „з лінії матері” приїхати не змогли. Врешті в 1635 р. В. Бранвіцький представив по двоє родичів-свідків „з батьківської лінії” і „з материнської лінії” та „від дідів” по одному „з дідівської батьківської лінії” і „з дідівської материнської лінії” APL. TKL, sygn. 497, s. 9-10., хоча в останньому випадку дід власне і не був названий.

Природно, що виставлені свідки відзначалися великим розмаїттям щодо ступеня спорідненості з дедуцентами: три двоюрідні брати і п'ятеро осіб, „від дідів і прадідів ... споріднених” (1612); два двоюрідні брати, два вуї, два двоюрідні брати прадіда (1614); батько, троюрідний стрий У фразі „maioris testimonij stawiei syna y brata swego...” укладач сеймикового акта або ґродський канцелярист замість „stryja” помилково написав „syna”, хоча далі мова йшла саме про стрия: „ociec tego striia” (APL. Castr. Lubl. RMO 58, к. 740-741; ASWL 1572-1632, 351)., двоюрідний племінник („брат у четвертому поколінні”), а ще два вуї не змогли прибути (1629); троюрідний брат, троюрідний племінник, рідний вуй, двоюрідний вуй, двоюрідний дядько, двоюрідний племінник (1635). Такий склад свідків загалом був характерним для сеймикових доведень шляхетства Winnyczenko О. Rodzice, krewni i powinowaci a pamiзc rodowa szlachty wojewodztwa ru- skiego wXVII wieku (w swietle akt sejmikowych deductionis nobilitatis). Krakowskie Pismo Kresowe, Krakow, 2014, rocznik 6: Rodzina napograniczu kulturowym, 37-38., виняток становив лише батько Я. Пюра, який з'явився на сеймик 1629 р. З-поміж відомих актів deductionis nobilitatis, що відбулися на сеймиках різних воєводств Речі Посполитої й були документально зафіксовані в XVIIXVIII ст., це єдиний випадок, коли шляхетське походження дедуцента підтверджував його рідний батько. Сама по собі його поява у такій ролі позбавляла сенсу процедуру доведення, адже якщо батько оскарженого справді був шляхтичем, то вже не було потреби виставляти свідками родичів з батьківського роду байдуже чи суто з чоловічої, чи з жіночої (бабиної) його ліній. Приміром, коли на галицькому сеймику 1639 р. виводились відразу кілька представників роду Жураковських, яким було закинуто нешляхетство, то сеймик відхилив процедуру deductionis nobilitatis у випадку братів Ігната й Степана Жураковських на тій підставі, що їхній батько Федір Коблік Жураковський також опинився серед оскаржених і вже „вчинив дедукцію свого шляхетства, а батько з синами за одну особу рахуються”, то ж на думку учасників зібрання виводитися їм не було потреби Wywody szlachectwa w Polsce..., 160.. Це рішення галицького сеймику, правда, дещо порушувало логіку обвинувачення, бо коли батько справді шляхтич, то сумніви можуть бути щодо благородного походження матері запідозреного у нешляхетському походженні (хоч самих шляхтянок не обвинувачували у нешляхетстві, принаймні на сеймиках вони ніколи не виводились). Тим не менш на люблінському сеймику 1629 р. Я. Пюро виставив, окрім батька, ще кількох свідків з батькового роду, а от „його родичі з лінії матері” якраз і не прибули ASWL 1572-1632, 351..