Доведення шляхетства на сеймиках Люблінського воєводства в перші десятиліття XVII століття

Спосіб опитування свідків. Важливими нюансом є спосіб фіксації свідчень в актах deductionis nobilitatis: навіть на перший погляд формальні вислови, що їх застосовували укладачі цих документів, мусили відображати різні сторони сеймикової практики доведення шляхетства.

Згідно з актом 1612 р. П. Вєжховський „поставив” у сеймиковому колі свідків, щодо яких була вказана відповідна інформація: село, з якого вони походять або яким володіють (із зазначенням приналежності до воєводства або повіту, парафії й навіть відстані від Любліна), приналежність до гербу та спорідненість з оскарженим. Натомість зміст їх свідчень детально не було розкрито (що властиво для аналогічних актів інших сеймиків), навіть про згадану спорідненість із дедуцентом говорилося досить загально: свідки названі „братією” (і тільки двоє з-поміж них чітко названі „братією стриєчною рідною”, тобто двоюрідними братами), а в їх зізнаннях поіменовано лише батька оскарженого. А вже після перелічення усіх свідків укладач документу занотував: „котрі то свідки посеред нас були поставлені і кожен зокрема був екзаменований та запитаний”. Після цього їх було змушено до складання „згідно права” присяги, щоб вже не було потреби в їхній поїздці „до Вільна” Ibid., 202-203, де справа про нешляхетство вочевидь мала далі розглядатися в Литовському трибуналі.

Показово, що сеймик у цьому випадку, не вагаючись, перебрав на себе таку суто судову функцію, як заслуховування присяги Конституція сейму 1601 р. однозначно передбачала, що заслуховувати присяги кровних оскарженого у нешляхетстві мали „пани судді” (VL, t. II, 390)., подбавши про інтереси дедуцента та його рідних, проте навіть не намагаючись детально зафіксувати порядок її складання (наприклад, „рота”, тобто сам текст присяги, не була вписана у сеймиковий акт).

Більш розбудованим є опис представлення родичів під час виведення на сеймику 1614 р. Тоді дедуцент також „ставив” свідків-„приятелів”, котрі, як зазначалось для першої їх пари в атестації, „в присутності та на очах усього рицарського кола теперішнього нашого з'їзду Люблінського воєводства, будучи запитані й достатньо екзаменовані, добровільно й явно зізнали та визнали” у деталях свою спорідненість з К. Стемпковським. Зізнання ці були розлогими, містили відомості і про самих свідків (їх батьків, гербову приналежність), і про джерело їхньої обізнаності („як ми служили, чули від батька нашого та від інших” APL. Castr. Lubl. RMO 78, k. 98. У публікації слово „siuzyli” пропущено (ASWL 15721632, 218).), і про їх спорідненість із дедуцентом, яка наводилась у формі детальної наррації з відповідним фрагментом родинної історії (і поіменним згадуванням кількох спільних рідних, усього в атестації таких перелічено 8 чоловіків і 2 жінки) та з підсумковим твердженням про родинний зв'язок цих двох свідків „по батькові” зі К. Стемпковським. Дещо лаконічніше подібні формулювання „запитані ... зізнали” укладач інтегрував в аналогічні за змістовим наповненням свідчення інших родичів (по матері й дідах / бабах), а наприкінці, вже підсумовуючи їх зізнання, резюмував, що „ці всі вищезгадані кревні, родичі й приятелі визнали добровільно, явно й ясно” шляхетське походження дедуцента.

Натомість у 1629 р. нічого не говорилося про опитування свідків, які, згідно з тодішнім актом, виступили при оскарженому (свідок сам „став” або його „ставив” дедуцент) та, розповівши („повідав” чи „признав”) про спільних предків (поіменно названо 6 чоловіків і 4 жінки) та їхні герби, „визнавали” його своїм родичем. А наприкінці документу підсумовано, що учасники зібрання наказали видати його Я. Пюру, „свідчення виведення шляхетства таким способом вище описаним прослухавши”.

Опис доведення шляхетства на сеймику 1635 р. вже набув типовішого для сеймикових актів доведення шляхетства: оскаржений „ставив” рідних з різних ліній і для кожного з них вказано, ким свідок приходиться дедуцентові (в разі потреби перелічено осіб, через яких проходили родинні зв'язки, усього так названо 4 чоловіки і 3 жінки), а також їх територіальну (до повіту чи воєводства) та гербову приналежність. Врешті в підсумковій частині від імені учасників зібрання резюмовано, що вони прийняли рішення, „достатні їх зізнання вислухавши” (тобто виставлених дедуцентом свідків) та „права екзаменувавши” (очевидно тут йшлося про представлені документи).

За цими на перший погляд формальними фразами, якими в окремих сеймикових актах описано порядок виставлення свідків та виголошення ними свідчень, насправді можуть ховатися різні моделі проведення deductionis nobilitatis, відмінні за ступенем активності дедуцента, його родичів та учасників зібрання загалом. Або сеймикове коло вело себе пасивно, і в такому випадку лише дозволяло запідозреному у нешляхетстві поставити у колі своїх рідних та індиферентно споглядало, як ті виголошували свої зізнання, таким чином само перетворюючись на колективного свідка доведення шляхетства (така позиція проглядалась на сеймику 1629 р.). Або навпаки, сеймикове коло вело себе активно, і тоді розпитувало, „екзаменувало” свідків, беручи на себе фактично рішення про те, чи справді оскаржений є шляхтичем, тобто переймало функції суду (ймовірно так було в 1612 і 1635 рр., почасти в 1614 р.).

Причому активність сеймикового кола не обов'язково слід вважати, як може здатися, ознакою недовіри до дедуцента, отже і свідченням його нешляхетського походження. Радше навпаки, оскаржена у нешляхетстві особа, якщо була переконана у безпідставності закидів, могла й не перейматися якоюсь спеціальною підготовкою запрошених на сеймик родичів, розраховуючи, що вони так чи так розкажуть правду, коли їх розпитуватимуть у сеймиковому колі. Натомість дедуцент, чиє благородне походження було непевним чи навіть фальшивим, мусив організовувати свідків, які виголошували на сеймику свої наперед заготовлені зізнання, не чекаючи, коли їх почнуть запитувати. У такому випадку маємо справу не просто із зізнаннями свідків, а з реконструюванням (можливо й конструюванням) дедуцентом власної генеалогії Вінниченко О. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства вXVII- першій половиніXVIII ст.: генеалогічні аспекти. Генеалогія. Збірка наукових праць, Київ, 2016, вип. II: Генеалогія соціальних, локальних та етнічних груп України: джерела, методи дослідження, зв'язок із соціальною історією, 103-129., що вимагало від запрошених ним родичів не лише звичайних відповідей, а розлогих оповідей про їхню спорідненість, до чого долучалась і додаткова наррація про рід, предків та життєві колізії оскарженого у нешляхетстві. Маркером позиції дедуцента в процесі deductionis nobilitatis може вважатися його суб'єктність чи об'єктність у зізнаннях свідків, котрі або називають себе його родичами (1612, 1635), або визнають його своїм родичем (1614, 1629), таким чином демонструючи, відповідно, свою пасивність / підлеглість чи активність / першість у процедурі доведення.

Документи. В актах доведення шляхетства 1612 і 1614 рр. нічого не згадано про представлення дедуцентами яких-небудь документів, що підтверджували б їх шляхетське походження. Так само і в атестації 1627 р. відзначено готовність М. Радецького виводитися через свідчення родичів, але згадки про документи немає, хоч, можливо, через те, що виведення не відбулося. Натомість в акті 1629 р. після заяв родичів дедуцента записано, що „жодних документів, ані реформацій не показували” ASWL 1572-1632, 351.. У цій нотатці привертають увагу два моменти: по-перше, виокремлення з-поміж документів саме „реформацій”, під якими у тодішній документальній практиці у вузькому значенні розуміли так звані „вінні листи”, що ними чоловіки забезпечували посаги й віна дружин на своїх власних маєтках D^bkowski P. Prawo prywatnepolskie. Lwow, 1910. t. I, 407.. По-друге, слово „показували” у множині означало, що „документи” і „реформації” мали пред'являти саме свідки, а не дедуцент, як того можна було очікувати. Можливо, причиною цього стала неусталеність традиції „документального” підкріплення deductionis nobilitatis. Так чи інакше між 1614 і 1629 рр. на депутатських сеймиках в Любліні мусили відбутися зміни в практиці доведень шляхетства документи стали настільки помітним елементом, що про його відсутність укладач сеймикового акту 1629 р. вважав за потрібне занотувати. Щоправда це нововведення у Любліні сталося відносно пізно На депутатському сеймику у Вишні дедуцент підтверджував своє виведення „автентичними документами” ще в 1620 р. (Wywody szlachectwa wPolsce..., 142; Вінниченко О. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства., 26)., тож представлення документів оскарженим залишалось тут необов'язковим: принаймні в 1629 р. їх брак ніяк не зашкодив М. Пюру, який тоді виводився.

Суттєво не змінилась ситуація і після прийняття сеймом 1633 р. постанови, яка зобов'язувала оскаржених у нешляхетстві представляти під час сеймикового доведення „автентичні документальні свідчення” VL, t. III, 382.. Справді на сеймику 1635 р. оскаржений В. Бранвіцький „у тому ж нашому колі показав одразу достатні документи та диспозиції своїх предків і свої” APL. TKL, sygn. 497, s. 10-11., але „автор” сеймикового акту не приділив їм особливої уваги, обмежившись наведеною лаконічною нотаткою, вміщеною вже після записаних зізнань свідків. Це виразно свідчить про те місце, яке відводилось документам у процедурі deductionis nobilitatis (тобто під його кінець) і про те значення, яке їм поки що надавали порівняно зі свідченнями родичів, отож, зрештою, вказує, що не люблінська шляхта стала ініціатором сеймової конституції 1633 р. Принаймні в інструкції люблінським послам на коронаційний сейм 1633 р. немає жодного постулату стосовно виведення шляхетства (ASWL 1572-1632, 381-386).

Спосіб конструювання родоводу („ґенеалогії”). Акти доведення шляхетства на люблінських сеймиках першої половини XVII ст. репрезентують різні способи / моделі реконструювання чи конструювання дедуцентом власної генеалогії. Зрозуміло, що розповіді самого оскарженого та його родичів-свідків мусили різнитися в залежності від індивідуальних сімейних обставин. Однак порядок, форма та співвідношення цих виголошених на сеймику і, відповідно, зафіксованих у сеймикових атестаціях зізнань виразно вказують, на яких аспектах своєї біографії й родинної історії вважали за потрібне акцентувати оскаржені у нешляхетстві, про що вони мусили згадувати, намагаючись надати переконливості й достовірності своїм і „приятелів” свідченням, зрештою демонструючи, що саме в їх свідомості та свідомості учасників зібрання (зокрема й укладачів сеймикових атестацій) було ознаками чи переконливими доказами шляхетного походження.

У люблінських сеймикових актах 1612 і 1614 рр. свідченням рідних дедуцента передувала його розповідь про власний родовід. Можна припускати, що так було й під час проведення deductionis nobilitatis: перед тим, як виставити свідків, оскаржений справді розповідав у сеймиковому колі про своїх предків та сімейні життєві колізії, які допровадили до виведення. Така наррація могла інформаційно переважати зізнання родичів (або бути співмірною з ними), тоді ті являли собою фактично доповнення / підтвердження достовірності сказаного дедуцентом. Принаймні в 1612 р. П. Вєжховський, розповівши про свого батька, діда, бабу й прадіда, повідомив якщо керуватись сеймиковим актом щодо власної генеалогії більше, аніж свідки, і цього для учасників зібрання виявилось достатньо. На сеймику 1614 р. К. Стемпковський у своїй розповіді („дав нам таку справу”) навпаки зупинився на особистих життєвих обставинах, а його родовід розкрито саме через зізнання родичів, котрі поіменували батька, матір, старшого брата дедуцента, обох його дідів і прадіда (батькового діда), а також матір і діда останнього.

Натомість в інших випадках, зокрема на сеймиках у Любліні в 1629 і 1635 рр., обвинувачені у нешляхетстві повністю відмовлялися від будь-якої наррації (принаймні в тодішніх сеймикових актах її немає) про власне життя і життєві колізії, покладаючись саме на слова родичів-свідків. Це не означало, що в такому разі їх зізнання мусили бути розлогими й детальними. В 1629 р. з рідних Я. Пюра лише його батько, який виступив першим свідком, назвав з-поміж предків дедуцента бабу, прадіда, іншого прадіда і прабабу та її батька, а інші свідки не згадали жодного. А на сеймику 1635 р. родичі В. Бранвіцького у своїх зізнаннях поіменували лише його батька, діда, прабабу і тітку. Це свідчить, що деякі дедуценти радше прагнули виставити необхідну кількість родичів, готових свідчити на їх користь, аніж повноцінно відтворити свою генеалогію, чого право та звичай (а пізніше треба гадати й судді) зрештою і не вимагали від запідозреного у нешляхетстві.

Показовим для люблінських сеймикових актів deductionis nobilitatis є згадки про жінок серед рідні дедуцента і свідків у зізнаннях останніх. Достатнім було б іменування матері, баб та тих родичок, через яких проходила спорідненість із оскарженим, натомість інших можна було не згадувати. Проте в окремих сеймикових актах згадки про жінок виходять за рамки необхідного мінімуму, і в цьому можна вбачати як намагання дедуцентів підкреслити свій зв'язок із іншими родами, представники яких можливо були присутні на сеймику або його учасники їх добре знали, так і джерела отримання свідками інформації власне від жінок, які пережили своїх чоловіків. Зокрема, під час виведення на сеймику 1629 р. кожен із прибулих свідків назвав свою матір та її батька. Зрештою могло йтися і про цілком практичні мотиви: тоді ж у 1629 р. батько оскарженого Я. Пюра згадав і свою матір та її батька, які так само належали до роду Пюр, і свою бабу та її батька Ibid., 351.. Останні належали до того ж роду Івановських, з якого походив позивач Ян Івановський З поборового реєстру 1621 р. відомий пан Ян Івановський (син пана Войцєха Іванов- ського Подзупка), котрий був найзаможнішим володільцем у селі Iwanow Kwaszi i Wola Ka- mionowa. Він фігурував власником осілих півтори волоки і сплатив податок більший, аніж усі інші власники в цьому населеному пункті разом узяті, зрештою єдиний серед них записаний як „його милість пан” (Rejestr poborowy wojewцdztwa lubelskiego (powiat lubelski i urzзdowski z r. 1626, ziemia lukowska z r. 1620), oprac. J. Kolasa i K. Schuster, pod red. S. Inglota, Wroclaw, 1957, 176). очевидно у такий спосіб свідок намагався підкреслити безпідставність обвинувачень (чи то непрямо вказати на їх першопричину, продемонструвавши, що позивач не був сторонньою особою, тож міг мати свій приватний інтерес). Натомість на сеймику 1635 р. імені матері дедуцента не згадав ані він сам, ані їх спільні родичісвідки APL. TKL, sygn. 497, s. 2, 9-10..

Поза родинними зв'язками в люблінських сеймикових актах подекуди спеціально акцентували увагу на наступних нюансах родоводу і біографії осіб, які доводили свій шляхетський статус, та їх родичів-свідків:

1. Гербова приналежність була очевидною ознакою шляхетства, проте дедуценти не завжди прямо згадували про неї в процесі deductionis nobilitatis Вінниченко О. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства ..., 111-112.. В акті 1612 р. герб оскарженого не вказаний, натомість свідки названі його „братією ... з гербу Пободзе”. У 1614 р. „приятелі” з „дому” батька визнали, що той „був рідним братом нашого батька гербу Сьренява”, зрештою, вказані герби кожної пари свідків. Під час сеймику 1629 р. батько обвинуваченого спеціально наголосив, що належить до гербу Бонча, відразу навівши і його інакшу назву Єдинорожець (про приналежність до цього гербу зауважено і стосовно свідків з роду Пюр). Натомість у 1635 р., коли були поіменовані герби для всіх свідків (і навіть для матері одного з них), але тільки не для дедуцента, лише з відомостей про його родичів по батьківській лінії можна зробити висновок, що сам він був „з гербом по посполитому званим Нєчня”. Напевно для оскаржених у нешляхетстві було важливо не лише ствердити свою приналежність до певної гербової спільноти: неодноразові згадки про „клейноди”, байдуже чи родичів-свідків, чи самих дедуцентів, мали справляти враження інтегрованості останніх у середовищі гербової братії. Зокрема, в акті 1612 р. вміщено 3 згадки про 2 герби (Pobog, Janina), 1614 р. 4 згадки про 4 герби (Srzeniawa, Leliwa, Jastrzзbiec, Sas), 1629 р. 4 згадки про 1 герб (Boncza або Jednorozec), 1635 р. 5 згадок про 5 гербів (Niecznia, Ostoia, Wieniawa, Osmorog, Lodzia).

2. Прізвиська / придомки були поширені в середовищі дрібної шляхти, коли члени одного роду з його численних відгалужень продовжували компактно проживати у родовому гнізді й спільно ним володіли, а традиційні для деяких родів імена ускладнювали ідентифікацію їх окремих членів Про функціонування прізвиськ (придомків) у середовищі дрібної шляхти, що проживала в окремому регіоні, див.: Смуток І. Вступ до генеалогії шляхти Самбірського повіту XVI -- початку XVII ст. (Шляхетські прізвиська), Львів, 2008, 25-32.. Саме такі незаможні шляхтичі становили своєрідну групу ризику, представників якої найчастіше оскаржували у нешляхетському походженні. Не дивно, що в деяких люблінських атестаціях прізвиська / придомки застосовували для означення себе та рідних як самі оскаржені, так і їхні свідки. Зокрема, в акті 1612 р. занотовано відмінні додаткові іменування, якими послуговувались представники роду Вєжховських: спершу діда, потім і батька дедуцента спеціально згадано як „званого Сухий” („rzeczonego Suchy”, „Suchy nazwanego”), натомість серед свідків-Вєжховських названий двоюрідний брат Ян Куч Вєжховський. Оскільки „Сухими” іменовані два покоління предків дедуцента, а з того ж часу відомі й інші „Кучі” Rejestr poborowy wojewodztwa lubelskiego..., 35., то треба гадати, що йшлося про відапелативні прізвиська, вже усталені як придомки: ними користувалися наразі близькоспоріднені гілки Вєжховських, котрі мешкали чи походили з села Вєжховиськ Люблінського повіту (принаймні для свідків-Вєжховських з села Вєжховин у Луковському повіті жодних прозвань не застосовано). Потреба у додатковій ідентифікації для них вочевидь була настільки нагальною, що і сам дедуцент 1612 р. одного разу записаний з патронімом Пйотр Янович, не зовсім властиво для тодішнього шляхетського іменування (принаймні в католицькій традиції).

Натомість в акті 1629 р. йшлося про прізвисько, котре ще не перетворилось на сталий придомок. Тут дедуцент був спершу названий як Ян Пюро Каргольчик, але далі в документі згадувався вже без цього останнього елементу свого іменування. Батько ж оскарженого Станіслав Пюро, котрий під час доведення виступив ключовим свідком, не записаний з яким-небудь прізвиськом, хоча, без сумніву, мусив зватися „Каргол” Очевидно саме він - як „Stanislaw Kargol” - згаданий у поборовому реєстрі Луковської землі 1621 р. в якості власника півволоки в селі Пюри-Питкі, яку обробляв інший Станіслав Пюро з Питків (Zaklad Narodowy im. Ossolinskich. Dzial Rзkopisow, sygn. 205/II, k. 14 v.; Rejestr poborowy wojewodztwa lubelskiego..., 178).. Зрештою на люблінських сеймиках 1614 і 1635 рр. обвинувачені та їх свідки взагалі обійшлися без прізвиськ / придомків: очевидно Стемпковські та Бранвіцькі були не надто розгалуженими кланами, тож не практикували такого способу додаткової ідентифікації в межах своєї родової спільноти.

3. Просторова локалізація учасників deductionis nobilitatis доволі точно вказана в деяких люблінських сеймикових актах, і цим вони дещо вирізнялися на тлі аналогічних документів (зокрема і сеймиків інших воєводств). Причому йшлося не лише про самих дедуцентів та суто їх воєводську / повітову приналежність (про що вже згадувалось вище), але й про виставлених ними свідків-родичів. Однак якоїсь системи у таких „географічних” нотатках не існувало, тож про їх обов'язковість говорити очевидно не доводиться. Відтак в окремих сеймикових атестаціях для дедуцентів і їх рідних могли вказувати їх актуальне місце перебування (в тому числі в контексті переїздів до інших регіонів), місця проживання, розташування маєтків і родового гнізда тощо в різних комбінаціях. Найлаконічнішим виявився акт 1629 р., де конкретно вказано, звідки походить обвинувачений („зі села Пюр повіту Луковського”) ASWL 1572-1632, 351., але для свідків жодної локалізації наведено не було.

Як вже зазначалося, в акті 1612 р. було точно вказано родовий маєток оскарженого із зазначенням воєводської і навіть парафіяльної приналежності. Останнє слід вважати регіональною традицією локалізувати населені пункти Люблінського воєводства в межах місцевої парафіяльної структури (що виразно помітно у тодішній податковій документації Zrфdla Dziejowe, Warszawa, 1886, t. XIV, 408-431; t. XV, 1a-51a.). Водночас не менш детально вказано, звідки походила частина свідків; подекуди зазначалася і відстань від їхніх сіл до Любліна ASWL 1572-1632, 202-203.: „зі села Вєжховиськ воєводства Люблінського, з парафії Мелґвє тут під Любліном [за] дві милі відлеглої”; „зі села Вєжховин повіту Луковського”; „зі села Мелґвє”; „з Бжезиць, котрі теж тут під Любліном [за] кілька миль лежать”. Хоч загалом характер цих локалізацій не носив системного характеру (для декого з рідних взагалі нічого не зазначено щодо їх „географії”), а причиною наявних уточнень послужило проживання Вєжховських у різних селах Люблінщини (зокрема і з подібними назвами Вєжховиська і Вєжховини) За поборовим реєстром 1627 р. Вєжховські були власниками часток (тоді або незадовго до того): в Вєжховиськах - Міколай Куч і Ева, вдова Яна Куча (зі своїми синами Станіславом і Міколаєм), котрі мали ділянки (по половині півланка та загроді з ріллю) навпроти одна одної; в Малій Бихавці - Войцєх і Адам; в Лазіськах - Адам; за поборовим реєстром 1621 р. y Вєжхо- винах - Мацєй з частниками (Rejestrpoborowy wojewodztwa lubelskiego., 35, 63, 107, 194)..

Натомість в атестації 1614 р. одразу не зазначено місця походження чи проживання К. Стемпковського, однак у зізнаннях рідних його батька вказано, що дедуцент перебрався „до Литви” (тобто на територію Великого князівства Литовського, зрештою на це непрямо вказувалось і в розповіді самого К. Стемпковського про службу в литовського стольника), а його брат їхню родову маєтність „пану Янові Доманському в Нєвєнґлові відпродав”. Очевидно йшлося про село Нєвенґлош (Niewзglosz, інакше Nieweglos), проте за тогочасними поборовими реєстрами ніхто з Доманських не сплачував податку ані тут (1621), ані в Стемпкові (1627) За поборовим реєстром 1627 р. Вєжховські були власниками часток (тоді або незадовго до того): в Вєжховиськах - Міколай Куч і Ева, вдова Яна Куча (зі своїми синами Станіславом і Міколаєм), котрі мали ділянки (по половині півланка та загроді з ріллю) навпроти одна одної; в Малій Бихавці - Войцєх і Адам; в Лазіськах - Адам; за поборовим реєстром 1621 р. y Вєжхо- винах - Мацєй з частниками (Rejestrpoborowy wojewodztwa lubelskiego..., 26, 189., яке було родовим гніздом люблінських Стемпковських; можливо батько і брат Каспера володіли тут зовсім незначними частками Загалом незначні володіння Стемпковських були розташовані в кількох селах Люблінського воєв. За поборовим реєстром 1627 р. вони були власниками часток (тоді або незадовго до того) в Стемпкові (Анна Марцінова, Шимон і Марцін, Павел, Пйотр), Вєжховиськах (Войцєх), Вільчополі (Ян, на той час покійний) і Ментові (Войцєх) (Rejestr poborowy wojewodztwa lubelskiego., 26, 35, 54, 60).. Також в оповіді К. Стемпковського згадано про територіальну приналежність тестя дедуцента до Бєльського повіту, треба гадати невипадково, бо саме в Підляському воєводстві, як уже зазначалось, згодом мешкав син Каспера Адам Стемпковський.

Зрештою, в акті 1635 р. не згадано жодного населеного пункту (поза самим Любліном); учасників deductionis nobilitatis тут просторово ідентифіковано виключно за адміністративним устроєм. Зокрема про дедуцента двічі (на початку і в кінці документу) стверджено, що він є шляхтичем „Люблінської землі з Ужендовського повіту”, також додано, що його „предок винісся з цього краю до Сандомирського повіту і там потомок його залишився”. Щодо свідків по батьківській лінії зазначено їх приналежність до Люблінського воєводства („обивателі землі нашої, Ужендовського повіту”, „обидвох з Ужендовського повіту”), по жіночій лінії до Сандомирського воєводства („обидвох з воєводства і з повіту Сандомирського”), лише для родичів по дідівській / бабиній лініях бракує якої-небудь просторової локалізації. Вочевидь учасники сеймика 1635 р. не потребували уточнення, звідки мав походити тодішній дедуцент, адже люблінське село Бранвічка ще з часів середньовіччя було гніздом дрібної шляхти Sochacka А. Drobna szlachta w wojewodztwie lubelskim w sredniowieczu. Rocznik Lubelski, t. XXV/XXVI (1983/1984), 26, 27.. Але так само в тогорічному сеймиковому акті нічого не було зазначено про просторове походження позивача Анджея Маліцького, присутнього під час доведення шляхетства, хоч серед землевласників Люблінського воєводства в поборових реєстрах 1620-х років жоден Маліцький не згаданий.

Загалом можна припустити, що причинами появи цих „географічних” нотаток було, з одного боку, значне число дрібної шляхти, яка мешкала на Люблінщині (особливо в Луковському повіті), і, відповідно, необхідність її чіткішої ідентифікації (зокрема й за допомогою просторових маркерів), а з іншого боку вже неодноразово згадуване прагнення оскаржених у нешляхетстві привнести у процедуру доведення і, відповідно, зафіксувати документально якомога більше конкретних фактів, надаючи таким чином достовірності своєму виведенню.

4. Спосіб життя дедуцента мусив відповідати уявленням про „шляхетські” заняття та варіювався у певних межах, що охоплювали прийнятні для загалу шляхти моделі Вінниченко О. Життєві стратегії та ризики шляхтича Речі Посполитої в XVI-XVIII ст. Записки НТШ, Львів, 2015, т. CCLXVIII: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, 239-253.. Частіше ці згадки мали непрямий характер, були лаконічно інтегровані в початкове представлення дедуцента, зізнання свідків або у підсумковому висновку учасників зібрання. Так, в акті 1612 р. спершу згадано про походження П. Вєжховського із села Вєжховиськ „у воєводстві тут нашому Люблінському”, що можна потрактувати лише як його приналежність до місцевої шляхти. Однак наприкінці акту спеціально наголошено, що дедуцент „маєтність цю свою має тут між приятелями вільну, а не непевну”: це виразно мало вказувати на властивий для ранньомодерної шляхти зем'янський спосіб життя, пов'язаний із господарюванням у маєтку (власному, вільному від яких-небудь боргів, записів, зобов'язань тощо), який і провадив П. Вєжховський. Можливо, що й у 1629 р. окреслення Я. Пюра „з села Пюр повіту Луковського” також містило не лише вказівку на походження або місце проживання (і, відповідно, приналежність до місцевої шляхти), але й натяк на його рустикальні заняття. На зем'янський спосіб життя вказували і згадки про незаконність посідання земських маєтностей плебеями в контексті судової справи, яка точилась проти В. Бранвіцького в Коронному трибуналі і яка зумовила його виведення на люблінському сеймику в 1635 р. APL. TKL, sygn. 497, s. 2-3.

Однак про заняття дедуцента в сеймиковому акті подекуди подавали прямо й розгорнуто, зокрема тоді, коли описувались життєві обставини оскарженого у нешляхетстві. На сеймику 1614 р. К. Стемпковський розповів учасникам зібрання цілу історію, почавши з того, як у дванадцятирічному віці подався „від свого батька в чужі краї”. Відтак він мешкав далеко від родового гнізда, в якому так і не отримав належну йому частину батьківської маєтності (схоже, незначну). За словами батькової рідні, від Каспра кількадесят років не було звісток, тож його старший брат Ян невдовзі після смерті їхнього батька Анджея продав усю батьківську маєтність (зокрема й потенційну частку молодшого брата), а сам помер бездітним. Фактично Каспер потрапив у становище безземельного / неосілого шляхтича, що робило його вразливим як уже згадувалося до оскаржень у плебейському походженні, адже наявність земельних володінь на той час була підставовою відмінністю шляхтича від нешляхтича. До цього підводив і рід діяльності К. Стемпковського, котрий ще змолоду за його власним твердженням, зафіксованим у сеймиковій атестації по-господарськи служив різним панам.

Формально служба при панському чи магнатському дворі не була для шляхтича чимось невідповідним, навпаки придворна служба рахувалась своєрідною школою життя для молоді навіть із заможних родів, однак лише для представників бідної й безземельної шляхти вона ставала усталеною життєвою практикою Вінниченко О. Життєві стратегії..., 245-247..

Проте серед слуг могли бути як шляхтичі, так і плебеї, тож для останніх за тодішньою суспільною думкою (представленою у того ж Валеріана Трепки TrepkaNekanda W. Liber generationisplebeanorum..., cz. I, 6-9.) служба при дворі створювала зручну можливість видати себе за шляхтича. Недаремно в сеймиковій атестації з піднесенням описано життєве „щастя” К. Стемпковського та підкреслено його шляхетний і благопристойний характер як вірного й доброго слуги: „І так його Пан Бог у тому його вправлянні У публікації сеймикової атестації 1614 р. подано „zwracaniu” (ASWL 1572-1632, 217), тоді як в рукописі записано „czwiczeniu” (APL. Castr. Lubl. RMO 78, k. 97 v.). [в господарстві. О. В.] благословив, що його і тепер вельможний його милість пан Кшиштоф Весьоловський, стольник Великого князівства Литовського, тому до господарської праці використовує, в котрому він домі як знатної і великої фамілії свої послуги здійснювати й скінчити задумав, оскільки на цьому місці зі своєю доброю славою та з пристойним задоволенням своїх послуг щедру, як усі інші У публікації сеймикової атестації 1614 р. подано „jako i my wszyscy” (ASWL 1572-1632, 217), тоді як в рукописі записано „iako inni wszyscy” (APL. Castr. Lubl. RMO 78, k. 97 v.)., отримує ласку”.

Іншим аргументом, що мав непрямо підтверджувати шляхетське походження К. Стемпковського, було одруження зі шляхтянкою Дорогою Рутковською, донькою вихідця з Бєльського повіту (Підляського воєводства), хоч вона, схоже, так само належала до шляхетської служби при дворі якогось пана (можливо того ж литовського стольника) і не мала земельної власності (принаймні якихось землеволодінь у посагу вона своєму чоловікові вочевидь не принесла).

5. Благородне походження дедуцента, здавалось би, мусила підтверджувати уся процедура сеймикового виведення і, найперше, зізнання родичів-свідків. Проте подекуди в люблінських актах на цьому факті окремо акцентувалося: „народжений є від своїх батьків, так від батька, як і від матері шляхтичів” (1612), „шляхтичем уродився від батька і матері” (1614), „він, почуваючись в тій мірі правдивим, добре народженим від батька й матері, шляхтичем” та „правдивим та з обох батьків шляхтичем” (1635) APL. TKL, sygn. 497, s. 3.. Причому укладач сеймикового акту 1635 р. цими двома фразами не обмежився і після зізнань свідків додатково узагальнив, що за їх зізнаннями В. Бранвіцький був шляхтичем „правдивим, добре, згідно першоджерела Святої Римської Церкви в шлюбі народжений” Ibid. S. 10.. Таке уточнення щодо батьківського шлюбу за канонами Католицької церкви було не виявом тогочасної конфесіалізації, як це могло видаватися на перший погляд (хоч протестантської шляхти в Люблінському воєводстві не бракувало Romaniuk Т. Dzialalnoscpolityczno-reformacyjna szlachty rфznowierczej na sejmiku lubelskim w latach 1575-1648. Rocznik Lubelski, 1975, t. XVIII, 33-49.), а прямою вказівкою на те, що дедуцент не був позашлюбним сином. Адже саме називання „бенкартом” стало тоді характерною формою оскарження у неблагородному походженні та безпосередньо спричиняло судовий процес нешляхетства.

У сукупності ці згадки, котрі з ініціативи дедуцентів та їх родичів-свідків потрапляли до сеймикових актів очевидно не завжди цілеспрямовано й усвідомлено, мали прямо чи опосередковано створювати образ правдивого шляхтича, додаючи достовірності доведенню шляхетства, а водночас і відповідали їхньому баченню того, що значить бути шляхтичем.

Присутність чи участь сторони, яка оскаржувала. Суттєвим нюансом сеймикових актів доведення шляхетства були згадки про особу, яка оскаржувала дедуцента. Найважливішою була присутність обвинувача на сеймику, що в очах шляхти вочевидь символізувало прозорість виведення і мусило підкріплювати його достовірність: якщо оскаржувач на власні очі спостерігав процедуру доведення і не висловлював протесту, то цим він легітимізував акт та ніби визнавав недоречність своїх обвинувачень. Водночас така присутність позивача була нібито продовженням змагального процесу в суді і мала стати передумовою подальшого примирення / погодження між сторонами. З іншого боку перебування на депутатському сеймику позивача не було обов'язковим (і закріпленим у праві), відтак його відсутність не могла перешкодити проведенню deductionis nobilitatis Вінниченко О. Доведення шляхетства на сеймиках Руського воєводства у Вишні..., 21-22..

Позивачі названі фактично в усіх люблінських актах доведення (крім атестації 1614 р., коли і самого факту оскарження не було), однак про їх присутність у більшості випадків не згадувалось. У 1612 р. позивач навряд чи був на сеймику, адже до Любліна він мав їхати з віддаленого Великого князівства Литовського, тим більше, що оскаржений помер, а виводився його син (напевно вже пізніше, аніж це наказував трибунальський декрет) ASWL 1572-1632, 202.. Таким же чином у 1627 р. і процес, і згаданий позивач (в інтересах якого діяв його неназваний на ім'я „умоцований”) походили з теренів так само Великого князівства Литовського, зрештою виведення тоді було перенесене до іншого воєводства Ibid., 333.. Не сказано про присутність позивача і в акті 1629 р., однак про його перебування поблизу Любліна непрямо свідчить протестація, виголошена проти оскаржувача самим дедуцентом (очевидно Ян Пюро виступив із заявою безпосередньо під час сеймика, бо до люблінських ґродських актів жодного акту тоді не вписано): згідно з протестацією, позивач затримав і погрожував вбити родичів оскарженого, якщо б ті наважились свідчити на користь останнього Ibid., 351.. І лише в акті 1635 р. на самому початку, ще до опису самої процедури, було спеціально наголошено, що представлення свідків відбувалося „в присутності самого супротивного Анджея Малицького, який в осередку нашого кола на той час був і ту ж дедукцію слухав” APL. TKL, sygn. 497, s. 3-4., а якогось протесту з його боку не було.

Назва документу. Хоча в усіх п'яти випадках доведення шляхетства на депутатських сеймиках у 1610-1630-х роках ідеться про однакову юридичну чинність, проте документи, видані учасниками цих сеймикових зібрань, носять різні назви (подекуди навіть в межах одного акту):

1612 р. „писання” (pisanie) і „листовне свідоцтво” (swiadectwo listowne) ASWL 1572-1632, 202, 203., 1614 р. „атестація” (atestacyja) Ibid., 218.,

1627 р. „атестація” (atestacyja) Ibid., 334.,

1629 р. „виведення шляхетства” (wywod szlachectwa) і „свідоцтва виведення шляхетства” (swiadectwa wywodu szlachectwa) Ibid., 351.,

1635 р. „лист” (list) APL. TKL, sygn. 497, s. 2, 11..

Можна припустити, що певне розмаїття „самоназв” сеймикових актів могли спричинити різні чинники. По-перше, брак давньої традиції виведення шляхетства на сеймиках: для їх учасників ця процедура була відносно новою, тож для її підтвердження ще не виробився звичай видавати документи якоїсь чітко обумовленої форми, типу, структури і, відповідно, назви. По-друге, при сеймиках не діяли постійні канцелярії, ані хоча б окремі писарі, відтак не існувало й усталених писарських традицій в оформленні сеймикової документації. Очевидно, що маршалки (чи писарі або секретарі при них) могли взоруватися на акти попередніх сеймикових зібрань, але лише в тих випадках, якщо мали їх під рукою. А все-ж-таки доведення шляхетства відбувалися на сеймиках не аж так часто, щоб учасники депутатських зібрань могли мати при собі „зразок”.

Очевидно, що в називанні сеймикових актів, дотичних доведення шляхетства, незалежно від того, який з перелічених чинників став визначальним, мусило проявитися прагнення відобразити сутність чинностей, що занотовували й затверджували в цих документах. Проте назва „виведення шляхетства”, як можна зауважити, зустрічається не так часто. „Автори” цих сеймикових актів, вказуючи різновид документів, радше акцентували увагу на їх адресуванні комусь („лист”, „писання”, „листовне...”) або на характері чинностей, які вони підтверджували і фіксували: „свідоцтво”/„свідоцтва” чи „атестація” (полонізований варіант латинського терміну attestatio, яким тоді позначали „свідоцтва” або „зізнання свідків”). Не виключено, що підготовка подібних документів покладалася на осіб, зацікавлених у них, тобто на самих дедуцентів. А ті керувалися практичними потребами, заради яких і оформлялися такі акти, підлаштовуючи їх до процедури подальшого (або ймовірного) судового процесу та фактично адресуючи суддям.

Завірення акту. Прикінцеві коробораційні формули, що їх вжито в п'яти аналізованих актах, помітно відрізняються одна від одної: „листовне свідоцтво доручили видати його милість пану [...] маршалкові на той час нашого кола, за печаткою і підписом його руки” (1612 ) ASWL 1572-1632, 203.; „ту атестацію йому даємо та її з підписом наших рук згідно сеймикового звичаю під печаткою уродженого пана [...], як на той час маршалка нашого кола, видали” (1614) Ibid., 218-219.; „доручили пану маршалкові теперішнього нашого кола, щоб нашим іменем дав йому ту атестацію з підписом своєї руки та з притисненням звиклої печатки” (1627) Ibid., 333-334.; „доручили його милість пану [.] маршалкові нашого кола елекції депутата, аби нашим іменем підписавши і свою печатку притиснувши, їх до люблінського тутешнього ґроду подав” (1629) Ibid., 351.; „для ліпшої віри той лист підписати його милості пану маршалкові рицарського кола й їх милостям панам сенаторам і земським урядникам та люблінську земську печатку прикласти доручили” (1635) APL. TKL, sygn. 497, s. 11.. Це загалом характерно для тодішньої сеймикової документації, яка не мала жорстко детермінованого формуляру, однак така варіативність могла свідчити і про новизну / неусталеність практики укладення актів сеймикового доведення шляхетства для люблінської шляхти, і про намагання в тому чи тому конкретному випадку підсилити результати виведення. Отже, наведені короборації передбачали наступні способи завірення актів:

підписання маршалком в усіх актах, крім атестації 1614 р. (проте загальне формулювання „з підписом наших рук” вочевидь передбачало й участь голови зібрання як одного з „нас” у підписування документу, що й сталося);

підписання учасниками зібрання теоретично усіма (фактично ж усіма, хто був готовий це зробити, затримавшись у місці проведення зібрання після його завершення аж до моменту, коли сеймиковий акт буде укладений й начисто написаний) у 1614 р. (бо тільки так можна потрактувати згадану фразу „з підписом наших рук”: сеймикове „ми” апелювало до початкової інтитуляційної формули „Ми, дигнітарії й рицарство...”) або тільки сенаторами й земськими урядниками в 1635 р. (хоча реально серед підписантів опинились і представники неурядничої шляхти, і урядники не з Люблінського воєводства, і не суто земські урядники);

притиснення маршалком печатки своєї (1612 Про наявність печатки (поряд з підписом) Я. Дзєржека як маршалка під представленим для облятування актом 1612 р. зазначено у вступному канцелярському протоколі в тогорічній реляційній книзі Люблінського ґроду (APL. Castr. Lubl. RMO 42, k. 509)., 1614 У вступному канцелярському протоколі в реляційній книзі Люблінського ґроду за 1650 р. згадано про печатку під поданим для облятування актом 1614 р. (APL. Castr. Lubl. RMO 78, k. 97), але не вказано про чию печатку йдеться. Оскільки про неї говориться відразу після згадки про маршалка, то це мусила бути його печатка., 1629 Про печатку (як і підписи) під актом 1629 р. у вступному канцелярському протоколі, що передує обляті в тогорічній реляційній книзі Люблінського ґроду, нічого не згадано (APL. Castr. Lubl. RMO 58, k. 740).), „звиклої” (нею вочевидь слід вважати також особисту печатку маршалка; 1627) або „люблінської земської печатки” (1635);

подача маршалком сеймикового документу до Люблінського ґроду задля облятування, тобто для дослівного вписання в актову книгу (1629).

Доручення саме маршалкові завірити документ (підписати, скріпити печаткою, облятувати тощо) було типовим для сеймикової практики в Речі Посполитій принаймні від того моменту, коли маршалки почали відігравати важливу роль у роботі сеймикових зібрань. А маршалки на люблінському сеймику з'явилися щойно в останні роки XVI ст.ASWL 1572-1632, 97, 102, 105. і тоді ж стали підписуватися під сеймиковими актами. Починаючи від 1600 р. (вперше на тодішньому депутатському сеймику) Ibid., 112., початково нерегулярно, маршалкам стали доручати їх облятування в місцевому ґроді, однак підписання і скріплення печаткою вже з 1607 р. Ibid., 156, 157. Так само й залучення до завірення сеймикових актів учасників зібрання не було чимось надзвичайним, хоча й не настільки частим, відколи цим стали займатися маршалки, репрезентуючи загал зібрання (недаремно в документах 1627 і 1629 рр. наголошувалось, що маршалок, завіряючи їх, діятиме „нашим іменем”).

Водночас привертають увагу деякі формулювання й нюанси в розглянутих коробораційних формулах. В актах 1612, 1614 і 1629 рр. у самій короборації маршалків названо на ім'я із зазначенням урядів, які вони посідали, натомість у документах 1627 і 1635 рр. ідеться лише про „пана маршалка”. Така деперсоніфікованість однак не була чимось надзвичайним: відома низка випадків, коли в коробораціях сеймикових актів Люблінського воєводства за першу третину XVII ст. маршалок не був згаданий за іменем або, принаймні, за урядом Ibid., 156, 157, 179, 199, 207, 215, 237, 240, 253, 259 etc.. Натомість незрозуміло чого саме стосувався вислів „згідно сеймикового звичаю” у короборації 1614 р.: йшлося про звичність підписання учасниками та скріплення маршалківською печаткою, чи лише другого елементу завірення? З останнім трактуванням мала б корелюватися тоді й згадка про „звиклу” печатку в короборації 1627 р. У коробораційних формулах інших люблінських сеймикових актів така відсилка до „звичаю” траплялася, але винятково щодо їх облятації в іроді.

І зовсім неясно чому акт 1635 р. мав бути скріплений саме „люблінською земською печаткою”: в інших документах люблінського сеймика аналогічний спосіб завірення не згадано, йшлося лише про „свої” печатки маршалка або інших учасників зібрання (або приналежність печатки взагалі не уточнювалась). Відтак незрозуміло як це мало бути реалізовано, адже печатка Люблінського земського суду мусила перебувати на зберіганні в його членів. Щоправда серед учасників зібрання були присутні люблінські земські суддя й підсудок (вони підписали акт 1635 р.), але сумнівно, що печатка знаходилась постійно при комусь з них, отже завірення нею мало відбутися в приміщенні (чи й навіть під час сесії Це малоймовірно, оскільки найближчі земські судові роки, згідно з їх сеймовою ординацією 1631 р. (VL, t. III, 330), мали розпочатися аж 8 X 1635.) земського суду. Такий майже унікальний Прикласти плоцьку земську печатку до актів виведення шляхетства наказували учасники депутатських сеймиків Плоцького воєводства в 1601 і 1606 рр. (Wywody szlachectwa wPolsce..., 128, 131). спосіб засвідчення акту 1635 р. явно вказував на прагнення його укладачів додатково зміцнити юридичну вагу цього документу та, ймовірно, на необізнаність з практикою завірення сеймикових актів у Люблінському воєводстві.

Переходячи до розгляду субскрипцій в аналізованих люблінських актах виведення шляхетства, відзначимо, що жоден із них невідомий в оригіналі. Тож про їх реальне засвідчення можна говорити на підставі їх копій, вписаних в актові книги (чи в інші акти) і, відповідно, з певними застереженнями. Справді, акти 1612 і 1627 рр. власноручно підписали маршалки тогорічних депутатських сеймиків. Треба гадати, що так само було завірено й акт 1629 р., хоча його облята в ґродську книгу відомостей про підписи не містить. Але в самому документі формула короборації зобов'язувала маршалка Станіслава Снопковського підписати й скріпити „wywod”, а також подати до Люблінського іроду оскільки останнє він здійснив особисто, то й у підписанні ним документу сумніватися немає підстав.

Натомість два інші документи засвідчені чималими групами шляхтичів. Для люблінської сеймикової документації загалом і для актів депутатських сеймиків зокрема це була нормальна практика. Засвідчили своїми підписами документи люблінських сеймиків: по 17 осіб передсеймового (16 XII 1586), депутатського (11 IX 1600) і передсеймового (27 III 1607), 22 післяелекційного (20 XII 1587), 23 депутатського (9 IX 1591), по 26 з'їзду (27 VI 1595) і післясеймового сеймику (15 V 1600) ASWL 1572-1632, 55, 63, 77, 88, 105-106, 112, 152.. Однак йшлося про важливі постанови з часу безкоролів'я або рокошу, акт конфедерації, інструкцію послам до короля, податкові ухвали тощо. Така практика, коли сеймикові документи підписувало до 10-15 учасників зібрання (включно з маршалком), зберігалась на сеймику Люблінського воєводства до 1620-х років, відтоді маршалки завіряли акти або одноосібно, або подекуди спільно з кількома сенаторами, урядниками та визначеними до писання ляуд депутатами. Лише під час безкоролів'я після смерті Сигізмунда III на люблінському передконвокаційному сеймику його постанову та інструкцію скріпили своїми підписами, відповідно, 14 і 8 осіб Ibid., 376, 378..

Проте доведення шляхетства 1614 і 1635 рр. виділяються навіть на тлі цієї субскрипційної активності учасників люблінського сеймику. Акт 1614 р. підписало аж 25 осіб, у т. ч. воєвода, хорунжий, усі троє членів місцевого земського суду та інші урядники й рядові шляхтичі Люблінського воєводства, включно із сеймиковим маршалком. Такий кількісний і якісний склад підписантів вирізняється, як бачимо, від завірення інших актів доведення та підштовхує до думки, що масове підписання мало підкріпити непереконливість (чи навіть неправдивість) аргументів К. Стемпковського, хоч у самому документі якихось порушень від процедури виведення не спостерігаємо. Однак не можна виключати, що чимале число підписів під актом доведення 1614 р. було обумовлено винятковими причинами його проведення: К. Стемпковський виводився на тогорічному сеймику за власним бажанням, фактично на випадок потенційних оскаржень його або його дітей. Тож і сеймикова атестація, яка не передбачала наступного судового розгляду та заключного декрету, в цьому випадку ставала основним і єдиним документом для дедуцента.

Хоч під актом 1635 р. вміщено менше підписів, проте на той час масове підписання сеймикових документів вже не було таким характерним, як на початку XVII ст., тому на персональний склад його підписантів варто звернути особливу увагу. Акт 1635 р. засвідчило 15 осіб, з-поміж яких першим свій підпис поставив люблінський староста (і, одночасно, сандомирський воєвода сенатор, хоч і не з Люблінського воєводства) Міколай Фірлей, а другим маршалок тодішнього депутатського сеймика Збіґнєв Ґорайський. Обидва мали помітний „люблінський” досвід сеймикування та засвідчення сеймикових ухвал. Зокрема, М. Фірлей як місцевий староста регулярно брав участь у роботі сеймиків у Любліні та підписував (зазвичай першим) їх ляуди, починаючи від 1615 р., щоправда частіше передсеймових Зокрема, першим підписався під інструкцією люблінського передсеймового сеймика 30 Х 1635 (APL, Castr. Lubl., RMO 64, k. 935 v.). і післясеймових, іноді елекційних, також сеймиків часів безкоролів'я (на передконвокаційному сеймику (3 VI 1632) був обраний одночасно каптуровим суддею, ротмістром та депутатом до забезпечення Любліна). Відвідував і депутатські сеймики (у 1623 і 1627 рр. його обирали депутатом до Трибуналу; мав бути присутнім і на депутатському й одночасно післяконвокаційному сеймику 13 IX 1632), але жодного разу не засвідчував своїм підписом їх документи ASWL 1572-1632, 219, 234, 237, 252, 259, 261, 267, 268, 292, 318, 334, 336, 341, 372, 373, 374, 375, 376, 378, 379, 386.. Активний політичний діяч і багаторазовий парламентарій З. Ґорайський у той період виконував функції маршалка реляційного сеймику (3 І 1628) і підписав його постанову, та передсеймового сеймику (26 VI 1634), обраний послом на сейм на передсеймових сеймиках (23 X 1629 і 15 XII 1634) M. Ujma. Sejmik lubelski 1572-1696, Warszawa, 2003, 236, 249., брав участь у передконвокаційному сеймику (3 VI 1632) і тоді був обраний до складу каптурового суду та підписав сеймикову постанову й інструкцію послам на сейм ASWL 1572-1632, 334-335, 352, 373, 375, 376, 378., на депутатському сеймику (12 IX 1633), постанову якого завірив своїм підписом, включений до складу воєводської комісії для розрахунку з податків APL. Castr. Lubl. RMO 62, k. 1083, 1084; Kupisz D. Zbigniew Gorajski (1596-1655). Studium z dziejow szlachty protestanckiej w Malopolsce w pierwszej polowie XVII w., Warszawa, 2000, 44-58.. Також З. Ґорайський був трибунальським депутатом y 1627/1628 (від Волинського воєводства) і в 1638/1639 (від Люблінського воєводства) роках Deputaci Trybunalu Koronnego..., cz. II, 75, 147; Вінниченко O. Депутати Коронного трибуналу 1632-1647рр. Вісник Львівського університету, 2009. Серія історична, вип. 44, 298..